справа № 756/7721/24 головуючий у суді І інстанції Яценко Н.О.
провадження № 22-ц/824/4878/2025 суддя-доповідач у суді ІІ інстанції Березовенко Р.В.
18 березня 2025 року м. Київ
Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати в цивільних справах:
головуючого судді - Березовенко Р.В.,
суддів: Лапчевської О.Ф., Мостової Г.І.,
з участю секретаря Щавлінського С.Р.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 поданою представником - адвокатом Ткаченко Анною Василівною на рішення Оболонського районного суду міста Києва від 11 жовтня 2024 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління МВС України в Київській області в особі Ліквідаційної комісії Головного управління МВС України в Київській області, третя особа: ОСОБА_2 про скасування арешту майна,-
У червні 2024 року представниця ОСОБА_1 - адвокатка Каравасілі Х.М. звернулася до Оболонського районного суду міста Києва з позовом до Головного управління МВС України в Київській області в особі Ліквідаційної комісії Головного управління МВС України в Київській області, у якому просила суд:
скасувати арешт квартири АДРЕСА_1 , зареєстрований 20 жовтня 2004 року за №1396932 реєстратором: Перша Київська державна нотаріальна контора на підставі листа ГУ МВС України в Київській області №14/20 від 05 серпня 1997 року;
стягнути з відповідача на користь позивача судові витрати, що складаються з судового збору та витрат на правничу допомогу в розмірі 11 211,20 грн.
В обґрунтування позову вказує, що 30 липня 1997 року позивач придбав квартиру АДРЕСА_1 .
17 вересня 1998 року за договором дарування квартири позивач подарував, а ОСОБА_3 , який є батьком позивача, прийняв у дар належну позивачу на праві власності вищезазначену квартиру.
ІНФОРМАЦІЯ_1 батько позивача, ОСОБА_3 , помер, у зв'язку з чим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Слупським О.Г. було заведено спадкову справу, щодо майна померлого.
Позивачем було подано документи для реєстрації права власності на квартиру АДРЕСА_1 та видачі свідоцтва про право на спадщину.
Однак, у ході оформлення спадщини нотаріусом було виявлено, що на вищевказану квартиру було накладено обмеження, а саме арешт, що унеможливлює подальше оформлення спадщини позивача.
Через Державний реєстр речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна було з'ясовано, що дане обтяження було зареєстровано 20 жовтня 2004 року за №1396932 реєстратором: Перша Київська державна нотаріальна контора на підставі листа ГУ МВС України в Київській області №14/20 від 05 серпня 1997 року.
Окрім того, згідно відомостей із даного Реєстру вбачається, що власником даної квартири помилково все ще зареєстрований ОСОБА_2 , а не померлий ОСОБА_3 .
У зв'язку із вищезазначеним приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Слупським О.Г. було направлено запит №45/01-16 від 18 червня 2019 року до Київського міського бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна про надання інформаційної довідки, щодо права власності на вище зазначену квартиру.
Відповідно до наданої КП Київської міської ради «Київське міське бюро технічної інвентаризації» інформаційної довідки КВ-2019 №23798 від 16 серпня 2019 року, згідно з даними реєстрових книг Бюро, квартира АДРЕСА_1 на праві власності зареєстрована за ОСОБА_3 на підставі договору дарування, посвідченого Горбуновим В.Г. приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округа від 17 вересня 1998 року №6678.
Згідно відповіді №279 /0116 від 16 січня 2024 року на адвокатський запит представниці позивача, Перша Київська державна нотаріальна контора повідомила, що відповідно до номенклатури справ Першої київської державної нотаріальної контори за 1997 рік термін зберігання процесуальних документів, на підставі яких були накладені (зняті) арешти (заборони) на майно складає три роки, а тому надати копію постанови, на підставі якої було внесено обтяження не має можливості, у зв'язку із відсутністю таких документів.
