Рішення від 25.03.2025 по справі 420/2669/25

Справа № 420/2669/25

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25 березня 2025 року м. Одеса

Одеський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Бабенка Д.А., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін згідно зі ст.262 КАС України адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до НОМЕР_1 Прикордонного загону Державної прикордонної служби України (Військова частина НОМЕР_2 ) про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити певні дії, -

ВСТАНОВИВ:

27 січня 2025 року до Одеського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 до НОМЕР_1 Прикордонного загону Державної прикордонної служби України (Військова частина НОМЕР_2 ), в якій позивач просить суд:

- визнати протиправними дії НОМЕР_1 Прикордонного загону Державної прикордонної служби України (Військова частина НОМЕР_2 ) щодо відмови штаб-сержанту ОСОБА_1 у звільненні з військової служби на підставі абз.10 п.3 ч.12 ст.26 та п.п. «Г» п.3 ч.5 ст.26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» за сімейними обставинами у зв'язку з необхідністю здійснення постійного догляду за дружиною, яка є особою з інвалідністю IІ групи, на підставі рапорту від 06 січня 2025 року;

- зобов'язати НОМЕР_1 Прикордонний загін Державної прикордонної служби України (Військова частина НОМЕР_2 ) звільнити ОСОБА_1 з військової служби на підставі абз.10 п.3 ч.12 ст.26 та пп. «г» п.3 ч.5 ст.26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» за сімейними обставинами у зв'язку з необхідністю здійснення постійного догляду за дружиною, яка є особою з інвалідністю IІ групи, на підставі рапорту від 06 січня 2025 року.

У позові зазначається, що позивач, перебуваючи на посаді штаб-сержанта НОМЕР_1 прикордонного загону Державної прикордонної служби України, 06 січня 2025 року направив рапорт командиру НОМЕР_1 прикордонного загону про його звільнення з військової служби у запас, на підставі підпункту «г» пункту 3 частини 5 статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» (наявність дружини з ІІ групою інвалідності, яка потребує постійного стороннього догляду) разом з необхідним переліком документів на підтвердження підстав для звільнення.

Як вказує представник позивача, листом за вих.№08/595-25 від 12.01.2025 відповідач повідомив, що для прийняття правового рішення відносно рапорту про звільнення, до рапорту необхідно додати документи, які підтвердять, що дружина військовослужбовця потребує постійного догляду у зв'язку з наявністю інвалідності або ж документ який підтвердить, що інвалідність встановлена внаслідок психічного розладу.

На переконання представника позивача, відмова у звільненні є незаконною, а дії керівництва відповідача протиправними та такими що грубо порушують приписи норм діючого законодавства та права позивача, так як до рапорту на звільнення позивачем, штаб-сержантом ОСОБА_2 , додано перелік всіх необхідних документів які підтверджують правові підстави для звільнення зі служби по сімейним обставинам, а саме: копію довідки МСЕК серії 12ААГ №8887326 від 19.06.2024р. про призначення дружині ІІ групи інвалідності та копію Висновку лікарської комісії медичного закладу щодо необхідності постійного стороннього догляду за особою з інвалідністю І чи ІІ групи внаслідок психічного розладу №48 (форма затверджена Наказом Міністерства охорони здоров'я України від 31.07.2013 №667), про те що хвора дружина штаб-сержанта ОСОБА_3 , як особа з інвалідністю ІІ групи внаслідок психічного розладу, встановленої 11.06.2024 року, - потребує постійного стороннього догляду, у зв'язку з чим позивач через свого представника вимушений звернутися до суду за захистом своїх порушених прав та інтересів.

На підтвердження своєї правової позиції представник позивача покликається на правовий висновок Верховного Суду, який міститься у постанові від 21.02.2024 по справі №120/1909/23.

Суд ухвалою від 31.01.2025 прийняв до розгляду позовну заяву, відкрив провадження у справі, вирішив розглядати справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін, встановив сторонам строки для подання заяв по суті та витребував в порядку ст. 80 КАС України у відповідача - НОМЕР_1 Прикордонного загону Державної прикордонної служби України (Військова частина НОМЕР_2 ) - належним чином засвідчені копії документів, що слугували підставою для прийняття оскаржуваного рішення стосовно відмови ОСОБА_1 у звільненні з військової служби на підставі абз.10 п.3 ч.12 ст.26 та пп. «г» п.3 ч.5 ст.26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» з нормативно-правовим обґрунтуванням.

15 лютого 2025 року до суду через систему «Електронний суд» надійшов відзив на позовну заяву.

Відповідач у відзиві зазначив, що позовні вимоги не визнає в повному обсязі, вважає їх невмотивованими та такими, що не ґрунтуються на вимогах закону з наступних підстав.

У відзиві зазначено, що 20.11.2024 ОСОБА_4 подав рапорт про звільнення у зв'язку сімейними обставинами, який зареєстрований за реєстраційним номером 36/61519/24-Вн, за результатами розгляду якого позивачу надана відповідь, в якій повідомлялось, що підстави для задоволення рапорту відсутні.

Як вказує відповідач, 06.01.2025 позивач повторно подав рапорт про звільнення у зв'язку зі сімейними обставинами, який зареєстрований за реєстраційним номером 36/1420/25-Вн. За результатами розгляду повторного рапорту, позивачу надана відповідь, в якій повідомлялось, що для прийняття правового рішення військовослужбовцю до рапорту необхідно додати документи, які підтвердять, що його дружина потребує постійного догляду у зв'язку з наявністю інвалідності або ж документ, який підтвердить, що інвалідність встановлена внаслідок психічного розладу.

Так, на думку відповідача, синтаксичний розбір текстуального змісту абз. 12 п. 3 ч. 12 ст. 26 Закону України «Про військову службу та військовий обов'язок» дає підстави вважати, що обов'язковими умовами для отримання права на звільнення з військової служби за сімейним обставинами є: наявність дружини (чоловіка), яка є особою з інвалідністю I чи IІ групи; потребу дружини (чоловіка) у постійному догляді; причинно-наслідковий зв'язок між наявністю інвалідності та потребою у сторонньому догляді. На переконання відповідача, зазначені обставини мають існувати в сукупності та бути підтвердженими доданими до рапорту доказами.

Відповідач зауважує, що представлена копія довідки до акту огляду МСЕК серії 12 ААГ №887326 від 19.06.2024 свідчить про наявність у ОСОБА_5 інвалідності ІІ групи, травма, так пов'язана з виконанням обов'язків військової служби, та про відсутність потреби в постійному сторонньому нагляді, догляді або допомозі станом на 19.06.2024. Інвалідність ІІ групи встановлена строком до 01.07.2025, будь-які висновки про умови та характер праці, заходи щодо відновлення працездатності, довідка не містить. У нормах ст. 26 Закону України «Про військову службу та військовий обов'язок» законодавець зазначає, що потреба особи в постійному догляді підтверджується висновком медико-соціальної експертної комісії чи лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров'я. Позивач до рапорту додає Висновок лікарської комісії медичного закладу щодо необхідності постійного стороннього догляду за особою з інвалідністю І чи ІІ групи внаслідок психічного розладу №48 від 23.12.2024.

Окрім того, відповідач вважає, що аналізуючи норми Закону України «Про психічну допомогу» і постанову Кабінету Міністрів України від 02.08.2000 № 1192 «Про надання щомісячної грошової допомоги особі, яка проживає разом з особою з інвалідністю I чи II групи внаслідок психічного розладу, яка за висновком лікарської комісії закладу охорони здоров'я потребує постійного стороннього догляду, на догляд за нею», можна дійти висновку дані норми стосуються виключно осіб з інвалідністю I чи II групи внаслідок психічного розладу, яка за висновком лікарської комісії закладу охорони здоров'я потребує постійного стороннього догляду. Проте, у довідці до акту МСЕК № 887326 причина інвалідності зазначена: «травма, так, пов'язана з виконанням обов'язків військової служби».

Враховуючи, що з наданих до рапорту документів відсутній причинно-наслідковий зв'язок із причиною встановлення інвалідності та потреби особи в постійному сторонньому догляді, відповідач у відповіді зазначив, що: «для прийняття правового рішення відносно звільнення, до рапорту необхідно додати документи, які підтвердять, що дружина військовослужбовця потребує постійного догляду у зв'язку з наявністю інвалідності. Або ж документ, який підтвердить, що інвалідність встановлена внаслідок психічного розладу.».

У відзиві наголошено, що відповідач не відмовляв у задоволенні рапорту на звільненні, а отже і не приймав негативного рішення з даного питання.

В свою чергу, на думку відповідача, для підтвердження повного діагнозу військовослужбовець міг надати, для прикладу, програму реабілітації інваліда, проте жоден документ, який би підтверджував, що дружина військовослужбовця має психічні розлади до військової частини НОМЕР_2 не надходили.

Відповідач також зазначає, що так як позивач на даний момент проходить дійсну військову службу, його конституційні права та свободи певним чином обмежені та фактичне місце перебування закріплене за військовою частиною, відповідно, позивач, в свою чергу, не має фізичної можливості проживати разом з дружиною за його зареєстрованим місцем проживання. Тобто, за цей період позивач не міг здійснювати за нею постійний догляд.

Отже, на думку відповідача, при поданні рапорту №36/1420/25-Вн від 06.01.2025 позивач не довів наявності зазначеної у рапорті підстави для звільнення.

Враховуючи викладене у відзиві, позивач вважає позовні вимоги про визнання протиправними дії військової частини НОМЕР_2 щодо відмови штаб-сержанту ОСОБА_1 у звільненні з військової служби на підставі абз.10 п.3 ч.12 ст.26 та пп. «г» п.3 ч.5 ст.26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» за сімейними обставинами у зв'язку з необхідністю здійснення постійного догляду за дружиною, яка є особою з інвалідністю IІ групи, на підставі рапорту від 06 січня 2025 року, необґрунтованими, безпідставними і таким, що не підлягають задоволенню.

