ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
18.02.2025Справа № 910/11944/24
Господарський суд міста Києва у складі судді Васильченко Т.В., за участю секретаря судового засідання Калашнік Ю.В. розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження матеріали справи №910/11944/24
За позовом ОСОБА_1
до Товариства з обмеженою відповідальністю «НЕСО ІНК.»
до Печерської районної в місті Києві державної адміністрації
про визнання припиненими трудових відносин та виключення відомостей з реєстру
Представники учасників справи:
від позивача: не з'явився;
від відповідача-1: не з'явився;
від відповідача-2: не з'явився.
ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до Господарського суду міста Києва з позовними вимогами до Товариства з обмеженою відповідальністю «НЕСО ІНК.» (далі - відповідач-1) та Печерської районної в місті Києві державної адміністрації (далі - відповідач-2) про визнання припиненими трудових відносин та виключення відомостей з реєстру.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивач, як директор (одноосібний виконавчий орган) відповідача-1 звернувся до Товариства в особі його учасників із заявою про звільнення з посади та скликання позачергових загальних зборів для вирішення питання про припинення трудових відносин, однак загальні збори товариства не відбулись через неявку учасників товариства, у зв'язку з чим позивач просить визнати трудові відносини з відповідачем-1 припиненими та виключити з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, відомості про керівника відповідача-1, яким значиться позивач.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 22.10.2024 відкрито провадження у справі №910/11944/24, постановлено здійснювати розгляд справи за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче засідання у справі.
10.12.2024 року до відділу діловодства суду через підсистему ЄСІТС "Електронний суд" від ОСОБА_1 надійшло клопотання про відкладення розгляду справи, у якому заявник повідомив про неможливість прибуття представника у визначену дату та час для розгляду справи №910/11944/24, оскільки відповідний представник приймає участь у справі Києво-Святошинського районного суду міста Києва №369/8666/23.
У судовому засіданні 10.12.2024 суд, у відповідності до частини 4, 5 статті 233 Господарського процесуального кодексу України, постановив ухвалу, яка занесена до протоколу судового засідання, про відкладення підготовчого засідання у справі на 28.01.2025.
У судовому засіданні 28.01.2025, виходячи з того, що судом здійснено усі необхідні та достатні дії для забезпечення правильного і своєчасного розгляду справи по суті, суд, у відповідності до частини 4, 5 статті 233 Господарського процесуального кодексу України, постановив ухвалу, яка занесена до протоколу судового засідання, про закриття підготовчого провадження у справі та призначення справи для розгляду по суті на 18.02.2025.
18.02.2025 року до відділу діловодства суду через підсистему ЄСІТС "Електронний суд" від позивача надійшла письмова промова за змістом якої позовні вимоги підтримує та просить їх задовольнити у повному обсязі.
У судове засідання 18.02.2025 представники сторін не з'явились, хоча про дату, час та місце судового засідання були повідомлені належним чином, що підтверджується наявними в матеріалах справи доказами.
Відповідно до п. 1 ч. 3 ст. 202 Господарського процесуального кодексу України, якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі, зокрема, неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки.
За таких обставин, враховуючи, що представники сторін були належним чином повідомлені про розгляд даної справи і не повідомили суду про причини неявки, суд на місці постановив розгляд справи по суті проводити за їх відсутності.
Відповідно до частини 3 статі 222 Господарського процесуального кодексу України фіксування судового розгляду за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалося.
Згідно з частиною 4 статті 240 Господарського процесуального кодексу України у разі неявки всіх учасників справи у судове засідання, яким завершується розгляд справи, або у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи суд підписує рішення (повне або скорочене) без його проголошення.
У судовому засіданні 18.02.2024 року судом підписано вступну та резолютивну частини рішення.
Розглянувши подані документи і матеріали, з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва, -
Згідно із частиною 1 статті 2 Господарського процесуального кодексу України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.
Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням (частина 2 статті 4 Господарського процесуального кодексу України).
Згідно з частинами 1, 3 статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Цивільні права та обов'язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства.
Відповідно до положень частин 1, 2 та 6 статті 96-1 Цивільного кодексу України, права учасників юридичних осіб (корпоративні права) - це сукупність правомочностей, що належать особі як учаснику (засновнику, акціонеру, пайовику) юридичної особи відповідно до закону та статуту товариства. Корпоративні права набуваються особою з моменту набуття права власності на частку (акцію, пай або інший об'єкт цивільних прав, що засвідчує участь особи в юридичній особі) у статутному капіталі юридичної особи. Корпоративними відносинами є відносини між учасниками (засновниками, акціонерами, пайовиками) юридичних осіб, у тому числі які виникають між ними до державної реєстрації юридичної особи, а також відносини між юридичною особою та її учасниками (засновниками, акціонерами, пайовиками) щодо виникнення, здійснення, зміни і припинення корпоративних прав.
