Апеляційне провадження № 22-ц/824/2959/2025
Справа № 760/19793/17
Іменем України
17 березня 2025 року
м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді Кашперської Т.Ц.,
суддів Фінагеєва В.О., Яворського М.А.,
за участю секретаря Діденка А.С.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , подану представником ОСОБА_3 , на рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 18 липня 2024 року, ухвалене у складі судді Коробенка С.В. у м. Київ у справі за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , Київської міської ради про визнання права власності в порядку спадкування та витребування майна із чужого незаконного володіння,
заслухавши доповідь судді, перевіривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи,
У вересні 2017 року позивач ОСОБА_4 звернувся до суду із даним позовом, уточнивши позовні вимоги у вересні 2023 року, просив визнати за ним право власності на будинок АДРЕСА_1 : на частину в порядку спадкування за заповітом та на частину в порядку спадкування за законом, витребувати житловий будинок за вказаною адресою з чужого незаконного володіння ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на свою користь.
Позов мотивував тим, що він та його покійний батько ОСОБА_5 отримали в рівних частках згідно заповіту від 24 вересня 2003 року все майно, зокрема і спірний будинок АДРЕСА_1 після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 баби позивача ОСОБА_6 . Враховуючи, що батько позивача ОСОБА_5 на день смерті ОСОБА_6 постійно проживав з нею, він вважається таким, що прийняв спадщину згідно заповіту. Не відмовлявся від прийняття спадщини і позивач, який на день смерті ОСОБА_6 був неповнолітнім, та його законні представники, а тому він вважається таким, що прийняв спадщину згідно заповіту від 24 вересня 2003 року.
Після смерті батька ОСОБА_5 18 серпня 2017 року єдиним спадкоємцем майна, що йому належало, є позивач.
02 жовтня 2017 року ОСОБА_4 звернувся до Дев'ятої державної нотаріальної контори з заявою про прийняття спадщини після смерті свого батька, однак у видачі свідоцтва про право на спадщину на майно позивачу було відмовлено в зв'язку з відсутністю правовстановлюючих документів.
Крім цього, він дізнався, що будинок було незаконно відчужено на користь інших осіб.
Як вбачається з матеріалів справи, будинок за вказаною адресою вперше було відчужено 31 липня 2013 року ОСОБА_7 на підставі договору купівлі-продажу ОСОБА_8 та ОСОБА_9 . Відповідно до витягу з реєстру речових прав, спірний будинок належав ОСОБА_7 на підставі свідоцтва про право власності НОМЕР_1 від 15 травня 1994 року, проте згідно відповіді КП «Житло-Сервіс» від 02 січня 2023 року, Головним управлінням житлового забезпечення Київської міської державної адміністрації свідоцтво про право власності з такими реквізитами не видавалося. Згідно відповіді КП КМР «Київське міське бюро технічної інвентаризації» від 30 листопада 2022 року реєстрація права власності на об'єкт нерухомого майна за адресою АДРЕСА_1 відсутня. Вказане підтверджується і матеріалами кримінального провадження Солом'янського УП ГУНП у м. Києві № 12017100090010126 від 06 вересня 2017 року за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 190 КК України, в якому позивачу надано статус потерпілого.
Отже, спірний будинок було відчужено поза волею позивача та його померлого батька, після смерті якого позивач є єдиним спадкоємцем, а тому позивач має право звернутися до суду з позовом про відновлення свого права на будинок шляхом витребування його з чужого незаконного володіння. Враховуючи, що вказана обставина також перешкодила йому належним чином реалізувати своє право власності, вважав, що також підлягає задоволенню вимога про визнання за ним права власності на частину будинку в порядку спадкування за заповітом та частину будинку в порядку спадкування за законом.
Рішенням Солом'янського районного суду м. Києва від 18 липня 2024 року позов задоволено. Визнано за ОСОБА_4 право власності на будинок АДРЕСА_1 : на частину в порядку спадкування за заповітом, на частину в порядку спадкування за законом, витребувано житловий будинок АДРЕСА_1 з чужого незаконного володіння ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ОСОБА_4 . Стягнуто з відповідачів на користь позивача судовий збір в розмірі 960 грн. з кожного.
Відповідачі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 в особі представника ОСОБА_3 , не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, подали апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на незаконність та необґрунтованість рішення, неправильне застосування норм матеріального і процесуального права, просили скасувати рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 18 липня 2024 року та ухвалити нове рішення, яким відмовити в позові.
Обґрунтовуючи апеляційну скаргу, посилалися на те, що судом першої інстанції порушено судову практику розгляду цивільних справ про спадкування, оскільки не встановлено коло спадкоємців після смерті ОСОБА_6 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , яка зі слів позивача є його бабою, але докази в матеріалах справи відсутні, та після смерті батька позивача ОСОБА_5 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 . Судом не витребувані та не досліджені матеріали спадкової справи після смерті батька позивача, незважаючи на те, що у відзиві на позов вказувалось на вищезазначені суттєві порушення закону, а також на те, що постановою державного нотаріуса відмовлено позивачу у вчиненні нотаріальних дій в зв'язку з ненаданням документів, що підтверджують право власності.
В матеріалах справи відсутні докази на підтвердження того, що ОСОБА_6 є бабою позивача, як і докази того, що позивач є єдиним спадкоємцем ОСОБА_5 , що було визнано встановленим судом першої інстанції. Родинні зв'язки між ОСОБА_6 та позивачем відсутні. Суд першої інстанції при ухваленні рішення не врахував наявність інших спадкоємців, чим порушив право на спадкування інших осіб, залучених до спадкової справи.
Крім того, позов був заявлений як віндикаційний, однак позивачем не доведено та судом не встановлено, що позивач дійсно є власником майна, щодо якого він звертається з вимогою витребування, та не доведено той факт, що відповідачі заволоділи таким майном незаконно, без відповідної правової підстави, недобросовісно.
Зазначали, що їх право власності на зазначений будинок є чинним, договори купівлі-продажу від 22 квітня 2014 року № 963 та 968, якими ОСОБА_5 та ОСОБА_10 продали їм будинок, не скасовані, не визнані недійсними, питання щодо їх незаконності та скасування в судовому засіданні ніхто не ставив. При цьому факт відсутності у позивача правовстановлюючого документу беззаперечно підтверджується постановою про відмову у вчиненні нотаріальних дій від 02 жовтня 2017 року.
Зазначали також, що позивачем не надано до суду доказів, що його померлий батько ОСОБА_5 не укладав договір купівлі-продажу від 22 квітня 2014 року № 963, згідно якого продав частку будинку покупцеві ОСОБА_2 , батько позивача за життя не оспорював даний договір, а отже визнавав його правомірним та законним. За таких обставин відсутні підстави вважати, що майно вибуло з володіння спадкодавця (батька позивача) поза волею останнього.
З приводу купівлі ОСОБА_1 іншої частини будинку у ОСОБА_10 , то станом на день укладення договору купівлі-продажу він був зазначений як власник майна згідно відомостей Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, та відповідно отримав від ОСОБА_1 за продаж суму коштів, зазначену в договорі. Підстав вважати ОСОБА_10 незаконним власником майна у ОСОБА_1 не було, оскільки при придбанні майна остання покладалася на відомості реєстру. При цьому під час придбання майна відповідачі не знали про існування ОСОБА_4 , оскільки придбавали майно у інших осіб, які на момент купівлі-продажу будинку були його законними власниками.
Посилаючись на правові висновки в постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 листопада 2021 року в справі № 925/1351/19, 14 грудня 2022 року в справі № 461/12525/15-ц, судову практику ЄСПЛ щодо втручання в право власності і мирне володіння майном, зазначали, що судом першої інстанції не в повній мірі досліджено обставини набуття майна відповідачами в контексті добросовісності останніх набувачів.
Вказували, що представником відповідачів з метою надання до суду додаткових доказів та неможливістю отримати такі самостійно, було подано клопотання про призначення судово-почеркознавчої експертизи, клопотання про витребування для огляду оригіналів документів, клопотання про зупинення провадження в справі, які не було розглянуто судом першої інстанції, чим позбавлено права відповідачів на справедливий розгляд справи та не дотримано принципу змагальності сторін. Крім цього, судом не зазначено про дані клопотання в описовій частині рішення, що є порушенням ч. 3 ст. 265 ЦПК України.
