Провадження № 22-ц/803/2775/25 Справа № 212/9947/24 Суддя у 1-й інстанції - Козлов Д. О. Суддя у 2-й інстанції - Остапенко В. О.
18 березня 2025 року м.Кривий Ріг
справа № 212/9947/24
Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді Остапенко В.О.,
суддів Бондар Я.М., Зубакової В.П.
секретар судового засідання Дяченко Д.П.
сторони:
позивач ОСОБА_1
відповідач ОСОБА_2
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Кривому Розі Дніпропетровської області, відповідно до ч. 2 ст. 247 ЦПК України, без фіксації судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу, без участі учасників справи, в порядку спрощеного позовного провадження, апеляційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Жовтневого районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 03 грудня 2024 року, яке ухвалено суддею Козловим Д.О. у місті Кривому Розі Дніпропетровської області та повне судове рішення складено 03 грудня 2024 року,
В жовтні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя.
В обґрунтування позову позивач зазначив, що він із ОСОБА_2 перебуває у шлюбі з 07 травня 2011 року, у яких під час шлюбу народилась донька, ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Шлюбні стосунки між ними припинено понад два роки потому, оскільки дружина виїхала з дитиною за кордон.
15 квітня 2021 року подружжя сторін за спільні кошти придбало автомобіль марки VOLKSWAGEN TOURAN, 2008 року випуску, тип В2, номерний знак НОМЕР_1 , VIN НОМЕР_2 , право власності на який оформлено на дружину, однак позивач вільно ним користувався. Наразі в ОСОБА_2 перебуває технічний паспорт на такий автомобіль, який фактично перебуває у її одноособовому користуванні, оскільки вона без попередження забрала такий автомобіль. Оскільки відповідачка не визнає права позивача на такий автомобіль, позивач вимушений звернутися до суду із позовом про поділ автомобіля. При цьому автомобіль є неподільною річчю, тому доцільним є присудження одному з подружжя грошової компенсації частки дійсної ринкової вартості такого транспортного засобу.
Позивач додавав, що він вимушений був понести витрати на оплату судового збору в сумі 1 459,15 грн та на проведення експертизи автотранспортного засобу у сумі 3 000 грн.
На підставі наведенного позивач суд просив суд визнати автомобіль марки VOLKSWAGEN TOURAN, 2008 року випуску, тип В2, реєстраційний номерний знак НОМЕР_3 , VIN НОМЕР_2 об'єктом спільної сумісної власності подружжя, стягнувши з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 компенсації у розмірі вартості 1/2 частки вказаного автомобіля в розмірі 145 989,15 грн, а також витрати зі сплати судового збору у розмірі 1 459,89 грн. та на проведення експертизи у розмірі 3 000 грн.
Рішенням Жовтневого районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 03 грудня 2024 рокупозов задоволено.
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 в рахунок компенсації вартість 1/2 частки автомобіля VOLKSWAGEN TOURAN, 2008 року випуску, тип В2, номерний знак НОМЕР_1 , VIN НОМЕР_2 , в розмірі 145 989 грн 15 коп.
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрати з оплати судового збору в розмірі 1 459,89 грн та витрати на проведення експертизи в розмірі 3 000 грн.
В апеляційній скарзі відповідач просить скасувати рішення суду та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог.
Апеляційна скарга мотивована тим, що справа про розлучення № 177/2223/24 між сторонами була розглянута Криворізьким районним судом Дніпропетровської області та шлюб між сторонами було розірвано.
Крім того ОСОБА_1 ухиляється від обов'язку з утримання доньки, ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , що стало приводом її звернення до суду про стягнення аліментів.
Відповідачка стверджує, що 15 квітня 2021 року вона придбала автомобіль «Volkswagen Touran» за кошти її близьких родичів, бо у подружжя сторін не було коштів на це, а позивач не довів наявність грошових коштів на придбання спірного автомобіля. При цьому зазначала, що вона із 2021 року з ОСОБА_1 разом фактично вже не проживала, спільного побуту не мала, тобто фактичних подружніх відносин із позивачем не мала.
