21 березня 2025 р.м. ОдесаСправа № 420/13397/24
Головуючий в 1 інстанції: Лебедєва Г.В.
Колегія суддів П'ятого апеляційного адміністративного суду
у складі: головуючої судді - Шевчук О.А.,
суддів: Бойка А.В., Федусика А.Г.
розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження в порядку письмового провадження апеляційну скаргу НОМЕР_1 Прикордонного загону Державної прикордонної служби України (Військова частина НОМЕР_2 ) на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 30 жовтня 2024 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до НОМЕР_1 Прикордонного загону Державної прикордонної служби України (Військова частина НОМЕР_2 ) про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії, -
У травні 2024 року позивач звернувся до суду з адміністративним позовом до відповідача, в якому просив визнати протиправною бездіяльність НОМЕР_1 прикордонного загону (військова частина НОМЕР_2 ) Державної прикордонної служби України щодо відмови у нарахуванні та виплаті ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період 17.06.2020 року по 22.03.2024 року включно;
- зобов'язати НОМЕР_1 прикордонний загін (військова частина НОМЕР_2 ) Державної прикордонної служби України нарахувати та виплатити на користь ОСОБА_1 середній заробіток час затримки розрахунку при звільненні за період з 17.06.2020 року по 22.03.2024 року включно відповідно до вимог Постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати» від 08 лютого 1995 року №100.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що позивач проходив військову службу за контрактом у НОМЕР_1 прикордонному загоні. Відповідно до наказу начальника НОМЕР_1 прикордонного загону № 281 - ОС від 17.06.2020 року був виключений зі списків особового складу та знятий з усіх видів забезпечення. Після звільнення позивача з лав ДПСУ, 22.03.2024 року на його картковий рахунок зараховано кошти у сумі 4527,95 грн. - одноразова грошова допомога при звільнені. Позивач звернувся до керівництва військової частини НОМЕР_2 з вимогою нарахувати та виплатити середній заробіток за час затримки розрахунку при звільнені за період з 17.06.2020 року по день фактичного розрахунку 22.03.2024 року із розрахунку середньоденного заробітку. Листом у відповідь від 25.04.2024 року відповідач відмовив у здійснені виплат. Оскільки позивача було виключено зі списків особового складу 17.06.2020 року, а виплати відповідачем здійснено 22.03.2024 року, то відповідачем затримано розрахунок при звільнені.
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 30 жовтня 2024 року адміністративний позов задоволено частково. Визнано протиправною бездіяльність НОМЕР_1 прикордонного загону (військова частина НОМЕР_2 ) Державної прикордонної служби України щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні за період з 18.06.2020 року по 21.03.2024 року. Стягнуто з НОМЕР_1 прикордонного загону (військова частина НОМЕР_2 ) Державної прикордонної служби України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у сумі 88142 (вісімдесят вісім тисяч сто сорок дві) грн. 16 коп. з відрахуванням з вказаної суми належних до сплати податків і зборів. В решті позовних вимог відмовлено.
Не погоджуючись з таким рішенням, відповідач надав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги залишити без задоволення у повному обсязі.
Доводами апеляційної скарги зазначено, що 17.06.2020 позивач виключений зі списків військової частини НОМЕР_2 наказом № 281- ОС, про що зазначено у позові. 10.02.2024 р. позивач звернувся до військової частини НОМЕР_2 з проханням доплатити одноразову грошову допомогу при звільненні за один рік служби, так як згідно довідки фінансово-економічного відділу № 382 від 15.07.2020 виплачено таку допомогу за 11 років військової служби, а згідно наказу № 281-ОС вислуга становить 12 повних років. Тобто, позивачу було з липня 2020 року відомо про те, що йому не доплачено одноразової грошової допомоги при звільненні за один рік військової служби. 06.03.2024 позивачу на його звернення надіслана відповідь з проханням надати банківські реквізити для виплати недоплаченої одноразової грошової допомоги при звільненні, які надійшли від позивача 13.03.2024 р. 22.03.2024 р., як зазначено у позові, позивач отримав доплачену одноразову грошову допомогу при звільненні в сумі 4527,95 грн. Враховуючи викладене, позивач, знаючи про недоплачену за один рік одноразову грошову допомогу при звільненні ще з липня 2020 року, свідомо звернувся до військової частини НОМЕР_2 тільки у лютому 2024 року (більше ніж через 3,5 роки) з метою відтермінувати виплату та штучно створити умови для виплати середнього грошового забезпечення. Відповідач, після звернення позивача щодо доплати, виявивши помилку у розрахунку одноразової грошової допомоги при звільненні, через 10 днів після отримання реквізитів, сплатив різницю добровільно. З огляду на наведене, на думку апелянта, неможливо з'ясувати, де саме присутня протиправна складова. Апелянт зазначає, що відсутні підстави вважати грошове забезпечення військовослужбовців оплатою праці, заробітною платою, тощо, а вірним буде висновок що всі спірні відносини, які пов'язані з грошовим забезпеченням військовослужбовців, не регулюються трудовим правом. Спосіб виплати середнього заробітку військовослужбовцям в чинному законодавстві також відсутній, тому така бездіяльність відповідача не може бути визнана протиправною.
