справа № 754/17721/23 головуючий у суді І інстанції Грегуль О.В.
провадження № 22-ц/824/5048/2025 суддя-доповідач у суді ІІ інстанції Березовенко Р.В.
18 березня 2025 року м. Київ
Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати в цивільних справах:
головуючого судді - Березовенко Р.В.,
суддів: Лапчевської О.Ф., Мостової Г.І.,
з участю секретаря Щавлінського С.Р.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 поданою представником - адвокатом Сапоновим Олександром Вікторовичем на рішення Деснянського районного суду міста Києва від 07 листопада 2024 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Кириленко Людмила Василівна про визнання правочину недійсним,-
У грудні 2023 року представниця ОСОБА_2 - ОСОБА_3 звернулася до Деснянського районного суду міста Києва з позовом до ОСОБА_1 , у якому з урахуванням позовної заяви в новій редакції від 19 грудня 2023 року, остаточно просила суд:
визнати недійсним договір купівлі продажу кв. АДРЕСА_1 , посвідчений 04 березня 2019 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кириленко Л.В.
Позов обґрунтовує тим, що у березні 2019 року ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у зв'язку з тяжким матеріальним становищем, викликаним низьким доходом, який складається з пенсії, низкою захворювань, будучи одинокою особою похилого віку звернувся до свого знайомого ОСОБА_1 з проханням надати в борг кошти на що останній погодився та запропонував укласти договір позики та договір про забезпечення договору позики тобто іпотечний договір, який буде гарантією повернення коштів, правомірність яких засвідчили нотаріально.
04 березня 2019 року між сторонами укладено договір позики, за яким відповідач отримав 10 000 дол. США під 2,5 % за користування коштами.
З метою укладення договору іпотеки ОСОБА_1 привіз позивача до нотаріуса, де позивач підписує обговорений із відповідачем договір, оскільки кошти в сумі 10 000 доларів США отримав.
З квітня 2019 позивач почав повертати позичені кошти, а починаючи з квітня 2021 з боку ОСОБА_1 почались відбуватись незрозумілі дії, зокрема відвідування квартири без погодження з позивачем, розпорядження речами, які були в квартирі. Також квартиру відвідували невідомі особи в нічний час.
Прочитавши договори, позивач дізнався, що був введений в оману ОСОБА_1 , оскільки насправді ним був підписаний договір купівлі-продажу квартири. Позивач вважає, що укладений між сторонами договір купівлі-продажу квартири є недійсним на підставі ст. ст. 233, 234 ЦК України.
26 березня 2024 року представник ОСОБА_1 - адвокат Сапонов О.В. подав відзив на позовну заяву та заяву про застосування строків позовної давності. Вказав, що відповідач разом із сином ОСОБА_4 мали намір придбати квартиру у м. Києві за ціною близько 10 000,00 дол. США.
Наприкінці зими 2019 року відповідач дізнався, що позивач має намір терміново продати квартиру «готельного типу» АДРЕСА_1 . При зустрічі з позивачем дізнався, що останньому терміново потрібні гроші на розвиток власного бізнесу, а брати кредит у банку не хоче через великий ризик та високі проценти. Ціну купівлі-продажу квартири сторони узгодили і позивач погодився, що нотаріальні витрати ОСОБА_4 візьме на себе.
В подальшому позивач повідомив, що використовує спірну квартиру для здачі в оренду та наміру проживати в ній не мав. Позивач запропонував сім'ї ОСОБА_5 протягом часу навчання онуки відповідача (для якої купувалася квартира), здавати спірну квартиру в оренду, з якої позивач отримуватиме дохід, а частину грошей (250 дол. США) сплачуватиме відповідачу як новому власнику квартири.
Оскільки оформлення договору оренди потребувало вчинення низки юридичних дій та сплати податків, юристи порадили родині відповідача оформити з ОСОБА_2 договір позики, за яким останній повертатиме гроші від оренди квартири як позику.
