"24" березня 2025 р.м. Одеса Справа № 916/4955/24
Господарський суд Одеської області у складі судді Сулімовської М.Б., розглянувши справу
за позовом: Товариства з обмеженою відповідальністю "Агроколос Торг" (код ЄДРПОУ 44520952, 54001, м. Миколаїв, вул. Лягіна, буд. 4)
до відповідача: Державного підприємства "Куліндорівський комбінат хлібопродуктів" Державного агентства резерву України (код ЄДРПОУ 05519327, 65025, м. Одеса, 21-й км Старокиївської Дороги, 20)
про стягнення 77482,22 грн.
Позивач Товариство з обмеженою відповідальністю "Агроколос Торг" звернувся до Господарського суду Одеської області із позовом до відповідача Державного підприємства "Куліндорівський комбінат хлібопродуктів" Державного агентства резерву України про стягнення 77482,22 грн.
Позовні вимоги обґрунтовані неналежним виконанням відповідачем договору поставки №03-11/23 від 30.11.2023.
Ухвалою Господарського суду Одеської області від 26.11.2024 позовну заяву Товариства з обмеженою відповідальністю "Агроколос Торг" прийнято до розгляду, відкрито провадження у справі, ухвалено здійснювати розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін.
10.12.2024 від відповідача надійшов відзив на позовну заяву.
17.12.2024 від позивача надійшла відповідь на відзив.
26.12.2024 від відповідача надійшло заперечення.
Згідно з приписами статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожній фізичній або юридичній особі гарантується право на розгляд судом упродовж розумного строку цивільної, кримінальної, адміністративної або господарської справи, а також справи про адміністративне правопорушення, в якій вона є стороною.
Європейський суд з прав людини щодо критеріїв оцінки розумності строку розгляду справи визначився, що строк розгляду має формувати суд, який розглядає справу. Саме суддя має визначати тривалість вирішення спору, спираючись на здійснену ним оцінку розумності строку розгляду в кожній конкретній справі, враховуючи її складність, поведінку учасників процесу, можливість надання доказів тощо.
Поняття розумного строку не має чіткого визначення, проте розумним слід уважати строк, який необхідний для вирішення справи відповідно до вимог матеріального та процесуального законів.
При цьому, Європейський суд з прав людини зазначає, що розумність тривалості провадження повинна визначатися з огляду на обставини справи та з урахуванням таких критеріїв: складність справи, поведінка заявника та відповідних органів влади, а також ступінь важливості предмета спору для заявника (рішення Європейського Суду з прав людини у справах "Савенкова проти України" від 02.05.2013, "Папазова та інші проти України" від 15.03.2012 року).
Європейський суд, щодо тлумачення положення "розумний строк" в рішенні у справі "Броуган (Brogan) та інші проти Сполученого Королівства" роз'яснив, що строк, який можна визначити розумним, не може бути однаковим для всіх справ, і було б неприродно встановлювати один строк в конкретному цифровому виразі для усіх випадків. Таким чином, у кожній справі виникає проблема оцінки розумності строку, яка залежить від певних обставин.
З огляду на положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини, судом було здійснено розгляд справи поза межами строку, встановленого Господарським процесуальним кодексом України, впродовж розумного строку.
У відповідності до ч.4 ст.240 Господарського процесуального кодексу України, у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, суд підписує рішення без його проголошення.
Судове рішення підписано без його проголошення у відповідності до приписів ч.4 ст.240 ГПК України.
Дослідивши матеріали справи, суд, -
Як слідує з матеріалів справи та встановлено судом, 30.11.2023 між Товариством з обмеженою відповідальністю "Агроколос Торг" (покупець) та Державним підприємством "Куліндорівський комбінат хлібопродуктів" Державного агентства резерву України (постачальник) було укладено договір поставки №03-11/23.
Відповідно до п.1.1 договору, постачальник зобов'язується передати у власність покупця продукти переробки зернових культур, у подальшому по тексту іменується товар, а покупець зобов'язується прийняти та оплатити товар.
Згідно з п.п. 1.2-1.5 договору, ціна одиниці товару в кожній партії товару, що поставляється протягом дії договору, вказується у специфікаціях, узгоджених сторонами, які вважаються невід'ємною частиною цього договору. Сторони погодили, що загальна вартість товару розраховується шляхом складання суми вартості товару, що вказана у видаткових накладних на цей товар. Оплата товару має бути здійснена протягом терміну, зазначеного в специфікації. Передача товару здійснюється постачальником на умовах, визначених в специфікації. Товар поставляється у строк, визначений у специфікаціях.
За умовами розділу 2 договору, ціна на товар встановлюється у національній валюті України. Загальна сума товару по договору визначається сумарною вартістю партій товару, поставлених постачальником та прийнятих покупцем протягом строку дії цього договору. Ціна товару є звичайною ціною та відповідає звичайній ціні, що склалася на ринку для продажу такого товару на дату підписання договору.
Пунктом 3.1 договору передбачено, що розрахунок за цим договором між постачальником і покупцем провадиться у національній валюті - гривні, безготівково, шляхом перерахування коштів покупцем на розрахунковий рахунок постачальника (на реквізити, вказані в цьому договорі або рахунку-фактурі).