Відзиву на апеляційну скаргу позивачем до суду не надано.
Згідно з ч.1 ст. 311 КАС України суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі: 1) відсутності клопотань від усіх учасників справи про розгляд справи за їх участю; 2) неприбуття жодного з учасників справи у судове засідання, хоча вони були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового засідання; 3) подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).
Перевіривши матеріали справи, правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав.
Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що ОСОБА_1 проходив військову службу за контрактом у НОМЕР_1 прикордонному загоні Державної прикордонної служби України (Військова частина НОМЕР_2 ).
Наказом начальника НОМЕР_1 прикордонного загону Державної прикордонної служби України (Військова частина НОМЕР_2 ) від 17.06.2020 року №281-ОС відповідно до Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», Указу Президента України від 29 грудня 2009 року №1115/2009 «Про Положення про проходження громадянами України військової служби в Державній прикордонній службі України» виключено зі списків особового складу прикордонного загону та всіх видів забезпечення прапорщика ОСОБА_1 , інспектора прикордонної служби 2 категорії - кулеметника 1 відділення інспекторів прикордонної служби відділу прикордонної служби, звільненого з військової служби в запас наказом начальники прикордонного загону від 15.05.2020 №226-ос за підпунктом «а» (у зв'язку із закінченням строку контракту) пункту 2 частини 5 статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу».
Наказом начальника НОМЕР_1 прикордонного загону Державної прикордонної служби України (Військова частина НОМЕР_2 ) від 06.03.2024 року № 133-ос внесено зміни до наказу начальника НОМЕР_1 прикордонного загону від 17.06.2020 року №281-ОС, а саме абзац: «Відповідно до п.п. 3 п. 9 розділу V наказу Міністерства внутрішніх справ України від 25 червня 2018 року № 558, одноразову грошову допомогу при звільненні з військової служби виплатити за 11 календарних років.» викладено в наступній редакції: «Відповідно до п.п. 3 п. 9 розділу V наказу Міністерства внутрішніх справ України від 25 червня 2018 року № 558, одноразову грошову допомогу при звільненні з військової служби виплатити за 12 календарних років.».
Позивачу донараховано одноразову грошову допомогу при звільненні з військової служби та 22.03.2024 року на картковий рахунок позивача зараховано кошти у розмірі 5996,44 грн.
28.03.2024 року позивач звернувся до відповідача з заявою про нарахування та виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільнені за період з 17.06.2020 року по день фактичного розрахунку 22.03.2024 року із розрахунку середньоденного заробітку.
Листом від 25.04.2024 року відповідач повідомив позивача про те, що правові підстави для нарахування та виплати середнього заробітку відсутні.
Позивач, вважаючи протиправною бездіяльність відповідача щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, звернувся до суду із цим позовом.
Приймаючи рішення, суд першої інстанції дійшов висновку, що бездіяльність відповідача щодо несвоєчасного розрахунку при звільненні з позивачем за період з 18.06.2020 року по 21.03.2024 є протиправною.
Враховуючи розгляд правовідносини щодо нарахування та виплати середнього заробітку відповідно до редакції ст.117 КЗпП України до набрання чинності Законом № 2352-ІХ та після, суд дійшов висновку, що позовні вимоги необхідно задовольнити частково шляхом стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні в загальному розмірі 88142,16 грн., в тому числі за період з 18.06.2020 року по 18.07.2022 року в розмірі 5980,64 грн., та з 19.07.2022 року по 19.01.2023 року у розмірі 82161,52 грн.
Суд зазначив, що суми, які визначені до стягнення як середній заробіток за несвоєчасний розрахунок при звільненні, обраховуються без віднімання сум податків та зборів. Податки і збори із суми середнього заробітку, присудженої за рішенням суду, підлягають нарахуванню роботодавцем при виконанні відповідного судового рішення та, відповідно, відрахуванню із суми середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні при виплаті працівнику, внаслідок чого виплачена працівнику на підставі судового рішення сума середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні зменшується на суму податків і зборів.
Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції з огляду на наступне.
Статтею 43 Конституції України встановлено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, та на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Згідно статті 4 КЗпП України законодавство про працю складається з Кодексу законів про працю України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.
Відповідно до приписів абзацу 1 статті 3 Кодексу законів про працю України законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.
Згідно із статтею 4 КЗпП України законодавство про працю складається з Кодексу законів про працю України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.
Ні Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20.12.1991 року за №2011-XII, ні іншими підзаконними нормативними актами не врегульовано порядок виплати грошового забезпечення особам за час затримки розрахунку.
Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 7 травня 2002 року №8-рп/2002 (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов'язаних із спорами щодо проходження публічної служби, адміністративний суд, встановивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, може застосувати норми Кодексу Законів про працю України, у якому визначені основні трудові права працівників.
Таким чином, за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовані спірні правовідносини.
Слід зауважити, що непоширення норм Кодексу законів про працю України на військовослужбовців стосується саме порядку та умов визначення норм оплати праці (грошового забезпечення) та порядку вирішення спорів щодо оплати праці.
Питання ж відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців (зокрема, затримку виплати як грошового забезпечення, так і затримку виплати коштів за період вимушеного прогулу на виконання рішення суду, одноразової грошової допомоги при звільненні, компенсації за невикористану відпустку, які не є складовими грошового забезпечення) не врегульовані положеннями спеціального законодавства, що регулює порядок, умови, склад, розміри виплати грошового забезпечення.
В той же час такі питання врегульовані Кодексом законів про працю України.
Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 30.01.2019р. у справі №807/3664/14, від 31.10.2019 у справі № 2340/4192/18, від 20.05.2020 року у справі № 816/1640/17, від 16.07.2020 року у справі № 400/2884/18.
Відповідно до статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Статтею 117 КЗпП України, в редакції чинній до 19.07.2022 року, було визначено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
З 19.07.2022 року стаття 117 КЗпП України на підставі змін, внесених Законом №2352-IX від 01.07.2022 року, діє в наступній редакції:
У разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.
Питання застосування статті 117 КЗпП України до подібних триваючих правовідносин вже вирішувалося Верховним Судом.
З матеріалів справи вбачається, що наказом начальника НОМЕР_1 прикордонного загону Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_2 ) від 06.03.2024 року № 133-ос внесено зміни до наказу начальника НОМЕР_1 прикордонного загону від 17.06.2020 року №281-ОС, а саме абзац: «Відповідно до п.п. 3 п. 9 розділу V наказу Міністерства внутрішніх справ України від 25 червня 2018 року № 558, одноразову грошову допомогу при звільненні з військової служби виплатити за 11 календарних років.» викладено в наступній редакції: «Відповідно до п.п. 3 п. 9 розділу V наказу Міністерства внутрішніх справ України від 25 червня 2018 року № 558, одноразову грошову допомогу при звільненні з військової служби виплатити за 12 календарних років.».
Позивачу донараховано одноразову грошову допомогу при звільненні з військової служби та 22.03.2024 року на картковий рахунок позивача зараховано кошти у розмірі 5996,44 грн.
Отже, при звільненні позивача з НОМЕР_1 прикордонного загону (військова частина НОМЕР_2 ) Державної прикордонної служби України з ним не проведено повного розрахунку, що свідчить про недотримання відповідачем вимог ст.116 КЗпП України та має наслідком застосування до відповідача відповідальності, передбаченої ст.117 КЗпП України.
Після відкриття провадження у справі Верховний Суд у складі суддів судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду ухвалив постанову від 06 грудня 2024 року у справі №440/6856/22, в якій зазначив, що з моменту набрання чинності Законом № 2352-IX - 19 липня 2022 року положення статті 117 КЗпП України, у попередній редакції Закону № 3248-IV, втратили чинність, внаслідок чого було змінено правове регулювання відносин, які підпадають під дію статті 117 КЗпП України. Так, до 19 липня 2022 року правове регулювання таких правовідносин здійснювалося відповідно до положень статті 117 КЗпП України, у редакції Закону № 3248-IV, тоді як після 19 липня 2022 року підлягає застосуванню стаття 117 КЗпП України, у редакції Закону № 2352-IX.
Водночас, якщо мають місце тривалі правові відносини, які виникли під час дії статті 117 КЗпП України, у редакції Закону № 3248-IV, та були припинені на момент чинності дії статті 117 КЗпП України, у редакції Закону № 2352-IX, то в такому випадку правове регулювання здійснюється таким чином: правовідносини, які мають місце у період до 19 липня 2022 року, підлягають правовому регулюванню згідно з положенням статті 117 КЗпП України (у попередній редакції № 3248-IV, тобто без обмеження строком виплати у шість місяців); у період з 19 липня 2022 року підлягають застосуванню норми статті 117 КЗпП України (у новій редакції Закону № 2352-IX, яка передбачає обмеження виплати такому працівникові шістьма місяцями).