Щодо зобов'язання звільнити позивача з військової служби, то відповідач вважає це власними дискреційними повноваженнями, а суд не може підміняти державний орган, рішення якого оскаржується, приймати замість нього рішення, яке визначається протиправним, інше рішення, яке б відповідало закону, та давати вказівки, які б свідчили про вирішення питань, які належать до компетенції такого суб'єкта владних повноважень, оскільки такі дії виходять за межі визначених суду повноважень законодавцем.

20 лютого 2025 року представник позивача подав до суду відповідь на відзив, в якій зазначив такі аргументи.

Так, представник позивача зазначає, що надана ОСОБА_1 до рапорту копія довідки до акту огляду МСЕК свідчить і підтверджує наданий дружині позивача статус інваліда та ступінь групи інвалідності. А в якості документа, який підтверджує факт необхідності постійного догляду, позивачем надано копію Висновку ЛКК медичного закладу №48 від 23.12.2024, який, відповідно до Наказу Міністерства охорони здоров'я України 31.07.2013 №667 «Про затвердження форми висновку лікарської комісії медичного закладу щодо необхідності постійного стороннього догляду за особою з інвалідністю І чи II групи внаслідок психічного розладу та Інструкції про порядок його надання», передбачає, що висновок лікарської комісії медичного закладу щодо необхідності постійного стороннього догляду за особою з інвалідністю І чи II групи внаслідок психічного розладу видається лікарською консультативною комісією закладу охорони здоров'я за місцем проживання чи реєстрації особи з інвалідністю.

Представник позивача також вважає помилковим висновок відповідача щодо застосування правового висновку Верховного Суду, який міститься у постанові від 13.06.2024 року по справі №520/21316/23, адже Верховний Суд, зокрема зазначив, що повноваження віднесені до ЛКК закладу охорони здоров'я, які мають право приймати висновок щодо необхідності постійного стороннього догляду за особою з інвалідністю I чи II групи внаслідок психічного розладу за формою бланка, затвердженою наказом Міністерства охорони здоров'я України від 31.07.2013 № 667.

Як вказує представник позивача, положеннями статті 26 Закону №2232-XII визначено два альтернативні документи для підтвердження необхідності здійснення постійного догляду за особою: або висновок МСЕК, або ЛКК. На думку представника позивача, відповідач намагається підмінити поняття та зводить свої заперечення до того, що позивач ОСОБА_1 має надати до рапорту на звільнення документ, який не відповідає вимогам діючого законодавства.

Покликаючись на умови звільнення з військової служби, визначені абз.10 п.3 ч.12 ст.26 Закону №2232-ХІІ, представник позивача зазначає, що ні пп. «г» п.2 ч.4 ст.26 Закону № 2232-ХІІ, ні абз.10 п.3 ч.12 ст.26 Закону №2232-ХІІ-ХІІ не місять чіткої вказівки щодо форми чи виду документу для підтвердження необхідності здійснення постійного догляду за особою.

Позивач до рапорту про звільнення з військової служби додав, окрім іншого, довідку до Акту огляду МСЕК серії 12ААГ №8887326 від 19.06.2024р. та висновок ЛКК від 23.12.2024 №48, форма якої затверджена Наказом Міністерства охорони здоров'я України від 31.07.2013 №667. Висновок ЛКК №48, який позивач долучив до рапорту про звільнення з військової служби, містить чітку вказівку на необхідність здійснення постійного догляду за дружиною позивача ОСОБА_5 як особою з інвалідністю ІІ групи. Окрім цього, відповідно до довідки МСЕК серії 12ААГ №8887326 від 19.06.2024р. до акту огляду медико-соціальною експертною комісією, дружині позивача встановлено другу (ІІ) групу інвалідності.

Отже, на переконання представника позивача, зміст Висновку ЛКК №48 від 23.12.2024 та довідки МСЕК серії 12ААГ №8887326 від 19.06.2024 підтверджують той факт, що дружина позивача відноситься до числа осіб з інвалідністю II групи та потребує постійного догляду, що надає позивачу право на звільнення з військової служби відповідно до пп. «г» п.2 ч.4 ст.26 та п.3 ч.12 ст.26 Закону № 2232-ХІІ.

Щодо тверджень відповідача про дискреційність повноважень з питань прийняття рішення про звільнення з військової служби, представник позивача зазначив, що необхідно врахувати правову позицію, що міститься, зокрема у постановах Верховного Суду від 10.09.2020 у справі № 806/965/17 та від 27.09.2021 у справі №380/8727/20, відповідно до якої у разі, якщо суб'єкт владних повноважень використав надане йому законом право на прийняття певного рішення за наслідками звернення особи, але останнє визнане судом протиправним з огляду на його невідповідність чинному законодавству, при цьому особою дотримано усіх визначених законом умов, то суд вправі зобов'язати суб'єкта владних повноважень прийняти певне рішення. Якщо ж таким суб'єктом на момент прийняття рішення не перевірено дотримання особою усіх визначених законом умов або при прийнятті такого рішення суб'єкт дійсно має дискреційні повноваження, то суд повинен зобов'язати суб'єкта владних повноважень до прийняття рішення з урахуванням оцінки суду.

На переконання представника позивача, у випадку, коли закон встановлює повноваження суб'єкта публічної влади в імперативній формі, тобто його діяльність чітко визначена законом, то суд може зобов'язати відповідача прийняти конкретне рішення чи вчинити певну дію. У випадку, коли ж суб'єкт наділений дискреційними повноваженнями, суд може лише вказати на виявлені порушення, допущені при прийнятті оскаржуваного рішення, та зазначити норму закону, яку відповідач повинен застосувати при вчиненні дії (прийнятті рішення) з урахуванням встановлених судом обставин.

21 лютого 2025 року від відповідача надійшли заперечення, в яких відповідач зазначає таке.

Так, за твердженням відповідача, за своїм змістом відповідь на відзив позивача не містить жодного конкретного обґрунтованого заперечення проти наведених стороною відповідача обставин та тверджень. У переважній частині відповідь на відзив обмежена лише викладенням основних (загальних) положень законодавства України та обставин, які вже вказувались безпосередньо у позові.

Відповідач вказує, що:

по - перше, проти норм цих нормативно-правових актів сторона відповідача не заперечує та сама посилається на окремі з них у відзиві;

по - друге, просте викладення окремих норм законодавства без зазначення, надання відповідних доказів аж ніяким чином не спростовує доводів та аргументів, викладених у відзиві, що, у свою чергу, не узгоджується з приписами статті 163 КАС України.

по - третє, в аргументації певних суб'єктивних міркувань викладених у відповіді на відзив сторона позивача сама перечить своїм ж аргументам.

Відповідач зауважує, що сторона позивача всю свою відповідь будує на спотвореному висвітленні тверджень відповідача викладених у відзиві. Так, у відзиві відповідач не вказував на те, що аналізуючи постанову Верховного Суду, можна дійти до висновку, що висновок ЛКК відповідно до наказу МОЗ №667, є неналежним доказом, що підтверджує потребу в сторонньому догляді. В свою чергу, зі всіх тверджень відповідача викладених у відзиві, є два ключових аспекти:

1) відповідач у відповіді на рапорт та адвокатський запит, а також і у відзиві неодноразово зазначає, що відповідно до висновку ЛКК № 48 дружина позивача потребує постійного догляду, як особа з інвалідністю встановленою в наслідок психічного розладу. Даний висновок, в свою чергу, суперечить довідці до акту МСЕК №887326, так як у даній довідці причина інвалідності вказана «травма, так, пов'язана з виконанням обов'язків військової служби», а не психічні розлади. Окрім іншого, на момент встановлення інвалідності остання стороннього догляду не потребувала. В свою чергу, відповідач не відкидає таку можливість, що у зв'язку з певними обставинними могло мати місце різке погіршення здоров'я дружини військовослужбовця, у зв'язку з чим вона потребує постійного догляду. Проте, в даному випадку, обов'язок військової частини НОМЕР_2 , як суб'єкта розгляду рапорту, встановити чи таке погіршення дійсно пов'язане з наявністю інвалідності. У зв'язку з тим, що позивач ініціює остаточне звільнення з військової служби, що в свою чергу під час дії воєнного стану має значний суспільний інтерес і гостро сприймається іншими військовослужбовцями в контексті рівності та справедливості;

2) відповідачем у відповіді на рапорт зазначено, що для прийняття правового рішення позивачу необхідно додати певні документи. Відповідачем, в свою чергу, не прийнято остаточне рішення відносно питання звільнення даного військовослужбовця. Тим більше, військова частина НОМЕР_2 не відмовляла йому у задоволенні його рапорту. В даному випадку, твердження сторони позивача відносно зобов'язання відповідача, як суб'єкта владних повноважень, звільнити позивача з військової служби є передчасними, так як судовому захисту підлягають лише порушені права, свободи та інтереси позивача. В свою чергу, дана позовна вимога, є фактично такою, що звернута на майбутнє, адже її вирішення безпосередньо залежить від результатів розгляду рапорту.

На переконання відповідача, для підтвердження повного діагнозу військовослужбовець міг надати, для прикладу, програму реабілітації інваліда. Проте, жоден документ, який би підтверджував, що дружина військовослужбовця має психічні розлади до військової частини НОМЕР_2 не надходили. Відповідно, саме його пасивна бездіяльність є причиною звернення до суду.

21 лютого 2025 року відповідач також надав до суду клопотання про витребування у позивача індивідуальної програми реабілітації інваліда, яка видавалась разом з довідкою до акту огляду МСЕК від 19.06.2024 серії 12 ААГ № 887326.