Також вказувала, що вона укладала договір про страхування спірного автомобіля у 2022 році та у 2023 році.
Крім того між сторонами була домовленість про використання ОСОБА_1 спірного автомобіля та сплати ним аліментів на утримання доньки, поки вона знаходиться за кордоном.
Відзив на апеляційну скаргу не подано.
Учасники справи, будучи завчасно належним чином повідомленими про час і місце розгляду справи, в судове засідання не з'явилися, про причини своєї неявки суд не повідомили, що, у відповідності до ч.2 ст. 372 ЦПК України, не перешкоджає розглядові справи.
Неявка осіб, які беруть участь у справі, належним чином повідомлених про час та місце судового розгляду справи являється їх волевиявленням, яке свідчить про відмову від реалізації свого права на безпосередню участь у судовому розгляді справи та інших процесуальних прав, тому не може бути перешкодою для розгляду судом апеляційної інстанції питання по суті.
Така правова позиція викладена Верховний Судом у постанові від 24 січня 2018 року у справі № 907/425/16.
У постанові Верховного Суду від 01 жовтня 2020 року у справі № 361/8331/18 суд дійшов висновку про те, що якщо представники сторін чи інших учасників судового процесу не з'явилися в судове засідання, а суд апеляційної інстанції вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, він може вирішити спір по суті. Основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.
Колегія суддів не вбачає підстав для визнання обов'язкової явки сторін по справі в судове засідання, оскільки наявні у справі матеріали є достатніми для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи.
Відповідно до ст. 247 ЦПК України фіксування судового засідання технічними засобами не здійснювалося.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах заявлених позовних вимог та доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з огляду на наступне.
Як установлено судом та вбачається з матеріалів справи, з 07 травня 2011 року до 17 листопада 2024 року сторони у справі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі, який було розірвано рішенням Криворізького районного суду Дніпропетровської області від 17 жовтня 2024 року, яке набуло чинності 17 листопада 2024 року, що підтверджується копією рішення суду по справі № 177/2223/24.
За інформацією від 01 листопада 2024 року ТСЦ МВС № 1243 транспортний засіб - автомобіль марки VOLKSWAGEN TOURAN, номерний знак НОМЕР_1 , VIN НОМЕР_2 був зареєстрований з 15 квітня 2021 року за ОСОБА_2 (свідоцтво про реєстрацію НОМЕР_4 ) на підставі договору купівлі-продажу № 05/2389, після чого 19 вересня 2024 року був за договором купівлі-продажу перереєстрований на ОСОБА_4 .
Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог позивача, суд першої інстанції виходив з того, що автомобіль марки VOLKSWAGEN TOURAN, 2008 року випуску, тип В2, номерний знак НОМЕР_1 , VIN НОМЕР_2 був придбаний у період перебування сторін у шлюбі. Відповідачкою не спростовано презумпцію спільності такого майна, тому суд вирішив питання щодо компенсації позивачу 1/2 частки вартості спірного автомобіля, оскільки відсутність згоди одного із співвласників на розпорядження майном, відчуженим за правочином, який виходить за межі дрібного побутового, є підставою вважати, що такий правочин порушив права позивача, отже правочин щодо відчуження транспортного засобу виходить за межі дрібного побутового та потребував згоди ОСОБА_1 , як іншого співвласника автомобіля..
Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції, з огляду на наступне.
Згідно із ст. 368 Цивільного кодексу України (далі - ЦК) спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю. Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.
Відповідно до ч. 1 ст. 60 Сімейного кодексу України (далі - СК) майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).
За ч. 1 ст. 61 СК об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.
Статтею 60 СК закріплено правило, за яким майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Конструкція статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Таким чином за загальним правилом, що випливає з наведених правових норм, вбачається, що будь-яке майно набуте за час шлюбу належить до об'єктів права спільної сумісної власності подружжя, якщо одним із них не доведене набуття ним особистої приватної власності на майно в період перебування в шлюбі.
