18 березня 2025 року місто Київ
Справа № 761/27052/19
Апеляційне провадження № 22-ц/824/7308/2025
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді Желепи О.В., суддів: Стрижеуса А.М., Шкоріної О.І.,
за участю секретаря судового засідання Рябошапки М.О.
розглянувши у відкритому судовому засідання в залі суду цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 04 липня 2023 року (ухвалено у складі судді Макаренко І.О., інформація про дату складення повного рішення відсутня)
у справі за позовом ОСОБА_1 до Держави України в особі Головного управління Національної поліції у місті Києві, Держави України в особі Державної казначейської служби України про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади
Короткий зміст позовних вимог
У липні 2019 року позивачка звернулася до суду із вказаним позовом, у якому просила: стягнути з відповідачів на її користь в рахунок відшкодування шкоди суму в розмірі 2 015 860,00 грн; в рахунок відшкодування моральної шкоди - суму в розмірі 200 000,00 грн.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивачка є однією з потерпілих в об'єднаному кримінальному провадженні № 12015100020007355 від 26.08.2015.
06.03.2019 із матеріалів об'єднаного кримінального провадження № 12015100020007355 від 26.08.2015, виділено кримінальне провадження № 12019100000000229.
Як встановлено в ході слідства ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , користуючись тривалими дружніми стосунками та зловживаючи довірою по відношенню до нього із боку ОСОБА_1 та членів її сім'ї, запевнив ОСОБА_1 у необхідності передання під заставу (в іпотеку) в банк належної їй квартири АДРЕСА_1 для отримання кредиту, необхідного ОСОБА_2 для здійснення підприємницької діяльності. Будучи введеною ОСОБА_2 в оману, ОСОБА_1 уклала із ПАТ «УкрСиббанк» Договір про надання споживчого кредиту №11163820000, згідно з умовами якого остання отримала кредит у сумі 77 000 доларів США, що станом на 04.07.2019 еквівалентно 2 015 860 грн по курсу НБУ зі сплатою процентної ставки за користування кредитом в розмірі 13,0 % річних, строком до 06.06.2017.
Отримані кредитні кошти ОСОБА_1 передала у повному обсязі ОСОБА_2 . На забезпечення виконання взятих на себе кредитних зобов'язань перед ПАТ «УкрСиббанк», ОСОБА_1 передала в іпотеку належну їй квартиру. На виконання домовленостей ОСОБА_1 надала ОСОБА_2 довіреність на представництво її інтересів перед банком та третіми особами. Однак за своїм злочинним планом, ОСОБА_2 не збирався здійснювати погашення кредиту ОСОБА_1 .
Унаслідок таких спланованих дій ОСОБА_2 , ПАТ «УкрСиббанк» позбавив ОСОБА_1 права власності на іпотечну квартиру у зв'язку з несплатою кредиту. Представником позивача подано десятки клопотань до слідчого про вчинення слідчих дій, збиранні доказів, вручені підозри для ОСОБА_2 та до слідчих суддів спираючись на вищевикладені обставини проте безрезультатно. Незважаючи на те, що у органів слідства достатньо доказів вини ОСОБА_2 у вчиненні особливо тяжкого злочину, передбаченого ч. 4 ст. 190 КК України, останньому не вручено підозру, хоча досудове слідство у справі проводиться вже більше двох років. Тобто гарантії Держави щодо захисту прав і майнової безпеки потерпілої ОСОБА_1 , з боку Держави невиконанні.
У зв'язку із бездіяльністю Держави позивачу не було відшкодовано збиток в розмірі 2 015 860 грн, заподіяний злочином на території України.
Окрім цього, за весь цей період часу позивач пережила сильні душевні страждання, які негативно позначилися на її здоров'ї, оскільки вона була позбавлена права розпоряджатися та користуватися своїми коштами протягом тривалого часу та була змушена витрачати час на численні звернення до правоохоронних органів аби довести порушення своїх прав. Таку шкоду позивач оцінює у 200 000 грн.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Шевченківський районний суд міста Києва рішенням від 04 липня 2023 року в задоволенні позову відмовив.
Короткий зміст вимог апеляційної скарги
Не погодившись з таким рішенням, ОСОБА_1 12 березня 2024 року подала засобами поштового зв'язку через Шевченківський районний суд міста Києва апеляційну скаргу, у якій просить оскаржуване рішення скасувати та ухвалити нове про повне задоволення позовних вимог: стягнути з ГУНП у м. Києві, Державної казначейської служби України на її користь в рахунок відшкодування шкоди суму в розмірі 2 015 860 грн та 200 000 грн в рахунок відшкодування моральної шкоди.
Узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу
Апелянт вважає, що суд дійшов помилкових висновків за результатами розгляду справи, оскільки позивач фактично звернулася до суду із позовом до Держави України та не оскаржувала дії чи бездіяльність окремої посадової особи органу державної влади чи окремого органу як такого. Наведене вбачається із тексту позову, у якому чітко відображено, що позивач обґрунтовує підстави для відшкодування шкоди, завданою Державою України, яка представлена окремими державними органами влади.
Зазначає, що обґрунтовуючи заявлений позов позивачка не доводила вину працівників ГУНП у м. Києві та Державної казначейської служби України. Натомість указувала, що саме Державою Україною не створено належних умов для забезпечення реалізації її основної правоохоронної функції - гарантування безпеки її громадянам та будь-якій особі на території України та гарантування отримання потерпілою особою відшкодування шкоди заподіяної на території України внаслідок вчинення злочину.
Далі по тексту апеляційної скарги викладаються фактичні обставини справи, що стали підставою для звернення до суду із позовом та нормативне обґрунтування позовних вимог.
В частині висновків суду про недоведеність позивачкою моральної шкоди зазначає, що факт моральної шкоди обґрунтований самими обставини справи та не потребує додаткового обґрунтування. Щодо розміру, вважає, що насправді моральна шкода коштує мільйони гривень і глибинно не може бути компенсована ніякими грошима, оскільки це почуття розчарування стоїть над грошима.
Узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи
12 лютого 2025 року представник ГУНП у м. Києві - Глущенко О.М. подала відзив на апеляційну скаргу, у якому просила відмовити в задоволенні апеляційної скарги, а рішення суду першої інстанції залишити без змін як таке, що постановлено з дотриманням норм матеріального та процесуального права на підставі повно та всебічно з'ясованих обставин справи.
Позиція учасників справи, які з'явилися в судове засідання
У судовому засіданні позивач ОСОБА_1 апеляційну скаргу підтримала в повному обсязі, просила її задовольнити з підстав, викладених у ній.
Головне управління Національної поліції у м. Києві та Державна казначейська служба України своїх представників у судове засідання не направили, про дату час та місце судового розгляду повідомлені належним чином шляхом доставлення судових повісток-повідомлень до електронного кабінету в ЄСІТС.
У постанові Верховного Суду від 24 січня 2018 року у справі № 907/425/16 викладено позицію, що неявка осіб, які беруть участь у справі, належним чином повідомлених про час та місце судового розгляду справи є їх волевиявленням, яке свідчить про відмову від реалізації свого права на безпосередню участь у судовому розгляді справи та інших процесуальних прав, а тому не може бути перешкодою для розгляду судом апеляційної інстанції питання по суті.
Верховний Суд в постанові від 01 жовтня 2020 року по справі №361/8331/18 висловився, що якщо представники сторін чи інших учасників судового процесу не з'явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, він може вирішити спір по суті. Основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.
З урахуванням викладеного, приписів частини другої статті 372 ЦПК України, колегія суддів ухвалила розглядати справу за відсутності представників Головного управління Національної поліції у м. Києві та Державної казначейської служби України.
Фактичні обставини справи, встановлені судом
Суд установив, що 06 червня 2007 року ОСОБА_1 уклала із ПАТ «УкрСиббанк» Договір про надання споживчого кредиту № 11163820000 (далі - Кредитний договір), згідно з умовами якого остання отримала кредит у сумі 77 000 доларів США зі сплатою процентної ставки за користування кредитом в розмірі 13,0 % річних строком до 06 червня 2017 року. Того ж дня на забезпечення виконання зобов'язань за договором між сторонами було укладено договір іпотеки № 56001, за умовами якого в іпотеку було передано нерухоме майно - двокімнатну квартиру за адресою: АДРЕСА_1 (далі - Квартира).
14 червня 2017 року позивач звернуся до Шевченківського УП ГУНП у м. Києві з письмовою заявою про вчинення кримінального правопорушення ОСОБА_2 , а саме шляхом обману та зловживання довірою заволодів грошовими коштами позивача в сумі 77 000 доларів США, чим вчинив кримінальне правопорушення, передбачене ч. 4 ст. 190 КК України.
20 червня 2017 року внесено відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань у кримінальному провадженні №12015100020007355 за фактом вчинення кримінального правопорушення ОСОБА_2 за частиною 2 статті 190 Кримінального кодексу України.
06 березня 2019 року із матеріалів об'єднаного кримінального провадження № 12015100020007355 від 26 серпня 2015 року, виділено кримінальне провадження № 12019100000000229.
06 жовтня 2017 року між ТОВ «КЕЙ-КОЛЕКТ» в особі представника за довіреністю Горєлого С.О. та ОСОБА_1., від імені якої діяв ОСОБА_3 , укладено нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу Квартири, за умовами якого продавець передав, а покупець прийняв у власність належну продавцю на праві власності на підстав Договору іпотеки № 560001 від 06 червня 2007 року Квартиру. Продаж вчинено за 618 700 грн. Відповідно до нотаріально посвідченої заяви від 06 жовтня 2017 року ТОВ «КЕЙ-КОЛЕКТ» в особі представника за довіреністю Горєлого С.О. підтвердило, що від представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 здійснено повний розрахунок у розмірі 618 700 грн за Договором купівлі-продажу Квартири від 06 жовтня 2017 року.