Окремо Верховний Суд у вказаній постанові розглянув можливість розповсюдження висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 26 вересня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (щодо пропорційного зменшення середнього заробітку), на правовідносини, які регулюються статтею 117 КЗпП України, у редакції Закону № 2352-IX.
Верховний Суд зазначив, що у зв'язку з набранням чинності Законом № 2352-IX, яким статтю 117 КЗпП України викладено в новій редакції, з 19 липня 2022 року стаття 117 КЗпП України, у редакції Закону від 20 грудня 2005 року № 3248-IV, втратила чинність. Отже, розповсюдження висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 26 вересня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц, на статтю 117 КЗпП України в новій редакцій, яка регулює правовідносини, які виникли / тривають після 19 липня 2022 року є неможливим.
Верховний Суд також звернув увагу на те, що аналіз змісту постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 вересня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц дає підстави для висновку, що критерії зменшення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника, які викладено у цій постанові, побудовані саме з урахуванням того, що стаття 117 КЗпП України в редакції Закону від 20 грудня 2005 року № 3248-IV не обмежувала періоду, за який може стягуватися середній заробіток у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні. Такі критерії визначено Великою Палатою Верховного Суду, зокрема, і з метою уникнення недобросовісності як роботодавця, так і працівника у таких правовідносинах. Необхідність такої позиції була зумовлена недосконалістю нормативно-правового регулювання у питанні дотримання принципу співмірності в умовах необмеженості строку, за який такі суми підлягали стягненню.
Водночас із прийняттям Закону № 2352-IX законодавець обмежив строк, за який роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові середній заробіток шістьма місяцями, чим фактично на нормативно-правовому рівні усунув обставини, які призводили до порушення критеріїв співмірності, недобросовісності.
З прийняттям указаного закону усунуто і такий чинник, який зумовлював можливість недобросовісної поведінки працівника, як необмеженість строку звернення до суду з позовом про стягнення невиплаченого заробітку, а саме шляхом внесення змін до статті 233 КЗпП України, якою строк звернення до суду у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, обмежено трьома місяцями.
У зв'язку з обмеженням законодавцем строку звернення до суду у таких спорах та можливістю отримання середнього заробітку шістьма місяцями, Верховний Суд дійшов висновку, що застосовувати висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 26 вересня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц, на правовідносини, які регулюються статтею 117 КЗпП України, у редакції Закону № 2352-IX, не є можливим.
Аналогічним чином положення статті 117 КЗпП України були застосовані в постанові Верховного Суду від 29 січня 2024 року у справі №560/9586/22.
Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 27 лютого 2025 року у справі № 420/21662/23.
Повертаючись до обставин цієї справи, колегія суддів зазначає, що позивача було виключено з НОМЕР_1 прикордонного загону (військова частина НОМЕР_2 ) Державної прикордонної служби України 17.06.2020 року. Між тим, остаточний розрахунок проведено лише 22.03.2024 року (дата надходження коштів на банківський рахунок позивача).
З огляду на викладене, період стягнення середнього заробітку необхідно поділити на дві частини: до набрання чинності Законом № 2352-ІХ (19 липня 2022 року) і після цього, а саме:
період з 18 червня 2020 року (оскільки відповідальність за порушення зазначених норм починається з наступного дня після не проведення зазначених виплат) по 18 липня 2022 року - до якого підлягають урахуванню норми статті 117 КЗпП України, у редакції, яка діяла до 19 липня 2022 року, та висновки Верховного Суду, які стосуються безпосередньо цієї статті у редакції, яка діяла до 19 липня 2022 року;
період з 19 липня 2022 року по 21 березня 2024 року - до якого підлягають врахуванню норми статті 117 КЗпП України, у редакції чинній на момент ухвалення рішення, яким законодавець обмежив виплату 6 місяцями, проте без застосування принципу співмірності цієї суми щодо коштів, які відповідач невчасно сплатив.
Таким чином, з урахуванням приписів ст.117 КЗпП України у редакції Закону № 2352-ІХ починаючи з 19.07.2022 року позивач має право на отримання середнього заробітку за час затримки остаточного розрахунку при звільненні, який відбувся 21.03.2024 року, лише в межах шести місяців - з 19.07.2022 року по 19.01.2023 року.
Так, обчислення середнього заробітку за період затримки розрахунку проводиться із застосуванням Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 р. № 100.
