03680 м. Київ , вул. Солом'янська, 2-а
Номер апеляційного провадження: 22-ц/824/2596/2025
22 січня 2025 року м. Київ
Справа № 755/13724/24
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді-доповідача Ящук Т.І.,
суддів Кирилюк Г.М., Рейнарт І.М.,
за участю секретаря судового засідання Мех В.Ю.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 , яка подана представником ОСОБА_2 , на ухвалу Дніпровського районного суду міста Києва від 27 серпня 2024 року, постановлену у складі судді Яровенко Н.О., про відмову у відкритті провадження
у справі за заявою ОСОБА_1 , заінтересовані особи: ОСОБА_3 , Служба у справах дітей та сім'ї Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації про встановлення факту самостійного виховання та утримання дітей,
встановив:
У серпні 2024 року заявник ОСОБА_1 звернувся до Дніпровського районного суду міста Києва з заявою, заінтересовані особи: ОСОБА_3 , Служба у справах дітей та сім'ї Дніпровської в м. Києві державної адміністрації про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини.
Ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 27 серпня 2024 року у відкритті провадження відмовлено.
Не погоджуючись з ухвалою суду, представник заявника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 звернулась з апеляційною скаргою, у якій просить скасувати ухвалу суду першої інстанції та направити матеріали справи для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Звертає увагу на те, що встановлення юридичного факту самостійного виховання та утримання дітей необхідно заявнику для захисту прав та інтересів дітей, а також прав та інтересів заявника, як батька, який займається самостійним вихованням та утриманням дітей (отримання пільг та гарантій), уникнення суперечностей при визначенні даного факту зі сторони органів державної влади, органів місцевого самоврядування, інших фізичних та юридичних осіб, а також для вирішення інших питань, пов'язаних із вихованням дітей, в тому числі, їх навчанням, лікуванням, відпочинком, реєстрацією місця проживання, отриманням закордонного паспорту дитині, виїздом за кордон (зокрема, якщо діти поїдуть на відпочинок за кордон з третьою особою, то згода на перетин кордону дитиною потрібна від обох батьків; отримання візи у деяких країнах потребує згоди обох батьків та інше).
Вважає, що висновок суду першої інстанції про те, що заява не підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства є необґрунтованим, оскільки відповідно до постанов Верховного Суду № 644/1574/23 від 06.03.2024 року та № 214/4921/23 від 08 травня 2024 року лише суди цивільної юрисдикції вирішують питання встановлення юридичного факту у судовому порядку.
Звертає увагу на те, що заявник не має можливості реалізувати своє право на отримання відстрочки від призову на військову службу, оскільки постановою Кабінету Міністрів України від 16 травня 2024 року № 560 визначений перелік документів для отримання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, який не передбачає іншого документу, як рішення суду про встановлення факту самостійного виховання дитини.
Учасники справи в судове засідання не з'явились, будучи належним чином повідомленими про день та час розгляду справи у встановленому законом порядку.
Згідно з ч.2 ст. 372 ЦПК України, неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, з'ясувавши обставини справи, перевіривши законність і обґрунтованість ухвали суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про те, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню виходячи з наступного.
Відмовляючи у відкритті провадження у справі, суд першої інстанції виходив з того, що заявником не подано до суду документів, які б підтверджували існування будь-яких складнощів у нього через відсутність установлення факту самостійного виховання та утримання дітей.
Згідно із пунктом 3 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 5 «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення» роз'яснено, що у тому разі, коли буде виявлено, що встановлення підвідомчого судові факту пов'язане з вирішенням спору про право, суд відмовляє в прийнятті заяви до розгляду в окремому провадженні, а якщо це буде виявлено під час розгляду справи, залишає заяву без розгляду і роз'яснює заінтересованим особам, що вони мають право подати позов на загальних підставах.
Отже, за встановлених у цій справі обставин та мети подання заяви про встановлення факту самостійного виховання заявником дітей, заявлені ОСОБА_1 вимоги не є вимогами, які пов'язані із здійсненням особистих немайнових чи майнових прав, а тому не підлягають розгляду судом в порядку окремого провадження на підставі статей 293, 315 ЦПК України.
Крім того, відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 186 ЦПК України суддя відмовляє у відкриті провадження у справі, якщо заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
З висновками суду про наявність підстав для відмови у відкритті провадження у справі колегія суддів погоджується, проте вважає необґрунтованим висновок суду першої інстанції про те, що справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, виходячи з наступного.