Згідно відповіді №4аз/лк від 31 січня 2024 року на адвокатський запит представниці позивача, Ліквідаційною комісією Головного управління МВС України в Київській області було повідомлено, що надати інформацію та копію листа №14/20 від 05 серпня 1997 року, на підставі якого було накладено обтяження на об'єкт нерухомого майна, немає можливості, оскільки такі документи до архіву Головного управління МВС України в Київській області не передавалися. Водночас повідомлено, що справи тимчасового зберігання (до 10 років), що створювалися під час діяльності Головного управління МВС України в Київській області, після закінчення терміну зберігання, знищувалися за місцем їх створення, згідно нормативних документів, які діяли на той час.
Отже, позивач, який є спадкоємцем померлого, ОСОБА_3 , не в змозі отримати свідоцтво про право на спадщину з огляду на наявність арешту спадкового майна та позбавлений можливості розпоряджатися спадковим майном через обтяження, що стало підставою для звернення до суду.
07 серпня 2024 року від відповідача надійшов відзив на позов в якому посилалися на те, що арешт, що є предметом спору накладено в 1997 році в кримінальному провадженні в період дії КПК України 1960 року, а тому питання про зняття арешту має розглядатися в порядку кримінального судочинства. Також зазначали, що витрати на правничу допомогу в сумі 10 000 грн. не є співмірними зі складністю справи та виконаних адвокатом робіт. Просили суд в задоволенні позову відмовити.
Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 11 жовтня 2024 року в задоволенні позову відмовлено.
Не погодившись з таким рішенням суду першої інстанції, представниця ОСОБА_1 - адвокатка Ткаченко Анна Василівна 28 листопада 2024 року засобами поштового зв'язку подала до Київського апеляційного суду апеляційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права, невідповідність висновків суду обставинам справи, просила скасувати рішення Оболонського районного суду м. Києва від 11 жовтня 2024 року та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.
В апеляційній скарзі представниця підтримала доводи апелянта, викладені у заявах по суті справи, поданих до суду першої інстанції та вказала на невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи.
Зазначає, що ОСОБА_2 втратив право власності на квартиру АДРЕСА_1 ще 30 липня 1997 року. У той час діяло інше законодавство і Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна ще не існувало.
Вважає, що позивач та його померлий батько ОСОБА_3 належним чином набули право власності на спірну квартиру відповідно до законодавства, що діяло на момент укладення вказаних правочинів.
Твердження суду першої інстанції про наявність у ОСОБА_2 зареєстрованого права на власності на квартиру АДРЕСА_1 в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно не має юридичного підтвердження, оскільки відповідні відомості в зазначеному реєстрі відсутні.
Натомість інформація, на яку посилається суд, стосується лише Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна, однак ці відомості не підтверджують факт права власності ОСОБА_2 , оскільки, відповідно до норм законодавства, даний реєстр відображає лише факт наявності обтяжень на майно, а не є джерелом інформації про право власності.
У той же час, згідно з відповіддю Першої київської державної нотаріальної контори, обтяження на квартиру було зареєстроване у електронному реєстрі «Феміда», який функціонував на момент накладення такого арешту, а саме у 1997 році, але вже після укладення договору купівлі-продажу та відчуження майна.
Потім, 20 жовтня 2004 року, через 7 років після накладення такого обтяження, інформація про арешт була перенесена із вищезазначеного реєстру «Феміда» до Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна, у зв'язку зі створенням останнього.
При цьому, за відомостями у Єдиному реєстрі заборон відчуження об'єктів нерухомого майна, запис має архівний статус, що вказує на його неактуальність на момент отримання таких відомостей.
Таким чином, у 2004 році інформація про обтяження не реєструвалася, а лише була перенесена в новий реєстр працівниками ДП «Інформаційний центр Міністерства юстиції України».
Відомості Державного реєстру речових прав на нерухоме майно презюмуються правильними, доки не доведено протилежне, тобто державна реєстрація права за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права, але створює спростовувану презумпцію права такої особи.
Таким чином, відомості про ОСОБА_2 , як про власника квартири, які відображаються, навіть не у Реєстрі речових прав на нерухоме майно, а лише містяться у Єдиному реєстрі заборон відчуження об'єктів нерухомого майна, не є такими, що безспірно підтверджують право власності останнього.
