про закриття провадження у справі
18 березня 2025 року м. Київ 320/2183/25
Київський окружний адміністративний суд у складі головуючої судді Жука Р.В., розглянувши матеріали адміністративної справи
за позовом ОСОБА_1
до Фізико-технологічний інститут металів та сплавів НАН України
третя особа Національна академія наук України
про визнання протиправною відмову, рішення та зобов'язання вчинити певні дії,
До Київського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 з позовом до Фізико-технологічний інститут металів та сплавів НАН України, за участю третьої особи - Національна академія наук України, в якому просить суд:
- визнати протиправною та скасувати відмову Фізико-технологічного інституту металів та сплавів Національної академії наук України, викладену у листі від 13.01.2025 вих.№87/01/23, про відмову ОСОБА_1 скасувати пункт 3 протоколу від 26.12.2024 №16 вченої ради Фізико-технологічного інституту металів та сплавів Національної академії наук України про надання пріоритету при отриманні службового житла, який видано за межами та з перевищенням виключної компетенції вченої ради встановленої частиною 3 статті 10 Закону України №848-VІІІ «Про наукову і науково-технічну діяльність» та відмову притягнути до відповідальності осіб, дії яких призвели до видання пункту 3 за межами та з перевищенням виключної компетенції вченої ради встановленої частиною 3 статті 10 Закону №848-VIII;
- визнати протиправним та скасувати пункт 3 протоколу від 26.12.2024 №16 вченої ради Фізико-технологічного інституту металів та сплавів Національної академії наук України про надання пріоритету при отриманні службового житла, як такий, що видано за межами та з перевищенням виключної компетенції (повноважень) вченої ради встановленої частиною 3 статті 10 Закону України №848-VІІІ «Про наукову і науково-технічну діяльність»;
- встановити відсутність компетенції (повноважень) вченої ради Фізико-технологічного інституту металів та сплавів Національної академії наук України видавати протоколи про надання пріоритету при отриманні службового житла, відповідно до виключної компетенції вченої ради встановленої частиною 3 статті 10 Закону України №848-VIII «Про наукову і науково-технічну діяльність»;
- зобов'язати Фізико-технологічний інститут металів та сплавів Національної академії наук України утриматися від видання протоколів вченої ради непередбачених частиною 3 статті 10 Закону України №848-VIII «Про наукову і науково-технічну діяльність»;
- постановити окрему ухвалу (в порядку ч.2 ст.249 КАС України) якою зобов'язати Фізико-технологічний інститут металів та сплавів Національної академії наук України розглянути питання щодо притягнення до відповідальності голови вченої ради Фізико-технологічного інституту металів та сплавів Національної академії наук України ОСОБА_2 та секретаря вченої ради Фізико-технологічного інституту металів та сплавів Національної академії наук України ОСОБА_3 , дії яких призвели до видання протиправного пункту 3 протоколу від 26.12.2024 №16 вченої ради Фізико-технологічного інституту металів та сплавів Національної академії наук України, виданого за межами та з перевищенням виключної компетенції вченої ради встановленої частиною 3 статті 10 Закону України №848-VІІІ «Про наукову і науково-технічну діяльність».
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що є співробітником Фізико-технологічного інституту металів та сплавів Національної академії наук України. Вказує, що 26.12.2024, в порушення вимог ч.3 ст.10 Закону №848-VІІІ, на засіданні вченої ради ФТІМС НАН України головою вченою ради ОСОБА_2 , та секретарем вченої ради ОСОБА_3 , уперше за весь час існування вченої ради, поставлено на голосування питання про надання пріоритету при отриманні службового житла між гр. ОСОБА_4 та позивачем. Відповідачем в порушення виключної компетенції вченої ради встановленої ч.3 ст.10 Закону №848-VІІІ, видано оскаржуваний пункт 3 про надання пріоритету при отриманні службового житла.
30.12.2024 позивач звернувся до відповідача із заявою про визнання протиправним та скасування пункту 3 на підставі виключних повноважень вченої ради встановлених ч.3 ст.10 Закону №848-VIII та з проханням притягнути до відповідальності осіб. Проте, 13.01.2025 відповідач листом №87/01/23 відмовив позивачу у скасуванні пункту 3, чим останнійвважає порушив виключну компетенцію вченої ради встановлену ч.3 ст.10 Закону №848-VІІІ. У відмові відповідач посилається на ст.10 Закону №848-VІІІ, що даний перелік ніяким чином не обмежує інші види діяльності вченої ради, зокрема, виконання нею консультативно-дорадчих функцій. Відповідач вважає, що рішення про надання пріоритету при отриманні службового житла було ухвалено у повній відповідності до ст. 10 Закону №848-VІІІ.