Суд ухвалою від 27.02.2025 відмовив у задоволенні клопотання представника відповідача про витребування у позивача індивідуальної програми реабілітації інваліда, яка видавалась разом з довідкою до акту огляду МСЕК від 19.06.2024 серії 12 ААГ № 887326.

Станом на 25 березня 2025 року додаткових доказів, клопотань з боку сторін до суду не надходило.

Відповідно до ст.258 КАС України, суд розглядає справи за правилами спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів із дня відкриття провадження у справі.

Згідно з ч. 1 ст. 120 КАС України, перебіг процесуального строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок. Відповідно до ч.6 ст. 120 КАС України, якщо закінчення строку припадає на вихідний, святковий чи інший неробочий день, останнім днем строку є перший після нього робочий день.

Враховуючи наведені приписи КАС України, адміністративна справа вирішується судом 25.03.2025 року в межах граничного строку, визначеного ст.258 КАС України та за наявними матеріалами справи у відповідності до ч.2 ст.175 КАС України.

Вивчивши матеріали справи, ознайомившись з позовною заявою та доданими до неї доказами, ознайомившись з відзивом та доданими до нього доказами, ознайомившись з відповіддю на відзив та запереченнями, дослідивши обставини, якими обґрунтовуються вимоги та заперечення, і перевіривши їх доказами, суд встановив такі обставини.

Суд встановив, що ОСОБА_1 проходить військову службу за призовом під час мобілізації у військовій частині НОМЕР_2 з 27.07.2024, що підтверджується довідкою військової частини НОМЕР_2 від 29.08.2024 №4039 (т.1 а.с.16), довідкою військової частини НОМЕР_2 від 03.10.2024 №08/999-Г (т.1 а.с.16-зворотній бік), витягом з наказу від 28.07.2024 №867-ОС(т.1 а.с.58), витягом з наказу від 27.12.2024 №1493-ОС (т.1 а.с.58-зворотній бік).

Матеріалами справи підтверджується, що позивач 06.01.2025 звернувся до відповідача з рапортом, в якому просив звільнити з лав Збройних Сил України на підставі ст.26 ЗУ «Про військовий обов'язок і військову службу» у зв'язку з наявністю підстав для звільнення, а саме наявності дружини з II групою інвалідності. У тексті рапорту позивач покликається на абз.10 п.3 ч.12 ст.26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» (т.1 а.с.62).

До зазначеного рапорту позивач додав: нотаріально посвідчену копія свідоцтва про шлюб серія НОМЕР_3 ; нотаріально посвідчену копію довідки МСЕК №887326; нотаріально посвідчену копію паспорту дружини; нотаріально посвідчену копію картки платника податків дружини; копію паспорту ОСОБА_3 ; копію картки платника податків ОСОБА_3 ; висновок лікарської комісії медичного закладу щодо необхідності постійного стороннього догляду за собою з інвалідністю І чи ІІ групи внаслідок психічного розладу № 48; копію пенсійного посвідчення № НОМЕР_4 ; епікриз з медичної карти стаціонарного хворого № 1046/561; довідку про проживання.

Відповідно до свідоцтва про шлюб від 01.11.2024 серії НОМЕР_3 , між ОСОБА_1 та ОСОБА_5 укладено шлюб (т.1 а.с.13-зворотній бік; 77-зворотній бік).

Як вбачається з епікризу з медичної карти стаціонарного хворого №1046/561 (т.1 а.с.79), ОСОБА_5 знаходилась на стаціонарному лікуванні у неврологічному відділенні КНП «Міська лікарня №5» Одеської міської ради з 17.04.2024 до 01.05.2024 з клінічним діагнозом: церебральний, конвекситальний арахноїдит як наслідок перенесеної ЗЧМТ, струсу головного мозку (17.10.2019), арахноїдальна кіста тім'яної області праворуч, виразний гіпертензійно-лікворний синдром, цереброастенічний та вестибуло-атактичний синдроми, енцефалопатія ІІ ст. змішаного генезису (посттравматична, атеро-гіпертонічна), ст.субкомпенсації. Посттравматична епілепсія з частими розгорнутими епі-нападами за типом petit mal. Ангіопатія сітківки.

Згідно з довідкою до акта огляду медико-соціальною експертною комісією серії 12 ААГ №887326 від 19.06.2024, ОСОБА_5 присвоєно 2 групу інвалідності, причина інвалідності: травма, так, пов'язана з виконанням обов'язків військової служби. Інвалідність встановлена до 01.07.2025, дата чергового огляду: 17.06.2025 (т.1 а.с.17-зворотній бік-18; 71).

Відповідно до пенсійного посвідчення № НОМЕР_4 , ОСОБА_5 отримує пенсію по інвалідності, інвалідність 2 гр. внаслідок війни (т.1 а.с.19; 79-зворотній бік).

Згідно з висновком лікарської комісії медичного закладу щодо необхідності постійного стороннього догляду за особою з інвалідністю І чи ІІ групи внаслідок психічного розладу №48 від 23.12.2024, ОСОБА_5 за рівнем обмеження життєдіяльності: обмеження здатності до орієнтації та обмеження здатності контролювати свою поведінку, - потребує постійного стороннього догляду. Висновок дійсний до 01.07.2025. Висновок виданий комунальним некомерційним підприємством «Одеський обласний медичний центр психічного здоров'я» Одеської обласної ради (т.1 а.с.18-зворотній бік; 78).

За результатом розгляду рапорту позивача від 06.01.2025, відповідач надав відповідь від 09.01.2025 №08/2684/25-Вн, в якій зазначив, що довідка до акту огляду МСЕК від 19.06.2024 серія 12 ААГ № 887326 слугує підтвердженням наявності у ОСОБА_6 інвалідності ІІ групи, та, у свою чергу, свідчить про відсутність потреби у постійному догляді станом на 19.06.2024. Для прийняття правового рішення до рапорту необхідно додати документи, які підтвердять, що ОСОБА_6 потребує стороннього постійного догляду у зв'язку із захворюванням (травмою), за яким їй встановлена інвалідність. Враховуючи вищевказане, підстави для звільнення Вас в запас Збройних Сил України відсутні. (т.1 а.с.63).

У відповіді від 09.01.2025 №08/435-25-Вих на адвокатський запит представника позивача, відповідач зазначив аналогічну інформацію, що зазначена у відповіді від 09.01.2025 №08/2684/25-Вн (т.1 а.с.70)

У відповіді від 12.01.2025 №08/595-25-Вих на адвокатський запит представника позивача, відповідач додатково зазначив, що у додатках до рапорту військовослужбовця у довідці МСЕК серія 12ААГ №887326 від 19.06.2024 року вказана друга група інвалідності, а причина інвалідності пов'язана з виконанням обов'язків військової служби. Згідно висновку лікарської комісії медичного закладу №48 від 23.12.2024, ОСОБА_5 як особа з інвалідністю ІІ групи внаслідок психічного розладу, встановленого 11.06.2024, потребує постійного стороннього догляду. Для прийняття правового рішення відносно звільнення, до рапорту необхідно додати документи, які підтвердять, що дружина військовослужбовця потребує постійного догляду у зв'язку з наявністю інвалідності. Або ж документ, який підтвердить, що інвалідність встановлена внаслідок психічного розладу (т.1 а.с.21-зворотній бік; 66).

Вважаючи дії військової частини НОМЕР_2 протиправними, позивач звернувся до суду з цим позовом.

Вирішуючи адміністративну справу та надаючи оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з такого.

Статтею 65 Конституції України встановлено, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.

Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв'язку з виконанням ними конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також визначає загальні засади проходження в Україні військової служби визначено Законом України «Про військовий обов'язок і військову службу» від 25.03.1992 р. №2232-ХІІ (далі - Закон №2232-ХІІ).

Частинами 1, 2 статті 1 Закону №2232-ХІІ визначено, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України.

Військовий обов'язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення (далі Збройні Сили України та інші військові формування), посади в яких комплектуються військовослужбовцями.

Відповідно до ч.1 ст.2 Закону №2232-ХІІ військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.

Частиною 6 статті 2 Закону №2232-ХІІ передбачено види військової служби: строкова військова служба; військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період; військова служба за контрактом осіб рядового складу; військова служба за контрактом осіб сержантського і старшинського складу; військова служба (навчання) курсантів вищих військових навчальних закладів, а також закладів вищої освіти, які мають у своєму складі військові інститути, факультети військової підготовки, кафедри військової підготовки, відділення військової підготовки (далі вищі військові навчальні заклади та військові навчальні підрозділи закладів вищої освіти); військова служба за контрактом осіб офіцерського складу; військова служба за призовом осіб офіцерського складу; військова служба за призовом осіб із числа резервістів в особливий період.

Відповідно до положень Закону України «Про державну прикордонну службу», Державна прикордонна служба України є правоохоронним органом спеціального призначення, основним обов'язками, якої є, зокрема: припинення будь-яких спроб незаконної зміни проходження лінії державного кордону України; припинення у взаємодії із Збройними Силами України, іншими утвореними відповідно до законів України військовими формуваннями, відповідними правоохоронними органами збройних та інших провокацій на державному кордоні України, у тому числі шляхом безпосереднього ведення бойових дій; участь у взаємодії із Збройними Силами України та іншими військовими формуваннями у ліквідації (нейтралізації) збройного конфлікту на державному кордоні України, міжнародного збройного конфлікту та відсічі збройній агресії проти України шляхом безпосереднього ведення бойових дій; участь у виконанні заходів територіальної оборони, а також заходів, спрямованих на додержання правового режиму воєнного і надзвичайного стану.

Отже, військовослужбовці Державної прикордонної служби України з 24.02.2022 здійснюють заходи, передбачені Законом України «Про правовий режим воєнного стану» та Закону України «Про державну прикордонну службу» заходи і повноваження, необхідні для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави, захисту її суверенітету, територіальної цілісності та недоторканості.

