24 березня 2025 року м.Київ № 320/619/25
Київський окружний адміністративний суд у складі судді Лисенко В.І., розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Київ) до Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у м. Києві та Київській області ЦМУ Міністерства юстиції (м. Київ), треті особи: ОСОБА_1 , Голова ліквідаційної комісії з ліквідації Головного територіального управління юстиції у Київській області Прилуцька Марина Олександрівна, Головне територіальне управління юстиції у Київській області, Начальник Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Київ) Міненко Кирило Вікторович, про скасування постанови, -
До Київського окружного адміністративного суду звернулось Центральне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м.Київ) з позовом до Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у м. Києві та Київській області ЦМУ Міністерства юстиції (м. Київ), у якому просить суд:
- визнати протиправною та скасувати постанову Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у місті Києві та Київській області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) «№ виготовлено без використання АСВП» про відкриття виконавчого провадження від 19.12.2024.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 24.12.2021 у справі №640/9249/20 поновлено ОСОБА_1 на посаді начальника Управління фінансового та матеріально-технічного забезпечення Головного територіального управління юстиції в Київській області, стягнуто на користь ОСОБА_1 з Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) середній заробіток за час вимушеного прогулу в сумі 495 782 (чотириста дев'яносто п'ять тисяч сімсот вісімдесят дві) грн 55 коп. На виконання рішення суду 24.12.2021 видано виконавчі листи у частині рішення суду, що підлягає негайному виконанню. Боржником у вказаних виконавчих листах визначено ЦМУ Міністерства юстиції (м.Київ) як правонаступника ГТУ юстиції у Київській області. Постановою відповідача від 19.12.2024 відкрито виконавче провадження з виконання виконавчого листа №640/9249/20 про поновлення ОСОБА_1 на посаді начальника Управління фінансового матеріально-технічного забезпечення ГТУ юстиції в Київській області. Позивач, вважаючи себе неналежним боржником, звернувся до суду з цим позовом щодо оскарження постанови про відкриття виконавчого провадження.
Ухвалою суду відкрито спрощене позовне провадження та призначено судове засідання.
Протокольною ухвалою суду від 27.02.2025 вирішено подальший розгляд справи здійснювати у порядку письмового провадження.
Відповідач не скористався своїм правом щодо подання відзиву на позовну заяву, заяв/клопотань суду не направлено, а відтак враховуючи положення частини шостої статті 162 Кодексу адміністративного судочинства України суд вирішує справу за наявними матеріалами у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин.
Третя особа, ОСОБА_1 , надіслала письмові пояснення щодо предмету спору, у яких зазначила про те, що позивач вірно визначений боржником у справі №640/9249/20 та у виконавчому провадженні, а тому відсутні підстави для задоволення позову.
Розглянувши подані учасниками справи документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено таке.
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 24.12.2021 у справі №640/9249/20 позов ОСОБА_1 задоволено частково. Так, визнано протиправним та скасовано наказ Голови ліквідаційної комісії Головного територіального управління юстиції у Київській області №24/4 від 31 березня 2020 року про звільнення позивача з посади начальника Управління фінансового та матеріально-технічного забезпечення Головного управління юстиції в Київській області; поновлено ОСОБА_1 на посаді начальника Управління фінансового та матеріально-технічного забезпечення Головного територіального управління юстиції в Київській області; стягнуто на користь позивача з Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) середній заробіток за час вимушеного прогулу в сумі 495782 грн 55 коп. Рішення в частині поновлення на посаді начальника Управління фінансового та матеріально-технічного забезпечення Головного територіального управління юстиції в Київській області, а також у частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу в межах суми стягнення за один місяць, що становить 19 375,45 грн., звернуто до негайного виконання.
24.12.2021 видано виконавчий лист у справі №640/9249/20, у якому зазначено негайне виконання рішення суду в частині поновлення на відповідній посаді ОСОБА_1 .
Боржником у названому листі вказано Центральне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Київ).
Постановою головного державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у місті Києві та Київській області ЦМУ Міністерства юстиції (м.Київ) Пилипчуком К.Р. від 19.12.2024 відкрито виконавче провадження без використання АСВП.