Згідно з п.3.3 договору, строк оплати конкретної партії продукції зазначається у відповідній специфікації, що є невід'ємною частиною цього договору.
Відповідно до п. 4.2 договору, кількість продукції визначена в окремих специфікаціях до цього договору, які є невід'ємною його частиною.
Пунктами 5.1-5.3 договору передбачено, що строк оплати конкретної партії продукції зазначається у відповідній специфікації, що є невід'ємною частиною цього договору. Адреса передачі товару (місце поставки) визначається у специфікації. Датою поставки партії товару є дата прийняття товару покупцем, що підтверджується підписом у видатковій накладній.
Відповідно до 5.2 договору, за невиконання або неналежне виконання цього договору сторони несуть відповідальність згідно цього договору та чинного законодавства України.
Згідно з п. 6.3, у випадку прострочення строку поставки товару з вини постачальника, останній сплачує покупцю неустойку в розмірі облікової ставки Національного банку України від вартості не поставленого в строк товару за кожен день прострочення та штраф у розмірі 10% від всієї вартості непоставленого товару.
Пунктом 6.6 договору передбачено, що неустойки (пені, штрафи) нараховуються і виплачуються лише у тому випадку, якщо вони прямо встановлені цим договором або законодавчим актом України, і лише за умови, що одна сторона направила іншій стороні, що порушила свої зобов'язання, письмову претензію з нарахованою неустойкою (пенею, штрафом) за невиконання або неналежне виконання зобов'язання.
За умовами п. 6.9 договору, сторони не несуть відповідальності за порушення своїх зобов'язань за цим договором у разі настання обставин непереборної сили, підтверджених у відповідності з діючим законодавством.
Відповідно до п. 8.1, договір вступає в силу з дати його підписання обома сторонами і діє до 31 грудня 2024 року, а в частині виконання грошових зобов'язань - до повного їх виконання. У разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну цього договору за 30 календарних днів до закінчення строку його чинності, договір вважається продовженим на один календарний рік, на тих самих умовах, які були передбачені цим договором.
Згідно з пунктами 10.1-10.4 договору, сторона звільняється від відповідальності за повне або часткове порушення умов цього договору, якщо вона доведе, що таке порушення сталося внаслідок дії форс-мажорних обставин, визначених у цьому договорі, за умови, що їх настання було засвідчено у встановленому цим договором порядку. Під форс-мажорними обставинами у цьому договорі розуміються будь-які надзвичайні події зовнішнього щодо сторін характеру, які виникають без вини сторін, поза їх волею або всупереч волі чи бажанню сторін, і які не можна за умови вжиття звичайних для цього заходів передбачити та не можна при всій турботливості та обачності відвернути (уникнути), включаючи (але не обмежуючись) стихійні явища природного характеру, лиха біологічного, техногенного та антропогенного походження (вибухи, пожежі, вихід з ладу машин й обладнання, масові епідемії, епізоотії, епіфітотії тощо), обставини суспільного життя (війна, воєнні дії, блокади, громадські заворушення, прояви тероризму, масові страйки та локаути, бойкоти тощо), а також видання заборонних або обмежуючих нормативних актів органів державної влади чи місцевого самоврядування, інші заборонні чи обмежуючі заходи названих органів, які унеможливлюють виконання сторонами цього договору або тимчасово перешкоджають його виконанню. Не вважаються форс-мажорними обставинами відсутність у сторони необхідних коштів.
Наявність та строк дії форс-мажорних обставин підтверджується довідкою, виданою Торгово-промисловою палатою України чи іншими компетентними органом. Сторона, що має намір послатися на форс-мажорні обставини, зобов'язана протягом 10 календарних днів письмово повідомити іншу сторону про виникнення форс-мажорних обставин та їх вплив на виконання цього договору. Як тільки припиниться дія форс-мажорних обставин, сторона, що зазнала їх дії, повинна протягом 3-ох календарних днів письмово повідомити про це іншу сторону.
Договір підписано між сторонам без будь-яких зауважень, підписи скріплені печатками.
31.01.2024 між Товариством з обмеженою відповідальністю "Агроколос Торг" та Державним підприємством "Куліндорівський комбінат хлібопродуктів" Державного агентства резерву України було укладено Специфікацію № 4, за умовами п.1 якої на умовах договору поставки №03-11/23 від 30 листопада 2023 року постачальник зобов'язується передати товар у власність покупця, а покупець зобов'язується прийняти вказаний товар: висівки пшеничні гранульовані у кількості 192,00 тон загальною вартістю 499207,68 грн. з ПДВ.
Відповідно до п. 4 Специфікації №4, строки поставки товару - березень-травень 2024 року (включно).
Згідно з п. 5 Специфікації №4, умови оплати - 100% передплата вартості товару.
На виконання умов Специфікації №4 позивачем було здійснено попередню оплату товару згідно таких платіжних інструкцій: № 88945 від 19.04.2024 на суму 200100, 00 грн. з ПДВ (у частині суми 118788,84 грн.); № 88946 від 22.04.2024 на суму 100200,00 грн. з ПДВ; № 88951 від 01.05.2024 на суму 225000,00 грн. з ПДВ; № 88952 від 02.05.2024 на суму 45000,00 грн. з ПДВ; № 88965 від 31.05.2024 на суму 10218,84 грн. з ПДВ.