Порядок проходження громадянами України (далі - громадяни) військової служби в Державній прикордонній службі України (далі - Держприкордонслужба) у мирний час та особливості проходження військової служби в ній в особливий період визначено Положенням про проходження громадянами України військової служби в Державній прикордонній службі України, затвердженим Указом Президента України від 29.12.2009 №1115/2009 (далі - Положення про проходження служби). Згідно з п. 279 Положення про проходження служби, військовослужбовець може бути звільнений за сімейними обставинами або з інших поважних причин, перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України. Звільнення військовослужбовців з цих підстав здійснюється згідно з письмовими документами, які підтверджують наявність у них відповідних сімейних обставин або інших поважних причин.

У разі прийняття рішення про звільнення військовослужбовець подає по команді рапорт та в разі необхідності документи, які підтверджують підстави звільнення. (п. 288 Положення про проходження служби).

Підстави для звільнення з військової служби передбачені статтею 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», зокрема підпункт «г» пункту 3 частини 5 статті 26 передбачає, що контракт припиняється (розривається), а військовослужбовці, які проходять військову службу за контрактом, звільняються з військової служби під час проведення мобілізації та дії воєнного стану через сімейні обставини або інші поважні причини, перелік яких визначається частиною дванадцятою цієї статті (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу).

Відповідно до абз.10 підпункту 3 ч.12 ст.26 Закону №2232-ХІІ, військовослужбовці звільняються під час дії воєнного стану з військової служби через сімейні обставини або з інших поважних причин на таких підставах, зокрема необхідність здійснювати постійний догляд за дружиною (чоловіком) з числа осіб з інвалідністю I чи II групи.

Отже, законодавством не встановлено, які саме документи мають бути подані військовослужбовцем для підтвердження факту необхідності здійснювати постійний догляд за дружиною (чоловіком) з числа осіб з інвалідністю I чи II групи.

Спірним у цій справі є допустимість висновку ЛКК на підтвердження необхідності здійснення позивачем постійного догляду за дружиною та можливості його звільнення із військової служби за сімейними обставинами, а також наявність причинно-наслідкового зв'язку між встановленою групою інвалідності та висновком ЛКК щодо необхідності здійснення постійного стороннього догляду за особою з інвалідністю внаслідок психічного розладу.

Суд зазначає, що процедуру проведення медико-соціальної експертизи хворим, що досягли повноліття, потерпілим від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, особам з інвалідністю (далі - особи, що звертаються для встановлення інвалідності) з метою виявлення ступеня обмеження життєдіяльності, причини, часу настання, групи інвалідності, а також компенсаторно-адаптаційних можливостей особи, реалізація яких сприяє медичній, психолого-педагогічній, професійній, трудовій, фізкультурно-спортивній, фізичній, соціальній та психологічній реабілітації визначено Положенням про медико-соціальну експертизу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.12.2009 № 1317 (далі - Положення №1317, в редакції, чинній на час встановлення ІІ групи інвалідності дружині позивача - ОСОБА_5 ).

Відповідно до пунктів 19, 24 Положення № 1317, комісія (МСЕК) проводить засідання у повному складі і колегіально приймає рішення. Відомості щодо результатів експертного огляду і прийнятих рішень вносяться до акту огляду та протоколу засідання комісії, що підписуються головою комісії та її членами і засвідчуються печаткою.

Комісія видає особі, яку визнано особою з інвалідністю або стосовно якої встановлено факт втрати професійної працездатності, довідку та індивідуальну програму реабілітації і надсилає у триденний строк виписку з акту огляду комісії органові, в якому особа з інвалідністю перебуває на обліку як отримувач пенсії чи державної соціальної допомоги (щомісячного довічного грошового утримання), що призначається замість пенсії, та разом з індивідуальною програмою реабілітації - органові, що здійснює загальнообов'язкове державне соціальне страхування, виписку з акту огляду комісії про результати визначення ступеня втрати професійної працездатності у відсотках та потреби у наданні додаткових видів допомоги.

Копія індивідуальної програми реабілітації надсилається також лікувально-профілактичному закладові і органові праці та соціального захисту населення за місцем проживання особи з інвалідністю. За місцем роботи зазначених осіб надсилається повідомлення щодо групи інвалідності та її причини, а у разі встановлення ступеня втрати професійної працездатності - витяг з акта огляду комісії про результати визначення ступеня стійкої втрати професійної працездатності у відсотках та потреби у додаткових видах допомоги.

З наведеного убачається, що лікар, лікарсько-консультативна комісія та лікарсько-експертна комісія формують медичний висновок, а медико-соціальні експертні комісії - довідку, акт огляду (витяг з акту огляду).

Відповідно до пункту 3 Положення №1317, медико-соціальна експертиза проводиться особам, що звертаються для встановлення інвалідності, за направленням лікувально-профілактичного закладу охорони здоров'я після проведення діагностичних, лікувальних і реабілітаційних заходів за наявності відомостей, що підтверджують стійке порушення функцій організму, обумовлених захворюваннями, наслідками травм чи вродженими вадами, які спричиняють обмеження життєдіяльності.

Згідно з пунктом 4 Положення №1317, медико-соціальну експертизу проводять медико-соціальні експертні комісії, з яких утворюються в установленому порядку центри (бюро), що належать до закладів охорони здоров'я при Міністерстві охорони здоров'я Автономної Республіки Крим, управліннях охорони здоров'я обласних, Київської та Севастопольської міських держадміністрацій.

За приписами підпункту 1 пункту 11 Положення №1317 міські, міжрайонні, районні комісії визначають:

- ступінь обмеження життєдіяльності осіб, що звертаються для встановлення інвалідності, потребу в сторонньому нагляді, догляді або допомозі, реабілітації, реабілітаційний потенціал, групу інвалідності, причину і час її настання, професію, з якою пов'язане ушкодження здоров'я, а також ступінь втрати професійної працездатності (у відсотках) працівників, які одержали ушкодження здоров'я, пов'язане з виконанням ними трудових обов'язків;

- потребу осіб з інвалідністю у забезпеченні їх технічними та іншими засобами реабілітації, виробами медичного призначення на підставі медичних показань і протипоказань, а також з урахуванням соціальних критеріїв;

- потребу осіб з інвалідністю, потерпілих від нещасного випадку на виробництві, із стійкою втратою працездатності у медичній та соціальній допомозі, в тому числі у додатковому харчуванні, ліках, спеціальному медичному, постійному сторонньому нагляді, догляді або допомозі, побутовому обслуговуванні, протезуванні, санаторно-курортному лікуванні, придбанні спеціальних засобів пересування;

- ступінь стійкого обмеження життєдіяльності хворих для направлення їх у стаціонарні відділення центрів соціального обслуговування;

- причини смерті особи з інвалідністю або особи, ступінь втрати працездатності якої визначений комісією у відсотках на підставі свідоцтва про смерть у разі, коли законодавством передбачається надання пільг членам сім'ї померлого;

- медичні показання на право одержання особами з інвалідністю автомобіля і протипоказання до керування ним.

У наведеному переліку прав та обов'язків медико-соціальної експертної комісії відсутнє поняття «постійного догляду», який може бути визначений для осіб, яким інвалідність не встановлена, а вказано лише право визначати необхідність стороннього нагляду, догляду.

Постановою Кабінету Міністрів України від 03.12.2009 №1317 затверджено Положення про порядок, умови та критерії встановлення інвалідності.

Так, відповідно п.26 Положення про порядок, умови та критерії встановлення інвалідності, причинами інвалідності є:

загальне захворювання;

інвалідність з дитинства;

нещасний випадок на виробництві (трудове каліцтво чи інше ушкодження здоров'я);

професійне захворювання;

поранення, контузії, каліцтва, захворювання:

одержані під час захисту Батьківщини, виконання обов'язків військової служби (службових обов'язків) чи пов'язані з перебуванням на фронті, у партизанських загонах і з'єднаннях, підпільних організаціях і групах та інших формуваннях, що визнані такими згідно із законодавством, в районі воєнних дій на прифронтових дільницях залізниць, на спорудженні оборонних рубежів, військово-морських баз та аеродромів у період громадянської та Другої світової воєн або з участю у бойових діях у мирний час;

одержані під час захисту Батьківщини, виконання інших обов'язків військової служби, пов'язаних з перебуванням на фронті в інші періоди;

одержані в районах бойових дій у період Другої світової війни та від вибухових речовин, боєприпасів і військового озброєння у повоєнний період; від вибухових речовин, боєприпасів і військового озброєння на території проведення антитерористичної операції, здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях до 1 грудня 2014 р., а з 1 грудня 2014 р. до 24 лютого 2022 р. - на території проведення антитерористичної операції, здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях, де органи державної влади здійснюють свої повноваження, та в населених пунктах, розташованих на лінії зіткнення, під час проведення антитерористичної операції, здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях, з 24 лютого 2022 р. - на території проведення заходів, необхідних для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави у зв'язку з військовою агресією Російської Федерації проти України; під час виконання робіт, пов'язаних з розмінуванням боєприпасів, незалежно від часу їх виконання;

одержані у неповнолітньому віці внаслідок воєнних дій громадянських і Другої світової воєн та в повоєнний період;

пов'язані з участю у бойових діях та перебуванням на території інших держав;

пов'язані з виконанням службових обов'язків, ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи, ядерних аварій, ядерних випробувань, з участю у військових навчаннях із застосуванням ядерної зброї, іншим ураженням ядерними матеріалами;

одержані внаслідок політичних репресій;

пов'язані з виконанням обов'язків військової служби або службових обов'язків з охорони громадського порядку, боротьби із злочинністю та ліквідацією наслідків надзвичайних ситуацій;

одержані під час участі у масових акціях громадського протесту в Україні з 21 листопада 2013 р. по 21 лютого 2014 р. за євроінтеграцію та проти режиму Януковича (у Революції Гідності);

поранення, контузії, каліцтва або захворювання, одержані під час безпосередньої участі в антитерористичній операції, здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях, забезпеченні їх проведення, під час безпосередньої участі у заходах, необхідних для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави у зв'язку з військовою агресією Російської Федерації проти України;

захворювання:

отримані під час проходження військової служби чи служби в органах внутрішніх справ, державної безпеки, інших військових формуваннях;

пов'язані з впливом радіоактивного опромінення внаслідок Чорнобильської катастрофи;

одержані в період проходження військової служби і служби в органах внутрішніх справ, державній пожежній охороні, органах і підрозділах цивільного захисту, Держспецзв'язку.