Не погоджуючись з вказаною постановою відповідача, позивач звернувся до суду з цим позовом.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає таке.
Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку визначені Законом України «Про виконавче провадження» від 21.04.1999 № 606-XIV (в редакції чинній станом на час винесення прийняття постанови).
Відповідно до частини другої статті 2 Законом України «Про виконавче провадження» від 21.04.1999 № 606-XIV (далі Закон) примусове виконання рішень здійснюють державні виконавці, визначені Законом України «Про державну виконавчу службу».
Згідно частини першої статті 17 Закону примусове виконання рішень здійснюється державною виконавчою службою на підставі виконавчих документів, визначених цим Законом.
Відповідно до пункту восьмого частини другої статті 17 Закону відповідно до цього Закону підлягають виконанню державною виконавчою службою такі виконавчі документи: рішення інших органів державної влади, якщо їх виконання за законом покладено на державну виконавчу службу.
Судом встановлено, що на виконання рішення суду у справі №640/9249/20 Окружним адміністративним судом м.Києва видано виконавчий лист про поновлення ОСОБА_1 на посаді начальника Управління фінансового матеріально-технічного забезпечення ГТУ юстиції в Київській області.
Відповідно до пункту першого частини першої статті 19 Закону державний виконавець відкриває виконавче провадження на підставі виконавчого документа, зазначеного в статті 17 цього Закону: за заявою стягувача або його представника про примусове виконання рішення.
Зі змісту оскаржуваної постанови вбачається, що виконавче провадження № 50717129 відкрито за заявою стягувача.
Частинами першою та другою статті 25 Закону визначено, що державний виконавець зобов'язаний прийняти до виконання виконавчий документ і відкрити виконавче провадження, якщо не закінчився строк пред'явлення такого документа до виконання, він відповідає вимогам, передбаченим цим Законом, і пред'явлений до виконання до відповідного органу державної виконавчої служби.
Державний виконавець протягом трьох робочих днів з дня надходження до нього виконавчого документа виносить постанову про відкриття виконавчого провадження.
Отже, винесення постанови про відкриття виконавчого провадження є обов'язком державного виконавця.
З матеріалів справи вбачається, що позивачем заперечується наявність правових підстав зазначення його як боржника у виконавчому листі.
Водночас, з жодними заявами чи клопотаннями щодо роз'яснення судового рішення №640/9249/20, виправлення описок у виконавчому листі, заміни боржника у виконавчому листі №640/9249/20 чи визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, позивач не звертався.
При цьому, слід зазначити, що підстави для винесення постанови про відмову у відкритті виконавчого провадження визначені частиною першої статті 26 Закону.
Так, державний виконавець відмовляє у відкритті виконавчого провадження у разі:
1) пропуску встановленого строку пред'явлення документів до виконання;
2) неподання виконавчого документа, зазначеного у статті 17 цього Закону, та неподання заяви про відкриття виконавчого провадження у випадках, передбачених цим Законом;
3) якщо рішення, на підставі якого видано виконавчий документ, не набрало законної (юридичної) сили, крім випадків, коли воно у встановленому законом порядку допущено до негайного виконання;
4) пред'явлення виконавчого документа до органу державної виконавчої служби не за місцем або не за підвідомчістю виконання рішення;
5) якщо не закінчилася відстрочка виконання рішення, надана судом, яким постановлено рішення;
6) невідповідності виконавчого документа вимогам, передбаченим статтею 18 цього Закону;
6-1) офіційного оприлюднення повідомлення про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури;
7) якщо виконавчий документ повернуто стягувачу за його заявою, крім виконавчих документів про стягнення аліментів та інших періодичних платежів;
8) наявності інших передбачених законом обставин, що виключають здійснення виконавчого провадження.
Відповідачем не зазначено та судом не встановлено наявності обставин визначених частиною першої статті 26 Закону станом на час прийняття оскаржуваної постанови.
Щодо твердження позивача про відсутність у нього обов'язку виконання судового рішення у справі №640/9249/20, суд зазначає наступне.
Відповідно до ст. 129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України; судове рішення є обов'язковим до виконання; держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку; контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.
