про відмову в забезпечені адміністративного позову
27 березня 2025 р. м. Чернівці Справа № 600/1352/25-а
Чернівецький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Анісімова О.В., розглянувши у порядку письмового провадження заяву представника ОСОБА_1 про забезпечення позову, яка подана до подання позовної заяви -
І. РУХ ТА ІСТОРІЯ ЗАЯВИ
1.1. 26.03.2025 року представник ОСОБА_1 (далі - заявник) подала до суду заяву про забезпечення позову, в якій просить:
- вжити заходів забезпечення позову до подання позовної заяви, а саме заборонити ІНФОРМАЦІЯ_1 та ІНФОРМАЦІЯ_1 і його структурним підрозділам в особі їх посадових осіб вчиняти дії щодо переміщення ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , до військової частини, з метою проходження військової служби в Збройних Силах України до набрання законної сили судовим рішенням в адміністративній справі за позовною заявою ОСОБА_1 .
1.2. Заява подана до Чернівецького окружного адміністративного суду до подання позовної заяви, відповідно до положень статей 25,150,152,153 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).
ІІ. АРГУМЕНТИ ЗАЯВНИКА
2.1. Заявник зазначає, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , на даний час є військовозобов'язаним та з березня 2025 року перебуває на військовому обліку у ІНФОРМАЦІЯ_1 (надалі - Відповідач), що підтверджується витягом із мобільного застосунку Резерв+. Разом з цим, відповідно до військового квитка ОСОБА_1 серії НОМЕР_1 останній за рішенням начальника ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_2 18 травня 2023 року був виключений з військового обліку військовозобов'язаних запасу ІНФОРМАЦІЯ_4 на підставі вироку Першотравневого районного суду м. Чернівців від 23 червня 1993 року, згідно п. 6 ч. 6 ст. 37 ЗУ «Про військовий обов'язок і військову службу», у зв'язку із чим на стор. 26 військового квитка проставлено відповідний запис «Виключено з військового обліку військовозобов'язаних ІНФОРМАЦІЯ_4 »
2.2. Вказує, що з травня 2023 року та станом по березень 2025 року ОСОБА_1 фактично не був військовозобов'язаним та під час неодноразового спілкування з працівниками ТЦК та СП на вулиці, з підстав його зупинки останніми та перевірки військово-облікових документів, ОСОБА_1 пред'являв наявний у нього на руках військовий квиток в доказ виключення з військового обліку, у зв'язку із чим йому не вручали повістку про виклик до приміщення ТЦК та СП, а також не здійснювали адміністративне затримання.
Поряд з тим, в березні 2025 року під час пересування містом Чернівці, ОСОБА_1 було зупинено невстановленими військовослужбовцями ІНФОРМАЦІЯ_5 , які після спілкування з останнім та перевірки його військово-облікових документів, силоміць затримали, після чого без волі останнього і за відсутності складеного протоколу про адміністративне затримання, ОСОБА_1 було доставлено до приміщення Чернівецького ООЦМ. Перебуваючи в приміщення ЧООЦМ, ОСОБА_1 було обмежено у праві вільного пересування та залишення центру мобілізації. Крім того, під час перебування у приміщенні Чернівецького ООЦМ, в останнього вилучили його особисті речі, зокрема мобільний телефон та військовий квиток серії НОМЕР_1 , та почали змушувати до проходження ним військово-лікарської комісії із застосуванням погроз та крику. Від проходження будь-яких медичних обстежень ОСОБА_1 відмовлявся, так як останній був виключений з військового обліку та фактично не є військовозобов'язаним. Також у ОСОБА_1 не було з собою усіх медичних висновків (заключень лікарів). Однак, всі заперечення та відмову проходити ВЛК було проігноровано, в наслідок чого невстановлений військовослужбовець взамін ОСОБА_1 пройшов за останнього медичний огляд, пройшовши всіх лікарів (членів ВЛК) із медичною картою виданою на ім'я ОСОБА_1 в якій лікарі проставили запис «придатний».
Крім того, ОСОБА_1 було обмежено у праві оскарження рішення ВЛК, шляхом надання можливості скласти у приміщенні ЧООЦМ скаргу на довідку ВЛК при ІНФОРМАЦІЯ_4 , у відповідності до вимог Постанови № 560 КМУ. Відповідачем було прославлено у військовий квиток останнього відмітку «взято на військовий облік ІНФОРМАЦІЯ_4 », з грубим ігноруванням раніше прийнятого рішення про виключення з військового обліку військовозобов'язаних.
Вказує, що відповідачем було видано наручно ОСОБА_1 «бойову» повістку № 11309 від 20 березня 2025 року за підписом начальника ІНФОРМАЦІЯ_5 , згідно якої останньому належить з'явитись за адресою: АДРЕСА_1 30 березня 2025 року о 09:00год. для відправки в команду Т0930.