03 листопада 2017 року ОСОБА_1 заявила цивільний позов у кримінальному провадженні № 12017100100007423 від 20 червня 2017 року на суму 2 262 000 грн.
Станом на дату подачі позову кримінальне провадження № 12019100000000229 триває.
Позиція суду апеляційної інстанції
Заслухавши доповідь головуючого судді Желепи О.В., пояснення ОСОБА_1., дослідивши матеріали справи та перевіривши законність й обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, що заявлялися у суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню.
Мотиви, з яких виходить апеляційний суд, та застосовані норми права
Згідно зі статтею 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. В суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.
Відповідно до вимог статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Указаним вимогам рішення суду першої інстанції не відповідає.
Відмовляючи у задоволенні позову суд першої інстанції виходив із того, що:
- незаконність дій органів досудового розслідування, як це передбачено законодавством, не встановлена та не підтверджена жодним доказом у встановленому законом порядку;
- обставини на які посилається позивач мали місце, разом з цим, станом на день розгляду справи, позивачем не надано рішення суду, яке встановлювало незаконність дій органу досудового розслідування та порушення прав позивача;
- наявність певних недоліків у процесуальній діяльності зазначених посадових осіб сама по собі не може свідчити про незаконність їх діяльності як такої й, відповідно, не може бути підставою для безумовного стягнення відшкодування моральної або майнової шкоди;
- досудове розслідування триває, проводяться слідчі (розшукові) дії, спрямовані на повне та об'єктивне дослідження обставин вчинення кримінального правопорушення;
- позивачем не надано доказів на підтвердження того, що мала місце бездіяльність органу досудового розслідування, а також що вона виникла саме внаслідок протиправних дій (бездіяльності) працівників органу досудового розслідування Головного управління Національної поліції у м. Києві та Державної казначейської служби України, не надано доказів заподіяння моральної шкоди та наявності вини працівників вищевказаних органів, причинного зв'язку між рішеннями, діями або бездіяльністю відповідачів і шкодою, не доведено належними і допустимими доказами самого факту заподіяння ними шкоди позивачу. Сам факт звернень ОСОБА_1 до посадових осіб відповідачів не може бути доказом того, що дії та бездіяльність відповідачів завдали їй матеріальної та моральної шкоди;
- позивачем не доведено факту нанесення йому шкоди відповідачами, не обґрунтовано її розмір, причинно наслідковий зв'язок між правопорушенням і шкодою, що є процесуальним обов'язком позивача;
- на момент розгляду справи не надано рішень, які б підтверджували незаконність бездіяльності відповідачів чи порушення прав позивача в контексті здійснення органом досудового розслідування дій в рамках кримінального провадження, а також незаконність бездіяльності відповідачів не доведена позивачем в судовому засіданні та не заявлена ним у межах позову, тому є передчасним встановлювати та стверджувати про порушення прав позивача та завдання йому шкоди, оскільки досудове розслідування триває, здійснюється перевірка органом досудового розслідування обставин вчинення кримінального правопорушення.
Колегія суддів не може погодитися із такими висновками суду першої інстанції враховуючи таке.
Щодо змісту позовних вимог
При вирішенні питання про належного відповідача щодо вимог про відшкодування шкоди суд першої інстанції не врахував того, що по змісту своєї позовної заяви позивачка посилалася на бездіяльність саме Держави України, в особі її представників - Головного управління Національної поліції у м. Києві та Державної казначейської служби України. Указувала, що саме Держава Україна мала забезпечити їй належні гарантій та захист від правопорушення, а у випадку його вчинення - оперативне та ефективне розслідування такого правопорушення. Вважаючи, що Держава не виконала своїх обов'язків перед нею, позивачка просила відшкодувати завдану такою бездіяльністю матеріально (майнову) та моральну шкоду.
Відповідно до частини першої статті 170 ЦК України держава набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом.
Згідно з частиною другою статті 48 ЦПК України позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2019 року у справі № 242/4741/16-ц вказано, що держава бере участь у справі як відповідач через відповідні органи державної влади, зазвичай, орган, діями якого заподіяну шкоду.
У кожній справі за змістом обґрунтування позову та наданих позивачем пояснень суд має встановити, якого саме результату позивач хоче досягнути унаслідок вирішення спору. Суд розглядає справи у межах сформульованих ним позовних вимог (частина перша статті 13 ЦПК України), але, зберігаючи об'єктивність і неупередженість, сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим кодексом (пункт 4 частини п'ятої статті 12 ЦПК України). Виконання такого обов'язку пов'язане, зокрема, з тим, що суд має надавати позовним вимогам належну інтерпретацію, а не тлумачити їх лише буквально (див., наприклад, постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2022 року у справі № 462/5368/16-ц та від 04 липня 2023 року у справі № 233/4365/18 ).