У відповідності до частини 1 статті 20 ГПК України господарські суди розглядають, зокрема, справи у спорах, що виникають у зв'язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема, справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин, в тому числі у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов'язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів.
З огляду на цей припис перелік спорів, що виникають із корпоративних відносин і належать до юрисдикції господарських судів, не є вичерпним, й охоплює зокрема спори, пов'язані з управлінням юридичною особою. Стороною цих спорів не обов'язково є учасник такої особи. Спір щодо припинення трудових відносин одноосібного виконавчого органу (директора) товариства з обмеженою відповідальністю є спором, який виник із корпоративних відносин, оскільки пов'язаний із реалізацію загальними зборами цього товариства їхньої компетенції щодо формування виконавчого органу та припинення його повноважень. Тому такий спір стосується управління юридичною особою і належить до юрисдикції господарського суду.
Така правова позиція висловлена Великою Палатою Верховного Суду у справі №448/362/22 року від 14.06.2023 року.
Предметом розгляду у даній справі є вимоги позивача, який є директором про визнання припиненими трудових відносин між ОСОБА_1 та Товариством з обмеженою відповідальністю «НЕСО ІНК.», а тому даний спір є корпоративним та має розглядатися в порядку господарського судочинства.
За приписами частини 1 та 2 статті 83 Цивільного кодексу України юридичні особи можуть створюватися у формі товариств, установ та в інших формах, встановлених законом. Товариством є організація, створена шляхом об'єднання осіб (учасників), які мають право участі у цьому товаристві. Товариство може бути створено однією особою, якщо інше не встановлено законом. Товариства поділяються на підприємницькі та непідприємницькі.
Товариства, які здійснюють підприємницьку діяльність з метою одержання прибутку та наступного його розподілу між учасниками (підприємницькі товариства), можуть бути створені лише як господарські товариства (повне товариство, командитне товариство, товариство з обмеженою або додатковою відповідальністю, акціонерне товариство) або виробничі кооперативи чи сільськогосподарські кооперативи, сільськогосподарські кооперативні об'єднання, що діють з метою одержання прибутку (стаття 84 Цивільного кодексу України).
Як вбачається з матеріалів справи, Товариство з обмеженою відповідальністю «НЕСО ІНК.» зареєстровано 29.08.2016 року Печерською районною в місті Києві державною адміністрацією та учасниками товариства є ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , а керівником товариства є позивач - ОСОБА_1 .
Статут Товариства з обмеженою відповідальністю «НЕСО ІНК», затверджений протоколом №1 від 29 серпня 2016 року загальних зборів учасників, визначає, що товариство засноване з метою здійснення підприємницької діяльності та отримання прибутку на основі повного господарського розрахунку, самофінансування та самоокупності (пункт 4.1 Статуту).
Приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Каплун Ю.В. засвідчено справжність підпису учасників товариства на статуті товариства та зареєстровано в реєстрі за номером №53475348.
Правовий статус товариств з обмеженою відповідальністю та додатковою відповідальністю, порядок створення, діяльності та припинення, права та обов'язки їх учасників визначено Законом України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю».
Частиною 1 статті 29 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» визначено, що загальні збори учасників є вищим органом товариства.
Загальні збори учасників можуть вирішувати будь-які питання діяльності товариства, крім питань, віднесених до виключної компетенції інших органів товариства законом або статутом товариства (частина 1 статті 30 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю»).
Відповідно до частин 1 та 4 статті 98 Цивільного кодексу України загальні збори учасників товариства мають право приймати рішення з усіх питань діяльності товариства, у тому числі і з тих, що належать до компетенції інших органів товариства, якщо інше не встановлено законом. Порядок скликання загальних зборів визначається в установчих документах товариства. Учасники товариства, що володіють не менш як десятьма відсотками голосів, можуть вимагати скликання загальних зборів. Якщо вимога учасників про скликання загальних зборів не виконана, ці учасники мають право самі скликати загальні збори.