Також судом першої інстанції в порушення ст. 251 ЦПК України не було задоволено клопотання відповідачів про зупинення провадження в справі за наявності об'єктивної неможливості розгляду цієї справи до вирішення іншої справи, що розглядається в порядку кримінального судочинства, оскільки позивач у заявах по суті неодноразово наголошував про наявність кримінального провадження, яке напряму пов'язане з даною цивільною справою, адже стосується припущення про незаконне заволодіння нерухомим майном - будинком за вказаною адресою.
Звертали увагу, що жодної підозри по кримінальному провадженню № 12017100090010126 від 06 вересня 2017 року не існує, тим більше стосовно відповідачів, а також слідством не наведено жодних даних про будь-які шахрайські дії осіб по даному кримінальному провадженню.
Вказували, що судом першої інстанції також протиправно не було розглянуто та не було враховано письмові заперечення відповідачів проти долучення до матеріалів справи копій документів, витребуваних у приватного нотаріуса Бойка О.В., з урахуванням того, що якість таких копій ставила під сумнів відповідність копії оригіналу.
Додатково вказували, що судом першої інстанції при виготовленні повного тексту рішення всупереч п. 6 ч. 7 ст. 265 ЦПК України не зазначено дату його складання.
Від позивача ОСОБА_4 надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому позивач просив відмовити в задоволенні апеляційної скарги, посилаючись на те, що відповідачами порушено строки на подання апеляційної скарги, оскільки вони були обізнані про те, що справа розглядається судом, їх інтереси представляв адвокат, у якого є електронний кабінет і доступ до мережі інтернет, отже адвокат мав можливість ознайомитись з рішенням суду з електронного кабінету або сайту судової влади.
Вважав, що дії відповідачів щодо безпідставного оскарження законного та обґрунтованого рішення суду в апеляційному порядку є затягуванням процесу виконання рішення та порушенням прав позивача на розгляд справи протягом розумного строку, яка розглядається з 2017 року.
Заперечував проти доводів апеляційної скарги про те, що судом не встановлювались спадкоємці ОСОБА_6 , адже в матеріалах справи наявні документи, які підтверджують, що ОСОБА_4 є спадкоємцем ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , а саме свідоцтво про право на спадщину від 28 листопада 1980 року на будинок АДРЕСА_1 , свідоцтво про народження позивача, витяг з державного реєстру актів цивільного стану громадян про державну реєстрацію народження, яким підтверджується, що ОСОБА_5 є сином ОСОБА_6 , заповіт від 24 вересня 2023 року, складений ОСОБА_6 на ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , свідоцтва про смерть ОСОБА_5 та ОСОБА_6 . Під час звернення позивача до нотаріальної контори з приводу оформлення спадщини за заповітом та законом йому було відмовлено у відкритті спадкової справи в зв'язку з тим, що спірний будинок належав не спадкодавцям, а відповідачам ОСОБА_11 та ОСОБА_2 , а тому спадкову справу неможливо було витребувати в зв'язку з її відсутністю.
Пояснював, що право власності відповідачів на спірне нерухоме майно було набуте внаслідок шахрайських дій, оскільки ОСОБА_7 на підставі підробленого свідоцтва про право власності було продано будинок ОСОБА_8 та ОСОБА_9 , а в подальшому після укладення ряду договорів купівлі-продажу, його власниками стали відповідачі. За даним фактом Солом'янським УП ГУНП в м. Києві порушено кримінальне провадження за ст. 190, 358 КК України, в якому позивачу надано статус потерпілої особи.
Вказував, що у нього викликає сумніви добросовісність відповідачів, оскільки добросовісний набувач перед придбанням нерухомого майна має ретельно вивчити його історію та утриматись від придбання будинку, який було відчужено декілька разів на день. Також в матеріалах справи відсутні квитанції, які підтверджують оплату відповідачами придбання будинку.
Зазначав, що судом першої інстанції було вірно встановлено, що спірний будинок, який на момент укладення договорів від 22 квітня 2014 року перебував у власності в рівних частках у ОСОБА_4 та ОСОБА_5 і поза їх волею вибув з їх володіння на підставі кількох договорів, за першим з яких відчуження відбулось з використанням підробленого свідоцтва про право власності.
Щодо посилання відповідачів на необхідність зупинення розгляду справи до закриття кримінального провадження, то в п. 6 ч. 1 ст. 251 ЦПК України зазначено, що суд не може посилатися на об'єктивну неможливість розгляду справи у випадку, коли зібрані докази дозволяють встановити та оцінити обставини (факти), які є предметом судового розгляду. Кримінальне провадження від 06 вересня 2017 року не перешкоджало розгляду справи, а зупинення її розгляду було б порушенням права позивача на розгляд справи протягом розумного строку.
Під час розгляду справи в апеляційному суді стороною відповідача було заявлено ряд клопотань, при вирішенні яких апеляційним судом враховувалося наступне.
Відповідно до ч. 3 ст. 367 ЦПК України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
Відповідно до ч. 3, 4 ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Відповідно до ч. 2, 3 ст. 83 ЦПК України позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви. Відповідач, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, повинні подати суду докази разом з поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи. Відповідно до ч. 1 ст. 84 ЦПК України учасник справи, у разі неможливості самостійно надати докази, вправі подати клопотання про витребування доказів судом. Таке клопотання повинно бути подане в строк, зазначений у частинах другій та третій статті 83 цього Кодексу. Якщо таке клопотання заявлено з пропуском встановленого строку, суд залишає його без задоволення, крім випадку, коли особа, яка його подає, обґрунтує неможливість його подання у встановлений строк з причин, що не залежали від неї.
Відповідно до ч. 3 ст. 91 ЦПК України заява про виклик свідка має бути подана до або під час підготовчого судового засідання, а якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження, - до початку першого судового засідання у справі.
Вирішуючи питання щодо дослідження доказів, які без поважних причин не подавалися до суду першої інстанції, апеляційний суд повинен врахувати як вимоги частини першої статті 44 ЦПК щодо зобов'язання особи, яка бере участь у справі, добросовісно здійснювати свої права та виконувати процесуальні обов'язки, так і виключне значення цих доказів для правильного вирішення справи. Про прийняття та дослідження нових доказів, як і відмову в їх прийнятті, апеляційний суд зобов'язаний мотивувати свій висновок в ухвалі при обговоренні заявленого клопотання або в ухваленому судовому рішенні.
Так, 14 березня 2025 року до Київського апеляційного суду надійшло клопотання представника відповідачів ОСОБА_3 про долучення доказів, а саме копії договорів банківського рахунку фізичної особи від 16 квітня 2014 року з квитанціями. Неподання даних доказів до суду першої інстанції представник відповідача обґрунтовував воєнним станом, постійними повітряними тривогами, вимкненням світла, блекаутами, стресовими ситуаціями, втратою документів, які в подальшому були знайдені відповідачами.
ОСОБА_4 в особі представника ОСОБА_12 подав письмові пояснення через підсистему «Електронний суд» від 16 березня 2025 року, в яких він заперечував проти долучення нових доказів, посилаючись на порушення процесуальних строків, передбачених ст. 83 ЦПК України та обов'язок добросовісно користуватися процесуальними правами.
Апеляційним судом було відхилене зазначене клопотання як необґрунтоване та подане з порушенням строків, встановлених ч. 3 ст. 83, 367 ЦПК України.
Крім того, 14 березня 2025 року до Київського апеляційного суду надійшло клопотання представника відповідачів ОСОБА_3 про витребування доказів, а саме належним чином завіреної копії спадкової справи після померлого ОСОБА_5 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 . В клопотанні заявник посилався на те, що судом першої інстанції не встановлено коло спадкоємців померлої ОСОБА_6 та померлого ОСОБА_5 , судом не витребувані та не досліджені матеріали спадкових справ після смерті батька позивача ОСОБА_5 , незважаючи на те, що у відзиві на позов відповідачі вказували на порушення закону, а також на те, що позивачем долучено до матеріалів справи копію постанови Дев'ятої Київської державної нотаріальної контори від 02 жовтня 2017 року про відмову у вчиненні нотаріальних дій, відмова у вчиненні нотаріальних дій ОСОБА_5 була пов'язана із ненаданням ним документів, що підтверджують право власності.
