ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
26.03.2025Справа № 910/1013/25
Господарський суд міста Києва у складі: головуючого судді Князькова В.В. за участю секретаря судового засідання Рєпкіної Ю.Є., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу
за позовом Департаменту комунальної власності м.Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), м.Київ
до відповідача: Закладу вищої освіти "Відкритий міжнародний університет розвитку людини "Україна", м. Київ
за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача Київської міської державної адміністрації
про зобов'язання вчинити дії та виключення зі складу засновників, -
За участю представників сторін:
від позивача: Савченко Т.А.
від відповідача: не з'явився
від третьої особи: Савченко Т.А.
Департамент комунальної власності м.Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом до Закладу вищої освіти «Відкритий міжнародний університет розвитку людини «Україна» про:
- зобов'язання Закладу вищої освіти «Відкритий міжнародний університет розвитку людини «Україна» скликати, організувати та провести збори засновників;
- зобов'язання Закладу вищої освіти «Відкритий міжнародний університет розвитку людини «Україна» розглянути на зборах засновників заяву Київської міської державної адміністрації про вихід зі складу засновників;
- виключення Київської міської державної адміністрації із складу засновників Закладу вищої освіти «Відкритий міжнародний університет розвитку людини «Україна».
В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що згідно з розпорядженням Київської міської державної адміністрації №349 від 15.03.1999 «Про створення вищого закладу освіти «Відкритий міжнародний університет розвитку людини «Україна» Київська міська державна адміністрація виступила співзасновником вищого закладу освіти «Відкритий міжнародний університет розвитку людини «Україна». Листом від 04.09.2024 № 015-317 Київська міська державна адміністрація повідомила заклад вищої освіти «Відкритий міжнародний університет розвитку людини «Україна» про вихід зі складу засновників Університету та просила здійснити організаційно-правові заходи, пов'язані з виходом. На думку позивача, не проведення Університетом зборів учасників порушує корпоративні права співзасновника щодо участі в управлінні діяльністю Університету, оскільки встановлені законом вимоги про проведення зборів учасників мають завдання забезпечити реальну можливість учасникам Університету реалізовувати свої корпоративні права, зокрема, впливати на діяльність Університету через вищий орган управління - збори засновників.
Ухвалою від 03.02.2025 залишено позов без руху; надано позивачу строк для усунення недоліків позовної заяви; визначено спосіб усунення недоліків шляхом надання обґрунтування звернення до суду з позовними вимогами на користь Виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації).
11.02.2025 позивачем подано заяву про усунення недоліків позовної заяви, в якій зазначено, що згідно з підпунктом 9 пункту 5.2 Положення, Департамент відповідно до покладених завдань зокрема здійснює у межах своїх повноважень функції з управління корпоративними правами територіальної громади міста Києва та державними корпоративними правами щодо підприємств (пакетів акцій), що перебувають у сфері управління виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації). Отже, Департамент, подаючи позовну заяву, діє в межах повноважень та у спосіб, передбачений чинним законодавством. Враховуючи зазначене, оскільки Департамент є структурним підрозділом виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) позовна заява Департаменту подається в інтересах Київської міської державної адміністрації. При цьому, у заяві висловлено прохання в подальшому вважати, що позов подається Київською міською державною адміністрацією в особі Департаменту комунальної власності м. Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації).
Ухвалою від 13.02.2025 відкрито провадження у справі; постановлено розгляд справи здійснювати за правилами загального позовного провадження; призначено підготовче засідання на 12.03.2025; залучено до участі у розгляді справі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача Київську міську державну адміністрацію.
Одночасно, суд звертає увагу позивача на неможливості заміни позивача з Департаменту комунальної власності м.Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) на Київську міську державну адміністрацію, з огляду на те, що відповідна процесуальна дія не передбачена Господарським процесуальним кодексом України, а відповідні доводи позивача стосовно наявності підстав для заявлення позову в інтересах третьої особи будуть оцінені судом під час вирішення спору по суті.