Вказав, що 04 березня 2019 року при укладенні договору купівлі-продажу квартири позивач підтвердив нотаріусу, що гроші отримав за квартиру повністю та зміст договору йому зрозумілий, жодним чином не скаржився ані на проблеми із зором, ані на будь-яку неможливість особисто прочитати роздрукований примірник проекту договору купівлі-продажу спірної квартири. Прочитавши примірник договору, будь-яких запитань чи зауважень не висловлював.
Вважав, що до спірних відносин підлягають застосуванню наслідки спливу строків позовної давності, які закінчилися 03 березня 2022 року. Вказане є окремою підставою для відмови у позові.
У відповіді на відзив від 29 квітня 2024 року представник ОСОБА_2 - адвокат Шмаров О.В. позовні вимоги підтримав.
Рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 07 листопада 2024 року позов задоволено. Визнано недійсним укладений між ОСОБА_2 і ОСОБА_1 договір купівлі продажу кв. АДРЕСА_1 , посвідчений 04 березня 2019 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кириленко Людмилою Василівною. Вирішено питання про розподіл судових витрат у вигляді судового збору.
Не погодившись з таким рішенням суду першої інстанції, представник ОСОБА_1 - адвокат Сапонов Олександр Вікторович 03 грудня 2024 року засобами поштового зв'язку подав до Київського апеляційного суду апеляційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права, невідповідність висновків суду обставинам справи, просив скасувати рішення Деснянського районного суду міста Києва від 07 листопада 2024 року та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.
В апеляційній скарзі представник підтримав доводи апелянта, викладені у заявах по суті справи, поданих до суду першої інстанції та вказав на невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи.
Зазначає, що поза увагою суду першої інстанції залишилися повідомлені свідком ОСОБА_4 логічні та змістовні показання щодо фактичних обставин правовідносин щодо спірної квартири.
Станом на 04 березня 2019 року стан здоров'я позивача був задовільним, відповідно до вікової категорії останнього. Оспорюваний договір був укладений позивачем саме з наміром покращити власне матеріальне становище, при тому, що сума фактично отриманих ним від сім'ї ОСОБА_5 грошових коштів станом на 04 березня 2019 року була достатньою для придбання, можливо, не ізольованого, проте житла у м. Києві, або невеличкої однокімнатної квартири у передмісті.
Вважає передчасними висновки суду першої інстанції, що оспорюваний договір купівлі-продажу квартири був укладений позивачем під впливом тяжкої для нього обставини і на вкрай невигідних умовах.
Ухвалою Київського апеляційного суду від 20 грудня 2024 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 поданою представником - адвокатом Сапоновим Олександром Вікторовичем на рішення Деснянського районного суду міста Києва від 07 листопада 2024 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Кириленко Людмила Василівна про визнання правочину недійсним, надано учасникам справи строк для подачі відзиву на апеляційну скаргу.
Ухвалою Київського апеляційного суду від 14 січня 2025 року призначено справу до розгляду з повідомленням учасників справи.
17 січня 2025 року представник ОСОБА_2 - адвокат Шмаров Олексій Валерійович подав відзив, у якому заперечив проти доводів апеляційної скарги, вважаючи рішення суду першої інстанції законним та обґрунтованим.
Свою позицію обґрунтував обставинами, на які посилався в заявах по суті справи, поданих до суду першої інстанції.
У судове засідання представник апелянта ОСОБА_1 - адвокат Сапонов Олександр Вікторович подав клопотання про розгляд справи без його участі, вимоги апеляційної скарги просив задовольнити.
У судовому засіданні представник ОСОБА_2 - адвокат Шмаров Олексій Валерійович заперечив проти задоволення вимог апеляційної скарги, з підстав наведених у відзиві.
У судове засідання інші учасники справи не з'явилися, про місце, час і дату розгляду справи в апеляційній інстанції повідомлені у встановленому законом порядку, заяв та клопотань щодо відкладення розгляду справи не надходило, однак їх неявка згідно вимог ч. 2 ст. 372 ЦПК України не перешкоджає розгляду справи.
Заслухавши пояснення учасника апеляційного провадження, який з'явився у судове засідання, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги у зв'язку з наступним.
