Провадження № 22-ц/803/6/25 Справа № 175/3101/19 Суддя у 1-й інстанції - Бойко О. М. Суддя у 2-й інстанції - Городнича В. С.
12 березня 2025 року м. Дніпро
Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів:
головуючого - Городничої В.С.,
суддів: Петешенкової М.Ю., Красвітної Т.П.,
за участю секретаря судового засідання - Гвоздєва М.С.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Дніпрі апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Ануфрієва Альона Сергіївна, на рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 08 квітня 2020 року у складі судді Бойко О.М. у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю “Вікторія Ріелті» до ОСОБА_1 , третя особа - Дніпровський районний відділ міграційної служби України в Дніпропетровській області про усунення перешкод у користуванні жилим приміщенням та виселення, -
У серпні 2019 року ТОВ “Вікторія Ріелті» звернулося через суд із позовом, пред'явленим до ОСОБА_1 , визначивши третьою особою Дніпровський районний відділ міграційної служби України в Дніпропетровській області, на предмет усунення перешкод у користуванні житловим приміщення та виселення відповідача з цього приміщення, обґрунтовуючи це тим, що позивач, відповідно до витягів з державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності, є власником земельної ділянки та житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 . У зазначеному будинку зареєстрований колишній власник - ОСОБА_1 , що створює позивачу перешкоди у користуванні власністю та розпорядженню майном. У позасудовому порядку вирішити спір немає можливості, тому позивач вимушений звернутися до суду за захистом свого порушеного права.
Рішенням Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 08 квітня 2020 року позовні вимоги ТОВ “Вікторія Ріелті» до ОСОБА_1 , третя особа - Дніпровський районний відділ міграційної служби України в Дніпропетровській області про усунення перешкод у користуванні жилим приміщенням, - задоволено у повному обсязі.
Усунуто ТОВ “Вікторія Ріелті» перешкоди у здійсненні права користування та розпоряджання своїм майном шляхом визнання ОСОБА_1 такою, що втратила право користування житловим будинком, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
Виселено ОСОБА_1 з житлового будинку, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ТОВ “Вікторія Ріелті» сплачений при подачі позову судовий збір в сумі 3 842,00 грн (а.с.151-152).
Рішення суду мотивовано тим, що на підставі ст. 316,317,321,383,386,391 ЦК України, позивач, як власник спірного майна, має право вимагати від відповідача, як колишнього власника цього майна, яка не є членом сім'ї та не відноситься до кола осіб, які постійно проживають разом з позивачем і не ведуть з ним спільне господарство, її виселення та визнання такою, що втратила право користування зі зняттям з реєстраційного обліку за спірною адресою, оскільки реєстрація відповідача за спірною адресою порушує право позивача на володіння та розпорядження його власністю.
Не погодившись з таким рішення суду, ОСОБА_1 через свого представника - адвоката Ануфрієву А.С. звернулася з апеляційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просила скасувати рішення суду та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог повністю (а.с.154-161).
Апеляційна скарга мотивована тим, що судом першої інстанції не враховано той факт, що спірне майно було іпотечним за договором іпотеки від 20 березня 2013 року, укладеного між відповідачем та ОСОБА_2 в рамках боргових зобов'язань за договором позики від 15 жовтня 2012 року. 01 червня 2018 року Бабушкінським районним судом м. Дніпропетровська ухвалено заочне рішення, яким звернуто стягнення на предмет іпотеки: земельну ділянку та житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 .
Позивач набув право власності на спірне майно на підставі акту приймання-передачі нерухомого майна, виданого 25 січня 2018 року, тоді як ОСОБА_2 набув право власності за вказаним судовим рішенням лише у червні 2018 року.
Скаржник вважає, що в даній справі, яка безпосередньо стосується зазначених правовідносин, належить застосовувати ч.3 ст. 39 ЗУ “Про іпотеку» та ч.2 ст.109 ЖК України.
На думку скаржника, суд першої інстанції не врахував, що позивач на підставі рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетрвоської області від 08 квітня 2020 року, в основу якого покладено рішення Бабушкінським районним судом м. Дніпропетровська від 01 червня 2018 року, вже виселив відповідача, яка є законним власником, з будинку, при цьому існує багато судових справ щодо незаконного заволодіння як ОСОБА_2 , так і позивачем права власності на майно відповідача, що виходить з іпотечних правовідносин.