У той же час, суду першої інстанції були надані всі необхідні докази, які підтверджують відсутність у ОСОБА_2 права власності на квартиру та спростовують інформацію, викладену в відповідних відомостях, однак ці докази не були належним чином досліджені судом, що призвело до помилкових висновків.
Крім того, ОСОБА_2 був залучений позивачем як третя особа, яка не заявляє самостійних вимог, однак він не надав жодних заперечень, позовних вимог або пояснень, а також не брав участі у жодному з судових засідань, що підтверджує відсутність у нього будь-яких вимог чи заперечень щодо права власності на квартиру.
У той же час, ОСОБА_2 не може вважатися боржником у даній ситуації, оскільки відсутнє виконавче провадження, яке б підтверджувало його статус як боржника.
Аналіз обставин накладення арешту, зокрема листа Головного управління МВС України в Київській області №14/20 від 05 серпня 1997 року, вказує на те, що арешт було накладено в межах кримінального провадження, а не виконавчого.
Отже, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку, що ОСОБА_2 повинен бути залучений до участі у справі як відповідач, а не як третя особа.
Ухвалою Київського апеляційного суду від 30 грудня 2024 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 поданою представником - адвокатом Ткаченко Анною Василівною на рішення Оболонського районного суду міста Києва від 11 жовтня 2024 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління МВС України в Київській області в особі Ліквідаційної комісії Головного управління МВС України в Київській області, третя особа: ОСОБА_2 про скасування арешту майна, надано учасникам справи строк для подачі відзиву на апеляційну скаргу.
Ухвалою Київського апеляційного суду від 22 січня 2025 року призначено справу до розгляду з повідомленням учасників справи.
У судовому засіданні представниця апелянта ОСОБА_1 - адвокатка Ткаченко Анна Василівна вимоги апеляційної скарги підтримала та просила її задовольнити.
У судовому засіданні представниця Головного управління МВС України в Київській області в особі Ліквідаційної комісії Головного управління МВС України в Київській області - Срібна Анна Русланівна заперечила проти задоволення апеляційної скарги, вважаючи рішення суду першої інстанції законним та обґрунтованим.
В судове засідання інші учасники справи не з'явилися, належним чином повідомлені про місце, час і дату розгляду справи в апеляційній інстанції, заяв та клопотань не надходило, однак їх неявка згідно вимог ч. 2 ст. 372 ЦПК України не перешкоджає розгляду справи.
Заслухавши пояснення учасників апеляційного провадження, які з'явилися у судове засідання, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про часткове задоволення апеляційної скарги у зв'язку з наступним.
Судом першої інстанції встановлено та матеріалами справи підтверджено, що 30 липня 1997 року ОСОБА_1 було придбано у ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_1 , на підставі договору купівлі-продажу квартири, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Пушняк Т.І. за реєстровим №3337 і зареєстрованого Київським міським бюро технічної інвентаризації 20 серпня 1998 року під №37103.
17 вересня 1998 року за договором дарування квартири ОСОБА_1 подарував, а ОСОБА_3 , прийняв у дар належну позивачу на праві власності вищезазначену квартиру, на підставі договору дарування квартири, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Гарбузовим В.Г. за реєстровим №6678 і зареєстрованого Київським міським бюро технічної інвентаризації 22 вересня 1998 року під №37103.
За інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна №196950011 від 21 січня 2020 року, на спірну квартиру 20 жовтня 2004 року зареєстровано обтяження за №1396932 (арешт, архівний запис в Єдиному реєстрі заборон відчуження об'єктів нерухомого майна) реєстратором: Перша Київська державна нотаріальна контора на підставі листа ГУ МВС України в Київській області № 14/20 від 05 серпня 1997 року; власник: ОСОБА_2 .
Приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Слупським О.Г. було направлено запит №45/01-16 від 18 червня 2019 року до Київського міського бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна про надання інформаційної довідки, щодо права власності на вище зазначену квартиру, у якому зазначено, що ним заведено спадкову справу до майна померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ; спадкоємцями подані документи для реєстрації права власності на квартиру АДРЕСА_1 та видачу свідоцтва про право на спадщину.
