Іменем України
24 березня 2025 року
м. Київ
справа № 990/220/23
адміністративне провадження № П/990/220/23
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача Гончарової І.А.,
суддів: Блажівської Н.Є., Васильєвої І.А., Олендера І.Я., Юрченко В.П.,
за участю:
секретаря судового засідання - Калініна О.С.,
позивача ОСОБА_1 ,
представника позивача - Мельника О.О.,
представника відповідача - Шевчука А.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Вищої ради правосуддя про визнання незаконним та скасування рішення, -
І. ПРОЦЕДУРА
ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до Верховного Суду з позовом до Вищої ради правосуддя (далі - відповідач, ВРП), в якому просив визнати незаконним та скасувати рішення відповідача від 22 серпня 2023 року № 838/0/15-23 «Про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Бориспільського міськрайонного суду Київської області на підставі пункту 3 частини шостої статті 126 Конституції України».
Відповідно до частин першої та другої статті 266 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) правила цієї статті поширюються на розгляд адміністративних справ, зокрема, щодо: 3) законності актів Вищої ради правосуддя, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України; 4) законності рішень Вищої ради правосуддя, ухвалених за результатами розгляду скарг на рішення її Дисциплінарних палат.
Адміністративні справи, зазначені у пунктах 1-3, 5 частини першої цієї статті, розглядаються у порядку спрощеного позовного провадження Верховним Судом у складі колегії Касаційного адміністративного суду не менше ніж з п'яти суддів.
Відповідно до частини п'ятої статті 262 КАС України суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.
Верховний Суд ухвалою від 20 вересня 2023 року відкрив провадження в цій справі та призначив справу до розгляду в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін на 16 жовтня 2023 року.
03 жовтня 2023 року від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в якому він просить відмовити в задоволенні позову.
16 жовтня 2023 року Верховний Суд задовольнив клопотання позивача про відкладення розгляду справ, відклав розгляд справи на 27 листопада 2023 року.
27 листопада 2023 року судове засідання не відбулося у зв'язку з відпусткою судді-доповідача Гончарової І.А.
15 січня 2024 року в судовому засіданні оголошено перерву до 19 лютого 2024 року для надання позивачу та його представнику часу для підготовки обґрунтування своїх вимог та ознайомлення з відзивом на позовну заяву.
19 лютого 2024 року судове засіданні не відбулося у зв'язку з повітряною тривогою у м. Києві, яка тривала з 12 год. 03 хв. до 13 год. 28 хв. Розгляд справи було відкладено на 15 квітня 2024 року.
15 квітня 2024 року під час судового засідання Верховний Суд задовольнив самовідвід судді Білоуса О.В. від участі у розгляді цієї справи. Відвів суддю Білоуса О.В. від розгляду позовної заяви ОСОБА_1 до ВРП про визнання незаконним та скасування рішення. Передав матеріали позовної заяви до Секретаріату Касаційного адміністративного суду для заміни членів колегії суддів для розгляду цієї справи в порядку, передбаченому Кодексом адміністративного судочинства України.
Згідно з протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 17 квітня 2024 року для розгляду цієї справи визначено склад колегії суддів: Гончарова І.А.- головуючий суддя, судді: Блажівська Н.Є., Васильєва І.А., Олендер І.Я., Юрченко В.П.
Наступне судове засідання було призначене на 17 червня 2024 року.
17 червня 2024 року під час судового засідання Суд заслухав пояснення представника позивача та надав слово представнику відповідача. Розгляд справи було відкладено на 29 липня 2024 року.
29 липня 2024 року судове засідання не відбулося у зв'язку з відпусткою судді Блажівської Н.Є.
26 серпня 2024 року судове засідання не відбулося у зв'язку з відпусткою суддів Блажівської Н.Є., Васильєвої І.А., Юрченко В.П.
07 жовтня 2024 року в судовому засіданні Суд заслухав пояснення учасників судового процесу. Розгляд справи було відкладено на 18 листопада 2024 року.
18 листопада 2024 року під час судового засідання Суд дослідив матеріали справи та оголосив перерву у розгляді справи до 27 січня 2025 року.
27 січня 2025 року судове засідання не відбулося у зв'язку з відпусткою судді Васильєвої І.А. Наступне судове засідання призначене на 24 березня 2025 року.
ІІ. ОБСТАВИНИ СПРАВИ
ОСОБА_1 . Указом Президента України від 21 червня 2006 року № 560/06 призначений на посаду судді Бориспільського міськрайонного суду Київської області строком на п'ять років.
Постановою Верховної Ради України від 07 липня 2011 року № 3619-VI позивач обраний на посаду судді Бориспільського міськрайонного суду Київської області безстроково.
03 грудня 2015 року Вища рада юстиції, розглянувши дисциплінарну справу стосовно судді Бориспільського міськрайонного суду Київської області ОСОБА_1 , відкриту за висновком Тимчасової спеціальної комісії з перевірки суддів судів загальної юрисдикції від 19 травня 2015 року № 27/02-15, ухвалила рішення про внесення подання до Верховної Ради України про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Бориспільського міськрайонного суду Київської області.
Рішення Вищої ради юстиції ґрунтується на тому, що позивач в лютому 2014 року, ухвалюючи рішення стосовно ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , не забезпечив усебічного, повного та об'єктивного з'ясування обставин під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, вирішення їх у точній відповідності із законом, дійшов висновку про винуватість осіб за відсутності доказів їх вини, що призвело до порушення прав і законних інтересів цих осіб. Крім того, порушуючи норми Кодексу України про адміністративні правопорушення, суддя скасував постанову, ухвалену ним у справі про адміністративне правопорушення.
Як зазначено в оскаржуваному рішенні Вищої ради юстиції, допущені суддею ОСОБА_1 порушення норм законодавства України порочать звання судді, викликають сумнів у його об'єктивності, безсторонності та неупередженості, свідчать про несумлінне виконання своїх службових обов'язків і є підставою для внесення подання про звільнення з посади судді за порушення присяги.
14 січня 2016 року за вихідним № 3/0/12-16 до Верховної Ради України направлено подання Вищої ради юстиції про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Бориспільського міськрайонного суду Київської області у зв'язку з порушенням присяги судді.
Постановою Верховної Ради України від 29 вересня 2016 року № 1614-VIII ОСОБА_1 звільнено з посади судді Бориспільського міськрайонного суду Київської області у зв'язку з порушенням присяги судді.
У грудні 2015 року позивач звернувся до Вищого адміністративного суду України з позовом до Вищої ради юстиції, в якому просив визнати незаконним і скасувати рішення Вищої ради юстиції від 03 грудня 2015 року № 922/0/15-15 «Про внесення подання до Верховної Ради України про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Бориспільського міськрайонного суду Київської області у зв'язку з порушенням присяги судді».
Вищий адміністративний суд України постановою від 01 лютого 2016 року позов задовольнив.
Визнав незаконним та скасував рішення Вищої ради юстиції від 03 грудня 2015 року № 922/0/15-15 «Про внесення подання до Верховної Ради України про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Бориспільського міськрайонного суду Київської області у зв'язку з порушенням присяги судді».
Верховний Суд України постановою від 10 травня 2016 року скасував постанову Вищого адміністративного суду України від 01 лютого 2016 року, а справу передав на новий судовий розгляд.
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду рішенням від 03 квітня 2018 року відмовив у задоволенні позову (справа № 800/342/16 (800/514/15).
