Справа № 640/18083/20
Головуючий суддя 1-ої інстанції - Токарева Марія Сергіївна
Суддя-доповідач - Сапальова Т.В.
18 березня 2025 року
м. Вінниця
Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
головуючого судді: Сапальової Т.В.
суддів: Ватаманюка Р.В. Капустинського М.М. ,
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м.Києві та Київській області на рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 11 листопада 2024 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м.Києві та Київській області про визнання протиправним та скасування рішення,
ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м.Києві та Київській області у якому просить:
- визнати протиправним та скасувати рішення від 06 листопада 2019 року № 80111500004108 про скасування посвідки на тимчасове проживання.
В обґрунтування заявлених позовних вимог позивач зазначив, що оскаржуване рішення відповідача є необґрунтованим та ґрунтується на припущеннях. Зазначив, що позивач тривалий час проживає на території України, а приймаючи оскаржуване рішення, відповідач не вказав фактичних обставин та доказів на підтвердження вчинення ним дій, які передбачені п.п.4 п.63 Порядку №322, які є необхідною підставою для скасування посвідки на тимчасове проживання. Крім того, позивач вказує, що його не було повідомлено про прийняття відповідачем оскаржуваного рішення та не вручено його копію.
Рішенням Житомирського окружного адміністративного суду від 11 листопада 2024 року задоволено адміністративний позов ОСОБА_1 до Центрального міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м.Києві та Київській області про визнання протиправним та скасування рішення:
-визнано протиправним та скасовано рішення Центрального міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м.Києві та Київській області від 06 листопада 2019 року № 80111500004108 про скасування посвідки на тимчасове проживання № НОМЕР_1 громадянину Азербайджану ОСОБА_1 .
Не погоджуючись із прийнятим судовим рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу, у якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким у задоволенні позовних вимог відмовити.
Відзив позивача на апеляційну скаргу на адресу Сьомого апеляційного адміністративного суду не надходив, що відповідно до ч.4 ст.304 КАС України не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.
Сторони в судове засідання не з'явились, про дату, час і місце судового засідання повідомлені належним чином, що підтверджується матеріалами справи.
Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі неприбуття жодного з учасників справи у судове засідання, хоча вони були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового засідання.
Відповідно до ч. 2 ст. 313 Кодексу адміністративного судочинства України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. З огляду на викладене, колегія суддів визнала за можливе розглянути справу в порядку письмового провадження.
Заслухавши доповідь судді, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на наступне.
Судом першої інстанції встановлено, що 23 липня 2019 року між ОСОБА_1 та громадянкою України ОСОБА_2 було укладено шлюб.
У зв'язку з укладенням шлюбу з громадянкою України позивачу була видана посвідка на тимчасове проживання та території України із строком дії до 30.07.2020.
06 листопала 2019 року Центральним міжрегіональним управлінням державної міграційної служби у м. Києві та Київській області було прийнято рішення про скасування посвідки на тимчасове проживання, виданої 31 липня 2019 року громадянину Азербайджану ОСОБА_1 за № 800078414 на підставі п.п. 4 п. 63 постанови КМУ №322 від 25.04.2018.
Вважаючи таке рішення протиправним, позивач звернувся до суду з даним позовом.
Приймаючи рішення по суті справи, суд першої інстанції вказав, що оскаржуване рішення відповідача не відповідає критерію необхідності у демократичному суспільстві, оскільки для позивача та членів його сім'ї скасування посвідки на тимчасове проживання має наслідком повну зміну способу життя родини, в складі якої наразі є двоє неповнолітніх дітей.
Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції з огляду на наступне.
Спірні правовідносини врегульовані Законом України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» від 22.09.2011 р. №3773-VІ (далі - Закон України №3773-VІ).
Згідно з частиною 14 статті 4 Закону №3773 іноземці та особи без громадянства, які прибули в Україну з метою возз'єднання сім'ї з особами, які є громадянами України, або під час перебування на законних підставах на території України у випадках, зазначених у частинах третій - тринадцятій цієї статті, уклали шлюб з громадянами України та отримали посвідку на тимчасове проживання, вважаються такими, які на законних підставах перебувають на території України на період до отримання дозволу на імміграцію.
Відповідно до частини третьої статті 5 Закону №3773 іноземці та особи без громадянства, зазначені у частинах четвертій - п'ятнадцятій, вісімнадцятій та двадцятій статті 4 цього Закону, отримують посвідку на тимчасове проживання.
У частині чотирнадцятій означеної статті визначено, що підставою для видачі посвідки на тимчасове проживання у випадку, передбаченому частиною чотирнадцятою статті 4 цього Закону, є заява іноземця або особи без громадянства і документ, що підтверджує факт перебування у шлюбі з громадянином України, дійсний поліс медичного страхування. Якщо шлюб між громадянином України та іноземцем або особою без громадянства було укладено за межами України відповідно до права іноземної держави, дійсність такого шлюбу визначається згідно із Законом України "Про міжнародне приватне право".
