Рішення від 13.03.2025 по справі 910/18113/15

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

13.03.2025Справа № 910/18113/15

Господарський суд міста Києва в складі головуючого судді Привалова А.І., суддів: Васильченко Т.В., Мандичева Д.В., за участю секретаря судового засідання Мазура В.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження

справу № 910/18113/15

за позовом Заступника прокурора Деснянської окружної прокуратури міста Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради

до 1. Товариства з обмеженою відповідальністю «Преско-В»;

2. Товариства з обмеженою відповідальністю «Авалон Комерц Груп»;

3. Управління державної реєстрації Головного територіального управління

юстиції у місті Києві;

4. Департаменту державної реєстрації Міністерства юстиції України;

5. Товариства з обмеженою відповідальністю «Аурум Інвест»;

6. Товариства з обмеженою відповідальністю «ТОП ГЕЛІОС»;

за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача: Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації)

за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідачів: Товариства з обмеженою відповідальністю "Інновест Партнери"

про визнання права власності, визнання недійсним договору, витребування майна, відновлення становища яке існувало до скасування рішення про державну реєстрацію.

За участю представників сторін:

від прокуратури: Вівдиченко О.І.;

від позивача: Буханистий О.В.;

від відповідачів-1,2,3,5: не з'явилися;

від відповідача-4: Литвин А.А.;

від відповідача-6: Кисіль-Бойко А.С.;

від третьої особи-1: Плахотнік Р.А.;

від третьої особи-2: не з'явилися.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

На розгляд Господарського суду міста Києва передані позовні вимоги Заступника прокурора Деснянського району м. Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради до 1) товариства з обмеженою відповідальністю "Преско-В", 2) товариства з обмеженою відповідальністю "Авалон Комерц Груп", 3) Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у місті Києві, 4) Департаменту державної реєстрації Міністерства юстиції України про визнання права власності, визнання недійсним договору, витребування майна, відновлення становища яке існувало до скасування рішення про державну реєстрацію.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідач-1 набув право власності на самочинно збудовані нежитлові будівлі у м. Києві за адресами: вул. Мілютенка, 7-б (загальна площа 910,30 кв. м.) та вул. Лісківська, 9-б/22 (загальною площею 264,70 кв. м.) на підставі судового рішення Гребінківського районного суду Полтавської області від 20.10.2008р. та ухвали від 10.11.201р. у цивільній справі № 2-366/08. В подальшому, між ТОВ «Преско-В» та ТОВ «Авалон Комерц Груп» 29.12.2011р. було укладено договори купівлі-продажу вказаних об'єктів нерухомого майна. Однак, під час проведення перевірки прокуратурою Деснянського району м. Києва на підставі листа Гребінківського районного суду Полтавської області за вих. № 411/15-вих від 05.03.2015р. було встановлено відсутність рішення Гребінківського районного суду Полтавської області від 20.10.2008р. та ухвали від 10.11.201р. у цивільній справі № 2-366/08, якими визнано право власності за ТОВ «Преско-В» на об'єкти нерухомого майна - нежитлові будівлі, розташовані у м. Києві за адресами: вул. Мілютенка, 7-б (загальна площа 910,30 кв. м.) та вул. Лісківська, 9-б/22 (загальною площею 264,70 кв. м.) та зобов'язано здійснити державну реєстрацію. Також, прокуратурою було встановлено, що земельні ділянки, на яких розташовані спірні об'єкти нерухомого майна, відповідачу-1 у власність або користування Київською міською радою не надавались.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 16.07.2015 порушено провадження у справі № 910/18113/15, розгляд справи призначений на 06.08.2015.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 06.08.2015 розгляд справи №910/18113/15 відкладений на 03.09.2015, у зв'язку з неявкою в судове засідання представників відповідачів-1,3 та неподанням витребуваних судом доказів.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 03.09.2015 розгляд справи №910/18113/15 відкладений на 14.09.2015.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 14.09.2015 продовжено строк вирішення спору на п'ятнадцять днів та відкладено розгляд справи №910/18113/15 на 23.09.2015.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 23.09.2015р. залучено до участі у розгляді справи в якості іншого відповідача - Товариство з обмеженою відповідальністю "Аурум Інвест" та вжито заходи до забезпечення позову.

Крім того, ухвалою Господарського суду міста Києва від 23.09.2015 призначено колегіальний розгляд справи.

Згідно протоколу автоматичного визначення складу колегії суддів від 29.09.2015, визначено склад колегії суддів для розгляду справи №910/18113/15: головуючий суддя Привалов А.І., судді: Комарова О.С. та Цюкало Ю.В.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 29.09.2015 справу №910/18113/15 прийнято до провадження колегією суддів та призначено до судового розгляду на 29.10.2015.

Ухвалою Господарського суду міста від 29.10.2015 розгляд справи відкладено на 12.11.2015 та залучено до участі у справі в якості третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача - Департамент земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (далі - третя особа-1); на стороні відповідачів - Товариство з обмеженою відповідальністю "Інновест Партнери" (далі - третя особа-2).

12.11.2015 судове засідання не відбулося, у зв'язку з перебуванням судді Цюкала Ю.В. на лікарняному.

Ухвалою Господарського суду міста від 16.11.2015 розгляд справи був призначений на 26.11.2015.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 26.11.2015 зупинено провадження у справі № 910/18113/15 до вирішення адміністративної справи № 826/14016/15 за позовом заступника прокурора Деснянського району міста Києва до комунального підприємства "Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна", третя особа у справі: ТОВ "Преско-В", про скасування рішень про реєстрацію права власності на нежитлові будівлі; зобов'язано сторони повідомити суд про усунення обставин, що зумовили зупинення провадження у справі.

04.07.2024 на адресу Господарського суду міста Києва від керівника Деснянської окружної прокуратури міста Києва надійшло клопотання про поновлення провадження у справі № 910/18113/15, оскільки судовими рішеннями у справах № 910/14328/17 та №910/13356/17 вирішено питання правомірності набуття та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна за адресами: вул. Мілютенка, 7-б та вул. Лісківська, 9-б/22 у м. Києві, подальшого їх відчуження на користь інших осіб, відтак, обставини, що зумовили зупинення провадження у справі відпали.

Крім того, заявник повідомив про зміну найменування прокуратури відповідно до положень Закону України «Про прокуратуру».

На підставі розпорядження В.о. керівника апарату Господарського суду міста Києва №01.3-16/1029/24 від 16.07.2024 призначено повторний автоматизований розподіл судової справи №910/18113/15, у зв'язку з закінченням терміну повноважень у судді Цюкала Ю.В. та відпусткою судді Комаровою О.С., які приймали участь у колегіальному розгляд справи.

За результатом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями справа №910/18113/15 передана на розгляд колегії суддів у складі: Привалов А.І. (головуючий), Васильченко Т.В., Мандичев Д.В.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 17.07.2024 поновлено провадження у справі №910/18113/15, постановлено справу № 910/18113/15 розглядати за правилами загального позовного провадження, підготовче засідання призначено на 05.09.2024.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 17.07.2024, яка занесена до протоколу судового засідання, оголошено про відкладення підготовчого засідання на 03.10.2024.

10.09.2024 на адресу суду від прокуратури надійшли пояснення по справі.

10.09.2024 на адресу суду від прокуратури надійшла заява про залучення до участі співвідповідача.

01.10.2024 на адресу суду від відповідача-1 надійшла заява про розгляд справи за відсутності уповноваженого представника.

01.10.2024 на адресу суду від відповідача-5 надійшла заява про розгляд справи за відсутності уповноваженого представника.

01.10.2024 на адресу суду від відповідача-2 надійшла заява про розгляд справи за відсутності уповноваженого представника.

02.10.2024 на адресу суду від третьої особи-1 надійшли пояснення щодо позову.

02.10.2024 на адресу суду від третьої особи-2 надійшла заява про розгляд справи за відсутності уповноваженого представника.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 03.10.2024, яка занесена до протоколу судового засідання, оголошено про відкладення підготовчого засідання на 17.10.2024.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 03.10.2024 залучено до участі у справі в якості співвідповідача - Товариство з обмеженою відповідальністю «ТОП ГЕЛІОС».

16.10.2024 через канцелярію суду від прокуратури отримано докази надіслання на адресу залученого співвідповідача копії позовної з доданими до неї документами.

17.10.2024 на адресу суду від відповідача-1 надійшла заява про розгляд справи за відсутності уповноваженого представника.

Підготовче засідання у справі 17.10.2024 не відбулося, у зв'язку з перебуванням судді Васильченко Т.В. на лікарняному.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 21.10.2024 підготовче засідання у справі № 910/18113/15 призначено на 14.11.2024.

12.11.2024 через канцелярію суду від прокуратури надійшла заява про заміну неналежного відповідача та зміну предмету позову.

14.11.2024 на адресу суду від відповідача-6 надійшло клопотання про відкладення розгляду справи.

Підготовче засідання у справі 14.11.2024 не відбулося, у зв'язку з перебуванням судді Привалова А.І. на лікарняному.

18.11.2024 на адресу суду від позивача надійшли письмові пояснення.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 19.11.2024 підготовче засідання у справі № 910/18113/15 призначено на 05.12.2024.

05.12.2024 на адресу суду від відповідача-6 надійшов відзив на позовну заяву, в якому останній проти позову заперечує.

Підготовче засідання у справі 05.12.2024 не відбулося, у зв'язку із знеструмленням електромережі суду.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 05.12.2024 підготовче засідання у справі № 910/18113/15 призначено на 23.01.2025.

23.01.2025 на адресу суду від відповідача-6 надійшло клопотання про долучення до матеріалів справи доказів.

У судовому засіданні 23.01.2025 суд прийняв до розгляду заяву про заміну неналежного відповідача та зміну предмету позову.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 23.01.2025, яка занесена до протоколу судового засідання, відкладено підготовче засідання на 20.02.2025.

04.02.2025 через канцелярію суду від прокуратури надійшла відповідь на відзив.

11.02.2025 через канцелярію суду від прокуратури надійшли заперечення на клопотання відповідача-6 про долучення до матеріалів справи доказів.

20.02.2025 через канцелярію суду від відповідача-4 надійшло клопотання про відкладення розгляду справи.

В судовому засіданні 20.02.2024 суд постановив ухвалу, на підставі п. 3 ч. 2 ст. 185 ГПК України про закриття підготовчого провадження, та призначення справи до судового розгляду по суті на 13.03.2025.

В судовому засіданні 13.03.2025 представники прокуратури та позивача підтримали вимоги та доводи позовної заяви з урахуванням заяви про зміну предмету позову.

Представник відповідача-6 заперечив проти позову з підстав, викладених у відзиві на позовну заяву та просив суд відмовити у задоволенні позовних вимог.

Представники відповідача-4 та третьої особи-1 надали усні пояснення по суті спору та просили прийняти рішення відповідно до матеріалів справи.

Представники відповідачів-1,2,3,5 та третьої особи-2 у судове засідання не з'явилися, про поважні причини неявки суд не повідомили, про час та місце судового засідання були повідомлені належним чином, що підтверджується надсиланням ухвали на адреси сторін, які відповідають відомостям з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.

Відповідно до статті 233 Господарського процесуального кодексу України, рішення у даній справі прийнято після закінчення судового розгляду за результатами оцінки доказів, поданих сторонами.

У судовому засіданні 13.03.2025 року, на підставі статті 240 Господарського процесуального кодексу України, оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва

УСТАНОВИВ:

07.07.2011 державним реєстратором Комунального підприємства «Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна» прийнято рішення про державну реєстрацію за Товариством з обмеженою відповідальністю «Преско-В» права власності на нежитлову будівлю торгівельного призначення площею 910,30 кв.м. по вул. Мілютенка, 7-Б у Деснянському районі м. Києва, на підставі рішення Гребінківського районного суду Полтавської області від 20.10.2008 та ухвали Гребінківського районного суду Полтавської області від 10.11.2010 у цивільній справі № 2-366/08 за позовом ТОВ «Преско-В» до ОСОБА_1 про розірвання договорів оренди та визнання права власності на майно.