На переконання позивача вчена рада може здійснювати консультативно-дорадчі функції виключно до наукових питань встановлених ст.10 Закону №848-VІІІ. Вчена рада немає ні повноважень, ні функцій житлової комісії.
У зв'язку з відмовою відповідача скасувати пункт 3, з метою захисту порушених прав, позивач звернувся до суду.
Ухвалою від 16.01.2025 року у задоволенні заяви ОСОБА_1 про забезпечення позову, подану одночасно з пред'явленням адміністративного позову відмовлено.
Ухвалою від 31.01.2025 року у справі відкрито провадження та призначено її до розгляду у прядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін та проведення судового засідання.
Дослідивши матеріали справи, виходячи з системного аналізу положень чинного законодавства України і матеріалів справи, суд дійшов висновку про наявність підстав для закриття провадження, виходячи з наступного.
Статтею 55 Конституції України проголошено, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
У відповідності до ч. 5 ст. 125 Конституції України, з метою захисту прав, свобод та інтересів особи у сфері публічно-правових відносин діють адміністративні суди.
Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Поняття «суд, встановлений законом» зводиться не лише до правової основи самого існування «суду», але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність, тобто охоплює всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів.
Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад спірних правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
Предметом оскарження у цій справі є пункт 3 протокольного рішення від 26.12.2024 №16 Вченої ради Фізико-технологічного інституту металів та сплавів Національної академії наук України про надання пріоритету при отриманні службового житла.
Відповідно до статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Адміністративна справа - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, публічно-правовий спір - це спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв'язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; або хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або зобов'язує надавати такі послуги виключно суб'єкта владних повноважень, і спір виник у зв'язку із наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг; або хоча б одна сторона є суб'єктом виборчого процесу або процесу референдуму і спір виник у зв'язку із порушенням її прав у такому процесі з боку суб'єкта владних повноважень або іншої особи (пункти 1, 2 частини першої статті 4 КАС України).
Згідно з правилами визначення юрисдикції адміністративних судів щодо вирішення адміністративних справ за статтею 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема, спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.
У пункті 7 частини першої статті 4 КАС України визначено, що суб'єкт владних повноважень - орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг.
Разом з тим, неправильним є поширення юрисдикції адміністративних судів на той чи інший спір тільки тому, що відповідачем у справі є суб'єкт владних повноважень, а предметом перегляду - його акт індивідуальної дії. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового, особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин.
Публічно-правовим вважається, зокрема спір, у якому сторони правовідносин виступають одна щодо іншої не як рівноправні і в якому одна зі сторін виконує публічно-владні управлінські функції та може вказувати або забороняти іншому учаснику правовідносин певну поведінку, давати дозвіл на передбачену законом діяльність тощо.
Необхідною ознакою суб'єкта владних повноважень є здійснення ним публічно-владних управлінських функцій. Ці функції суб'єкт повинен виконувати саме в тих правовідносинах, у яких виник спір.
До юрисдикції адміністративного суду належить спір, який виник між двома (кількома) суб'єктами стосовно їх прав та обов'язків у конкретних правових відносинах, у яких хоча б один суб'єкт законодавчо вповноважений владно керувати поведінкою іншого (інших) суб'єкта (суб'єктів), а останній (останні) відповідно зобов'язаний виконувати вимоги та приписи такого суб'єкта владних повноважень.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі № 914/2006/17.
Публічно-правовий спір має особливий суб'єктний склад. Участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Однак сама по собі участь у спорі суб'єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір з публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
У свою чергу, приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового, особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він, головним чином, обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо позивач намагається захистити своє порушене приватне право шляхом оскарження управлінських дій суб'єктів владних повноважень.
Аналогічна правова позиція міститься, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 805/4506/16-а, від 27 червня 2018 року у справі № 815/6945/16.
Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Згідно з частиною першою статті 19 Цивільного процесуального кодексу України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.