Відповідач у відзиві проти задоволення позовних вимог надав заперечення посилаючись на те, що в статуті Закладу вищої освіти "Відкритий міжнародний університет розвитку людини "Україна" відсутній обов'язок Університету скликати та організовувати проведення Зборів засновників за вимогою позивача. Повідомлення від позивача про дату, місце, час скликання Зборів засновників, питання порядку денного Університет не отримував. До позовної заяви позивачем не надано доказів щодо надсилання такого письмового повідомлення Університету та/або іншим засновникам Університету. Також Позивачем разом з поданням позовної заяви не було надано (як і у позовній заяві не зазначено) жодних доказів та мотивів на підтвердження вчинення Університетом дій спрямованих на перешкоджання позивачу скористатись своїм правом самостійно скликати Збори засновників Університету для затвердження виходу Київської міської державної адміністрації зі складу засновників Університету із одержанням своєї частки у статутному капіталі. Відповідно до п. 2.1.8 Статуту Засновники Університету або уповноважені ним органи (особи) мають, зокрема, такі повноваження: «Затверджувати виключення засновників зі складу засновників Університету». Тобто Університет, відповідно до Статуту, не має повноважень виключати будь-кого із складу засновників, такі повноваження належать виключно до Зборів засновників.
Позивач у відповіді на відзив зазначив, що аналіз норм Цивільного кодексу України та Господарського кодексу України свідчить, що ними не передбачений порядок скликання та проведення загальних зборів учасників закладу освіти. Відтак щодо вказаних правовідносин слід застосувати насамперед положення статуту товариства. Обраний позивачем спосіб захисту своїх прав та інтересів - зобов'язання відповідача скликати, організувати та провести загальні збори учасників Університету - відповідає статті 16 Цивільного кодексу України, статті 20 Господарського кодексу України а тому при розгляді справи слід враховувати Постанову Верховного Суду у складі палати для розгляду справ щодо корпоративних спорів‚ корпоративних прав та цінних паперів Касаційного господарського суду від 30 вересня 2021 року № 910/16496/19. Порядок скликання загальних зборів, виходячи з аналізу законодавства включає в себе як визначення органу чи особи з відповідними повноваженнями, так і дотримання ними належної процедури щодо строку та способу повідомлення учасників юридичної особи. Оскільки зборами учасників університету було затвердженого склад Зборів (голова, секретар тощо) вважаємо, що саме збори учасників Університету є уповноваженими особами на скликання та проведення загальних зборів. Можливість скликати загальні збори позивачем є правом, а не його обов'язком.
Відповідачем було подано заперечення на відповідь на відзив.
12.03.2025 судом було закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 26.03.2025.
Представником позивача та третьої особи у судовому засіданні 26.03.2025 було підтримано позовні вимоги в повному обсязі.
Представником відповідача явку представника у судове засідання забезпечено не було. При цьому, суд зауважує, що відповідач був належним чином повідомлений про дату, час та місце розгляду справи, що підтверджується повідомленням про доставлення процесуального документа до електронного кабінету особи.
Наразі, з огляду на неявку представника відповідача суд зазначає таке.
Згідно ч.1 ст.3 Господарського процесуального кодексу України судочинство в господарських судах здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Кодексу України з процедур банкрутства, Закону України "Про міжнародне приватне право", а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен має право на справедливий розгляд його справи.
У рішенні 15-рп/2004 від 02.11.2004р. Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень ст.69 Кримінального кодексу України (справа про призначення судом більш м'якого покарання) визначено, що справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права. Зазвичай справедливість розглядають як властивість права, виражену, зокрема, в рівному юридичному масштабі поведінки й у пропорційності юридичної відповідальності вчиненому правопорушенню. У сфері реалізації права справедливість проявляється, зокрема, у рівності всіх перед законом і засобах, що обираються для їх досягнення.
Значення принципів справедливості та добросовісності поширюється не тільки на сферу виконання зобов'язань, а і на сферу користування правами, тобто, такі засади здійснення судочинства виступають своєрідною межею між припустимим використанням права (як формою правомірного поводження) та зловживанням правами (як формою недозволеного використання прав).