За приписами пунктів 10.10-10.14 Статуту Товариства, загальні збори учасників Товариства скликаються не рідше двох разів на рік. Учасники Товариства, що володіють в сукупності більш як 10 відсотками голосів, мають право вимагати скликання позачергових загальних зборів учасників у будь-який час і з будь-якого приводу, що стосується діяльності Товариства. Якщо протягом 25 днів голова Товариства не виконав зазначеної вимоги, вони вправі самі скликати загальні збори учасників. Будь-який з учасників Товариства вправі вимагати розгляду питання на загальних зборах учасників за умови, що воно було ним поставлено не пізніше, як за 25 днів до початку зборів. Позачергові загальні збори учасників Товариства також можуть скликатися на вимогу виконавчого органу та ревізійної комісії Товариства. Позачергові загальні збори учасників скликаються головою Товариства за наявності обставин встановлених цим статутом, у разі неплатоспроможності Товариства, а також у будь-якому іншому випадку, якщо цього потребують інтереси Товариства в цілому, зокрема, якщо виникає загроза значного скорочення статутного капіталу Товариства.
Про проведення загальних зборів Товариства учасники повідомляються рекомендованими листами із зазначенням часу і місця проведення зборів та порядку денного. Повідомлення повинно бути зроблено не менш як за 30 днів, до скликання загальних зборів. Будь-хто з учасників Товариства вправі вимагати розгляду питання на загальних зборах учасників за умови, що воно було ним поставлено не пізніш як за 25 днів до початку зборів. Не пізніш як за 7 днів до скликання загальних зборів учасникам Товариства повинна бути надана можливість ознайомитися з документами, внесеними до порядку денного зборів . З питань, не включених до порядку денного, рішення можуть прийматися тільки за згодою всіх учасників, присутніх на зборах. Загальні збори учасників можуть бути проведені без додержання зазначених в п. 10.15 цієї статті строків, якщо присутні всі учасники або їх представники і немає заперечень проти проведення загальних зборів (п. 10.15 ст. 10 Статуту).
У відповідності до п. 10.9 Статуту рішення загальних зборів учасників щодо відкликання виконавчого органу товариства (п. 10.7.3) приймаються простою більшістю голосів учасників справи.
Як зазначає позивач, врахувавши вищезазначені норми закону та Статуту, він, як виконавчий орган Товариства, ініціював проведення загальних зборів учасників Товариства на 15 вересня 2024 року об 10 годині 00 хвилин за адресою місця реєстрації Товариства, а саме: АДРЕСА_1 .
З наявного в матеріалах справи повідомлення про проведення загальних зборів учасників Товариства вбачається, що позивачем запропоновано включити до порядку денного загальних зборів учасників Товариства питання про затвердження результатів діяльності Товариства з обмеженою відповідальністю «НЕСО ІНК.» за 2023 рік, зміну директора Товариства з обмеженою відповідальністю «НЕСО ІНК.» (звільнення 15.09.2024 року з посади директора ОСОБА_1 , призначення з 16.09.2024 року на посаду директора особи за рішенням учасників), надання повноважень на проведення державної реєстрації змін до відомостей про Товариство, які містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.
Вказане повідомлення разом із заявою про звільнення з посади позивач відправив ОСОБА_2 на адресу його реєстрації: АДРЕСА_2 та АДРЕСА_3 , що підтверджується наявними в матеріалах справи митною декларацією №EA010413810UA та фіскальним чеком від 14.08.2024, та ОСОБА_3 на адресу його реєстрації: АДРЕСА_4 , що підтверджується наявними в матеріалах справи накладною №0101911357020, описом вкладення та фіскальним чеком від 14.08.2024.
Однак, незважаючи на всі вчинені позивачем дії, спрямовані на ініціювання, організацію та проведення загальних зборів учасників товариства, вказані збори не відбулися у зв'язку з неявкою учасників товариства, що підтверджується наявними в матеріалах справи протоколом реєстрації учасників, які прибули для участі в загальних зборах учасників Товариства з обмеженою відповідальністю «НЕСО ІНК.» від 15.09.2024 року та додатком до цього протоколу, складеними директором Товариством з обмеженою відповідальністю «НЕСО ІНК.».
Позивач вважає, що така бездіяльність учасників відповідача свідчить про порушення його трудових прав, зокрема, його права бути звільненим із займаної посади за власним бажанням.
Оскільки, як стверджує позивач, ним виконано вичерпний перелік дій, спрямованих на дотримання процедури звільнення, втім загальні збори учасників Товариства з обмеженою відповідальністю «НЕСО ІНК.» 15 вересня 2024 року так і не відбулися через неявку учасників відповідача і питання про його звільнення так і не було вирішено, це дає йому право на звернення до суду для захисту свого порушеного права шляхом визнання припиненими трудових відносини між ОСОБА_1 та ТОВ «НЕСО ІНК.», у зв'язку зі звільненням ОСОБА_1 з посади директора ТОВ «НЕСО ІНК.» за власним бажанням на підставі ч. 1 ст. 38 Кодексу законів про працю України.