Конституційний Суд України зазначив, що складовою права кожного на судовий захист є обов'язковість виконання судового рішення (абзац третій пункту 2.1 мотивувальної частини Рішення від 26.06.2013 № 5-рп/2013). Це право охоплює, зокрема, законодавчо визначений комплекс дій, спрямованих на захист і відновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (пункт 2 мотивувальної частини Рішення від 13.12.2012 № 18-рп/2012); невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом (пункт 3 мотивувальної частини Рішення від 25.04.2012 № 11-рп/2012).
Також Конституційний Суд України у Рішенні від 26.06.2013 взяв до уваги практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), який, зокрема, у пункті 43 рішення у справі “Шмалько проти України» (заява № 60750/00, від 20.07.2004) вказав, що право на виконання судового рішення є складовою права на судовий захист, передбаченого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, для цілей якої виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина судового розгляду.
Крім того, у Рішенні від 15.05.2019 № 2-р(II)/2019 Конституційний Суд України з посиланням на практику ЄСПЛ підкреслив, що визначене статтею 6 Конвенції право на суд було б ілюзорним, якби правова система держави допускала, щоб остаточне обов'язкове судове рішення не виконувалося на шкоду одній зі сторін; і саме на державу покладено позитивний обов'язок створити систему виконання судових рішень, яка була б ефективною як у теорії, так і на практиці, і гарантувала б їх виконання без неналежних затримок; ефективний доступ до суду включає право на те, щоб рішення суду було виконане без невиправданих затримок; держава та її державні органи відповідальні за повне та своєчасне виконання судових рішень, які постановлені проти них (п.84 рішення у справі “Валерій Фуклєв проти України» від 07.06.2005, заява № 6318/03; п.43 рішення у справі “Шмалько проти України» від 20.07.2004, заява № 60750/00; пункти 46, 51, 54 рішення у справі “Юрій Миколайович Іванов проти України» від 15.10.2009, заява № 40450/04; п.64 рішення у справі “Apostol v. Georgia» від 28.11.2006, заява № 30779/04).
На підставі аналізу ст.ст. 3, 8, частин першої та другої ст. 55, частин 1 та 2 ст. 129-1 Конституції України в системному взаємозв'язку Конституційний Суд України в пункті 2.1 мотивувальної частини Рішення від 15.05.2019 № 2-р(II)/2019 констатував, що обов'язкове виконання судового рішення є необхідною умовою реалізації конституційного права кожного на судовий захист, тому держава не може ухилятися від виконання свого позитивного обов'язку щодо забезпечення виконання судового рішення задля реального захисту та відновлення захищених судом прав і свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави. Позитивний обов'язок держави щодо забезпечення виконання судового рішення передбачає створення належних національних організаційно-правових механізмів реалізації права на виконання судового рішення, здатних гарантувати здійснення цього права та обов'язковість судових рішень, які набрали законної сили, що неможливо без їх повного та своєчасного виконання.
Відповідно до ч.ч.1 та 2 ст. 13 Закону України “Про судоустрій і статус суддів» судове рішення, яким закінчується розгляд справи в суді, ухвалюється іменем України.
Судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України. Обов'язковість урахування (преюдиційність) судових рішень для інших судів визначається законом.
Відповідно до ст. 14 КАС України судове рішення, яким закінчується розгляд справи в адміністративному суді, ухвалюється іменем України.
Судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їхніми посадовими та службовими особами, фізичними та юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України.
Невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, установлену законом.
Аналогічні положення містяться у ст. 370 КАС України, відповідно до якої судове рішення, яке набрало законної сили, є обов'язковим для учасників справи, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності, - за її межами. Невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом.
Отже, обов'язковість виконання судового рішення є важливою складовою права особи на справедливий суд, що гарантоване ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, та однією з основних засад судочинства, визначених ст.29-1 Конституції України, а також ст.ст. 14 та 370 КАС України.
Також суд зазначає, що в адміністративному судочинстві обов'язковість виконання судового рішення має особливо важливе значення, оскільки, виходячи із завдань адміністративного судочинства щодо ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень, судовий захист може вважатися ефективним лише за умови своєчасного та належного виконання судового рішення, зазвичай, боржником в якому є держава в особі її компетентних органів, а тому адміністративні суди, які, здійснюючи судовий контроль та застосовуючи інші пов'язані процесуальні засоби, повинні максимально сприяти реалізації конституційної засади обов'язковості судового рішення.