Таким чином, за твердженнями позивача, Товариством з обмеженою відповідальністю "Агроколос Торг" було повністю виконано умови договору поставки та Специфікації № 4 щодо здійснення попередніх оплат.
Позивач зауважує, що як станом на 01.06.2024, так і на час подання до суду цієї позовної заяви Державним підприємством "Куліндорівський комбінат хлібопродуктів" Державного агентства резерву України не здійснено поставку товару згідно Специфікації №4 від 31.01.2024 до договору поставки, чим порушено умови договору щодо строків поставки товару.
08.07.2024 позивач направив відповідачу лист, в якому просив належним чином виконати зобов'язання з поставки товару відповідно до умов договору та специфікації.
Листом №248 від 22.07.2024 відповідач повідомив, що поставку товару буде здійснено до 31.08.2024 відповідно до додатково погодженого графіку.
Позивачем наголошено, що відповідачем не було вжито жодних заходів щодо погодження такого графіку поставки, а також те, що таке додаткове погодження графіку поставки не передбачено умовами договору поставки.
09.09.2024 позивач звернувся до відповідача з претензією, в якій вимагав належного виконання умов укладеного між сторонами договору поставки та сплати неустойки (пені і штрафу) за прострочення виконання зобов'язань.
У відповідь на претензію відповідач 08.10.2024 звернувся до позивача з листом, в якому пропонував розглянути можливість поставки товару до 01.11.2024; наголосив, що його виробничі можливості перенавантажені у зв'язку з першочерговим прийняттям на зберігання зерна нового врожаю в межах забезпечення продовольчої безпеки держави.
Невиконання відповідачем зобов'язань щодо своєчасної поставки товару зумовили звернення позивача до суду із даним позовом.
Заперечуючи проти задоволення позову відповідач у відзиві на позовну заяву зазначає, що позивачем не було подано відповідної заявки на поставку товару.
Також наголошує, що загальновідомість фактів військової агресії російської федерації, виконання відповідачем евакуаційних рейсів, здійснення перевезення для потреб Збройних Сил України, ракетні обстріли об'єктів залізничної інфраструктури підтверджуються органами державної влади та місцевого самоврядування України, безліччю публікацій у національних та міжнародних засобах масової інформації.
Вище вказані форс-мажорні обставини унеможливлюють виконання договірного зобов'язання в цілому, істотна зміна обставин змінює рівновагу стосунків за договором, суттєво обтяжуючи виконання зобов'язання лише для однієї із сторін.
Відповідно до зазначеного, відповідачем повідомлено, що договірні відносини будуть виконані Державним підприємством "Куліндорівський комбінат хлібопродуктів" Державного агентства резерву України у повному обсязі.
У відповіді на відзив позивачем зазначено, що як договір поставки, так і Специфікація №4 не містять положення щодо зобов'язання позивача звертатись до відповідача із будь-якою заявкою на поставку товару, про що йдеться у відзиві на позовну заяву.
Щодо форс-мажорних обставин, зазначених відповідачем у відзиві, позивачем зауважено, що ДП "Куліндорівський комбінат хлібопродуктів" Державного агентства резерву України не надано жодних доказів, які б свідчили про документальне підтвердження невиконання умов договору поставки № 03-11/23 у зв'язку із форс-мажорними обставинами, пов'язаними із запровадженням воєнного стану.
У запереченнях на відповідь на відзив відповідачем зазначено, що листом від 08.10.2024 ним було повідомлено позивача, що виробничі логістичні можливості підприємства перенавантажені у зв'язку із першочерговою метою прийняття на зберігання зерна нового врожаю саме в межах забезпечення продовольчої безпеки держави та запропоновано розглянути можливість здійснення поставки зерна за укладеним договором поставки № 03-11/23 від 30.11.2023 до 01.11.2024.
Відповідач повідомив, що станом на дату подання заперечень до суду підприємством здійснено часткове виконання зобов'язань з поставки товару за зазначеним договором, а саме поставка борошна пшеничного вищого ґатунку у кількості 22,05 т.
Дослідивши матеріали справи, оцінивши докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, суд дійшов висновку про наявність підстав для часткового задоволення позову, з огляду на наступне.
Відповідно до ч. 1 ст. 173 Господарського кодексу України, господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
Відповідно до ч. 1 ст. 174 Господарського кодексу України, господарські зобов'язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.
Відповідно до ст.175 ГК України, майново-господарськими визнаються цивільно-правові зобов'язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов'язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управлена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
Положеннями п.1 ч.2 ст.11 ЦК України передбачено, що однією із підстав виникнення цивільних прав та обов'язків є договір.
У відповідності до ст.626 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Згідно ч. 1, 2 ст. 509 ЦК України, зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов'язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
За вимогами ст. 629 ЦК України, договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Частинами 1 та 2 статті 265 ГК України встановлено, що за договором поставки одна сторона (постачальник) зобов'язується передати (поставити) у зумовлені строки (строк) другій стороні (покупцеві) товар (товари), а покупець зобов'язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму. Договір поставки укладається на розсуд сторін або відповідно до державного замовлення.
За ч.1 та 2 ст.712 ЦК України, за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму. До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.