За приписами статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого майнового права та інтересу.
У відповідності до статті 124, пунктів 1, 3 частини 2 статті 129 Конституції України, статей 2, 7, 13 Господарського процесуального кодексу України основними засадами судочинства є рівність всіх учасників судового процесу перед законом та судом, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Згідно зі статтею 73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Відповідно до статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Суд наголошує, що відповідно до статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Таким чином обов'язок доказування, а отже і подання доказів відповідно до статті 74 Господарського процесуального кодексу України, покладено саме на сторони та інших учасників судового процесу, а тому суд лише створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства.
Суду не надано жодних доказів на підтвердження розгляду заяви позивача про звільнення у встановленому порядку та прийняття загальними зборами учасників товариства рішення про його звільнення або письмових пояснень щодо неможливості надання таких доказів чи фактів, що заперечують викладені позивачем позовні вимоги.
Суд зазначає, що відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Використання примусової праці забороняється.
Конституційний Суд України у рішеннях від 07.07.2004 року №14-рп/2004, від 16.10.2007 року №8-рп/2007 та від 29.01.2008 року №2-рп/2008 зазначав, що визначене статтею 43 Конституції України право на працю розглядає як природну потребу людини своїми фізичними і розумовими здібностями забезпечувати своє життя. Це право передбачає як можливість самостійно займатися трудовою діяльністю, так і можливість працювати за трудовим договором чи контрактом. Свобода праці передбачає можливість особи займатися чи не займатися працею, а якщо займатися, то вільно її обирати, забезпечення кожному без дискримінації вступати у трудові відносини для реалізації своїх здібностей. За своєю природою право на працю є невідчужуваним і по суті означає забезпечення саме рівних можливостей для його реалізації.
У рішенні №1-рп/2010 від 12.01.2010 Конституційний Суд України також наголосив, що реалізація учасниками товариства корпоративних прав на участь у його управлінні шляхом прийняття компетентним органом рішень про обрання (призначення), усунення, відсторонення, відкликання членів виконавчого органу цього об'єднання стосується також наділення або позбавлення їх повноважень на управління товариством. Такі рішення уповноваженого на це органу мають розглядатися не в межах трудових, а корпоративних правовідносин, що виникають між товариством і особами, яким довірено повноваження з управління ним.
Наведені висновки підтримані Великою Палатою Верховного Суду, зокрема, в постановах від 06.09.2023 року у справі №127/27466/20, від 10.09.2019 року у справі №921/36/18 та від 30.01.2019 року у справі №145/1885/15-ц, де також виснувала, що хоча такі рішення уповноваженого на це органу можуть мати наслідки і в межах трудових правовідносин, але визначальними за таких обставин є корпоративні правовідносини.
Управління товариством здійснюють його органи - загальні збори його учасників і виконавчий орган, якщо інше не встановлено законом (частини 1, 2 статті 97 Цивільного кодексу України). Частинами першою - четвертою статті 99 Цивільного кодексу України передбачено, зокрема, що загальні збори товариства своїм рішенням створюють виконавчий орган та встановлюють його компетенцію і склад. Виконавчий орган товариства може складатися з однієї або кількох осіб.
Органами товариства є загальні збори учасників, наглядова рада (у разі утворення) та виконавчий орган (стаття 28 Закону України "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю").
Загальні збори учасників є вищим органом товариства (частина перша статті 29 Закону України "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю"), до компетенції якого належить, зокрема, обрання одноосібного виконавчого органу товариства (пункт 7 частини другої статті 30 Закону України "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю").
У той же час, відповідно до статті 3 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП) законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.
За приписами статті 21 КЗпП України трудовим договором є угода між працівником і роботодавцем (роботодавцем - фізичною особою), за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, а роботодавець (роботодавець - фізична особа) зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін. Трудовим договором можуть встановлюватися умови щодо виконання робіт, які вимагають професійної та/або часткової професійної кваліфікації, а також умови щодо виконання робіт, які не потребують наявності у особи професійної або часткової професійної кваліфікації.
Статтею 36 КЗпП України визначено, що підставами припинення трудового договору є, зокрема, угода сторін, розірвання трудового договору з ініціативи працівника, з ініціативи роботодавця або на вимогу профспілкового чи іншого уповноваженого на представництво трудовим колективом органу.