10.12.2011 зареєстровано право власності на нежитлову будівлю торгівельного призначення загальною площею 264,70 кв.м. за адресою: АДРЕСА_1 за Товариством з обмеженою відповідальністю «Преско-В» на підставі рішення Гребінківського районного суду Полтавської області від 20.10.2008 та ухвали Гребінківського районного суду Полтавської області від 10.11.2010 у цивільній справі № 2-366/08 за позовом ТОВ «Преско-В» до ОСОБА_1 про розірвання договорів оренди та визнання права власності на майно, що підтверджується витягом з реєстру права власності на нерухоме майно, листом Київського міського бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна №2570 (И-2015) від 27.02.2015.

29.12.2011 між Товариством з обмеженою відповідальністю «Преско-В» (продавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Авалон Комерц Груп» (покупець) було укладено договір купівлі-продажу нежитлової будівлі, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Ковальчуком С.П. за реєстровим №8374, відповідно до умов якого продавець передав, а покупець прийняв у власність належну продавцю на праві власності нежитлову будівлю торгівельного призначення, що розташована за адресою: м. Київ, вул. Мілютенка, буд. 7Б, загальною площею 910,30 кв.м., яка розташована на спірній земельній ділянці. Нежитлова будівля належить продавцю на підставі рішення Гребінківського районного суду Полтавської області від 20.10.2008 та ухвали того ж суду від 10.11.2010 у цивільній справі № 2-366/08.

29.12.2011 між Товариством з обмеженою відповідальністю "Преско-В" (продавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Авалон Комерц Груп" (покупець) укладено договір купівлі-продажу, за умовами якого нежитлову будівлю торгівельного призначення площею 264,70 м2, розташовану на земельній ділянці площею 506,76 м2, кадастровий номер 8000000000:62:077:0108, за адресою: м. Київ, вул. Лісківська, 9-б/22, що належить ТОВ "Преско-В" на підставі рішення Гребінківського районного суду Полтавської області від 20.10.2008 та ухвали цього ж суду від 10.11.2010, було відчужено на користь ТОВ "Авалон Комерц Груп" за ціною 108 810,00 грн.

25.07.2015 між Товариством з обмеженою відповідальністю «Авалон Комерц Груп» (продавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Аурум Інвест» (покупець) укладено договір № 821 купівлі-продажу нерухомого майна за адресою: м. Київ, вул. Мілютенка, буд. 7Б, загальною площею 910,30 кв.м., за змістом якого продавець продав, а покупець купив нежитлову будівлю, яке розташоване на спірній земельній ділянці, що підтверджується інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна від 04.09.2015.

25.07.2015 приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Войнарською І.А. прийнято рішення про державну реєстрацію права власності за Товариством з обмеженою відповідальністю «Аурум Інвест» на нежитлову будівлю торгівельного призначення загальною площею 264,70 кв.м. за адресою: м. Київ, вул. Лісківська, 9Б/22, підстава виникнення права власності: договір купівлі-продажу нерухомого майна №823 від 25.07.2015, що підтверджується інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майн від 17.09.2015.

Відповідно до листа Голови Гребінківського районного суду Полтавської області від 05.03.2015 №411/15-Вих. справа № 2-366/08 розглядалась Гребінківським районним судом Полтавської області за позовом ОСОБА_2 до Рудківської сільської ради та ОСОБА_3 , за участю третьої особи - нотаріуса Державної нотаріальної контори, про визнання права власності в порядку спадкування на житловий будинок, земельну ділянку та грошові вклади (рішення від 09.09.2008).

Київською місцевою прокуратурою № 3 внесено відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань та розпочато кримінальне провадження від 28.04.2015 № 42015100030000066 за ч. 4 ст. 358 КК України за фактом використання завідомо підробленого документу.

Згідно з інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, приватним нотаріусом КМНО Гороховою Н.І. 09.07.2024 прийнято рішення про реєстрацію за ТОВ «ТОП ГЕЛІОС» права власності: на нежитлову будівлю торгівельного призначення (літ. А) загальною площею 264,7 кв.м. по вул. Лісківська, 9б/22 (індексний номер: 74035487).

05.07.2024 приватним нотаріусом КМНО Гороховою Н.І. прийнято рішення про реєстрацію за ТОВ «ТОП ГЕЛІОС» права власності на нежитлову будівлю торгівельного призначення (літ. А) загальною площею 910,3 кв.м. по вул. Мілютенка, 7-б (індексний номер: 73986179).

Обґрунтовуючи заявлені позовні вимоги, прокурор зазначає, що ТОВ «Преско-В» оформило право власності на нежитлову будівлю за відсутності правових підстав на підставі підробленого рішення Гребінківського районного суду Полтавської області від 20.10.2008 та підробленої ухвали того ж суду від 10.11.2010 у цивільній справі № 2-366/08, а тому цей об'єкт нерухомості було незаконно відчужено за договором купівлі-продажу від 29.12.2011 та договором купівлі-продажу від 25.07.2015. Зазначена нежитлова будівля є самочинно збудованою (без дозвільних документів на право виконання будівельних робіт, без належно затвердженого проекту будівництва та на земельній ділянці, що не була відведена ТОВ «Преско-В» для будівництва). Крім того, Рада не приймала рішення про надання спірної земельної ділянки в користування ТОВ «Преско-В» чи іншим юридичним особам, спірна земельна ділянка вважається самовільно зайнятою.

За таких підстав, з урахуванням заяви про зміну предмета позову від 12.11.2024, яка прийнята судом до розгляду, прокурор просить суд :

- визнати за територіальною громадою м. Києва в особі Київської міської ради право власності на нежитлову будівлю торгівельного призначення (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 24940780000) по вул. Мілютенка, 7б (загальною площею 910,30 кв.м.) у м. Києві, вартістю 369 840 грн.;

- визнати за територіальною громадою м. Києва в особі Київської міської ради право власності на нежитлову будівлю торгівельного призначення (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 25194980000) по вул. Лісківська, 9б/22 (загальною площею 264,70 кв. м.) у м. Києві, вартістю 108 810 грн.;

- визнати недійсним договір купівлі-продажу нежитлової будівлі від 29.12.2011, а саме нежитлової будівлі торгівельного призначення за адресою: м. Київ, вул. Мілютенка, 7б (загальною площею 910,30 кв.м.), вартістю 369 840 грн., укладений між ТОВ «Преско-В» та ТОВ «Авалон Комерц Груп», посвідчений 29.12.2011 приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Ковальчуком С.П. та зареєстрований в Реєстрі за № 8374;

- визнати недійсним договір купівлі-продажу нежитлової будівлі від 29.12.2011, а саме нежитлової будівлі торгівельного призначення за адресою: м. Київ, вул. Лісківська, 9б/22 (загальною площею 264,70 кв. м.), вартістю 108 810 грн., укладений між ТОВ «Преско-В» та ТОВ «Авалон Комерц Груп», посвідчений 29.12.2011 приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Ковальчуком С.П. та зареєстрований в Реєстрі за № 8370;

- скасувати рішення державного реєстратора прав на нерухоме майно Реєстраційної служби Головного управління юстиції у м. Києві Заіки Ірини Володимирівни від 20.03.2013 за індексним номером 1019642, про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділів) щодо реєстрації за ТОВ «Авалон Комерц Груп» права власності на нежитлову будівлю торгівельного призначення (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 24940780000) вул. Мілютенка, 7б (910,30 кв.м.) у м. Києві, вартістю 369 840 грн. (номер запису про право власності 400337 від 14.03.2013);

- скасувати рішення державного реєстратора прав на нерухоме майно Реєстраційної служби Головного управління юстиції у м. Києві Малишева Максима Сергійовича від 21.03.2013 за індексним номером 1029750, про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділів) щодо реєстрації за ТОВ «Авалон Комерц Груп» права власності на нежитлову будівлю торгівельного призначення (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 25194980000) по вул. Лісківська,9б/22 (264,70 кв. м.) у м. Києві, вартістю 108 810 грн. (номер запису про право власності 404516 від 14.03.2013);

- витребувати від ТОВ «ТОП ГЕЛІОС» на користь територіальної громади міста Києва в особі Київської міської ради (01044, м. Київ вул. Хрещатик, 36, код ЄДРПОУ 22883141) нежитлову будівлю торгівельного призначення (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 24940780000) по вул. Мілютенка, 7б (загальною площею 910,30 кв.м.) у м. Києві, вартістю 369 840 грн.;

- витребувати від ТОВ «ТОП ГЕЛІОС» на користь територіальної громади м. Києва в особі Київської міської ради нежитлову будівлю торгівельного призначення (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 25194980000) по вул. Лісківська, 9б/22 (загальною площею 264,70 кв. м.) у м. Києві, вартістю 108 810 грн.

В обґрунтування заперечень на позовну заяву відповідач-1 зазначив, що з 2004 року він користується спірними земельними ділянками, сплачує земельний податок, а тому є належним користувачем земельних ділянок. Також об'єкти нерухомого майна не є об'єктами самочинного будівництва, оскільки рішення Гребінківського районного суду Полтавської області від 20.10.2008 та ухвала Гребінківського районного суду Полтавської області від 10.11.2010 у цивільній справі № 2-366/08 за позовом ТОВ «Преско-В» до ОСОБА_1 про розірвання договорів оренди та визнання права власності на майно є чинними. Відповідач-1 заявив про застосування загального строку позовної давності до вимог Заступника прокурора Деснянської окружної прокуратури міста Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради.

В обґрунтування заперечень на позовну заяву Відповідач-2 зазначив, що об'єкти нерухомого майна не є об'єктами самочинного будівництва, оскільки рішення Гребінківського районного суду Полтавської області від 20.10.2008 та ухвала Гребінківського районного суду Полтавської області від 10.11.2010 у цивільній справі № 2-366/08 за позовом ТОВ «Преско-В» до ОСОБА_1 про розірвання договорів оренди та визнання права власності на майно є чинними. Крім того, відсутні підстави для представництва прокурора у даній справі.

В обґрунтування заперечень на позовну заяву Відповідач-6 зазначив, що Товариство з обмеженою відповідальністю «Топ Геліос» є власником нежитлової будівлі торговельного призначення (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 24940780000) по вул. Мілютенка, 7Б (загальною площею 910,30 кв.м.) у м. Києві та нежитлової будівлі торговельного призначення (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 25194980000) по вул. Лісківська, 9б/22 (загальною площею 264,70 кв.м.) у м. Києві. Станом на час розгляду даної справи право власності Товариства з обмеженою відповідальністю «Топ Геліос» зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та ТОВ «Топ Геліос» є єдиним власником вказаних нежитлових будівель. Таким чином, визнання за територіальною громадою міста Києва в особі Київської міської ради права власності на вказані нежитлові будівлі порушує права відповідача-6 - Товариства з обмеженою відповідальністю «Топ Геліос» на володіння своїм майном. Крім того, у даній судовій справі територіальна громада міста Києва не була власником вказаних нежитлових будівель, будівництво їх не здійснювала, право власності територіальної громади міста Києва на вказані нежитлові будівлі ніколи не було зареєстровано, у позивача відсутні будь-які документи, що посвідчують право територіальної громади міста Києва на вказані об'єкти нерухомого майна, а тому не має права на витребування вказаного нерухомого майна. Визнання недійсним проміжного договору купівлі-продажу та скасування проміжної державної реєстрації є неефективним способом захисту у контексті цього спору, оскільки не відновить порушеного права позивача. Серед іншого, відповідач-6 зазначив, що судами вже був розглянутий спір щодо вказаних нежитлових будівель та прийняті судові рішення про задоволення позовів прокурора та повернення земельних ділянок Київській міській раді. Також заявив про застосування загального строку позовної давності до вимог Заступника прокурора Деснянської окружної прокуратури міста Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради.

Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та, враховуючи те, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вважає, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до ст. 131-1 Конституції України, прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Розглядаючи кожен випадок окремо, суд вирішує, наскільки участь прокурора у розгляді справи відповідає принципу рівноправності сторін.

Суд приймає до уваги, що у Рекомендаціях Парламентської Асамблеї Ради Європи від 27.05.2003 року № 1604 (2003) «Про роль прокуратури в демократичному суспільстві, заснованому на верховенстві закону» щодо функцій органів прокуратури, які не належать до сфери кримінального права, наголошено, що вкрай важливо забезпечити, щоб повноваження і функції прокурорів обмежувалися сферою переслідування осіб, винних у скоєнні кримінальних правопорушень, і щоб загальні завдання щодо захисту інтересів держави вирішувалися через систему здійснення кримінального правосуддя, а для виконання будь-яких інших функцій було засновано окремі, належним чином розміщені та ефективні органи.

З урахуванням ролі прокуратури у демократичному суспільстві та необхідності дотримання справедливого балансу стосовно рівноправності сторін судового провадження зміст п. 3 ч. 1 ст. 131-1 Конституції України щодо підстав представництва прокурора інтересів держави в судах не може тлумачитися розширено.

Отже, прокурор може представляти інтереси держави у суді у виключних випадках, які прямо передбачені законом. Розширене тлумачення випадків (підстав) для представництва прокурором інтересів держави у суді не відповідає принципу змагальності, який є однією з засад правосуддя (п. 3 ч. 2 ст.129 Конституції України).

Положення п. 3 ч. 1 ст. 131-1 Конституції України відсилає до спеціального закону, яким має бути визначено виключні випадки та порядок представництва прокурором інтересів держави в суді. Таким законом є Закон України «Про прокуратуру» (в редакції на момент звернення прокурора до суду з вказаним позовом), відповідно до ч. 3 ст. 23 якого Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті.

Не допускається здійснення прокурором представництва в суді інтересів держави в особі державних компаній, а також у правовідносинах, пов'язаних із виборчим процесом, проведенням референдумів, діяльністю Верховної Ради України, Президента України, створенням та діяльністю засобів масової інформації, а також політичних партій, релігійних організацій, організацій, що здійснюють професійне самоврядування, та інших громадських об'єднань. Представництво в суді інтересів держави в особі Кабінету Міністрів України та Національного банку України може здійснюватися прокурором Генеральної прокуратури України або регіональної прокуратури виключно за письмовою вказівкою чи наказом Генерального прокурора України або його першого заступника чи заступника відповідно до компетенції.

Таким чином, виключними випадками, за яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушення інтересів держави. Ключовим для застосування цієї норми є поняття «інтерес держави».

У Рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень ст. 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) від 08.04.1999 № 3-рп/99 Конституційний Суд України, з'ясовуючи поняття «інтереси держави» висловив позицію про те, що інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб'єктів права власності та господарювання тощо (п. 3 мотивувальної частини).

У кожній окремій справі, суд зобов'язаний з'ясувати, що мається на увазі під «виключним випадком» для представництва інтересів держави у суді прокурором і чи є таким випадком ситуація у справі.

Аналіз ч. 3 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» дає підстави стверджувати, що прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження; 2) у разі відсутності такого органу.

Перший «виключний випадок» передбачає наявність органу, який може здійснювати захист інтересів держави самостійно, а другий - відсутність такого органу. Однак підстави представництва інтересів держави прокуратурою у цих двох випадках істотно різняться. У першому випадку прокурор набуває право на представництво, якщо відповідний суб'єкт владних повноважень не здійснює захисту або здійснює його неналежно.

«Нездійснення захисту» має прояв в усвідомленій пасивній поведінці уповноваженого суб'єкта владних повноважень - він усвідомлює порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається. «Здійснення захисту неналежним чином» має прояв в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, яка проте є неналежною. «Неналежність» захисту може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який, серед іншого, охоплює досудове з'ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їх захисту та ефективне здійснення процесуальних прав позивача.

Суд звертає увагу, що захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб'єкти владних повноважень, а не прокурор. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює у судовому провадженні відповідного суб'єкта владних повноважень, який всупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно. У кожному такому випадку прокурор повинен навести (а суд перевірити) причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб'єктом, і які є підставами для звернення прокурора до суду.

При цьому, з огляду на приписи ч. 4 ст. 236 Господарського процесуального кодексу України, суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 року у справі №587/430/16-ц, у тому числі, стосовно того, що повноваження органів влади, зокрема і щодо здійснення захисту законних інтересів держави, є законодавчо визначеними, а тому суд згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін щодо наявності чи відсутності повноважень органів влади здійснювати у спосіб, який обрав прокурор, захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах.

Прокурор не може вважатися альтернативним суб'єктом звернення до суду і замінювати належного суб'єкта владних повноважень, який може і бажає захищати інтереси держави.

Аналогічна правова позиція міститься у постановах Верховного Суду від 01.11.2018 року у справі №910/18770/17, від 05.11.2018 року у справі № 910/4345/18.

Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб'єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб'єктом владних повноважень (ч. 4 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру).

У постанові від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18 Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого незвернення, він обов'язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з'ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.

Згідно з ч. 1 ст. 29 Господарського процесуального кодексу України (в редакції на момент звернення прокурора до суду з вказаним позовом), прокурор бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, порушену за позовом інших осіб, на будь-якій стадії її розгляду для представництва інтересів громадянина або держави. З метою вступу у справу прокурор може подати апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд рішення Верховним Судом України, про перегляд рішення за нововиявленими обставинами або повідомити суд і взяти участь у розгляді справи, порушеної за позовом інших осіб.

В обґрунтування підстав для звернення до суду з даним позовом в інтересах держави в особі Київської міської ради прокурором зазначено, що останньою, як органом, уповноваженим державою на здійснення функцій у спірних правовідносинах, самостійно захист інтересів держави в сфері регулювання спірних правовідносин не здійснювався, заходи цивільно-правового реагування щодо повернення землі територіальній громаді не вживалися, що і стало підставою для представництва прокурором інтересів держави в особі вказаного органу.

Згідно зі ст. 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Стаття 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» визначає, що територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на землю.

Пунктом 5 ст. 16 цього Закону передбачено, що від імені та в інтересах територіальних громад права суб'єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради.

Відповідно до ч. 2 ст. 152 Земельного кодексу України, власник земельної ділянки може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою і відшкодування завданих збитків.

Отже, саме Київська міська рада є органом уповноваженим державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, а саме, вимагати усунення порушень прав територіальної громади на землі комунальної власності.

З огляду на викладене та враховуючи, що використання відповідачами спірної земельної ділянки без прийняття радою відповідного рішення та без отримання правовстановлюючих документів на неї посягає на суспільні, економічні та соціальні інтереси держави, спрямовано на використання всупереч вимогам чинного законодавства земель комунальної власності та порушує права та охоронювані інтереси держави в особі позивача як органу уповноваженого розпоряджатися землями територіальної громади м. Києва, а укладені спірні договори купівлі-продажу спрямовані на незаконне заволодіння спірною земельною ділянкою комунальної власності, що також порушує права та охоронювані інтереси держави в особі Київської міської ради, суд приходить до висновку належного представництва прокуратури.

Стаття 6 Конвенції передбачає, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Відповідно до статті 4 Господарського процесуального кодексу України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Статтею 15 Цивільного кодексу України встановлено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

У відповідності до норми 16 Цивільного кодексу України, способами захисту цивільних прав та інтересів судом, зокрема, є визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов'язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Згідно з ч. 2 ст. 20 Господарського кодексу України, кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів. Права та законні інтереси зазначених суб'єктів захищаються шляхом: визнання наявності або відсутності прав; визнання повністю або частково недійсними актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, актів інших суб'єктів, що суперечать законодавству, ущемляють права та законні інтереси суб'єкта господарювання або споживачів; визнання недійсними господарських угод з підстав, передбачених законом; відновлення становища, яке існувало до порушення прав та законних інтересів суб'єктів господарювання; припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення; присудження до виконання обов'язку в натурі; відшкодування збитків; застосування штрафних санкцій; застосування оперативно-господарських санкцій; застосування адміністративно-господарських санкцій; установлення, зміни і припинення господарських правовідносин; іншими способами, передбаченими законом.

Згідно зі статтею 73 Господарського процесуального кодексу України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами:

1) письмовими, речовими і електронними доказами;

2) висновками експертів;

3) показаннями свідків.

Статтею 74 Господарського процесуального кодексу України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Обов'язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.

Відповідно до статті 328 Цивільного кодексу України (в редакції, чинній до 28.11.2019), право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Постановою Північного апеляційного господарського суду від 20.02.2019 у справі №910/14328/17, залишеною без змін постановою Верховного Суду від 06.11.2019, визнано недійсним договір купівлі-продажу нерухомого майна від 25.07.2015 року, а саме: нежитлової будівлі торгівельного призначення (літ. А) площею 910,30 кв.м. по вул. Мілютенка, 7-б у Деснянському районі м. Києва, укладеного між Товариством з обмеженою відповідальністю "Авалон Комерц Груп" та ТОВ "Аурум Інвест", посвідченого 25.07.2015 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Войнарскою I.A. та зареєстрований в реєстрі за № 821; зобов'язано Товариство з обмеженою відповідальністю "Аурум Інвест" повернути Київській міській раді земельну ділянку площею 767 кв.м по Мілютенка,7-б у Деснянському районі м. Києва, привівши земельну ділянку у придатний для використання стан шляхом знесення будівель і споруд, зобов'язано ТОВ «Аурум Інвест» повернути Раді спірну земельну ділянку, привівши її у придатний для використання стан шляхом знесення будівель і споруд.

У вказаній постанові суду касаційної інстанції встановлено, що відсутні належні та допустимі докази прийняття Радою рішення про передачу ТОВ «Преско-В» або іншим особам, які у подальшому ставали власниками нежитлової будівлі, у користування спірної земельної ділянки та державної реєстрації речового права на неї.

Апеляційним господарським судом установлено і те, що відповідно до листа Департаменту Державної архітектурно-будівельної інспекції у місті Києва від 20.05.2015 документи, які надають право на виконання підготовчих та будівельних робіт у Деснянському районі м. Києві за адресою вул. Мілютенка, 7-Б не видавались та не реєструвались, в експлуатацію закінчені будівництвом об'єкти не приймались.

Відповідно до інформації, наданої Департаментом містобудування та архітектури Київської міської державної адміністрації в листі від 15.05.2015, за адресою м. Київ, вул. Мілютенка, 7-Б проектна документація на проведення будівельних робіт не погоджувалась та до містобудівного кадастру не вносилась.

Таким чином, оскільки нежитлова будівля збудована на спірній земельній ділянці, що не була належним чином відведена ТОВ «Преско-В» для цієї мети, а також без дозвільних документів, які надають право виконувати будівельні роботи, без належно затвердженого проекту, без введення спірного об'єкту нерухомості в експлуатацію, висновок суду апеляційної інстанції про те, що з урахуванням положень ч.2 ст. 376 ЦК України право власності у ТОВ «Преско-В» або інших осіб на нежитлову будівлю не виникло, у зв'язку з чим і не могло бути реалізовано в частині розпорядження майном, зокрема, відчужування третім особам.