Апеляційним судом було відхилене зазначене клопотання як таке, що подане з порушенням процесуальних строків, передбачених ст. 83, 84 ЦПК України, та необґрунтоване, оскільки за змістом постанови про відмову у вчиненні нотаріальної дії від 02 жовтня 2017 року, прийнятої державним нотаріусом Дев'ятої Київської державної нотаріальної контори, державний нотаріус, дослідивши заяву ОСОБА_4 від 02 жовтня 2017 року про прийняття спадщини після смерті батька, інформаційну довідку, видану КП КМБТІ від 12 вересня 2017 року, дійшов висновку про відмову ОСОБА_4 у вчиненні нотаріальної дії та видачі свідоцтва про право на спадщину на житловий будинок що знаходиться в АДРЕСА_1 (а. с. 102 т. 3).
Також 14 березня 2025 року до Київського апеляційного суду надійшло клопотання представника відповідачів ОСОБА_3 про визнання доказу недопустимим/неналежним/недостовірним, та відхилення клопотання позивача від 05 лютого 2025 року про долучення письмових доказів по справі (копію відповіді Київського обласного нотаріального архіву від 27 січня 2025 року № 01-17 а. с. 164 - 165 т. 4), оскільки доказ долучено з грубим порушенням ч. 2, 8, 9 ст. 83 ЦПК України без обґрунтування причин неподання даного доказу раніше та без надсилання його іншим учасникам справи, крім того, відповідь на запит надано Київським обласним нотаріальним архівом, до компетенції якого не входить надання інформації про нерухоме майно, що знаходиться в м. Києві, так як територіально в м. Києві є свій архів (Київський державний нотаріальний архів).
Апеляційний суд не може погодитися з указаними аргументами сторони відповідачів з огляду на те, до відповідь Київського обласного нотаріального архіву від 27 січня 2025 року № 01-17 не вважається новим доказом в розумінні ст. 83, 367 ЦПК України, позаяк даною відповіддю фактично підтверджується наявність та справжність іншого доказу, який було долучено до матеріалів справи разом з позовною заявою (копія свідоцтва про право на спадщину за законом від 28 жовтня 1980 року за реєстровим № 5567 а. с. 8 т. 1). Доводи щодо направлення відповіді неналежною особою є необґрунтованими, оскільки її надано нотаріальним архівом, у якому відповідні документи фактично зберігаються.
Також 14 березня 2025 року до Київського апеляційного суду надійшло клопотання представника відповідачів ОСОБА_3 про визнання копії заповіту від 24 вересня 2003 року, долученої позивачем, недопустимим доказом по справі; про виклик та допит в судовому засіданні державного нотаріуса Дев'ятої Київської державної нотаріальної контори Фролової А.О. Клопотання обґрунтоване тим, що в матеріалах спадкової справи міститься копія заповіту ОСОБА_6 , посвідченого державним нотаріусом Дев'ятої Київської державної нотаріальної контори Фроловою А.О, від 22 березня 1999 року, яка на випадок своєї смерті заповіла все майно ОСОБА_13 та ОСОБА_5 в рівних частках. Матеріали спадкової справи не містять підтвердження того, що ОСОБА_6 є матір'ю ОСОБА_5 , так само як і не містять цього матеріали судової справи, про що наголошено у апеляційній скарзі, та про що безпідставно стверджує позивач. Звертав увагу, що ОСОБА_4 до матеріалів справи долучено копію іншого заповіту поганої якості, посвідченого тим же самим нотаріусом ОСОБА_14 , де ОСОБА_6 на випадок своєї смерті заповіла все майно ОСОБА_5 та ОСОБА_4 в рівних частках. Заповіт 24 вересня 2003 року складний пізніше, ніж заповіт від 22 березня 1999 року, проте в матеріалах спадкової справи відсутній текст заповіту від 24 вересня 2003 року; в матеріалах справи міститься заява ОСОБА_13 про прийняття спадщини, прийнятої тим же нотаріусом, яка складала заповіт від 24 вересня 2003 року, в якому ОСОБА_13 вже не зазначена. Отже, матеріалами справи не підтверджується складання 24 вересня 2003 року заповіту ОСОБА_6 на користь ОСОБА_5 та ОСОБА_4 в рівних частках, оскільки в матеріалах справи текст заповіту відсутній та неможливо встановити спадкоємців в цілому. Також виникає питання, чому ОСОБА_5 та ОСОБА_4 не прийняли спадщину, і що оскільки у заповіті від 24 вересня 2003 року присутні інші спадкоємці, а саме ОСОБА_13 , то виникає питання про порушення прав інших осіб по справі.
Апеляційним судом відхилене заявлене клопотання про визнання копії заповіту від 24 вересня 2003 року, долученої позивачем, недопустимим доказом по справі та про виклик нотаріуса в якості свідка як необґрунтоване, оскільки аргументи про недопустимість доказу є нічим не підтвердженими припущеннями сторони відповідачів, клопотання подане з порушенням строків, встановлених ст. 83, 84, 91 ЦПК України.
Крім того, в судовому засіданні 17 березня 2025 року Київського апеляційного суду було заявлене клопотання представника відповідачів ОСОБА_3 про зупинення провадження в справі до набрання законної сили рішенням суду по кримінальному провадженню № 12017100090010126 від 06 вересня 2017 року, обґрунтоване тим, що позивачем до позову долучено копію повідомлення про початок досудового розслідування від 06 вересня 2017 року, в якому заява про вчинене кримінальне правопорушення ОСОБА_4 , яка надійшла до СВ Солом'янського УП ГУНП у м. Києві 05 вересня 2017 року, розглянута. Відомості про кримінальне правопорушення внесені до ЄРДР 06 вересня 2017 року за ознаками складу злочину, передбаченого ч. 1 ст. 190 КК України у даному кримінальному провадженні позивачеві наданий статус потерпілого. Звертав увагу, що жодної підозри по кримінальному провадженню № 12017100090010126 від 06 вересня 2017 року немає, слідством не наведено жодних даних про будь-які шахрайські дії осіб по даному кримінальному провадженню. В зв'язку з тим, що дана справа напряму пов'язана з розглядом кримінального провадження № 12017100090010126 від 06 вересня 2017 року, розгляд цивільної справи має бути зупинений до набрання законної сили судовим рішенням у кримінальному провадженні, в якому має бути з'ясовано добросовісність набуття відповідачами права власності на будинок.
Частиною першою статті 251 ЦПК України передбачено вичерпний перелік підстав для виникнення обов'язку суду зупинити провадження у справі. Пунктом 6 частини першої статті 251 ЦПК України передбачено, що суд зобов'язаний зупинити провадження у справі у разі об'єктивної неможливості розгляду цієї справи до вирішення іншої справи, що розглядається в порядку конституційного провадження, адміністративного, цивільного, господарського чи кримінального судочинства, - до набрання законної сили судовим рішенням в іншій справі.
Відповідно до цієї ж норми суд не може посилатися на об'єктивну неможливість розгляду справи у випадку, коли зібрані докази дозволяють встановити та оцінити обставини (факти), які є предметом судового розгляду.
З огляду на наведене для вирішення питання про зупинення провадження у справі суд у кожному конкретному випадку зобов'язаний з'ясовувати, як пов'язана справа, яка розглядається, зі справою, що розглядається іншим судом; чим обумовлюється об'єктивна неможливість розгляду справи.
Неможливість розгляду справи до вирішення справи іншим судом полягає в тому, що обставини, які розглядаються іншим судом, не можуть бути встановлені судом самостійно у цій справі.
Пов'язаність справ полягає у тому, що рішення іншого суду, який розглядає справу, встановлює обставини, що впливають на збирання та оцінку доказів у цій справі. Ці обставини повинні бути такими, що мають значення для даної справи, тобто зупинення провадження у цивільній справі, виходячи з мотивів наявності іншої справи, може мати місце тільки у випадку, коли у цій справі можуть бути вирішенні питання, що стосуються підстав заявлених позовних вимог або умов, від яких залежить їх розгляд.