Як вбачається з матеріалів справи, звертаючись із заявою про встановлення юридичного факту, що у нього на утриманні перебуває двоє дітей, ОСОБА_1 зазначає, що 25 листопада 2006 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 було укладено шлюб. Від шлюбу у подружжя народились діти: ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Після початку повномасштабного вторгнення російської федерації 24 лютого 2022 року сімейні відносини між заявником та ОСОБА_3 почали стрімко погіршуватись. 16 березня 2022 року ОСОБА_3 разом з дітьми виїхали з України до Федеративної Республіки Німеччини. Внаслідок цих подій між заявником та ОСОБА_3 було втрачено довіру та почуття любові, що унеможливило їх подальше спільне життя як подружжя. Відтак, фактично шлюб було припинено.
У серпні 2023 року дочка ОСОБА_4 повернулась в Україну та залишилась проживати із батьком і по цей час перебуває у нього на вихованні та утриманні у зв'язку з небажанням проживати у Федеративній Республіці Німеччина. 03 жовтня 2023 року Дніпровським районним судом міста Києва у справі №755/12264/23 за позовом ОСОБА_3 до заявника про розірвання шлюбу ухвалено рішення, згідно з яким шлюб між ними було розірвано. Донька ОСОБА_5 не змогла прийняти нового чоловіка матері, тому повернулась в Україну і також стала проживати з батьком.
Таким чином, діти залишились проживати разом із заявником, який самостійно займається їх вихованням та утриманням. Натомість ОСОБА_3 остаточно емігрувала у ФРН, та не бажає повертатись в Україну. Мати не бере участі у вихованні та утриманні дітей, на зв'язок із дітьми виходить вкрай рідко.
Встановлення юридичного факту самостійного виховання та утримання дітей необхідно заявнику для захисту прав та інтересів дітей, а також прав та інтересів заявника, як батька, який займається самостійним вихованням та утриманням дітей (отримання пільг та гарантій), уникнення суперечностей при визначенні даного факту зі сторони органів державної влади, органів місцевого самоврядування, інших фізичних та юридичних осіб, а також для вирішення інших питань, пов'язаних із вихованням дітей, в тому числі, їх навчанням, лікуванням, відпочинком, реєстрацією місця проживання, отриманням закордонного паспорту дитині, виїздом за кордон (зокрема, якщо діти поїдуть на відпочинок за кордон з третьою особою, то згода на перетин кордону дитиною потрібна від обох батьків; отримання візи у деяких країнах потребує згоди обох батьків та інше).
Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Частинами першою, другою статті 315 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи про встановлення факту: 1) родинних відносин між фізичними особами; 2) перебування фізичної особи на утриманні; 3) каліцтва, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги по загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню; 4) реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення; 5) проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу; 6) належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім'я, по батькові, місце і час народження якої, що зазначені в документі, не збігаються з прізвищем, ім'ям, по батькові, місцем і часом народження цієї особи, зазначеним у свідоцтві про народження або в паспорті; 7) народження особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту народження; 8) смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті; 9) смерті особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави вважати її загиблою від певного нещасного випадку внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру.
У судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.
Отже, в порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, зокрема якщо: згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; встановлення факту не пов'язується із наступним вирішенням спору про право.
Юридичні факти можуть бути встановлені для захисту, виникнення, зміни або припинення особистих чи майнових прав самого заявника, за умови, що вони не стосуються прав чи законних інтересів інших осіб. У випадку останнього між цими особами виникає спір про право.
Як зазначила Велика Палата Верховного Суду в постановах від 10 квітня 2019 року у справі № 320/948/18, від 18 січня 2024 року у справі № 560/17953/21, справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, належать до юрисдикції суду за таких умов: факти, що підлягають встановленню, повинні мати юридичне значення, тобто від них мають залежати виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян. Для визначення юридичного характеру факту потрібно з'ясувати мету встановлення; встановлення факту не пов'язується з подальшим вирішенням спору про право. Якщо під час розгляду справи про встановлення факту заінтересованими особами буде заявлений спір про право або суд сам дійде висновку, що у цій справі встановлення факту пов'язане з необхідністю вирішення в судовому порядку спору про право, суд залишає заяву без розгляду і роз'яснює цим особам, що вони вправі подати позов на загальних підставах; заявник не має іншої можливості одержати чи відновити документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення. Для цього заявник разом із заявою про встановлення факту подає докази на підтвердження того, що до її пред'явлення він звертався до відповідних організацій за одержанням документа, який посвідчував би такий факт, але йому в цьому було відмовлено із зазначенням причин відмови (відсутність архіву, відсутність запису в актах цивільного стану тощо); чинним законодавством не передбачено іншого позасудового порядку встановлення юридичних фактів.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22, у якій заявник просив встановити факт самостійного виховання дитини і такі вимоги, пов'язані з доведенням існування підстав для визнання (підтвердження) за ним певного соціально-правового статусу - батька, який самостійно виховує дитину, вказала наступне.
Статтею 51 Конституції України визначено, що сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.
Регулювання сімейних відносин з метою забезпечення кожної дитини сімейним вихованням здійснюється СК України (стаття 1 СК України).