Постановою Великої Палати Верховного Суду від 30 серпня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 03 квітня 2018 року залишено без змін.
Крім того, у жовтні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до Вищого адміністративного суду України з позовом до Верховної Ради України, третя особа - Вища рада юстиції, в якому просив визнати незаконною та скасувати Постанову Верховної Ради України від 29 вересня 2016 року № 1614-VIII «Про звільнення судді» (справа № 800/562/16).
Рішенням від 05 листопада 2020 року Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду задовольнив позов ОСОБА_1 до Верховної Ради України, третя особа - Вища рада юстиції, про визнання незаконною та скасування постанови.
Визнав протиправною та скасував Постанову Верховної Ради України від 29 вересня 2016 року № 1614-VIII «Про звільнення судді» (справа № 800/562/16, адміністративне провадження № П/9901/35/18).
Наказом Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 23 грудня 2020 року № 13-к «Про поновлення на роботі ОСОБА_1 » скасовано наказ від 18 квітня 2017 року № 4/к про відрахування зі штату судді Бориспільського міськрайонного суду Київської області ОСОБА_1 із займаної посади з 18 квітня 2017 року у зв'язку з порушенням присяги судді. Відповідно до вказаного наказу ОСОБА_1 приступив до виконання обов'язків судді з 23 грудня 2020 року.
Листом від 04 листопада 2021 року № 04-26/17-2021/340341 Верховна Рада України надіслала відповідачу подання Вищої ради юстиції від 14 січня 2016 року № 3/0/12-16 із доданими до нього матеріалами про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Бориспільського міськрайонного суду Київської області у зв'язку з порушенням присяги судді.
22 серпня 2023 року ВРП прийняла рішення № 838/0/15-23 про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Бориспільського міськрайонного суду Київської області на підставі пункту 3 частини шостої статті 126 Конституції України.
Вважаючи рішення ВРП від 22 серпня 2023 року № 838/0/15-23 незаконним і таким, що підлягає скасуванню, ОСОБА_1 звернувся до суду.
ІІІ. АРГУМЕНТИ СТОРІН
В обґрунтування своїх вимог позивач зазначає, що рішення ВРП від 22 серпня 2023 року є незаконним з огляду на те, що:
- воно не містить мотивів саме щодо встановлення та наявності факту вчинення істотного дисциплінарного проступку, формальне ж покликання на чинність рішення Вищої ради юстиції від 03 грудня 2015 року № 922/0/15-15 не звільняє відповідача від обов'язку винесення саме повноцінного вмотивованого рішення;
- з часу вчинення суддею ОСОБА_1 дій, які були розцінені, як порушення присяги, до 22 серпня 2023 року, коли відповідачем було накладено стягнення, минуло більше трьох років, відтак провадження щодо звільнення позивача на підставі пункту 3 частини шостої статті 126 Конституції України підлягає закриттю за закінченням строків;
- вищевказаними рішеннями Вищою радою юстиції та ВРП всупереч вимогам статті 61 Конституції України позивача двічі притягнуто до юридичної відповідальності.
У відзиві на адміністративний позов ВРП наголосила на тому, що оскаржуване рішення прийнято повноважним складом ВРП та підписано всіма її членами, які брали участь в ухваленні оскаржуваного рішення.
Представник відповідача зазначив, що суддя ОСОБА_1 був належним чином повідомлений про засідання ВРП, на якому було прийнято оскаржуване рішення. Під час розгляду питання про звільнення позивача з посади судді член ВРП ОСОБА_5 поінформувала, що від позивача надійшло клопотання про відкладення розгляду питання. ВРП ухвалила відмовити у задоволенні цього клопотання.
У відзиві також зазначено, що в оскаржуваному рішенні містяться покликання на визначені законом підстави звільнення судді ОСОБА_6 та мотиви, на основі яких ВРП дійшла відповідних висновків.
Відповідач наголошує, що саме в рішенні від 03 грудня 2015 року № 922/0/15-15 Вища рада юстиції встановила факти, які свідчать про порушення позивачем присяги, та притягнула суддю до відповідальності, вирішивши звернутись до уповноваженого органу з поданням про звільнення судді з посади. При цьому у ВРП відсутні повноваження переоцінювати наведені в поданні Вищої ради юстиції висновки про порушення суддею присяги чи встановлювати факти порушень, оскільки обставини, які слугували підставою для висновку про наявність у діях судді ОСОБА_6 ознак порушення присяги судді та, відповідно, для звільнення його з цієї посади, встановлені, а вид відповідальності за такі дії вже обраний / застосований компетентним органом - Вищою радою юстиції.
За таких обставин ВРП, розглянувши зазначене подання, вважає, що в цьому випадку не розв'язується питання про притягнення судді ОСОБА_6 до дисциплінарної відповідальності, а реалізовуються повноваження щодо вирішення питання про звільнення судді на підставі рішення, ухваленого уповноваженим органом (Вищою радою юстиції), яке було переглянуто в судовому порядку та залишено без змін і яке підлягає реалізації.
Відтак, доводи позовної заяви щодо невмотивованості оскаржуваного рішення ВРП про встановлення та наявності факту вчинення позивачем істотного дисциплінарного проступку відповідач вважає безпідставними та необґрунтованими.
Зазначена вище процедура, на думку ВРП, по суті є розв'язанням кадрового питання, тому в такому випадку не підлягає застосуванню строк давності притягнення судді до дисциплінарної відповідальності.
IV. ВИСНОВКИ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Відповідно до частини першої статті 128 Конституції України (у редакції, чинній до 30 вересня 2016 року) перше призначення на посаду професійного судді строком на п'ять років здійснюється Президентом України. Всі інші судді, крім суддів Конституційного Суду України, обираються Верховною Радою України безстроково, в порядку, встановленому законом.
Частина перша статті 131 Конституції України (у редакції, чинній до 30 вересня 2016 року) передбачала, що в Україні діє Вища рада юстиції, до відання якої належить, зокрема, внесення подання про призначення суддів на посади або про звільнення їх з посад.
Порядок звільнення судді з посади на той час регулювався Законом України «Про судоустрій і статус суддів» від 07 липня 2010 року № 2453-VI, статтею 111 якого було встановлено, що суддя суду загальної юрисдикції може бути звільнений з посади органом, який його обрав або призначив, виключно з підстав, визначених частиною п'ятою статті 126 Конституції України, за поданням Вищої ради юстиції.
Відповідно до частини п'ятої статті 126 Конституції України (у редакції, чинній до 30 вересня 2016 року) суддя звільняється з посади органом, що його обрав або призначив, зокрема, у разі порушення суддею присяги.
03 грудня 2015 року Вища рада юстиції ухвалила рішення № 922/0/15-15 «Про внесення подання до Верховної Ради України про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Бориспільського міськрайонного суду Київської області».
На підставі зазначеного рішення 14 січня 2016 року Вища рада юстиції внесла до Верховної Ради України подання № 3/0/12-16 «Про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Бориспільського міськрайонного суду Київської області у зв'язку з порушенням присяги судді».
Розглянувши зазначене подання Вищої ради юстиції, 29 вересня 2016 року Верховна Рада України прийняла постанову № 1614-VIII, якою ОСОБА_1 звільнено з посади судді Бориспільського міськрайонного суду Київської області у зв'язку з порушенням присяги судді.
У жовтні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до Вищого адміністративного суду України з позовом до Верховної Ради України, третя особа - Вища рада юстиції, в якому просив визнати незаконною та скасувати Постанову Верховної Ради України від 29 вересня 2016 року № 1614-VIII «Про звільнення судді» (справа № 800/562/16).