Визнаючи наявність підстав, передбачених статтею 251 ЦПК України, за яких провадження у справі підлягає обов'язковому зупиненню, суд повинен, зокрема, враховувати, що така підстава для зупинення провадження у справі, визначена у пункті 6 частини першої статті 251 цього Кодексу, застосовується у тому разі, коли в іншій справі можуть бути вирішені питання, що стосуються підстав заявлених у справі вимог чи умов, від яких залежить можливість її розгляду.
Таким чином, необхідність у зупиненні провадження у справі виникає у випадку, якщо неможливо прийняти рішення у цій справі до ухвалення рішення в іншій справі. Тобто між справами, що розглядаються, повинен існувати тісний матеріально-правовий зв'язок, який виражається в тому, що факти, встановлені в одній зі справ, будуть мати преюдиційне значення для іншої справи.
Апеляційним судом не встановлено обставин, які б давали підстави для висновку про те, що наявність нерозглянутого кримінального провадження в справі № 12017100090010126 від 06 вересня 2017 року, у якій ОСОБА_4 є потерпілим, за ст. ч. 1 ст. 190 КК України («Заволодіння чужим майном або придбання права на майно шляхом обману чи зловживання довірою (шахрайство)»), виключає можливість на підставі наявних доказів самостійно встановити при розгляді даної справи існування обставин, якими позивач обґрунтовував свої вимоги, про вибуття з володіння ОСОБА_4 та ОСОБА_5 спірного спадкового майна.
Крім того, в матеріалах справи відсутні докази, що станом на сьогоднішній день досудове слідство в справі № 12017100090010126 від 06 вересня 2017 року закінчене і справа розглядається судом.
Також в судовому засіданні 17 березня 2025 року представником відповідачів заявлено клопотання про відкладення розгляду справи в зв'язку з тимчасовою непрацездатністю ОСОБА_2 .
Враховуючи, що представником відповідачів не було надано доказів на підтвердження викладених у клопотанні обставин поважності неявки в судове засідання, апеляційним судом відмовлено в задоволенні клопотання про відкладення судового засідання як необґрунтованому.
Апеляційний суд приймає до уваги, що в апеляційній скарзі вже викладені всі доводи відповідача щодо підстав скасування судового рішення, відтак відсутність сторони відповідача під час розгляду її апеляційної скарги судом, а також оскільки її інтереси в судовому засіданні представляє адвокат Лещенко Ю.В., жодним чином не порушує її процесуальні права.
Відповідно до п. 2, 6, 7 ч. 2 ст. 43 ЦПК України учасники справи зобов'язані сприяти своєчасному, всебічному, повному та об'єктивному встановленню всіх обставин справи, виконувати процесуальні дії у встановлений законом або судом строк та виконувати інші процесуальні обов'язки, визначені законом або судом.
Пунктом 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визначено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
Відповідно до ч. 2 ст. 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, передумовою якого є не відсутність учасників справи, а неможливість вирішення спору в судовому засіданні (правові висновки, викладені в постанові Верховного Суду від 25 червня 2024 року в справі № 359/6678/19, провадження № 61-17877св23).
Враховуючи наведене, оскільки сторона відповідача належним чином повідомлена про дату, час і місце розгляду справи, в судовому засіданні її представляє адвокат Лещенко Ю.В., її неявка не перешкоджає розгляду справи, а також з урахуванням необхідності розгляду справи в передбачений законом строк, апеляційний суд прийшов до висновку про можливість розгляду справи у її відсутності.
Крім того, в судовому засіданні 17 березня 2025 року Київського апеляційного суду подано заяву представника відповідачів Лещенка Ю.В. про застосування строків позовної давності, яка була долучена до матеріалів справи.
Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Рішення суду першої інстанції вказаним вимогам закону відповідає.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що матеріалами справи підтверджується набуття ОСОБА_4 в порядку спадкування за заповітом після смерті ОСОБА_6 частини будинку АДРЕСА_1 , та в порядку спадкування за законом після смерті батька ОСОБА_5 частини цього будинку, і оскільки оформлення ним права на спадкове майно у встановленому порядку неможливо, вимоги про визнання за ним права власності підлягають задоволенню. Також матеріалами справи підтверджується, що будинок АДРЕСА_1 , який на момент укладення договору купівлі-продажу від 24 грудня 2013 року і наступних укладених договорів, перебував у власності ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , вибув з їх володіння поза їх волею, позивач, як спадкоємець, який прийняв спадщину після смерті ОСОБА_6 за заповітом та батька ОСОБА_5 за законом, має право витребувати це майно від недобросовісних набувачів з підстав, передбачених ст. 388 ЦК України.
Апеляційний суд погоджується з висновками суду першої інстанції, враховуючи таке.
Судом встановлено, що 24 вересня 2003 року ОСОБА_6 склала заповіт, посвідчений державним нотаріусом Дев'ятої Київської державної нотаріальної контори та зареєстрований в реєстрі за № 4-3767, яким все своє майно заповіла ОСОБА_5 та ОСОБА_4 в рівних частках. Місцем проживання ОСОБА_6 зазначено АДРЕСА_1 (а. с. 9 т. 1).
На а. с. 8 т. 1 знаходиться копія свідоцтва про право на спадщину, виданого 28 листопада 1980 року державним нотаріусом Першої Київської обласної державної нотаріальної контори, згідно якого спадкоємцем майна ОСОБА_15 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_3 , є його дочка ОСОБА_6 , яка проживає в АДРЕСА_1 . Спадкове майно, на яке видане дане свідоцтво, складається з житлового будинку, що знаходиться в АДРЕСА_1 , належного ОСОБА_15 на підставі довідки, виданої виконавчим комітетом Жулянської ради народних депутатів 19 листопада 1980 року за № 1311, та зареєстрований в погосподарській книзі виконавчого комітету під № 904. Зареєстровано в реєстрі за № 5567. Зазначено, що свідоцтво підлягає реєстрації у виконавчому комітеті Жулянської сільської ради народних депутатів.
07 квітня 2000 року на замовлення ОСОБА_6 виготовлено технічний паспорт на будинок по АДРЕСА_1 , в якому зазначено, що документи в БТІ не зареєстровані; рік збудування - 1977 (а. с. 15 - 19 т. 1).
Листом КП КМР «Київське міське бюро технічної інвентаризації» від 30 листопада 2022 року повідомлено, що за даними реєстрових книг реєстрація права власності на об'єкт нерухомого майна за адресою АДРЕСА_1 відсутня (а. с. 49 т. 3).
Згідно свідоцтва про народження НОМЕР_2 , батьками позивача ОСОБА_4 є ОСОБА_5 та ОСОБА_16 (а. с. 13 т. 1).
ОСОБА_5 перебував з ОСОБА_16 у зареєстрованому шлюбі, який розірвано 15 лютого 2002 року (а. с. 12 т. 1).
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_6 померла (а. с. 10 т. 1).
ІНФОРМАЦІЯ_2 помер ОСОБА_5 (а. с. 11 т. 1).
02 жовтня 2017 року державним нотаріусом Дев'ятої Київської державної нотаріальної контори прийнято постанову про відмову у вчиненні нотаріальної дії, згідно якої державний нотаріус, дослідивши заяву ОСОБА_4 від 02 жовтня 2017 року про прийняття спадщини після смерті батька, інформаційну довідку, видану КП КМБТІ від 12 вересня 2017 року про те, що житловий будинок за адресою АДРЕСА_1 на праві власності не зареєстрований, свідоцтво про смерть 28 березня 2007 року ОСОБА_6 , заповіт ОСОБА_6 , посвідчений Дев'ятою Київською державною нотаріальною конторою 24 вересня 2003 року № 4-3767, дійшов висновку, що видати свідоцтво про право на спадщину за законом після смерті ОСОБА_5 на житловий будинок, що знаходиться в АДРЕСА_1 , який померлий ОСОБА_5 та ОСОБА_4 фактично прийняли після смерті ОСОБА_6 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 , та юридично не оформили своїх спадкових прав (після смерті ОСОБА_6 в нотаріальній конторі заведена спадкова справа № 1033/2007) неможливо, оскільки згідно п. 4.15 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, видача свідоцтва про право на спадщину на майно, право власності на яке підлягає державній реєстрації, проводиться нотаріусом після подання спадкоємцями документів, що посвідчують право власності спадкодавця на таке майно та перевірки відсутності заборони або арешту цього майна, а у спадкоємця відсутній правовстановлюючий документ на спадкове майно. Постановлено відмовити ОСОБА_4 у вчиненні нотаріальної дії, а саме у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом на житловий будинок, що знаходиться в АДРЕСА_1 , який померлий ОСОБА_5 та ОСОБА_4 фактично прийняли після смерті ОСОБА_6 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 та юридично не оформили своїх спадкових прав (а. с. 102 т. 3).