Підставою для встановлення II групи інвалідності є стійкі, вираженої важкості функціональні порушення в організмі, зумовлені захворюванням, травмою або вродженою вадою, що призводять до значного обмеження життєдіяльності особи, при збереженій здатності до самообслуговування та не спричиняють потреби в постійному сторонньому нагляді, догляді або допомозі.

Критеріями встановлення II групи інвалідності є ступінь втрати здоров'я, що спричиняє обмеження у вираженому II ступені однієї чи декількох категорій життєдіяльності особи:

обмеження самообслуговування II ступеня - здатність до самообслуговування з використанням допоміжних засобів і/або за допомогою інших осіб;

обмеження здатності до самостійного пересування II ступеня - здатність до самостійного пересування з використанням допоміжних засобів і/або за допомогою інших осіб;

обмеження здатності до навчання II ступеня - нездатність до навчання або здатність до навчання тільки у спеціальних навчальних закладах або за спеціальними програмами вдома;

обмеження здатності до трудової діяльності II ступеня - нездатність до провадження окремих видів трудової діяльності чи здатність до трудової діяльності у спеціально створених умовах з використанням допоміжних засобів і/або спеціально обладнаного робочого місця, за допомогою інших осіб;

обмеження здатності до орієнтації II ступеня - здатність до орієнтації в часі і просторі за допомогою інших осіб;

обмеження здатності до спілкування II ступеня - здатність до спілкування з використанням допоміжних засобів і/або за допомогою інших осіб;

обмеження здатності контролювати свою поведінку II ступеня - здатність частково чи повністю контролювати свою поведінку тільки за допомогою сторонніх осіб.

До II групи інвалідності можуть належати також особи, які мають дві хвороби або більше, що призводять до інвалідності, наслідки травми або вроджені вади та їх комбінації, які в сукупності спричиняють значне обмеження життєдіяльності особи та її працездатності.

Відповідно до Порядку організації експертизи тимчасової втрати працездатності, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров'я України від 09.04.2008 № 189 (у редакції наказу Міністерства охорони здоров'я України від 01.06.2021 № 1066), при лікувально-профілактичних закладах охорони здоров'я незалежно від форми власності, які мають ліцензію на провадження господарської діяльності з медичної практики, утворюються ЛКК (пункт 1 розділу III).

За приписами пункту 3 розділу ІІІ цього Порядку до основних завдань ЛКК належить: 1) видача документів, що засвідчують тимчасову непрацездатність особи, відповідно до вимог пункту 4 розділу IV цього Порядку; 2) здійснення направлення хворих на огляд та обстеження до МСЕК для встановлення інвалідності; 3) надання до МСЕК документів хворого, направленого на огляд та обстеження; 4) вжиття заходів щодо перевірки та усунення недоліків у суб'єкта господарювання, що були виявлені Фондом соціального страхування України за результатом перевірки обґрунтованості медичних висновків про тимчасову непрацездатність (у разі звернення керівника суб'єкта господарювання).

Пунктом 4 розділу ІV Порядку передбачено, що ЛКК видає такі документи, що засвідчують тимчасову непрацездатність особи: 1) форму рішення для встановлення причинно-наслідкового зв'язку захворювання з умовами праці, відповідно до вимог, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 17.04.2019 № 337 «Про затвердження Порядку розслідування та обліку нещасних випадків, професійних захворювань та аварій на виробництві»; 2) висновки або рекомендації щодо догляду за дитиною до досягнення нею шестирічного віку, а в разі, коли дитина хвора на цукровий діабет I типу (інсулінозалежний), - до досягнення дитиною 16-річного віку.

Повноваження ЛЛК визначені в наказі Міністерства охорони здоров'я України 31.07.2013 № 667 «Про затвердження форми висновку лікарської комісії медичного закладу щодо необхідності постійного стороннього догляду за особою з інвалідністю I чи II групи внаслідок психічного розладу та Інструкції про порядок його надання».

Так, у затвердженій вказаним наказом Інструкції мова йде про те, що висновок лікарської комісії медичного закладу щодо необхідності постійного стороннього догляду за особою з інвалідністю I чи II групи внаслідок психічного розладу видається лікарською консультативною комісією закладу охорони здоров'я за місцем проживання чи реєстрації особи з інвалідністю (пункт 1). Висновок ЛКК надається особі, що звернулася із заявою, згідно з формою бланка, затвердженою наказом Міністерства охорони здоров'я України від 31.07.2013 № 667, за підписами членів ЛКК, завіреними печаткою закладу охорони здоров'я, у структурі якого перебуває ЛКК (пункт 8).

Відповідно до п.5 Інструкції, підставою для надання висновку ЛКК закладу охорони здоров'я щодо необхідності постійного стороннього догляду за особою з інвалідністю IІ групи внаслідок психічного розладу є постійна (упродовж не менше місяця) наявність в особи з інвалідністю одного з перелічених видів обмеження життєдіяльності: обмеження самообслуговування - здатність до самообслуговування за допомогою інших осіб та нездатність до самообслуговування з використанням допоміжних засобів; обмеження здатності до самостійного пересування - здатність до самостійного пересування за допомогою інших осіб та нездатність до самостійного пересування з використанням допоміжних засобів; обмеження здатності до орієнтації - здатність до орієнтації в часі і просторі за допомогою інших осіб; обмеження здатності до спілкування - здатність до спілкування за допомогою інших осіб та нездатність до спілкування з використанням допоміжних засобів; обмеження здатності контролювати свою поведінку - здатність частково чи повністю контролювати свою поведінку тільки за допомогою інших осіб. Обмеження життєдіяльності повинні бути зумовлені психічним розладом.

Згідно з п.6 Інструкції, особам з інвалідністю I групи висновок ЛКК видається на строк встановлення їм інвалідності. Особам з інвалідністю II групи висновок ЛКК видається строком не більше ніж до завершення строку встановлення їм інвалідності, але не менше ніж на 6 місяців, а у разі якщо за особою з інвалідністю II групи догляд здійснюється непрацюючим пенсіонером (особою з інвалідністю), висновок ЛКК видається строком не менше ніж на 12 місяців.

Відповідно до ч.5 ст.242 КАС України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Так, суд враховує правові висновки Верховного Суду, які наведені у постановах від 21 лютого 2024 року у справі №120/1909/23, від 11 квітня 2024 року у справі №420/16689/23 та від 13.06.2024 у справі №520/21316/23.

У зазначених постановах Верховний Суд зазначив, що, аналізуючи повноваження медико-соціальної експертної комісії, передбачені Положенням №1317, є підстави для висновку, що вона визначає потребу в сторонньому нагляді, догляді або допомозі особам з інвалідністю, а також особам, яким визначена ступінь втрати професійної працездатності.

Повертаючись до підстав для звільнення військовослужбовця з військової служби за підпунктом підпункту 3 ч.12 ст.26 Закону №2232-ХІІ Закону №2232-XII, суд зазначає про недосконалість у нормативно-правових актах стосовно питання, яким документом підтверджується необхідність здійснення постійного догляду та який орган має право видавати цей документ.

Так, для осіб, яким встановлено інвалідність, висновок щодо необхідності здійснення постійного догляду надає медико-соціальна експертна комісія. Виняток становлять лише особи з інвалідністю I чи II групи внаслідок психічного розладу, яким висновок про необхідність постійного догляду може надаватись ЛКК закладу охорони здоров'я.

Щодо осіб, які не відносяться до цих категорій, але які за станом здоров'я нездатні до самообслуговування і потребують постійно стороннього догляду, то на переконання суду, такі повноваження віднесені до ЛКК закладу охорони здоров'я, які мають право приймати, зокрема: 1) висновок або рекомендації щодо догляду за дитиною до досягнення нею шестирічного віку, а в разі, коли дитина хвора на цукровий діабет I типу (інсулінозалежний), - до досягнення дитиною 16-річного віку; 2) висновок про наявність порушення функцій організму, через які невиліковно хворі особи не можуть самостійно пересуватися та самообслуговуватися і потребують соціальної послуги з догляду на непрофесійній основі (за формою № 080-4/о), з рекомендаціями щодо отримання відповідних послуг; 3) висновок про наявність когнітивних порушень у громадян похилого віку, унаслідок яких вони потребують надання соціального послуги з догляду на непрофесійній основі (за формою №080-2/о), з рекомендаціями щодо отримання відповідних послуг; 4) висновок щодо необхідності постійного стороннього догляду за особою з інвалідністю I чи II групи внаслідок психічного розладу за формою бланка, затвердженою наказом Міністерства охорони здоров'я України від 31.07.2013 №667.

З урахуванням наведених норм права та висновків Верховного Суду, які наведені у постановах від 21 лютого 2024 року у справі №120/1909/23, від 11 квітня 2024 року у справі №420/16689/23 та від 13.06.2024 у справі №520/21316/23, суд доходить висновку, що ЛКК закладу охорони здоров'я надає висновок щодо необхідності постійного стороннього догляду за особою з інвалідністю IІ групи внаслідок психічного розладу є постійна (упродовж не менше місяця) наявність в особи з інвалідністю, зокрема обмеження здатності до орієнтації, обмеження здатності контролювати свою поведінку.