За приписами ч.1 ст.655 ЦК України, за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Відповідно до частини 1 статті 656 ЦК України, предметом договору купівлі-продажу може бути майно (товар), яке є у продавця на момент укладення договору або буде створене (придбане, набуте) продавцем у майбутньому.
Згідно з ст. 693 ЦК України, якщо договором встановлений обов'язок покупця частково або повністю оплатити товар до його передання продавцем (попередня оплата), покупець повинен здійснити оплату в строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо такий строк не встановлений договором, - у строк, визначений відповідно до статті 530 цього Кодексу. У разі невиконання покупцем обов'язку щодо попередньої оплати товару засовуються положення статті 538 цього Кодексу. Якщо продавець, який одержав суму попередньої оплати товару, не передав товар у встановлений строк, покупець має право вимагати передання оплаченого товару або повернення суми попередньої оплати. На суму попередньої оплати нараховуються проценти відповідно до статті 536 цього Кодексу від дня, коли товар мав бути переданий, до дня фактичного передання товару покупцеві або повернення йому суми попередньої оплати. Договором може бути встановлений обов'язок продавця сплачувати проценти на суму попередньої оплати від дня одержання цієї суми від покупця.
Відповідно до вимог ч.1 ст.526 ЦК України, зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Згідно з ч.1 ст.525 ЦК України, одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Аналогічні вимоги щодо виконання зобов'язань містяться і у ч. 1, 7 ст.193 ГК України.
Статтею 610 ЦК України встановлено, що порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Згідно з ч. 1 ст. 530 ЦК України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
За приписами ч. 1 ст. 202 ГК України, господарське зобов'язання припиняється, зокрема, виконанням, проведеним належним чин
Нормами ст. 612 ЦК України визначено, що боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання свого зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Згідно ч.ч. 1, 2 ст. 217 ГК України, господарськими санкціями визнаються заходи впливу на правопорушника у сфері господарювання, в результаті застосування яких для нього настають несприятливі економічні та/або правові наслідки. У сфері господарювання застосовуються такі види господарських санкцій: відшкодування збитків; штрафні санкції; оперативно-господарські санкції.
Частиною 2 ст.218 Господарського кодексу України встановлено, що учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення. У разі якщо інше не передбачено законом або договором, суб'єкт господарювання за порушення господарського зобов'язання несе господарсько-правову відповідальність, якщо не доведе, що належне виконання зобов'язання виявилося неможливим внаслідок дії непереборної сили, тобто надзвичайних і невідворотних обставин за даних умов здійснення господарської діяльності. Не вважаються такими обставинами, зокрема, порушення зобов'язань контрагентами правопорушника, відсутність на ринку потрібних для виконання зобов'язання товарів, відсутність у боржника необхідних коштів.
За ст.230 ГК України, штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання. Суб'єктами права застосування штрафних санкцій є учасники відносин у сфері господарювання, зазначені у статті 2 цього Кодексу.
Відповідно до ч.4 ст.231 ГК України, у разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов'язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов'язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).
Статтею 546 ЦК України встановлено, що виконання зобов'язання може забезпечуватися, зокрема, неустойкою.
Неустойкою (штрафом, пенею) згідно з приписами статті 549 ЦК України, є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
Приписами ст.199 Господарського кодексу України встановлено, що виконання господарського зобов'язання забезпечується заходами захисту прав та відповідальності учасників господарських відносин, передбаченими цим Кодексом та іншими законами. За погодженням сторін можуть застосовуватися передбачені законом або такі, що йому не суперечать, види забезпечення виконання зобов'язань, які звичайно застосовуються у господарському (діловому) обігу.
Верховний Суд неодноразово у своїх постановах звертав увагу на те, що з огляду на вимоги статей 79, 86 ГПК України господарський суд має з'ясовувати обставини, пов'язані з правильністю здійснення позивачем розрахунку, та здійснити оцінку доказів, на яких цей розрахунок ґрунтується. У разі якщо відповідний розрахунок позивачем здійснено неправильно, то господарський суд з урахуванням конкретних обставин справи самостійно визначає суми 3% річних, інфляційних втрат та інших нарахувань у зв'язку з порушенням грошового зобов'язання, не виходячи при цьому за межі визначеного позивачем періоду часу, протягом якого, на думку позивача, мало місце невиконання такого зобов'язання, та зазначеного позивачем максимального розміру заборгованості. Якщо з поданого позивачем розрахунку неможливо з'ясувати, як саме обчислено заявлену до стягнення суму, суд може зобов'язати позивача подати більш повний та детальний розрахунок. При цьому суд в будь-якому випадку не позбавлений права зобов'язати відповідача здійснити і подати суду контррозрахунок (зокрема, якщо відповідач посилається на неправильність розрахунку, здійсненого позивачем).
Так, у постанові від 04.06.2019 у справі № 916/190/18 Велика Палата Верховного Суду зазначила про те, що, визначаючи розмір заборгованості відповідача, суд зобов'язаний належним чином дослідити подані стороною докази (зроблений позивачем розрахунок заборгованості, інфляційних втрат та трьох процентів річних), перевірити їх, оцінити в сукупності та взаємозв'язку з іншими наявними у справі доказами, а в разі незгоди з ними повністю бо частково - зазначити правові аргументи на їх спростування.
