Справа № 420/7272/25
про повернення позовної заяви
20 березня 2025 року м. Одеса
Суддя Одеського окружного адміністративного суду Лебедєва Г.В., розглянувши матеріали позовної заяви ОСОБА_1 до Військово-медичного клінічного центру Південного регіону про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії, -
До Одеського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 до Військово-медичного клінічного центру Південного регіону, в якій позивач просить суд:
- визнати протиправною бездіяльність Військово-медичного клінічного центру Південного регіону щодо невключення ОСОБА_1 до складу грошового забезпечення сум додаткової винагороди, передбаченої постановою Кабінету Міністрів України від 28.02.2022 №168 «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім'ям під час дії воєнного стану», при обчисленні розміру грошової компенсації за невикористані дні оплачуваних відпусток;
- зобов'язати Військово-медичний клінічний центр Південного регіону здійснити перерахунок грошової компенсації ОСОБА_1 за невикористані дні оплачуваних відпусток в загальній кількості 71 день, обчисливши її суму, виходячи із розміру місячного грошового забезпечення, з урахуванням сум додаткової винагороди передбаченої постановою Кабінету Міністрів України від 28.02.2022 №168 «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім'ям під час дії воєнного стану», та провести її виплату з урахуванням раніше виплачених сум.
Ухвалою суду від 17.03.2025 року позовну заяву ОСОБА_1 залишено без руху, позивачу надано час для усунення недоліків шляхом надання до суду заяви про поновлення строків звернення до суду з доказами поважності причин пропуску строку звернення до суду, з визначенням обставин, які були б об'єктивно непереборними та не залежали від його волевиявлення, були б пов'язані з дійсними істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного вчинення у справі процесуальних дій.
19.03.2025 року до Одеського окружного адміністративного суду від представника позивача надійшла заява про поновлення строку звернення до суду.
В обґрунтування заяви представником позивача зазначено, що оскільки зі змісту наказу неможливо встановити, чи при обрахуванні компенсації за невикористані відпустки враховувалась додаткова грошова винагорода, в інтересах позивача направлялись адвокатські запити з проханням: 1. Надати довідку про грошове забезпечення ОСОБА_1 , за період проходження служби у Військово-медичному клінічному центрі Південного регіону з урахуванням відомостей про нарахування додаткової грошової винагороди. 2. Надати інформацію чи було враховано додаткову грошову винагороду, отриману ОСОБА_1 , при обрахунку грошової компенсації за невикористану щорічну та додаткову відпустки за 2020-2022 роки. 3. Надати інформацію про період який взято було для обрахування розміру місячного грошового забезпечення для визначення одноденного розміру грошового забезпечення при розрахунку компенсації за невикористані відпустки у 2024 році. Представник позивача отримав відповідь від 24.12.2023 №548/16505, відповідно до якої додаткова грошова винагорода не враховується при розрахунку грошової компенсації за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки. Відповідно до ч. 2 статті 233 КЗпП із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутись до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (ст. 116 КЗпП). Позивач при звільненні знав, які виплати йому провели, але він не міг знати, які складові грошового забезпечення враховані при розрахунку грошової компенсації за всі невикористані дні відпустки. Отже, моментом, коли позивачу стало відомо про порушене право на отримання всіх належних виплат при звільненні є дата отримання відповіді на адвокатський запит - 24.12.2024. А тому, на думку представника, трьохмісячний строк звернення до суду закінчується 24.03.2025. У зв'язку з цим, представник позивача просить вважати строк звернення до суду пропущеним із поважних причин та керуючись положеннями статті 121 Кодексу адміністративного судочинства України поновити строк звернення до суду.
Розглянувши заяву про поновлення строку звернення, суд зазначає наступне.
Інститут строків в адміністративному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності у публічно-правових відносинах, а також стимулює учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов'язків.
Ці строки обмежують час, протягом якого такі правовідносини можуть вважатися спірними; після їх завершення, якщо ніхто не звернувся до суду за вирішенням спору, відносини стають стабільними.
Поновлення встановленого процесуальним законом строку для звернення до адміністративного суду здійснюється у розумних межах та лише у виняткових, особливих випадках, виключно за наявності обставин об'єктивного і непереборного характеру (підтверджених доказами), які істотно ускладнили або унеможливили своєчасну реалізацію права звернення до адміністративного суду за захистом порушених прав, свобод або законних інтересів.
Отже, поновленню підлягають лише порушені з поважних причин процесуальні строки, встановлені законом.
За практикою ЄСПЛ застосування судами наслідків пропущення строків звернення до суду не є порушенням права на доступ до суду. Строк звернення до адміністративного суду - це проміжок часу після виникнення спору в публічно-правових відносинах, протягом якого особа має право звернутися до адміністративного суду із заявою за вирішенням цього спору і захистом своїх прав, свобод чи інтересів.