Одночасно, застосовуючи відповідно до ч.1 ст.11 Господарського процесуального кодексу України, ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» при розгляді справи ч.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд зазначає, що право особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку кореспондується з обов'язком добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (п.35 рішення від 07.07.1989р. Європейського суду з прав людини у справі «Юніон Еліментарія Сандерс проти Іспанії» (Alimentaria Sanders S.A. v. Spain).
Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч.1 ст.6 даної Конвенції (рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005р. у справі «Смірнова проти України»).
Отже, за висновками суду, неявка відповідача не перешкоджає розгляду спору у судовому засіданні 26.03.2025. До того ж, судом враховано, що відповідачем було висловлено свою правову позицію по суті спору у відзиві на позов.
В судовому засіданні 26.03.2025 на підставі ст. 240 Господарського процесуального кодексу України проголошено вступну та резолютивну частини рішення суду.
Розглянувши подані документи і матеріали, з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва,
Рішенням №146/247 від 18.02.1999 Київської міської ради «Про надання дозволу на створення вищого закладу освіти "Відкритий міжнародний університет розвитку людини "Україна" дозволено створення вищого закладу освіти "Відкритий міжнародний університет розвитку людини "Україна", доручено Київській міській державній адміністрації виступити співзасновником Університету.
15.03.1999 Київською міською державною адміністрацією ухвалено розпорядження №349 «Про створення вищого закладу освіти "Відкритий міжнародний університет розвитку людини "Україна", згідно змісту якого вирішено виступити його співзасновником.
07.05.1999 здійснено державну реєстрацію Закладу вищої освіти "Відкритий міжнародний університет розвитку людини "Україна".
Рішенням №493/8459 від 30.05.2024 Київської міської ради «Про повернення майна у власність громади міста Києва» доручено виконавчому органу Київської міської ради повернути право користування на майно громади міста Києва - нежитловий будинком за адресою: 04071, м.Київ, Подільський район, вул..Хорива, буд.1-г, загальною площею 1223 кв.м. шляхом виходу Київської міської державної адміністрації зі складу засновників Закладу вищої освіти "Відкритий міжнародний університет розвитку людини "Україна" із одержанням своєї частки у статутному капіталі згідно положень п.6.4 статуту університету протягом двох місяців з дня прийняття цього рішення, закріпивши за майно (нежитловим приміщенням) цільове використання - для надання освітніх послуг. Одночасно, згідно п.2 вказаного рішення доручено Департаменту комунальної власності м.Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) вжити організаційно-правові заходи на виконання п.1.1 цього рішення; вийти зі складу засновків Товариства з обмеженою відповідальністю «Інститут розвитку людини» із одержанням своєї частки у статутному капіталі згідно положень статуту Товариства з обмеженою відповідальністю «Інститут розвитку людини» протягом двох місяців з дня прийняття цього рішення.
Як вказує позивач, третьою особою листом №015-317 від 04.09.2024 було повідомлено відповідача про вихід з Закладу вищої освіти "Відкритий міжнародний університет розвитку людини "Україна". На підтвердження направлення вказаного листа позивачем долучено до матеріалів справи опис вкладення у цінний лист, фіскальний чек та поштову накладну.
Позивач вказано, що листом №015-341 від 20.09.2024 третя особа повідомила відповідача про необхідність здійснення організаційно-правових заходів, пов'язаних з виходом Київської міської державної адміністрації зі складу засновників Закладу вищої освіти "Відкритий міжнародний університет розвитку людини "Україна.
15.10.2024 Департаментом комунальної власності м.Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) було направлено відповідачу лист №062/12-15-2095 від 08.10.2014 з вимогою скликати та провести позачергові збори засновників університету, пов'язані із виходом Київської міської державної адміністрації зі складу засновників університету. На підтвердження направлення вказаного листа надано повідомлення про вручення поштового відправлення та фіскальний чек.
