Справа № 216/1506/20
Провадження № 2/216/213/25
04 березня 2025 року місто Кривий Ріг
Дніпропетровської області
Центрально-Міський районний суд м. Кривого Рогу Дніпропетровської області у складі: головуючого судді Онопченка Ю.В.,
за участю: секретаря судового засідання Авшаряна С.О.,
представника позивача ОСОБА_1 ,
представниці відповідача ОСОБА_2 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань № 1 цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про стягнення коштів за договором позики, -
16 березня 2020 року ОСОБА_3 звернувся до Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області з позовом до ОСОБА_4 про стягнення коштів за договором позики.
Позовна заява мотивована тим, що 21 червня 2017 року позивач передав відповідачу в борг грошові кошти в розмірі 3800 Євро, які той зобов'язався повернути 22 липня 2017 року, однак свої зобов'язання не виконав. В зв'язку з чим просив суд стягнути з відповідача суму боргу, а також відповідно до вимог статті 625 ЦК України 3 % річних від простроченої суми заборгованості в розмірі 7,75 %, що складає 294,50 Євро (3800 х 7,75 % : 100), та проценти за користування коштами відповідно до статті 1048 ЦК України за період з 22.07.2017 по теперішній час в розмірі 1569,02 Євро (3800 х 41,29 : 100 %), всього - 5663,52 Євро, що еквівалентно 164 186 грн, та судовий збір в розмірі 1641,86 грн.
Позивач у судове засідання не з'явився, його представник ОСОБА_1 позов підтримав у повному обсязі.
Відповідач у судове засідання не з'явився, його представниця ОСОБА_2 позов не визнала, суду пояснила, що відповідач не писав розписку, та не брав гроші у позивача, вимоги позивача протиправні, а тому просила суд відмовити в позові.
Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини справи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд дійшов висновку, що позов підлягає частковому задоволенню.
Судом встановлено, що згідно розписки від 21.06.2017 ОСОБА_4 одержав від ОСОБА_3 грошові кошти в розмірі 3800 Євро, строком на один місяць, із зобов'язанням повернення боргу 21 липня 2017 року (а.с.5).
Статтею 1046 ЦК України визначено, що за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Відповідно до постанови Верховного суду України від 18.09.2013 № 6-63цс13 - письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.
Частиною 1 статті 1048 ЦК України передбачено право позикодавця на одержання від позичальника процентів від суми позик, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України.
В ході розгляду справи представниця відповідача заперечувала факт підписання відповідачем розписки від 21.06.2017, але клопотання про призначення почеркознавчої експертизи не заявляла, будучи обізнаною про наслідки невчинення нею процесуальних дій.
Допитаний у судовому засіданні свідок ОСОБА_5 пояснив суду, що в червні 2017 року ОСОБА_3 попросив його бути присутнім при передачі грошових коштів ОСОБА_4 , останньому було передано позивачем 3800 Євро, які той зобов'язався повернути через місяць.
Свідок ОСОБА_6 , який був присутнім на зустрічі з боку відповідача, також підтвердив у судовому засіданні факт передачі ОСОБА_3 грошових коштів в розмірі 3800 Євро ОСОБА_4 , які той зобов'язався повернути через неділю.
Таким чином, заперечення відповідача щодо не написання розписки та не отримання ним грошових коштів не знайшли свого об'єктивного підтвердження під час розгляду справи, а відтак заперечення представниці відповідача не заслуговують на увагу, ураховуючи також наміри останньої вирішити спір мирним шляхом.
Згідно з ч. 1 ст. 1050 ЦК України, якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу.
Станом на теперішній час відповідачем не повернено позивачу суму боргу.
Згідно з частиною першою статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Частиною першою статті 626 ЦК України передбачено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
У частині першій статті 627 ЦК України визначено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Згідно з частиною першою статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менше як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподаткованого мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми.
Частиною першою статті 1049 ЦК України передбачено, що позичальник зобов'язується повернути позикодавцю позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовим ознаками у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, які встановлені договором.
Письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.
Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.
Такий правовий висновок викладено Верховним Судом України у постановах від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13 та від 11 листопада 2015 року у справі № 6-1967цс15.
У разі пред'явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов'язання.
Таким чином, судом встановлено, що розписка від 21 червня 2017 року підтверджує факт укладення між сторонами договору позики та отримання відповідачем грошових коштів із зобов'язанням повернути їх, яке останній не виконав у встановлений термін, а тому з відповідача на користь позивача підлягає стягненню сума боргу за договором позики.
Зі змісту статті 625 ЦК України встановлено, що боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання.
Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Окрім суми боргу, позивачем заявлено вимоги про стягнення з відповідача 3 % річних від простроченої суми заборгованості за період з 22.07.2017 по 16.03.2020 в розмірі 294,50 Євро (3800 х 7,75 % : 100), та проценти за користування коштами відповідно до статті 1048 ЦК України за період з 22.07.2017 по теперішній час в розмірі 1569,02 Євро, що встановлено із розрахунку проведеного із врахуванням рівня облікової ставки Національного банку України (а.с.10-13).