Згідно довідки про реєстрацію місця проживання особи, наданої ЦНАП Солом'янської РДА 06 вересня 2017 року, позивач ОСОБА_4 зареєстрований за адресою АДРЕСА_1 з 16 січня 1996 року на час видачі довідки (а. с. 14 т. 1).
Згідно листа органу самоорганізації населення «Комітет мікрорайону Жуляни» від 06 вересня 2017 року на запит представника позивача, ОСОБА_5 народився ІНФОРМАЦІЯ_4 і з дитинства проживав разом з матір'ю за адресою АДРЕСА_1 . Даний будинок належав ОСОБА_6 . ОСОБА_4 (син) з народження проживав разом з батьками по АДРЕСА_1 . Після розлучення ОСОБА_5 та ОСОБА_16 з 2002 року син проживає з матір'ю. На даний час за вищевказаною адресою проживають невідомі люди (а. с. 20 - 23 т. 1).
Листом Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (КМДА) від 14 серпня 2017 року повідомлено, що згідно з даними міського земельного кадастру земельна ділянка пл. 0,1689 га. по АДРЕСА_1 обліковується за ОСОБА_2 та ОСОБА_1 . На підставі витягів з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 22 квітня 2014 року житловий будинок перебуває у спільній частковій власності ОСОБА_2 та ОСОБА_1 (а. с. 24 т. 1).
Листом слідчого СВ Солом'янського УП ГУНП у м. Києві від 06 вересня 2017 року повідомлено ОСОБА_4 , що його заява про вчинене кримінальне правопорушення від 05 вересня 2017 року розглянута, відомості про кримінальне правопорушення, передбачені ч. 5 ст. 214 КПК України, відповідно до вимог ч. 1, 4 ст. 214 КПК України внесено слідчих СВ Солом'янського УП ГУНП в м. Києві до Єдиного реєстру досудових розслідувань 12 вересня 2017 року за № 12017100090010126 за ознаками складу злочину, передбаченого ч. 1 ст. 190 КК України; у даному кримінальному провадженні ОСОБА_4 надано статус потерпілого (а. с. 25 т. 1).
Згідно інформаційних довідок з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, 31 липня 2013 року зареєстровано право власності на житловий будинок АДРЕСА_1 за ОСОБА_7 на підставі свідоцтва про право власності, серія та номер НОМЕР_1 , виданий 15 травня 1994 року Головним управлінням житлового забезпечення КМДА.
Копія свідоцтва про право власності, серія та номер НОМЕР_1 , виданого 15 травня 1994 року Головним управлінням житлового забезпечення КМДА, знаходиться на а. с. 5 т. 3.
Листами Комунального підприємства з експлуатації і ремонту житлового фонду «Житло-Сервіс» від 29 листопада 2018 року, від 02 січня 2023 року повідомлено, що Головним управлінням житлового забезпечення виконавчого органу Київської міської ради (КМДА) свідоцтво про право власності серії СБ № 6124 від 15 травня 1994 року ОСОБА_7 не видавалось (а. с. 228 т. 1, 47 т. 3).
31 липня 2013 року ОСОБА_7 укладено договори купівлі-продажу, посвідчені приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Бойком О.В. та зареєстровані за № 1655, 1659, на підставі яких будинок відчужено на користь ОСОБА_8 та ОСОБА_9 в рівних частках.
В подальшому 24 грудня 2013 року ОСОБА_7 , ОСОБА_8 та ОСОБА_9 було укладено договори про розірвання договорів купівлі-продажу нерухомого майна, і того ж дня ОСОБА_7 укладено договори купівлі-продажу, посвідчені приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Бойком О.В. та зареєстровані за № 2720, 2724, на підставі яких будинок відчужено на користь ОСОБА_17 і ОСОБА_18 .
22 квітня 2014 року ОСОБА_17 і ОСОБА_18 уклали договори дарування, посвідчені приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Бойком О.В. та зареєстровані за № 959, 960, на підставі яких відчужили будинок на користь ОСОБА_10 та ОСОБА_5 .
Того ж дня, 22 квітня 2014 року ОСОБА_10 та ОСОБА_5 укладено договори купівлі-продажу, посвідчені приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Бойком О.В. та зареєстровані за № 963, 966, на підставі яких будинок перейшов у власність ОСОБА_1 та ОСОБА_2 (а. с. 26, 205 - 215 т. 1).
Копії зазначених договорів, направлених на запит суду приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Бойком О.В., знаходяться на а. с. 183 - 198, 201 - 216 т. 2.
Згідно довідки Центру обслуговування споживачів № 1 за квітень 2014 року, ОСОБА_18 є власником особового рахунку за адресою АДРЕСА_1 ; в будинку зареєстровані ОСОБА_4 - з 1996 року, ОСОБА_5 - з 1987 року (а. с. 222 т. 1).
Згідно довідки слідчого Солом'янського ГУНП у м. Києві, в провадженні слідчого відділу знаходяться матеріали кримінального провадження за № 12017100090010126 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 190 КК України. У кримінальному провадженні ОСОБА_4 визнано потерпілим (а. с. 64 т. 2).
Вказані обставини підтверджуються наявними у справі доказами.
Крім того, виконуючи процесуальний обов'язок суду сприяння учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених ЦПК України, з метою всебічного, повного та об'єктивного з'ясування обставин справи, за клопотанням представника відповідачів апеляційний суд ухвалою від 29 січня 2025 року витребував у Дев'ятої Київської державної нотаріальної контори копію спадкової справи після смерті ОСОБА_6 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 (а. с. 174 - 179 т. 4).
У матеріалах спадкової справи наявна копія заповіту, складеного ОСОБА_6 22 березня 1999 року на користь ОСОБА_13 та ОСОБА_5 , заяви ОСОБА_13 від 27 вересня 2007 року про прийняття спадщини, а також копія витягу зі спадкового реєстру (заповіти/спадкові договори), згідно якого 24 вересня 2003 року Дев'ятою Київською державною нотаріальною конторою посвідчено заповіт, складений ОСОБА_6 (а. с. 177 - 178 т. 4).
Згідно ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Згідно ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
За загальним правилом статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом.
Вирішуючи спір, суд повинен встановити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси позивача, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.
Спірні правовідносини стосуються захисту прав позивача на спадкове майно, яке було прийняте ним за заповітом після смерті ОСОБА_6 та за законом після смерті його батька ОСОБА_5 , і відчужене на користь інших осіб за цивільно-правовими угодами.
Статтею 41 Конституції України визначено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право власності набувається у порядку, визначеному законом.
Апеляційний суд звертає увагу, що сама по собі відсутність правовстановлюючих документів, на яку посилаються відповідачі в апеляційній скарзі, що унеможливлює оформлення права на спадщину в нотаріальному порядку, не означає відсутності відповідного права у спадкодавця.
Так, час завершення спорудження будинку визначає законодавство, відповідно до якого встановлюється правовий режим нерухомого майна та документи, якими посвідчується право власності на це майно.
Згідно ч. 2, 3 ст. 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» речові права на нерухоме майно, об'єкт незавершеного будівництва, майбутній об'єкт нерухомості та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають, змінюються та припиняються з моменту такої реєстрації. Речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що виникли до 01 січня 2013 року, визнаються дійсними за наявності однієї з таких умов: 1) реєстрація таких прав була проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення; 2) на момент виникнення таких прав діяло законодавство, що не передбачало їх обов'язкової реєстрації.
У 1977 році, тобто на час зведення спірного домоволодіння, питання набуття права власності регулювалися Указом Президії Верховної Ради СРСР від 26 серпня 1948 року «Про право громадян на купівлю і будівництво індивідуальних житлових будинків» (далі - Указ), який Указом Президії Верховної Ради СРСР від 22 лютого 1988 року № 8502-ІІ був визнаний таким, що втратив чинність, і прийнятою на підставі Указу постановою Ради Міністрів СРСР від 26 серпня 1948 року «Про порядок застосування Указу Президії Верховної Ради СРСР від 26 серпня 1948 року «Про право громадян на купівлю і будівництво індивідуальних житлових будинків» (далі - Постанова), які визначали умови та правові наслідки будівництва.