Проте, як вказує позивач, відповідні збори засновників проведено не було, заходи щодо виходу третьої особі зі складу засновків університету не здійснено, що на думку Департаменту комунальної власності м.Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) порушує корпоративні права третьої особи щодо участі в управлінні діяльністю Університету, оскільки встановлені законом вимоги про проведення зборів учасників мають завдання забезпечити реальну можливість учасникам Університету реалізовувати свої корпоративні права, зокрема, впливати на діяльність Університету через вищий орган управління - збори засновників. При цьому, як вказувалось вище, обгрнутовуючи наявність підстав для звернення до суду з позовом в інтересах третьої особи позивачем вказано, що згідно з підпунктом 9 пункту 5.2 Положення, Департамент відповідно до покладених завдань зокрема здійснює у межах своїх повноважень функції з управління корпоративними правами територіальної громади міста Києва та державними корпоративними правами щодо підприємств (пакетів акцій), що перебувають у сфері управління виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації). Отже, Департамент, подаючи позовну заяву, діє в межах повноважень та у спосіб, передбачений чинним законодавством. Враховуючи зазначене, оскільки Департамент є структурним підрозділом виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) позовна заява Департаменту подається в інтересах Київської міської державної адміністрації.
Заперечуючи проти задоволення позову відповідачем наголошено, що в статуті Закладу вищої освіти "Відкритий міжнародний університет розвитку людини "Україна" відсутній обов'язок Університету скликати та організовувати проведення Зборів засновників за вимогою позивача. Повідомлення від позивача про дату, місце, час скликання Зборів засновників, питання порядку денного Університет не отримував. До позовної заяви позивачем не надано доказів щодо надсилання такого письмового повідомлення Університету та/або іншим засновникам Університету. Також Позивачем разом з поданням позовної заяви не було надано (як і у позовній заяві не зазначено) жодних доказів та мотивів на підтвердження вчинення Університетом дій спрямованих на перешкоджання позивачу скористатись своїм правом самостійно скликати Збори засновників Університету для затвердження виходу Київської міської державної адміністрації зі складу засновників Університету із одержанням своєї частки у статутному капіталі. Відповідно до п. 2.1.8 Статуту Засновники Університету або уповноважені ним органи (особи) мають, зокрема, такі повноваження: «Затверджувати виключення засновників зі складу засновників Університету». Тобто Університет, відповідно до Статуту, не має повноважень виключати будь-кого із складу засновників, такі повноваження належать виключно до Зборів засновників.
Оцінюючи доводи учасників судового процесу суд зазначає таке.
Відповідно до ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.
Згідно ч.1 ст.2 Господарського процесуального кодексу України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.
Частиною 2 ст.4 Господарського процесуального кодексу України визначено, що юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням
Статтею 20 Господарського кодексу України передбачено, що кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів.
Відповідно до ст.15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Верховним Судом у постанові від 19.01.2022 по справі №924/316/21 вказано, що наведена норма визначає об'єктом захисту саме порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язано із позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.
Встановивши наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, про захист яких подано позов, суд з'ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення і відповідно ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу у захисті, встановивши безпідставність та необґрунтованість заявлених вимог.
У рішенні №18-рп/2004 від 01.12.2004р. Конституційного суду України (справа про охоронюваний законом інтерес) визначено поняття «охоронюваний законом інтерес», що вживається в ч.1 ст.4 Цивільного процесуального кодексу України та інших законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям «права», яке треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.
Конституційний суд України у вказаному рішенні зазначає, що види і зміст охоронюваних законом інтересів, що перебувають у логічно-смисловому зв'язку з поняттям «права» як правило не визначаються у статтях закону, а тому фактично є правоохоронюваними. Охоронюваний законом інтерес перебуває під захистом не тільки закону, а й об'єктивного права в цілому, що панує у суспільстві, зокрема, справедливості, оскільки інтерес у вузькому розумінні зумовлюється загальним змістом такого права та є його складовою.
Щодо порушеного права господарський суд зазначає, що таким слід розуміти такий стан суб'єктивного права, при якому воно зазнавало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок якого суб'єктивне право уповноваженої особи зазнало зменшення або ліквідації як такого. Порушення права пов'язане з позбавленням його носія можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.
При цьому позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову. Аналогічний правову позицію висловлено Верховним Судом у постанові від 10.11.2021 по справі №910/8060/19.
Установивши наявність в особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист яких подано позов, суд з'ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення і, відповідно, ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу у захисті, встановивши безпідставність та необґрунтованість заявлених вимог.