За частиною 1 статті 38 КЗпП України працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це роботодавця письмово за два тижні.
За змістом статті 22 КЗпП України будь-яке пряме або непряме обмеження трудових прав при укладенні, зміні та припиненні трудового договору не допускається.
Кодекс законів про працю встановлює загальні вимоги до порядку розірвання трудових відносин, не враховуючи специфіку становища керівника господарського товариства або підприємства. По суті, директор об'єднує в собі і статус найманого працівника (який визначається на підставі норм трудового права) і статус виконавчого органу господарського товариства (який визначається на підставі норм корпоративного права). Ні норми трудового договору, ні положення Статуту не повинні погіршувати становище директора порівняно з тим обсягом гарантій, наданих йому трудовим законодавством. Тобто, директор завжди може скористатися статтею 38 КЗпП та ініціювати розірвання трудового договору за власним бажанням.
Частиною 4 статті 13 Конституції України передбачено, що держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності та господарювання.
Корпоративні права учасників товариства є об'єктом такого захисту, зокрема у спосіб, передбачений частиною третьою 3 статті 99 Цивільного кодексу України, згідно з якою повноваження члена виконавчого органу можуть бути в будь-який час припинені або він може бути тимчасово відсторонений від виконання своїх повноважень.
Відтак, аналізуючи вищевикладені приписи законодавства України керівник товариства (директор), як будь-який інший працівник, має право звільнитися за власним бажанням, попередивши власника або уповноважений ним орган про таке звільнення письмово за два тижні. Разом із тим, особливість звільнення директора полягає в тому, що воно відбувається за рішенням загальних зборів учасників товариства.
Така ж правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 24.12.2019 року в справі №758/1861/18.
Згідно з відомостями Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань керівником (директором) Товариства з обмеженою відповідальністю «НЕСО ІНК.» є ОСОБА_1.
Зміст положень частини 3 статті 99 ЦК України надає право компетентному (уповноваженому) органу товариства усунути члена виконавчого органу від виконання обов'язків, які він йому визначив, у будь-який час з будь-яких підстав, що є специфічною дією носіїв корпоративних прав у відносинах з особою, якій вони довірили здійснювати управління товариством, і не може розглядатися в площині трудового права.
Таким чином, припинення повноважень одноособового виконавчого органу товариства за своєю правовою природою, предметом регулювання правовідносин і правовими наслідками відрізняється від звільнення працівника з роботи на підставі положень Кодексу законів про працю України, та відбувається на підставі прийняття загальними зборами учасників товариства відповідного рішення про припинення повноважень директора.
Наказ про звільнення директора з посади має видаватися на підставі рішення загальних зборів учасників товариства, але при його ухваленні мають бути дотриманими права особи, яка звільняється, а також гарантії, що визначені трудовим законодавством України. Трудове законодавство має застосовуватися при оформленні наказу про звільнення керівника з посади на підставі статті 38 КЗпП України, зокрема, у відповідному наказі про звільнення.
Судом встановлено за матеріалами справи, що позивачем було дотримано процедуру звільнення з посади директора Товариства, а саме: було надіслано всім учасникам товариства повідомлення про скликання загальних зборів учасників Товариства з метою розгляду заяви директора про звільнення, вирішення питання про звільнення з посади директора та призначення на посаду іншої особи.
Однак, загальні збори проведено не було, рішення про звільнення позивача з посади не прийнято, тому, з урахуванням встановленого статтею 43 Конституції України принципу заборони примусової праці, така бездіяльність порушує права позивача.
Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини 1 статті 3 Цивільного кодексу України), відтак дії учасників господарських правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони відповідного правовідношення.
Приписами статті 8 Конституції України визначено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина 1 статті 129 Конституції України). Аналогічний припис закріплений у частині 1 статті 11 Господарського процесуального кодексу України.
Елементом принципу верховенства права є принцип правової визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоб виключити ризик свавілля. На думку Європейського суду з прав людини, поняття "якість закону" означає, що національне законодавство повинно бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати людям адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають вживати заходів, що вплинуть на конвенційні права цих людей (рішення Європейського суду з прав людини у справах "C.G. та інші проти Болгарії" ("C. G. and Others v. Bulgaria", заява №1365/07, § 39), "Олександр Волков проти України" ("Oleksandr Volkov v. Ukraine", заява №21722/11, § 170)).
Європейський суд з прав людини неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі. Тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. І роль розгляду справ у судах полягає саме у тому, щоб позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини у справах "Кантоні проти Франції" ("Cantoni v. France", заява № 17862/91, § 31-32), "Вєренцов проти України" ("Vyerentsov v. Ukraine", заява " № 20372/11, § 65)).