Згідно зі статтею 1 Указу кожен громадянин і кожна громадянка мали право купити або збудувати для себе на праві особистої власності жилий будинок на один або два поверхи з числом кімнат від однієї до п'яти як у місті, так і поза містом.
Пункт 2 Постанови визначав, що земельні ділянки для будівництва індивідуальних жилих будинків відводяться за рахунок земель міст, селищ, держземфонду і земель держлісфонду у безстрокове користування, а збудовані на цих ділянках будинки є особистою власністю забудовника.
Отже, за Указом та Постановою підставою виникнення у громадянина права власності на жилий будинок визнавався сам факт спорудження ним нерухомого майна з додержанням вимог цих актів законодавства.
Згадані правові акти не пов'язували виникнення права власності на житловий будинок з його реєстрацією.
Докази спорудження будинку АДРЕСА_1 без додержання вимог закону в матеріалах справи відсутні, натомість, згідно свідоцтва про право на спадщину, виданого ОСОБА_6 28 листопада 1980 року державним нотаріусом Першої Київської обласної державної нотаріальної контори, житловий будинок належав ОСОБА_15 на підставі довідки, виданої виконавчим комітетом Жулянської ради народних депутатів 19 листопада 1980 року за № 1311, та був зареєстрований в погосподарській книзі виконавчого комітету під № 904.
Таким чином, спадкодавець ОСОБА_6 набула право на вказаний будинок, однак не зареєструвала право власності в бюро технічної інвентаризації.
Апеляційний суд також враховує, що право власності ОСОБА_6 на житловий будинок АДРЕСА_1 відповідачами не оспорювалося.
Визнання права власності на спірне майно за спадкоємцем відповідно до ст. 392 ЦК України є винятковим способом захисту, що має застосовуватися, якщо існують перешкоди для оформлення права власності в нотаріальному порядку (правові висновки, викладені в постанові Верховного Суду від 11 травня 2022 року у справі № 450/3258/17, провадження № 61-13688св21, від 05 червня 2024 року в справі № 759/9359/22, провадження № 61-3882св23, від 03 вересня 2024 року в справі № 523/6344/21, провадження № 61-7909св23).
Відповідно до частини першої статті 1220 ЦК України спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою.
Згідно з частинами другою, третьою статті 1223 ЦК України у разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.
Згідно з ч. 3, 4 ст. 1268 ЦК України спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї. Малолітня, неповнолітня, недієздатна особа, а також особа, цивільна дієздатність якої обмежена, вважаються такими, що прийняли спадщину, крім випадків, встановлених частинами другою - четвертою статті 1273 цього Кодексу.
Для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини (частина перша статті 1270 ЦК України).
Встановлено, що ОСОБА_5 та ОСОБА_4 прийняли спадщину за заповітом після смерті ОСОБА_6 ІНФОРМАЦІЯ_1 у вигляді 1/2 часток у праві власності на вказаний будинок відповідно до ч. 3, 4 ст. 1268 ЦК України, оскільки на момент смерті спадкодавиці були зареєстровані та проживали разом з нею, а ОСОБА_4 , крім того, був неповнолітнім (а. с. 222 т. 1).
Також з постанови державного нотаріуса Дев'ятої Київської державної нотаріальної контори від 02 жовтня 2017 року про відмову ОСОБА_4 у вчиненні нотаріальної дії вбачається, що державним нотаріусом встановлені обставини фактичного прийняття у спадщину ОСОБА_5 та ОСОБА_4 після смерті ОСОБА_6 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 , по частині житлового будинку, який знаходиться в АДРЕСА_1 .
В подальшому ОСОБА_4 прийняв спадщину за законом після смерті батька ОСОБА_5 18 серпня 2017 року відповідно до ч. 3 ст. 1268 ЦК України, оскільки був зареєстрований та постійно проживав разом з ним у спадковому будинку.
Доводи апеляційної скарги, що в матеріалах справи відсутні докази на підтвердження того, що ОСОБА_6 є бабою позивача, а також те, що судом першої інстанції порушено судову практику розгляду цивільних справ про спадкування, оскільки не встановлено коло спадкоємців після смерті ОСОБА_6 , є необґрунтованими, з огляду на те, що спадкування за заповітом, яке відбулось після смерті ОСОБА_6 , не передбачає обов'язкової наявності родинних зв'язків між спадкодавцем та спадкоємцем, та оскільки заповітом, який склала ОСОБА_6 на користь ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , охоплене все належне їй майно, яке було ними прийняте; доказів про наявність інших спадкоємців надано не було.
Апеляційний суд звертає увагу, що Київська міська рада, залучена до участі в справі як територіальна громада в особі відповідного органу місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини, не подавала до суду заперечень.
З постанови державного нотаріуса Дев'ятої Київської державної нотаріальної контори від 02 жовтня 2017 року про відмову у видачі свідоцтва про право на спадщину також не можна дійти висновку про наявність інших спадкоємців.
Будь-якою особою, яка не була залучена до участі в справі, не подано апеляційну скаргу на рішення суду першої інстанції, посилаючись на порушення судом її права на спадкування.
Апеляційний суд враховує, що у матеріалах спадкової справи після смерті ОСОБА_6 наявна копія витягу зі спадкового реєстру (заповіти/спадкові договори) від 27 вересня 2007 року, згідно якого 24 вересня 2003 року Дев'ятою Київською державною нотаріальною конторою посвідчено заповіт, складений ОСОБА_6 (а. с. 177 - 178 т. 4).
Відповідно до ст. 544 ЦК УРСР заповідач вправі в будь-який час змінити або скасувати зроблений ним заповіт, склавши новий заповіт. Заповіт, складений пізніше, скасовує попередній заповіт повністю або в частині, в якій він йому суперечить.
Таким чином, склавши 24 вересня 2003 року на користь ОСОБА_4 та ОСОБА_5 новий заповіт, копія якого наявна в матеріалах справи, та який зареєстровано у спадковому реєстрі (заповіти/спадкові договори), заповідач ОСОБА_6 фактично змінила коло спадкодавців, замінивши попереднього спадкодавця ОСОБА_13 на ОСОБА_4 .
При цьому відповідачами також не повідомлено про наявність будь-яких інших спадкоємців, які би прийняли спадщину після смерті ОСОБА_6 та ОСОБА_5 . Доводи, що в матеріалах справи відсутні докази того, що позивач є єдиним спадкоємцем ОСОБА_5 , що було визнано встановленим судом першої інстанції, і суд першої інстанції при ухваленні рішення не врахував наявність інших спадкоємців, чим порушив право на спадкування інших осіб, є припущеннями, які відхиляються апеляційним судом.
Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).
Спадкоємець, який прийняв у спадщину нерухоме майно, ще до його державної реєстрації має право витребовувати це майно з чужого незаконного володіння, а з підстав, передбачених статтею 388 ЦК України, також і від його добросовісного набувача (постанови Верховного Суду від 20 грудня 2023 року у справі № 395/838/20, від 23 липня 2024 року в справі № 204/8935/22).
Враховуючи вищевикладене, оскільки ОСОБА_4 прийняв спадщину за заповітом після смерті ОСОБА_6 та за законом після смерті батька ОСОБА_5 , апеляційний суд відхиляє як необґрунтовані доводи апеляційної скарги, що позивачем не доведено та судом не встановлено, що позивач дійсно є власником майна, щодо якого він звертається з вимогою про його витребування.
Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Можливість власника реалізувати його право витребувати майно від добросовісного набувача згідно зі статтею 388 ЦК України залежить від того, на якій підставі добросовісний набувач набув це майно у власність, а у разі набуття його за оплатним договором - також від того, як саме майно вибуло з володіння власника чи особи, якій власник це майно передав у володіння. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках (частина третя статті 388 ЦК України). Коло підстав, за яких власник має право витребувати майно від добросовісного набувача, є вичерпним (частини перша-третя статті 388 ЦК України).
Власник, з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України, може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.