Рішенням від 05 листопада 2020 року Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду задовольнив позов ОСОБА_1 до Верховної Ради України, третя особа - Вища рада юстиції, про визнання незаконною та скасування постанови.
Визнав протиправною та скасував Постанову Верховної Ради України від 29 вересня 2016 року № 1614-VIII «Про звільнення судді» (справа № 800/562/16, адміністративне провадження № П/9901/35/18).
Разом з цим після прийняття Верховною Радою України постанови про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Бориспільського міськрайонного суду Київської області у зв'язку з порушенням присяги судді відповідно до пункту 5 частини п'ятої статті 126 Конституції України відбулася судова реформа.
Так, 30 вересня 2016 року набрали чинності Закон України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» від 02 червня 2016 року № 1401-VIII та Закон України «Про судоустрій та статус суддів» від 02 червня 2016 року № 1402-VIII, відповідно до яких ВРП надано повноваження, серед іншого, щодо ухвалення рішень про звільнення судді з посади, а 05 січня 2017 року набрав чинності Закон України «Про Вищу раду правосуддя» від 21 грудня 2016 року № 1798-VIII, що визначає статус, повноваження, засади організації та порядок діяльності ВРП.
Відтак з 05 січня 2017 року на підставі пункту 4 частини першої статті 131 Конституції України (у редакції, чинній з 30 вересня 2016 року) та пункту 6 частини першої статті 3 Закон України «Про Вищу раду правосуддя» від 21 грудня 2016 року № 1798-VIII в Україні діє ВРП, яка, серед іншого, ухвалює рішення про звільнення судді з посади.
Згідно зі статтею 112 Закон України «Про судоустрій та статус суддів» від 02 червня 2016 року № 1402-VIII суддя може бути звільнений з посади виключно з підстав, визначених частиною шостою статті 126 Конституції України. Рішення про звільнення судді з посади ухвалює ВРП у порядку, встановленому Законом України «Про Вищу раду правосуддя» від 21 грудня 2016 року № 1798-VIII.
Відповідно до пункту 3 частини шостої статті 126 Конституції України підставами для звільнення судді є вчинення істотного дисциплінарного проступку, грубе чи систематичне нехтування обов'язками, що є несумісним зі статусом судді або виявило його невідповідність займаній посаді.
При цьому пункт 14 розділу III «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про Вищу раду правосуддя» від 21 грудня 2016 року № 1798-VIII установлює, що матеріали та подання Вищої рада юстиції про звільнення суддів, за якими до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» від 02 червня 2016 року № 1401-VIII не прийнято рішення Президентом України чи Верховною Радою України, передаються до ВРП для ухвалення рішення про звільнення суддів з посад з підстав, зазначених у поданнях. Рішення про звільнення судді з посади ухвалюється ВРП у пленарному складі без виклику судді, щодо якого розглядається питання про звільнення. Регламентом ВРП може бути передбачена спрощена процедура розгляду цього питання.
Суддя, щодо якого до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» від 02 червня 2016 року № 1401-VIII Вища рада юстиції внесла подання про його звільнення з посади за порушення ним присяги та рішення щодо якого не було прийнято Президентом України чи Верховною Радою України, звільняється з посади судді на підставі пункту 3 частини шостої статті 126 Конституції України.
03 грудня 2015 року Вища рада юстиції ухвалила рішення № 922/0/15-15 «Про внесення подання до Верховної Ради України про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Бориспільського міськрайонного суду Київської області».
За встановленими Судом обставинами спірне рішення ВРП прийняла з посиланням на пункт 14 розділу III «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про Вищу раду правосуддя» від 21 грудня 2016 року № 1798-VIII на підставі рішення Вищої ради юстиції від 03 грудня 2015 року № 922/0/15-15 «Про внесення подання до Верховної Ради України про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Бориспільського міськрайонного суду Київської області» з мотивів того, що воно є чинним та листом від 04 листопада 2021 року № 04-26/17-2021/340341 Верховною Радою України було надіслано ВРП разом із доданими до нього матеріалами про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Бориспільського міськрайонного суду Київської області.
Виходячи зі встановлених у цій справі обставин, Суд зауважує, що за змістом пункту 14 розділу III «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про Вищу раду правосуддя» від 21 грудня 2016 року № 1798-VIII матеріали та подання Вищої ради юстиції про звільнення суддів передаються до ВРП для ухвалення рішення про звільнення суддів з посад з підстав, зазначених у поданнях, за умови якщо за цими матеріалами та поданнями Вищої ради юстиції до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» від 02 червня 2016 року № 1401-VIII не прийнято рішення Президентом України чи Верховною Радою України.
При цьому зазначена норма не визначає наявність підстав для передачі матеріалів та подань Вищою радою юстиції про звільнення суддів до ВРП для їхнього подальшого розгляду, за якими до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» від 02 червня 2016 року № 1401-VIII прийнято рішення Президентом України чи Верховною Радою України, які згодом скасовано за рішенням суду.
Отже, пунктом 14 розділу III «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про Вищу раду правосуддя» від 21 грудня 2016 року № 1798-VIII уповноважено ВРП розглянути виключно матеріали та подання Вищої ради юстиції про звільнення суддів, які до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» від 02 червня 2016 року № 1401-VIII (30 вересня 2016 року) не були розглянуті Президентом України чи Верховною Радою України з прийняттям рішення за результатом їхнього розгляду.
Натомість у спірному випадку Верховна Рада України розглянула подання Вищої ради юстиції від 14 січня 2016 року № 3/0/12-16 про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Бориспільського міськрайонного суду Київської області на підставі пункту 3 частини шостої статті 126 Конституції України та за наслідком його розгляду прийняла постанову від 29 вересня 2016 року № 1614-VIII про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Бориспільського міськрайонного суду Київської області у зв'язку з порушенням присяги судді.
Суд наголошує, що частина друга статті 19 Конституції України зобов'язує органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадових осіб діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України
Указана норма Конституції України означає, що суб'єкт владних повноважень зобов'язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов'язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень
При цьому вжите законодавцем формулювання «на підставі» означає, що суб'єкт владних повноважень зобов'язаний діяти на виконання закону, за умов та обставин, визначених ним.
«У межах повноважень» означає, що суб'єкт владних повноважень повинен приймати рішення та вчиняти дії відповідно до встановлених законом повноважень, не перевищуючи їх.
Суди відповідно до частини першої статті 129 Конституції України зобов'язані вирішувати спори, керуючись верховенством права, що, у свою чергу, означає й врахування тлумачення Конвенції, яке надається Європейським судом з прав людини (далі - ЄСПЛ) як мінімальних стандартів демократичного суспільства.
Юридичною гарантією законності у міжнародному праві є принцип pacta sunt servanda (договори необхідно сумлінно виконувати). Задля реалізації цього принципу правова система країни має забезпечувати виконання міжнародних зобов'язань держави, взятих нею на основі укладених міжнародних договорів, включаючи виконання рішень міжнародних судів, юрисдикцію яких визнано державою.