Розпорядження своїм правом на захист є диспозитивною нормою цивільного законодавства, яке полягає у наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором.
Одночасно, слід зазначити, що згідно ч.1 ст.3 Господарського процесуального кодексу України судочинство в господарських судах здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України «Про міжнародне приватне право», Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Згідно приписів ст.9 Конституції України, статті 19 Закону України «Про міжнародні договори України» і статті 4 Господарського процесуального кодексу України господарські суди у процесі здійснення правосуддя мають за відповідними правилами керуватися нормами зазначених документів, ратифікованих законами України.
Відповідно до частини першої статті 1 Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2, 4, 7 та 11 до Конвенції» Україна повністю визнає на своїй території дію приписів Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо визнання обов'язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Суду в усіх питаннях, що стосуються її тлумачення і застосування.
Водночас статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Статтею 6 Конвенції про захист прав і основоположних свобод визнається право людини на доступ до правосуддя, а відповідно до статті 13 Конвенції (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. При цьому, під ефективним способом слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.
Отже, способи захисту за своїм призначенням можуть вважатися визначеним законом механізмом матеріально-правових засобів здійснення охорони цивільних прав та інтересів, що приводиться в дію за рішенням суду у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення. При цьому, метою застосування певного способу захисту є усунення невизначеності у взаємовідносинах суб'єктів, створення необхідних умов для реалізації права й запобігання дій зі сторони третіх осіб, які перешкоджають його здійсненню. Аналогічну позицію викладено у листі Верховного Суду України від 01.04.2014 р. «Аналіз практики застосування судами ст. 16 Цивільного кодексу України».
Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, судам належить зважати і на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Так, у рішенні від 15.11.1996 у справі "Чахал проти Об'єднаного Королівства" Європейський суд з прав людини наголосив, що зазначена норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені у правовій системі тієї чи іншої країни. Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції та надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасниці Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань. Крім того, ЄСПЛ акцентував, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.
У постанові Об'єднаної палати Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду від 16.10.2020 у справі № 910/12787/17 зауважено, що під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб'єкта правовідносин і забезпечення виконання юридичного обов'язку зобов'язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб'єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.
Під захистом легітимного інтересу розуміється відновлення можливості досягнення прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом. Спосіб захисту може бути визначено як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату. Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб'єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав. Під ефективним способом необхідно розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.
Верховний Суд у постанові від 21.12.2021 по справі №917/664/19 зауважив, що гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб твердження позивача про порушення було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення. Отже, захисту підлягає наявне законне порушене право (інтерес) особи, яка є суб'єктом (носієм) порушених прав чи інтересів та звернулася за таким захистом до суду. Тому для того, щоб особі було надано судовий захист, суд встановлює, чи особа дійсно має порушене право (інтерес), і чи це право (інтерес) порушено відповідачем.
Таким чином, виходячи зі змісту ст.ст.15, 16 Цивільного кодексу України, ст.20 Господарського кодексу України застосування певного способу судового захисту вимагає доведеності належними доказами сукупності таких умов: наявності у позивача певного суб'єктивного права (інтересу); порушення (невизнання або оспорювання) такого права (інтересу) з боку відповідача; належності обраного способу судового захисту (адекватність наявному порушенню та придатність до застосування як передбаченого законодавством - ефективність), і відсутність (недоведеність) будь-якої з означених умов унеможливлює задоволення позову.
За приписами ч.6 ч.1 ст.1 Закону України «Про освіту» заклад освіти - юридична особа публічного чи приватного права, основним видом діяльності якої є освітня діяльність.
Згідно ст.25 вказаного нормативно-правового акту права і обов'язки засновника щодо управління закладом освіти визначаються цим Законом та іншими законами України, установчими документами закладу освіти.
