Справа № 620/6859/24 Суддя (судді) першої інстанції: Падій В.В.
19 березня 2025 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого - судді Штульман І.В.
суддів: Заїки М.М.,
Черпака Ю.К.,
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 24 жовтня 2024 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії,
08 травня 2024 року представник позивача ОСОБА_1 - адвокат Попов А.О. звернувся в Чернігівський окружний адміністративний суд з адміністративним позовом до військової частини НОМЕР_1 (далі - відповідач) про:
- визнання протиправною бездіяльності щодо ненарахування та невиплати йому середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні;
- зобов'язання нарахувати та виплатити йому середній заробіток у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні із розрахунку з 24 січня 2018 року та 24 липня 2018 року терміном 181 календарних днів (із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб, відповідно до пункту 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 січня 2004 №44).
Рішенням Чернігівського окружного адміністративного суду від 24 жовтня 2024 року адміністративний позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та не виплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. Зобов'язано військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні за період з 24 січня 2018 року та 24 липня 2018 року терміном 181 календарних днів у розмірі 5000 (п'ять тисяч) грн. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції вважав за необхідне застосувати критерії зменшення розміру відшкодування, визначеного відповідно до статті 117 Кодексу законів про працю (далі - КЗпП) України, виходячи із середнього заробітку за час затримки по день фактичного розрахунку та враховуючи принцип розумності, справедливості та пропорційності, а також те, що 24 лютого 2022 року, у зв'язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, Указом Президента України №64/2022 введено воєнний стан в Україні, який діє і по даний час, в період дії якого Збройні сили України, здійснюють покладені на них завдання з оборони України, захист її суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності. Видатки державного бюджету насамперед спрямовуються на здійснення першочергових заходів щодо укріплення обороноздатності держави, великий дефіцит бюджету України, недостатність коштів для фінансування Збройних Сил України, а тому, на думку суду першої інстанції стягнення на користь ОСОБА_1 середнього грошового забезпечення у розмірі 5000,00 грн буде співмірною компенсацію майнових втрат, які позивач поніс через несвоєчасний розрахунок при звільненні та не призведе до надмірного фінансового тягаря для відповідача.
Не погоджуючись з рішенням Чернігівського окружного адміністративного суду від 24 жовтня 2024 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог, ОСОБА_1 звернувся до суду з апеляційною скаргою, посилаючись на порушення норм матеріального права, просить скасувати вказане рішення першої інстанції і ухвалити нове, яким задовольнити його позовні вимоги у повному обсязі.
Відповідач заперечує проти апеляційної скарги у повному обсязі з підстав, зазначених у письмовому відзиві на апеляційну скаргу та зазначає, що рішення суду прийнято у відповідності до вимог законодавства.
Апеляційний розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження згідно пункту 3 частини першої статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України, яким передбачено, що суд апеляційної інстанції може розглянути справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на основі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження.
За змістом частини першої статті 309 Кодексу адміністративного судочинства України апеляційна скарга на рішення суду першої інстанції має бути розглянута протягом шістдесяти днів з дня постановлення ухвали про відкриття апеляційного провадження.
За приписами частини другої статті 309 Кодексу адміністративного судочинства України у виняткових випадках апеляційний суд за клопотанням сторони та з урахуванням особливостей розгляду справи може продовжити строк розгляду справи, але не більш як на п'ятнадцять днів, про що постановляє ухвалу.
Згідно з частиною четвертою статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України суд вживає визначені законом заходи, необхідні для з'ясування всіх обставин у справі.
Пунктом 1 статті 6, ратифікованої Законом України №475/97-ВР від 17 липня 1997 року, Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод закріплено право вирішення спірного питання упродовж розумного строку.
Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду з метою забезпечення повного та всебічного розгляду справи, а також прийняття законного та обґрунтованого рішення з дотриманням процесуальних прав усіх учасників судового процесу, дійшла висновку про наявність підстав для продовження строку розгляду апеляційної скарги на розумний строк - до 19 березня 2025 року.
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, перевіривши законність та обґрунтованість рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 24 жовтня 2024 року, колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду приходить до висновку про часткове задоволення апеляційної скарги ОСОБА_1 , мотивуючи це слідуючим.
З матеріалів справи вбачається, позивач ОСОБА_1 проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_1 з 28 серпня 2012 року по 23 січень 2018 року (а.с.15-16).
ОСОБА_1 не в повному обсязі була нарахована та виплачена грошова допомога на оздоровлення.
Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 22 липня 2021 року у справі №520/8122/21 адміністративний позов ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про визнання дій (бездіяльності) протиправними та зобов'язання вчинити певні дії було задоволено частково. Визнано протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 , яка полягала у нездійсненні ОСОБА_1 нового розрахунку грошової допомоги для оздоровлення з урахуванням щомісячної додаткової грошової винагороди, яку отримував під час проходження військової служби за період 2014-2017 роки. Зобов'язано військову частину НОМЕР_1 здійснити перерахунок грошової допомоги для оздоровлення ОСОБА_1 , яку отримував під час проходження військової служби з урахуванням щомісячної додаткової грошової винагороди під час проходження військової служби за 2014-2017 роки з урахуванням раніше виплачених сум. Зобов'язано військову частину НОМЕР_1 здійснити виплату ОСОБА_1 грошової допомоги для оздоровлення з урахуванням щомісячної додаткової грошової винагороди з урахуванням раніше виплачених сум під час проходження військової служби за період 2014-2017 роки. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.
02 травня 2024 року, на виконання рішення Харківського окружного адміністративного суду у справі №520/8122/21, на розрахунковий рахунок позивача ОСОБА_1 була зарахована сума грошового забезпечення у розмірі 11511,10 грн, що підтверджується платіжною інструкцією від 02 травня 2024 року №2587 (а.с.66 (зворотній бік)).
Вважаючи, що несвоєчасний розрахунок при звільненні є підставою для застосування до відповідача відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, представник ОСОБА_1 - адвокат Попов А.О., звернувся до суду з цим позовом за захистом прав та інтересів свого довірителя.
Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їхніх сімей визначені Законом України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" від 20 грудня 1991 року №2011-XII (далі - Закон №2011-ХІІ).
За визначенням, що міститься у статті 1 Закону №2011-ХІІ соціальний захист військовослужбовців - це діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.
На виконання частини другої статті 1-2 Закону №2011-ХІІ у зв'язку з особливим характером військової служби, яка пов'язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації.
Відповідно до абзацу першого частини першої статті 9 Закону №2011-ХІІ держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
Згідно із частиною другою статті 9 Закону №2011-ХІІ до складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.
За загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовані спірні правовідносини. Спеціальним законодавством, яке регулює грошове забезпечення військовослужбовців, у тому числі Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, на яке посилається апелянт, не встановлено відповідальність за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум.
Непоширення норм трудового законодавства на військовослужбовців стосується, зокрема, порядку та умов визначення норм оплати праці (грошового забезпечення). Питання ж відповідальності за затримку розрахунку при звільненні не передбачене положеннями спеціального законодавства, що передбачає порядок, умови, склад, розміри виплати грошового забезпечення.
Зазначене питання врегульоване КЗпП України, норми якого в цій ситуації є загальними та поширюється на правовідносини, які виникають у зв'язку з несвоєчасним розрахунком під час звільнення з військової служби.
Згідно із статтею 47 КЗпП України (в редакції на день звільнення позивача з військової служби) власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу.
Статтею 116 КЗпП України встановлено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, роботодавець повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, роботодавець в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Згідно із статтею 117 КЗпП України в разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку (частина перша). При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору (частина друга).
Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин" від 01 липня 2022 року №2352-IX, який набрав чинності 19 липня 2022 року, текст статті 117 викладено в такій редакції: "У разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців (частина перша). При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті (частина друга).
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 26 лютого 2020 року у справі №821/1083/17 дійшла висновку про відсутність підстав для відступлення від правової позиції Верховного Суду, висловленої в постанові від 15 вересня 2015 року (справа №21-1765а15), згідно з якою передбачений частиною першою статі 117 КЗпП України обов'язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку, тобто після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме - виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні (за весь період невиплати власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум).
Велика Палата Верховного Суду в зазначеній постанові вказала на таке:
Статтею 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку наступає передбачена статтею 117 цього Кодексу відповідальність.
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
Звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи із середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.
За змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов'язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто реальним виконанням цього обов'язку. І саме з цією обставиною пов'язаний період, протягом якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.
Частина перша статті 117 КЗпП України переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточного розрахунку з колишнім працівником.
З аналізу зазначених законодавчих норм вбачається, що умовами застосування частини першої статті 117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При цьому, виходячи зі змісту трудових правовідносин між працівником та підприємством, установою, організацією, під "належними звільненому працівникові сумами" необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
Частина друга статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.
Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто зазначене в частині першій статті 117 КЗпП). Отже, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов'язку провести повний розрахунок з колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальності роботодавця протягом усього періоду прострочення.
Натомість якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок, та міру добросовісної поведінки роботодавця.
Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідного обов'язку роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, в тому числі й після прийняття судового рішення.
З огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; імовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність імовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
З матеріалів справи вбачається, що позивача ОСОБА_1 звільнено зі Збройних Сил України 23 січня 2018 року, а остаточний розрахунок із позивачем проведено 02 травня 2024 року на виконання рішення суду, що підтверджується матеріалами справи та не заперечується сторонами.