Відповідно до прецедентної практики ЄСПЛ конструкція «згідно із законом» у пункті 2 статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) вимагає, зокрема, щоб оскаржуваний захід мав певне підґрунтя у національному законодавстві; він також стосується якості закону, про який ідеться, вимагаючи, щоб він був доступний для зацікавленої особи, яка, окрім того, повинна мати можливість передбачити наслідки його дії щодо себе, та відповідав принципові верховенства права. Отже, конструкція «згідно із законом» передбачає inter alia, що формулювання національного законодавства повинне бути достатньо передбачуваним, щоб дати особам адекватну вказівку щодо обставин та умов, за яких державні органи мають право вдатися до заходів, що вплинуть на їхні конвенційні права. Крім того, законодавство повинне забезпечувати певний рівень юридичного захисту проти свавільного втручання з боку державних органів. Існування конкретних процесуальних гарантій є у цьому контексті необхідним. Те, які саме гарантії вимагатимуться, певною мірою залежатиме від характеру та масштабів зазначеного втручання (див. mutatis mutandis рішення від 09 січня 2013 року у справі «Олександр Волков проти України» (заява № 21722/11).
У рішенні від 20 жовтня 2011 року у справі «Рисовський проти України» (заява № 29979/04) ЄСПЛ зазначив, що принцип «належного урядування», зокрема, передбачає, що державні органи повинні діяти в належний і якомога послідовніший спосіб. При цьому на них покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у правовідносинах. Державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість уникати виконання своїх обов'язків. Дії або рішення суб'єкта владних повноважень вважаються такими, що суперечать принципу верховенства права, не тільки у тих випадках, коли такими діями порушуються суб'єктивні права і процесуальні гарантії, прямо передбачені чинним законодавством, але й у тих випадках, коли такі дії не задовольняють правомірних очікувань осіб, стосовно яких вони вчиняються (ухвалюються). Правомірне очікування виникає в особи в тому випадку, коли внаслідок правового регулювання зі сторони суб'єкта владних повноважень в особи наявне розумне сподівання, що стосовно неї суб'єкт владних повноважень буде діяти саме так, а не інакше.
Водночас, ураховуючи зміст статті 8 Конституції України, можна дійти до висновку, що верховенство права слід розуміти, зокрема, як механізм забезпечення контролю за використанням влади державою та захисту людини від свавільних дій державної влади.
Правова процедура (fair procedure - справедлива процедура) є складовою принципів законності та верховенства права і передбачає правові вимоги до належного прийняття актів органами публічної влади.
Конституційний Суд України у своїх рішеннях неодноразово наголошував на тому, що одним з елементів конституційного принципу верховенства права є принцип правової визначеності. Юридична визначеність є ключовою у питанні розуміння верховенства права; держава зобов'язана дотримуватися та застосовувати у прогнозований і послідовний спосіб ті закони, які вона ввела в дію; юридична визначеність передбачає, що норми права повинні бути зрозумілими і точними, а також спрямованими на забезпечення постійної прогнозованості ситуацій і правових відносин. Принцип юридичної визначеності вимагає чіткості, зрозумілості й однозначності правових норм, зокрема їх передбачуваності (прогнозованості) та стабільності. У контексті статті 8 Конституції України юридична визначеність забезпечує адаптацію суб'єкта правозастосування до нормативних умов правової дійсності та його впевненість у своєму правовому становищі, а також захист від свавільного втручання з боку держави (рішення Конституційного Суду України від 20 грудня 2017 року № 2- р/2017, від 27 лютого 2018 року № 1 -р/2018, від 20 червня 2019 року № 6-р/2019).
У Рішенні від 11 жовтня 2018 року № 7-р/2018 (справа №1-123/2018(4892/17) Конституційний Суд України зазначив, що принцип юридичної визначеності як один із елементів верховенства права не виключає визнання за органом публічної влади певних дискреційних повноважень у прийнятті рішень, однак у такому випадку має існувати механізм запобігання зловживанню ними.
Згідно з юридичною позицією Конституційного Суду України «цей механізм повинен забезпечувати, з одного боку, захист особи від свавільного втручання органів державної влади у її права і свободи, а з другого - наявність можливості у особи передбачати дії цих органів» (абзац третій підпункту 2.4 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 08 червня 2016 року № З-рп/2016).
У Доповіді «Верховенство права», схваленій Європейською Комісією «За демократію через право» на 86-му пленарному засіданні (Венеція, 25 - 26 березня 2011 року) (CDL-AD(2011 )003rev) (далі - Доповідь), до елементів верховенства права віднесено, зокрема, юридичну визначеність та заборону свавілля (пункт 41).
У пункті 45 Доповіді зазначено, що потреба у визначеності не означає, що органові, який ухвалює рішення, не повинні надаватись дискреційні повноваження (де це необхідно) за умови наявності процедур, що унеможливлюють зловживання ними; у цьому контексті закон, яким надаються дискреційні повноваження певному державному органові, повинен вказати чітко і зрозуміло на обсяг такої дискреції; не відповідатиме верховенству права, якщо надана законом виконавчій владі дискреція матиме характер необмеженої влади; отже, закон повинен вказати на обсяг будь-якої дискреції та на спосіб її здійснення із достатньою чіткістю, аби особа мала змогу відповідним чином захистити себе від свавільних дій влади.
Щодо заборони свавілля у пункті 52 Доповіді вказано на те, що хоча дискреційні повноваження є необхідними для здійснення всього діапазону владних функцій у сучасних складних суспільствах, ці повноваження не мають здійснюватись у свавільний спосіб; їх здійснення у такий спосіб уможливлює ухвалення суттєво несправедливих, необґрунтованих, нерозумних чи деспотичних рішень, що є несумісним із поняттям верховенства права.
Ще одним зі складових елементів загального принципу верховенства права є принцип «легітимних очікувань», який широко застосовується у судовій практиці та ґрунтується на низці конституційних положень, які гарантують, зокрема передбачуваність (прогнозованість) законодавства, яким визначаються обмежувальні заходи (статті 22, 57, 58, 94 та 152 Конституції України).
Цей принцип властивий, головним чином, для публічно-правових спорів, що вирішуються адміністративними судами, оскільки у сукупності з принципами правової визначеності та належного урядування створює надійну основу для гарантування реалізації в Україні основної ідеї/мети системи адміністративних судів, а саме, захист «людини» від «держави», в особі її багаточисленних суб'єктів владних повноважень, які наділені множинністю повноважень та низкою механізмів владного примусу.
Правовим підґрунтям для виникнення в особи легітимного очікування можуть бути: норми права (законодавство), судова практика, акт індивідуальної дії, конкретне судове рішення, що набуло законної сили, або умови договору; відсутність у законі приписів щодо певного права, яке однак, слідує із загальних конституційних принципів або природного права, або відсутність закону, який визначає механізм реалізації такого права, не може свідчити про відсутність правового підґрунтя для виникнення в особи легітимного очікування щодо реалізації такого права.
У цьому контексті слід зазначити, що у спірній ситуації, враховуючи наявність судового рішення, що набрало законної сили, яким скасовано постанову Верховної Ради України про звільнення позивача з посади судді, та з огляду на зміст пункту 14 розділу ІІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про Вищу раду правосуддя» від 21 грудня 2016 року № 1798-VIII, згідно з яким ВРП уповноважено розглянути після 30 вересня 2016 року лише ті матеріали та подання Вищої ради юстиції про звільнення суддів, які до цієї дати не були розглянуті Президентом України чи Верховною Радою України з прийняттям рішення, позивач мав легітимні сподівання, що процедуру його звільнення з посади судді за поданням, внесеним Вищою радою юстиції до Верховної Ради України 14 січня 2016 року, та розглянутим Верховною Радою України 29 вересня 2016 року з прийняттям рішення, не буде поновлено.