Засновник закладу освіти або уповноважений ним орган (особа):
приймає рішення про створення, реорганізацію, ліквідацію, зміну типу закладу освіти, затверджує статут (його нову редакцію), укладає засновницький договір у випадках, визначених законом;
укладає строковий трудовий договір (контракт) з керівником закладу освіти, обраним (призначеним) у порядку, встановленому законодавством та установчими документами закладу освіти;
розриває строковий трудовий договір (контракт) з керівником закладу освіти з підстав та у порядку, визначених законодавством та установчими документами закладу освіти;
затверджує кошторис та приймає фінансовий звіт закладу освіти у випадках та порядку, визначених законодавством;
здійснює контроль за фінансово-господарською діяльністю закладу освіти;
здійснює контроль за дотриманням установчих документів закладу освіти;
забезпечує та контролює створення у закладі освіти безпечного, здорового та інклюзивного чи спеціального освітнього середовища із забезпеченням універсального дизайну та розумного пристосування;
здійснює контроль за недопущенням привілеїв чи обмежень (дискримінації) за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, віку, інвалідності, етнічного та соціального походження, сімейного та майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками;
розглядає усні та письмові заяви (скарги, повідомлення) учасників освітнього процесу, інших осіб про невжиття заходів щодо запобігання і протидії насильству та жорстокому поводженню з дітьми в закладі освіти та приймає рішення за результатами їх розгляду;
у разі вчинення жорстокого поводження з дитиною керівником закладу освіти - розглядає усні та письмові заяви (скарги, повідомлення) про випадки жорстокого поводження з дитиною в закладі освіти протягом однієї доби з моменту надходження та у разі виявлення ознак жорстокого поводження з дитиною невідкладно повідомляє про це батьків, інших законних представників дитини, а також письмово повідомляє уповноважений підрозділ органу Національної поліції України та службу у справах дітей;
вживає заходів для надання соціальних та психолого-педагогічних послуг здобувачам освіти, які вчинили насильство або жорстоке поводження з дитиною, стали свідком або постраждали від насильства або жорстокого поводження;
реалізує інші права, передбачені законодавством та установчими документами закладу освіти.
Засновник або уповноважений ним орган (особа) не має права втручатися в діяльність закладу освіти, що здійснюється ним у межах його автономних прав, визначених законом та установчими документами.
Засновник або уповноважений ним орган (особа) може делегувати окремі свої повноваження органу управління закладу освіти та/або наглядовій (піклувальній) раді закладу освіти.
Засновник має право створювати заклад освіти, що здійснює освітню діяльність на кількох рівнях освіти.
Засновник закладу освіти зобов'язаний:
забезпечити утримання та розвиток матеріально-технічної бази заснованого ним закладу освіти на рівні, достатньому для виконання вимог стандартів освіти та ліцензійних умов;
у разі реорганізації чи ліквідації закладу освіти забезпечити здобувачам освіти можливість продовжити навчання на відповідному рівні освіти;
забезпечити відповідно до законодавства створення в закладі освіти безперешкодного середовища для учасників освітнього процесу, зокрема для осіб з особливими освітніми потребами.
Як було встановлено вище, рішенням №146/247 від 18.02.1999 Київської міської ради «Про надання дозволу на створення вищого закладу освіти "Відкритий міжнародний університет розвитку людини "Україна" дозволено створення вищого закладу освіти "Відкритий міжнародний університет розвитку людини "Україна", доручено Київській міській державній адміністрації виступити співзасновником Університету.
15.03.1999 Київською міською державною адміністрацією ухвалено розпорядження №349 «Про створення вищого закладу освіти "Відкритий міжнародний університет розвитку людини "Україна", згідно змісту якого вирішено виступити його співзасновником.
07.05.1999 здійснено державну реєстрацію Закладу вищої освіти "Відкритий міжнародний університет розвитку людини "Україна". Згідно змісту витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань, до складу засновників університету належить, в тому числі, Київська міська державна адміністрація.
Згідно змісту п.1.3 статуту Закладу вищої освіти "Відкритий міжнародний університет розвитку людини "Україна" Університет є юридичною особою з дня його державної реєстрації.
Відповідно до п.1.9 статуту відповідача університет самостійно і на власний розсуд вирішує питання про структуру, склад, порядок роботи і повноваження органів управління, робочих і дорадчих органів, органів громадського та студентського самоврядування. Вченої ради, наукових товариств, процедури обрання чи призначення керівника закладу та керівників підрозділів, у тому числі територіально відокремлених, здійснює свою діяльність відповідно до чинного законодавства України та цього Статуту.