Згідно з пунктом 10 частини другої статті 16 ЦК України одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів може бути визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
Якщо порушення своїх прав особа вбачає у наслідках, спричинених рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень, які вона вважає неправомірними, і ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин, мають майновий характер або пов'язані з реалізацією її майнових або особистих немайнових інтересів, то визнання незаконними (протиправними) таких рішень є способом захисту цивільних прав та інтересів.
З матеріалів справи вбачається, що згідно довідки Інституту від 13.01.2025 №5-к ОСОБА_1 з 04.12.2013 року (Наказ від 04.12.2013р. № 148-к) працює за основним місцем роботи в Фізико-технологічному інституті металів та сплавів НАН України. Відповідно до Наказу від 29.04.2016р № 59-к з 01.05.2016 року по теперішній час на посаді старшого наукового співробітника у відділу безперервного лиття та деформаційних процесів.
Так, 26.12.2024 на засіданні вченої ради Інституту головою вченою ради Нарівським А.В., та секретарем вченої ради Лахненко В.Л., поставлено на голосування питання про надання пріоритету при отриманні службового житла між ОСОБА_4 та позивачем.
Відповідно до витягу з протоколу засідання Вченої ради від 26.12.2024 №16 вбачається, що шляхом голосування вирішено; 1. надати пріоритет при отриманні службового житла ОСОБА_4 , 2. Не надати пріоритет при отриманні позивачу.
Судом встановлено, що Фізико-технологічний інститут металів та сплавів НАН України (код ЄДРПОУ 05417153), було зареєстровано 26.04.1996. є ДЕРЖАВНА ОРГАНІЗАЦІЯ (УСТАНОВА, ЗАКЛАД), засновник - НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ, Основний вид діяльності: 72.19 Дослідження й експериментальні розробки у сфері інших природничих і технічних наук.
Відповідно до Статуту Фізико-технологічний інститут металів та сплавів НАН України затвердженого розпорядженням Президії НАН України від 31.01.2017 №64:
« 1.1 Фізико-технологічний інститут металів та сплавів Національної академії наук України (далі - Інститут) є державною бюджетною неприбутковою науковою установою, що заснована на державній власності і перебуває у віданні НАН України та входить до складу Відділення фізикотехнічних проблем матеріалознавства НАН України (далі - ВФТПМ НАН України);
1.5. Інститут є юридичною особою, має самостійний баланс, круглу печатку зі своїм найменуванням, інші необхідні печатки та штампи, рахунки у національній та іноземній валюті, відкриті відповідно до законодавства України, а також може мати товарний знак, який реєструється в установленому порядку, емблему, веде діловодство та бухгалтерський облік згідно із законодавством України;
1.6. Інститут створений та діє з метою проведення наукових досліджень, спрямованих на отримання та використання нових знань у галузі металургії та матеріалознавства, доведення наукових і науково-технічних знань до стадії практичного використання, підготовки висококваліфікованих наукових кадрів, задоволення соціальних, економічних і культурних потреб та інноваційного розвитку країни. Для Інституту наукова діяльність є основною;
4.1. Управління Інститутом здійснюється на основі і в порядку, встановленому Законом України «Про наукову і науково-технічну діяльність», Статутом НАН України, Основними принципами організації та діяльності наукової установи Національної академії наук України та цим Статутом;
4.2. Інститут очолює директор, який обирається, призначається та звільняється з посади й діє відповідно до законодавства та цього Статуту;
4.14. Директор Інституту має право: 1) розпоряджатися майном та коштами у межах та у спосіб, що передбачені контрактом, цим статутом та законодавством;
4.16. Директор Інституту вирішує інші питання, що згідно із законодавством, Статутом Інституту і контрактом належать до його компетенції;
4.18. Вчена рада Інституту (далі - Вчена рада) є колегіальним органом управління науковою і науково-технічною діяльністю Інституту, який виконує консультативно-дорадчі функції. Вчена рада Інституту обирається шляхом таємного голосування на зборах колективу наукових працівників Інституту на строк 5 (п'ять) років;
5.7. Складовими матеріально-технічної бази Інституту є будівлі, споруди, земельні ділянки, комунікації, обладнання, транспортні засоби, службове житло та інші матеріальні цінності, нематеріальні активи.
Майно, що становить матеріально-технічну базу Інституту, закріплюється за такою установою на основі права оперативного управління.