З наведеного можна дійти висновку, що за правовою процедурою, встановленою пунктом 14 розділу III «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про Вищу раду правосуддя» від 21 грудня 2016 року № 1798-VIII, після скасування судом постанови Верховної Ради України про звільнення позивача з посади судді він мав правомірні очікування, шо процедуру розгляду подання Вищої ради юстиції про його звільнення з посади судді за порушення присяги завершено.
Враховуючи викладене, Суд зазначає, що, зважаючи на правове регулювання спірних правовідносин, скасування судом постанови Верховної Ради України про звільнення судді з посади, прийнятої за результатом розгляду подання Вищої ради юстиції, незалежно від підстав скасування такої постанови, не змінює публічно-правових відносин щодо повноважень ВРП розглядати подання Вищої ради юстиції про звільнення судді з посади, оскільки приписи пункту 14 розділу III «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про Вищу раду правосуддя» від 21 грудня 2016 року № 1798-VIII пов'язують надання ВРП таких повноважень виключно з фактом неприйняття Президентом України або Верховною Радою України рішення за результатом розгляду подання Вищої ради юстиції.
Оскільки в межах спірних правовідносин Верховна Рада України прийняла постанову за результатом розгляду подання Вищої ради юстиції про звільнення позивача з посади, отже у ВРП не було передумов та повноважень для розгляду подання Вищої ради юстиції про звільнення позивача з посади, тому спірне рішення прийнято поза межами повноважень, наданих ВРП приписами пункту 14 розділу III «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про Вищу раду правосуддя» від 21 грудня 2016 року № 1798-VIII, та є таким, що суперечить принципам правової визначеності, належного урядування та легітимних очікувань як складовим загального принципу верховенства права.
Отже, оскаржуване рішення відповідача не відповідає критеріям, визначеним статтею 2 КАС України, що є підставою для визнання його незаконним і скасування.
Окрім того, Суд вважає за необхідне зазначити, що за приписами статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
Ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення.
Відповідно до пункту 3 частини п'ятої статті 126 Конституції України (в редакцій, чинній на момент прийняття оскаржуваного рішення) підставою для звільнення судді є вчинення істотного дисциплінарного проступку, грубе чи систематичне нехтування обов'язками, що є несумісним зі статусом судді або виявило його невідповідність займаній посаді.
За приписами пункту 1 частини восьмої статті 109 Закону України «Про судоустрій та статус суддів» від 02 червня 2016 року № 1402-VIII у разі вчинення суддею істотного дисциплінарного проступку, грубого чи систематичного нехтування обов'язками, що є несумісним зі статусом судді або виявило його невідповідність займаній посаді, застосовується дисциплінарне стягнення у виді подання про звільнення судді з посади.
Згідно з частиною одинадцятою статті 109 «Про судоустрій та статус суддів» від 02 червня 2016 року № 1402-VIII дисциплінарне стягнення до судді застосовується не пізніше трьох років із дня вчинення проступку без урахування часу тимчасової непрацездатності або перебування судді у відпустці чи здійснення відповідного дисциплінарного провадження.
Відповідно до статті 112 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02 червня 2016 року № 1402-VIII суддя може бути звільнений з посади виключно з підстав, визначених частиною шостою статті 126 Конституції України. Рішення про звільнення судді з посади ухвалює Вища рада правосуддя у порядку, встановленому Законом України «Про Вищу раду правосуддя».
За встановленими судом обставинами підставою для звільнення позивача з посади судді стали дії, вчинені ним у лютому 2014 року.
Натомість, його звільнення з посади відбулося на підставі спірного рішення ВРП від 22 серпня 2023 року, тобто з часу вчинення позивачем дій, які стали підставою для його притягнення до дисциплінарної відповідальності, до дати його звільнення минуло понад дев'ять років.
У рішенні від 09 січня 2013 року у справі «Олександр Волков проти України» (заява № 21722/11) ЄСПЛ зазначив, що строки давності слугують кільком важливим цілям, а саме: забезпеченню юридичної визначеності та остаточності, захисту потенційних відповідачів від незаявлених вчасно вимог, яким може бути важко протистояти, та запобіганню будь-якій несправедливості, яка могла б виникнути, якби від судів вимагалося виносити рішення щодо подій, що мали місце у віддаленому минулому, на підставі доказів, які через сплив часу стали ненадійними та неповними (див. рішення від 22 жовтня 1996 року у справі «Стаббінгз та інші проти Сполученого Королівства» (Stubbings and Others v. the United Kingdom), пункт 51, Reports 1996-IV). Строки давності є загальною рисою національних правових систем договірних держав щодо кримінальних, дисциплінарних та інших порушень. Суд зазначив, що відсутність будь-яких строків давності надавала дисциплінарним органам повну свободу дій і порушувала принцип юридичної визначеності. Таким чином, відсутність чітких строків суперечить європейським стандартам у сфері захисту прав людини.
Суд наголошує, що наявність конкретних строків для притягнення судді до дисциплінарної відповідальності є необхідною умовою для забезпечення юридичної визначеності, запобігання зловживанням, захисту незалежності судової влади, дотримання процесуальних гарантій та відповідності міжнародним стандартам у галузі прав людини.
Надмірно тривалий строк дисциплінарного провадження негативно позначається на якості правосуддя та довірі до судової системи. Тривале затягування процесу може свідчити про порушення принципу розумності строків та юридичної визначеності.
Слід зазначити, що наявність конкретних строків для притягнення судді до дисциплінарної відповідальності є важливим елементом забезпечення верховенства права, захисту прав суддів та підтримання довіри суспільства до судової системи. Закон України «Про судоустрій і статус суддів» від 02 червня 2016 року № 1402-VIII встановлює трирічний строк для застосування дисциплінарного стягнення, що є кроком до усунення негативних наслідків, пов'язаних із відсутністю чітких часових рамок.
Суд вважає, що правова процедура розгляду питання про звільнення судді з посади на підставі, визначеній пунктом 3 частини шостої статті 126 Конституції України, у тому числі й відповідно до пункту 14 розділу III «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про Вищу раду правосуддя» від 21 грудня 2016 року № 1798-VIII, це єдиний процес, який завершується прийняттям ВРП у межах її виключних конституційних повноважень рішення про звільнення судді з посади, яким реалізується застосоване до судді дисциплінарне стягнення у виді подання про його звільнення з посади.
На користь такого висновку вказує й те, що безпосередні негативні правові наслідки у виді звільнення з посади для судді настають саме на підставі рішення ВРП про його звільнення, натомість подання відповідного органу (як-то Вища рада юстиції чи дисциплінарна палата ВРП) про звільнення судді з посади саме по собі таких наслідків не має.
Отже, тлумачення частини одинадцятої статті 109 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02 червня 2016 року № 1402-VIII у взаємозв'язку з приписами статті 58 Конституції України свідчить, що для застосування до судді дисциплінарного стягнення встановлено строк, який обчислюються з дня вчинення проступку до дати прийняття ВРП рішення про звільнення судді з посади, яким реалізується застосоване до судді дисциплінарне стягнення у виді подання про його звільнення з посади. Водночас до цього строку не враховуються час тимчасової непрацездатності або перебування судді у відпустці чи здійснення відповідного дисциплінарного провадження.
За такого правового регулювання та встановлених обставин справи ВРП під час вирішення питання про звільнення позивача з посади судді на підставі статті 58 Конституції України повинна була застосувати визначений частиною одинадцятою статті 109 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02 червня 2016 року № 1402-VIII строк застосування дисциплінарного стягнення до судді, що обчислюється з дня вчинення проступку.