Враховуючи викладене, а також беручи до уваги принцип jura novit curia («суд знає закони»), суд першої інстанції, незважаючи на відсутність вказівки в прохальній частині позову вимоги до Держави України та/або вимог щодо стягнення шкоди з Державного бюджету України, мав установити, що позов пред'явлений до Держави України в особі її органів - Головного управління Національної поліції у м. Києві та Державної казначейської служби України, та виходячи саме із такого складу учасників справи, встановити дійсні обставини справи та надати їм належну правову оцінку.
Щодо вимог про відшкодування моральної шкоди
Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави (частина 2 статті 3 Конституції України).
В Україні визнається і діє принцип верховенства права (частина 1 статті 8 Конституції України). Чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України (частина 1 статті 9 Конституції України).
Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина 2 статті 19 Конституції України).
Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними (стаття 21 Конституції України).
Згідно зі статтею 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
За приписами статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу у разі їх порушення, невизнання чи оспорювання. Одним із способів захисту цивільних прав та інтересів є відшкодування майнової та моральної шкоди.
Відповідно до пункту третього частини другої статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі.
За загальним правилом, визначеним у частині першій статті 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.
Зокрема, згідно з пунктом третім частиною другою статті 1167 ЦК України, моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала, в інших випадках, встановлених законом.
Шкода, завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується державою лише у випадках вчинення незаконних дій, вичерпний перелік яких охоплюється частиною першою статті 1176 ЦК України, а саме у випадку: 1) незаконного засудження; 2) незаконного притягнення до кримінальної відповідальності; 3) незаконного застосування запобіжного заходу; 4) незаконного затримання; 5) незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт.
За відсутності підстав для застосування частини першої статті 1176 ЦК України в інших випадках заподіяння шкоди цими органами діють правила частини шостої цієї статті - така шкода відшкодовується на загальних підставах, тобто виходячи із загальних правил про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовими та службовими особами (статті 1173, 1174 ЦК України).
Відповідно до частини першої статті 1173 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.
Шкода, завдана фізичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю посадової особи органу державної влади при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується на підставі статті 1174 ЦК України.
Колегія суддів враховує висновок викладений Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 12 березня 2019 року у справі № 920/715/17 про те, що «статті 1173, 1174 ЦК України є спеціальними і передбачають певні особливості, характерні для розгляду справ про деліктну відповідальність органів державної влади та посадових осіб, які відмінні від загальних правил деліктної відповідальності. Зокрема, цими правовими нормами передбачено, що для застосування відповідальності посадових осіб та органів державної влади встановлення їх вини не є обов'язковою. Утім, цими нормами не заперечується обов'язковість наявності інших елементів складу цивільного правопорушення, які є обов'язковими для доказування у спорах про стягнення шкоди.
Необхідною підставою для притягнення органу державної влади до відповідальності у вигляді стягнення шкоди є наявність трьох умов:
1) неправомірні дії (бездіяльність) цього органу;
2) наявність шкоди; та
3) причинний зв'язок між неправомірними діями (бездіяльністю) і заподіяною шкодою.
Довести наявність цих умов має позивач, який звернувся з позовом про стягнення шкоди на підставі статей 1173, 1174 ЦК України».
Щодо вимог до Держави України в особі Державної казначейської служби України
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2019 року у справі № 242/4741/16-ц вказано, що держава бере участь у справі як відповідач через відповідні органи державної влади, зазвичай, орган, діями якого заподіяну шкоду. Разом із тим, залучення або ж незалучення до участі у таких категоріях спорів ДКСУ чи її територіального органу не впливає на правильність визначення належного відповідача у справі, оскільки ДКСУ чи її територіальний орган не є тим суб'єктом який порушив права чи інтереси позивача.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц зроблено висновок, що «пред'явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження».
З урахування встановлених обставин справи та підстав позову, колегія суддів констатує, що Державна казначейська служба України не порушувала права позивачки, а тому є неналежним відповідачем у цій справі, що є самостійною підставою для відмови в позові до нього.
Щодо вимог до Держави України в особі Головного управління Національної поліції у місті Києві
Стверджуючи про бездіяльність Держави України в особі Головного управління Національної поліції у місті Києві позивачка вказує, що з часу подачі заяви про вчинення щодо неї кримінального правопорушення та внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань (20 червня 2017 року) по день подання позову (05 липня 2019 року) пройшло 2 роки, тобто більше ніж 18 місяців. Особі, яка вчинила кримінальне правопорушення щодо неї не повідомлено про підозру та не притягнуто до відповідальності, її права не відновленні, шкода не відшкодована.