Відповідно до абз. 3 п. 2 Порядку № 100 у всіх інших випадках середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов'язана відповідна виплата.
Відповідно до п.3. Порядку №100 при обчисленні середньої заробітної плати враховуються всі суми нарахованої заробітної плати згідно із законодавством та умовами трудового договору, крім визначених у пункті 4 цього Порядку.
За правилами п.8 Порядку № 100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
Відповідно до довідки військової частини НОМЕР_3 про види грошового забезпечення, що нараховані ОСОБА_1 за період з 01.04.2020 по 31.05.2020, останньому в квітні та травні 2020 року нараховувалося грошове забезпечення у розмірі 13402,70 грн.
Разом з тим, з картки особового рахунку позивача за 2020 рік (зворотній бік) вбачається, що у квітні та травні 2020 року виплачувалася індексація грошового забезпечення у розмірі 216,51 грн.
Таким чином, середній заробіток обчислюють відповідно до Порядку №100, згідно з п.3 якого індексація включається до виплат, які враховуються для обчислення середньої заробітної плати в усіх випадках її збереження.
З огляду на викладене, загальний розмір виплаченого грошового забезпечення позивача за останні два місяці перед звільненням (квітень, травень 2020 року) склав 27238,42 грн. (13402,70 грн. + 13402,70 грн. + 216,51 грн. + 216,51 грн.).
Сукупна кількість календарних днів за цей період - 61 календарних днів.
Тому, середній заробіток позивача становить 446,53 грн. (27238,42 грн. : 61 день).
Затримка розрахунку при звільненні за період з 18.06.2020 року по 18.07.2022 року складає 761 календарних днів.
Отже, середній заробіток позивача за час затримки розрахунку при звільненні з 18.06.2020 року по 18.07.2022 року становить 339809,33 грн. (446,53 грн. х 761 календарний день).
З урахуванням правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 26.06.2019 р. у справі № 761/9584/15-ц, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Тобто, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.
При вирішенні цього питання суд враховує такі обставини як розмір недоплаченої суми заробітку, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, обставини за яких було встановлено наявність заборгованості, дії відповідача щодо її виплати.
Зокрема, істотність частки складових заробітної плати в порівнянні із середнім заробітком за час затримки розрахунку складає: 5996,44 грн. (розмір несвоєчасно виплачених сум) : 339809,33 грн. (середній заробіток за весь час затримки розрахунку (761 днів х 446,53 грн.))*100% = 1,76%.
Отже, середній заробіток позивача за час затримки розрахунку при звільненні з 18.06.2020 року по 18.07.2022 року з врахуванням істотності частки становить 5980,64 грн. (446,53 грн. х 761 календарних днів х 1,76%).
Під час визначення суми середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні за період з 19.07.2022 року по 29.04.2024 року колегія суддів враховує обмеження періоду стягнення шістьма місяцями, запроваджене ст.117 КЗпП України у редакції Закону № 2352-ІХ, що становить 184 календарних днів (з 19.07.2022 року по 19.01.2023 року).
Тому, середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за вказаний період складає 82161,52 грн. (446,53 грн. х 184 календарних днів).
Таким чином, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що на користь позивача підлягає стягненню середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у сумі 88142 (вісімдесят вісім тисяч сто сорок дві) грн. 16 коп. з відрахуванням з вказаної суми належних до сплати податків і зборів
Таким чином, бездіяльність відповідача щодо непроведення з позивачем повного розрахунку при звільненні з військової служби є протиправною.
З огляду на вищезазначене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про часткове задоволення позовних вимог.
Згідно п.41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Інші доводи апеляційної скарги не спростовують висновки суду першої інстанції і зводяться до переоцінки встановлених судом обставин справи.
На підставі вищевикладеного, колегія суддів апеляційної інстанції вважає, що рішення Одеського окружного адміністративного суду ґрунтується на всебічному, повному та об'єктивному розгляді всіх обставин справи, які мають значення для вирішення спору, відповідає нормам матеріального та процесуального права. Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, викладених у зазначеному рішенні, у зв'язку з чим підстав для його скасування не вбачається.
Відповідно до ч.1 ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст. ст. 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу НОМЕР_1 Прикордонного загону Державної прикордонної служби України (Військова частина НОМЕР_2 ) - залишити без задоволення.
Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 30 жовтня 2024 року - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає крім випадків, передбачених підпунктами а), б), в), г) пункту 2 частини 5 статті 328 КАС України.
Головуюча суддя: О.А. Шевчук
Суддя: А.В. Бойко
Суддя: А.Г. Федусик