Початок перебігу строку звернення до суду починається з часу, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Порівняльний аналіз словоформ дізналася та повинна була дізнатися дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх прав. Незнання про порушення через байдужість до своїх прав або небажання дізнатися не є поважною причиною пропуску строку звернення до суду.
Вирішення питання щодо дотримання позивачем строку звернення до суду з адміністративним позовом не ставиться в залежність від вказаних обставин, а вирішується з огляду на факт, коли позивач дізнався або повинен був дізнатись про порушення такого права та не може змінювати момент, з якого позивач дізнався про порушення такого права.
Позивачу недостатньо лише послатись на необізнаність про порушення його прав, свобод та інтересів. При зверненні до суду він повинен довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого права й саме із цієї причини не звернувся за його захистом до суду протягом місяця від дати порушення його прав, свобод чи інтересів чи в інший визначений законом строк звернення до суду.
В той же час, триваюча пасивна поведінка такої особи не свідчить про дотримання такою особою строку звернення до суду з урахуванням наявної у неї можливості знати про стан своїх прав, свобод та інтересів.
Суд наголошує, що поважними причинами пропуску строку звернення до суду можуть бути визнані лише ті обставини, які є об'єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення особи та пов'язані з дійними істотними перешкодами та труднощами для своєчасного вчинення відповідних дій та підтверджені належними доказами.
Суд вважає, що чітко визначені та однакові для всіх учасників справи строки звернення до суду, здійснення інших процесуальних дій є гарантією забезпечення рівності сторін та інших учасників справи, а для цього має бути також виконано умову щодо недопустимості безпідставного поновлення судами пропущеного строку.
Право на звернення до суду не є абсолютним і може бути обмеженим, в тому числі і встановленням строків для звернення до суду, якими чинне законодавство обмежує звернення до суду за захистом прав, свобод та інтересів. Це, насамперед, обумовлено специфікою соціальних спорів, які розглядаються в порядку адміністративного судочинства, а запровадження таких строків обумовлене досягненням юридичної визначеності у публічно-правових відносинах. Ці строки обмежують час, протягом якого такі правовідносини можуть вважатися спірними. Після їх завершення, якщо ніхто не звернувся до суду за вирішенням спору, відносини стають стабільними.
Реалізація позивачем права на звернення до суду з позовною заявою в рамках строку звернення до суду залежить виключно від нього самого, а не від дій чи бездіяльності посадових осіб відповідача.
Позивач, необґрунтовано не дотримуючись такого порядку, позбавляє себе можливості реалізовувати своє право на звернення до суду в межах строків звернення до суду, не реалізація цього права зумовлена його власною пасивною поведінкою.
Суд зазначає, що відповідно до пункту 6 частини п'ятої статті 44 КАС України учасники справи зобов'язані виконувати процесуальні дії у встановлені законом або судом строки.
Установлення процесуальних строків процесуальним законом передбачено з метою дисциплінування учасників адміністративного судочинства та своєчасного виконання ними передбачених КАС України процесуальних обов'язків.
За правилами частини першої статті 122 КАС України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Відповідно до частини другої статті 122 КАС України для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів (абзац перший).
Приписами частини третьої статті 122 КАС України визначено, що для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
У силу норм частини п'ятої статті 122 КАС України для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк.
Отже, КАС України передбачає можливість встановлення цим Кодексом та іншими законами спеціальних строків звернення до адміністративного суду для захисту прав, свобод та інтересів особи.
У постанові від 11 липня 2024 року у справі №990/156/23 Велика Палата Верховного Суду сформулювала правовий висновок щодо питання про те, положення якої норми підлягають застосуванню у питанні визначення строку звернення до суду у справах, пов'язаних з порушенням закону про оплату праці у публічно-правових відносинах. У вказаній справі Велика Палата Верховного Суду зазначає, що положення статті 122 КАС України не містять норми, які б врегульовували порядок звернення осіб, які перебувають (перебували) на публічній службі, до адміністративного суду у справах про стягнення належної їм заробітної плати (середнього заробітку за час вимушеного прогулу та за час недопуску до продовження виконання повноважень) у разі порушення законодавства про оплату праці. В судовій практиці усталеним є підхід щодо застосування приписів Кодексу законів про працю України у разі неврегульованості нормами спеціального законодавства правовідносин щодо проходження публічної служби, у яких виник спір. Такий підхід відповідає висновкам Конституційного Суду України, сформульованим у рішенні від 07 травня 2002 року № 8-рп/2002, за змістом якого при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов'язаних зі спорами щодо проходження публічної служби, суд, встановивши відсутність у спеціальних законах норм, може застосовувати норми Кодексу законів про працю України, у якому визначені основні трудові права працівника.