Згідно з положеннями статті 219 КПК України (тут і надалі - у редакції, чинній станом на день внесення відомостей до ЄРДР) строк досудового розслідування обчислюється з моменту внесення відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань до дня звернення до суду з обвинувальним актом, клопотанням про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру, клопотанням про звільнення особи від кримінальної відповідальності або до дня ухвалення рішення про закриття кримінального провадження.
Строк досудового розслідування з моменту внесення відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань до дня повідомлення особі про підозру становить:
1) шість місяців - у кримінальному провадженні щодо кримінального проступку;
2) дванадцять місяців - у кримінальному провадженні щодо злочину невеликої або середньої тяжкості;
3) вісімнадцять місяців - у кримінальному провадженні щодо тяжкого або особливо тяжкого злочину.
Ураховуючи санкцію частини четвертої статті 190 КК України (позбавлення волі до 12 років) та положення статті 12 КК України, строк досудового розслідування кримінального провадження № 12017100100007423 від 20 червня 2017 року, з матеріалів якого 06 березня 2019 року виділено кримінальне провадження № 12019100000000229, до дня повідомлення особі про підозру становить 18 місяців.
Колегія суддів установила, що станом на дату звернення позивача із цим позовом 05 липня 2019 року (через 24 місяці з дня внесення відомостей до ЄРДР), а також станом на день розгляду справи в суді першої інстанції та перегляду в суді апеляційної інстанції в указаному кримінальному провадженні жодній особі не повідомлено про підозру.
Рішення про закриття кримінального провадження в порядку статті 284 КПК України слідчим, прокурором чи судом не прийнято.
Згідно зі статтею 18 КПК України під час кримінального провадження кожна процесуальна дія або процесуальне рішення повинні бути виконані або прийняті в розумні строки. Розумними вважаються строки, що є об'єктивно необхідними для виконання процесуальних дій та прийняття процесуальних рішень. Розумні строки не можуть перевищувати передбачені цим Кодексом строки виконання окремих процесуальних дій або прийняття окремих процесуальних рішень. Проведення досудового розслідування у розумні строки забезпечує прокурор, слідчий суддя (в частині строків розгляду питань, віднесених до його компетенції), а судового провадження - суд.
Критеріями для визначення розумності строків кримінального провадження є:
1) складність кримінального провадження, яка визначається з урахуванням кількості підозрюваних, обвинувачуваних та кримінальних правопорушень, щодо яких здійснюється провадження, обсягу та специфіки процесуальних дій, необхідних для здійснення досудового розслідування тощо;
2) поведінка учасників кримінального провадження;
3) спосіб здійснення слідчим, прокурором і судом своїх повноважень.
Відповідно до статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
У такий спосіб Україна взяла на себе зобов'язання гарантувати кожній особі права та свободи, закріплені в Конвенції, включаючи право на справедливий судовий розгляд протягом розумного строку.
Згідно зі статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Розумність тривалості провадження повинна визначатись у контексті відповідних обставин справи та з огляду на критерії, передбачені прецедентною практикою Європейського суду з прав людини, зокрема складність справи, поведінку заявника, а також органів влади, пов'язаних зі справою (див. mutatis mutandis п. 67 рішення ЄСПЛ від 25 березня 1999 року у справі «Пелісьє і Сассі проти Франції» (Pelissier and Sassi v France); п. 35 рішення ЄСПЛ від 27 червня 1997 року у справі «Філіс проти Греції» (№ 2, Philis v. Greece). Стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод не вимагає надання спеціального засобу правового захисту від надмірної тривалості провадження; достатніми можуть бути загальні конституційні та судові позови, наприклад, про встановлення позадоговірної відповідальності з боку держави.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03 вересня 2019 року у справі № 916/1423/17 зазначала, що надмірна тривалість кримінального провадження здатна призвести до моральних страждань особи, зумовлених тривалою невизначеністю спірних правовідносин; необхідністю відвідування органів досудового розслідування; неможливістю здійснювати звичайну щоденну діяльність; підривом репутації тощо. Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції позивач може претендувати на компенсацію за шкоду, спричинену надмірною тривалістю кримінального провадження, якщо доведе факт надмірної тривалості досудового розслідування і те, що тим самим йому було завдано матеріальної чи моральної шкоди, та обґрунтує її розмір.
Із матеріалів справи та долучених позивачем доказів (заяв та клопотань до ГУНП у м. Києві) вбачається, що представник позивача як потерпілої у кримінальному провадженні - ОСОБА_5. сприяв органу досудового розслідування у встановленні обставини, які підлягають доказуванню у кримінальному провадженні, просив повідомити про підозру ОСОБА_2 (том 1 а. с. 38-40, 43-51 зворот, а. с. 205-210, 228-231 зворот). Звертався до прокуратури зі скаргами на бездіяльність слідчого у виділеному кримінальному провадженні № 12019100000000229 (том 1 а. с. 221-224, 225-227, 233-235).