Суд звертає увагу, що дії, які стали підставою для притягнення позивача до дисциплінарної відповідальності, він вчинив у лютому 2014 року, процедура розгляду питання про звільнення позивача з посади з підстави порушення присяги тривала до 29 вересня 2016 року - дати прийняття Верховною Радою України Постанови № 1614-VIII про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Бориспільського міськрайонного суду Київської області у зв'язку з порушенням присяги судді.
Після скасування судовим рішенням Постанови Верховної Ради України від 29 вересня 2016 року № 1614-VIII про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Бориспільського міськрайонного суду Київської області у зв'язку з порушенням присяги судді Верховна Рада України листом від 04 листопада 2021 року № 04-26/17-2021/340341 надіслала ВРП подання Вищої ради юстиції про звільнення позивача з посади за порушення присяги.
Таким чином, лише з дати закінчення процедури розгляду питання про звільнення позивача з посади з підстави порушення присяги до відновлення ВРП цієї процедури минуло понад 5 років.
Отже, цілком очевидно, що після скасування судовим рішенням Постанови Верховної Ради України від 29 вересня 2016 року № 1614-VIII про звільнення позивача з посади судді, враховуючи зміст положень частини одинадцятої статті 109 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02 червня 2016 року № 1402-VIII, він мав правову певність, що у ВРП відсутні підстави для реалізації подання Вищої ради юстиції та звільнення його з посади у зв'язку зі спливом строку застосування дисциплінарного стягнення.
Враховуючи викладене, Суд вважає, що спірним рішенням ВРП позивача звільнено з посади судді зі значним пропуском визначеного частиною одинадцятою статті 109 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02 червня 2016 року № 1402-VIII присічного трирічного строку застосування до судді дисциплінарного стягнення.
А саме, реалізація стягнення за проступок, який позивач вчинив у 2014 році відбулась лише у 2023 році. Крім того, позивач приступив до виконання обов'язків ще в грудні 2020 року.
Окрім іншого, сама процедура розгляду ВРП питання про звільнення позивача з посади тривала ще понад 1 рік 9 місяців.
При цьому, Суд наголошує, що відсутність станом на час вчинення дисциплінарного порушення (лютий 2014 року) у законодавстві темпоральних обмежень прийняття рішень суб'єктами владних повноважень не може розглядатися як надання цим органам неосяжного (нерозумного) строку на вирішення питань, віднесених до їхніх повноважень, що несумісне з поняттям верховенства права.
Суд констатує, що спірне рішення ВРП не містить обґрунтованих мотивів його прийняття більш ніж через дев'ять років після вчинення позивачем дій, які стали підставою для притягнення його до дисциплінарної відповідальності.
Відповідач лише обмежився вказівкою про незастосування строку давності притягнення судді до дисциплінарної відповідальності, вважаючи, що у цій ситуації він вирішує кадрове питання, що є очевидним порушенням принципів правової визначеності та належного урядування як складових загального принципу верховенства права та наведених приписів національного законодавства, а саме частини одинадцятої статті 109 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02 червня 2016 року № 1402-VIII, частини другої статті 57 Закону України «Про Вищу раду правосуддя» від 21 грудня 2016 року № 1798-VIII та глави 1 розділу І Регламенту ВРП.
Крім того, Суд звертає увагу, що за змістом оскаржуваного рішення ВРП керувалася тим, що факти порушення суддею ОСОБА_1 присяги вже встановлені Вищою радою юстиції в рішенні від 03 грудня 2015 року № 922/0/15-15, а ВРП не має повноважень для переоцінки висновків Вищої ради юстиції. При цьому, прийняття спірного рішення відповідач вважає вирішенням кадрового питання.
Надаючи оцінку таким діям відповідача, Суд зауважує, що звільнення особи з посади безсумнівно є втручанням у гарантоване статтею 8 Конвенції право на повагу до приватного життя в аспекті обмеження доступу до обраної професії з огляду на негативні фінансові та репутаційні наслідки, спричинені таким звільненням, тому при оцінці правомірності звільнення на предмет дотримання норм національного законодавства, необхідним є врахування критеріїв, сформованих ЄСПЛ, згідно з якими втручання у право на повагу до приватного життя є таким, що порушує статтю 8 Конвенції, якщо воно не є виправданим за пунктом 2 статті 8 Конвенції як таке, тобто було здійснене не «згідно із законом», або не переслідує одну або декілька законних цілей, перелічених у ньому, і не відповідає критерію «необхідності у демократичному суспільстві» для досягнення цих цілі чи цілей.
Тому, для кваліфікації рішення про звільнення судді з посади за пунктом 3 частини шостої статті 126 Конституції України як такого, що прийняте «згідно із законом», воно повинно містити належне мотивування, зокрема, в частині встановлення в діяннях судді ознак істотного дисциплінарного проступку або порушення ним присяги.
Порядок звільнення судді з посади станом на момент прийняття Вищою радою юстиції рішення про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Бориспільського міськрайонного суду Київської області за порушення присяги та звільнення позивача з посади судді Постановою Верховної Ради України від 29 вересня 2016 року 1614-VIII регулювався Законом України «Про судоустрій і статус суддів» від 07 липня 2010 року № 2453-VI.
Відповідно до статті 111 цього Закону суддя суду загальної юрисдикції може бути звільнений з посади органом, який його обрав або призначив, виключно з підстав, визначених частиною п'ятою статті 126 Конституції України, за поданням Вищої ради юстиції.
13 липня 2023 року ЄСПЛ ухвалив рішення у справі «Головін проти України» (заява № 47052/18), яке 13 жовтня 2023 року набуло статусу остаточного (далі - рішення у справі «Головін проти України»), та стосувалося звільнення Постановою Верховної Ради України від 24 лютого 2014 року судді Конституційного Суду України за порушення присяги судді у зв'язку з його участю в ухваленні Конституційним Судом України рішення від 30 вересня 2010 року. Висновки ЄСПЛ у цьому рішенні є застосовними до спірних правовідносин у справі, яка розглядається.
У цьому рішенні ЄСПЛ із застосуванням своїх висновків з питань, розглянутих в іншому його рішенні від 12 січня 2023 року у справі «Овчаренко та Колос проти України», заяви № 27276/15 та № 33692/15, констатував порушення статті 8 Конвенції.
У пунктах 26, 27 рішення у справі «Головін проти України» ЄСПЛ зазначив, що у справі «Овчаренко та Колос проти України» він визнав, що існувала певна різниця між нормативно-правовою базою, застосовною до суддів Конституційного Суду України, та застосовною до суддів інших судів. Проте, він дійшов висновку, що на момент подій нормативно-правова база стосовно суддів Конституційного Суду України не забезпечувала значно кращої передбачуваності у порівнянні із застосовною до інших суддів щодо питання, яка поведінка судді могла вважатися «порушенням присяги» згідно з українським законодавством. Відповідній нормативно-правовій базі бракувало необхідної чіткості та передбачуваності, відтак рішення на національному рівні, в яких вона застосовувалася у справі заявника, не були достатньо обґрунтованими.
Така підстава звільнення судді, як «порушення присяги», також була предметом оцінки ЄСПЛ у справі «Олександр Волков проти України» (рішення від 09 січня 2013 року (заява № 21722/11)), у якій ЄСПЛ зазначив, що немає свідчень того, що під час розгляду справи заявника існували будь-які керівні принципи та практика, які б встановлювали послідовне та обмежувальне тлумачення поняття «порушення присяги».