Крім того, рішенням Господарського суду міста Києва від 15.07.2021 у справі №910/13356/17, залишеним без змін постановами Північного апеляційного господарського суду від 05.07.2022 та Верховного Суду від 29.11.2022, позов заступника керівника Київської місцевої прокуратури № 3 в інтересах держави в особі Київської міської ради до Товариства з обмеженою відповідальністю "Преско-В", Товариства з обмеженою відповідальністю "Авалон Комерц Груп" та Товариства з обмеженою відповідальністю "Аурум Інвест" про визнання недійсними договорів купівлі-продажу та зобов'язання вчинити дії, задоволено. Визнано недійсним договір купівлі-продажу від 25.07.2015, укладений між ТОВ "Авалон Комерц Груп" і ТОВ "Аурум Інвест", посвідчений 25.07.2015 приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Войнарською I. A. та зареєстрований у реєстрі за № 823; зобов'язано ТОВ "Аурум Інвест" повернути Київській міській раді земельну ділянку площею 507 м2 на вул. Лісківській, 9б/22 у Деснянському районі м. Києва, привівши її у придатний для використання стан шляхом знесення будівель і споруд.

Під час розгляду справи №910/13356/17 судами установлено, що за умов відсутності у ТОВ "Преско-В" права власності на нежитлову будівлю ані це товариство, ані інші особи, яким це право власності було передано, не могли розпоряджатися спірним майном, зокрема шляхом продажу третім особам (аналогічну правову позицію викладено у постановах Верховного Суду від 10.05.2018 у справі № 910/15993/16 та від 06.11.2019 у справі №910/14328/17 у спорах, що виникли з подібних правовідносин за участю тих самих сторін).

Київська міська рада не приймала рішень про передачу ТОВ "Преско-В" або іншим особам земельної ділянки, кадастровий номер 8000000000:62:077:0108, розташованої на вул. Лісківській, 9-б/22 у Деснянському районі м. Києва; документи, що посвідчують право користування земельними ділянками і надають право на виконання підготовчих та будівельних робіт за вказаною адресою не видавалися та не реєструвалися; в експлуатацію закінчені будівництвом об'єкти не приймалися, проектна документація на проведення будівельних робіт не погоджувалася та до містобудівного кадастру не вносилася.

Тому, відсутність у матеріалах справи доказів належного оформлення за ТОВ "Преско-В" речового права на спірну земельну ділянку, доказів отримання ним відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту свідчить про те, що спірна нежитлова будівля є об'єктом самочинного будівництва.

Водночас, суди установили, що ТОВ "Аурум Інвест" користується спірною земельною ділянкою без оформлення правовстановлюючих документів для експлуатації самочинно збудованого нерухомого майна, чим порушує права територіальної громади міста Києва, а тому саме вказане товариство має виступати відповідачем за позовною вимогою про повернення земельної ділянки з приведенням її у придатний для використання стан шляхом знесення будівель і споруд.

Одним з основних елементів верховенства права є принцип правової певності, який серед іншого передбачає, що рішення суду з будь-якої справи, яке набрало законної сили, не може бути поставлено під сумнів (п. 4 Інформаційного листа Вищого господарського суду України № 01-8/1427 від 18.11.2003 року "Про Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та юрисдикцію Європейського суду з прав людини").

Відповідно до частини 4 ст. 75 Господарського процесуального кодексу України обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Так, преюдиційні факти є обов'язковими при вирішенні інших справ та не підлягають доказуванню, оскільки їх істинність встановлено у рішенні, у зв'язку з чим немає необхідності встановлювати їх знову, піддаючи сумніву істинність та стабільність судового акту, який набрав законної сили.

Норми статті 129-1 Конституції України визначають, що суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов'язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.

Згідно зі ст. 17 Закон України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Згідно з преамбулою та статтею 6 параграфу 1 Конвенції про захист прав та свобод людини, згідно рішення Європейського суду з прав людини від 25.07.02 року у справі за заявою № 48553/99 "Совтрансавто-Холдінг" проти України", а також згідно з рішенням Європейського суду з прав людини від 28.10.99 року у справі за заявою № 28342/95 "Брумареску проти Румунії" встановлено, що існує усталена судова практика конвенційних органів щодо визначення основним елементом верховенства права принципу правової певності, який передбачає серед іншого і те, що у будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів.

З урахуванням правового висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у п.32 постанови Великої Палати Верховного Суду від 03.07.2018 у справі № 917/1345/17 (провадження № 12-144гс18), преюдиціальне значення у справі надається обставинам, встановленим судовими рішеннями, а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом. Преюдицію утворюють виключно ті обставини, які безпосередньо досліджувались і встановлювались судом, що знайшло своє відображення у мотивувальній частині судового рішення. Преюдиціальні факти відрізняються від оцінки іншим судом обставин справи.

Таким чином, судові рішення у справі №910/14328/17 та у справі №910/13356/17 не може бути поставлене під сумнів, а інші рішення, в тому числі й у даній справі, не можуть йому суперечити, а тому факт того, що нежитлова будівля торгівельного призначення (літ. А) площею 910,30 кв.м. по вул. Мілютенка, 7-б у Деснянському районі м. Києва та нежитлова будівля торгівельного призначення загальною площею 264,70 кв.м. за адресою: м. Київ, вул. Лісківська, будинок 9Б/22 є об'єктами самочинного будівництва, а тому з урахуванням положень ч.2 ст. 376 ЦК України право власності у ТОВ «Преско-В» або інших осіб на нежитлову будівлю не виникло, у зв'язку з чим і не могло бути реалізовано в частині розпорядження майном, зокрема, відчужування третім особам, підтверджено постановою Північного апеляційного господарського суду від 20.02.2019 у справі №910/14328/17 та рішенням Господарського суду міста Києва від 15.07.2021 по справі №910/13356/17, які набрали законної сили.

При зверненні до суду з вказаним позовом, з урахуванням заяви про зміну предмету позову від 12.11.2024, яка прийнята судом до розгляду, прокурор просив суд визнати за територіальною громадою м. Києва в особі Київської міської ради право власності на нежитлову будівлю торгівельного призначення (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 24940780000) по вул. Мілютенка, 7б (загальною площею 910,30 кв.м.) у м. Києві, вартістю 369 840 грн.; визнати за територіальною громадою м. Києва в особі Київської міської ради право власності на нежитлову будівлю торгівельного призначення (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 25194980000) по вул. Лісківська, 9б/22 (загальною площею 264,70 кв. м.) у м. Києві, вартістю 108 810 грн.

Відповідно до частини 5 статті 11 Цивільного кодексу України, цивільні права і обов'язки можуть виникати з рішення суду лише у випадках, встановлених актами цивільного законодавства. Можливість виникнення права власності за рішенням суду Цивільний кодекс України передбачає лише у статтях 335 (набуття права власності на безхазяйну річ) і 376 (самочинне будівництво).

У всіх інших випадках право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема із правочинів (зокрема, постанова Верховного Суду від 02.05.2018 у справі №914/904/17).

У силу спеціального застереження, наведеного в частині другій статті 376 ЦК України, особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.

Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок (частина четверта статті 376 ЦК України). Також за рішенням суду на вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо це не порушує права інших осіб (частина п'ята статті 376 ЦК України).

Відповідно до статті 41 Конституції України, кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом.

За статтею 328 Цивільного кодексу України, право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.

При цьому в ч. 6 статті 376 Цивільного кодексу України закріплено право особи, яка здійснила самочинне будівництво, на відшкодування витрат на будівництво, якщо право власності на нерухоме майно визнано за власником (користувачем) земельної ділянки, на якій воно розміщене.

Під час вирішення спорів щодо визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно за особою, яка здійснила будівництво, Верховний Суд у своїх постановах неодноразово вказував, що суд не повинен заміняти органи, які зобов'язані видавати дозволи на будівництво й узгоджувати забудови; визнання права власності на самочинне будівництво в судовому порядку має залишатися винятковим способом захисту права. Тому судам необхідно з'ясовувати, чи звертався позивач до компетентних органів із питанням узаконення самочинного будівництва, чи було відмовлено компетентними органами у вирішенні зазначеного питання (постанова від 10.06.2021 року у справі № 640/10719/17).

Однак, такий підхід не може бути застосований до правовідносин із визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно за власником земельної ділянки (ч. 5 ст. 376 ЦК України), оскільки вони мають свої особливості.

Так, за загальним правилом, будівництво об'єктів нерухомості та набуття на них речових прав здійснюється власниками або користувачами земельних ділянок у такому порядку: отримання вихідних даних; розроблення проектної документації та її затвердження; виконання підготовчих та будівельних робіт; прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів; реєстрація права власності на об'єкт містобудування.

Вказаний порядок підлягає застосуванню у випадку введення в експлуатацію з подальшою реєстрацією права власності на майно за особою, яка здійснила таке будівництво.

Проте, дотримання зазначеного порядку власником земельної ділянки, на якій третьою особою здійснено самочинне будівництво, є неможливим з огляду на відсутність фізичного доступу до приміщень та отримання технічних характеристик об'єкта.

При цьому, незважаючи на те, що особа, яка здійснила самочинне будівництво не є власником чи користувачем земельної ділянки, вона залишається власником будівельних матеріалів, з яких такий об'єкт збудований, що виключає можливість вчинення іншими особами будь-яких дій щодо такого об'єкта.

Слід зауважити, що галузеві нормативно-правові акти передбачають можливість прийняття в експлуатацію самочинно збудованих об'єктів, на які визнано право власності за рішенням суду.

Так, відповідно до ч. 16 ст. 26-3 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», присвоєння адреси самочинно збудованим об'єктам, на які визнано право власності за рішенням суду, та об'єктам, визначеним п. 9 розд. V «Прикінцеві положення» цього Закону, здійснюється відповідно до ч. ч. 4, 5, 7-10 ст. 26-5 цього Закону після прийняття в експлуатацію таких об'єктів.

Згідно з п. 10 Порядку прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 13.04.2011 № 461 (далі - Порядок № 461), у випадку визнання права власності на самочинно збудований об'єкт за рішенням суду він прийметься в експлуатацію згідно з цим Порядком за умови можливості його надійної та безпечної експлуатації за результатами проведення технічного обстеження такого об'єкта.

Замовник (його уповноважена особа) заповнює і подає до відповідного органу державного архітектурно-будівельного контролю один примірник декларації щодо самочинно збудованого об'єкта, на який визнано право власності за рішенням суду, за формою, наведеною у додатку 5 до цього Порядку (п. 17 Порядку № 461).

Як вбачається з додатка 5 до Порядку № 461 «Декларація про готовність до експлуатації самочинно збудованого об'єкта, на яке визнано право власності за рішенням суду», у вказаній декларації зазначаються відомості про рішення суду (його дата, номер судової справи, дата набрання судовим рішенням законної сили, найменування суду тощо).

З огляду на нормативне регулювання порядку прийняття в експлуатацію об'єктів самочинного будівництва, вирішення спору про право власності на такий об'єкт та ухвалення судом рішення про визнання права власності на нього за власником земельної ділянки передує процедурі прийняття в експлуатацію об'єктів самочинного будівництва.

При цьому, розглядаючи подібні спори, суд не замінює органи, які здійснюють державний архітектурно-будівельний контроль на об'єктах будівництва, з'ясовуючи технічні характеристики майна, а лише вирішує спір про право власності на самочинно збудоване майно, у той час як після ухвалення відповідного рішення об'єкт самочинного будівництва підлягає прийняттю в експлуатацію у встановленому законодавством порядку.

Згідно з п. 2 Інструкції № 127 технічна інвентаризація - комплекс робіт з обмірювання об'єкта нерухомого майна з визначенням його складу, фактичної площі та об'єму, технічного стану та/або з визначенням змін зазначених характеристик за певний період часу (у разі наявності попередньої інвентаризаційної справи) із виготовленням необхідних документів (матеріалів технічної інвентаризації, технічного паспорта) та обов'язковим внесенням відомостей про об'єкт нерухомого майна до Реєстру об'єктів нерухомого майна (після створення цього Реєстру).