Під час розгляду справи судом встановлено, що між позивачем та відповідачем на підставі договору виникли зобов'язальні правовідносини, згідно яких відповідач зобов'язався передати покупцеві товар у кількості, по цінах і в строки, визначені у специфікації, а покупець зобов'язався прийняти вказані товари і своєчасно сплатити за них певну грошову суму на умовах цього договору та специфікації.
При цьому, відповідач свої зобов'язання не виконав, у встановлений у Специфікації №4 строк товар не поставив.
За неналежне виконання відповідачем умов договору позивач нарахував та заявив до стягнення 49920,77 грн. штрафу, 16578,88 грн. пені, 10982,57 грн. інфляційних втрат.
Відповідно до 5.2 договору, за невиконання або неналежне виконання цього договору сторони несуть відповідальність згідно цього договору та чинного законодавства України.
Згідно п. 6.3, у випадку прострочення строку поставки товару, з вини постачальника, останній сплачує покупцю неустойку в розмірі облікової ставки Національного банку України від вартості не поставленого в строк товару за кожен день прострочення та штраф у розмірі 10% від всієї вартості непоставленого товару.
Суд здійснив перевірку розрахунку заявлених до стягнення штрафу і пені та встановив, що його здійснено арифметично правильно.
Враховуючи, що бездіяльність відповідача, яка виражається у порушенні строку поставки товару, суперечить вищевказаним нормам права та договору, а також те, що в установленому порядку відповідач обставини, які повідомлені позивачем, не спростував, суд дійшов висновку, що вимоги позивача про стягнення 49920,77 грн. штрафу та 16578,88 грн. пені підлягають задоволенню у повному обсязі.
Задовольняючи позовні вимоги про стягнення пені та штрафу суд враховує правову позицію, викладену в постанові Верховного Суду від 19.09.2019 № 904/5770/18, згідно якої такий вид забезпечення виконання зобов'язання як пеня та її розмір встановлено частиною третьою статті 549 ЦК України, частиною шостою статті 231 ГК України та статтями 1,3 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань", а право визначити у договорі розмір та порядок нарахування штрафу надано сторонам частиною четвертою статті 231 ГК України. Можливість одночасного стягнення пені та штрафу за порушення окремих видів господарських зобов'язань передбачено частиною другою статті 231 ГК України. При цьому в інших випадках порушення виконання господарських зобов'язань чинне законодавство не встановлює для учасників господарських відносин обмежень передбачати в договорі можливість одночасного стягнення пені та штрафу, що узгоджується зі свободою договору, передбаченою статтею 627 ЦК України, тобто коли сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. За таких обставин, одночасне стягнення з учасника господарських відносин, який порушив господарське зобов'язання за договором, штрафу та пені не суперечить статті 61 Конституції України, оскільки згідно зі статтею 549 ЦК України пеня та штраф є формами неустойки, а відповідно до статті 230 ГК України видами штрафних санкцій, тобто не є окремими та самостійними видами юридичної відповідальності. У межах одного виду відповідальності може застосовуватися різний набір санкцій.
Щодо вимог в частині стягнення з відповідача 10982,57 грн. збитків від інфляції, суд зауважує наступне.
За змістом частини другої ст. 693 ЦК України, якщо продавець, який одержав суму попередньої оплати товару, не передав товар у встановлений строк, покупець має право вимагати передання оплаченого товару або повернення суми попередньої оплати.
Водночас, згідно положень чинного в Україні законодавства, авансом є грошова сума, яку перераховують згідно з договором наперед у рахунок майбутніх розрахунків за товари (роботи, послуги), які мають бути отримані (виконані, надані), тобто у разі невиконання зобов'язання, за яким передавався аванс, незалежно від того, з чиєї вини це відбулося, аванс підлягає поверненню особі, яка його сплатила. Аналогічні висновки містяться у постанові Верховного Суду від 21.02.2018 у справі № 910/12382/17.
Відповідно до частини другої ст. 530 ЦК України, якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.
Зі змісту зазначеної норми права вбачається, що умовою її застосування є неналежне виконання продавцем свого зобов'язання зі своєчасного передання товару покупцю. А у разі настання такої умови покупець має право діяти альтернативно: або вимагати передання оплаченого товару від продавця, або вимагати повернення суми попередньої оплати. Можливість обрання певного визначеного варіанта правової поведінки боржника є виключно правом покупця, а не продавця.
Наведена норма наділяє покупця, як сторону правочину, саме правами, і яке з них сторона реалізує - є виключно її волевиявленням. Отже, волевиявлення щодо обрання одного з варіантів вимоги покупця має бути вчинено ним в активній однозначній формі такої поведінки, причому доведеної до продавця.
Оскільки законом не визначено форму пред'явлення такої вимоги покупця, останній може здійснити своє право будь-яким шляхом: як шляхом звернення до боржника з претензією, листом, телеграмою тощо, так і шляхом пред'явлення через суд вимоги у визначеній законом процесуальній формі - формі позову. Аналогічна правова позиція висловлена в постанові Верховного Суду від 27.08.2019 у справі № 911/1958/18 та постанові Верховного Суду від 16.06.2020 у справі № 910/10958/19.