Велика Палата Верховного Суду також зазначила, що норма статті 233 Кодексу законів про працю України є нормою матеріального права, яка визначає строк судового захисту права працівника у разі порушення законодавства про працю. Вказана норма поширює свою дію на всіх працівників та службовців підприємства, установи, організації та незалежно від характеру їх трудової діяльності, у тому числі на осіб, які проходять публічну чи державну службу.
Так, відповідно до частин першої та другої статті 233 Кодексу законів про працю України (у редакції, чинній до змін, внесених згідно із Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин" від 1 липня 2022 року №2352-IX, далі - Закон України від 01.07.2022 №2352-IX) "працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до місцевого загального суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення. У разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком".
Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин», який набрав чинності з 19 липня 2022 року, частини першу і другу статті 233 Кодексу законів про працю України викладено в такій редакції: «Працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.
Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні,- у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116)».
Позивач звернулася до суду із позовом щодо нарахування та виплати грошової компенсації за невикористані дні оплачуваних відпусток в загальній кількості 71 день, обчисливши її суму, виходячи із розміру місячного грошового забезпечення, з урахуванням сум додаткової винагороди передбаченої постановою Кабінету Міністрів України від 28.02.2022 №168 «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім'ям під час дії воєнного стану», та провести її виплату з урахуванням раніше виплачених сум.
Враховуючи правову позицію, сформовану Верховним Судом за подібних правовідносин, суд дійшов висновку, що у цій справі до вимог розповсюджуються приписи частини другої статті 233 Кодексу законів про працю України в редакції Закону України від 01.07.2022 №2352-IX, якою тримісячний строк звернення до суду обраховується з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116).
Як вбачається з витягу із наказу начальника Військово-медичного клінічного центру Південного регіону від 28.07.2022 року № 176, позивач з 28.07.2022 року виключена із списків особового складу центру та з усіх видів забезпечення та їй наказано виплатити відповідні суми належні при звільненні, зокрема, грошову компенсацію за: - щорічну невикористану основну відпустку у розмірі 29 днів за 2022 рік у розмірі 15554,80 грн.; - щорічну додаткову відпустку як учаснику бойових дій у розмірі 42 дні за 2020-2022 роки у розмірі 22527,64грн. Тобто, про всі складові розрахунку при звільненні позивач могла дізнатися під час ознайомлення з цим наказом і оспорити їх до суду протягом 3 місяців з дати ознайомлення з цим наказом.
З огляду на те, що відповідні суми грошового забезпечення мали бути виплачені позивачу при звільненні, то з моменту отримання сум грошового забезпечення після звільнення, позивач вважається таким, що повинен був дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи законних інтересів.
Суд наголошує, що чинне законодавство не дозволяє виключити військовослужбовця зі списків особового складу військової частини без його згоди, у разі відсутності повного розрахунку. Це надає можливість останньому впевнитися, що всі фінансові питання з ним були вирішенні до звільнення.
Однак, з позовною заявою позивач звернулася до суду 12.03.2025 року, таким чином пропустила тримісячний строк на звернення до адміністративного суду.
В заяві про поновлення строку звернення до суду представник позивача наполягає на тому, що моментом, коли позивачу стало відомо про порушене право на отримання всіх належних виплат при звільненні є дата отримання відповіді на адвокатський запит - 24.12.2024 року і саме з цього моменту обчислюється процесуальний строк на звернення до суду із заявленими позовними вимогами.
При цьому, представник позивача вказує, що позивач при звільненні знала, які виплати їй провели, але вона не могла знати, які складові грошового забезпечення враховані при розрахунку грошової компенсації за всі невикористані дні відпустки.
Суд зауважує, що відповідно до ст. 116 КЗпП України роботодавець зобов'язаний у день звільнення видати працівникові письмове повідомлення про нараховані та виплачені йому суми при звільненні та провести з ним розрахунок у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу.
Однак, законодавством не встановлено обов'язку роботодавця вказувати складові, які враховані при розрахунку грошової компенсації за всі невикористані дні відпустки.
Як вбачається з матеріалів справи, 28.07.2022 року позивача звільнено з військової служби.
При цьому, протягом більш ніж двох років позивач не зверталася до відповідача з метою з'ясування, які складові грошового забезпечення враховані при розрахунку грошової компенсації за всі невикористані дні відпустки, що була виплачена при звільненні.
Отже, триваюча пасивна поведінка позивача не свідчить про дотримання нею строку звернення до суду з урахуванням наявної у неї можливості знати про стан своїх прав, свобод та інтересів.