Також суд першої інстанції не врахував, що відповідач є людиною дуже похилого віку, та, з урахуванням введення на території України карантину, остання не могла виконати ухвалу суду про обов'язкову участь відповідача ОСОБА_1 в судовому засіданні, адже це загрожувало її стану здоров'я. Остання скористалась своїм правом та подала до суду заяву про відкладення розгляду, що судом першої інстанції враховано не було.
Позивач ТОВ “Вікторія Ріелті», скориставшись своїм правом, передбаченим ст. 360 ЦПК України, у вересні 2020 року подало відзив на апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в якому зазначило, що з набуттям ОСОБА_2 права власності на спірне нерухоме майно на підставі судового рішення у червні 2018 року, іпотека, в силу ст. 593 ЦК України та ст. 17 ЗУ “Про іпотеку» є припиненою, тому твердження скаржника про застосування до спірних правовідносин у даній справі положень ЗУ “Про іпотеку» є необґрунтованими. Позивач є законним власником житлового будинку з 30 січня 2019 року, що підтверджується проведеною реєстрацією такого його права, але не має можливості користуватись своїм майном, адже ОСОБА_1 там продовжує бути зареєстрованою, що створює перешкоди позивачеві на користування та розпорядження майном. Позивач наголошує, що відповідач втратила право користування житловим будинком, оскільки її право власності на будинок припинилось
Позивач просив залишити рішення суду без змін, а в задоволенні апеляційної скарги відмовити.
У жовтні 2020 року ОСОБА_1 через свого представника - адвоката Ануфрієву А.С. подала відповідь на відзив на апеляційну скаргу, де зазначила, що право власності ОСОБА_2 на спірне майно було скасовано, а позивач набув право власності від ОСОБА_2 , як керівника Товариства, на підставі акту приймання-передачі від 25 січня 2019 року, що також є незаконним набуттям права власності. Просила задовольнити апеляційну скаргу, а рішення суду першої інстанції скасувати з повною відмовою у задоволенні позовних вимог позивача.
Згідно з ч. 3 ст. 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до вимог ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу задовольнити, а рішення суду скасувати з ухваленням нового про відмову у задоволенні позовних вимог ТОВ “Вікторія Ріелті» повністю з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено, що згідно Витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 30 січня 2019 року позивач ТОВ «Віторія Ріелті» є власником житлового будинку, загальною площею 20,2 кв.м., що находиться за адресою: АДРЕСА_1 та земельної ділянки, реєстровий номер 1221486200:01:058:0089, площею 0,0328 га за тією ж адресою.
Відповідно Довідки про склад сім'ї та проживання від 16 травня 2019 року №2942, виданої виконавчим комітетом Новоолександрівської сільської ради, за адресою: АДРЕСА_1 , зареєстрована відповідач ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Задовольняючи позовні вимоги ТОВ “Вікторія Ріелті» у повному обсязі, суд першої інстанції виходив з того, що позивач є законним власником житлового будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , де зареєстрована ОСОБА_1 , як колишній власник майна, однак, в силу ст. 316,317,321,383,386,391 ЦК України, позивач, як власник спірного майна, має право вимагати від відповідача, як колишнього власника цього майна, яка не є членом сім'ї та не відноситься до кола осіб, які постійно проживають разом з позивачем і не ведуть з ним спільне господарство, її виселення та визнання такою, що втратила право користування зі зняттям з реєстраційного обліку за спірною адресою, оскільки реєстрація відповідача за спірною адресою порушує право позивача на володіння та розпорядження його власністю.
Колегія суддів не погоджується з висновком суду першої інстанції та встановленими фактичними обставинами справи.
Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно до ч.ч. 1, 3 ст. 12 ЦПК України, судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Частиною 1 ст. 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
На підставі ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого немайнового або майнового права та інтересу.
Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Правова позиція ЄСПЛ відповідно до п. 1 ст. 8 Конвенції гарантує кожній особі крім інших прав право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.
Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. the U.K. від 24.11.1986 року), так і на наймача (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18.02.1999 року).
Питання щодо втрати права користування особи жилим приміщенням, яке їй не належить регулюється відповідно до норм житлового та цивільного законодавства (наприклад, ст.ст. 71, 72, 116, 156 ЖК УРСР; стаття 405 ЦК), а саме від вирішення однієї із таких вимог: про позбавлення права власності на жиле приміщення; про позбавлення права користування жилим приміщенням; про визнання особи безвісно відсутньою; про оголошення фізичної особи померлою.
За висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 28 липня 2021 року у справі № 308/6915/19 (провадження № 61-1516св20), зазначено, що необхідно звернути увагу, що ЖК Української РСР був прийнятий 30 червня 1983 року і він не відображає усіх реалій сьогодення. ЦК України є кодифікованим актом законодавства, який прийнято пізніше у часі, тому темпоральна колізія вирішується саме на користь норм ЦК України.
Колегія суддів наголошує, що підставою для визнання колишнього власника житла таким, що втратив право користування житловим приміщенням є сукупність наступних обставин: відсутність в місті його проживання понад один рік; відсутність поважних причин, що б могли перешкодити останньому користуватися житловим приміщенням; відсутність іншої домовленості щодо порядку користування житлом між ним і власником житла, або інших передбачених законом правил користування житловим приміщенням.
У справі, що переглядається, суд першої інстанції, з'ясовуючи характер спірних правовідносин, не врахував того, що позивач звертався до суду з позовом на предмет визнання ОСОБА_1 права користування житлом у спірному житловому будинку, як колишнього власника будинку, що, на думку позивача, є підставою для зняття з реєстрації її місця проживання уповноваженою на те особою.
Фактично позивач оспорює державну реєстрацію ОСОБА_1 у житловому будинку та саме реєстрація відповідача і порушує права нового власника будинку на користування житловим приміщенням в ньому.
Колегія суддів зазначає, що процедура зняття з реєстрації колишнього власника житлового приміщення передбачена у досудовому порядку шляхом подання заяви про зняття з реєстрації місця проживання до Центру надання адміністративних послуг з наданням відповідного пакету документів, зокрема, про нового власника майна.
Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.
Порушенням вважається такий стан суб'єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого субєктивне право особи зменшилося або зникло як таке; порушення права повязано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.
Відповідно до правових позицій Великої Палати Верховного Суду, зокрема, у постановах від 28.11.2018 року у справі № 607/6092/18 (провадження № 14-483цс18), від 05.06.2019 року у справі № 607/6865/18 (провадження № 14-212цс19), від 11.06.2019 року у справі № 917/1338/18 (провадження № 12-23гс19), визначення предмета, підстав позову та відповідача у спорі - це право, яке належить позивачу. Право визначення предмету позову належить лише позивачу, який обирає правомірний та ефективний спосіб захисту прав та інтересів.
Визначення предмета та підстав спору є правом позивача, у той час як встановлення обґрунтованості позову - обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи. У такий спосіб здійснюється «право на суд», яке відповідно до практики ЄСПЛ включає не тільки право ініціювати провадження, але й право отримати «вирішення» спору судом (рішення у справі «Кутіч проти Хорватії, заява № 48778/99).
Предметом позову є безпосередньо матеріально-правова вимога позивача до відповідача, щодо якої особа звертається до суду за захистом своїх прав чи інтересів, подібна права позиція щодо визначення предмету спору викладена, зокрема, у постановах Верховного Суду від 12.06.2019 у справі № 916/542/18 (провадження № 12-65гс19), від 01.08.2019 у справі № 916/1743/18.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.
Розглядаючи справу, суд має з'ясувати: 1) з яких саме правовідносин сторін виник спір; 2) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 3) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 4) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах. Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню (подібні висновки наведені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20).
Колегією суддів встановлено, що спірний житловий будинок належав ОСОБА_1 з 04 серпня 2008 року на підставі договору купівлі-продажу №5635, виданий 04 серпня 2008 року, приватним нотаріусом ДМНО Панченко О.В., який зареєстровано у реєстрі нерухомого майна лише 28 вересня 2017 року, рішення про виділення в окремі домоволодіння житлових будинків, серія та номер:2140-23/VІІ, видане 14 вересня 2017 року Новоолександрівською сільською радою (а.с.78).
За відомостями про місце реєстрації проживання відповідача, наданими на запит суду (а.с.14), ОСОБА_1 зареєстрована за спірною адресою з 09 липня 2010 року.
Тобто, колегією суддів встановлено, що ОСОБА_1 ще з 2008 року мала не тільки будинок у власності аж до 20 листопада 2018 року (реєстрація права власності нового власника ОСОБА_2 23 січня 2019 року (а.с.76), а також мала і право користування цим будинком.
При цьому, колегія суддів відзначає, що перехід права власності житлового будинку до іншої особи не скасовує права колишнього власника на користування житловим приміщенням, однак, колегією суддів встановлено, що відповідач ОСОБА_1 не проживає за спірною адресою з 2020 року, що сторонами не заперечувалось.