Аналіз рішення у справі «Головін проти України» та встановленого у ньому порушення статті 8 Конвенції щодо заявника дозволяє дійти висновку, що в розумінні ЄСПЛ звільнення судді як міра відповідальності за порушення присяги з огляду на невизначеність у національному законодавстві України питання, яка саме поведінка судді могла вважатися «порушенням присяги», можливе за умови, коли орган, який ухвалює остаточне рішення про звільнення судді, в такому своєму рішенні детально та чітко вмотивує, в чому саме полягав проступок судді.
Тобто саме орган, який приймає рішення про звільнення судді, має у своєму рішенні переконливо пояснити, за якими критеріями застосовувався такий обмежувальний захід, що б дало змогу, як самому судді, на якого накладається ця сувора міра відповідальності, так і пересічному спостерігачу, пересвідчитися, що застосований до судді захід ґрунтувався на національному законодавстві, переслідував законну мету, був пропорційним переслідуваній законній меті, а отже, був необхідним у демократичному суспільстві.
Отже, відповідно до підходу ЄСПЛ до вирішення питання виправданості за пунктом 2 статті 8 Конвенції звільнення суддів в Україні з підстави «порушення присяги», висловленого у рішенні у справі «Головін проти України», рішення органу, який реалізує повноваження щодо звільнення судді з посади за порушення присяги, не є кадровим (рішенням організаційно-розпорядчого характеру), а має бути достатньо обґрунтованим щодо питання, яка саме поведінка судді могла вважатися «порушенням присяги» згідно із законодавством України.
До проведення в Україні судової реформи у 2016 році статтею 116 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 07 липня 2010 року № 2453-VI (у редакції, чинній на дату внесення Вищою радою юстиції до Верховної Ради України подання про звільнення ОСОБА_1 з посади судді) було передбачено, що звільнення судді з посади на підставі порушення ним присяги судді відбувається за поданням Вищої ради юстиції після розгляду цього питання на її засіданні відповідно до Закону України «Про Вищу раду юстиції» від 15 січня 1998 року № 22/98-ВР. Факти, що свідчать про порушення суддею присяги, мали бути встановлені Вищою кваліфікаційною комісією суддів України або Вищою радою юстиції. На підставі подання Вищої ради юстиції Верховна Рада України приймала постанову про звільнення судді з посади.
Порядок розгляду питань про звільнення суддів, обраних Верховною Радою України безстроково, на той час визначався статтею 216-1 Регламенту Верховної Ради України, якою було передбачено, що подання про звільнення судді, обраного Верховною Радою України безстроково, вноситься до парламенту Вищою радою юстиції. До подання додаються документи, що підтверджують підстави звільнення, передбачені частиною п'ятою статті 126 Конституції України. Обговорення питання про звільнення судді, обраного Верховною Радою України безстроково, на пленарному засіданні Ради починається з оголошення головуючим на пленарному засіданні подання Вищої ради юстиції. Після доповіді суддя, питання стосовно якого розглядається, має право на виступ. Кожний народний депутат має право ставити запитання доповідачу та безпосередньо судді чи його представнику, висловлювати свою думку, надавати письмові матеріали. За наявності зауважень до подання про звільнення судді, що потребують додаткової перевірки органом, що вніс таке подання, голосування щодо звільнення судді не проводиться. Повторний розгляд такого подання здійснюється за умов перевірки органом, що вніс подання, обставин, щодо яких висловлено зауваження, і повідомлення цим органом про результати такої перевірки та невідкликання внесеного подання. Рішення про звільнення судді приймається відкритим поіменним голосуванням і оформлюється постановою Верховної Ради України.
Аналіз вказаних норм свідчить, що у парламенту в питанні розгляду подання Вищої ради юстиції про звільнення судді була наявна дискреція. Реалізуючи такі дискреційні повноваження, народні депутати могли або повернути подання Вищої ради юстиції для здійснення додаткової перевірки, наслідком якої могло бути відкликання Вищою радою юстиції цього подання, або прийняти рішення про звільнення судді шляхом голосування.
Тому на дату внесення Вищою радою юстиції до Верховної Ради України подання про звільнення позивача з посади судді саме постанова Верховна Рада України була тим актом, яким на суддю накладалося дисциплінарне стягнення у виді звільнення за порушення присяги та реалізовувалося подання Вищої ради юстиції про застосування до судді такого виду дисциплінарного стягнення. Подання Вищої ради юстиції містило лише виклад фактів, що, на її думку, свідчать про порушення суддею присяги, які враховувалися народними депутатами при вирішенні цього питання та які народні депутати могли визнати недостатніми для прийняття рішення про звільнення судді, повернувши подання для додаткової перевірки Вищій раді юстиції.
Аналогічно за змістом частин першої, третьої та шостої статті 56 Закону України «Про Вищу раду правосуддя» від 21 грудня 2016 року № 1798-VIII (у редакції, чинній на дату ухвалення спірного рішення) питання про звільнення судді з підстав, визначених пунктами 2, 3, 5 та 6 частини шостої статті 126 Конституції України, розглядається на засіданні ВРП. Суддя, стосовно якого розглядається питання про звільнення, повідомляється про засідання ВРП у порядку, визначеному цим Законом. За результатами розгляду питання про звільнення судді з підстав, визначених пунктами 2, 3, 5 та 6 частини шостої статті 126 Конституції України, ВРП ухвалює вмотивоване рішення.
Цим вимогам Закону України «Про Вищу раду правосуддя» від 21 грудня 2016 року № 1798-VIII кореспондують приписи Регламенту ВРП (у редакції, чинній на дату ухвалення спірного рішення), пунктом 12.39 якого передбачено, що рішення про застосування до судді дисциплінарного стягнення у виді подання про звільнення судді з посади, про тимчасове відсторонення судді від здійснення правосуддя, про переведення судді до суду нижчого рівня Секретарем Дисциплінарної палати передається для розгляду до ВРП.
Згідно з пунктами 17.5, 17.6 глави 17 Регламенту ВРП розгляд питання про звільнення судді починається із доповіді члена ВРП, визначеного автоматизованою системою розподілу справ, який викладає підстави прийняття матеріалів до розгляду, встановлені обставини, висновок щодо суті питання. Після доповіді члена ВРП суддя та/або його представник мають право бути заслуханими на засіданні ВРП та надати відповідні пояснення. Члени ВРП можуть поставити запитання до них.
За результатами розгляду питання про звільнення судді з підстав, визначених пунктами 2, 3, 5 та 6 частини шостої статті 126, підпунктом 4 пункту 16-1 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України, ВРП ухвалює вмотивоване рішення, яке викладається у письмовій формі, підписується усіма членами ВРП, що брали участь у його ухваленні.
Таким чином, ВРП у процедурі вирішення питання про звільнення судді з посади на підставі подань Вищої ради юстиції про звільнення судді за порушення присяги також наділена повноваженнями надавати оцінку достатності підстав, зазначених у поданні Вищої ради юстиції про звільнення судді, за яким до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» від 02 червня 2016 року № 1401-VIII не прийнято рішення Президентом України чи Верховною Радою України, для ухвалення рішення про звільнення з посади судді на підставі пункту 3 частини шостої статті 126 Конституції України.