Відповідно до частини першої статті 51 Закону №3773 строк дії посвідки на тимчасове проживання для відповідних категорій іноземців та осіб без громадянства становить:
1) у випадку, визначеному частиною четвертою статті 4 цього Закону, - строк дії дозволу на застосування праці іноземців та осіб без громадянства;
2) у випадку, визначеному частиною п'ятою статті 4 цього Закону, - строк реалізації проекту міжнародної технічної допомоги, який зазначається в реєстраційній картці проекту;
3) у випадку, визначеному частиною дванадцятою статті 4 цього Закону, - два роки;
4) у випадку, визначеному частиною тринадцятою статті 4 цього Закону, - період навчання, який зазначається в документі, що підтверджує факт навчання в Україні;
4-1) у випадку, визначеному частиною двадцятою статті 4 цього Закону, - три роки;
5) в усіх інших випадках, визначених статтею 4 цього Закону, - один рік.
Частина третя вказаної статті передбачає, що строк дії посвідки на тимчасове проживання може бути продовжено необмежену кількість разів, за наявності підстав, передбачених законом.
Згідно зі статтею 53 Закону №3773 посвідка на тимчасове проживання видається у десятиденний строк з дня отримання заяви про її оформлення або продовження строку дії посвідки.
Іноземець або особа без громадянства подає документи для продовження строку дії посвідки на тимчасове проживання не пізніш як за 10 календарних днів до закінчення строку її дії.
Частиною першою статті 13 Закону України №3773-VІ встановлено, що в'їзд в Україну іноземцю або особі без громадянства не дозволяється:
в інтересах забезпечення національної безпеки України або охорони громадського порядку;
якщо це необхідно для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України та інших осіб, які проживають в Україні;
якщо при клопотанні про в'їзд в Україну така особа подала про себе завідомо неправдиві відомості або підроблені документи;
якщо паспортний документ такої особи, віза підроблені, зіпсовані чи не відповідають установленому зразку або належать іншій особі;
якщо така особа порушила у пункті пропуску через державний кордон України правила перетинання державного кордону України, митні правила, санітарні норми чи правила або не виконала законних вимог посадових та службових осіб органів охорони державного кордону, органів доходів і зборів та інших органів, що здійснюють контроль на державному кордоні;
якщо під час попереднього перебування на території України іноземець або особа без громадянства не виконали рішення суду або органів державної влади, уповноважених накладати адміністративні стягнення, або мають інші не виконані майнові зобов'язання перед державою, фізичними або юридичними особами, включаючи пов'язані з попереднім видворенням, у тому числі після закінчення терміну заборони подальшого в'їзду в Україну;
якщо така особа намагається здійснити в'їзд через контрольні пункти в'їзду - виїзду на тимчасово окуповану територію без спеціального дозволу або така особа під час попереднього перебування на території України здійснила виїзд із неї через контрольний пункт в'їзду - виїзду.
Відповідно до частини третьої статті 13 Закону України №3773-VІ рішення про заборону в'їзду в Україну приймається центральним органом виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики у сфері міграції, Службою безпеки України або органом охорони державного кордону.
Частиною першою статті 23 Закону України №3773 визначено, що нелегальні мігранти та інші іноземці та особи без громадянства, які вчинили злочин, адміністративні або інші правопорушення, несуть відповідальність відповідно до закону.
Постановою Кабінету Міністрів України №322 від 28.04.2018 затверджено Порядок оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на тимчасове проживання (надалі - Порядок №322).
Згідно з пунктом 1 Порядку №322 посвідка на тимчасове проживання (далі - посвідка) є документом, що посвідчує особу іноземця або особу без громадянства та підтверджує законні підстави для тимчасового проживання в Україні.
Відповідно до п.7 Порядку № 322 обмін посвідки здійснюється у разі:
1) зміни інформації, внесеної до посвідки;
2) виявлення помилки в інформації, внесеній до посвідки;
3) закінчення строку дії посвідки;
4) непридатності посвідки для подальшого використання.
Згідно з п. 14 Порядку № 322 ДМС має право отримувати інформацію про особу з наявних державних та єдиних реєстрів, інших інформаційних баз, що перебувають у власності держави або підприємств, установ та організацій, в обсязі, необхідному для ідентифікації особи у зв'язку з оформленням посвідки (у тому числі замість втраченої або викраденої), її обміном.
Доступ до зазначеної інформації здійснюється з дотриманням вимог Закону України Про захист інформації в інформаційно-телекомунікаційних системах.
У разі відсутності можливості надання ДМС прямого доступу до наявних державних та єдиних реєстрів, інших інформаційних баз, що перебувають у власності держави або підприємств, установ та організацій, чи надіслання запитів у електронній формі захищеними каналами зв'язку отримання відомостей про особу здійснюється шляхом надсилання запитів та надання відповідей на них у паперовій формі.