При цьому, наведені судом норми права не передбачають надання висновку про необхідність здійснення постійного стороннього догляду у порядку, встановленому наказом Міністерства охорони здоров'я України 31.07.2013 № 667, виключно у разі встановлення групи інвалідності з причини психічних розладів.

Суд встановив, що ОСОБА_5 є дружиною позивача - ОСОБА_1 , що підтверджується свідоцтвом про шлюб від 01.11.2024 серії НОМЕР_3 .

При цьому, згідно з довідкою до акта огляду медико-соціальною експертною комісією серії 12 ААГ №887326 від 19.06.2024, ОСОБА_5 присвоєно 2 групу інвалідності, причина інвалідності: травма, так, пов'язана з виконанням обов'язків військової служби. Інвалідність встановлена до 01.07.2025, дата чергового огляду: 17.06.2025.

З урахуванням зазначеного, суд доходить висновку, що доданий до рапорту висновок ЛКК КНП «Одеський обласний медичний центр психічного здоров'я» Одеської обласної ради №48 від 23.12.2024 про необхідність постійного стороннього догляду за дружиною позивача є належним та достатнім доказом, який підтверджує необхідність здійснення постійного догляду за ОСОБА_5 , яка є особою з інвалідністю ІІ (другої) групи, що, в свою чергу, є належною підставою для звільнення позивача з військової служби на підставі абз.10 підпункту 3 ч.12 та підпункту «г» пункту 3 частини 5 статті 26 Закону №2232-ХІІ.

Суд зауважує, що неузгодженість термінів і понять в нормативних актах стосовно документа на підтвердження необхідності постійного догляду не може впливати на реалізацію особою права на звільнення з військової служби, а тому відсутні підстави не приймати до уваги висновок ЛКК КНП «Одеський обласний медичний центр психічного здоров'я» Одеської обласної ради №48 від 23.12.2024 про потребу ОСОБА_5 в постійному сторонньому догляді.

При цьому, зазначений в епікризі з медичної карти стаціонарного хворого КНП «Міська лікарня №5» Одеської міської ради №1046/561 діагноз ОСОБА_5 лише підтверджує обставини, зазначені у висновку ЛКК КНП «Одеський обласний медичний центр психічного здоров'я» Одеської обласної ради №48 від 23.12.2024.

Так, Міжнародна статистична класифікація хвороб та проблем, пов'язаних із здоров'ям, передбачає розлади особистості, пов'язані з органічним ураженням головного мозку (група F00-F09), зокрема постконтузійний (посттравматичний) синдром (F07.2), постенцефалітичний синдром (F07.1), неуточнені органічні розлади особистості та поведінки, внаслідок захворювань, травм і дисфункції мозку (F07.9).

З урахуванням встановлених обставин, наведених норм права та висновків Верховного Суду, суд зазначає, що відповідач дійшов помилкових висновків про відсутність причинно-наслідкового зв'язку із причиною встановлення інвалідності ОСОБА_5 та її потреби в постійному сторонньому догляді, що підтверджено висновком ЛКК, який наданий у відповідності до наказу Міністерства охорони здоров'я України 31.07.2013 № 667 «Про затвердження форми висновку лікарської комісії медичного закладу щодо необхідності постійного стороннього догляду за особою з інвалідністю I чи II групи внаслідок психічного розладу та Інструкції про порядок його надання».

При цьому, суд вважає безпідставними вимоги відповідача щодо витребування у позивача програми реабілітації інваліда, оскільки надання таких документів не передбачено Законом №2232-ХІІ.

Суд також критично оцінює доводи відповідача щодо неможливості отримання висновку позивачем через перебування його на військовій службі з огляду на наведені норми законодавства та встановлені фактичні обставини.

При цьому, стаття 26 Закону №2232-XII не ставить звільнення з військової служби у залежність від якихось інших обставин, окрім як наявність медичного висновку щодо хворої особи.

З урахуванням наведеного, суд дійшов висновку про протиправність дій НОМЕР_1 Прикордонного загону Державної прикордонної служби України (Військова частина НОМЕР_2 ) щодо відмови штаб-сержанту ОСОБА_1 у звільненні з військової служби на підставі абз.10 п.3 ч.12 ст.26 та пп. «г» п.3 ч.5 ст.26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» за сімейними обставинами у зв'язку з необхідністю здійснення постійного догляду за дружиною, яка є особою з інвалідністю IІ групи, на підставі рапорту від 06 січня 2025 року. Відтак, позовні вимоги у цій частині є обґрунтованими та підлягають задоволенню.

При цьому, суд відхиляє твердження відповідача про те, що позивачу не було відмовлено у задоволенні рапорту на звільнення, оскільки у відповіді на рапорт позивача відповідач зазначив, що за результатами розгляду рапорту підстави для звільнення відсутні.

Вирішуючи позовні вимоги про зобов'язання НОМЕР_1 Прикордонного загону Державної прикордонної служби України (Військова частина НОМЕР_2 ) звільнити ОСОБА_1 з військової служби на підставі абз.10 п.3 ч.12 ст.26 та пп. «г» п.3 ч.5 ст.26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» за сімейними обставинами у зв'язку з необхідністю здійснення постійного догляду за дружиною, яка є особою з інвалідністю IІ групи, на підставі рапорту від 06 січня 2025 року, суд зазначає таке.

Відповідно до п. 88 Положення №1115/2009, військовослужбовці призначаються на посади, звільняються з посад та зараховуються у розпорядження прямими начальниками, яким надано право видавати накази по особовому складу відповідно до номенклатури посад, що затверджується наказом Міністерства внутрішніх справ України.

Пунктом 89 Положення № 1115/2009 визначено, що призначення військовослужбовців на посади, звільнення з посад та зарахування їх у розпорядження здійснюється:

осіб рядового складу, сержантського і старшинського складу:

на посади в органах Держприкордонслужби - наказом начальника цього органу;

на посади у структурних підрозділах регіонального управління та в разі переміщення військовослужбовця з одного органу Держприкордонслужби до іншого, якщо ці органи підпорядковані регіональному управлінню, - наказом начальника регіонального управління;

в інших випадках - наказом Адміністрації Держприкордонслужби.

Суд звертає увагу на поняття дискреційних повноважень, яке наведене у Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи № R (80)2, яку прийняв Комітет Міністрів 11.03.1980 на 316-й нараді, відповідно до якої під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Тобто, дискреційними є повноваження суб'єкта владних повноважень обирати у конкретній ситуації між альтернативами, кожна з яких є правомірною.

Згідно із позицією Верховного Суду, яка сформована, зокрема у постановах від 13.02.2018 у справі №361/7567/15-а, від 07.03.2018 у справі №569/15527/16-а, від 20.03.2018 у справі №461/2579/17, від 20.03.2018 у справі №820/4554/17, від 03.04.2018 у справі №569/16681/16-а, від 12.04.2018 справі №826/8803/15, від 21.06.2018 у справі №274/1717/17, від 14.08.2018 у справі №820/5134/17, від 17.10.2019 у справі №826/521/16, від 30.03.2021 у справі №400/1825/20, від 14.09.2021 у справі №320/5007/20 та від 27.09.2021 року у справі №380/8727/20, дискреційні повноваження - це можливість діяти за власним розсудом, в межах закону, можливість застосувати норми закону та вчинити конкретні дії (або дію) серед інших, кожні з яких окремо є відносно правильними (законними); відповідно до завдань адміністративного судочинства, визначених статтею 2 КАС України, адміністративний суд не наділений повноваженнями втручатися у вільний розсуд (дискрецію) суб'єкта владних повноважень поза межами перевірки за критеріями визначеними статтею; завдання правосуддя полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання вимог права, інакше порушується принцип розподілу влади; принцип розподілу влади заперечує надання адміністративному суду адміністративно - дискреційних повноважень - єдиним критерієм здійснення правосуддя є право, тому завданням адміністративного судочинства завжди є контроль легальності; перевірка доцільності переступає компетенцію адміністративного суду і виходить за межі адміністративного судочинства; адміністративний суд не може підміняти інший орган державної влади та перебирати на себе повноваження щодо вирішення питань, які законодавством віднесенні до компетенції цього органу.

Водночас, повноваження державних органів не є дискреційними, коли є лише один правомірний та законно обґрунтований варіант поведінки суб'єкта владних повноважень.

Тобто, у разі настання визначених законодавством умов відповідач зобов'язаний вчинити конкретні дії і, якщо він їх не вчиняє, його можна зобов'язати до цього в судовому порядку.

Отже, дискреційне повноваження може полягати у виборі діяти, чи не діяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені у законі. Важливою ознакою такого вибору є те, що він здійснюється без необхідності узгодження варіанту вибору будь-ким.

Позиція Верховного Суду щодо застосування частини четвертої статті 245 КАС України, а саме, щодо можливості зобов'язання суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, висловлена у постановах від 04.09.2021 у справі №320/5007/20, від 14.09.2021 у справі №320/5007/20, від 23.12.2021 у справі №480/4737/19 та від 13.10.2022 у справі №380/13558/21.

Отже, у випадку, коли закон встановлює повноваження суб'єкта публічної влади в імперативній формі, тобто його діяльність чітко визначена законом, то суд може зобов'язати відповідача прийняти конкретне рішення чи вчинити певну дію. У випадку, коли ж суб'єкт наділений дискреційними повноваженнями, суд може лише вказати на виявлені порушення, допущені при прийнятті оскаржуваного рішення, та зазначити норму закону, яку відповідач повинен застосувати при вчиненні дії (прийнятті рішення) з урахуванням встановлених судом обставин.

Суд встановив, що позивач 06.01.2025 звернувся до відповідача з рапортом, в якому просив звільнити з лав Збройних Сил України на підставі абз.10 п.3 ч.12 ст.26 та пп. «г» п.3 ч.5 ст.26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», а саме: у зв'язку з необхідністю здійснення постійного догляду за дружиною, яка є особою з інвалідністю IІ групи.