Також, згідно із вказаним пунктом замовник технічної інвентаризації власник об'єкта нерухомого майна (у тому числі земельної ділянки), об'єкта незавершеного будівництва; замовник будівництва, особа, яка має право на спадщину (за запитом нотаріуса); особа, яка мас інші речові права на об'єкт нерухомого майна, у тому числі на земельну ділянку, на якій розташовано такий об'єкт; орган, уповноважений управляти майном (у тому числі житлово-будівельні, дачні та гаражні кооперативи, садові товариства).

Тобто замовником технічної інвентаризації нерухомості може бути виключно особа, яка здійснила будівництво відповідного об'єкта або яка має інші речові права на таке майно.

Отже, власник земельної ділянки, на якій третьою особою здійснено самочинне будівництво, позбавлений можливості провести відповідну технічну інвентаризацію з огляду на нормативне регулювання цієї процедури.

Таким чином, проведення власником земельної ділянки технічної інвентаризації об'єкта самочинного будівництва до звернення до суду з позовом про визнання права власності на це майно є неможливим.

Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 39-3 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», технічна інвентаризація об'єкта нерухомого майна - це комплекс робіт з метою визначення складу, фактичної площі, об'єму, технічного стану та/або визначення змін зазначених характеристик за певний період часу із виготовленням відповідних документів (матеріалів технічної інвентаризації, технічного паспорта) з використанням Реєстру будівельної діяльності.

Згідно з п. 2 Інструкції про порядок проведення технічної інвентаризації об'єктів нерухомого майна, затвердженої наказом Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України 24.05.2001 № 127 (далі - Інструкція № 127), технічний паспорт - документ, що складається на основі матеріалів технічної інвентаризації об'єкта нерухомого майна, містить основні відомості про нього (місцезнаходження (адреса), склад, технічні характеристики, план та опис об'єкта, ім'я/найменування власника/замовника, відомості щодо права власності на об'єкт нерухомого майна, відомості щодо суб'єкта господарювання, який виготовив технічний паспорт тощо) та видається замовнику. Технічний паспорт має бути прошнурований, пронумерований та скріплений підписом керівника суб'єкта господарювання, який проводив інвентаризацію, а також підписом виконавця робіт і контролера із зазначенням серії та номера кваліфікаційного сертифіката на право виконання робіт з технічної інвентаризації об'єктів нерухомого майна.

Пункт 6 Інструкції № 127 визначає, що технічну інвентаризацію проводять у таких випадках: перед прийняттям в експлуатацію завершених будівництвом об'єктів, у тому числі після проведення реконструкції, капітального ремонту, технічного переоснащення, реставрації, щодо яких отримано право на виконання будівельних робіт; перед проведенням державної реєстрації права власності на об'єкт незавершеного будівництва, щодо якого отримано право на виконання будівельних робіт; перед проведенням державно реєстрації права власності на об'єкт нерухомого майна, що утворився - результаті поділу, об'єднання об'єкта нерухомого майна або виділення частки Об'єкта нерухомого майна, крім випадків, коли в результаті такого поділу. об'єднання або виділення частки шляхом реконструкції завершений будівництвом об'єкт приймався в експлуатацію; перед прийняттям в експлуатацію завершених будівництвом об'єктів, зазначених у п. 9 розділу v «Прикінцеві положення» Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності». В інших випадках технічна інвентаризація проводиться за бажанням замовника.

Суд звертає увагу, що в матеріалах справи наявні реєстраційні справи №34085781 нежитлової будівлі торгівельного призначення по вул. Лісківській, буд.9Б/22 від 11.07.2011, №34085557 нежитлової будівлі торгівельного призначення по вул. Мілютенка, буд.7б від 11.07.2011 Київського міського бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна

Крім того, в матеріалах справи наявні декларації про початок виконання будівельних робіт «Реконструкція приміщень нежитлової будівлі торгівельного призначення (літ.А) по вул. Мілютенка, 7-Б у Деснянському районі м. Києва» від 23.09.2015, про готовність до експлуатації об'єкта, який належить до І-ІІІ категорії складності по вул. Мілютенка, 7-Б у Деснянському районі м. Києва загальною площею 910,3 кв.м. від 30.12.2015, про готовність до експлуатації об'єкта, який належить до І-ІІІ категорії складності по вул. Лісківській,9-Б/22 у Деснянському районі м. Києва загальною площею 264,7 кв.м. від 30.12.2015, про початок виконання будівельних робіт «Реконструкція приміщень нежитлової будівлі торгівельного призначення (літ.А) по вул. Лісківській,9-Б/22 у Деснянському районі м. Києва» від 23.09.2015.

Таким чином, суд приходить до висновку, що матеріали справи не містять доказів, з яких вбачалося, що площі спірного майна є іншими, або які б суперечили вказаним у деклараціях про готовність до експлуатації об'єктів, зареєстрованих у Департаменті ДАБІ у м. Києві, а також враховуючи те, що учасники справи не ставили під сумнів достовірність інформації щодо площі та характеристик спірного майна, відсутні підстави стверджувати, що об'єкти самочинного будівництва мають інші визначення їх складу та фактичної площі (об'єму), як зазначено у вказаних деклараціях.

Суд також звертає увагу, що вимоги чинного законодавства, зокрема ст. 376 Цивільного кодексу України, не містять такого застереження, що право власності на самочинне будівництво може бути визнано судом за власником земельної ділянки виключно у випадку можливості надійної та безпечної експлуатації такого майна.

Відтак, у даній справі для задоволення вимоги про визнання права власності на самочинне будівництво за власником земельної ділянки відсутня необхідність у встановленні обставин можливості безпечної експлуатації такої будівлі з огляду на нормативно закріплену процедуру прийняття в експлуатацію самочинно збудованих об'єктів, на які визнано право власності за рішенням суду (Порядок прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 13.04.2011 № 461).

При цьому, суд звертає увагу, що права власника земельної ділянки у випадку здійснення самочинного будівництва можуть бути поновлені шляхом визнання права власності на об'єкт самочинного будівництва (ч. 5 ст. 376 ЦК України) або шляхом знесення такого майна (ч. 4 ст. 376 ЦК України), що є крайньою мірою, яка передбачена законом, і є можливою лише тоді, коли використано всі передбачені законодавством України заходи щодо реагування та притягнення винної особи до відповідальності.

Також, суд звертає увагу, що у розумінні частині 1 статті 376 ЦК України самочинним будівництвом є не тільки новостворений об'єкт, а і об'єкт нерухомості, який виник в результаті реконструкції, капітального ремонту, перебудови, надбудови уже існуючого об'єкта, здійснених без одержаного дозволу місцевих органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування, розробленої та затвердженої в установленому порядку проектної документації, дозволу на виконання будівельних робіт, наданого органами архітектурно-будівельного контролю, оскільки в результаті таких дій об'єкт втрачає тотожність з тим, на який власником (власниками) отримано право власності.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Отже, законодавець визначив, що до інших правових наслідків, окрім офіційного визнання і підтвердження державою відповідних юридичних фактів, встановлюючи презумпцію правильності зареєстрованих відомостей з реєстру для третіх осіб, застосування норм Закону «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» не призводить. Державна реєстрація права власності на нерухоме майно є одним з юридичних фактів у юридичному складі, необхідному для виникнення права власності, а самостійного значення щодо підстав виникнення права власності не має.

Таким чином, системний аналіз наведених положень законодавчих актів дозволяє стверджувати, що державна реєстрація визначає лише момент, після якого виникає право власності, за наявності інших юридичних фактів, передбачених законом як необхідних для виникнення права власності.

За змістом наведеної норми державна реєстрація прав не є підставою набуття права власності, а є лише засвідченням державою вже набутого особою права власності, що унеможливлює ототожнення факту набуття права власності з фактом його державної реєстрації. При дослідженні судом обставин існування в особи права власності, необхідним є перш за все встановлення підстави, на якій особа набула таке право, оскільки сама по собі державна реєстрація прав не є підставою виникнення права власності, такої підстави закон не передбачає.

Подібний висновок викладений в постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.03.2019 у справі № 911/3594/17, а також у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.02.2018 у справі № 925/1121/17, від 17.04.2019 у справі № 916/675/15.

Право власності на нову річ, яка виготовлена (створена) особою, набувається нею, якщо інше не встановлено договором або законом. Право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації (стаття 331 ЦК України).

Стаття 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" передбачає, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Із офіційним визнанням державою права власності пов'язується можливість матеріального об'єкта (майна) перебувати в цивільному обороті та судового захисту права власності на нього.

При цьому, формулювання положень статті 376 ЦК України виключають можливість існування інших способів легітимізації самочинного будівництва та набуття права власності на таке нерухоме майно, ніж ті, що встановлені цією статтею.

Тож реєстрація права власності на самочинне будівництво за особою, що здійснила самочинне будівництво, у силу наведених вище положень законодавства та приписів частини другої статті 376 ЦК України не змінює правовий режим такого будівництва, як самочинного, з метою застосування, зокрема, положень частини четвертої цієї статті.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 квітня 2020 року по справі № 916/2791/13.

Що стосується доводів Товариства з обмеженою відповідальністю «ТОП ГЕЛІОС» в частині того, що воно є добросовісним набувачем права власності на вказаний об'єкт нерухомого майна, суд зазначає, що реєстрація права власності на самочинне будівництво в силу приписів частини другої статті 376 ЦК України не змінює правовий режим такого будівництва, як самочинного, з метою застосування, зокрема, положень частини четвертої цієї статті.

Отже, самочинно збудоване нерухоме майно не є об'єктом права власності та на нього не поширюється дія статті 1 Протоколу 1 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.

Оскільки знесення об'єкта самочинного будівництва є крайньою мірою за наявності в законодавстві механізму визнання права власності на такий об'єкт за власником ділянки, то саме визнання права власності є належним та ефективним способом захисту прав громади у спірних правовідносинах.

Так, суд звертає увагу, що визнання права власності за Київською міською радо на об'єкти самочинного будівництва призведе до захисту порушеного права територіальної громади, оскільки нерухомість продовжує перебувати на земельній ділянці без визнаного законного власника, що надасть громаді можливість використовувати землю під самочинно збудованим об'єктом.

При цьому, як зазначено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.11.2023 у справі № 916/1174/22, за обставин, коли право власності на самочинно побудоване нерухоме майно зареєстровано за певною особою без дотримання визначеного статтею 376 ЦК України порядку, задоволення вимоги про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності на таке майно, або вимоги про скасування державної реєстрації прав, або вимоги про припинення права власності тощо у встановленому законом порядку не вирішить юридичну долю самочинно побудованого майна та не призведе до відновлення стану єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованого на ній нерухомого майна. Отже, належними вимогами, які може заявити особа - власник земельної ділянки, на якій здійснено (здійснюється) самочинне будівництво, для захисту прав користування та розпорядження такою земельною ділянкою, є вимога про знесення самочинно побудованого нерухомого майна або вимога про визнання права власності на самочинно побудоване майно.

Відтак, суд приходить до висновку щодо доведеності прокурором підстав для визнання за територіальною громадою м. Києва в особі Київської міської ради права власності на нежитлову будівлю торгівельного призначення (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 24940780000) по вул. Мілютенка, 7б (загальною площею 910,30 кв.м.) у м. Києві, та визнання за територіальною громадою м. Києва в особі Київської міської ради права власності на нежитлову будівлю торгівельного призначення (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 25194980000) по вул. Лісківська, 9б/22 (загальною площею 264,70 кв. м.) у м. Києві, а тому позовні вимоги в цій частині є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

Що стосується вимог в частині визнання недійсним договору купівлі-продажу нежитлової будівлі від 29.12.2011, а саме нежитлової будівлі торгівельного призначення за адресою: м. Київ, вул. Мілютенка, 7б (загальною площею 910,30 кв.м.), вартістю 369 840 грн., укладений між ТОВ «Преско-В» та ТОВ «Авалон Комерц Груп», посвідченого 29.12.2011 приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Ковальчуком С.П. та зареєстрований в Реєстрі за № 8374; визнання недійсним договору купівлі-продажу нежитлової будівлі від 29.12.2011, а саме нежитлової будівлі торгівельного призначення за адресою: м. Київ, вул. Лісківська, 9б/22 (загальною площею 264,70 кв. м.), вартістю 108 810 грн., укладений між ТОВ «Преско-В» та ТОВ «Авалон Комерц Груп», посвідченого 29.12.2011 приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Ковальчуком С.П. та зареєстрований в Реєстрі за № 8370, Суд зазначає.