Це означає, що ні дружина, ні чоловік не зобов'язані доводити наявність права спільної сумісної власності на майно, набуте у шлюбі, оскільки воно вважається таким, що належить подружжю.
Якщо майно придбано під час шлюбу, то реєстрація прав на нього лише на ім'я одного із подружжя не спростовує презумпцію належності його до спільної сумісної власності подружжя.
Аналогічна правова позиція була викладена Верховним Судом у постанові від 22 січня 2020 року по справі № 711/2302/18.
Заінтересована особа може, натомість, довести, що майно придбане нею у шлюбі, але за її особисті кошти. У цьому разі презумпція права спільної сумісної власності на це майно буде спростована.
Якщо ж заява, одного з подружжя, про те, що річ була куплена на її особисті кошти не буде належним чином підтверджена, презумпція права спільної сумісної власності подружжя залишиться непохитною.
Аналогічна правова позиція була викладена Верховним Судом у постанові від 22 січня 2020 року по справі № 711/2302/18.
Таким чином, тягар доказування у справах цієї категорії покладено на того із подружжя, хто заперечує проти визнання майна об'єктом спільної сумісної власності подружжя.
Критеріями, які дозволяють надати майну статус спільної сумісної власності, є: час набуття такого майна; кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття); мета придбання майна, яка дозволяє надати йому правовий статус спільної власності подружжя.
Аналогічна правова позиція була викладена Верховним Судом у постанові від 6 жовтня 2021 року по справі № 234/17030/18.
Відповідно до п. 23 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (ст. 60, 69 СК, ч. 3 ст. 368 ЦК), відповідно до ч. 2, 3 ст. 325 ЦК можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом. Спільною сумісною власністю подружжя, зокрема, можуть бути: транспортні засоби; грошові кошти.
За положеннями ч. 1, 2 ст. 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.
Згідно з ч. 3 ст. 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.
Відповідно до п. 30 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», рівність прав кожного із подружжя на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності (якщо інше не встановлено домовленістю між ними) та необхідність взаємної згоди подружжя на розпорядження майном, що є об'єктом права його спільної сумісної власності, передбачено ч. 1 ст. 63, ч. 1 ст. 65 СК. У випадку, коли при розгляді вимоги про поділ спільного сумісного майна подружжя буде встановлено, що один із них здійснив його відчуження чи використав його на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім'ї чи не на її потреби або приховав його, таке майно або його вартість враховується при поділі.
Належність майна до об'єктів права спільної сумісної власності визначено ст. 61 СК України, згідно з частиною третьою якої якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
При цьому ч. 3 ст. 61 СК України кореспондує ч. 4 ст. 65 СК України, яка передбачає, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї.
За таких обставин за нормами сімейного законодавства умовою належності того майна, яке одержане за договором, укладеним одним із подружжя, до об'єктів спільної сумісної власності подружжя є визначена законом мета укладення договору - інтереси сім'ї, а не власні, не пов'язані з сім'єю інтереси одного з подружжя.
Встановлення належності спірного автомобіля до об'єктів права спільної сумісної власності подружжя є обставиною, яка потребує встановлення для вирішення даного спору, виходячи з його підстав та не є самостійною вимогою чи способом захисту, який потребує вирішення.
Аналогічна правова позиція була викладена Верховним Судом у постанові від 22 грудня 2021 року по справі № 726/1388/16.
Належних та допустимих доказів на спростування презумпції права спільної сумісної власності колишнього подружжя сторін щодо автомобіля марки VOLKSWAGEN TOURAN, 2008 року випуску, тип В2, номерний знак НОМЕР_1 , VIN НОМЕР_2 суду надано не було, внаслідок чого посилання відповідачки в апеляційній скарзі на те, що спірний автомобіль був придбаний нею за кошти близьких родичів, колегія суддів відхиляє.