Дарницький районний суд м. Києва ухвалою від 17 лютого 2020 року скаргу адвоката Дем'яненка М.В. в інтересах ОСОБА_1 , ОСОБА_3 на бездіяльність слідчого СВ Дарницького УП ГУНП у м. Києві у кримінальному провадженні №12019100000000229 задовольнив, зобов'язав слідчого СВ Дарницького УП ГУНП у м. Києві у кримінальному провадженні №12019100000000229 у триденний строк з дня отримання копії ухвали з дотримання вимог статті 220 КПК України, розглянуто клопотання ОСОБА_5 від 06 лютого 2020 року (том 1 а. с. 244, 244 зворот).
Таким чином, у справі, що переглядається, позивач належними та допустимими доказами довела протиправну бездіяльність органу досудового розслідування - ГУНП у м. Києві, що виявилася у неприйнятті процесуального рішення (повідомлення про підозру або постанови про закриття кримінального провадження) протягом установленого законом строку.
ГУНП у м. Києві не надало суду належних та допустим доказів того, що порушення розумних строків досудового розслідування зумовлено об'єктивними, незалежними від органу досудового розслідування обставинами.
За приписами частин третьої, четвертої статті 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Колегія суддів визнає помилковими висновки суду першої інстанції про те, що позивач мала надати докази, зокрема рішення суду, яким встановлено незаконність дій органу досудового розслідування та порушення прав позивача, оскільки: по-перше, позивач обґрунтовувала свій позов протиправною бездіяльністю, а не діями, відповідачів; по-друге, оскільки в постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року в справі № 920/715/17, визначено, що питання наявності між сторонами деліктних зобов'язань та цивільно-правової відповідальності за заподіяну шкоду перебуває у площині цивільних правовідносин потерпілого та держави, що не регулюються нормами КПК України, а суд загальної юрисдикції за правилами позовного провадження самостійно встановлює наявність чи відсутність складу цивільного правопорушення, який став підставою для стягнення шкоди, оцінюючи надані сторонами докази.
Таким чином, саме суд першої інстанції мав оцінити тривалість строку досудового розслідування та встановити чи було дотримано вимоги щодо її розумності.
Висновок суду про те, що наявність певних недоліків у процесуальній діяльності зазначених посадових осіб сама по собі не може свідчити про незаконність їх діяльності як такої й, відповідно, не може бути підставою для безумовного стягнення відшкодування моральної або майнової шкоди, також є помилковим, оскільки суд не оцінив належним чином розумність строків досудового розслідування, у якому позивач є потерпілою.
Наявність моральної шкоди
Згідно зі статтею 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає, зокрема, у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із протиправною поведінкою щодо неї самої.
У пункті 3 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» судам роз'яснено, що під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 вересня 2018 року у справі № 686/23731/15-ц зроблено висновок, що моральною шкодою визнаються страждання, заподіяні громадянинові внаслідок фізичного чи психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливості реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру.
Колегія суддів вважає, що оскільки підставою виникнення обов'язку відшкодувати моральну шкоду є правопорушення (протиправність рішень, дій чи бездіяльності відповідача), то завжди є і моральні страждання з приводу порушення прав фізичної особи. Моральна шкода, як правило, супроводжує будь-яке порушення цивільного права чи охоронюваного законом інтересу.
Крім того, практикою ЄСПЛ у подібних категоріях справ визначена презумпція моральної шкоди: у разі порушення майнових або цивільних прав «середня», «нормально» реагуюча на протиправну щодо неї поведінку людина повинна відчувати страждання (моральну шкоду).
У п. 37 рішення в справі «Недайборщ проти Російської Федерації» від 01.07.2010 ЄСПЛ зазначив: «Суд нагадує свою незмінну позицію про те, що заявнику не може бути пред'явлено вимогу про надання будь-якого підтвердження моральної шкоди, яку він поніс», тому позивачу не може бути пред'явлено вимогу про надання будь-якого підтвердження моральної шкоди, яку він поніс, що означає, що при наявності встановленого факту порушення прав заявника розмір моральної шкоди має визначатися судом в межах справедливого розгляду конкретної справи».
Наявність моральної шкоди позивачка мотивувала тим, що внаслідок бездіяльності Держави України в особі її органів - відповідачів не створено належних умов для забезпечення реалізації основної правоохоронної функції держави - гарантування безпеки її громадянам та будь-якій особі на території України та гарантування отримання потерпілою особою відшкодування шкоди заподіяної на території України внаслідок вчинення злочину.