За приписом статті 215 Цивільного кодексу України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього кодексу, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

З урахуванням викладеного, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб'єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.

Відповідно до ст. 207 Господарського кодексу України, недійсною може бути визнано також нікчемну умову господарського зобов'язання, яка самостійно або в поєднанні з іншими умовами зобов'язання порушує права та законні інтереси другої сторони або третіх осіб. Нікчемними визнаються, зокрема, такі умови типових договорів і договорів приєднання, що виключають або обмежують відповідальність виробника продукції, виконавця робіт (послуг) або взагалі не покладають на зобов'язану сторону певних обов'язків.

Крім того, виходячи зі змісту статей 15, 16 Цивільного кодексу України, статті 20 Господарського кодексу України та Господарського процесуального кодексу України, застосування певного способу судового захисту вимагає доведеності належними доказами сукупності таких умов: наявності у позивача певного суб'єктивного права (інтересу); порушення (невизнання або оспорювання) такого права (інтересу) з боку відповідача; належності обраного способу судового захисту (адекватність наявному порушенню та придатність до застосування як передбаченого законодавством), і відсутність (недоведеність) будь-якої з означених умов унеможливлює задоволення позову.

Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин (зазначена правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2018 по справі №905/1227/17).

Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (ст. 626 Цивільного кодексу України).

Як установлено Судом, 29.12.2011 між Товариством з обмеженою відповідальністю «Преско-В» (продавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Авалон Комерц Груп» (покупець) було укладено договір купівлі-продажу нежитлової будівлі, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Ковальчуком С.П. за реєстровим №8374, відповідно до умов якого продавець передав, а покупець прийняв у власність належну продавцю на праві власності нежитлову будівлю торгівельного призначення, що розташована за адресою: м. Київ, вул. Мілютенка, буд. 7Б, загальною площею 910,30 кв.м., яка розташована на спірній земельній ділянці. Нежитлова будівля належить продавцю на підставі рішення Гребінківського районного суду Полтавської області від 20.10.2008 та ухвали того ж суду від 10.11.2010 у цивільній справі № 2-366/08.

Судом установлено, що прокуратурою Деснянського району міста Києва внесено відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань та розпочато кримінальне провадження від 28.04.2015 № 42015100030000066 за ч. 4 ст. 358 Кримінального кодексу України за фактом використання завідомо підробленого документу.

Відповідно до ст. 116 Земельного кодексу України, громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону.

Отже, єдиною підставою для громадян та юридичних осіб набуття права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності, є рішення органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим кодексом.

Пунктом «а» ч. 1 ст. 9 та п. 12 Перехідних положень Земельного кодексу України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) встановлено, що до повноважень Ради у галузі земельних відносин на її території належить, зокрема, розпорядження землями територіальної громади міста; до розмежування земель державної та комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями в межах населених пунктів здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради.

Разом з цим, як вбачається з матеріалів справи, останні не містять, а відповідачем-1, у свою чергу, не було надано суду належних та допустимих доказів прийняття Київською міською радою рішення про передачу Товариству з обмеженою відповідальністю «Преско-В» або іншим особам, які у подальшому ставали власниками нежитлової будівлі торгівельного призначення, що розташована за адресою: м. Київ, вул. Мілютенка, буд. 7Б, загальною площею 910,30 кв.м., та нежитлової будівлі торгівельного призначення площею 264,70 м2, розташовану на земельній ділянці площею 506,76 м2, у користування спірними земельними ділянками та державної реєстрації речового права на них.

За змістом ст. 376 ЦК України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи, чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил (ч.1). Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього (ч.2). Право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно (ч.3).

Відсутність дозвільних документів на будівництво у відповідача-1 також підтверджена матеріалами справи.

Таким чином, оскільки нежитлові будівлі збудовані на спірних земельних ділянках, що не були належним чином відведені відповідачу-1 для цієї мети, без дозвільних документів, які надають право виконувати будівельні роботи, без належно затвердженого проекту, без введення спірного об'єкту нерухомості в експлуатацію, суд приходить до висновку, що з урахуванням положень ч.2 ст.376 ЦК України право власності у відповідача-1 або інших осіб на нежитлові будівлі не виникло.

Згідно зі ст. 658 ЦК України, право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить власникові товару. Якщо продавець товару не є його власником, покупець набуває право власності лише у випадку, якщо власник не має права вимагати його повернення.

Оскільки відповідач-1 не міг набути право власності на спірний об'єкт нерухомості, відповідно не міг його передати третім особам.

Водночас, твердження відповідача-1, що Товариство з обмеженою відповідальністю "Преско-В" до моменту продажу спірного об'єкта нерухомого майна було належним користувачем земельної ділянки, оскільки сплачувало земельний податок за таке землекористування та відкрито користувалося такою земельною ділянкою, не спростовує висновків суду.

Згідно зі ст. 216 Цивільного кодексу України, недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.

Відповідно до ст. 236 Цивільного кодексу України, нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.

Згідно з п. 1 ч. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Двостороннім договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків, якщо правами та обов'язками наділені обидві сторони договору (ч.ч. 1, 3 ст. 626 Цивільного кодексу України).

Оспорювані договори купівлі-продажу нерухомого майна від 29.12.2011 були укладені між Товариством з обмеженою відповідальністю «Преско-В» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Авалон Комерц Груп», тобто саме між цими суб'єктами цивільних правовідносин виникли права та обов'язки, і саме від Товариства з обмеженою відповідальністю «Преско-В» до нового набувача мало перейти право власності на нерухоме майно та право власності чи користування земельною ділянкою.

Однак, як було зазначено вище, станом на 29.12.2011 у Товариства з обмеженою відповідальністю «Преско-В» не існувало законного права власності на об'єкт нерухомості та не існувало речового права на земельну ділянку, на якій знаходився об'єкт нерухомості. Відтак, таке право власності (за його відсутності) не могло бути передано Товариством з обмеженою відповідальністю «Преско-В» за правочином Товариству з обмеженою відповідальністю "Авалон комерц груп", а в подальшому передано останнім Товариству з обмеженою відповідальністю "Аурум інвест" за договором купівлі-продажу від 25.07.2015 року.

З огляду на викладене, суд приходить до висновку, що договори купівлі-продажу, укладені 29.12.2011 між Товариством з обмеженою відповідальністю «Преско-В» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Авалон Комерц Груп», є такими, що суперечать положенням чинного законодавства, оскільки продавцем майна виступала особа без наявності права власності на таке майно, а тому укладені договори підлягають визнанню недійсними на підставі ст. 215, ч. 1 ст. 203 Цивільного кодексу України як такі, що суперечать Цивільному кодексу України та іншим актам цивільного законодавства.

Що стосується вимог прокуратури в частині скасування рішення державного реєстратора прав на нерухоме майно Реєстраційної служби Головного управління юстиції у м. Києві Заіки Ірини Володимирівни від 20.03.2013 за індексним номером 1019642, про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділів) щодо реєстрації за ТОВ «Авалон Комерц Груп» права власності на нежитлову будівлю торгівельного призначення (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 24940780000) вул. Мілютенка, 7б (910,30 кв.м.) у м. Києві, вартістю 369 840 грн. (номер запису про право власності 400337 від 14.03.2013); скасування рішення державного реєстратора прав на нерухоме майно Реєстраційної служби Головного управління юстиції у м. Києві Малишева Максима Сергійовича від 21.03.2013 за індексним номером 1029750, про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділів) щодо реєстрації за ТОВ «Авалон Комерц Груп» права власності на нежитлову будівлю торгівельного призначення (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 25194980000) по вул. Лісківська,9б/22 (264,70 кв. м.) у м. Києві, вартістю 108 810 грн. (номер запису про право власності 404516 від 14.03.2013), Суд зазначає.

Правовий режим самочинного будівництва врегульовано статтею 376 ЦК України. Норми зазначеної статті є правовим регулятором відносин, які виникають у зв'язку із здійсненням самочинного будівництва.

Стаття 376 ЦК України розміщена у главі 27 «Право власності на землю (земельну ділянку)», тобто правовий режим самочинного будівництва пов'язаний з питаннями права власності на землю.

Знаходження на земельній ділянці одного власника об'єкта нерухомості (будівлі, споруди) іншого власника істотно обмежує права власника землі, при цьому таке обмеження є безстроковим. Так, власник землі в цьому разі не може використовувати її ані для власної забудови, ані іншим чином і не може здати цю землю в оренду будь-кому, окрім власника будівлі чи споруди. Тому державна реєстрація будівлі, споруди на чужій земельній ділянці є фактично і реєстрацією обмеження права власника землі (пункт 84 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.05.2020 у справі № 916/1608/18).

Самочинне будівництво нерухомого майна особою, яка не є власником земельної ділянки, слід розглядати як порушення прав власника відповідної земельної ділянки.

Разом із цим сам по собі факт державної реєстрації права власності на самочинно побудовану будівлю, споруду, не слід розглядати як окреме відносно факту самочинного будівництва порушення прав власника земельної ділянки.

Здійснення самочинного будівництва порушує права власника земельної ділянки, у тому числі у разі відсутності державної реєстрації права власності на самочинно побудоване нерухоме майно за відповідною особою. Факт самочинного будівництва змушує власника земельної ділянки діяти з урахуванням того, що на відповідній земельній ділянці наявні певні об'єкти нерухомості - що обмежує можливості як користування, так і розпорядження земельною ділянкою.

Отже, самочинно побудоване нерухоме майно, право власності на яке не зареєстроване за жодною особою, все одно обмежує власника відповідної земельної ділянки в користуванні та розпорядженні такою земельною ділянкою.

Права власника земельної ділянки порушуються в результаті факту самочинного будівництва, а не державної реєстрації права власності на самочинно побудоване майно. Державна реєстрація права власності на самочинно побудовану будівлю, споруду поза встановленим статтею 376 ЦК України порядком за особою, яка таке будівництво здійснила, лише додає до вже існуючих фактичних обмежень (які з'явились безпосередньо з факту самочинного будівництва) власника земельної ділянки в реалізації свого права власності додаткові юридичні обмеження.

Відповідно до частини другої статті 376 ЦК України особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.

При цьому формулювання положень статті 376 ЦК України виключають можливість існування інших способів легітимізації самочинного будівництва та набуття права власності на таке нерухоме майно, ніж ті, що встановлені цією статтею. Тож, як неодноразово зазначала Велика Палата Верховного Суду, реєстрація права власності на самочинне будівництво за особою, що здійснила таке будівництво, у силу наведених вище положень законодавства та приписів частини другої статті 376 ЦК України, не змінює правового режиму такого будівництва як самочинного з метою застосування, зокрема, положень частини четвертої цієї статті (пункти 6.31-6.33 постанови від 07.04.2020 у справі № 916/2791/13; пункти 53-56 постанови від 23.06.2020 у справі № 680/214/16-ц; пункт 46 постанови від 20.07.2022 у справі № 923/196/20).

Тобто відповідно до приписів частин третьої та п'ятої статті 376 ЦК України як особа, що здійснила самочинне будівництво, так і власник земельної ділянки, на якій здійснили самочинне будівництво, можуть набути самочинно збудоване майно у власність. Однак, для цього їм необхідно дотримуватись чіткого алгоритму дій, передбаченого в зазначеній статті.