Судом першої інстанції встановлено та матеріалами справи підтверджено, що за укладеним у простій письмовій формі між ОСОБА_1 (відповідач/ позикодавець) і ОСОБА_2 (позивач/ позичальник) договором позики від 04 березня 2019 року позивачу відповідачем надано позику в сумі 271 000,00 грн, що еквівалентно за курсом НБУ на день укладення цього договору 10 000,00 доларів США строком до 12:00 год. 04 березня 2025 року. За користування позикою позивач зобов'язався сплачувати 2,5 % щомісяця, що на день укладення договору становить 6 750,00 грн і за курсом НБУ еквівалентно 250 доларів США.
Відповідно до нотаріально посвідченого третьою особою та укладеного ОСОБА_2 (позивач) і ОСОБА_1 (відповідач) договору купівлі-продажу квартири від 04 березня 2019 року, позивач продав належну йому на праві власності квартиру АДРЕСА_1 відповідачу за 271 000,00 грн, що на день підписання договору еквівалентно 10 000,00 доларів США.
У п. 4 договору купівлі-продажу квартири від 04 березня 2019 року вказано, що оціночна вартість відчужуваної квартири за висновком експерта станом на 26 лютого 2019 року складає 323 792,00 грн.
Допитана судом першої інстанції свідок ОСОБА_6 зазначила, що позивача знає з 2018 р. У 2021 р. позивач показав їй 2 договори, а саме купівлі-продажу квартири і договір позики. Позивач свідку повідомив, що з тих коштів, що він взяв він віддає борг. Кошти брав у Колінька на лікування. Свідок вперше побачила відповідача в 2023 р. У 2019 р. свідок у квартирі позивача не була. Позивач живе у даного свідка.
Допитаний судом першої інстанції свідок ОСОБА_4 зазначив, що відповідач є його рідним батьком. За договором позики батько коштів позивачу не передавав. За квартиру кошти батько дав свідку, а той передав позивачу. Сума 10 000,00 доларів США. При передачі коштів був лише позивач. Кошти передані до підписання договору купівлі-продажу квартири. Оцінку квартири робив позивач.
Допитана судом першої інстанції свідок ОСОБА_7 зазначила, що відповідач є її чоловіком. Свідок повідомила, що у нотаріуса давала письмову згоду на придбання квартири. Кошти на квартиру були у даного свідка з її чоловіком (відповідач), а потім кошти передані сину ОСОБА_4 (свідок ОСОБА_4 ). На питання суду свідок повідомила, що кошти були її, відповідача і сина ОСОБА_4 (свідок ОСОБА_4 ) та кому і скільки конкретно з цих коштів належало свідок не пам'ятає. З приводу договору позики свідок нічого не знає. У спірній квартирі свідок була 1 рік назад (2023 р.). Про орендарів квартири знає зі слів сина ОСОБА_4 (свідок ОСОБА_4 ).
Допитаний судом першої інстанції свідок ОСОБА_1 (відповідач) зазначив, що хто такий позивач він не знає. Він (свідок/ відповідач) ніколи і нічого нікому не позичав. Він (свідок/ відповідач) особисто ніякого нерухомого майна не купував, а точніше не пам'ятає. 10 000,00 доларів США у нього (свідка/відповідача) не було.
Відповідно до наданого стороною позивача висновку експерта за результатами проведення оціночно-будівельної експертизи №1851/06-2024 від 21 червня 2024 року дійсна (ринкова) вартість кв. АДРЕСА_1 станом та цінах на дату 04 березня 2019 року з урахуванням придатного для нормальної експлуатації технічного стану квартири становить 569 500,00 грн.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції вважав, що отримання позивачем позики та укладення позивачем в один і той же день договору позики від 04 березня 2019 року на суму 271 000,00 грн, що за цим договором еквівалентно за курсом НБУ на день укладення цього договору 10 000,00 доларів США строком до 12:00 год. 04 березня 2025 року під 2,5% щомісяця за користування позикою, що на день укладення договору становить 6 750,00 грн і за курсом НБУ еквівалентно 250,00 доларів США, а також договору купівлі-продажу квартири від 04 березня 2019 року за 271 000,00 грн, що на день підписання за цим договором еквівалентно 10 000,00 доларів США та за ціною нижче оціночної вартості (складає 323 792,00 грн) навіть вказаної у цьому ж договорі купівлі-продажу квартири від 04 березня 2019 року, з урахуванням віку позивача ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) свідчить, що договір купівлі-продажу квартири від 04 березня 2019 року укладений позивачем під впливом тяжкої для нього обставини і на вкрай невигідних умовах, що відповідно до ст. 233 ЦК України є підставою для визнання його недійсним.