За таких обставин колегія суддів вважає, що ОСОБА_1 зазнала душевних страждань, завданих неправомірною бездіяльністю органу досудового розслідування, зокрема не проведення у розумний строк досудового розслідування.
Причинний зв'язок між протиправною бездіяльністю та моральною шкодою
Колегія суддів вважає, що заподіяння моральної шкоди ОСОБА_1 перебуває у прямому причинному зв'язку із протиправною бездіяльністю органу досудового розслідування, оскільки така бездіяльність передує у часі завданій моральній шкоді, є необхідною та головною умовою виникнення моральної шкоди, а також, на переконання апеляційного суду, із неминучість викликає саме такі наслідки у вигляді моральної шкоди.
Розмір моральної шкоди
Положеннями частини третьої статті 23 ЦК України визначено, що моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
Аналіз положень статей 23, 1174 ЦК України свідчить про те, що моральна шкода, завдана фізичній особі незаконною бездіяльністю органу державної влади при здійсненні ним своїх повноважень, відшкодовується державою і при визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності, виваженості і справедливості.
У постанові Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 05 грудня 2022 року у справі № 214/7462/20 вказано, що при визначенні грошової суми компенсації моральної шкоди враховуються характер правопорушення, глибина фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступінь вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, інші обставини, які мають істотне значення, вимоги розумності й справедливості. В деяких випадках в законодавстві визначено мінімальний розмір моральної шкоди. При цьому розмір відшкодування моральної шкоди має бути не більшим, ніж достатньо для розумного задоволення потреб потерпілої особи, і не повинен приводити до її безпідставного збагачення (постанова ВП ВС від 15 грудня 2020 року у справі № 752/17832/14-ц).
Колегія суддів вважає, що заявлена позивачкою моральна шкода у розмірі 200 000 грн є неспівмірною із тим обсягом та характером душевних страждань, яких зазнала позивачка у зв'язку із порушенням розумних строків досудового розслідування.
Колегія суддів приходить до висновку, що компенсація у розмірі 5 000 грн є достатньою для розумного задоволення потреб позивачки, і не призведе до її безпідставного збагачення, враховуючи обсяг та характер душевних страждань, яких зазнала позивачка у зв'язку із протиправною бездіяльністю щодо себе.
Колегія суддів також вказує, що право на відшкодування шкоди з урахуванням практики ЄСПЛ повинно носити ефективний характер, і має на меті не тільки покриття шкоди, завданої потерпілій стороні, а також є засобом попередження з боку відповідача вчинення порушень прав, отже має бути відчутним не тільки для позивача, але й для відповідача, бо спонукало б відповідача вживати заходів щодо зміни практики нехтування положеннями законодавства.
Щодо вимог про відшкодування матеріальної (майнової) шкоди
Позов у цій частині обґрунтований тим, що внаслідок тривалого досудового розслідування шкода, завдана кримінальним правопорушенням не відшкодована.
Верховний Суд в постанові від 27 серпня 2020 року у справі № 419/2304/18 зазначив, що суд згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін, а, з'ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини. Зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом слід керуватися при вирішенні спору.
Важливість цього принципу підтверджена і у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц, у якій зазначено, що «згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») неправильна юридична кваліфікація учасниками справи спірних правовідносин не звільняє суд від обов'язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм». З аналізу наведених норм процесуального права убачається, що саме на суд покладено обов'язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для ухвалення рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту.
Колегія суддів установила, що фактично позивачка вважає, що внаслідок бездіяльності Держави України, зокрема безрезультативністю її охоронної функції, було вчинено кримінальне правопорушення, яким позивачці заподіяно збитки в розмірі 2 015 860 грн.
Відповідно до статті 1177 ЦК України шкода, завдана фізичній особі, яка потерпіла від кримінального правопорушення, відшкодовується відповідно до закону. Шкода, завдана потерпілому внаслідок кримінального правопорушення, компенсується йому за рахунок Державного бюджету України у випадках та порядку, передбачених законом.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 вересня 2019 року у справі № 916/1423/17 висловлена правова позиція про те, що Держава не несе майнову відповідальність перед потерпілими за всі злочини, які залишилися нерозкритими. Положення статті 1177 ЦК України передбачають порядок відшкодування шкоди, завданої лише фізичній особі, яка потерпіла від кримінального правопорушення. Проте, на даний час у національному законодавстві відсутній відповідний нормативно-правовий акт, який визначає такий порядок відшкодування шкоди.