Як слідує з матеріалів справи, 08.07.2024 позивач звернувся до відповідача з листом №11, в якому вимагав здійснити поставку товару, в тому числі за Специфікацією №4.
09.09.2024 позивачем на адресу відповідача була скерована претензія №1, в якій останній вимагав сплатити неустойку (штраф і пеню) за порушення строку поставки товару.
Таким чином, позивач на власний розсуд обрав варіант - вимагати передання оплаченого товару від продавця.
Відповідно до ст. 625 ЦК України, боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Індекс інфляції - це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купуються населенням для невиробничого споживання, і його найменший період визначення складає місяць. Розмір боргу з урахуванням індексу інфляції визначається виходячи з суми боргу, що існувала на останній день місяця, в якому платіж мав бути здійснений, помноженої на індекс інфляції, визначений названою Державною службою, за період прострочення починаючи з місяця, наступного за місяцем, у якому мав бути здійснений платіж, і за будь-який місяць (місяці), у якому (яких) мала місце інфляція. При цьому в розрахунок мають включатися й періоди часу, в які індекс інфляції становив менше одиниці (тобто мала місце дефляція).
Передбачені вищевказаними нормами законодавства наслідки прострочення виконання боржником грошового зобов'язання у вигляді відшкодування інфляційних втрат та 3% річних, що нараховуються на суму основного боргу, не є штрафними санкціями, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення коштів внаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення в їх сплаті та отриманні від боржника компенсації (плати) за користування ним коштами, належними до сплати кредиторові.
Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу на те, що нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних відповідно до ст. 625 ЦК України є мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації боржника за неналежне виконання зобов'язання. Ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника, зупинення виконавчого провадження чи виконання рішення суду про стягнення грошової суми. Подібні правові висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2019 у справах № 703/2718/16-ц (провадження № 14-241цс19) та № 646/14523/15-ц (провадження № 14-591цс18), від 13.11.2019 у справі № 922/3095/18 (провадження № 12-105гс19), від 18.03.2020 у справі № 902/417/18 (провадження № 12-79гс19).
Також Велика Палата Верховного Суду у постанові від 07.04.2020 у справі №910/4590/19 (провадження № 12-189гс19), аналізуючи правову природу правовідносин, які виникають на підставі положень ст. 625 ЦК України, зробила висновок про те, що зобов'язання зі сплати інфляційних втрат та трьох процентів річних є акцесорним, додатковим до основного, залежить від основного зобов'язання і поділяє його долю. Відповідно й вимога про їх сплату є додатковою до основної вимоги.
Обґрунтовуючи вимоги в частині стягнення збитків від інфляції позивач зазначає, що відповідно до судової практики, компенсацію інфляційних збитків і 3% річних можна вимагати за затримку повернення передплати за непоставлений товар. При цьому посилається на висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені в постанові від 22 вересня 2020 року у справі № 918/631/19, в якій роз'яснено, що повернення передплати є грошовим зобов'язанням у розумінні статті 625 ЦК України, а отже, можна вимагати компенсацію за затримку; оскільки правовідносини, в яких у зв'язку з фактичним закінченням терміну поставки у постачальника виникло зобов'язання повернути покупцеві передплату відповідно до частини 2 статті 693 ЦК України, є грошовим зобов'язанням, на нього можуть нараховуватися інфляційні збитки і 3% річних на підставі частини 2 статті 625 ЦК України.
Разом з тим, суд зауважує, що в даному випадку позивачем не заявлено вимогу про повернення попередньої оплати.
Отже, оскільки предметом даного спору є стягнення неустойки за порушення відповідачем строку поставки товару, а позивачем не заявлено вимогу про повернення попередньої оплати товару, у суду відсутні підстави для задоволення позову в частині стягнення з відповідача 10982,57 грн. збитків від інфляції.
Що стосується посилань відповідача на обставини непереборної сили, які унеможливили виконання зобов'язань за договором, суд зазначає наступне.
Приписами ст. 617 ЦК України встановлено, що особа, яка порушила зобов'язання, звільняється від відповідальності за порушення зобов'язання, якщо вона доведе, що це порушення сталося внаслідок випадку або непереборної сили.
Частиною 2 ст. 218 ГК України визначено, що учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення. У разі якщо інше не передбачено законом або договором, суб'єкт господарювання за порушення господарського зобов'язання несе господарсько-правову відповідальність, якщо не доведе, що належне виконання зобов'язання виявилося неможливим внаслідок дії непереборної сили, тобто надзвичайних і невідворотних обставин за даних умов здійснення господарської діяльності.
Згідно з ч.1 ст.14-1 Закону України "Про торгово-промислові палати України", ТПП України та уповноважені нею регіональні торгово-промислові палати засвідчують форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили) та видають сертифікат про такі обставини протягом семи днів з дня звернення суб'єкта господарської діяльності.