Частиною 2 статті 5 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що у випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
У своїх рішеннях Європейський суд з прав людини постійно підкреслює цінність та важливість дотримання формалізованих норм процесу, за допомогою яких сторони забезпечують вирішення спору цивільного характеру, оскільки завдяки цьому може обмежуватися обсяг дискреції, забезпечуватися рівність сторін, запобігатися свавілля, забезпечуватися ефективне вирішення спору та розгляд справи судом упродовж розумного строку, а також забезпечуватися правова визначеність та повага до суду. В той же час "надмірний формалізм" може суперечити вимозі забезпечення практичного та ефективного права на доступ до суду відповідно до пункту першого статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Це зазвичай відбувається у випадку особливо вузького тлумачення процесуальної норми, що перешкоджає розгляду позову заявника по суті із супутнім ризиком порушення його чи її права на ефективний судовий захист (див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини у справах "Белеш та інші проти Чеської Республіки" (Beles and Others v. the Czech Republic, заява N 47273/99, § 50-51, 69); "Волчі проти Франції" (Walchli v. France, заява N 35787/03, § 29).
При цьому Європейський суд з прав людини часто наголошує на питаннях "правової визначеності" та "належного здійснення правосуддя" як на двох основних елементах для проведення розмежування між надмірним формалізмом та прийнятим застосуванням процесуальних формальностей. Зокрема, Європейський суд з прав людини виходить з того, що є порушенням права на доступ до суду, коли норми не переслідують цілі правової визначеності та належного здійснення правосуддя та утворюють свого роду перепону, яка перешкоджає вирішенню справи учасників судового процесу по суті компетентним судом (див., наприклад, рішення у справах "Карт проти Туреччини" (Kart v. Turkey [ВП], заява № 8917/05, § 79 (в кінці); "Ефстатіу та та інші проти Греції" (Efstathiou and Others v. Greece, заява № 36998/02, § 24 (в кінці); "Ешим проти Туреччини" (Esim v. Turkey, заява N 59601/09, § 21).
Із поданих доказів суд встановив, що реалізуючи своє конституційне право на свободу праці позивач добросовісно виконав усі дії для свого звільнення, зокрема, написав заяву про звільнення, звернувся до учасників товариства відповідача з повідомленням про проведення загальних зборів учасників товариства для вирішення питання про його звільнення з посади директора.
Проте, станом на момент розгляду даної справи загальні збори учасників Товариства з обмеженою відповідальністю «НЕСО ІНК.» щодо прийняття рішення про звільнення позивача з посади директора за його власним бажанням на підставі його заяви, не проведено. Наразі, в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань досі містяться відомості про позивача як керівника відповідача.
Відповідно до трудового законодавства України керівник товариства (директор), кооперативу (голова), як і будь-який інший працівник має право звільнитися за власним бажанням, попередивши власника або уповноважений ним орган про таке звільнення письмово за два тижні.
Разом з тим особливість звільнення директора полягає в тому, що воно відбувається за рішенням загальних зборів учасників товариства.
У випадку відсутності рішення загальних зборів учасників товариства про звільнення керівника, зокрема, через неможливість зібрати кворум для проведення загальних зборів, керівнику із метою захисту свої прав надано можливість звернутися до суду із вимогою про визнання трудових відносин припиненими.
З матеріалів справи вбачається, що учасниками відповідача не вжито жодних заходів щодо розгляду питання звільнення позивача та прийняття відповідного рішення, зокрема, за відсутності заперечень щодо звільнення ОСОБА_1 з посади директора, відтак, за висновками суду, учасники відповідача допустили протиправну бездіяльність, оскільки не вчинили юридично значимих дій, спрямованих на вирішення питання про звільнення позивача з посади директора Товариства з обмеженою відповідальністю «НЕСО ІНК.» та оформлення припинення трудових відносин, що свідчить про порушення вимог трудового та цивільного законодавства і обмеження трудових прав позивача щодо можливості вільно обирати працю, як це передбачено статтею 43 Конституції України.
Судом констатується, що в даному випадку позивач не має можливості реалізувати своє право на припинення трудових відносин у визначеному законодавством порядку, що порушує її право на працю, відтак підлягає захисту в судовому порядку.