Припис абзацу другого частини першої статті 1048 ЦК України про щомісячну виплату процентів до дня повернення позики у разі відсутності іншої домовленості сторін може бути застосований лише у межах погодженого сторонами договору строку надання позики (тобто за період правомірного користування нею). Після спливу такого строку чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України право позикодавця нараховувати проценти за позикою припиняється. Права та інтереси позикодавця в охоронних правовідносинах (тобто за період прострочення виконання грошового зобов'язання) забезпечує частина друга статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі N 444/9519/12 (пункти 53-54, 90-91)).
Таким чином, суд вважає необхідним стягнути з відповідача на користь позивача 3% річних від простроченої суми за період з 22.07.2017 по 16.03.2020 в розмірі 294 Євро 50 євроцентів, а у стягненні процентів від суми позики згідно вимог статті 1048 ЦК України у розмірі 1569,02 Євро слід відмовити.
За змістом статті 524 ЦК України грошовим визнається зобов'язання, виражене у грошовій одиниці України - гривні, проте в договорі сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті.
Загальні положення виконання грошового зобов'язання закріплені у статті 533 ЦК України, зокрема: грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях; якщо в зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом; використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом.
Одним із елементів належного виконання зобов'язання є його виконання у валюті, погодженій сторонами.
Гривня як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України. Сторони, якими можуть бути як резиденти, так і нерезиденти - фізичні особи, які перебувають на території України, у разі укладення цивільно-правових угод, які укладаються та виконуються на території України, можуть визначити в грошовому зобов'язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті.
Велика Палата Верховного Суду вже неодноразово висновувала, що у цивільному законодавстві відсутня заборона на укладення правочинів, предметом яких є іноземна валюта, крім використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави, за винятком оплати в іноземній валюті за товари, роботи, послуги.
Такий підхід до розуміння правової природи іноземної валюти як валюти зобов'язання є усталеним і послідовним у практиці Великої Палати Верховного Суду (постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі N 373/2054/16, від 23 жовтня 2019 року у справі N 723/304/16, від 09 листопада 2021 року у справі N 320/5115/17).
Формулюючи висновок щодо застосування частини другої статті 533 ЦК України у спірних правовідносинах, Велика Палата Верховного Суду констатує, що якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, що у випадку наявності спору між сторонами та його вирішення судом відповідає дню виконання судового рішення.
Велика Палата Верховного Суду вже висновувала, що зазначення судом у своєму рішенні двох грошових сум, які підлягають стягненню з боржника, вносить двозначність у розуміння суті обов'язку боржника (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року в справі N 761/12665/14).
Водночас при стягненні судом заборгованості в еквіваленті іноземної валюти за курсом Національного банку України на день виконання рішення в судовому рішенні зазначається лише одна сума боргу (в іноземній валюті), а сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається державним / приватним виконавцем на момент здійснення боржником платежу в ході виконання судового рішення (постанова Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2024 року № 500/5194/16).
Згідно ч. 1 ст. 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
За приписами ч. 2 ст. 4 Закону України «Про судовий збір» ставка судового збору за подання до суду позовної заяви майнового характеру, яка подана фізичною особою або фізичною особою-підприємцем складає 1 відсоток ціни позову, але не менше 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб та не більше 5 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, та для позивача при зверненні до суду з даним позовом, станом на 2020 рік, складала 1641,86 грн.
З урахуванням часткового задоволення позову з відповідача на користь позивача підлягає відшкодуванню судовий збір в розмірі 1187 грн (118 740,50 (розмір стягненої судом суми позики 4094,50 Євро еквівалентної до гривні з розрахунку вартості 1 Євро = 29 грн) х 1641,86 (сума судового збору сплаченого позивачем при зверненні до суду з позовом) : 164 186 (сума боргу заявленого до стягнення позивачем) = 1187).
Керуючись ст.ст. 12, 13, 76-81, 89, 141, 258, 259, 263-265, 268, 273, 352, 354 ЦПК України, суд -
Позов ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про стягнення коштів за договором позики- задовольнити частково.
Стягнути з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 заборгованість за договором позики від 21 червня 2017 року в сумі, еквівалентній 4094 (чотири тисячі дев'яносто чотири) Євро 50 (п'ятдесят) євроцентів за курсом Національного банку України на день виконання рішення, яка складається з боргу за договором позики в розмірі 3800 Євро та 3 % річних від простроченої суми за період з 22 липня 2017 року до 16 березня 2020 року в розмірі 294 Євро 50 євроцентів.
Стягнути з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 витрати зі сплати судового збору в розмірі 1187 (одна тисяча сто вісімдесят сім) грн.
У задоволенні решти позовних вимог - відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасникам справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закритті апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Дніпровського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Повне рішення суду складено 10 березня 2025 року.
Суддя Ю.В.Онопченко