Справа № 182/7559/24
Провадження № 2/0182/142/2025
Іменем України
06.03.2025 року м. Нікополь
Нікопольський міськрайонний суд Дніпропетровської області у складі:
головуючого судді - Рунчевої О.В.
секретаря судового засідання - Паламарчук П.Ю.
за участю представника позивача ОСОБА_1
представника Нікопольської міської ради та Служби у справах дітей Нікопольської міської ради Вяткіної Л.А. розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду м. Нікополя за правилами загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , треті особи: ОСОБА_3 , Нікопольська міська рада, Служба у справах дітей Нікопольської міської ради, Центр надання адміністративних послуг виконавчого комітету Нікопольської міської ради провстановлення факту самостійного виховання, утримання та здійснення догляду за малолітньою дитиною батьком, та надання дозволу на реєстрацію місця проживання малолітньої дитини без згоди матері,-
23 грудня 2024 року ОСОБА_2 звернувся до Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області з позовом до ОСОБА_3 , треті особи: ОСОБА_3 , Нікопольська міська рада, Служба у справах дітей Нікопольської міської ради, Центр надання адміністративних послуг виконавчого комітету Нікопольської міської ради провстановлення факту самостійного виховання, утримання та здійснення догляду за малолітньою дитиною батьком, та надання дозволу на реєстрацію місця проживання малолітньої дитини без згоди матері.
Свої вимоги позивач обґрунтовує тим, що він з ОСОБА_3 перебував у шлюбі з 04.06.2014 року. Шлюб був зареєстрований Відділом державної реєстрації актів цивільного стану по місту Нікополю реєстраційної служби Нікопольського міськрайонного управління юстиції у Дніпропетровській області за актовим записом № 205. Від шлюбу мають дітей: ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Рішенням Нікопольського міськрайонного суду від 23 грудня 2022 року по справі № 182/2833/22 шлюб між подружжям був розірваний.
Після припинення шлюбних стосунків у 2020 році сторони проживають окремо та спільного господарства не ведуть. Старша дитина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , залишився проживати з позивачем.Спочатку позивач з сином проживали за адресою: АДРЕСА_1 , а зараз проживають за адресою: АДРЕСА_2 . Позивач самостійно піклується про дитину, самостійно бере участь у її вихованні та утриманні, самостійно забезпечує дитині достатній рівень освіти, в той час коли мати повністю самоусунулася від виховання, утримання і навіть спілкування щодо дитини, тобто фактично дитина перебуває на самостійному (одноосібному) вихованні та утриманні батька.
Під час вирішення спору про розірвання шлюбу відповідач не заперечувала проти проживання дитини разом з батьком, однак згодом вона змінила свою точку зору. Коли виникають будь-які питання з приводу дитини, мати дитини не бажає взагалі приймати участі у вирішенні питань щодо виховання та розвитку сина та перешкоджає позивачу вирішувати ці питання самостійно. Так, мати дитини не надає дозвіл на реєстрацію місця проживання сина за місцем фактичного його проживання з батькомз одночасним зняттям дитини з попереднього місця реєстрації.
Позивач вважає, що невиконання відповідачем батьківських обов'язків з виховання дитини має відповідні правові наслідки тастворює для нього певні проблеми, зокрема, у вирішенні питання про зміну місця реєстрації дитини без документального оформлення згоди від матері.
Неможливість реєстрації місця проживання малолітнього сина ОСОБА_4 за фактичним місцем його проживання з батьком суперечить його інтересам та суттєво обмежує реалізацію його прав, гарантованих Конституцією та законами України, зокрема права на свободу пересування та вільний вибір місця проживання, права на освіту, охорону здоров'я за місцем проживання та соціальний захист.
Крім того, встановлення факту самостійного утримання та виховання дитини дає йому можливість оформити документи для соціальної допомоги на дитину, яка виховується тільки одним із батьків, отримати за місцем своєї роботи додаткову відпустку, оформити договір з лікарем дитини тощо.