В силу положень статей 15, 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
При здійсненні судочинства суди застосовують Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини як джерело права (стаття 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини"). Відповідно до приписів статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
За статтею 13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Відповідно до вимог частини 2 статті 5 ГПК України, з урахуванням встановлених обставин справи та виходячи з того, що пред'явлення позову по суті спрямоване на припинення трудових правовідносин між ОСОБА_1 та Товариством з обмеженою відповідальністю «НЕСО ІНК.», ефективним і таким, що не суперечить закону, у даному випадку буде такий спосіб захисту як визнання припиненими трудових відносин між позивачем та відповідачем.
При цьому, суд наголошує, що неявка учасників товариства на загальні збори для розгляду питання щодо звільнення позивача є прямим порушенням гарантованого йому Конституцією України права на працю та на припинення трудових відносин. У даному випадку положення закону щодо попередження учасників (засновників) про бажання звільнитися за власним бажанням з боку учасників фактично нівелюється, а іншого порядку звільнення з ініціативи працівника (директора) чинне законодавство не передбачає, у той час як статтею 43 Конституції України використання примусової праці забороняється.
Разом із тим, у випадку відсутності рішення загальних зборів учасників товариства про звільнення керівника, зокрема через неможливість зібрати кворум для проведення загальних зборів, керівнику із метою захисту своїх прав надано можливість звернутися до суду із вимогою про визнання трудових відносин припиненими.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 24.12.2019 року в справі № 758/1861/18, постанові Великої Палати Верховного Суду від 06.09.2023 року в справі № 127/27466/20.
Матеріали справи не містять жодних доказів у розумінні статей 77-79, 91 Господарського процесуального кодексу України на підтвердження розгляду по суті уповноваженим на звільнення директора органом товариства заяви позивача про звільнення з посади директора відповідача за власним бажанням на підставі частини 1 статті 38 Кодексу законів про працю України, а також фактичного звільнення ОСОБА_1 з посади директора товариства на підставі рішення загальних зборів учасників відповідача у передбачений чинним законодавством України строк і внесення змін до відомостей про наведену юридичну особу про зміну її керівника.
Зважаючи на викладене, а також враховуючи те, що позивач у визначений чинним законодавством України строк повідомив учасників Товариства з обмеженою відповідальністю «НЕСО ІНК.» про своє волевиявлення на звільнення з посади директора товариства за власним бажанням, однак відповідач (загальні збори його учасників) не вчинив жодних дій на припинення означених трудових відносин, суд дійшов висновку про те, що вимоги ОСОБА_1 є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.
Згідно пункту 4 частини 1 статті 1 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань» державна реєстрація юридичних осіб, громадських формувань, що не мають статусу юридичної особи, та фізичних осіб - підприємців (далі - державна реєстрація) - офіційне визнання шляхом засвідчення державою факту створення або припинення юридичної особи, громадського формування, що не має статусу юридичної особи, засвідчення факту наявності відповідного статусу громадського об'єднання, професійної спілки, її організації або об'єднання, політичної партії, організації роботодавців, об'єднань організацій роботодавців та їхньої символіки, засвідчення факту набуття або позбавлення статусу підприємця фізичною особою, зміни відомостей, що містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань, про юридичну особу та фізичну особу - підприємця, а також проведення інших реєстраційних дій, передбачених цим Законом.
З аналізу приписів частини 1 статті 25 вищевказаного Закону слідує, що державна реєстрація та інші реєстраційні дії проводяться на підставі судових рішень, що набрали законної сили та тягнуть за собою зміну відомостей в Єдиному державному реєстрі, а також що надійшли в електронній формі від суду або державної виконавчої служби відповідно до Закону України «Про виконавче провадження», зокрема, щодо зобов'язання вчинення реєстраційних дій.
За змістом пункту 3 частини 5 статті 25 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань» суб'єкт державної реєстрації не пізніше наступного робочого дня з дати отримання судового рішення, передбаченого пунктом 2 частини першої цієї статті, проводить відповідну реєстраційну дію шляхом внесення запису до Єдиного державного реєстру (крім випадків, передбачених пунктами 1 та 2 цієї частини).
Статтею 16 Цивільного кодексу України, положення якої кореспондуються з приписами статті 20 Господарського кодексу України, встановлено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Названими нормами матеріального права визначено способи захисту прав та інтересів, і цей перелік не є вичерпним.
Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, судам належить зважати і на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції. Так, у рішенні від 15.11.1996 року в справі "Чахал проти Об'єднаного Королівства" Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.
Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі засоби правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань.
Крім того, Європейський суд вказав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.
Аналіз наведеного дає підстави для висновку, що законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень статей 55, 124 Конституції України та статті 13 Конвенції, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом.
Вимога на захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та характеру правопорушення, забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.