Отже, функції ВРП у цій процедурі не можна вважати формальними (процедурними або кадровими), оскільки при прийнятті рішення про звільнення судді за особливих обставин ВРП виконує конституційні повноваження та своїм рішенням реалізує рішення Дисциплінарної палати ВРП (за обставин цієї справи подання Вищою ради юстиції) про застосування до судді дисциплінарного стягнення у виді подання про звільнення судді з посади з підстави, визначеної пунктом 3 частини шостої статті 126 Конституції України. Саме це рішення ВРП є завершальним рішенням, яким застосовується стягнення до судді у виді звільнення, тому рішення повинно бути обґрунтованим та містити переконливі мотиви щодо підстав його прийняття з урахуванням усіх обставин, що мають значення для його прийняття.
Аналіз положень статей 52, 57 Закону України «Про Вищу раду правосуддя» від 21 грудня 2016 року № 1798-VIII свідчить, що на ВРП покладається обов'язок навести мотиви, з яких вона дійшла певних висновків, та відповідні їм підстави як при вирішенні питання про дисциплінарну відповідальність судді, так і при вирішенні питання про його звільнення з підстав, визначених пунктом 3 частини шостої статті 126 Конституції України.
Наявність такої вимоги про здійснення перевірки мотивів і підстав на цих обох стадіях обумовлена необхідністю забезпечити таку процедуру, яка гарантує об'єктивний та ретельний розгляд питання про притягнення судді до найбільш суворого дисциплінарного стягнення - звільнення з посади, та запобігти можливим зловживанням дисциплінарними провадженнями.
Окремо Суд вважає за необхідне зазначити, що закон не поділяє рішення про звільнення суддів на кадрові чи некадрові, а Регламент ВРП окремо визначає порядок розгляду ВРП питань про звільнення судді за загальними обставинами (глава 15) та за особливими обставинами (глава 17), до яких, окрім інших, віднесено питання про звільнення судді за вчинення істотного дисциплінарного проступку, грубе чи систематичне нехтування обов'язками, що є несумісним зі статусом судді, або виявлення його невідповідності займаній посаді (пункт 3 частини шостої статті 126 Конституції України). Регламент ВРП також не кваліфікує будь-які рішення ВРП про звільнення судді як кадрові.
Таким чином, чинне законодавство не визначає таких категорій рішень ВРП, як кадрові рішення про звільнення судді і некадрові рішення ВРП про звільнення судді, відповідно, не визначає різних процедур для прийняття цих рішень та вимог до їхнього змісту.
За приписами пункту 14 розділу III «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про Вищу раду правосуддя» від 21 грудня 2016 року № 1798-VIII Регламентом ВРП може бути передбачена спрощена процедура розгляду питання про звільнення з посади судді за поданням Вищої ради юстиції, однак у своєму Регламенті ВРП не передбачила особливої (спрощеної) процедури для ухвалення рішення про звільнення судді з посади на підставі пункту 3 частини шостої статті 126 Конституції України в залежності від того, хто ініціював таке питання: Дисциплінарна палата ВРП за чинним законодавством чи Вища рада юстиції за законодавством, що регулювало спірні правовідносини до 30 вересня 2016 року, і подання якої Верховною Радою України розглянуто не було, тому обов'язок ВРП ухвалити вмотивоване рішення про звільнення судді за результатами розгляду подань Вищої ради юстиції залишався незмінним.
Суд наголошує, що закріплення у законодавстві можливості звільнення судді лише за вмотивованим рішенням уповноваженого органу є одним із головних аспектів дотримання гарантій незалежності та недоторканності судді, передбачених статтею 126 Конституції України.
Тому вмотивованість рішення ВРП про звільнення судді за результатами розгляду подань Вищої ради юстиції, переданих на підставі пункту 14 розділу III «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про Вищу раду правосуддя» від 21 грудня 2016 року № 1798-VIII, є не лише формальним дотриманням вимог закону, а вимогою, яка повинна забезпечити дотримання принципу правової визначеності у питанні встановлення підстав звільнення судді.
За таких обставин, Суд вважає помилковими твердження відповідача, що за наявності рішення та подання Вищої ради юстиції, в яких викладено обставини щодо порушення суддею присяги, ВРП не повинна надавати оцінку таким обставинам на предмет їх достатності для прийняття рішення про звільнення судді з посади.
У межах спірних правовідносин оскаржуване рішення ВРП не є кадровим (рішенням організаційно-розпорядчого характеру), оскільки саме цим рішенням реалізовано накладене на позивача дисциплінарне стягнення за порушення присяги, що призвело до його звільнення з посади, а тому з урахуванням висновків ЄСПЛ у рішенні у справі «Головін проти України» зазначене рішення має містити достатнє обґрунтування про те, які саме дії позивача на момент їх вчинення згідно із законодавством України кваліфікувалися як «порушення присяги», а за чинним законом відповідають ознакам діяння, визначеного пунктом 3 частини шостої статті 126 Конституції України (вчинення істотного дисциплінарного проступку).
Натомість, рішення ВРП не містить мотивів, на підставі яких відповідач, розглянувши подання Вищої ради юстиції про звільнення позивача з посади за порушення присяги, дійшов висновків про наявність підстав для його звільнення відповідно до пункту 3 частини шостої статті 126 Конституції України (вчинення істотного дисциплінарного проступку). ВРП лише обмежилася посиланням на те, що факти, які свідчать про порушення суддею присяги, вже встановила Вища рада юстиції в рішенні від 03 грудня 2015 року № 922/0/15-15.
ВРП у спірному рішенні про звільнення позивача з посади судді не навела докладного та чіткого обґрунтування встановлених елементів складу «порушення присяги» у діях позивача з наданням оцінки всім обставинам, які мають значення для прийняття рішення про звільнення судді, без чого неможливо пересвідчитися, що такий захід був застосований до позивача в межах закону, переслідував легітимну мету, а отже, неможливо і дійти висновку, що було досягнуто справедливого балансу між захистом інтересів демократичного суспільства, з одного боку, та повагою до прав позивача - з іншого.
З огляду на викладене та враховуючи, що спірне рішення прийнято поза межами повноважень, наданих ВРП приписами пункту 14 розділу III «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про Вищу раду правосуддя» від 21 грудня 2016 року № 1798-VIII, а також те, що відповідач порушив присічні строки притягнення позивача до дисциплінарної відповідальності та не навів мотивів, на підставі яких притягнув ОСОБА_1 до відповідальності, Суд дійшов висновку про наявність підстав для визнання його незаконним і скасування.
Керуючись статтями 2, 22, 241 - 246, 250, 255, 266, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, Суд
Позов ОСОБА_1 до Вищої ради правосуддя про визнання незаконним та скасування рішення Вищої ради правосуддя від 22 серпня 2023 року № 838/0/15-23 «Про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Бориспільського міськрайонного суду Київської області на підставі пункту 3 частини шостої статті 126 Конституції України» задовольнити.
Визнати незаконним та скасувати рішення Вищої ради правосуддя від 22 серпня 2023 року № 838/0/15-23 «Про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Бориспільського міськрайонного суду Київської області на підставі пункту 3 частини шостої статті 126 Конституції України».
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги судове рішення Верховного Суду, якщо його не скасовано, набирає законної сили після набрання законної сили рішенням Великої Палати Верховного Суду за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржене до Великої Палати Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повний текст рішення складено 26 березня 2025 року.
Головуючий суддя І. А. Гончарова
Судді Н. Є. Блажівська
І. А. Васильєва
І. Я. Олендер
В. П. Юрченко