Частиною першою статті 121 СК України передбачено, що права та обов'язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому органом державної реєстрації актів цивільного стану в порядку, встановленому статтями 122 та 125 цього Кодексу.
Статтею 141 СК встановлено рівність прав та обов'язків батьків щодо дитини. Зокрема, визначено, що мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п'ятою статті 157 цього Кодексу.
Права та обов'язки батьків щодо виховання дитини передбачені у статтях 150, 151 СК України.
За приписами частини другої статті 150 СК України батьки зобов'язані піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток.
Відповідно до частин першої - третьої статті 157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п'ятою цієї статті. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини.
Правовідносини, що включають особисті немайнові та майнові відносини, які виникають між особами на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, опіки та піклування, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства, є сімейними.
При цьому сімейні відносини як вид суспільних відносин складаються з суб'єктів, об'єктів і змісту (прав та обов'язків). Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є юридичні факти, які поділяються на юридичні дії (настання яких залежить від волі людей і породжує певні правові наслідки) та юридичні події (юридичні факти, які настають незалежно від волі людини).
Відповідно до статті 15 СК України сімейні обов'язки є такими, що тісно пов'язані з особою, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу.
Сімейні обов'язки особистого або майнового характеру є обов'язками конкретної особи (дружини, матері, батька тощо). Вони не можуть бути передані добровільно іншому за договором або перекладені на іншого за законом.
Тому смерть, до прикладу, батька дитини є підставою для припинення його обов'язку утримувати дитину.
Згідно із частиною другою статті 15 СК України, якщо особа визнана недієздатною, її сімейний обов'язок особистого немайнового характеру припиняється у зв'язку з неможливістю його виконання.
У частині четвертій статті 15 СК України визначено, що невиконання або ухилення від виконання сімейного обов'язку може бути підставою для застосування наслідків, установлених цим Кодексом або домовленістю (договором) сторін.
Так, ухилення від виконання своїх обов'язків щодо виховання дитини є самостійною підставою для позбавлення батьківських прав (стаття 164 СК України).
Таким чином, з настанням певних юридичних фактів, що підтверджуються певними актами, обсяг батьківських прав може обмежуватися або припинятися.
Отже, для підтвердження самостійного виховання дитини батьком необхідне існування (настання) обставин, у силу яких обсяг прав матері обмежується або припиняється.
Оскільки в СК України чітко встановлено, що сімейні права та обов'язки є такими, що тісно пов'язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі, можна констатувати, що в силу настання певних юридичних фактів (дій чи подій), які мають бути підтверджені виключно актами цивільного стану (свідоцтво про смерть) чи рішенням суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім) та позбавляють особу користуватися батьківською правосуб'єктністю, такі права та обов'язки припиняються та не потребують додаткового підтвердження того, що один із батьків самостійно виконує їх.
СК України не встановлено підстав припинення батьківських обов'язків щодо виховання дитини. Так само як визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов'язків свідчить про неможливість відмови від сімейних обов'язків, якими є, зокрема, обов'язки щодо виховання дитини.
Визначальною обставиною під час розгляду заяви про встановлення певних фактів у порядку окремого провадження є те, що встановлення такого факту не пов'язане з наступним вирішенням будь-якого спору про право.
У порядку окремого провадження розглядаються, зокрема, справи про встановлення фактів, від яких залежить виникнення, зміна або припинення суб'єктивних прав громадян, але тільки якщо вони не пов'язані з необхідністю вирішення в судовому порядку спору про право і якщо заявник не має іншої можливості одержати або відновити документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення.
Частиною першою статті 152 СК України встановлено, що право дитини на належне батьківське виховання забезпечується системою державного контролю, що встановлена законом.
Відповідно до частин третьої, четвертої статті 155 СК України відмова батьків від дитини є неправозгідною, суперечить моральним засадам суспільства. Ухилення батьків від виконання батьківських обов'язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.
У статті 165 СК України визначено перелік осіб, які мають право звернутися з позовом до суду про позбавлення батьківських прав. За частиною першою цієї статті право на звернення до суду з позовом про позбавлення батьківських прав мають не лише один з батьків, опікун, піклувальник, особа, в сім'ї якої проживає дитина, заклад охорони здоров'я, навчальний або інший дитячий заклад, у якому вона перебуває, а й орган опіки та піклування або прокурор, а також сама дитина, яка досягла чотирнадцяти років.
Доведення факту одноосібного виховання дитини батьком пов'язане з настанням (існуванням) обставин, за яких мати не виконує своїх батьківських обов'язків щодо дитини, стосується зміни обсягу сімейних прав або невиконання одним із батьків батьківських обов'язків (у тому числі умисного) та безумовно впливає на права й інтереси самої дитини, а також зумовлює відповідні правові наслідки, визначені законом.