Тобто, ефективний спосіб захисту має бути таким, що відповідає змісту порушеного права, та таким, що забезпечує реальне поновлення прав особи, за захистом яких вона звернулась до суду, відповідно до вимог законодавства.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 25.07.2023 у справі №920/1034/21 та від 28.05.2020 у справі №910/7164/19.
Оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок, судам необхідно виходити з його ефективності. Це означає, що вимога на захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та характеру правопорушення, забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.
Право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним, тому суд повинен відмовляти у задоволенні позовної вимоги, яка не відповідає ефективному способу захисту права чи інтересу.
Наведене узгоджується з правовими висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постановах від 05.06.2018 у справі №338/180/17, від 07.11.2018 у справі №488/5027/14-ц та у постанові Верховного суду від 17.01.2024 у справі №904/9070/21.
Водночас Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права або інтересу залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.
Вищевказаний висновок послідовно заснований у постановах Верховного Суду від 16.04.2024 у справі №927/238/22, від 20.03.2024 у справі №826/10598/17 та від 13.03.2024 у справі №910/12046/23.
За приписами частини 2 статті 5 Господарського процесуального кодексу України у випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
З огляду на викладене, у зв'язку із прийняттям судом рішення щодо визнання припиненими трудових відносин позивача з Товариством з обмеженою відповідальністю «НЕСО ІНК.», суд також дійшов висновку про задоволення вимоги позивача в частині зобов'язання відповідача-2 виключити з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб підприємців та громадських формувань запис про ОСОБА_1 в графі відомостей про керівника Товариства з обмеженою відповідальністю «НЕСО ІНК.».
Статтею 13 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Відповідно до статей 76-79 Господарського процесуального кодексу України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи. Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
За приписами частини 1 статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Відповідачі під час розгляду справи не надали суду належних та допустимих доказів, які б спростовували заявлені позовні вимоги, як і не скористалися своїм правом на подання відзиву.
Приймаючи до уваги наведене вище у сукупності, суд дійшов висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 підлягають задоволенню у повному обсязі.
Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 129 Господарського процесуального кодексу України судовий збір у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
На підставі викладеного, враховуючи положення ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, витрати зі сплати судового збору покладаються на відповідача-1, оскільки саме його бездіяльність призвела до виникнення спору.
Керуючись статтями 13, 73, 74, 76-80, 129, 178, 202, 236-242 Господарського процесуального кодексу України, суд
1. Позовні ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «НЕСО ІНК.» та до Печерської районної в місті Києві державної адміністрації про визнання припиненими трудових відносин та виключення відомостей з реєстру задовольнити.
2. Визнати припиненими трудові відносини між ОСОБА_1 ( АДРЕСА_5 ; ІНФОРМАЦІЯ_1 ; ідентифікаційний код НОМЕР_1 ) та Товариством з обмеженою відповідальністю «НЕСО ІНК.» (01042, м. Київ, вул. Чигоріна, буд. 12, оф. 213; ідентифікаційний код 40786217) у зв'язку зі звільненням ОСОБА_1 з посади директора Товариства з обмеженою відповідальністю «НЕСО ІНК.» за власним бажанням на підставі частини першої статті 38 К3пП України.
3. Зобов'язати Печерську районну в місті Києві державну адміністрацію (01010, м. Київ, Михайла Омеляновича-Павленка, 15; ідентифікаційний код 37401206) здійснити державну реєстрацію змін до відомостей шляхом виключення з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань з розділу: «Керівник юридичної особи» відомостей про ОСОБА_1 ( АДРЕСА_5 ; ІНФОРМАЦІЯ_1 ; ідентифікаційний код НОМЕР_1 ), як директора Товариства з обмеженою відповідальністю «НЕСО ІНК.» (01042, м. Київ, вул. Чигоріна, буд. 12, оф. 213; ідентифікаційний код 40786217).
4. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «НЕСО ІНК.» (01042, м. Київ, вул. Чигоріна, буд. 12, оф. 213; ідентифікаційний код 40786217) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_5 ; ІНФОРМАЦІЯ_1 ; ідентифікаційний код НОМЕР_1 ) судовий збір у розмірі 4844 (чотири тисячі вісімсот сорок чотири) грн 80 коп.
5. Видати накази після набрання рішенням суду законної сили.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. Рішення, відповідно до ст. 256 Господарського процесуального кодексу України може бути оскаржено до апеляційного господарського суду шляхом подання апеляційної скарги протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст рішення складено та підписано 21.03.2025.
СуддяТ.В. Васильченко