Такі правові висновки наведені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16.
У спорах про витребування майна суд має встановити обставини незаконного вибуття майна власника на підставі наданих сторонами належних, допустимих і достатніх доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19) зроблено висновок про те, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати так, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний.
Суд першої інстанції встановив, що підставою для звернення позивача до суду з цим позовом стала перереєстрація на користь третіх осіб права власності спірного будинку, права на яке він набув у порядку спадкування після смерті за заповітом після смерті ОСОБА_6 ІНФОРМАЦІЯ_1 та за законом після смерті батька ОСОБА_5 ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Так, з витребуваних судом документів встановлено, що підставою для реєстрації права власності на спірний будинок 31 липня 2013 року стало свідоцтво про право власності серії СБ № 6124 від 15 травня 1994 року на ім'я ОСОБА_7 , яке фактично не видавалось, що підтверджується листами Комунального підприємства з експлуатації і ремонту житлового фонду «Житло-Сервіс» від 29 листопада 2018 року, від 02 січня 2023 року (а. с. 228 т. 1, 47 т. 3), та договори купівлі-продажу, нібито укладені ОСОБА_7 31 липня 2013 року із ОСОБА_8 та ОСОБА_9 , а після розірвання договорів з цими особами 24 грудня 2013 року - договори купівлі-продажу із ОСОБА_17 і ОСОБА_18 , які в свою чергу 22 квітня 2014 року нібито уклали договори дарування, посвідчені приватним нотаріусом КМНО Бойком О.В. та зареєстровані за № 959, 960, на підставі яких було нібито відчужено будинок на користь ОСОБА_10 та ОСОБА_5 , і того ж дня, 22 квітня 2014 року ОСОБА_10 та ОСОБА_5 нібито укладено договори купівлі-продажу, посвідчені приватним нотаріусом КМНО Бойком О.В. та зареєстровані за № 963, 966, на підставі яких будинок перейшов у власність ОСОБА_1 та ОСОБА_2 (а. с. 26, 205 - 215 т. 1).
Водночас, свідоцтво про право власності серії НОМЕР_1 від 15 травня 1994 року на ім'я ОСОБА_7 , на підставі якого було здійснено першу реєстрацію права власності на будинок у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, фактично не видавалось, що підтверджується листами Комунального підприємства з експлуатації і ремонту житлового фонду «Житло-Сервіс» від 29 листопада 2018 року, від 02 січня 2023 року (а. с. 228 т. 1, 47 т. 3), при цьому докази наявності згоди ОСОБА_5 та ОСОБА_4 на вибуття з їх володіння будинку АДРЕСА_1 на користь ОСОБА_7 в матеріалах справи відсутні.
Встановивши, що спірний житловий будинок вибув з володіння власників будинку ОСОБА_5 та ОСОБА_4 поза їх волею, а в подальшому незаконно був відчужений на користь інших осіб, з урахуванням того, що позивачем прийнято спадщину після батька ОСОБА_5 в установлений законом строк, обґрунтованими є висновки суду першої інстанції про наявність правових підстав для його витребування на користь ОСОБА_4 від кінцевих набувачів.
Схожі правові висновки викладені в постанові Верховного Суду від 17 жовтня 2024 року в справі № 752/19822/17 (провадження № 61-3074св24) та враховуються апеляційним судом.
Судом першої інстанції правомірно звернуто увагу, що той факт, що відповідач ОСОБА_2 на підставі договору від 22 квітня 2014 року начебто набув частку у будинку від ОСОБА_5 , не має суттєвого значення, оскільки даний договір відчуження є наступним у ланцюгу правочинів, що слідують за першим, відчужувачем у якому був неповноважний продавець ОСОБА_7 .
Враховуючи вищевикладене, апеляційний суд відхиляє як необґрунтовані доводи апеляційної скарги, що право власності на зазначений будинок є чинним, договори купівлі-продажу від 22 квітня 2014 року № 963 та 968, якими ОСОБА_5 та ОСОБА_10 продали відповідачам будинок, не скасовані, не визнані недійсними, питання щодо їх незаконності та скасування в судовому засіданні ніхто не ставив, і позивачем не надано суду доказів, що його померлий батько ОСОБА_5 не укладав договір купівлі-продажу від 22 квітня 2014 року № 963, згідно якого продав частку будинку покупцеві ОСОБА_2 , батько позивача за життя не оспорював даний договір, а отже визнавав його правомірним та законним, за таких обставин відсутні підстави вважати, що майно вибуло з володіння спадкодавця (батька позивача) поза волею останнього.
Апеляційний суд також не може погодитися з доводами апеляційної скарги, що відповідачі при придбанні майна добросовісно покладалися на відомості реєстру, під час придбання майна відповідачі не знали про існування ОСОБА_4 , оскільки придбавали майно у інших осіб, які на момент купівлі-продажу будинку були його законними власниками, і що судом першої інстанції не в повній мірі досліджено обставини набуття майна відповідачами в контексті добросовісності останніх набувачів, враховуючи таке.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 06 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 викладено висновок, що добросовісність є однією із загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Обидві сторони правочину, починаючи зі стадії, яка передує його вчиненню, мають поводитися правомірно, зокрема, добросовісно. Вирішуючи питання про витребування майна, важливо перевірити добросовісність, насамперед, набувача цього майна, у тому числі те, чи знав або міг знати такий набувач про недобросовісну поведінку продавця.
За обставинами цієї справи, придбавши спірне нерухоме майно, яке було відчужене двічі за день, відповідачі не проявили розумну обачність, ознайомившись зі змістом документів, що підтверджують право власності на це майно, підстави його набуття, залишили поза увагою швидкі перепродажі житлового будинку, і за необхідності отримавши правову допомогу, мали б зважити на такі обставини при укладенні правочину купівлі-продажу, а тому не можна вважати, що витребування житлового будинку може кваліфікуватися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції з прав людини та основоположних свобод.
Апеляційний суд звертає увагу на положення частини першої статті 661 ЦК України, якою передбачено, що у разі вилучення за рішенням суду товару у покупця на користь третьої особи на підставах, що виникли до продажу товару, продавець має відшкодувати покупцеві завдані йому збитки, якщо покупець не знав або не міг знати про наявність цих підстав. З урахуванням вказаного питання компенсації добросовісному набувачу має вирішуватися за заявою такої особи у контексті статті 661 ЦК України.
Схожі правові висновки викладені в постанові Верховного Суду від 06 жовтня 2021 року в справі № 460/2694/17 (провадження № 61-6146св21).
Посилання в апеляційній скарзі на судову практику апеляційних судів та листи Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ є безпідставними, з огляду на те, що відповідно до ч. 4 ст. 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Апеляційний суд відхиляє як необґрунтовані доводи апеляційної скарги, що судом першої інстанції не було розглянуто заявлене представником відповідачів клопотання про призначення судово-почеркознавчої експертизи, подане до суду першої інстанції 17 лютого 2023 року (а. с. 59 - 60 т. 3), з огляду на те, що відповідно до статті 1 Закону України «Про судову експертизу» судова експертиза - це дослідження на основі спеціальних знань у галузі науки, техніки, мистецтва, ремесла тощо об'єктів, явищ і процесів з метою надання висновку з питань, що є або будуть предметом судового розгляду.
Судова експертиза повинна призначатися лише для встановлення даних, які входять в предмет доказування у справі.
Разом із тим, клопотання про призначення судово-почеркознавчої експертизи представником відповідачів заявлялось з припущень, що підписи ОСОБА_4 в матеріалах справи, на його думку, кардинально відрізняються один від одного, що свідчить про те, що їх підписував не ОСОБА_4 , а інша особа, і підписання документів не ОСОБА_4 свідчить про необізнаність його в цьому питанні на час подання процесуальних заяв та здійснення даних підписів іншою особою.
Апеляційний суд враховує, що ОСОБА_4 неодноразово особисто приймав участь в судових засіданнях під час розгляду справи судом першої інстанції, як до, так і після подання зазначеного клопотання, підтримував заявлені ним позовні вимоги та просив їх задовольнити, його особа була встановлена судом першої інстанції відповідно до ч. 4 ст. 217 ЦПК України.