За результатом розгляду рапорту позивача від 06.01.2025, відповідач надав відповідь від 09.01.2025 №08/2684/25-Вн, в якій зазначив, що підстави для звільнення в запас Збройних Сил України відсутні.

Варто наголосити, що адміністративний суд не обмежений у виборі способів відновлення права особи, порушеного владними суб'єктами, і вправі обрати найбільш ефективний спосіб відновлення порушеного права, який відповідає характеру такого порушення з урахуванням обставин конкретної справи. Перебирання непритаманних суду повноважень державного органу не відбувається за відсутності обставин для застосування дискреції.

Беручи до уваги ту обставину, що підпункт «г» пункту 3 частини 5 статті 26 Закону №2232-XII містить імперативний припис, що контракт припиняється (розривається), а військовослужбовці, які проходять військову службу за контрактом, звільняються з військової служби під час проведення мобілізації та дії воєнного стану через сімейні обставини або інші поважні причини, перелік яких визначається частиною дванадцятою цієї статті (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу), зокрема необхідність здійснювати постійний догляд за дружиною (чоловіком) з числа осіб з інвалідністю I чи II групи, суд вважає, що у даному випадку відсутня дискреція відповідача щодо прийняття рішення за наявності цих обставин - звільняти чи не звільняти.

Враховуючи, що суд дійшов висновку про протиправність дій відповідача щодо відмови позивачу у звільненні з військової служби на підставі абз.10 п.3 ч.12 ст.26 та пп. «г» п.3 ч.5 ст.26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» за сімейними обставинами у зв'язку з необхідністю здійснення постійного догляду за дружиною, яка є особою з інвалідністю IІ групи, на підставі рапорту від 06 січня 2025 року, з метою ефективного захисту порушеного права позивача, суд дійшов висновку про задоволення позовних вимог зобов'язального характеру шляхом:

зобов'язання НОМЕР_1 Прикордонного загону Державної прикордонної служби України (Військова частина НОМЕР_2 ) прийняти рішення про звільнення ОСОБА_1 з військової служби на підставі абз.10 п.3 ч.12 ст.26 та пп. «г» п.3 ч.5 ст.26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» за сімейними обставинами у зв'язку з необхідністю здійснення постійного догляду за дружиною, яка є особою з інвалідністю IІ групи.

Оцінюючи правомірність дій та рішень органів владних повноважень, суд керується критеріями, закріпленими у ст.2 КАС України, які певною мірою відображають принципи адміністративної процедури.

Частиною 1 ст.77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.

Частиною 2 ст.77 Кодексу адміністративного судочинства України, передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Згідно зі ст.90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.

Зважаючи на вищевикладене, суд дійшов висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 до НОМЕР_1 Прикордонного загону Державної прикордонної служби України (Військова частина НОМЕР_2 ) про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити певні дії підлягають задоволенню.

Інші доводи відповідача по суті спірних правовідносин суд вважає спростованими вищенаведеними висновками.

Відповідно до ч.1 ст.139 КАС України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Позивач згідно з п.13 ч.1 ст.5 Закону України «Про судовий збір» звільнений від сплати судового збору. Оскільки позивач звільнений від сплати судового збору, то розподіл судових витрат у цій частині не здійснюється.

В частині стягнення з відповідача на користь позивача вартості професійної правничої (правової) допомоги адвоката, суд виходить з такого.

Так, представником позивача у позовній заяві зазначено, що попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які позивач поніс і які очікує понести у зв'язку із розглядом справи, на час подання позову до суду складається із витрат на правничу допомогу у сумі 30000,00 грн.

Водночас, 18.03.2025 представник позивача подав до суду заяву про стягнення судових витрат, в якій просить суд стягнути з відповідача витрати на професійну правову допомогу в сумі 5000,00 грн.

На підтвердження понесених позивачем витрат на професійну (правничу) допомогу представник позивача надав до суду копію договору про надання правової допомоги №НДП/29-10/1 від 29.10.2024 (т.1 а.с.23-зворотній бік - 24), копію акта про прийняття-передачу наданих послуг від 18.03.2025 (т.1 а.с.118-зворотній бік) та копію квитанції про прийняття коштів на суму 5000,00 грн (т.1 а.с.119).

20 березня 2025 року від представника відповідача надійшло клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги.

У зазначеному клопотанні представник відповідача, з покликанням на норми ст.132, 134, 139 КАС України зазначає, що

по-перше, зі змісту позовної заяви та ухвали про відкриття провадження в адміністративній справи слід зазначити, що справа підлягає до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін. Адвокатом не було подано клопотання про розгляд справи за участю сторін;

по-друге, дана справа в розумінні статті 12 Кодексу адміністративного судочинства України відноситься до справ незначної складності;

по-третє, позивачем було заявлено вимогу немайнового характеру.

Представник відповідача наголосив, що позивач, у порушення ч. 4 ст. 134 КАС України, не надав детального опису робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, який є необхідний для визначення розміру витрат на правничу допомогу. Відсутність детального опису робіт (послуг), виконаних адвокатом, зокрема з зазначенням витраченого часу на відповідні види робіт, ставить під питання, чи є розмір таких витрат обґрунтованих і пропорційним предмету спору.

Відповідач вважає, що предмет спору в цій справі не є складним, містить лише вимогу про звільнення позивача з військової служби (відповідно законодавство не зазнало значних змін), не потребує вивчення великого обсягу фактичних даних, обсяг і складність складених документів не є значним.

Підсумовуючи вищевикладене у клопотанні, Військова частина НОМЕР_2 повністю не згодна із понесеними стороною позивача витратами на правничу допомогу, оскільки належними та допустимими доказами не доведено, а розмір заявленої суми - є не співмірним з обставинами та складністю даної справи.

Відповідно до частини першої статті 132 КАС України, судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.

У частині третій статті 132 КАС України визначено, що до витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) сторін та їхніх представників, що пов'язані із прибуттям до суду; 3) пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертиз; 4) пов'язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 5)пов'язані із вчиненням інших процесуальних дій або підготовкою до розгляду справи.

Статтею 134 КАС України передбачено, що витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Відповідно до частини п'ятої статті 134 КАС України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:

1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);

2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);

3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;

4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

За змістом частини сьомої статті 139 КАС України, розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. За відсутності відповідної заяви або неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

Відповідно до частини дев'ятої статті 139 КАС України, при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує:

1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи;

2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес;

3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо;

4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов'язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.

Аналіз вищенаведених положень процесуального закону дає підстави для висновку про те, що документально підтверджені судові витрати на професійну правничу допомогу адвоката, пов'язані з розглядом справи, підлягають компенсації стороні, яка не є суб'єктом владних повноважень та на користь якої ухвалене рішення, за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень.

При вирішенні питання щодо розподілу витрат на професійну (правничу) допомогу суд, відповідно до положень ч.5, ч.6 ст.13 Закону України «Про судоустрій та статус суддів», ч.5 ст.242 КАС України враховує висновки Верховного суду щодо застосування норм права.

У пункті 135 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 листопада 2022 року у справі № 922/1964/21 зазначено, що не є обов'язковими для суду зобов'язання, які склалися між адвокатом та клієнтом у контексті вирішення питання про розподіл судових витрат. Вирішуючи останнє, суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, ураховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і оцінювати їх необхідність).

У постанові від 30 липня 2024 року у справі № 910/14653/22 Верховний Суд виснував, що вирішення питання щодо розподілу витрат на оплату послуг адвоката є дискрецією суду, який розглядає відповідне питання з урахуванням всіх конкретних обставин справи в їх сукупності та реалізується ним у кожному конкретному випадку за наслідками оцінки обставин справи, наведених учасниками справи обґрунтувань та дослідження та оцінки доказів.

Верховний Суд у постановах від 31 березня 2020 року у справі №726/549/19, від 11 грудня 2019 року у справі №2040/6747/18 вказав, що суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони тощо. При визначенні критерію співмірності витрат на оплату послуг адвоката застосуванню підлягає частина п'ята статті 134 КАС України. Ці критерії суд застосовує за наявності наданих стороною, яка вказує на неспівмірність витрат, доказів та обґрунтування невідповідності заявлених витрат цим критеріям.

Відповідно до частини шостої статті 134 КАС України у разі недотримання вимог частини п'ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. А згідно з частиною сьомою цієї ж статті КАС України обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Тобто, саме зацікавлена сторона має вчинити певні дії, спрямовані на відшкодування з іншої сторони витрат на професійну правничу допомогу, а інша сторона має право на відповідні заперечення проти таких вимог.

Велика Палата Верховного Суду у додатковій постанові від 19 лютого 2020 року у справі №755/9215/15-ц вказала про виключення ініціативи суду з приводу відшкодування витрат на професійну правничу допомогу одній із сторін без відповідних дій з боку такої сторони.

Аналогічних висновків також дійшла Велика Палата в додатковій постанові від 15.06.2022 у справі №910/12876/19.

У постанові від 31 липня 2024 року у справі №300/5313/22 Верховний Суд вказав, що незважаючи на те, що при застосуванні критерію співмірності витрат на оплату послуг адвоката суд користується досить широким розсудом, такий, тим не менш, повинен ґрунтуватися на критеріях, визначених у частині п'ятій статті 134 КАС України. Ці критерії суд застосовує за наявності наданих стороною, яка вказує на неспівмірність витрат, доказів та обґрунтування невідповідності заявлених витрат цим критеріям.

Саме зацікавлена сторона має вчинити певні дії, спрямовані на відшкодування з іншої сторони витрат на професійну правничу допомогу, а інша сторона має право на відповідні заперечення проти таких вимог.