Вирішуючи заяву відповідача про застосування строків позовної давності суд вказав, що з 12 березня 2020 року до 30 червня 2023 року на усій території України було встановлено карантин відповідно до постанов Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року №211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» (із змінами), а з 24 лютого 2022 року в Україні введений і триває воєнний стан, у зв'язку з чим на підставі п. 12, п. 18, п. 19 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України строк позовної давності продовжено на строк дії такого карантину та на період дії воєнного стану. Тому доводи сторони відповідача про пропуск позивачем строку позовної давності та вимоги про застосування строку позовної даності для відмови в задоволенні позовних вимог за пропуском строку позовної давності є безпідставними.
Колегія суддів, перевіривши оскаржуване рішення суду в межах доводів апеляційної скарги, в повній мірі погоджується з такими висновками суду першої інстанції, з наступних підстав.
Частиною 1 статті 4 ЦПК України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України).
Відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Статтею 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Згідно з частинами першою, третьою та п'ятою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.
Частиною першою статті 233 ЦК України передбачено, що правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину.
Підставами визнання правочину недійсним за статтею 233 ЦК України та предметом доказування у справі є: 1) наявність тяжкої обставини, в якій перебувала особа, що змусила її вчинити правочин; 2) правочин було вчинено на вкрай невигідних умовах.
Правочини, що вчиняються особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, характеризуються тим, що особа їх вчиняє добровільно, усвідомлює свої дії, але змушена це зробити через тяжкі обставини, а тому волевиявлення особи не вважається вільним і не відповідає її внутрішній волі. Необхідним критерієм для визнання правочину недійсним, з підстав передбачених вище, є доведення в судовому процесі нерозривного причино наслідкового зв'язку між тяжкими обставинами та вчиненням спірного правочину, який вчиняється виключно для усунення або зменшення тяжких обставин.
Що стосується вкрай невигідних умов, то слід враховувати, що невигідні умови безпосередньо мають бути пов'язані з обставинами вчинення правочину. Тобто внаслідок вчинення такого правочину особа отримує можливість вирішити ту проблему (усунути тяжку обставину), яка змусила її вчинити цей правочин. Також умови правочину повинні бути не просто невигідними, а вкрай невигідними.
Виходячи із системного аналізу вказаних норм, визнання правочину недійсним на підставі приписів статті 233 ЦК України пов'язане із доведеністю наявності чи відсутності власного волевиявлення в особи на його вчинення на тих умовах, за яких був укладений правочин.
У постанові Верховного Суду України від 06 квітня 2016 року у справі №6-551цс16 зроблено висновок, що правочин може бути визнаний судом недійсним на підставі статті 233 ЦК, якщо його вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, чим друга сторона правочину скористалася. Тяжкими обставинами можуть бути тяжка хвороба особи, членів її сім'ї чи родичів, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства та інші обставини, для усунення або зменшення яких необхідно укласти такий правочин. Особа (фізична чи юридична) має вчиняти такий правочин добровільно, без наявності насильства, обману чи помилки. Особа, яка оспорює правочин, має довести, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було б вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах.
Такого ж висновку дійшов Верховний Суд у постановах від 17 квітня 2019 року у справі № 507/1084/17, від 09 грудня 2020 року у справі №303/3765/16-ц, від 14 листопада 2024 року у справі №751/1044/23, зазначивши, що ознаками правочину, який підпадає під дію статті 233 ЦК України, є вчинення особою правочину під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах (зокрема, реалізація за низьку оплату майна, що має значну цінність), під впливом тяжкої для неї обставини (наприклад, під загрозою банкрутства) і добровільно, тобто особа усвідомлює свої дії, але вимушена це зробити через тяжкі обставини і на вкрай невигідних умовах, а тому волевиявлення особи не вважається вільним і не відповідає її внутрішній волі. Доведення того, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було б вчинено або було б вчинено на інших умовах, покладається на позивача.