Такий факт одноосібного виховання дитини одним із батьків не може встановлюватись у безспірному порядку або за домовленістю батьків дитини, в тому числі на підставі укладеного між ними договору або на підставі судового рішення, ухваленого за правилами окремого провадження, оскільки в такому питанні завжди існуватиме загроза порушення принципу дотримання найкращих інтересів дитини.
Оскільки сімейним законодавством не передбачено підстав припинення батьківських обов'язків щодо виховання дитини, а визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов'язків свідчить про неможливість відмови від них, зокрема від обов'язків щодо виховання дитини, то факт одноосібного виховання дитини одним із батьків може бути встановлений судом як одна з обставин, що складає предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов'язків з виховання дитини.
Інститут окремого провадження не може використовуватися для створення преюдиційних фактів з метою подальшого вирішення будь-якого спору про право.
У справі, яка переглядається, заявник просить встановити факт самостійного, без участі матері, утримання та виховання ним неповнолітніх дітей, проте встановлення такого факту може мати негативні наслідки для матері дітей - ОСОБА_3 ..
Отже, факт, про встановлення якого просить ОСОБА_1 , не підлягає з'ясуванню в порядку окремого провадження, оскільки з поданої заяви вбачається спір про право, який не може розглядатися в судовому порядку безвідносно до дій заінтересованих осіб щодо конкретних прав, свобод та інтересів заявника.
З огляду на зазначене вбачається, що у справі, яка переглядається, наявний спір про право, зокрема спір щодо участі одного з батьків у вихованні дітей та/або ухилення від виконання батьківських обов'язків, який підлягає розгляду в порядку позовного провадження з обов'язковим залученням органу опіки та піклування (частини четверта, п'ята статті 19 СК України).
Таким чином, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що подана заява про встановлення факту, що має юридичне значення, не підлягає судовому розгляду в окремому провадженні, оскільки ця справа пов'язана з вирішенням спору про право, зокрема, спору щодо участі одного з батьків у вихованні дитини та/або ухилення від виконання батьківських обов'язків, який підлягає розгляду у порядку позовного провадження з врахуванням інтересів дітей.
Відповідно до частини четвертої статті 315 ЦПК України суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо із заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, вбачається спір про право, а якщо спір про право буде виявлений під час розгляду справи, - залишає заяву без розгляду.
За встановлених у цій справі обставин факт самостійного виховання і утримання дітей батьком не може бути встановлений за правилами окремого провадження, у зв'язку з чим суд першої інстанції, обґрунтовано відмовив у відкритті провадження у справі в порядку окремого провадження з підстав, передбачених частиною четвертою статті 315 ЦПК України
Доводи апеляційної скарги заявника щодо наявності рішення суду про встановлення факту самостійного виховання дитини у переліку документів, які підтверджують право на відстрочку від мобілізації за п.4 ч. 1 ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», визначеномупостановою Кабінету Міністрів України від 16 травня 2024 року № 560, - не спростовують правильності висновків суду першої інстанції, оскільки факт одноосібного виховання дитини одним із батьків може бути встановлений судом як одна з обставин, що складає предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов'язків з виховання дитини.
Разом з тим, посилання суду першої інстанції в оскаржуваній ухвалі як на підставу для відмови у відкритті провадження у справі на п. 1 ч. 1 ст. 186 ЦПК України ( справане підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства), є необґрунтованим, адже зурахуванням закріпленого в сімейному законодавстві принципу невідчужуваності сімейних обов'язків, неможливості відмови від них, у тому числі від обов'язків виховання дитини, то питання, заявлені ОСОБА_1 у цій справі, не можуть з'ясовуватися безвідносно до дій другого з батьків та можуть вирішуватися у межах спору про право між батьками дитини за загальним правилом у позовному провадженні в порядку цивільного судочинства.
З огляду на викладене, апеляційний суд вважає помилковим висновок суду першої інстанції про те, що заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, тому колегія суддів дійшла висновку про часткову змінумотивувальної частини оскаржуваної ухвали суду, виклавши мотивувальну частину ухвали в редакції цієї постанови, в іншій частині ухвалу слід залишити без змін.
Згідно з ч.4 ст. 376 ЦПК України, зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин.
Керуючись ст.ст. 268, 367, 368, 374 - 375, 381 - 383 ЦПК України, суд
постановив:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , яка подана представником ОСОБА_2 , - задовольнити частково.
Ухвалу Дніпровського районного суду міста Києва від 27 серпня 2024 року - змінити, виклавши мотивувальну частину ухвали в редакції цієї постанови.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Повний текст постанови складено 27 березня 2025 року.
Суддя - доповідач: Ящук Т.І.
Судді: Кирилюк Г.М.
Рейнарт І.М.