Як доводить суду позивач він відноситься до кола спадкоємців першої черги померлого ОСОБА_3 і на даний час позбавлений можливості отримати свідоцтво про право власності на спірну квартиру, яка за життя належала спадкодавцю.
Відповідно до наданої КП Київської міської ради «Київське міське бюро технічної інвентаризації» інформаційної довідки КВ-2019 №23798 від 16 серпня 2019 року, згідно з даними реєстрових книг Бюро, квартира АДРЕСА_1 на праві власності зареєстрована за ОСОБА_3 на підставі договору дарування, посвідченого Горбуновим В.Г. приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округа №6678 від 17 вересня 1998 року.
Як убачається з відповіді №279/0116 від 16 січня 2024 року на адвокатський запит, Перша Київська державна нотаріальна контора повідомила, що відповідно до номенклатури справ Першої київської державної нотаріальної контори за 1997 рік термін зберігання процесуальних документів на підставі яких були накладені (зняті) арешти (заборони) на майно складає три роки, а тому надати копію постанови на підставі якої було внесено обтяження не має можливості, у зв'язку із відсутністю таких документів.
Згідно відповіді №4аз/лк від 31 січня 2024 на адвокатський запит, Ліквідаційною комісією Головного управління МВС України в Київській області було повідомлено, що надати інформацію та копію листа №14/20 від 05 серпня 1997 року на підставі якого було накладено обтяження на об'єкт нерухомого майна, немає можливості, оскільки такі документи до архіву Головного управління МВС України в Київській області не передавалися.
Водночас, було повідомлено, що справи тимчасового зберігання (до 10 років), що створювалися під час діяльності Головного управління МВС України в Київській області, після закінчення терміну зберігання, знищувалися за місцем їх створення, згідно нормативних документів, які діяли на той час.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції вважав, що у даній справі ОСОБА_2 має бути залучений в якості відповідача, а не третьої особи. Залучення позивачем ОСОБА_2 до участі в розгляді справи в якості третьої особи, порушує норми процесуального права. На думку суду не залучення особи до участі в розгляді справи за якою зареєстровано право власності на спірну квартиру в державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, є самостійною підставою для відмови в позові, а тому суд не аналізував питання правомірності накладення арешту на квартиру як таке, що не має правового значення для вирішення справи.
Колегія суддів, перевіривши оскаржуване рішення суду в межах доводів апеляційної скарги, не може в повній мірі погодитися з такими висновками суду першої інстанції, з наступних підстав.
Частиною 1 статті 4 ЦПК України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України).
За загальним правилом статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (постанови від 05 червня 2018 року у справі №338/180/17, від 16 червня 2020 року у справі №145/2047/16-ц та інші).
Застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача.
При розгляді справи суд має з'ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Проте, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, але є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом.
Неправильно обраний спосіб захисту зумовлює прийняття рішення про відмову в задоволенні позову незалежно від інших встановлених судом обставин (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року у справі №378/596/16-ц, від 15 вересня 2022 року у справі №910/12525/20).
Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Приписами статті 392 ЦК України власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.
Виходячи зі змісту даної правової норми, право на звернення до суду з позовом про захист речових прав на майно встановлюється за позивачем, коли у інших осіб виникають сумніви у належності йому цього майна, та створюється неможливість реалізації позивачем свого права власності у зв'язку з наявністю таких сумнівів чи втратою належних правовстановлюючих документів на майно. Тобто у позивача є право власності на певне майно, і має місце факт оспорювання належного позивачу права.
Факт володіння нерухомим майном за загальним правилом можна підтвердити, зокрема, державною реєстрацією права власності на це майно у встановленому законом порядку (принцип реєстраційного підтвердження володіння) (постанова Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі №653/1096/16-ц (пункт 90). Цей фактичний стан володіння слід відрізняти від права володіння, яке належить власникові (частина перша статті 317 ЦК України) незалежно від того, є він фактичним володільцем майна, чи ні. Тому власник не втрачає право володіння нерухомим майном у зв'язку з державною реєстрацією права власності за іншою особою, якщо остання не набула права власності. Натомість ця особа внаслідок реєстрації за нею права власності на нерухоме майно стає фактичним володільцем останнього, але не набуває право володіння, допоки право власності зберігається за попереднім володільцем. Отже, володіння нерухомим майном, яке посвідчує державна реєстрація права власності, може бути правомірним або неправомірним (законним або незаконним) (постанова Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі №359/3373/16-ц (пункти 65-67).