Вищенаведені висновки узгоджуються із позицією Верховного Суду, викладеною в постанові від 01.02.2022 у справі № 420/177/20 та ухвалах від 26.01.2021 у справі № 611/26/17, від 07.02.2022 у справі № 200/3958/19-а, від 24.07.2023 у справі № 420/6671/18 та від 01.05.2023 у справі № 520/926/21.
Окрім того, у пункті 1 розділу ІІ Рекомендацій Rec(2003)16, Комітету Міністрів Ради Європи (КМРЄ) “Щодо виконання рішень адміністративних і судових органів у сфері адміністративного права» (on the execution of administrative and judicial decisions in the field of administrative law), держави-члени мають забезпечити виконання судових рішень в межах розумного строку; вони мають уживати всіх необхідних заходів згідно з законом з метою надання цим рішенням повної сили; у разі, якщо адміністративний орган не виконує судового рішення, слід передбачити відповідну процедуру, що дозволяє домагатися виконання такого рішення, зокрема за допомогою судової заборони або пені (coercive fine).
Відповідно до пункту 55 Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів (КРЄС) “Щодо якості судових рішень» (on the quality of judicial decisions) з метою забезпечення ефективності правосуддя, усі країни повинні мати процедури забезпечення виконання рішень.
Судом встановлено, що у судовому рішенні від 24.12.2021 у справі №640/9249/20, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 13.07.2022, Окружний адміністративний суду міста Києва дійшов висновку про те, що Постановою Кабінету Міністрів України від 09.10.2019 № 870 «Деякі питання територіальних органів Міністерства юстиції» прийнято рішення ліквідувати як юридичні особи публічного права територіальні органи Міністерства юстиції за переліком згідно з додатком 1 (п. 1 Постанови); утворено як юридичні особи публічного права міжрегіональні територіальні органи Міністерства юстиції за переліком згідно з додатком 2 (п. 2 Постанови), зокрема Центральне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Київ).
До Переліку територіальних органів Мін'юсту, що ліквідуються (додаток № 1) до постанови, включено Головне територіальне управління юстиції у Київській області.
На виконання постанови Кабінету Міністрів України від 09 жовтня 2019 року № 870 наказом Міністерства юстиції України від 16 жовтня 2019 року № 3173/5 "Про утворення міжрегіональних територіальних органів Міністерства юстиції України" ліквідовані як юридичні особи публічного права територіальні органи Міністерства юстиції згідно з переліком (додаток № 1) Головне територіальне управління юстиції у Київській області, і утворені як юридичні особи публічного права міжрегіональні територіальні органи Міністерства юстиції згідно з переліком (додаток № 2) Центральне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Київ).
Пунктом 4 наказу затверджено список голів ліквідаційних комісій з ліквідації головних територіальних управлінь юстиції.
Підпунктами 7-8 пункту 5 наказу голів ліквідаційних комісій головних територіальних управлінь юстиції зобов'язано, зокрема, забезпечити письмове персональне попередження працівників не пізніше ніж за два місяці до їх звільнення, про що повідомити Департамент персоналу Міністерства юстиції України до 01 листопада 2019 року, надати первинним профспілковим організаціям інформацію про звільнення працівників у зв'язку з ліквідацією територіальних органів Міністерства юстиції.
18.10.2019 до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань внесений запис про перебування Головного територіального управління юстиції у Київській області в стані припинення.
29.10.2019 проведено державну реєстрацію Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ), як юридичної особи, про що в Єдиний державний реєстр юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань внесений запис 12241020000092481.
Таким чином, з дня утворення Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) до нього перейшли повноваження та функції, відповідача.
Положенням про міжрегіональні управління Міністерства юстиції України, що затверджено наказом Міністерства юстиції України від 23 червня 2011 року № 1707/5, (зареєстроване в Міністерстві юстиції України 23 червня 2011 року за № 759/19497) встановлено повноваження відповідача.
Згідно з наказом Міністерства юстиції України від 23.10.2019 № 3228/5 у тексті Положення слова "Головне територіальне управління юстиції" в усіх відмінках і числах замінено словами "міжрегіональне управління" у відповідних відмінках і числах.