Таким чином, колегією суддів не встановлено порушеного права позивача, яке б потребувало захисту в судовому порядку у такий спосіб, як визнання ОСОБА_1 такою, що втратила право користування житловим приміщенням, враховуючи ще і те, що виселення ОСОБА_1 відбулось після ухвалення Бабушкінським районним судом м. Дніпропетровська від 01 червня 2018 року про визнання за ОСОБА_2 права власності на будинок за спірною адресою, яке за відомостями Єдиного державного реєстру судових рішень є скасованим ухвалою Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 16 квітня 2020 року (справа №200/3123/18), а позов ОСОБА_2 залишено без розгляду ухвалою Дніпровського районного суду Дніпропетровської області від 14 травня 2021 року.
Крім цього, колегія суддів наголошує, що Європейський суд з прав людини в своїх рішеннях неодноразово визначав житло як поняття, що не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв'язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою, на думку Європейського суду з прав людини, є крайньою формою втручання у право на житло.
Також належить звернути увагу і на те, що згідно п.1,5,6,10,17 Принципів Організації Об'єднаних Націй у відношенні літніх людей, прийнятих Резолюцією 46/94 Генеральної Асамблеї від 16 грудня 1991 року, літні люди повинні мати, зокрема, доступ до житла, жити в умовах, які є безпечними і можуть бути адаптовані з урахуванням особистих прихильностей та можливостей, що змінюються. Літні люди повинні проживати дома до тих пір, доки це є можливим. Літні люди повинні мати змогу вести гідний і безпечний образ життя.
З огляд на вищенаведене, колегія суддів, враховуючи вік відповідача ОСОБА_1 , 01 травня 1933 року, з урахуванням Європейської судової практики та Принципів Організації Об'єднаних Націй у відношенні літніх людей, вважає, що відповідач, як літня людина має право на достойне проживання у житлі, яке вона вважає своїм домом, а позивач на підставі ч.3 ст. 404 ЦК України може скористатись в досудовому порядку своїм правом, як власника, надати житловий сервітут відповідачеві на проживання у його житловому будинку на певних умовах.
Позивачем, навіть при розгляді справи судом першої інстанції у квітні 2020 року, не було доведено, що відповідач перешкоджає позивачеві, як новому власнику будинку, у користуванні, розпорядженні майном, як і не надавалось ним доказів врегулювання з відповідачем мирним шляхом зняття її з реєстраційного обліку за спірною адресою, або її відмови від укладання з позивачем договору щодо виконання житлового сервітуту, що потребує вжиття позивачем найжорсткіших засобів впливу на відповідача, як літню людину, шляхом звернення з позовними вимогами про визнання її такою, що втратила право користування житловим приміщення.
Розв'язуючи вимогу позивача щодо виселення відповідача ОСОБА_1 , колегія суддів наголошує, що така вимога станом на момент перегляду судового рішення першої інстанції вже не може бути задоволена, адже відповідач не проживає за спірною адресою з 2020 року, тобто, відсутній предмет спору, а в судовому засіданні при розгляді апеляційної скарги позивач зазначив, що вже право власності на житловий будинок належить іншій особі, що є підставою для відмови у задоволенні позову в цілому.
Так, колегія суддів, не погоджуючись ані зі встановленими обставинами справи, ані з висновками суду першої інстанції про задоволення позовних вимог, які мають різну правову природу, різний обсяг доведеності та суперечать одна одній, вважає, що суд першої інстанції не врахував факту обрання позивачем неефективного способу захисту своїх прав у цих правовідносинах, що є самостійною підставою для відмови в позові.
Доводи апеляційної скарги колегія суддів вважає обґрунтованими та такими, що заслуговують на увагу, враховуючи, що питання, які зазначені в апеляційній скарзі судом першої інстанції вирішені не були.
Відповідно до ст.376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є, зокрема, неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи та неправильне застосування норм процесуального та матеріального права.
За таких обставин, враховуючи вищевикладене, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, а рішення суду скасуванню з ухваленням нового судового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог в повному обсязі.
Керуючись ст. ст. 259, 367, 374, 376 ЦПК України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Ануфрієва Альона Сергіївна - задовольнити.
Рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 08 квітня 2020 року - скасувати повністю.
В задоволенні позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю “Вікторія Ріелті» до ОСОБА_1 , третя особа - Дніпровський районний відділ міграційної служби України в Дніпропетровській області про виселення - відмовити.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Вступна та резолютивна частини постанови проголошені “12» березня 2025 року.
Повний текст постанови складено “20» березня 2025 року.
Головуючий: В.С. Городнича
Судді: М.Ю. Петешенкова
Т.П. Красвітна