Відповідно до принципу реєстраційного підтвердження володіння нерухомим майном його фізичне зайняття особою, за якою не зареєстроване право власності на нерухоме майно, не позбавляє власника фактичного володіння, але створює перешкоди у здійсненні ним права користування своїм майном. Інакше кажучи, зайняття земельної ділянки, зокрема, фактичним користувачем, треба розглядати як таке, що не є пов'язаним із позбавленням власника його володіння цією ділянкою. У таких випадках її власник має право вимагати усунення цих перешкод (постанова Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі №359/3373/16-ц (пункти 70-71).
Абзаци 3-4, ч. 5 ст. 12 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» визначають, що відомості про речові права, обтяження речових прав, що містяться в Реєстрі прав власності на нерухоме майно, Єдиному реєстрі заборон відчуження об'єктів нерухомого майна та Державному реєстрі іпотек, що є невід'ємною архівною складовою частиною Державного реєстру прав, використовуються як актуальні виключно в разі, якщо відомості про право власності на відповідне нерухоме майно, об'єкт незавершеного будівництва не внесені до Державного реєстру прав, а відомості про інші речові права, відмінні від права власності, та/або обтяження речових прав не внесені та не припинені в Державному реєстрі прав. Дія абзацу третього цієї частини не поширюється на випадки використання таких відомостей у судових спорах, пов'язаних з визнанням чи поновленням речових прав.
Вказані положення Закону спростовують доводи апеляційної скарги про неактуальність відомостей у Єдиному реєстрі заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо наявного у ОСОБА_2 права власності на квартиру АДРЕСА_1 на час накладення арешту на його майно на підставі листа №14/20 ГУ МВС України в Київській області від 05 серпня 1997 року, адже відсутня інформація про дату прийняття процесуального документу на підставі якого у кримінальному провадженні накладено арешт на вказане майно, а державна реєстрація права власності ОСОБА_3 на спірне майно у Державному реєстрі речових прав відсутня.
Отже, вирішуючи спір у справі, місцевий суд правильно звернув увагу на те, що право власності на спірну квартиру в реєстрі речових прав на нерухоме майно зареєстровано саме за ОСОБА_2 і арешт накладався саме у зв'язку з перебуванням квартири у власності останнього, а не позивача чи померлого ОСОБА_3 .
Поряд з цим, ОСОБА_1 , як спадкоємець власника (володільця) квартири який вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить йому, а не ОСОБА_2 має звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту.
В той же час, у даній справі ОСОБА_1 пред'явив лише позовну вимогу про скасування арешту майна, що з урахуванням положень ст. 12 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», не відповідає належному та ефективному способу захисту порушеного права позивача.
За встановлених обставин, місцевий суд зробив правильний висновок про відмову у задоволенні позову, проте помилився щодо мотивів такої відмови.
Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
За приписами ч. 4 ст. 376 ЦПК України зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин.
Оскільки суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відмову у задоволені позову, однак з підстав, які колегія апеляційного суду вважає частково помилковими, оскаржуване судове рішення підлягає зміні в частині мотивів та підстав такого висновку відповідно до ч. 4 ст. 376 ЦПК України.
Керуючись ст. ст. 374, 376, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, Київський апеляційний суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 подану представником - адвокатом Ткаченко Анною Василівною - задовольнити частково.
Рішення Оболонського районного суду міста Києва від 11 жовтня 2024 року - змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів у випадках, передбачених статтею 389 Цивільного процесуального кодексу України.
Повний текст постанови складено 21 березня 2025 року.
Головуючий: Р.В. Березовенко
Судді: О.Ф. Лапчевська
Г.І. Мостова