Форс-мажорними обставинами (обставинами непереборної сили) є надзвичайні та невідворотні обставини, що об'єктивно унеможливлюють виконання зобов'язань, передбачених умовами договору (контракту, угоди тощо), обов'язків згідно із законодавчими та іншими нормативними актами, а саме: загроза війни, збройний конфлікт або серйозна погроза такого конфлікту, включаючи але не обмежуючись ворожими атаками, блокадами, військовим ембарго, дії іноземного ворога, загальна військова мобілізація, військові дії, оголошена та неоголошена війна, дії суспільного ворога, збурення, акти тероризму, диверсії, піратства, безлади, вторгнення, блокада, революція, заколот, повстання, масові заворушення, введення комендантської години, карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України, експропріація, примусове вилучення, захоплення підприємств, реквізиція, громадська демонстрація, блокада, страйк, аварія, протиправні дії третіх осіб, пожежа, вибух, тривалі перерви в роботі транспорту, регламентовані умовами відповідних рішень та актами державних органів влади, закриття морських проток, ембарго, заборона (обмеження) експорту/імпорту тощо, а також викликані винятковими погодними умовами і стихійним лихом, а саме: епідемія, сильний шторм, циклон, ураган, торнадо, буревій, повінь, нагромадження снігу, ожеледь, град, заморозки, замерзання моря, проток, портів, перевалів, землетрус, блискавка, пожежа, посуха, просідання і зсув ґрунту, інші стихійні лиха тощо (ч. 2 ст. ст. 14-1 Закону України "Про торгово-промислові палати України").
Статтею 3.3 Регламенту засвідчення Торгово-промисловою палатою України та регіональними торгово-промисловими палатами форс-мажорних обставин (обставин непереборної сили), затвердженого рішенням Президії ТПП від 18.12.2014 №44 (5) (далі Регламент), вказано, що сертифікат (в певних договорах, законодавчих і нормативних актах згадується також як висновок, довідка, підтвердження) про форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили) (далі сертифікат) - це документ, за затвердженими Президією ТПП України відповідними формами, який засвідчує настання форс-мажорних обставин (обставин непереборної сили), виданий ТПП України або регіональною торгово-промисловою палатою згідно з чинним законодавством, умовами договору (контракту, угоди тощо) та цим Регламентом.
Згідно з п. 6.2 Регламенту, форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили) засвідчуються за зверненням суб'єктів господарської діяльності та фізичних осіб по кожному окремому договору, окремим податковим та/чи іншим зобов'язанням/обов'язком, виконання яких настало згідно з умовами договору, контракту, угоди, законодавчих чи інших нормативних актів і виконання яких стало неможливим через наявність зазначених обставин.
За результатами розгляду заяви і наданих документів та прийняття рішення уповноваженою особою щодо можливості засвідчення форс-мажорних обставин (обставин непереборної сили) за наявністю підстав, видає Сертифікат про форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили) (п. 6.10 Регламенту).
Разом з тим, відповідний Сертифікат, виданий відповідно до Закону України "Про торгово-промислові палати України" та Регламенту, в матеріалах даної справи відсутній, як і відсутні докази, що відповідач звертався до ТПП України або відповідної регіональної ТПП для засвідчення форс-мажорних обставин (обставин непереборної сили).
Суд зазначає, що підтвердження форс-мажорних обставин (обставин непереборної сили) у випадку невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання через військову агресію проти України повинно супроводжуватися конкретними доказами на підтвердження неможливості виконати зобов'язання в строк та належним чином саме через ці обставини.
Проте, відповідачем не надано у встановленому процесуальним законом порядку належних та допустимих доказів, які б підтверджували безпосередній причинно-наслідковий зв'язок між військовою агресією проти України та неможливістю виконання ним конкретного зобов'язання.
За відсутності в матеріалах даної справи поданих у встановленому процесуальним законом порядку доказів на підтвердження неможливості виконати конкретне зобов'язання в строк та належним чином, не може вважатись безумовним підтвердженням форс-мажорних обставин (обставин непереборної сили).
Згідно з пунктами 10.1.-10.4. договору поставки, сторона звільняється від відповідальності за повне або часткове порушення умов цього договору, якщо вона доведе, що таке порушення сталося внаслідок дії форс-мажорних обставин, визначених у цьому договорі, за умови, що їх настання було засвідчено у встановленому цим договором порядку. Під форс-мажорними обставинами у цьому договорі розуміються будь-які надзвичайні події зовнішнього щодо сторін характеру, які виникають без вини сторін, поза їх волею або всупереч волі чи бажанню сторін, і які не можна за умови вжиття звичайних для цього заходів передбачити та не можна при всій турботливості та обачності відвернути (уникнути), включаючи (але не обмежуючись) стихійні явища природного характеру, лиха біологічного, техногенного та антропогенного походження (вибухи, пожежі, вихід з ладу машин й обладнання, масові епідемії, епізоотії, епіфітотії тощо), обставини суспільного життя (війна, воєнні дії, блокади, громадські заворушення, прояви тероризму, масові страйки та локаути, бойкоти тощо), а також видання заборонних або обмежуючих нормативних актів органів державної влади чи місцевого самоврядування, інші заборонні чи обмежуючі заходи названих органів, які унеможливлюють виконання сторонами цього договору або тимчасово перешкоджають його виконанню. Не вважаються форс-мажорними обставинами відсутність у сторони необхідних коштів.
Наявність та строк дії форс-мажорних обставин підтверджується довідкою, виданою Торгово-промисловою палатою України чи іншими компетентними органом. Сторона, що має намір послатися на форс-мажорні обставини, зобов'язана протягом 10 календарних днів письмово повідомити іншу сторону про виникнення форс-мажорних обставин та їх вплив на виконання цього договору. Як тільки припиниться дія форс-мажорних обставин, сторона що зазнала їх дії, повинна протягом 3-ох календарних днів письмово повідомити про це іншу сторону.