Повноваження засновників щодо управління Університетом визначаються Законами України «Про освіту», «Про фахову передвипіу освіту», «Про вищу освіту», цим Статутом, іншими нормативно-правовими актами. Засновники Університету або уповноважені ним органи (особи) мають, в тому числі, такі повноваження: засновник може бути виключений зі складу засновників Університету з таких підстав:
- рішення засновника (фізична особа - на підставі власної письмової заяви:
- систематичне невиконання чи неналежне виконання обов'язків та зобов'язань щодо
- сплати (передачі майна або майнових прав) внеску до Статутного капіталу (фонду) Університету, визначеної о установчими документами Університету;
- закінчення та не продовження строку, на який Засновник передав як внесок до Статутного капіталу (фонду) Університету право безкоштовного користування нерухомим майном та повернення його Засновнику:
- заподіяння Засновником моральної та майнової шкоди Університету;
- вчинення Засновником дій, які шкодять честі, гідності та діловій репутації Університету (використання без дозволу логотипів га торгової марки, використання ділової репутації Університету задля досягнення власних інтересів чи інтересів третіх осіб тощо):
- у разі повторної неявки Засновника Університету або не направлення свого Представника, який мас доручення, що підтверджує його повноваження на участь у Зборах засновників із правом вирішального голосу, під час внесення змін до Статуту та його затвердження і підписання в новій редакції, а також під час розгляду питання щодо призначення на посаду 1 (резидента Університету;
- розголошення комерційної таємниці та конфіденційної інформації про діяльність Університету:
- у інших випадках, передбачених законодавством України.
У п.2.2 статуту зазначено, що вищим органом управління Університету с Збори засновників. Вони складаються із засновників Університету або призначених ними представників. Кількість голосів кожного із засновників визначається пропорційно розміру (у відсотках) частки Засновника у Статутному капіталі (фонді). Засновники Університету реалізують свої повноваження через Збори засновників, збираються не рідше одного разу на рік та приймають відповідні рішення. Збори засновників вважаються повноважними, якщо на них присутні засновники (представники засновників), що володіють у сукупності більше ніж 60 відсотками голосів від загальної кількості голосів. Засновники Університету до початку Зборів засновників зобов'язані надати документи, що підтверджують їхні повноваження. Засновники, які володіють не менше ніж 10% голосів, мають право вимагати розгляду питання па Зборах засновників за умови, що воно було ними поставлене не пізніше як за 10 днів до початку зборів. Голова Зборів організовує ведення протоколу. Збори засновників можуть бути черговими та позачерговими.
Тобто, виходячи з наведеного вище у сукупності, відповідними правами, в тому числі і щодо виходу (виключення) зі складу наділено саме засновника закладу освіти, тобто, Закладу вищої освіти "Відкритий міжнародний університет розвитку людини "Україна", а саме Київську міську державну адміністрацію, а не позивача.
Отже, у даному випадку, у суду відсутні підстави вважати, що внаслідок правовідносин, які склались у відповідача та третьої особи, порушено права позивача.
В контексті означених висновків судом враховано, що відповідно до пункту 1 Положення про Департамент, затвердженого рішенням Київської міської ради від 02.03.2023 № 6023/6064 Департамент комунальної власності м. Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) є структурним підрозділом виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), який утворений відповідно до Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» у складі виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) за рішенням Київської міської ради від 20.06.2002 року № 28/28 «Про утворення виконавчого органу Київської міської ради та затвердження його структури і загальної чисельності».
Згідно з пунктом 2. Положення Департамент підзвітний та підконтрольний Київській міській раді, підпорядковується Київському міському голові, входить до структури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), виконує Документ функції органу місцевого самоврядування та, у визначених законодавством України випадках, виконує функції державної виконавчої влади.
Відповідно до пункту 6.6 Положення про Департамент для здійснення повноважень та виконання завдань, що визначені Положенням, Департамент має право здійснювати представництво (самопредставництво) інтересів Київського міського голови, Київської міської ради, виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), Департаменту, їх посадових осіб у судах України на всіх стадіях судового процесу через посадових осіб юридичної служби Департаменту, які без окремого доручення беруть участь у справах з усіма правами, крім відмови від позову, визнання позову, укладення мирової угоди, що надані законодавством про адміністративне, господарське, цивільне судочинство, Кодексом України з процедур банкрутства, та на стадії примусового виконання рішень судів позивачу, відповідачу, третій особі, учаснику судового провадження, учаснику виконавчого провадження, стягувану, боржнику, представнику.