Загальний розмір виплачених сум грошової допомоги для оздоровлення з урахуванням щомісячної додаткової грошової винагороди, яку отримував під час проходження військової служби на виконання рішення суду у справі №520/8122/21 склав 11511,10 грн.
З довідки - розрахунку середнього розрахунку ОСОБА_1 №4314 від 07 жовтня 2024 року року вбачається, що середньомісячна заробітна плата (грошове забезпечення) позивача ОСОБА_1 за два останні календарні місяці служби склала 21235,40 грн (а.с.66).
За таких обставин, середньоденна заробітна плата (грошове забезпечення) позивача становила 348,12 грн.
Спірний період стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні охоплюється виключно дією редакцій статті 117 КЗпП України, після внесених до неї змін Законом №2352-ІХ, оскільки виплата коштів на виконання судового рішення здійснена після 19 липня 2022 року.
Отже, середній заробіток за час затримки розрахунку при звільнені становить 63009,72 грн (348,12 грн - середньоденний заробіток позивача х 181 дні), що є значно більшою ніж сума, яка була виплачена позивачу.
Суд першої інстанції дійшов висновку про стягнення на користь позивача середнього заробітку за весь час затримки розрахунку в розмірі 5000 грн, що відповідає правовим висновкам Верховного Суду про критерії щодо зменшення розміру середнього заробітку.
Суд першої інстанції зазначив, що затримка у здійсненні виплати всіх належних позивачу сум була зумовлена наявністю спору між сторонами цієї справи щодо наявності правових підстав для виплати грошової компенсації.
ОСОБА_1 звільнений зі служби 23 січня 2018 року, адміністративний позов у справі №520/8122/21 щодо спірної суми грошової допомоги на оздоровлення поданий позивачем у травні 2021 року, тобто позивач з січня 2018 року по травень 2021 року не вживав заходів для захисту свого права на отримання належного грошового забезпечення.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв встановлення справедливого та розумного балансу між інтересами звільненого працівника та його колишнього роботодавця. Суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми (див. висновок Верховного Суду України, висловлений у постанові від 27 квітня 2016 року у справі №6-113цс16; висновки Великої Палати Верховного Суду, висловлені у постанові від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц, щодо відступлення від частини висновків Верховного Суду України, наведених у постанові від 27 квітня 2016 року у справі №6-113цс16).
Зменшуючи розмір відшкодування, визначений відповідно до статті 117 КЗпП України, виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, необхідно враховувати:
- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;
- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;
- ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;
- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність можливого розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Отже, враховуючи принцип співмірності та розумності, довготривалу пасивну поведінку позивача ОСОБА_1 , проведення відповідачем повного розрахунку без зайвих зволікань після набрання судовим рішенням законної сили, зміни в трудовому законодавстві, якими обмежено період стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку шістьма місяцями, введення і тривання в Україні воєнного стану, що викликає спрямованість державних коштів на обороноздатність країни, належність відповідача до установ, що пов'язані з організацією виконання завдань з відсічі збройної агресії, колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду вважає, що розмір відшкодування заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, який орієнтований на шестимісячний строк затримки у сумі 10000,00 грн буде еквівалентним сумі грошової допомоги яка не була своєчасно виплачена і пропорційним, справедливим, належним і достатнім.
Відповідно до пункту 2 частини першої статті 315 Кодексу адміністративного судочинства України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення.
Приписи пункту 1 частини першої статті 317 Кодексу адміністративного судочинства України визначають, що підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи.
У зв'язку з цим колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду вважає за необхідне апеляційну скаргу - задовольнити частково, а рішення суду першої інстанції - змінити у мотивувальній частині.
Отже при ухваленні оскаржуваного рішення судом першої інстанції було дотримано вимоги законодавства, а тому відсутні підстави для його скасування, проте підлягає зміні третій пункт резолютивної частини рішення.
Керуючись статтями 308, 311, 315, 317, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково.
Рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 24 жовтня 2024 року у справі №620/6859/24 в частині: «Зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні за період з 24.01.2018 та 24.07.2018 терміном 181 календарних днів у розмірі 5000 (п'ять тисяч) грн.» - змінити, виклавши його в новій редакції:
Зобов'язати військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні за період з 24 січня 2018 року по 24 липня 2018 року терміном 181 (сто вісімдесят один) календарний день у розмірі 10000 (десять тисяч) гривень.
В іншій частині рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 24 жовтня 2024 року - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає крім випадків, передбачених пунктом 2 частини п'ятої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуючий суддя І.В. Штульман
Судді: М.М. Заїка
Ю.К. Черпак