В матеріалах справи відсутні докази повідомлення відповідачем позивача про настання форс-мажорних обставин з підтвердженням вказаних обставин відповідним сертифікатом.
Отже, доводи відповідача щодо наявності форс-мажорних обставин не приймаються судом до уваги як такі, що не підтверджені документально.
Відповідно до ст.15 Цивільного кодексу України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. За приписами ст.16 цього Кодексу, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Згідно ст.4 ГПК України, право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. Відмова від права на звернення до господарського суду є недійсною.
Аналіз наведених норм дає змогу дійти висновку, що кожна особа має право на захист свого порушеного, невизнаного або оспорюваного права чи законного інтересу, який не суперечить загальним засадам чинного законодавства. Порушення, невизнання або оспорення суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.
Завданням суду при здійсненні правосуддя, в силу ст.2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" є, зокрема, захист гарантованих Конституцією України та законами, прав і законних інтересів юридичних осіб.
Реалізуючи передбачене ст. 64 Конституції України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб'єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.
Вирішуючи спір, суд повинен надати об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.
Статтею 13 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Згідно з усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, №303А, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v Finland), № 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" (Hirvisaari v Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року) (рішення Європейського суду з прав людини "Серявін та інші проти України").
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (справа "Серявін та інші проти України", рішення від 10.02.2010).
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 26.06.2018 у справі № 127/3429/16-ц.
За приписами ст.ст. 73, 74 Господарського процесуального кодексу України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.
Відповідно до ст.ст. 76-79 Господарського процесуального кодексу України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи. Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Згідно ч.1 ст.86 Господарського процесуального кодексу України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Зважаючи на встановлені факти та вимоги вищезазначених правових норм, господарський суд дійшов висновку, що позов підлягає частковому задоволенню.
У відповідності до ч. 1 ст. 123 ГПК України, судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
За змістом ч.1 ст.4 Закону України "Про судовий збір", судовий збір справляється у відповідному розмірі від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі.
За приписами статті 4 Закону України "Про судовий збір", за подання до господарського суду позовної заяви майнового характеру сплачується судовий збір в розмірі 1,5 відсотка ціни позову, але не менше 1 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб та не більше 350 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, а за подання до господарського суду позовної заяви немайнового характеру - 1 розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Так, позивачем заявлено 1 вимогу майнового характеру в загальній сумі 77482,22 грн., тобто за подання цієї позовної заяви повинно бути сплачено судовий збір у загальному розмірі 3028,00 грн.
Разом з цим, позовна заява подана через підсистему Електронний суд, у зв'язку з чим при розрахунку судового збору застосовано понижуючий коефіцієнт 0,8. З урахуванням вказаного, сума судового збору, що підлягає сплаті за подання позовної заяви, становить 2422,40 грн. (3028 х 0,8).
При цьому, при зверненні з позовом до суду через підсистему Електронний суд позивач сплатив судовий збір в розмірі 3028,00 грн. згідно з платіжною інструкцією №88989 від 08.11.2024, замість 2422,40 грн. Таким чином, позивач надмірно сплатив судовий збір в розмірі 605,60 грн.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 7 Закону України "Про судовий збір", сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила, за ухвалою суду в разі зменшення розміру позовних вимог або внесення судового збору в більшому розмірі, ніж встановлено законом.
Відповідне клопотання позивачем до суду подано не було, тому наразі судом не вирішується питання щодо повернення позивачу надмірно сплаченого судового збору в розмірі 605,60 грн.
У зв'язку із частковим задоволенням позову витрати по сплаті судового збору за розгляд позову, відповідно до вимог ст.129 Господарського процесуального кодексу України, покладаються на сторони пропорційно задоволеним вимогам.
Керуючись ст.ст. 13, 73, 74, 76-80, 86, 129, 232, 233, 236-241 Господарського процесуального кодексу України, суд, -
1. Позовні вимоги задовольнити частково.
2. Стягнути з Державного підприємства "Куліндорівський комбінат хлібопродуктів" Державного агентства резерву України (код ЄДРПОУ 05519327,65025, м. Одеса, 21-й км Старокиївської Дороги, 20) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Агроколос Торг" (код ЄДРПОУ 44520952, 54001, м. Миколаїв, вул. Лягіна, буд. 4) - 16578 (шістнадцять тисяч п'ятсот сімдесят вісім) грн. 88 коп. пені, 49920 (сорок дев'ять тисяч дев'ятсот двадцять) грн. 77 коп. штрафу, 2079 (дві тисячі сімдесят дев'ять) грн. 15 коп. судового збору.
3. У задоволенні решти позову відмовити.
4. Судові витрати зі сплати 343,25 грн. судового збору покласти на позивача.
5. Наказ видати після набрання рішенням суду законної сили.
Суддя М.Б. Сулімовська
Згідно з ч. ч.1, 2 ст.241 ГПК України, рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржене протягом двадцяти днів з дня складання повного тексту рішення у порядку, передбаченому ст.257 ГПК України.
Рішення складено і підписано 24 березня 2025 р.