З викладеного вбачаєтеся, що саме директор Інституту має право розпоряджатися матеріально-технічною базою Інституту, зокрема службовим житлом.
Правові, організаційні та фінансові засади функціонування і розвитку у сфері наукової і науково-технічної діяльності, створює умови для провадження наукової і науково-технічної діяльності, задоволення потреб суспільства і держави у технологічному розвитку шляхом взаємодії освіти, науки, бізнесу та влади визначає Закон України «Про наукову і науково-технічну діяльність» №848-VІІІ.
Водночас приписами ст. 10 Закону №848-VІІІ встановлено, що вчена (наукова, науково-технічна, технічна) рада наукової установи є колегіальним органом управління науковою і науково-технічною діяльністю наукової установи в частині виключних повноважень, визначених цією статтею, та виконує консультативно-дорадчі функції щодо інших питань наукової і науково-технічної діяльності наукової установи.
Суд зазначає, що вчена рада не зареєстрована ні як юридична особа, ні як відокремлений підрозділ юридичної особи зі статусом юридичної особи, вона не є юридичною особою, немає адміністративної процесуальної правосуб'єктності (право- і дієздатності), а отже позбавлена права, як на звернення до суду з позовною заявою, так і бути відповідачем у справі, виключна компетенція вченої ради викладена у пункті 4.20 Статуту ФТІМС НАН України.
При цьому щодо посилань позивача щодо статусу ФТІМС НАН України, як державної установи суд вважає за необхідне зазначити наступне.
За положеннями частини другої статті 81 Цивільного кодексу України (надалі, ЦК України), юридичні особи залежно від порядку їх створення поділяються на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права. Юридична особа приватного права створюється на підставі установчих документів відповідно до статті 87 цього Кодексу. Юридична особа приватного права може створюватися та діяти на підставі модельного статуту в порядку, визначеному законом.
Юридична особа публічного права створюється розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування.
Зазначена стаття ЦК України містить вказівку на одну зі складових порядку створення юридичних осіб публічного права. У частині третій статті 81 ЦК України вказується, що в ЦК України встановлюється порядок створення виключно юридичних осіб приватного права, у той час, як порядок створення юридичних осіб публічного права встановлюється Конституцією України та законом.
Однією з ознак юридичної особи публічного права є реалізація публічних інтересів держави чи територіальної громади.
З аналізу правової природи юридичної особи публічного права, з урахуванням особливостей, передбачених Законом №848-VІІІ, можна зробити висновок про те, що юридична особа публічного права може бути суб'єктом як публічно-правових, так і приватноправових правовідносин.
Юридичні особи публічного права поряд з іншими юридичними та фізичними особами можуть брати участь у цивільних правовідносинах. Виступаючи як суб'єкт цивільних правовідносин, юридична особа публічного права користується такими ж правами і несе такі ж обов'язки, як і інші суб'єкти цивільного права.
Ураховуючи вище зазначене суд вважає, що належність науково-дослідного інституту ФТІМС НАН України до юридичних осіб публічного права вказує лише на порядок створення такої юридичної особи.
Аналіз наведених норм, чинного на час виникнення спірних відносин законодавства, свідчить про те, що функції Вченої ради ФТІМС НАН України не містять владної складової, та вона не діє як суб'єкт владних повноважень при здійсненні владних управлінських функцій, а спір пов'язаний з вирішенням питання щодо права на житло.
Враховуючи дійсно встановлені обставини на переконання суду у даних спірних правовідносинах наявний трудовий спір.
Стаття 221 Кодексу законів про працю України визначає органи, які розглядають трудові спори.
Трудові спори розглядаються: 1) комісіями по трудових спорах; 2) місцевими загальними судами. Такий порядок розгляду трудових спорів, що виникають між працівником і роботодавцем, застосовується незалежно від форми трудового договору.
Згідно з висновками Конституційного Суду України, що сформовані у рішенні від 9 вересня 2010 року № 19-рп/2010, забезпечення прав і свобод потребує, зокрема, законодавчого закріплення механізмів (процедур), які створюють реальні можливості для здійснення кожним громадянином прав і свобод (абзац четвертий підпункту 3.2 пункту 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 24 грудня 2004 року № 22-рп/2004). До таких механізмів належить структурована система судів і види судового провадження, встановлені державою. Судовий захист вважається найбільш дієвою гарантією відновлення порушених прав і свобод людини і громадянина.
У рішенні від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 Конституційний Суд України встановив, що положення частини другої статті 55 Конституції України необхідно розуміти так, що конституційне право на оскарження в суді будь-яких рішень, дій чи бездіяльності всіх органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб гарантовано кожному; реалізація цього права забезпечується у відповідному виді судочинства і в порядку, визначеному процесуальним законом.
В Україні систему судів утворено згідно з положеннями статей 6, 124, 125 Конституції України із застосуванням принципу спеціалізації з метою забезпечення найбільш ефективних механізмів захисту прав і свобод людини у відповідних правовідносинах.
На підставі положень Конституції України про судову спеціалізацію (частина перша статті 125) і про гарантування кожному права на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (частина друга статті 55) в Україні утворено окрему систему судів адміністративної юрисдикції. Захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень визначено як безпосереднє завдання адміністративного судочинства (частина перша статті 2 КАС України). Адміністративне судочинство як спеціалізований вид судової діяльності стало тим конституційно і законодавчо закріпленим механізмом, що збільшив можливості людини для здійснення права на судовий захист від протиправних рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень.
Системний аналіз вказаних норм Конституції та законів України дає підстави стверджувати, що розмежування юрисдикційних повноважень між загальними і спеціалізованими судами підпорядковано гарантіям права кожної людини на ефективний судовий захист.
Частиною другою статті 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Закон України «Про судоустрій і статус суддів» встановлює, що правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.
Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі за текстом - Конвенція) кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо прав та обов'язків цивільного характеру. У цьому пункті закріплене «право на суд» разом із правом на доступ до суду складають єдине ціле (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Ґолдер проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1975 року («Golder v. the United Kingdom» № 4451/70). Проте ці права не є абсолютними та можуть бути обмежені, але лише таким способом і до такої міри, що не порушує сутність вказаних прав (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Станєв проти Болгарії» від 17 січня 2012 року («Stanev v. Bulgaria» № 36760/06).
Європейський суд з прав людини у пункті 44 Рішення від 25 лютого 1993 року у справі «Доббертен проти Франції» зазначив, що частина перша статті 6 Конвенції змушує держав-учасниць організувати їх судову систему в такий спосіб, щоб кожен з їх судів і трибуналів виконував функції, притаманні відповідній судовій установі (Dobbertin v. France № 88/1991/340/413).
Враховуючи викладене, суд вважає, що спір у цій справі не є публічно-правовим та не належить до юрисдикції адміністративних судів, адже з огляду на характер спору, його суб'єктний склад, а також предмет і підстави заявлених вимог його слід вирішувати за правилами ЦПК України в порядку цивільного судочинства.
Враховуючи наведене правове регулювання, висновки Верховного Суду, висновки Європейського суду з прав людини та фактичні обставини даної справи, розгляд Київським окружним адміністративним судом цієї справи не віднесеної законом до його юрисдикції суперечитиме вищевказаним нормам процесуального права.
При цьому, суд наголошує, що відповідно до абзацу 2 частини 1 статті 319 КАС України порушення правил юрисдикції адміністративних судів, встановлених статтею 19, є обов'язковою підставою для скасування рішення із закриттям провадження незалежно від доводів апеляційної скарги.
Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 238 КАС України, суд закриває провадження у справі: якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.
За правилами статті 239 КАС України - у разі якщо провадження у справі закривається з підстави, встановленої пунктом першим частини першої статті 238 цього Кодексу, суд повинен роз'яснити позивачеві, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд таких справ.
У разі закриття провадження у справі повторне звернення до суду зі спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав не допускається.
Зважаючи на викладене, суд дійшов висновку, що даний спір за своєю правовою природою відноситься до цивільної юрисдикції, а тому справа не підлягає розгляду у порядку адміністративного судочинства.
Керуючись статтями 19-20, 241, 248, 256 КАС України, суд
Провадження за позовом ОСОБА_1 до Фізико-технологічного інституту металів та сплавів НАН України, за участю третьої особи - Національної академії наук України про визнання протиправною відмову, рішення та зобов'язання вчинити певні дії закрити.
Роз'яснити позивачу, що розгляд даної справи віднесено до юрисдикції загального суду за правилами цивільного судочинства.
Повторне звернення до суду зі спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав не допускається.
Ухвала суду набирає законної сили в порядку, передбаченому статтею 256 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 292-297 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя Жук Р.В.