Оскільки презумпцію права спільної сумісної власності майна подружжя відповідачкою не було спростовано, а матеріали справи не містять належних доказів того, що спірне майно придбане за її особисті кошти, суд першої інстанції дійшов обгрунтованого висновку про доцільність визнання спільною сумісною власністю сторін автомобіля VOLKSWAGEN TOURAN, 2008 року випуску, тип В2, номерний знак НОМЕР_1 , VIN НОМЕР_2 .
При цьому відповідачем ОСОБА_2 не було доведено фактичне припинення нею шлюбних відносин із ОСОБА_1 до моменту придбання спірного автомобіля, оскільки не було доведено того, що сторони вже з 2021 року спільно не проживали та спільного побуту й бюджету не мали.
Крім того відповідачкою не було доведено, що між сторонами по справі була домовленість про надання у користування ОСОБА_1 спірного автомобіля та сплати ним аліментів на утримання доньки на час перебування ОСОБА_2 за кордоном.
Фактичне спільне використання спірного автомобіля колишнім подружжям сторін підтверджується укладенням ними почергово договорів цивільно-правової відповідальності власника автомобіля VOLKSWAGEN TOURAN, 2008 року випуску, тип В2, номерний знак НОМЕР_1 , VIN НОМЕР_2 , що підтверджується полісом № 220280756 від 09 квітня 2024 року та договором № DGO-220280756 від 10 квітня 2024 року на ім'я ОСОБА_1 , а також полісами № 208485893 від 01 квітня 2022 року та № 214093070 від 12 квітня 2023 року на ім'я ОСОБА_2 .
Отже, оскільки зазначений транспортний засіб був набутий під час шлюбу сторін та є їхньою спільною сумісною власністю, суд вважає, що неотримання згоди іншого з подружжя при відчуженні такого майна є порушенням вимог ст. 60, 61, 63 СК України.
Відповідно дло нолрм чинного законодавства згода чоловіка відповідачки на відчуження автомобіля була потрібна, оскільки норми Сімейного кодексу та Цивільного кодексу мають вищу юридичну силу ніж «Порядок державної реєстрації (перереєстрації), зняття з обліку автомобілів, автобусів, мотоциклів усіх типів, марок і моделей, причепів, напівпричепів, мотоколясок, інших прирівняних до них транспортних засобів та мопедів», затверджений постановою КМУ № 1388 від 7 вересня 1998 року.
Виходячи із встановлених судом першої та апеляційної інстанцій обставин слід дійти висновку про те, що гроші від продажу спірного автомобіля не бути використані в інтересах сім'ї колишнього подружжя сторін, оскільки даний факт не було доведено ОСОБА_2 , враховуючи, що автомобіль був проданий відповідачкою у вересні 2024 році, коли за твердженням сторін фактичні шлюбні відносин між ними були припинені вже після введення в Україні воєнного стану в 2022 році.
За ч. 1 ст. 65 СК дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою.
На підставі ч. 1 ст. 69 СК дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.
Згідно із ч. 1 ст. 70 СК у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Таким чином, керуючись наведеними правовими нормами, враховуючи презумпцію права спільної сумісної власності спірного майна, колегія суддів прогоджується з висновком суду першої інстанції про те, що за встановленими обставинами справи ОСОБА_1 було доведено, що на автомобіль марки VOLKSWAGEN TOURAN, 2008 року випуску, тип В2, номерний знак НОМЕР_1 , VIN НОМЕР_2 позивач мав право власності в розмірі саме 1/2 частки.
Згідно із ч. 1, 2 ст. 71 СК та ч. 2 ст. 364 ЦК поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі, а у разі неподільності присуджується одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними, або реалізується через виплату грошової чи іншої матеріальної компенсації вартості його частки.