Отже, принцип співмірності розміру витрат на професійну правничу допомогу повинен застосовуватися відповідно до вимог частини шостої статті 134 КАС України за наявності клопотання іншої сторони.

Це означає, що відповідачі, як особи, які заперечують зазначений Позивачем розмір витрат на оплату правничої допомоги, зобов'язані навести обґрунтування та надати відповідні докази на підтвердження доводів щодо неспівмірності заявлених судових витрат із заявленими позовними вимогами, подавши відповідне клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги, а суд, керуючись принципом співмірності, обґрунтованості та фактичності, вирішує питання розподілу судових витрат відповідно до критеріїв, закріплених у статті 139 КАС України.

Аналогічні за змістом висновки викладені також у постановах Верховного Суду від 21 січня 2021 року у справі №280/2635/20, від 24 червня 2021 року у справі №520/12026/19 та від 3 грудня 2021 року у справі №817/861/18, від 23 червня 2022 року у справі № 640/9792/20, а також у постанові Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2024 року у справі № 910/14524/22.

Вирішуючи заяву про відшкодування витрат на правничу допомогу у розмірі 5000,00 грн, суд встановив, що позивачем 29.10.2024 укладено з адвокатом Боднарем М.О. про надання правової допомоги №НДП/29-10/1 (далі - Договір №НДП/29-10/1), відповідно до пункту 1.1 якого Клієнт ( ОСОБА_1 ) доручає, а адвокат (Боднар М.О.) бере на себе зобов'язання надавати юридичну допомогу клієнту в обсязі та на умовах, передбачених даним договором, по захисту прав та інтересів клієнта в питаннях, пов'язаних з проходженням військової служби (т.1 а.с.23-зворотній бік - 24).

Відповідно до п.4.1 - 4.7 Договору №НДП/29-10/1, отримання винагороди адвокатом за надання правової допомоги відбувається у формі гонорару.

При визначенні розміру гонорару враховується: обсяг і час роботи, що потрібний для належного виконання доручення; ступінь складності правових питань, що стосуються доручення; вірогідність того, що прийняття доручення перешкоджатиме прийняттю адвокатом інших доручень або суттєво ускладнить їх виконання; необхідність виїзду у відрядження; важливість доручення з точки зору інтересів клієнта; особливі або додаткові вимоги клієнта стосовно строків виконання доручення; характер і тривалість професійних відносин адвоката з клієнтом; професійний досвід, науково-теоретична підготовка та репутація адвоката.

Вартість правової допомоги за цим договором визначається у сумі - 30000,00 (тридцять тисяч грн). Оплата правової допомоги здійснюється Клієнтом готівкою. Після падання послуг, які бажав отримати клієнт, між сторонами підписується Акт приймання-передачі наданих послуг з правової допомоги.

Визначений угодою гонорар може бути в наступному змінений адвокатом у зв'язку із суттєвим зростанням або зменшенням обсягу допомоги, що має бути визначено відповідно до даної угоди.

Між позивачем та адвокатом Боднар М.О. підписано Акт приймання-передачі наданих послуг від 18.03.2025 (т.1 а.с.118-зворотній бік), відповідно до якого розмір витрат на правову допомогу становить 5000,00 грн, що складається з:

усна консультація адвоката з приводу предмету спору та напрацювання позиції захисту, проведення роботи по збору письмових доказів для звернення до суду - 1000 грн - 2 години;

підготовка проєкту позовної заяви та подання до суду, визначення переліку необхідних додаткових доказів по справі - 2500 грн - 5 годин;

підготовка відповіді на відзив на позов та подання до суду - 1500 грн - 2 години.

На підтвердження здійснення оплати послуг адвоката, представник позивача надав копію квитанції від 18.03.2025 про прийняття коштів на суму 5000,00 грн (т.1 а.с.119).

Надаючи правову оцінку наданим позивачем доказам щодо понесення витрат на правничу допомогу, з урахуванням викладених відповідачем заперечень, суд зазначає, що постанові від 6 серпня 2024 року у справі № 910/11597/23 Верховний Суд зазначив, що критерій розумної необхідності витрат на професійну правничу допомогу є оціночною категорією, яка у кожному конкретному випадку (у кожній конкретній справі) оцінюється судом за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні доказів, зокрема, наданих на підтвердження обставин понесення таких витрат, надання послуг з професійної правничої допомоги, їх обсягу, вартості з урахуванням складності справи та витраченого адвокатом часу тощо. Сама лише незгода скаржника з наданою судом оцінкою відповідним доказам, які підтверджують факт надання професійної правничої допомоги, а також оцінкою обставин критерію реальності адвокатських витрат, критерію розумності їх розміру тощо, не свідчить про незаконність оскаржуваного судового рішення.

При цьому, судом також враховані висновки додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.07.2021 у справі №910/12876/19: «…розмір гонорару визначається лише за погодженням адвоката з клієнтом, а суд не вправі втручатися в ці правовідносини. Неврахування судом умов договору про надання правової допомоги щодо порядку обчислення гонорару не відповідає принципу свободи договору, закріпленому у ст. 627 ЦК України.

Визначаючи розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації гонорару адвоката іншою стороною, суди мають виходити зі встановленого у самому договорі розміру та/або порядку обчислення таких витрат, що узгоджується з приписами ст. 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», враховуючи при цьому положення законодавства щодо критеріїв визначення розміру витрат на правничу допомогу.

При цьому, суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг….».

Виходячи з вищенаведеного, системного аналізу положень законодавства України, оцінки поданих сторонами доказів, суд, з урахуванням критерію співмірності зі складністю справи, часом, витраченим адвокатом, та обсягом виконання відповідних робіт, дійшов висновку, що заявлена позивачем сума витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 5000,00 грн відповідає критеріям співмірності, не є завищеною, відповідає критерію справедливої сатисфакції, а отже підлягає стягненню з Військової частини НОМЕР_2 за рахунок бюджетних асигнувань.

При цьому, суд відхиляє покликання відповідача на рішення Європейського суду з прав людини у справі «East/West Alliance Limited» проти України», у справі «Лавентс проти Латвії»(Lavents v. Latvia) та «Гуриненко проти України», оскільки, відповідно до ст.53 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ніщо в цій Конвенції не може тлумачитись як таке, що обмежує чи применшує будь-які права людини та основоположні свободи, які можуть бути визнані на підставі законів будь-якої Високої Договірної Сторони чи будь-якою іншою угодою, стороною якої вона є.

Суд також відхиляє покликання відповідача на наказ Міністерства праці та соціальної політики України № 108 від 11.05.2004, яким затверджено Міжгалузеві норми чисельності працівників юридичної служби встановлені норми часу на виконання робіт працівниками юридичних служб, оскільки Договором про надання правової допомоги №НДП/29-10/1 від 29.10.2024 не передбачено використання цього наказу при наданні адвокатом Боднарем М.О. правничої допомоги позивачу.

Окрім того, Міжгалузеві норми чисельності працівників юридичної служби, що затверджені наказом Міністерства праці та соціальної політики України 11.05.2004 № 108, не є нормативно-правовим актом (не зареєстровані в Мін'юсті) та джерелом права. Відтак, означений документ не є обов'язковим до виконання сторонами Договору про надання правової допомоги №НДП/29-10/1 від 29.10.2024.

Керуючись ст. 2, 5, 6, 72, 77, 90, 120, 139, 241-246, 258, 262, 293, 295 КАС України, суд

ВИРІШИВ:

Позовну заяву ОСОБА_1 до НОМЕР_1 Прикордонного загону Державної прикордонної служби України (Військова частина НОМЕР_2 ) про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити.

Визнати протиправними дії НОМЕР_1 Прикордонного загону Державної прикордонної служби України (Військова частина НОМЕР_2 ) щодо відмови штаб-сержанту ОСОБА_1 у звільненні з військової служби на підставі абз.10 п.3 ч.12 ст.26 та пп. «г» п.3 ч.5 ст.26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» за сімейними обставинами у зв'язку з необхідністю здійснення постійного догляду за дружиною, яка є особою з інвалідністю IІ групи, на підставі рапорту від 06 січня 2025 року.

Зобов'язати НОМЕР_1 Прикордонний загін Державної прикордонної служби України (Військова частина НОМЕР_2 ) прийняти рішення про звільнення ОСОБА_1 з військової служби на підставі абз.10 п.3 ч.12 ст.26 та пп. «г» п.3 ч.5 ст.26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» за сімейними обставинами у зв'язку з необхідністю здійснення постійного догляду за дружиною, яка є особою з інвалідністю IІ групи.

Стягнути з НОМЕР_1 Прикордонного загону Державної прикордонної служби України (Військова частина НОМЕР_2 ) за рахунок бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 судові витрати за надання правничої допомоги у розмірі 5000 (п'ять тисяч) гривень 00 копійок.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення до П'ятого апеляційного адміністративного суду.

Позивач: ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_5 , зареєстрована адреса місця проживання: АДРЕСА_1 .

Відповідач: НОМЕР_1 Прикордонний загін Державної прикордонної служби України (Військова частина НОМЕР_2 ), код ЄДРПОУ НОМЕР_6 , місцезнаходження: АДРЕСА_2 .

Суддя Дмитро БАБЕНКО

Попередній документ

126100063

Наступний документ

126100065

Інформація про рішення:

№ рішення:	126100064
№ справи:	420/2669/25
Дата рішення:	25.03.2025
Дата публікації:	27.03.2025
Форма документу:	Рішення
Форма судочинства:	Адміністративне
Суд:	Одеський окружний адміністративний суд
Категорія справи:	Адміністративні справи (з 01.01.2019); Справи, що виникають з відносин публічної служби, зокрема справи щодо

Стан розгляду справи:

Стадія розгляду:	Виконання рішення (01.09.2025)
Дата надходження:	27.01.2025
Предмет позову:	про визнання протиправною бездіяльність та зобов'язання вчинити певні дії