У рішеннях суду №640/9249/20 суди дійшли висновку про те, що при проведенні заходів з припинення одних та одночасного утворення інших своїх територіальних органів (реорганізації) Міністерство юстиції України було зобов'язане додержуватися встановленого КЗпП України порядку звільнення працівників з цієї підстави, в основу якого покладено вимогу щодо працевлаштування працівників реорганізованої (ліквідованої) установи.
Натомість Мін'юст не запропонував позивачу жодної вакансії, незважаючи на те, що з моменту попередження про наступне звільнення і до фактичного її звільнення у Центральному МРУМЮ - правонаступнику ГТУЮ у Київській області були наявні вакантні посади.
На підставі викладеного суду у справі №640/9249/20 виснували, що порушення відповідачем установленого законом порядку звільнення позивача свідчить про незаконність такого звільнення, що в силу частин першої і другої статті 235 КЗпП України є підставою для поновлення її на попередній роботі з виплатою середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Враховуючи наведене, суди дійшли висновку, що правонаступником Головного територіального управління юстиції у Київській області є Центральне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м.Київ).
Суд звертає увагу, що за змістом частини четвертої статті 78 Кодексу адміністративного судочинства України обставини, встановлені рішенням суду, яке набрало законної сили, набувають преюдиційного значення та не підлягають доказуванню.
Преюдиційні обставини є обов'язковими для суду, який розглядає справу, навіть коли він вважає, що вони встановлені неправильно. Таким чином, законодавець намагається забезпечити єдність судової практики та запобігти появі протилежних за змістом судових рішень.
Суть преюдиції полягає в неприпустимості ставлення під сумнів судового рішення, яке набрало законної сили, а також повторного розгляду судом одного й того самого питання між тими самими сторонами.
Враховуючи наведене, та твердження позивача, на які він посилається як на підстави заявлених позовних вимог, суд стверджує, що фактично позивач, оскаржуючи постанову про відкриття виконавчого провадження, не погоджується з рішенням суду у справі №640/9249/20, та використавши право апеляційного та касаційного оскарження, продовжує ігнорувати та не виконувати вказане рішення суду за відсутності жодних поважних причин його не виконувати.
Щодо твердження позивача про відсутність у спірній постанові номеру виконавчого провадження та прийняття спірної постанови без використання АСВП, суд зазначає таке.
У силу приписів ст. 18 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець зобов'язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і у повному обсязі вчиняти виконавчі дії, зокрема, зобов'язаний здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом.
Відповідно до ч. 5 ст. 26 вказаної статті Закону України «Про виконавче провадження» виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня надходження до нього виконавчого документа виносить постанову про відкриття виконавчого провадження, в якій зазначає про обов'язок боржника подати декларацію про доходи та майно боржника, попереджає боржника про відповідальність за неподання такої декларації або внесення до неї завідомо неправдивих відомостей.
Отже, підставою для відкриття виконавчого провадження є пред'явлений до органу, який здійснює примусове виконання рішення, виконавчий документ, який відповідає вимогам ст. 4 Закону України «Про виконавче провадження», разом із заявою стягувача про примусове виконання рішення.
Приписами ст.ст. 26, 27 Закону №1404-VIII на виконавця покладено обов'язок не пізніше наступного робочого дня з дня надходження до нього виконавчого документа прийняти постанову про відкриття виконавчого провадження, в якій одночасно виконавець зазначає про стягнення з боржника виконавчого збору (основної винагороди приватного виконавця), а також винести постанову про стягнення виконавчого збору (основної винагороди) у визначеному законом розмірі. У цей же строк виконавець на підставі статті 42 Закону №1404-VIII та пункту 2 розділу 6 Інструкції з організації примусового виконання рішень зобов'язаний винести постанову про визначення розміру мінімальних витрат виконавчого провадження.
Таким чином, у разі надходження до виконавця заяви стягувача про примусове виконання рішення разом з оригіналом виконавчого документа, який відповідає всім вимогам та критеріям цього Закону, Законом України «Про виконавче провадження» передбачений імперативний обов'язок приватного виконавця відкрити виконавче провадження та вчиняти дії з примусового виконання.