У цій же постанові Велика Палата Верховного Суду також зазначила, що Європейський суд з прав людини, дослідивши приписи статті 1177 ЦК України у редакції, що була чинною до 09 червня 2013 року, та статті 1207 цього Кодексу, у справах за заявами № 54904/08 і № 3958/13 вказав, що отримання відшкодування на підставі зазначених приписів можливе лише за дотримання умов, які у них передбачені, та за наявності окремого закону, якого немає і в якому мав би бути визначений порядок присудження та виплати відповідного відшкодування. Тому ЄСПЛ відзначив, що право на відшкодування державою потерпілим у наслідок кримінального правопорушення ніколи не було безумовним. Оскільки заявники не мали чітко встановленого в законі права вимоги для цілей, передбачених статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, вони не могли стверджувати, що мали легітимне очікування на отримання будь-яких конкретний сум від держави. З огляду на це ЄСПЛ визнав скарги заявників на порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції несумісними з положеннями Конвенції ratione materiae.
У рішенні Європейського суду з прав людини від 30.09. 2014 року у справі «Петльований проти України», Суд зауважив, що відповідно до ЦК України питання державної компенсації жертвам злочину врегульовано таким чином, що будь-яка вимога про таку компенсацію є умовною, і ці умови частково викладені у першому пункті статті 1177 ЦК України, який містить слова «якщо особа, яка вчинила злочин, не ідентифікована або неплатоспроможна». Подальші умови полягають у тому, що вони мають бути встановлені окремим законом, який не було прийнято до цього часу. Такий закон має також містити процедуру присудження та сплати компенсації. Із цих застережень вбачається , що право на компенсацію з боку держави жертвам злочину, передбачене вищевказаною статтею Кодексу, ніколи не було призначене, щоб бути безумовним. Практика національних судів підтверджує, що за відсутності закону, який формулює такі положення, право на компенсацію не може виникнути згідно зі статтею 1177 ЦК України, як окремо взятою.
Також, не можна вважати, що матеріальна шкода завдана саме бездіяльністю Держави України, оскільки як було встановлено та не заперечується позивачкою, вона самостійно та добровільно, хоч і за її словами будучи введеною в оману, підписала Кредитний договір, за яким отримала 77 000 доларів США, та договір Іпотеки, за яким передала в забезпечення виконання зобов'язань за Кредитним Договором свою Квартиру. Тобто в першу чергу саме її необачність стала причиною заподіяння їй матеріальної (майнової) шкоди в розмірі переданих грошових коштів у розмірі 77 000 доларів США та витрачених коштів на викуп своєї Квартири у розмірі 618 700 грн.
Колегія суддів також враховує, що в межах кримінального провадження № 12017100100007423 від 20 червня 2017 року, в порядку статті 128 КПК України ОСОБА_1 заявила цивільний позов на суму 2 262 000 грн, а тому її право на відшкодування матеріальної шкоди ще може бути захищене в межах кримінального провадження.
З урахуванням викладеного, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про необґрунтованість позовних вимог у цій частині.
Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги
Колегія суддів установила, що тривалість кримінального провадження № 12017100100007423 від 20 червня 2017 року є надмірною, що є наслідком протиправної бездіяльності Держави України в особі Головного управління Національної поліції в м. Києві, що є підставою для відшкодування моральної шкоди.
Суд першої інстанції, вирішуючи спір, на зазначене уваги не звернув, зробив помилковий висновок про відсутність передбачених законом підстав для відшкодування завданої позивачу такою бездіяльністю моральної шкоди з огляду на те, що останній не довів протиправність такої бездіяльності та наявність моральної шкоди.
Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
За змістом ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Колегія суддів виснує, що суд першої інстанції допустив неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, неправильно застосовав норми матеріального права, а висновки, викладених у рішенні суду першої інстанції, не відповідають обставинам справи, а тому є підстави для часткового задоволення апеляційної скарги, скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового рішення про часткове задоволення позовних вимог щодо стягнення з Держави України в особі Головного управління Національної поліції в м. Києві компенсації моральної шкоди в розмірі 5 000 грн.
При формуванні змісту резолютивної частини постанови апеляційний суд враховує висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 01 вересня 2021 року у справі № 545/2344/20 про те, що оскільки кошти на відшкодування шкоди державою підлягають стягненню з Державного бюджету України, то у таких справах резолютивна частина судового рішення не повинна містити відомостей про суб'єкта його виконання, номери та види рахунків, з яких буде здійснено стягнення коштів.
Керуючись статтями 11, 15, 16, 23, 1167, 1173, 1174, 1176 ЦК України, статтями 12, 81, 258, 259, 263, 268, 367, 374, 376, 381-384, 389 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково.
Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 04 липня 2023 року - в частині відмови в задоволенні позовних вимог про відшкодування моральної шкоди скасувати та ухвалити в цій частині нове судове рішення про часткове задоволення позовних вимог.
Стягнути з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 у відшкодування моральної шкоди 5 000 (п'ять тисяч) гривень.
У решті рішення залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом 30 днів з дня складення повного судового рішення.
Повна постанова складена 20 березня 2025 року.
Головуючий О.В. Желепа
Судді: А.М. Стрижеус
О.І. Шкоріна