За правилами статей 12, 81 ЦПК України обов'язок доведення тих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим ЦПК України, покладається на кожну із сторін.
Згідно вимог ст. ст. 76, 77, 79, 80 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
За ч. ч. 1-3 ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
У рішенні Європейського суду з прав людини від 23 серпня 2016 року у справі «Дж. К. та Інші проти Швеції» («J.K. AND OTHERS v. SWEDEN») наголошено, що «у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування «поза розумним сумнівом («beyond reasonable doubt»). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням «балансу вірогідностей». …Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри».
За обставинами цієї справи, позивач ОСОБА_2 є одинокою людиною похилого віку, оспорюваний договір купівлі-продажу квартири уклав у віці 79 років (нар. 28 квітня 1940 року), за даними Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо суб'єкта №158374563 від 04 березня 2019 року (Т. 1, а.с. 111) іншого нерухомого майна, у тому числі житла, окрім квартири АДРЕСА_2 , не мав, однак в один день (04 березня 2019 року) уклав два правочини (договір позики на суму 10 000,00 дол. США зі сплатою 2,5% щомісяця та договір купівлі-продажу квартири за 10 000,00 дол. США), що свідчить про його перебування у тяжкому матеріальному становищі.
Апеляційний суд також погоджується із висновками місцевого суду, який вказав, що квартиру, яка була його єдиним місцем проживання, позивач реалізував за вкрай невигідною для себе ціною 271 000,00 грн, що на день підписання за цим договором еквівалентно 10 000,00 доларів США та нижче реальної оціночної вартості, яка згідно висновку експерта станом на час укладення договору становила 569 500,00 грн. (323 792,00 грн. вказано у договорі).
Ураховуючи викладене, встановивши фактичні обставини у справі, від яких залежить правильне вирішення спору, належним чином оцінивши докази, подані сторонами, районний суд дійшов обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для визнання недійсним оспорюваного договору купівлі-продажу на підставі статі 233 ЦК України, оскільки наявні в матеріалах справи докази, у своїй сукупності та взаємозв'язку свідчать, що оспорюваний договір укладений під впливом тяжких для ОСОБА_2 обставин та на вкрай невигідних для нього умовах.
Інші доводи апеляційної скарги також не дають правових підстав для встановлення неправильного застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права і не спростовують висновків суду, а зводяться лише до переоцінки доказів, яким судом першої інстанції надано належну правову оцінку та тлумаченню норм права на розсуд апелянта.
Європейським судом з прав людини зазначено, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі «Проніна проти України», від 18 липня 2006 року №63566/00, § 23). Оскаржуване судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.
Отже, право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2).
Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Переглядаючи справу, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції, дослідивши всебічно, повно, безпосередньо та об'єктивно наявні у справі докази, оцінив їх належність, допустимість, достовірність, достатність і взаємний зв'язок у сукупності, з'ясував усі обставини справи, на які сторони посилалися, як на підставу своїх вимог і заперечень, і з урахуванням того, що відповідно до ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичної особи, ухвалив законне та обґрунтоване рішення по суті позовних вимог.
Колегія суддів вважає, що оскаржуване рішення суду першої інстанції є законним і обґрунтованим, судом додержано вимоги матеріального та процесуального права, а тому рішення суду відповідно до ст. 375 ЦПК України необхідно залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.
Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, Київський апеляційний суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 подану представником - адвокатом Сапоновим Олександром Вікторовичем - залишити без задоволення.
Рішення Деснянського районного суду міста Києва від 07 листопада 2024 року - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів у випадках, передбачених статтею 389 Цивільного процесуального кодексу України.
Повний текст постанови складено 20 березня 2025 року.
Головуючий: Р.В. Березовенко
Судді: О.Ф. Лапчевська
Г.І. Мостова