Отже, в разі виконання вимог отриманої повістки щодо прибуття до приміщення центру комплектування та соціальної підтримки та виявлення уповноваженими особами Відповідача відсутності в останнього права на відстрочку від призову (не підтвердження даного права певними доказами) або відмови у наданні згаданої відстрочки, а також проходження ним військово-лікарської комісії, останній, згідно вимог Порядку № 560 КМУ, ОСОБА_1 підлягатиме відправки у команду на загальних підставах та з того часу може нести обов'язки військової служби.
Зважаючи на вказане вище, повідомляє суду, що, на переконання ОСОБА_1 , останній, будучи особою не раз судимою, а також такою, яку виключили з військового обліку у травні 2023 року, є невійськовозобов'язаним та не повинен виконувати незаконні та протиправні рішення (накази) Відповідача, так як після виключення з військового обліку військовозобов'язаних ІНФОРМАЦІЯ_5 на ОСОБА_1 не поширюється вимоги ЗУ «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».
2.6. Відтак, заявник вказує, що вжиття наведених заходів забезпечення позову сприятиме запобіганню порушення прав ОСОБА_1 на час вирішення спору в суді, в разі задоволення позову - забезпечить можливість виконання рішення суду. Навпаки, невжиття зазначених заходів забезпечення позову утруднить чи зробить неможливим виконання рішення суду в разі прийняття його на користь ОСОБА_1 .
ІІІ. ПОЗИЦІЯ СУДУ
3.1. Відповідно до частини 1 статті 154 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) заява про забезпечення позову розглядається судом, у провадженні якого перебуває справа або до якого має бути поданий позов, не пізніше двох днів з дня її надходження, без повідомлення учасників справи.
3.2. Так, відповідно до частин 1,2 статті 150 КАС України, суд за заявою учасника справи або з власної ініціативи має право вжити визначені цією статтею заходи забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред'явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду; або очевидними є ознаки протиправності рішення, дії чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень, та порушення прав, свобод або інтересів особи, яка звернулася до суду, таким рішенням, дією або бездіяльністю.
3.3. Згідно із частиною 1 статті 151 КАС України позов може бути забезпечено: зупиненням дії індивідуального акта або нормативно-правового акта; забороною відповідачу вчиняти певні дії; забороною іншим особам вчиняти дії, що стосуються предмета спору; зупиненням стягнення на підставі виконавчого документа або іншого документа, за яким стягнення здійснюється у безспірному порядку.
3.4. У частині 2 статті 151 КАС України передбачено, що заходи забезпечення позову мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами. Суд також повинен враховувати співвідношення прав (інтересу), про захист яких просить заявник, із наслідками вжиття заходів забезпечення позову для заінтересованих осіб.
3.5. Із системного аналізу вимог наведених норм слідує, що заходи забезпечення позову повинні відповідати і бути співмірними заявленим позовним вимогам, безпосередньо пов'язаними з предметом спору, необхідними і достатніми для забезпечення виконання судового рішення. При цьому, заявник обов'язково повинен обґрунтувати свою заяву і з цією метою подати докази наявності фактичних обставин, з якими пов'язує застосування певного заходу забезпечення позову. Доказами у даному випадку вважатимуться будь-які відомості, що вказують на ймовірне порушення чиїхось прав (свобод, інтересів) під час провадження у справі.
3.6. Інститут забезпечення позову за своєю сутністю та з урахуванням європейського досвіду є інститутом попереднього судового захисту порушеного права.
3.7. На цій стадії процесу суд не констатує факт порушення права, однак забезпечує можливість виконання рішення суду, яке може бути прийнято на користь позивача.
3.8. Конституційний Суд України в рішенні від 30.01.2003 року, №3-рн/2003 “У справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини третьої статті 120, частини шостої статті 234, частини третьої статті 236 Кримінально-процесуального кодексу України (справа про розгляд судом окремих постанов слідчого і прокурора)» зазначив, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах. Загальною декларацією прав людини 1948 року передбачено, що кожна людина має право на ефективне поновлення в правах компетентними національними судами у випадках порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом (стаття 8). Право на ефективний засіб захисту закріплено також у Міжнародному пакті про громадянські та політичні права (стаття 2) і в Конвенції про захист прав людини та основних свобод (стаття 13) (пункт 9 мотивувальної частини рішення).
3.19. Європейський суд з прав людини у своєму рішення від 23.01.2014 року, №19336/04 “Справа “East/West Alliance Limited» проти України»» вказав на те, що межі обов'язків за статтею 13 різняться залежно від характеру скарги заявника відповідно до Конвенції. Незважаючи на це, засоби юридичного захисту, які вимагаються за статтею 13 Конвенції, повинні бути ефективними як у теорії, так і на практиці; використанню засобів захисту не повинні невиправдано та необґрунтовано перешкоджати дії чи бездіяльність органів влади держави-відповідача (див., серед інших джерел, вищезазначене рішення у справі "Аксой проти Туреччини", п. 95, та рішення у справі "Кудла проти Польщі" [ВП], заява N 30210/96, п. 157, ECHR 2000-XI) (пункт 227).