Якщо нерухоме майно є самочинним будівництвом, реєстрація права власності на самочинно побудоване нерухоме майно у будь-який інший спосіб, окрім визначеного статтею 376 ЦК України (тобто на підставі судового рішення про визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно за особою, яка його побудувала на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно., або за власником земельної ділянки), є такою, що не відповідає вимогам цієї статті. Можливість настання інших правових наслідків, ніж передбачені статтею 376 ЦК України, як у випадку самочинного будівництва, здійсненого власником земельної ділянки, так і у випадку самочинного будівництва, здійсненого іншою особою на чужій земельній ділянці, виключається.

Сама по собі державна реєстрація не є окремою підставою набуття особою права власності, а є офіційним засвідченням державою набуття особою права власності (див., зокрема, пункт 123 постанови Великої Палати Верховного Суду від 21.12.2022 у справі № 914/2350/18 (914/608/20)).

Державна реєстрація права власності не породжує права власності, в силу державної реєстрації право власності не виникає, вона визначає лише момент, з якого право власності виникає, за наявності інших юридичних фактів, передбачених законом як необхідних для виникнення права власності.

Факт набуття права власності має передувати державній реєстрації, оскільки юридичний зміст державної реєстрації полягає у визнанні і підтвердженні державою цього факту.

Реєстрація права власності на самочинне будівництво за особою, що здійснила самочинне будівництво, у силу наведених вище положень законодавства та приписів частини другої статті 376 ЦК України не змінює правовий режим такого будівництва як самочинного з метою застосування, зокрема, положень частини четвертої цієї статті.

За обставин, коли право власності на самочинно побудоване нерухоме майно зареєстровано за певною особою без дотримання визначеного статтею 376 ЦК України порядку, задоволення вимоги про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності на таке майно, або вимоги про скасування державної реєстрації прав, або вимоги про припинення права власності тощо у встановленому законом порядку не вирішить юридичну долю самочинно побудованого майна та не призведе до відновлення стану єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованого на ній нерухомого майна.

Отже, належними вимогами, які може заявити особа - власник земельної ділянки, на якій здійснено (здійснюється) самочинне будівництво, для захисту прав користування та розпорядження такою земельною ділянкою, є вимога про знесення самочинно побудованого нерухомого майна або вимога про визнання права власності на самочинно побудоване майно.

Такий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.11.2023 у справі № 916/1174/22.

Статтею 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що, як правило, суб'єкт порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права (див. постанови від 22.08.2018 у справі № 925/1265/16, від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18, від 22.06.2021 у справі № 334/3161/17).

Крім того, Велика Палата Верховного Суду звертала також увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (див. постанови від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18, від 22.06.2021 у справі № 334/3161/17).

Таким чином, вимоги прокуратури про скасування рішення державного реєстратора прав на нерухоме майно Реєстраційної служби Головного управління юстиції у м. Києві Заіки Ірини Володимирівни від 20.03.2013 за індексним номером 1019642, про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділів) щодо реєстрації за ТОВ «Авалон Комерц Груп» права власності на нежитлову будівлю торгівельного призначення (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 24940780000) вул. Мілютенка, 7б (910,30 кв.м.) у м. Києві, вартістю 369 840 грн. (номер запису про право власності 400337 від 14.03.2013); скасування рішення державного реєстратора прав на нерухоме майно Реєстраційної служби Головного управління юстиції у м. Києві Малишева Максима Сергійовича від 21.03.2013 за індексним номером 1029750, про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділів) щодо реєстрації за ТОВ «Авалон Комерц Груп» права власності на нежитлову будівлю торгівельного призначення (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 25194980000) по вул. Лісківська,9б/22 (264,70 кв. м.) у м. Києві, вартістю 108 810 грн. (номер запису про право власності 404516 від 14.03.2013) не підлягають задоволенню.

Стосовно вимог прокурора в частині витребування від ТОВ «ТОП ГЕЛІОС» на користь територіальної громади м. Києва в особі Київської міської ради нежитлової будівлі торгівельного призначення (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 24940780000) по вул. Мілютенка, 7б (загальною площею 910,30 кв.м.) у м. Києві, вартістю 369 840 грн. та витребування від ТОВ «ТОП ГЕЛІОС» на користь територіальної громади м. Києва в особі Київської міської ради нежитлової будівлі торгівельного призначення (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 25194980000) по вул. Лісківська, 9б/22 (загальною площею 264,70 кв. м.) у м. Києві, вартістю 108 810 грн., Суд зазначає.

Держава забезпечує рівний захист усіх суб'єктів права власності застосуванням передбачених законодавством заходів. Регулювання, наведене в Главі 29 ЦК, передбачає, зокрема, такі способи захисту права власності, як витребування майна із чужого незаконного володіння (віндикаційний позов) й усунення перешкод у реалізації власником права користування та розпорядження його майном (негаторний позов).

Власник має право витребувати майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК), незалежно від того, чи заволоділа ця особа незаконно спірним майном сама, чи придбала його у особи, яка не мала права відчужувати це майно.

Стаття 388 ЦК України містить сукупність підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Так, відповідно до частини першої вказаної норми, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Предметом позову про витребування майна є вимога власника, який не є володільцем цього майна, до особи, яка заволоділа останнім, про повернення його з чужого незаконного володіння.

Метою позову про витребування майна є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном, означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно. Рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Отже, задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, приводить до ефективного захисту прав власника саме цього майна.

Таким чином, у разі державної реєстрації права власності за новим володільцем (відповідачем) власник, який вважає свої права порушеними, має право пред'явити позов про витребування відповідного майна.

Водночас можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв'язку між позивачем та спірним майном, від його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно) (такі висновки наведено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19).

Разом із тим, до кола обставин, що підлягають доказуванню за віндикаційним позовом, належить, зокрема, встановлення судом факту виникнення (набуття) позивачем права власності на спірне майно, чи є особа власником індивідуально-визначеного майна, яке вона просить витребувати. Обов'язок доказування таких обставин покладається на позивача, водночас відповідач має право спростувати такі обставини.

Таким чином, з огляду на положення процесуального закону (зокрема статті 236, 237, 267, 270, 282, 301, 315 ГПК) суд зобов'язаний з'ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), чи існує у позивача право або законний інтерес; якщо так, то чи має місце його порушення, невизнання або оспорювання відповідачем; якщо так, то чи підлягає право або законний інтерес захисту і чи буде такий захист ефективний за допомогою того способу, який визначено відповідно до викладеної в позові вимоги.

Право власності на майно, яке було передано за угодами щодо його відчуження поза волею власника, не набувається, у тому числі й добросовісним набувачем, оскільки це майно може бути у нього витребуване. Право власності дійсного власника в такому випадку презюмується і не припиняється із втратою ним цього майна (постанова Верховного Суду від 15.04.2020 у справі № 373/1810/16-ц).

Отже, при вибутті майна поза волею власника добросовісність набувача не перешкоджає витребуванню майна.

Суд зазначає, що добросовісним набувачем є особа, яка не знала і не могла знати про те, що майно придбане в особи, яка не мала права його відчужувати. Недобросовісний набувач навпаки на момент здійснення угоди про відчуження спірного майна знав або міг знати, що річ відчужується особою, якій вона не належить і яка на її відчуження не має права. Від недобросовісного набувача майно може бути витребувано в будь-якому випадку.

Таким чином, у спорі між особою, яка вважає себе власником спірного майна, та особою, яка вважає себе законним володільцем (користувачем) спірного майна, сторонами спору є особи, які претендують на спірне майно, а суду для правильного вирішення спору слід з'ясувати та перевірити передусім правові підстави, відповідно до яких виникло та існує речове право на майно (постанова Великої Палати Верховного Суду від 23.05.2018 у справі №910/73/17).

Для приватного права, з урахуванням принципу розумності, є неприйнятним використання правомірних приватноправових засобів (зокрема, зміна цільового призначення, поділ об'єктів нерухомості) з метою створення видимості добросовісного набуття права власності для унеможливлення застосування віндикаційного позову. Застосування приватноправових конструкцій з метою створення видимості добросовісного набуття права власності для унеможливлення застосування віндикаційного позову по своїй суті є недобросовісним та свідчить про зловживання учасниками цивільного обороту (див. постанову Верховного Суду від 30.11.2022 у справі № 522/14900/19).

Під час розгляду даної справи судом установлено, що нежитлова будівля торгівельного призначення (літ. А) площею 910,30 кв.м. по вул. Мілютенка, 7-б у Деснянському районі м. Києва та нежитлова будівля торгівельного призначення загальною площею 264,70 кв.м. за адресою: м. Київ, вул. Лісківська, будинок 9Б/22 є об'єктами самочинного будівництва, а тому з урахуванням положень ч.2 ст. 376 ЦК України право власності у ТОВ «Преско-В» або інших осіб на нежитлову будівлю не виникло, у зв'язку з чим і не могло бути реалізовано в частині розпорядження майном, зокрема, відчужування третім особам.

При цьому, права власника земельної ділянки - територіальної громади міста Києва у випадку здійснення самочинного будівництва можуть бути поновлені шляхом визнання права власності на об'єкт самочинного будівництва (ч. 5 ст. 376 ЦК України). А тому під час розгляду даної справи суд прийшов до висновку, що власником об'єктів самочинного будівництва - нежитлової будівлі торгівельного призначення (літ. А) площею 910,30 кв.м. по вул. Мілютенка, 7-б у Деснянському районі м. Києва та нежитлової будівлі торгівельного призначення загальною площею 264,70 кв.м. за адресою: м. Київ, вул. Лісківська, будинок 9Б/22 є територіальна громада м. Києва в особі Київської міської ради.

Оскільки позивач довів своє право власності на спірне нерухоме майно, а відповідач-6 не є добросовісним його набувачем, то спірне майно підлягає витребуванню від відповідача-6 на підставі статті 387 ЦК України.

Відповідно до статті 1 Першого Протоколу до Конвенції, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого Протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право.

Принцип «належного урядування» не встановлює абсолютної заборони на витребування із приватної власності майна на користь держави, якщо майно вибуло із власності держави у незаконний спосіб, а передбачає критерії, які необхідно з'ясовувати та враховувати при вирішенні цього питання для того, щоб оцінити правомірність і допустимість втручання держави у право на мирне володіння майном. Дотримання принципу «належного урядування» оцінюється одночасно з додержанням принципу «пропорційності», при тому, що немає точного, вичерпного переліку обставин і фактів, установлення яких беззаперечно свідчитиме про додержання чи порушення «справедливої рівноваги між інтересами суспільства та необхідністю додержання фундаментальних прав окремої людини». Цей критерій є оціночним і стосується суб'єктивної складової кожної конкретної справи, а тому має бути з'ясований у кожній конкретній справі на підставі безпосередньо встановлених обставин і фактів.

Будь-які приписи, зокрема і приписи Конвенції, слід застосовувати з урахуванням обставин кожної конкретної справи, оцінюючи поведінку обох сторін спору, а не лише органів державної влади та місцевого самоврядування (постанова Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц, постанова Верховного Суду від 14.06.2023 у справі № 761/17557/15-ц).

Зважаючи, що відповідач-6 є недобросовісним набувачем спірного майна, оскільки він не вчинив дій щодо з'ясування підстав неодноразової державної реєстрації майна за іншими особами, а це майно є самочинно збудованим на земельних ділянках, які не були відведені для цієї мети, суд приходить до висновку про наявність підстав для витребування його на користь територіальної громади в особі міської ради. Відповідно безпідставними є посилання відповідача-6 на порушення статті 1 Першого Протоколу до Конвенції.