Згідно із ч. 1 ст. 13 Закону України «Про виконавче провадження» та п. 6 Інструкції №512/5 під час здійснення виконавчого провадження виконавець вчиняє виконавчі дії та приймає рішення шляхом винесення постанов, попереджень, внесення подань, складення актів та протоколів, надання доручень, розпоряджень, вимог, подання запитів, заяв, повідомлень або інших процесуальних документів у випадках, передбачених цим Законом та іншими нормативно-правовими актами.
Абзацом другим частини п'ятої ст. 13 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено, що за порушення строків прийняття рішень та вчинення виконавчих дій виконавці несуть відповідальність в порядку, встановленому законом.
Відповідно до вимог ст. 8 Закону України "Про виконавче провадження", Наказу Міністерства юстиції України № 2432/5 від 05.08.2016 АСВП є офіційною інформаційною системою, яка забезпечує реєстрацію, облік та контроль за виконавчими провадженнями.
Однак, як вбачається з відкритих джерел мережі Інтернет, 19 грудня 2024 року відбулася масштабна кібератака на державні реєстри України, спрямована на порушення роботи критично важливої інфраструктури, зокрема, Автоматизованої системи виконавчого провадження, з метою дестабілізації державних систем. Відновлення системи АСВП тривало декілька тижнів.
Дані обставини є форс-мажором, який виник саме через кібератаку.
При цьому, діяльність органів державної виконавчої служби та приватних виконавців Міністерством юстиції України не було зупинено чи заблоковано у вказаний період.
І органи державної виконавчої служби, і приватні виконавці продовжували й продовжують виконувати функції, покладені на них Законом та іншими нормативно-правовими актами, пов'язані із здійсненням та виконанням судових рішень, виконанням рішень інших органів, відповідно до Закону України «Про виконавче провадження».
Водночас, відповідно до ч. 4 ст. 8 Закону України «Про виконавче провадження» рішення виконавців та посадових осіб органів державної виконавчої служби виготовляються за допомогою автоматизованої системи виконавчого провадження. У разі тимчасової відсутності доступу до автоматизованої системи допускається виготовлення документів на паперових носіях з подальшим обов'язковим внесенням їх до автоматизованої системи не пізніше наступного робочого дня після відновлення її роботи.
Аналогічні норми передбачені Розділом IV Положення про автоматизовану систему виконавчого провадження (Положення), затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 05.08.2016 № 2432/5. Так, пункт 1 Розділу IV Положення передбачає, що державний або приватний виконавець (виконавець) після отримання виконавчого документа у строки, встановлені Законом України Про виконавче провадження, приймає рішення про відкриття виконавчого провадження чи про повернення виконавчого документа стягувачу без прийняття до виконання.
Пунктом 4 Розділу IV Положення встановлено, що постанови виконавця, а також інші документи виконавчого провадження виготовляються за допомогою Системи відповідно до шаблонів документів, переданих адміністратору Системи структурним підрозділом Міністерства юстиції України, що забезпечує реалізацію державної політики у сфері організації примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб). Виготовлення постанов та інших документів виконавчого провадження не в Системі забороняється.
У разі тимчасової відсутності доступу до Системи (через перебої в електропостачанні тощо), як виняток, допускається виготовлення документів виконавчого провадження без використання Системи з подальшим обов'язковим внесенням таких документів до системи в день усунення причин, що перешкоджали доступу до неї.
Таким чином, законодавцем для безперебійної роботи виконавців передбачений порядок винесення процесуальних документів і без застосування АСВП.
Враховуючи наведене, суд дійшов висновку, що твердження позивача про порушення відповідачем вимог Закону України "Про виконавче провадження" під час прийняття постанови про відкриття виконавчого провадження не знайшли свого підтвердження у ході розгляду цієї справи.
Згідно з частиною першою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Враховуючи викладене, суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову.
Керуючись статтями 9, 14, 73, 74, 75, 76, 77, 78, 90, 143, 242- 246, 250, 255, 287 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Відмовити у задоволенні адміністративного позову.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом десяти днів з дня його проголошення .
Суддя Лисенко В.І.