Отже, встанвоивши, що автомобіль марки VOLKSWAGEN TOURAN, 2008 року випуску, тип В2, номерний знак НОМЕР_1 , VIN НОМЕР_2 був придбаний у період перебування у шлюбі сторін, а відповідачкою не спростовано презумпцію спільності такого майна, суд дійшов обгрунтованого висновку про можливість вирішення питання щодо компенсації позивачу 1/2 частки вартості спірного автомобіля, оскільки відсутність згоди одного із співвласників на розпорядження майном, відчуженим за правочином, який виходить за межі дрібного побутового, є підставою вважати, що такий правочин порушив права позивача, отже правочин щодо відчуження транспортного засобу виходить за межі дрібного побутового та потребував згоди ОСОБА_1 , як іншого співвласника автомобіля.
Відповідно до п. 22 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» від 21 грудня 2017 року № 11, вартість майна, що підлягає поділу, визначається за погодженням між подружжям, а при недосягненні згоди виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи.
Аналогічна правова позиція була викладена Верховним Судом у постанові від 18 квітня 2018 року по справі № 201/14044/16-ц.
В разі, якщо сторона договору або інша зацікавлена особа хоче отримати еквівалент вартості майна, яке було відчужено без її згоди, вона має право подати позов про стягнення компенсації в розмірі частки відчуженого спільного майна, що є ефективним способом захисту без визнання правочину недійсним та застосування реституції. У цьому випадку важливим є встановлення на час вирішення спору ринкової вартості спільного майна, яке було відчужено, а у разі неможливості визначення такої вартості саме цього майна - ринкової вартості майна, подібного за якостями (технічними характеристиками) до відчуженого.
Аналогічна правова позиція була викладена Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 22 вересня 2022 року по справі № 125/2157/19.
Натомість, як було встановлено судом спірний автомобіль був відчужений відповідачкою без згоди ОСОБА_1 , внаслідок чого позивач має право на отримання компенсації 1/2 вартості такого майна.
В той же час суд встановив, що між сторонами не було досягнуто згоди щодо вартості вказаного автомобіля, тому його вартість повинна була визначатись його дійсної вартості на час розгляду справи в суді.
Суд при цьому зазначає, що у випадку відчуження (приховання) майна одним із подружжя проти волі іншого з подружжя та у зв'язку з цим неможливості встановлення його дійсної (ринкової) вартості, визначенню підлягає ринкова вартість подібного за своїми якостями (технічними характеристиками) майна на час розгляду справи. Такий підхід є гарантією справедливої сатисфакції особі у зв'язку з припиненням її права на спільне майно.
Аналогічна правова позиція була викладена Об'єднаною палатою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду в постанові від 03 жовтня 2018 року по справі № 127/7029/15-ц.
На підставі наведенного вище колегія суддів повністю погоджується з висновками суду першої інстанції про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог позивача.
Аргументи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, а стосуються переоцінки доказів, що виходить за межі повноважень суду апеляційної інстанції.
Фактично всі доводи, викладені в апеляційній скарзі не можуть бути взяті до уваги колегією суддів, оскільки вони фактично зводяться до переоцінки доказів та незгодою з висновками суду по їх оцінці. Проте, відповідно до вимог ст. 89 ЦПК України, оцінка доказів є виключною компетенцією суду, переоцінка доказів учасниками справи діючим законодавством не передбачена. Судом першої інстанції повно та всебічно досліджені обставини справи, перевірені письмові докази та надано їм належну оцінку.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.
Отже, вирішуючи спір, суд першої інстанції в достатньо повному обсязі встановив права і обов'язки сторін, що брали участь у справі, обставини справи, перевірив доводи і заперечення сторін, дав їм належну правову оцінку, ухвалив рішення, яке відповідає вимогам закону. Висновки суду обґрунтовані і підтверджуються письмовими доказами.
За таких обставин, колегія суддів вважає, що рішення суду ухвалено з дотриманням норм матеріального і процесуального законодавства, у зв'язку із чим апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду - без змін.
Керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 382 ЦПК України, суд,
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.
Рішення Жовтневого районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 03 грудня 2024 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає.
Повний текст постанови складено 18 березня 2025 року.
Головуючий:
Судді: