Справа № 754/6442/23
№ апеляційного провадження: 22-ц/824/1122/2025
Головуючий у суді першої інстанції: Гринчак О.І.
Доповідач у суді апеляційної інстанції: Крижанівська Г.В.
19 березня 2025 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів:
судді-доповідача Крижанівської Г.В.,
суддів Оніщука М.І., Шебуєвої В.А.,
розглянувши у письмовому провадженні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Деснянського районного суду м. Києва від 04 квітня 2024 року, ухвалене у складі судді Гринчак О.І., у справі № 754/6442/23 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики,-
В травні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики. Зазначив, що 28 липня 2020 року між ним та ОСОБА_2 було укладено договір позики, згідно з яким він надав ОСОБА_2 у борг грошові кошти в сумі 6 000,00 доларів США, що станом на 15 травня 2023 року за офіційним курсом гривні щодо курсу долара США складає 219 411,60 грн., а ОСОБА_2 зобов'язався повернути вказану суму до 15 вересня 2020 року. Посилаючись на те, що ОСОБА_2 не виконав своїх зобов'язань за договором позики, ОСОБА_1 просив стягнути з нього суму боргу в розмірі 219 411,60 грн.
Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 04 квітня 2024 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Не погоджуючись із вказаним рішенням суду, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу. Просив рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким його позов задовольнити. Посилається на те, що судом було порушено норми матеріального та процесуального права, неповно встановлено обставини, що мають значення для справи. На думку ОСОБА_1 , суд першої інстанції безпідставно вважав недоведеним факт надання ним ОСОБА_2 позики в сумі 6 000,00 доларів США. В ході судового розгляду було встановлено, що ОСОБА_2 приїхав за адресою його проживання 28 липня 2020 року і власноручно написав розписку, в якій він зазначив, що він отримав кошти в сумі 6 000,00 доларів США та зобов'язався повернути їх до 15 вересня 2020 року. Вказана розписка відповідає вимогам ст.ст. 1046, 1047, 1049 ЦК України та є належним доказом факту отримання ОСОБА_2 вказаної суми коштів. Також, суд першої інстанції помилково вважав доведеним факт повернення ОСОБА_2 боргу, оскільки оригінал розписки знаходиться у нього, а всі суми, що фігурують в переписці «WhatsApp», не мають жодного посилання на розписку і договір позики та стосуються інших правовідносин сторін. Мотивуючи рішення, суд зазначив, що відповідач склав спірну розписку саме на його вимогу з метою фіксування суми боргу станом на 28 липня 2020 року за придбання деталей для автомобілів. Проте, такі висновки ґрунтуються на припущеннях та не відповідають змісту наданої ним розписки.
Відповідно до ч. 1 ст. 369 ЦПК України справа призначена до розгляду судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи за наявними в матеріалах справи документами.
Розглянувши справу в межах доводів апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість ухваленого рішення, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
Як вбачається з матеріалів справи, та встановлено судом, відповідно до розписки від 28 липня 2020 року ОСОБА_2 отримав від ОСОБА_1 шість (6 000,00) доларів США та зобов'язався повернути повну суму до 15 вересня 2020 року.
Посилаючись на те, що ОСОБА_2 не виконав свої зобов'язання за вказаним договором, ОСОБА_1 порушив перед судом питання про стягнення з ОСОБА_2 вказаної суми коштів в гривневому еквіваленті за офіційним курсом НБУ станом на 15 травня 2023 року в розмірі 219 411,60 грн.
Суд першої інстанції дійшов висновку про відмову в позові ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики.
Відмовляючи в позові ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив з того, що позивач не довів того, що кошти в сумі 6 000,00 доларів США дійсно були передані саме у позику відповідачу та не спростував того, що відповідач склав спірну розписку на його ж вимогу з метою фіксування суми боргу за деталі від автомобілів, яка зменшилася від первісної суми боргу на 2 900,00 доларів США, та станом на 28 липня 2020 року склала 6 000,00 доларів США.
Проте, колегія суддів не може погодитися із такими висновками суду першої інстанції.
Відповідно до ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Згідно з ч. 1 ст. 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми.
Частиною 2 ст. 1047 ЦК України визначено, що на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Статтею 1049 ЦК України передбачений обов'язок позичальника повернути позику, а саме: позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред'явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред'явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором.
Отже, у разі пред'явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов'язання. Для цього, з метою забезпечення правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов.
Аналогічні правові висновки викладені у постановах Верховного Суду України: від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13, від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14, від 13 грудня 2017 року у справі № 6-996цс17, які підтримані Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18).
У постанові від 10 грудня 2018 року у справі № 319/1669/16-ц Верховний Суд зазначив, що якщо договір позики має бути укладений у письмовій формі, рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків для підтвердження того, що гроші або речі насправді не були одержані позичальником від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором. Це положення не застосовується до випадків, коли договір був укладений під впливом обману, насильства, зловмисної домовленості представника позичальника з позикодавцем або під впливом тяжкої обставини.
При цьому відповідно до положень ст.ст. 12, 81 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
За правилами ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Частиною 1 ст. 77 ЦПК України визначено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.
Як вбачається з матеріалів справи, на підтвердження своїх вимог ОСОБА_1 надав суду розписку від 28 липня 2020 року, в якій зазначено, що ОСОБА_2 отримав від нього кошти в сумі 6 000,00 (шість) доларів США та зобов'язався повернути вказану суму коштів до 15 вересня 2020 року (а.с. 11).
Зміст вказаної розписки вказує на те, що між сторонами виникли відносини, що мають ознаки договору позики.
Заперечуючи проти позову, ОСОБА_2 посилався на те, що між сторонами відсутні правовідносини з передачі грошових коштів у позику, а зміст розписки не відображає дійсну волю сторін, відносини між сторонами за розпискою про начебто отримання грошових коштів (договору позики) між сторонами є фіктивним правочином, оскільки жодною із сторін не було вчинено фактичних дій, спрямованих на реальне виконання укладеного правочину. Його волевиявлення при укладенні договору позики не було вільним та не відповідало його внутрішній волі, а фактична передача грошових коштів не відбулась. При цьому ОСОБА_2 зазначив, що він був винен позивачу грошові кошти за деталі від автомобілів та послуги доставки автомобілів з США. Крім цього, ним було повернуто позивачу майже 9 000,00 доларів США, на підтвердження чого надав банківські виписки з рахунків, а також роздруківку переписки сторін в месенджері «WhatsApp» (а.с. 36-41).
Разом з тим, вказані доводи ОСОБА_2 не відповідають змісту наданої ним розписки про отримання коштів від 28 липня 2020 року. У вказаній розписці відсутні будь-які посилання на наявність відносин з доставки авто із-за кордону та придбання запчастин.
У наданих ОСОБА_2 банківських виписках з рахунків, а також роздруківці переписки сторін в месенджері «WhatsApp», відсутні будь-які посилання на розписку від 28 липня 2020 року.
Заперечуючи проти доводів відповідача, позивач також зазначав, що надані відповідачем виписки та роздруківки переписки не мають жодного відношення до договору позики, що є предметом спору.
Частиною 6 ст. 81 ЦПК України визначено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
При цьому Верховний Суд неодноразово зазначав, що наявність оригіналу боргової розписки у позивача (кредитора) свідчить про те, що боргове зобов'язання не виконане (постанови від 16 червня 2022 року у справі № 344/17277/20, від 07 грудня 2022 року у справі № 565/12/19 та від 19 грудня 2022 року у справі № 754/10390/16, від 20 вересня 2023 року у справі № 760/22898/20).
Враховуючи викладене, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики від 28 липня 2020 року, у зв'язку з недоведеністю позивачем передачі відповідачеві коштів у позику.
Таким чином, рішення Деснянського районного суду м. Києва від 04 квітня 2024 року підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про задоволення позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики.
Відповідно до ст. 141 ЦПК України з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 підлягає стягненню 2 194,12 грн. судового збору за подання позовної заяви та 3 291,18 грн. судового збору за подання апеляційної скарги.
Керуючись ст. 268, 367, 374, 376, 381-384, 389 ЦПК України, суд,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
Скасувати рішення Деснянського районного суду м. Києва від 04 квітня 2024 року та ухвалити нове судове рішення.
Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики задовольнити.
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики від 28 липня 2020 року в розмірі 219 411,60 грн.
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 2 194,12 грн. судового збору за подання позовної заяви та 3 291,18 грн. судового збору за подання апеляційної скарги.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач
Судді