Таким чином, заявлення клопотання про призначення експертизи заявлялось стороною відповідачів не з метою з'ясування обставин, які відносяться до предмету позову, а для вирішення інших процесуальних питань, що не передбачено ЦПК України.
Оцінюючи доводи відповідачів в апеляційній скарзі, що судом першої інстанції не було розглянуто заявлене їх представником клопотання про зупинення провадження в даній справі до набрання законної сили рішенням суду по кримінальному провадженню № 12017100090010126 від 06 вересня 2017 року, суд враховує, що дані доводи не спростовано матеріалами справи, разом із тим таке процесуальне порушення не є обов'язковою підставою для скасування судового рішення, передбаченою ч. 3 ст. 376 ЦПК України.
Доводи відповідачів, що кримінальне провадження стосується можливого незаконного заволодіння права власності на нерухоме майно за адресою АДРЕСА_1 , не підтверджують самі по собі неможливості розгляду даної справи до набрання законної сили судовим рішенням в кримінальній справі, з огляду на те, що зібрані докази дозволяли встановити та оцінити обставини (факти), які є предметом судового розгляду, і з доводів апеляційної скарги протилежного не вбачається.
Апеляційний суд відхиляє доводи відповідачів в апеляційній скарзі, що судом першої інстанції не було розглянуто та не було враховано подані їх представником письмові заперечення на долучення до матеріалів справи копій документів, витребуваних на підставі ухвали Солом'янського районного суду м. Києва від 07 червня 2021 року у приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Бойка О.В., з огляду на те, що дана обставина також не є обов'язковою підставою для скасування судового рішення, передбаченою ч. 3 ст. 376 ЦПК України, а також враховуючи наступне.
Так, 17 лютого 2003 року представником відповідача подано до суду письмові заперечення на долучення до матеріалів справи документів, які було витребувано ухвалою суду від 07 червня 2021 року від приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Бойка О.В. (договір купівлі-продажу № 966, 963 від 22 квітня 2014 року, договір дарування № 960, 959 від 22 квітня 2014 року, договір купівлі-продажу № 2724, 2720 від 24 грудня 2013 року, договір розірвання № 2717, 2719 від 24 грудня 2013 року, договір купівлі-продажу № 1655, 1659 від 31 липня 2013 року), посилаючись на те, що дані копії документів неякісно виготовлені, з неможливістю їх належного читання, дослідження та не завірені належним чином (а. с. 56 - 57 т. 3).
Згідно ч. 1 - 6 ст. 95 ЦПК України письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. Письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії, якщо інше не передбачено цим Кодексом. Копії документів вважаються засвідченими належним чином, якщо їх засвідчено в порядку, встановленому чинним законодавством. Учасник справи, який подає письмові докази в копіях (електронних копіях), повинен зазначити про наявність у нього або іншої особи оригіналу письмового доказу. Учасник справи підтверджує відповідність копії письмового доказу оригіналу, який знаходиться у нього, своїм підписом із зазначенням дати такого засвідчення.
Якщо подано копію (електронну копію) письмового доказу, суд за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи може витребувати у відповідної особи оригінал письмового доказу. Якщо оригінал письмового доказу не подано, а учасник справи або суд ставить під сумнів відповідність поданої копії (електронної копії) оригіналу, такий доказ не береться судом до уваги.
Відповідно до ст. 84 ЦПК України учасник справи, у разі неможливості самостійно надати докази, вправі подати клопотання про витребування доказів судом. У разі задоволення клопотання суд своєю ухвалою витребовує відповідні докази. Будь-яка особа, у якої знаходиться доказ, повинна видати його на вимогу суду.
Так, супровідним листом приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Бойка О.В. від 01 листопада 2021 року до суду першої інстанції на виконання ухвали від 07 червня 2021 року було направлено копії договорів, укладених щодо відчуження будинку АДРЕСА_1 , з 31 березня 2013 року по 22 квітня 2014 року. Документи прошито, пронумеровано та завірено печаткою приватного нотаріуса (а. с. 182 - 198 т. 2).
Таким чином, копії зазначених доказів, на підставі яких судом першої інстанції встановлювались обставини справи, було долучено до матеріалів справи не в порядку ст. 95 ЦПК України одним із учасників справи, а на підставі ухвали суду в порядку ст. 84 ЦПК України, яка не передбачає можливості ставити під сумнів відповідність поданої копії оригіналу.
Крім того, посилання представника відповідача на неналежну якість копій вказаних документів вочевидь не відповідає дійсності, оскільки якість наявних в матеріалах справи копій договорів, предметом яких є відчуження спірного будинку, дозволяє безперешкодно дослідити їх зміст в повній мірі.
Доводи апеляційної скарги, що суд першої інстанції в порушення п. 6 ч. 7 ст. 265 ЦПК України не зазначив дату складання повного тексту рішення, всупереч п. 2 ч. 3 ст. 265 ЦПК України в описовій частині рішення не зазначив про заяви та клопотання відповідачів щодо призначення експертизи, зупинення провадження в справі, заперечення проти долучення письмових доказів до матеріалів справи, а також, порушуючи принцип диспозитивності, не розглянув їх по суті - не є обов'язковою підставою для скасування або зміни рішення суду першої інстанції, передбаченою ст. 376 ЦПК України, відповідно до якої порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи, з огляду на те, що відповідних обставин відповідачами в апеляційній скарзі не наведено, а апеляційним судом не встановлено.
Таким чином, суд першої інстанції правильно встановив правову природу заявленого позову, в достатньому обсязі визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку в силу вимог статей 12, 13, 81, 89 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, в результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам статей 263, 264 ЦПК України, підстави для його скасування з мотивів, які викладені в апеляційній скарзі, відсутні.
Доводи ОСОБА_4 щодо порушення відповідачами строків на подання апеляційної скарги, оскільки вони були обізнані про те, що справа розглядається судом, їх інтереси представляв адвокат, у якого є електронний кабінет і доступ до мережі інтернет, отже адвокат мав можливість ознайомитись з рішенням суду з електронного кабінету або сайту судової влади, відхиляються апеляційним судом, враховуючи, що строк на апеляційне оскарження встановлений ст. 354 ЦПК України, дотримання якого відповідачами перевірялося апеляційним судом під час відкриття провадження в справі.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявників та їх відображення у судовому рішенні, питання вмотивованості висновків суду, апеляційний суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені в апеляційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду першої інстанції.
Представником відповідачів ОСОБА_3 подано заяву про застосування строків позовної давності, яка долучена до матеріалів справи апеляційним судом, та яка обґрунтована тим, що спір стосується питання стосовно оскарження договорів купівлі-продажу від 22 квітня 2014 року № 963 та № 266, які є чинними, не скасовані та не визнані недійсними, за життя батько позивача ОСОБА_5 не оскаржував дані договори, отже його право не було порушене, і з моменту укладення даних договорів до моменту подання позову сплив строк позовної давності, що складає три роки з моменту, як особа дізналася чи повинна була дізнатися про порушене право. Вказував, що дана заява про застосування строків позовної давності подається саме в апеляційному суді, оскільки в суді першої інстанції була відсутня копія спадкової справи, яка була витребувана апеляційним судом, а до цього відповідачі в суді першої інстанції ставили під сумнів особу позивача ОСОБА_4 .
Відповідно до ст. 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
Враховуючи, що відповідачі брали участь в розгляді справи в суді першої інстанції і не скористалися правом подання заяви про застосування строків позовної давності, відповідно судом першої інстанції така заява не вирішувалась, доводи відповідачів про неможливість подати заяву про застосування строків позовної давності за умов відсутності в матеріалах справи копії спадкової справи є необґрунтованими та відхиляються судом.
Інші доводи апеляційної скарги не ґрунтуються на доказах та законі і не спростовують висновків суду першої інстанції.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
За таких обставин апеляційний суд приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції відповідає обставинам справи, ухвалене з дотриманням норм матеріального і процесуального права і не може бути скасоване з підстав, викладених в апеляційній скарзі.
Керуючись ст. 367, 374, 375, 381, 382 ЦПК України, суд,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , подану представником ОСОБА_3 , залишити без задоволення.
Рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 18 липня 2024 року залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Повний текст постанови складено 20 березня 2025 року.
Головуючий: Кашперська Т.Ц.
Судді: Фінагеєв В.О.
Яворський М.А.