Таким чином, викладені в заяві представника доводи не стосуються об'єктивних факторів, а навпаки свідчать про необґрунтоване зволікання позивача щодо звернення до відповідача та суду, оскільки звернення до відповідача у грудні 2024 року, тобто після більше ніж двох років з дати звільнення, не може вважатися розумним строком звернення за захистом своїх прав. Таке тривале зволікання із зверненням до відповідача з приводу перерахунку та виплати спірних сум свідчить про байдуже ставлення позивача до своїх прав. Незнання про порушення через байдужість до своїх прав або небажання дізнатися не є поважною причиною пропуску строку звернення до суду.
Викладені в заяві представника доводи не стосуються об'єктивних факторів, а навпаки свідчать про необґрунтоване зволікання позивача щодо звернення до відповідача та суду, оскільки звернення до відповідача у грудні 2023 року, тобто після шести місяців з дати звільнення та трьох місяців з моменту закінчення строку звернення до суду, не може вважатися розумним строком звернення за захистом своїх прав. Таке тривале зволікання із зверненням до відповідача з приводу перерахунку та виплати спірних сум свідчить про байдуже ставлення позивача до своїх прав. Незнання про порушення через байдужість до своїх прав або небажання дізнатися не є поважною причиною пропуску строку звернення до суду.
Також, суддя вважає за необхідне зазначити, що обмеження строку звернення до суду шляхом встановлення відповідних процесуальних строків, не впливає на зміст та обсяг конституційного права на судовий захист і доступ до правосуддя (Рішення Конституційного Суду України від 13 грудня 2011 року № 17-рп/2011). Такі обмеження направленні на досягнення юридичної визначеності у публічно-правових відносинах, а також стимулюють учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов'язків та поважати права та інтереси інших учасників правовідносин.
Частиною другою статті 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Закон України "Про судоустрій і статус суддів" встановлює, що правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.
Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
У пункті 48 рішення Європейського суду з прав людини "Пономарьов проти України" (№ 3236/03) зазначено, що вирішення питання щодо поновлення строку на оскарження перебуває в межах дискреційних повноважень національних судів, однак такі повноваження не є необмеженими. Від судів вимагається вказувати підстави.
Водночас навіть наявність об'єктивних та непереборних обставин, що обумовлюють поважність причин пропуску строку звернення до суду, не може розцінюватися як абсолютна підстава для поновлення пропущеного строку (справа «Олександр Шевченко проти України», пункт 27), оскільки у випадку, якщо минув значний проміжок часу з моменту закінчення пропущеного строку, відновлення попереднього становища учасників справи, що може бути зумовлено скасуванням рішення або визнанням незаконної дії (бездіяльності) суб'єкта владних повноважень, буде значно ускладнено та може призвести до порушення прав та інтересів інших осіб.
Обґрунтовуючи висновки про обов'язок сторони належним чином використовувати процесуальні права, у пункті 35 рішення Європейського суду з прав людини "Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії" визначено, що заявник зобов'язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, пов'язаних зі зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання ("Union Alimentaria Sanders S.A. v. Spain" № 11681/85).
Практика Європейського суду з прав людини також свідчить про те, що право на звернення до суду не є абсолютним і може бути обмеженим, в тому числі і встановленням строків на звернення до суду за захистом порушених прав (справа «Стаббігс на інші проти Великобританії», справа «Девеер проти Бельгії»).
Враховуючи викладене, суд приходить до висновку, що позивачем не наведено поважних причин пропуску строку звернення до суду з даним позовом, а вказані підстави для поновлення строку звернення до адміністративного суду суд визнає неповажними.
Згідно пункту 9 частини 4 статті 169 КАС України позовна заява повертається позивачеві у випадках, передбачених частиною другою статті 123 цього Кодексу.
Відповідно до ч. 2 ст.123 КАС України якщо заяву не буде подано особою в зазначений строк або вказані нею підстави для поновлення строку звернення до адміністративного суду будуть визнані неповажними, суд повертає позовну заяву.
Отже, суд приходить до висновку, що наявні правові підстави для повернення позовної заяви позивачу.
Оскільки позовна заява була подана в електронній формі, її екземпляр залишається в матеріалах судової справи та не надсилається позивачу.
На підставі наведеного та керуючись статтями 123, 169, 241, 243, 248 КАС України, суддя, -
Визнати неповажними причини пропуску строку звернення ОСОБА_1 до Військово-медичного клінічного центру Південного регіону про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії.
Позовну заяву ОСОБА_1 до Військово-медичного клінічного центру Південного регіону про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії - повернути позивачу.
Роз'яснити, що відповідно до частини восьмої статті 169 Кодексу адміністративного судочинства України повернення позовної заяви не позбавляє права повторного звернення до адміністративного суду в порядку, встановленому законом.
Копію ухвали надіслати позивачу.
Ухвала набирає законної сили відповідно до вимог ст. 256 КАС України та може бути оскаржена у порядку та строки визначені статтею 295, 297 КАС України.
Суддя Г. В. Лебедєва