3.10. Окрім цього, в рішенні від 18.02.2010, № 54131/08 “Справа “Байсаков та інші проти України»» Європейський суд зазначив, " ... що процедура такого судового контролю становить, у принципі, ефективний засіб юридичного захисту у значенні статті 13 Конвенції стосовно скарг, пов'язаних з рішеннями про вислання та екстрадицію, але за умови існування можливості ефективної перевірки судами законності - з матеріально-правового та процесуального погляду - дискреційних дій органу виконавчої влади і можливості скасування ними такого рішення в разі необхідності (див. ухвалу у справі "Сливенко проти Латвії" [ВП], N 48321/99, п. 99, ЄСПЛ 2002-II). Однак, якщо заявник намагається запобігти своєму висланню з Договірної держави, такий засіб юридичного захисту буде ефективним лише в разі, якщо він автоматично зупиняє дію оскаржуваного рішення (див. рішення у справі "Жебремедин [Габерамадієн] проти Франції", N 25389/05, п. 66, ЄСПЛ 2007-V) (пункт 75).
3.11. Отже, підсумовуючи наведене, слід прийти до висновку, що існування інституту забезпечення позову, обумовлено потребою в ефективному юридичному захисті прав та інтересів людини. Ефективне використання інституту забезпечення позову унеможливить порушення права людини, яке на думку останньої є порушеним.
3.12. Водночас використання засобів захисту не повинні невиправдано та необґрунтовано перешкоджати дії чи бездіяльність органів влади.
3.13. Так, заявник стверджує, що на ОСОБА_1 не поширюється вимоги Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», адже останній був виключений з військового обліку військовозобов'язаних запасу ІНФОРМАЦІЯ_4 на підставі вироку Першотравневого районного суду м. Чернівців від 23 червня 1993 року, згідно п. 6 ч. 6 ст. 37 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу».
3.14. Оцінюючи доводи заявника суд зазначає, що дійсно станом на час проставлення у військовому квитку НОМЕР_1 відмітки про виключення з військового обліку військовозобов'язаних запасу ІНФОРМАЦІЯ_4 на підставі вироку Першотравневого районного суду м. Чернівців від 23 червня 1993 року, пунктом 6 частини 6 статті 37 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» було визначено, що виключенню з військового обліку у відповідних районних (міських) територіальних центрах комплектування та соціальної підтримки (військовозобов'язаних та резервістів Служби безпеки України - у Центральному управлінні або регіональних органах Служби безпеки України, військовозобов'язаних та резервістів Служби зовнішньої розвідки України - у відповідному підрозділі Служби зовнішньої розвідки України) підлягають громадяни України, які були раніше засуджені до позбавлення волі за вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину.
3.15. Однак, Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо окремих питань проходження військової служби, мобілізації та військового обліку» від 11.04.2024 року № 3633-IX (набрав чинності 18.05.2024 року) статтю 37 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» було викладено у новій редакції, зокрема вилучено пункт пунктом 6 частини 6 статті 37 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» стосовно виключення з військового обліку громадян України, які були раніше засуджені до позбавлення волі за вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину.
3.16. Відповідно, у силу зміни правового регулювання громадяни України, які були раніше засуджені до позбавлення волі за вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину, з 18.05.2024 року підлягають взяттю на облік та відповідно можуть бути мобілізовані для проходження військової служби.
3.17. Суд наголошує, що доводи заявника у цій заяві ґрунтуються виключно на нечинних положеннях Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», а отже є нормативно необґрунтованими. Натомість правове регулювання щодо перебування громадяни України, які були раніше засуджені до позбавлення волі за вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину, було змінено, чого заявником не враховано.
3.18. Щодо доводів заявника в частині порушення процедури проходження ВЛК, то в обґрунтування своєї позиції заявником не надано жодного доказу, який б підтверджував наведене. При цьому суд звертає увагу на те, що представник позивача у своєму адвокатському запиті до ТЦК не просив надати будь-якого доказу щодо проходження ОСОБА_1 ВЛК, а також не звертався щодо оскарження висновку такого ВЛК, або до правоохоронних органів із заявою про злочин відносно ОСОБА_1 .
Наведене дає підстави суду стверджувати про наявність обґрунтованого сумніву щодо правдивості позиції позивача в цій частині заяви про забезпечення позову.
3.19. Таким чином, беручи до уваги встановлені обставини, суд приходить до висновку, що підстави для забезпечення позову відсутні.
3.20. Відтак, суд вважає, що заява представника ОСОБА_1 про забезпечення позову є необґрунтованою, а тому не підлягає задоволенню.
З огляду на викладене, керуючись статтями 150,151,154,243,248,256 КАС України, суд -
1. У задоволенні заяви представника ОСОБА_1 про забезпечення позову - відмовити.
Згідно статті 256 Кодексу адміністративного судочинства України ухвала набирає законної сили з моменту її підписання суддею.
У відповідності до статей 293, 295 Кодексу адміністративного судочинства України ухвали суду першої інстанції можуть бути оскаржені в апеляційному порядку окремо від рішення суду повністю або частково. Апеляційна скарга на ухвалу подається протягом п'ятнадцяти днів з дня її проголошення (складання).
Суддя О.В. Анісімов