Через це позивач був змушений звертатися до суду із зазначеним позовом.
З урахуванням цього, а також з метою створення усіх умов для проживання, виховання та розвитку сина, ОСОБА_2 просив суд задовольнити його позов,встановити, що він самостійно виховує, утримує та здійснює догляд за малолітньою дитиною - сином ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , без участі матері ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 . Надати позивачу дозвіл на реєстрацію місця проживання малолітньої дитини ОСОБА_4 без згоди матері ОСОБА_3 за місцем фактичного проживання батька з дитиною за адресою: АДРЕСА_2 , одночасно із зняттям з попереднього зареєстрованого місця проживання дитини за адресою: АДРЕСА_1 без згоди ОСОБА_3 .
Ухвалою Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 25 грудня 2024 року відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче судове засідання.
Позивач в підготовче судове засідання не заявився, 12 лютого 2025 року на електронну адресу суду від його представника ОСОБА_1 надійшло клопотання про розгляд підготовчого судового засідання без участі позивача та його представника.
10.02.2025 року до канцелярії суду надійшла заява відповідачки ОСОБА_3 про розгляд справи без її участі, проти задоволення позовних вимог заперечує.
Служба в справах дітей Нікопольської міської ради, Нікопольська міська рада та Центр надання адміністративних послуг виконкому Нікопольської міської ради повідомлялись про розгляд справи, шляхом направлення на їх юридичні адреси повідомлення про дату, часта місце розгляду справи, копії ухвали про відкриття провадження та копії позову з додатками, про що свідчить повідомлення (а.с.39), згідно якого пакет документів вручений 31.12.2024 року особі за довіреністю - Кудрявцевій.
Крім того, треті особи повідомлялись про розгляд справи електронним повідомленням в підсистемі «Електронний суд», згідно довідки про доставку електронного документу повідомлення доставлено до електронної скриньки 25.12.2024 року о 17:25 год. (а.с.30). Відзиву на позовну заяву на адресу суду треті особи не направили, причину неявки суду неповідомили.
Третя особа ОСОБА_3 повідомлялась про розгляд справи, шляхом направлення судової повістки, копії ухвали про відкриття провадження та копії позову з додатками наадресу її реєстрації, про що свідчить поштовий конверт (а.с.41), який повернувся наадресу суду за відсутністю адресата за вказаною адресою. Причина неявки суду невідома.
Ухвалою Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 12 лютого 2025 року підготовче провадження по справі закрито та призначено розгляд справи до судового розгляду.
Представник позивача ОСОБА_1 в судовому засіданні позовні вимоги ОСОБА_2 підтримав в повному обсязі та просив їх задовольнити.
Представник Служби у справах дітей Нікопольської міської ради та Нікопольської міської ради позовні вимоги в частині надання ОСОБА_2 дозволу на реєстрацію місця проживання малолітньої дитини ОСОБА_4 без згоди матері ОСОБА_3 за місцем фактичного проживання батька з дитиною за адресою: АДРЕСА_2 , одночасно із зняттям з попереднього зареєстрованого місця проживання дитини за адресою: АДРЕСА_1 , без згоди матері поклалася на розсуд суду. В іншій частині просила позов задовольнити.
Відповідач ОСОБА_3 , третя особа Нікопольська міська рада та Центр надання адміністративних послуг виконавчого комітету Нікопольської міської ради в судове засідання не з'явилися, про день та час розгляду справи були належним чином повідомлені. Про причини неявки суд не повідомили, треті особи жодних пояснень чи заперечень проти заявлених вимог до суду не надали.
Раніше відповідач ОСОБА_3 подала до суду заяву про розгляд справи без її участі, в якій зазначила що позовні вимоги позивача не визнає.
Заслухавши учасників справи, дослідивши матеріали, суд приходить до наступного.
Права та свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожна особа має право в порядку, встановленому законом звернутися за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод, інтересів (стаття 55 Конституції України).
Згідно частини 1 статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Відповідно до змісту статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», при розгляді справ українські суди повинні застосовувати Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та Протоколи до неї є складовою національного законодавства України.
За змістом пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Отже, право на справедливий судовий розгляд, закріплене в пункті 1 статті 6 Конвенції, необхідно розглядати як право на доступ до правосуддя. Тобто Україна як учасниця Конвенції повинна створювати умови щодо забезпечення доступності правосуддя як загальновизнаного міжнародного стандарту справедливого судочинства.
Гарантоване статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод право на справедливий суд включає в себе принцип доступу до суду, ефективність якого обумовлюється тим, що особі має бути забезпечена можливість звернутися до суду за вирішенням певного питання, і що держава не повинна чинити правові чи практичні перешкоди для здійснення цього права.
Частиною 1 статті 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У відповідності до правової позиції викладеної Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 11 вересня 2024 року по справі № 201/5972/22, провадження № 14-132цс23, з аналогічних правовідносин, в якій Верховний зазначив, щовимоги заявника про встановлення факту самостійного виховання і утримання батьком дитини не є вимогами, які підлягають розгляду в порядку окремого провадження в розумінні положень статей 293, 315 ЦПК України.
Враховуючи те, що в даному випадку наявний спір про право, суд вважає, що позивач правомірна звернувся до суду в порядку позовного провадження.
Згідно з частинами 2, 8, 9 статті 7 СК України сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, членів сім'ї. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.
Права та обов'язки батьків щодо виховання дитини передбачені у статтях 150,151 СК України. За приписами частини другої статті 150 СК України батьки зобов'язані піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток. За приписами частини першої статті 152 СК України право дитини на належне батьківське виховання забезпечується системою державного контролю, що встановлена законом.
Відповідно до частин першої - четвертої статті 157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п'ятою цієї статті. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею.
Відповідно до статті 8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.
Батько і мати мають рівні права та обов'язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов'язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини (частина третя статті 11 Закону України «Про охорону дитинства»).
Згідно з частинами першою, другою статті 12 Закону України «Про охорону дитинства» на кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов'язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці. Виховання дитини має спрямовуватися на розвиток її особистості, поваги до прав, свобод людини і громадянина, мови, національних історичних і культурних цінностей українського та інших народів, підготовку дитини до свідомого життя у суспільстві в дусі взаєморозуміння, миру, милосердя, забезпечення рівноправності всіх членів суспільства, злагоди та дружби між народами, етнічними, національними, релігійними групами.
У частині першій статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-XII (далі - Конвенція про права дитини), визначено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
Відповідно до частини першої статті 18, частини першої статті 27 Конвенції про права дитини, держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини.
Базові положення принципу забезпечення найкращих інтересів дитини покладені в основу багатьох рішень Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), які стосуються застосування статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР.
У рішенні Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 11 липня 2017 року у справі «М.С. проти України», заява № 2091/13, суд зауважив, що при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв'язків із сім'єю, крім випадків, коли сім'я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним (параграф 76).
У параграфі 54 рішення ЄСПЛ «Хант проти України» від 07 грудня 2006 року, заява № 31111/04, зазначено, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків. Зокрема, стаття 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод не надає батькам права вживати заходів, які можуть зашкодити здоров'ю чи розвитку дитини.
При визначенні основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови: по-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв'язків із сім'єю, крім випадків, коли сім'я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним (рішення від 16 липня 2015 року у справі «Мамчур проти України», рішення від 11липня 2017 року у справі «М. С. проти України»).
Аналіз практики ЄСПЛ дає підстави для висновку, що рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й у першу чергу повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи із об'єктивних обставинспору, а вже тільки потім права батьків.
Таким чином, встановлення факту самостійного утримання батьком дитини пов'язане з необхідністю вирішення в судовому порядку спору про право, зокрема, спору щодо участі одного з батьків у вихованні дитини та/або ухилення від участі у вихованні, оскільки потреба в доведенні цього факту виникає у зв'язку з ухиленням матері від своїх батьківських обов'язків (настанням (існуванням) обставин, за яких мати не виконує своїх батьківських обов'язків щодо дитини), стосується зміни обсягу сімейних прав через умисне невиконання одним із батьків батьківських обов'язків та безумовно впливає на права й інтереси самої дитини, а також зумовлює відповідні правові наслідки, визначені законом.
Такий факт одноосібного виховання дитини одним із батьків не може встановлюватись у безспірному порядку або за домовленістю батьків дитини, в тому числі на підставі укладеного між ними договору або на підставі судового рішення, ухваленого за правилами окремого провадження, оскільки в такому питанні завжди існуватиме загроза порушення принципу дотримання найкращих інтересів дитини.
Факт одноосібного виховання дитини не підлягає з'ясуванню в порядку окремого провадження, оскільки з відносин сторін вбачається спір про право, який не може розглядатися в судовому порядку безвідносно до дій заінтересованих осіб щодо конкретних прав, свобод та інтересів заявника.
Оскільки сімейним законодавством не передбачено підстав припинення батьківських обов'язків щодо виховання дитини, а визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов'язків свідчить про неможливість відмови від них, зокрема від обов'язків щодо виховання дитини, то факт одноосібного виховання дитини одним із батьків може бути встановлений судом як одна з обставин, що складає предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов'язків з виховання дитини.
Аналогічна правова позиція викладена Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 11 вересня 2024 року по справі № 201/5972/22, провадження № 14-132цс23.
Як встановлено судом, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 перебували у зареєстрованому шлюбі з 04 червня 2014 року (а.с.25). Від шлюбу сторони мають двох малолітніх дітей: сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та доньку ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 (а.с.13,24).
Рішенням Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 23 грудня 2022 року по справі №182/2833/22 (провадження №2/0182/2074/2022) шлюб був розірваний (а.с.26).
З 2020 року сторони проживають окремо та спільного господарства не ведуть.
З моменту припинення шлюбних стосунків батьками малолітня дитина ОСОБА_4 залишився проживати з позивачем за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується довідкою про склад сім'ї(а.с.17).
Інформація про ОСОБА_3 , як особу, яка проживає спільно з малолітнім сином ОСОБА_6 та позивачем ОСОБА_2 , не зазначена.
Отже, місце проживання малолітньої дитини ОСОБА_4 зареєстровано спільно з батьком окремо від матері.
Відповідач ОСОБА_3 з 2020 року разом з донькою проживала за адресою: АДРЕСА_3 , а з 24 лютого 2022 року, у зв'язку з початком військової агресії російської федерації проти України та введення воєнного стану, переїхала на проживання до своєї рідної сестри за адресою: АДРЕСА_4 , де разом з донькою ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , взяті на облік як внутрішньо переміщені особи та мешкають за вказаною адресою по теперішній час (а.с.11,12).
30 травня 2023 року у приватного нотаріуса Нікопольського районного нотаріального округу Куліка О.П. зареєстрована заява за № 587 від ОСОБА_3 , згідно якої вона надала згоду на проживання малолітнього сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , разом з його батьком ОСОБА_2 за адресою: АДРЕСА_1 . Також надала згоду про прийняття на батька ОСОБА_2 відповідальності за життя та здоров'я сина ОСОБА_4 і приймання всіх необхідних рішень по захисту прав та законних інтересів дитини, у тому числі в освітніх закладах, медичних закладах тощо (а.с.18).
Таким чином, мати дитини ОСОБА_3 станом на 30 травня 2023 року підтвердила, що місце проживання спільної малолітньої дитини ОСОБА_4 визначено з батьком ОСОБА_2 , та останній, як батько самостійно виховує та утримує малолітнього сина.
За змістом довідки № 86, наданої 20 листопада 2023 року Нікопольським ліцеєм № 13 Нікопольської міської ради, учень 4-А класу ОСОБА_4 , 27 квітня 2014 року, мешкає з батьком ОСОБА_2 за адресою:АДРЕСА_1 . Мати дитини ОСОБА_3 з сім'єю не проживає. Участь у вихованні та освіти дитини не бере (а.с.22).
Згідно декларації №000-Е40М-18АО законним представником для надання первинної медичної допомоги ОСОБА_4 є ОСОБА_2 (а.с.23).
Як вбачається з наданих суду документів, позивач ОСОБА_2 має постійне місце роботи та стабільний заробіток (а.с.14,15).
Відповідно до висновку виконавчого комітету Нікопольської міської ради № 1125 від 04 липня 2024 року щодо визначення місця проживання малолітнього ОСОБА_4 , враховуючи інтереси дитини, орган опіки та піклування Нікопольської міської ради вважає за доцільним визначити місце проживання малолітнього ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , за фактичним місцем проживання з батьком, ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 (а.с.19,20).
Батько створив належні умови для виховання, розвитку, навчання та проживання дитини. ОСОБА_2 приділяє належну увагу вихованню сина, займається доглядом, обстеженням, лікуванням малолітнього ОСОБА_4 .
Спеціалістами служби у справах дітей Нікопольської міської ради проведено бесіду в телефонному режимі з ОСОБА_3 , яка пояснила, що проживає у м. Дніпро окремо від сина ОСОБА_4 , вихованням дитини та його утриманням займається його батько - позивач по справі ОСОБА_2 , ОСОБА_7 не бажає проживати з нею.
08 лютого 2023 року Жовтневим районним судом м. Дніпропетровську визнано винною ОСОБА_3 у вчиненні правопорушення, передбаченого частиною 1 статті 173-2 КУпАП, 02 лютого 2024 року вчинила відносно малолітнього ОСОБА_7 насилля, тобто умисні дії фізично-психологічного характеру, а саме спричинила фізичну біль, виражалась нецензурною лайкою, внаслідок чого могла бути завдана шкода фізичному та психологічному здоров'ю дитини, чим скоїла домашнє насилля.
Згідно частини 4 статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає.
При цьому, згідно зі статтею 160 СК України, місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків. Місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини.
Надаючи оцінку вказаним доказамв цілому, так і кожному доказу окремо, суд вважає їх належними, достовірними, достатніми та допустимими, а також такими, що підтверджують факт проживання малолітнього ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , разом з батьком ОСОБА_2 , а також перебування дитини на утриманні і вихованні батька, що свідчить про належне виконання батьком своїх батьківських обов'язків по відношенню до малолітньою дитини.
Відповідно до статті 95 ЦПК України письмовими доказами є будь-які документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.
Згідно статті 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Надані до суду докази підтверджують викладені позивачем ОСОБА_2 обґрунтування на підтвердження заявлених вимог в частині самостійного виховання та утримання малолітнього сина ОСОБА_7 , що в свою чергу має місце у часі та не змінилось станом на час ухвалення даного рішення суду, а також не суперечать між собою в їх сукупності.
Відповідно до принципу 6 Декларації прав дитини, проголошеної Генеральною Асамблеєю Організації Об'єднаних Націй 20 листопада 1959 року - дитина для повного і гармонійного розвитку її особи потребує любові і розуміння. Вона повинна, якщо це можливо, зростати під опікою і відповідальністю своїх батьків і, в усякому разі, в атмосфері любові і моральної та матеріальної забезпеченості; малолітню дитину не слід, крім тих випадків, коли є виняткові обставини, розлучати зі своєю матір'ю.
Відповідно до статті 141 СК Українивстановлено, що мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини.
Отже, суд доходить до висновку, що встановлення заявленого факту самостійного виховання та утримання позивачем ОСОБА_2 малолітнього сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , підтверджується належними доказами, не впливатиме на взаємовідносини матері із сином, оскільки не позбавляє мати батьківських прав та не звільняє її від виконання своїх батьківських обов'язків. Мати не обмежена у можливості реалізації належного їй права на спілкування із дитиною.
Позивачем у заяві зазначено, що заявлений до встановлення факт, має юридичне значення та необхідний для забезпечення ОСОБА_2 , як батьком інтересів малолітнього сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який проживає разом з ним, а також для захисту та підтвердження ОСОБА_2 , як особи яка самостійно виховую та утримує малолітню дитину, своїх прав на підставі належних документів, які повинні підтверджувати ці обставини в іншому порядку.
Судом враховується, що будь-яких обставин, які б свідчили про наявність предмету спору між батьками з вказаного приводу матеріали справи не містять, а навпаки матір'ю дитини, відносно якої заявлено відповідний факт, підтверджено викладені обставини в частині встановлення факту відносно позивача, у її заяві, яка посвідчена 30 травня 2023 року приватним нотаріусом Нікопольського районного нотаріального округу Куліка О.П. за реєстраційним № 587.
Крім того, судом враховується, що не порушення позивачем наслідків неприйняття матір'ю дитини участі у вихованні та утриманні дитиниу встановлені законом способи, у тому числі шляхом порушення питань з позбавлення батьківських прав, тощо, підтверджує відсутнє волевиявлення у батьків настання відповідних наслідків та спору між ними стосовно їх виконання/невиконання батьківських обов'язків, одночасно враховуючи їх спільну домовленість щодо виховання і утримання дитини.
Доказів на підтвердження порушення даним фактом прав третіх осіб, а також малолітньої дитини, матеріали справи не містять.
Таким чином, виходячи із встановлених фактичних обставин справи, суд дійшов висновку про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_2 в частині встановлення факту, щодо самостійно виховання, утримання та здійснення догляду за малолітнімсином ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , без участі матері ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .
В той же час позовні вимоги щодо надання позивачу дозволу на реєстрацію місця проживання малолітнього ОСОБА_4 без згоди матері ОСОБА_3 за місцем фактичного проживання батька з дитиною за адресою: АДРЕСА_2 , одночасно із зняттям з попереднього зареєстрованого місця проживання дитини за адресою: АДРЕСА_1 , задоволенню не підлягають з наступних підстав.
Згідно з частиною 3 статті 29 Цивільного Кодексу Українимісцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна.
Відповідно до пункту 4 Порядку декларування та реєстрації місця проживання (перебування), затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 07 лютого 2022 року № 265 (дали по тексту - Порядку)особа може задекларувати/зареєструвати своє місце проживання (перебування) лише за однією адресою. У разі коли особа проживає у двох і більше місцях, вона здійснює декларування/реєстрацію місця проживання (перебування) за однією з таких адрес за власним вибором.
Положення абзацу першого цього пункту не поширюються на осіб, адреса задекларованого/зареєстрованого місця проживання (перебування) яких знаходиться на територіях, на яких ведуться бойові дії, або тимчасово окупованих російською федерацією територіях, включених до переліку територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих російською федерацією, затвердженого Мінреінтеграції, для яких не визначена дата завершення бойових дій (припинення можливості бойових дій) або тимчасової окупації. Така особа може задекларувати/зареєструвати місце свого проживання без зняття з реєстрації місця свого попереднього проживання.
Пунктом 16 Порядку визначено, що місце проживання дитини віком до 14 років може бути задекларовано за адресою місця проживання одного з батьків або інших законних представників, зокрема одночасно із зняттям з попереднього задекларованого/зареєстрованого місця проживання, за декларацією, поданою одним з її батьків або інших законних представників за згодою іншого з батьків або законних представників дитини.
Згідно пункту 17 Порядку згода іншого з батьків або законних представників дитини підтверджується електронним підписом, що базується на кваліфікованому сертифікаті електронного підпису.