Згідно з підпунктом 9 пункту 5.2 Положення, Департамент відповідно до покладених завдань зокрема здійснює у межах своїх повноважень функції з управління корпоративними правами територіальної громади міста Києва та державними корпоративними правами щодо підприємств (пакетів акцій), що перебувають у сфері управління виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації).
До того ж, судом враховано, що рішенням №493/8459 від 30.05.2024 Київської міської ради «Про повернення майна у власність громади міста Києва» доручено виконавчому органу Київської міської ради повернути право користування на майно громади міста Києва - нежитловий будинком за адресою: 04071, м.Київ, Подільський район, вул..Хорива, буд.1-г, загальною площею 1223 кв.м. шляхом виходу Київської міської державної адміністрації зі складу засновників Закладу вищої освіти "Відкритий міжнародний університет розвитку людини "Україна" із одержанням своєї частки у статутному капіталі згідно положень п.6.4 статуту університету протягом двох місяців з дня прийняття цього рішення, закріпивши за майно (нежитловим приміщенням) цільове використання - для надання освітніх послуг. Одночасно, згідно п.2 вказаного рішення доручено Департаменту комунальної власності м.Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) вжити організаційно-правові заходи на виконання п.1.1 цього рішення.
Отже, з наведеного у сукупності полягає, що позивача у спірних правовідносинах наділено лише функціями представництва, проте, ніяким чином не надано право на звернення до суду з позовом в інтересах Київської міської державної адміністрації.
Суд акцентує повторно увагу на те, що однією з обов'язкових підстав для здійснення судового захисту є встановлення обставин порушення прав та законних інтересів саме позивача, а не особи, яка здійснює представництво його інтересів в суді.
Враховуючи, що відсутність порушеного права позивача є самостійною підставою для відмови в задоволенні позовних вимог, суд не вбачає за необхідне надавати оцінку діям відповідача та третьої особи щодо виходу зі складу закладу освіти, з огляду на те, що відповідні висновки суду ніяким чином не вплинуть не відсутність підстав для задоволення позову Департаменту комунальної власності м.Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) до Закладу вищої освіти "Відкритий міжнародний університет розвитку людини "Україна" про зобов'язання вчинити дії та виключення зі складу засновників.
Надаючи оцінку іншим доводам учасників судового процесу судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч.5 ст.236 Господарського процесуального кодексу України).
Відповідно до п.5 ч.4 ст.238 Господарського процесуального кодексу України у мотивувальній частині рішення зазначається, зокрема, мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.
Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 09.12.1994 Європейського суду з прав людини у справі «Руїс Торіха проти Іспанії»). Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією.
У рішенні Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України» (SERYAVIN OTHERS v.) вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того,
вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від
27 вересня 2001 року).
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006 у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах від 13.03.2018, від 24.04.2019, від 05.03.2020 Верховного Суду по справах №910/13407/17, №915/370/16 та №916/3545/15.
З огляду на вищевикладене, всі інші заяви, клопотання, доводи та міркування учасників судового процесу, залишені судом без задоволення та не прийняті до уваги як необґрунтовані, безпідставні та такі, що не спростовують висновків суду щодо відсутності достатніх підстав для задоволення позовних вимог.
Згідно приписів ст.129 Господарського процесуального кодексу України судові витрати залишаються за позивачем.
Керуючись ст.ст. 74, 76-80, 129, 236 - 240 Господарського процесуального кодексу України,
Відмовити повністю в задоволенні позову Департаменту комунальної власності м.Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) до Закладу вищої освіти "Відкритий міжнародний університет розвитку людини "Україна" про зобов'язання вчинити дії та виключення зі складу засновників.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
У разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення до апеляційного господарського суду.
Повний текст складено та підписано 26.03.2025.
Суддя В.В. Князьков