Тому у цьому конкретному випадку за обставин цієї справи витребування майна є законним та пропорційним заходом, є виправданим, переслідує легітимну мету та є необхідним у демократичному суспільстві, а тому не є таким, що порушує статтю 1 Першого протоколу до Конвенції.

А тому позовні вимоги прокурора в частині витребування від ТОВ «ТОП ГЕЛІОС» на користь територіальної громади м. Києва в особі Київської міської ради нежитлової будівлі торгівельного призначення (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 24940780000) по вул. Мілютенка, 7б (загальною площею 910,30 кв.м.) у м. Києві та витребування від ТОВ «ТОП ГЕЛІОС» на користь територіальної громади м. Києва в особі Київської міської ради нежитлової будівлі торгівельного призначення (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 25194980000) по вул. Лісківська, 9б/22 (загальною площею 264,70 кв. м.) у м. Києві, є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

Що стосується заяв відповідачів-1, 6 про застосування загального строку позовної давності до вимог Заступника прокурора Деснянської окружної прокуратури міста Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради, суд зазначає наступне.

Відповідно до ст. 256 ЦК України, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Згідно зі ст. 257 ЦК України, загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ч. 4 ст. 267 ЦК України).

За приписами ч. 3 ст. 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

Відповідно до ч. 1 ст. 261, ч. 2 ст. 264 ЦК України, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Суд зауважує, що у спорі з декількома належними відповідачами, в яких немає солідарного обов'язку (до яких не звернута солідарна вимога), один з них може заявити суду про застосування позовної давності тільки щодо тих вимог, які звернуті до нього, а не до інших відповідачів. Останні не позбавлені, зокрема, прав визнати ті вимоги, які позивач ставить до них, чи теж заявити про застосування до цих вимог позовної давності. Для застосування позовної давності за заявою сторони у спорі суд має дослідити питання її перебігу окремо за кожною звернутою до цієї сторони позовною вимогою, і залежно від установленого дійти висновку про те, чи спливла позовна давність до відповідних вимог (наведену правову позицію викладено у постановах ВП ВС від 14.11.2018 у справі №183/1617/16, від 28.11.2018 у справі №504/2864/13-ц, від 29.05.2019 у справі №367/2022/15-ц, від 16.06.2020 у справі №145/2047/16-ц).

У свою чергу, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12.09.2023 у справі № 910/8413/21, звертала увагу на те, що приписи про застосування позовної давності поширюються, зокрема, на позови про витребування майна з чужого незаконного володіння (віндикаційний позов). Натомість негаторний позов може бути пред'явлений позивачем упродовж усього часу, поки існує відповідне правопорушення. Такий підхід у судовій практиці є усталеним.

У справі, що розглядається, заяву про застосування наслідків пропуску строку позовної давності подано відповідачами-1,6. Позовні вимоги до відповідача-1 полягають у визнанні недійсними договорів купівлі-продажу нерухомого майна від 29.12.2011, укладених між ТОВ "Преско-В" і ТОВ "Авалон Комерц Груп", а до відповідача-6 - у витребуванні майн з чужого незаконного володіння.

При зверненні до суду з вказаним позовом прокурор зазначав, що про порушене право стало відомо в ході досудового розслідування кримінального провадження №42015100030000066 після отримання листа Голови Гребінківського районного суду Полтавської області №411/15-вих від 05.03.2015.

При цьому, прокурор звернувся до суду з вказаним позовом 14.07.2015, що підтверджується календарним штампом канцелярії Господарського суду міста Києва.

Судом розглянуті та відхилені заперечення відповідача-1, що 18.01.2012 надходив запит прокуратури Деснянського району щодо об'єкту нерухомого майна за адресою: м. Київ, вул. Мілютенка, 7б, оскільки в матеріалах справи відсутні жодні та належні докази на підтвердження вказаних доводів відповідача.

За таких підстав, суд приходить до висновку, що при зверненні до суду з вказаним позовом Заступником прокурора Деснянської окружної прокуратури міста Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради не було пропущено загальний строк позовної давності.

Згідно зі ст. 17 Закон України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Суд зазначає, що навіть якщо національний суд володіє певною межею розсуду, віддаючи перевагу тим чи іншим доводам у конкретній справі та приймаючи докази на підтримку позицій сторін, суд зобов'язаний мотивувати свої дії та рішення (див. рішення від 1 липня 2003 р. у справі "Суомінен проти Фінляндії", заява N 37801/97, п. 36).

У п.50 рішення Європейського суду з прав людини від 28.10.2010 "Справа "Трофимчук проти України"" (Заява N 4241/03) зазначено, що Суд повторює, що оцінка доказів є компетенцією національних судів і Суд не підмінятиме власною точкою зору щодо фактів оцінку, яку їм було надано в межах національного провадження. Крім того, гарантуючи право на справедливий судовий розгляд, стаття 6 Конвенції в той же час не встановлює жодних правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання в першу чергу національного законодавства та оцінки національними судами (див. рішення від 27 жовтня 1993 року у справі "Домбо Беєер B. V. проти Нідерландів", п. 31, Series A, N 274).

Відповідно до статті 13 Господарського процесуального кодексу України, судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

За приписами статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Відповідно до ст. 236 Господарського процесуального кодексу України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Таким чином, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та матеріалів справи, Суд дійшов висновку про те, що позовні вимоги Заступника прокурора Деснянської окружної прокуратури міста Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради є обґрунтованими та такими, що підлягають частковому задоволенню.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006р. у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

У рішенні Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України» (SERYAVINOTHERS v.) вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).

Аналогічна правова позиція викладена у постанові від 13.03.2018 Верховного Суду по справі №910/13407/17.

З огляду на вищевикладене, всі інші доводи та міркування учасників судового процесу не досліджуються судом, так як з огляду на встановлені фактичні обставини справи, суд дав вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмету доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин як матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.

Відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору покладаються на відповідачів-1,2,5,6 порівну і стягуються в дохід Державного бюджету України, оскільки при зверненні до суду з вказаним позовом прокурор був звільнений від сплати судового збору.

На підставі викладеного, керуючись статтями 74, 76-80, 129, 236 - 242 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва

ВИРІШИВ:

1. Позов Заступника прокурора Деснянської окружної прокуратури міста Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради - задовольнити частково.

2. Визнати за територіальною громадою м. Києва в особі Київської міської ради право власності на нежитлову будівлю торгівельного призначення (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 24940780000) по вул. Мілютенка, 7б (загальною площею 910,30 кв.м.) у м. Києві, вартістю 369 840 грн.

3. Визнати за територіальною громадою м. Києва в особі Київської міської ради право власності на нежитлову будівлю торгівельного призначення (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 25194980000) по вул. Лісківська, 9б/22 (загальною площею 264,70 кв. м.) у м. Києві, вартістю 108 810 грн.

4. Визнати недійсним договір купівлі-продажу нежитлової будівлі від 29.12.2011, а саме нежитлової будівлі торгівельного призначення за адресою: м. Київ, вул. Мілютенка, 7б (загальною площею 910,30 кв.м.), вартістю 369 840 грн., укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю «Преско-В» (02097, м.Київ, вул. Будищанська, 7, ідентифікаційний код юридичної особи 23726946) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Авалон Комерц Груп» (02230, м. Київ, вул. Боженка, 2, ідентифікаційний код юридичної особи 37985840), посвідчений 29.12.2011 приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Ковальчуком С.П. та зареєстрований в Реєстрі за № 8374.

5. Визнати недійсним договір купівлі-продажу нежитлової будівлі від 29.12.2011, а саме нежитлової будівлі торгівельного призначення за адресою: м. Київ, вул. Лісківська, 9б/22 (загальною площею 264,70 кв. м.), вартістю 108 810 грн., укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю «Преско-В» (02097, м.Київ, вул. Будищанська, 7, ідентифікаційний код юридичної особи 23726946) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Авалон Комерц Груп» (02230, м. Київ, вул. Боженка, 2, ідентифікаційний код юридичної особи 37985840), посвідчений 29.12.2011 приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Ковальчуком С.П. та зареєстрований в Реєстрі за № 8370.

6. Витребувати від Товариства з обмеженою відповідальністю «ТОП ГЕЛІОС» (02094, м. Київ, вул. Якова Гніздовського, 1, ідентифікаційний код юридичної особи 45148421) на користь територіальної громади м. Києва в особі Київської міської ради (01044, м. Київ вул. Хрещатик, 36, ідентифікаційний код юридичної особи 22883141) нежитлову будівлю торгівельного призначення (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 24940780000) по вул. Мілютенка, 7б (загальною площею 910,30 кв.м.) у м. Києві, вартістю 369 840 грн.;

7. Витребувати від Товариства з обмеженою відповідальністю «ТОП ГЕЛІОС» (02094, м. Київ, вул. Якова Гніздовського, 1, ідентифікаційний код юридичної особи 45148421) на користь територіальної громади м. Києва в особі Київської міської ради (01044, м. Київ вул. Хрещатик, 36, ідентифікаційний код юридичної особи 22883141) нежитлову будівлю торгівельного призначення (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 25194980000) по вул. Лісківська, 9б/22 (загальною площею 264,70 кв. м.) у м. Києві, вартістю 108 810 грн.

8. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Преско-В» (02097, м.Київ, вул. Будищанська, 7, ідентифікаційний код юридичної особи 23726946) в дохід Державного бюджету України судовий збір у розмірі 4 198 (чотири тисячі сто дев'яносто вісім) грн. 87 коп.

9. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Авалон Комерц Груп» (02230, м. Київ, вул. Боженка, 2, ідентифікаційний код юридичної особи 37985840) в дохід Державного бюджету України судовий збір у розмірі 4 198 (чотири тисячі сто дев'яносто вісім) грн. 87 коп.

10. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Аурум Інвест» (02166, м. Київ, вул. Космонавта Волкова, 2-А, ідентифікаційний код юридичної особи 32732570) в дохід Державного бюджету України судовий збір у розмірі 4 198 (чотири тисячі сто дев'яносто вісім) грн. 87 коп.

11. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «ТОП ГЕЛІОС» (02094, м. Київ, вул. Якова Гніздовського, 1, ідентифікаційний код юридичної особи 45148421) в дохід Державного бюджету України судовий збір у розмірі 4 198 (чотири тисячі сто дев'яносто вісім) грн. 87 коп.

12. В іншій частині позову - відмовити.

13. Видати накази після набрання судовим рішенням законної сили.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення до Північного апеляційного господарського суду. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст рішення складено та підписано: 19.03.2025.

Головуючий суддя А.І. Привалов

Суддя Т.В. Васильченко

Суддя Д.В. Мандичев

Попередній документ

125980907

Наступний документ

125980909

Інформація про рішення:

№ рішення:	125980908
№ справи:	910/18113/15
Дата рішення:	13.03.2025
Дата публікації:	21.03.2025
Форма документу:	Рішення
Форма судочинства:	Господарське
Суд:	Господарський суд міста Києва
Категорія справи:	Господарські справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із земельних відносин, з них; щодо припинення права власності на земельну ділянку

Стан розгляду справи:

Стадія розгляду:	Направлено до суду касаційної інстанції (18.08.2025)
Дата надходження:	14.07.2015
Предмет позову:	про визнання права власності, визнання недійсним договору, витребування майна, відновлення становища яке існувало до скасування рішення про державну реєстрацію

Розклад засідань:

Минулі засідання (9)

05.09.2024 14:00	Господарський суд міста Києва
03.10.2024 12:30	Господарський суд міста Києва
05.12.2024 11:40	Господарський суд міста Києва
23.01.2025 12:30	Господарський суд міста Києва
20.02.2025 12:30	Господарський суд міста Києва
13.03.2025 12:00	Господарський суд міста Києва
19.06.2025 10:30	Північний апеляційний господарський суд
10.07.2025 10:10	Північний апеляційний господарський суд
02.09.2025 17:00	Касаційний господарський суд