У разі ненадання одним із батьків згоди відповідно до вимог цього пункту реєстрація місця проживання дитини, яка не досягла 14 років, здійснюється відповідно до пункту 33цього Порядку.
Відповідно до пункту 33 Порядку подання заяви про реєстрацію місця проживання (перебування) особи віком до 14 років здійснюється одним з її батьків або інших законних представників за згодою іншого з батьків або законних представників (крім випадків, коли місце проживання дитини визначено відповідним рішенням суду або рішенням органу опіки та піклування).
Судом встановлено, що позивач ОСОБА_2 до теперішнього часу зареєстрований разом з малолітнім сином ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , за адресою: АДРЕСА_1 .
Жодних доказів на підтвердження зміни місця проживання та декларування/реєстрації місця свого проживання за адресою: АДРЕСА_2 , позивач ОСОБА_2 суду не надав.
Відповідно до Рішення виконавчого комітету Нікопольської міської ради № 1125 від 04 липня 2024 року про визначення місця проживання малолітнього ОСОБА_4 , орган опіки та піклування Нікопольської міської ради, враховуючи інтереси дитини, вважає за доцільним визначити місце проживання малолітнього ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , за фактичним місцем проживання з батьком, ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , який зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 (а.с.19,20).
Згідно частини 1 статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Відповідно до частини 2 статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Твердження позивача ОСОБА_2 про зміну місця його проживання та малолітнього сина ОСОБА_4 та необхідність надання йомудозволу на реєстрацію місця проживання малолітнього ОСОБА_4 без згоди матері ОСОБА_3 за місцем фактичного проживання батька з дитиною за адресою: АДРЕСА_2 , одночасно із зняттям з попереднього зареєстрованого місця проживання дитини за адресою: АДРЕСА_1 , без згоди відповідача ОСОБА_3 , не доведені належними та допустимими доказами.
Оскільки позивачем ОСОБА_2 не надано суду жодних допустимих, достатніх та достовірних доказів, які б доводили факт зміни ним разом з малолітнім сином ОСОБА_6 місця проживання та декларування/реєстрації місця свого (позивача) проживання за адресою: АДРЕСА_2 , суд, з урахуванням викладених обставин, оцінюяналежність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, вважає позовні вимоги позивача в цій частині недоведеними та такими, що не підлягають задоволенню.
Ухвалюючи рішення суду за наслідком розгляду даної справи, судом враховується, що у відповідності до статті 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Прецедентна практика Європейського суду з прав людини виходить з того, що реалізуючи п. 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свободщодо доступності правосуддя та справедливого судового розгляду кожна держава-учасниця цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, змістом яких є не допустити судовий процес у безладний рух.
З урахуванням викладених обставин, відповідно до зазначених норм матеріального, процесуального й міжнародного права, суд дійшов до висновку про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_2 ..
Керуючись статтями 1-19,76-89,133,259,263-265,354 ЦПК України, 7,15,141,150-152 СК України, 242 ЦК України, Конвенцією про права дитини від 20.11.1989 року,Законом України «Про охорону дитинства», суд,-
Позовні вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , треті особи: ОСОБА_3 , Нікопольська міська рада, Служба у справах дітей Нікопольської міської ради, Центр надання адміністративних послуг виконавчого комітету Нікопольської міської ради про встановлення факту самостійного виховання, утримання та здійснення догляду за малолітньою дитиною батьком, та надання дозволу на реєстрацію місця проживання малолітньої дитини без згоди матері - задовольнити частково.
Встановити факт, що ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 , місце реєстрації за адресою: АДРЕСА_1 , самостійно виховує, утримує та здійснює догляд за малолітньою дитиною - сином ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , без участі матері ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .
В інший частині позовних вимог ОСОБА_2 - відмовити.
Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Дніпровського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засідання під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом тридцяти днів з дня отримання копії цього рішення.
Суддя: О. В. Рунчева