Відповідно до п. 35 Порядку № 322 після прийняття до розгляду заяви-анкети та доданих до неї документів працівник територіального органу/територіального підрозділу ДМС здійснює заходи з ідентифікації особи, на ім'я якої оформляється посвідка, а також перевірку інформації, зазначеної нею в заяві-анкеті, та поданих документів.
Згідно з п. 36 Порядку № 322 Ідентифікація особи здійснюється на підставі даних, що містяться у базі даних Реєстру, та відомчої інформаційної системи ДМС.
Перевірка законності перебування іноземця або особи без громадянства на території України здійснюється з використанням засобів інтегрованої міжвідомчої інформаційно-комунікаційної системи щодо контролю осіб, транспортних засобів та вантажів, які перетинають державний кордон, Аркан або шляхом надсилання запитів до Адміністрації Держприкордонслужби, відповідь на які Адміністрація Держприкордонслужби надає протягом трьох робочих днів з дня надходження такого запиту.
У разі необхідності підтвердження інших відомостей про іноземця або особи без громадянства або дійсності поданих ними документів надсилаються запити до відповідних державних органів або їх територіальних органів (підрозділів), які надають відповідь протягом трьох робочих днів з дня надходження такого запиту.
Відповідно до п. 37 Порядку № 322 рішення про оформлення посвідки приймається територіальним органом/територіальним підрозділом ДМС за результатами ідентифікації іноземця або особи без громадянства, перевірки поданих документів та відсутності підстав для відмови в її видачі.
Відповідно до підпункту 4 пункту 63 Порядку №322 посвідка скасовується територіальним органом/територіальним підрозділом ДМС, який її видав, у разі коли дії іноземця або особи без громадянства загрожують національній безпеці, громадському порядку, здоров'ю, захисту прав і законних інтересів громадян України та інших осіб, що проживають в Україні.
У пунктах 64-66 Порядку №322 передбачено, що рішення про скасування посвідки приймається керівником територіального органу/територіального підрозділу ДМС чи його заступником протягом п'яти робочих днів з дня надходження відомостей, які є підставою для її скасування. Копія рішення про скасування посвідки видається територіальним органом/територіальним підрозділом ДМС, який прийняв таке рішення, іноземцеві або особі без громадянства під розписку або надсилається такій особі і приймаючій стороні рекомендованим листом не пізніше ніж через п'ять робочих днів з дня його прийняття. Територіальний орган/територіальний підрозділ ДМС протягом п'яти робочих днів з дня прийняття рішення про скасування посвідки інформує про це ДМС та Адміністрацію Держприкордонслужби.
Відповідно до п. п. 6, 9, 19 ст. 1, п. 5 ст. 3, ч. 1, 2 ст. 12, ч. 4 ст. 18 Закону України «Про національну безпеку України» загрози національній безпеці України - явища, тенденції і чинники, що унеможливлюють чи ускладнюють або можуть унеможливити чи ускладнити реалізацію національних інтересів та збереження національних цінностей України.
Національна безпека України - захищеність державного суверенітету, територіальної цілісності, демократичного конституційного ладу та інших національних інтересів України від реальних та потенційних загроз.
Стратегія національної безпеки України - документ, що визначає актуальні загрози національній безпеці України та відповідні цілі, завдання, механізми захисту національних інтересів України та є основою для планування і реалізації державної політики у сфері національної безпеки.
Загрози національній безпеці України та відповідні пріоритети державної політики у сферах національної безпеки і оборони визначаються у Стратегії національної безпеки України, Стратегії воєнної безпеки України, Стратегії кібербезпеки України, інших документах з питань національної безпеки і оборони, які схвалюються Радою національної безпеки і оборони України і затверджуються указами Президента України.
Сектор безпеки і оборони України складається з чотирьох взаємопов'язаних складових: сили безпеки; сили оборони; оборонно-промисловий комплекс; громадяни та громадські об'єднання, які добровільно беруть участь у забезпеченні національної безпеки. Функції та повноваження складових сектору безпеки і оборони визначаються законодавством України.
До складу сектору безпеки і оборони входять: Міністерство оборони України, Збройні Сили України, Державна спеціальна служба транспорту, Міністерство внутрішніх справ України, Національна гвардія України, Національна поліція України, Державна прикордонна служба України, Державна міграційна служба України, Державна служба України з надзвичайних ситуацій, Служба безпеки України, Антитерористичний центр при Службі безпеки України, Служба судової охорони, Управління державної охорони України, Державна служба спеціального зв'язку та захисту інформації України, Апарат Ради національної безпеки і оборони України, розвідувальні органи України, центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну військово-промислову політику.
Національна поліція України є центральним органом виконавчої влади, що забезпечує громадську безпеку і порядок, охорону прав і свобод людини, інтересів суспільства і держави, протидію злочинності, а також надає визначені законом послуги з допомоги особам, які з особистих, економічних, соціальних причин або внаслідок надзвичайних ситуацій потребують такої допомоги.
Відповідно до ст. 2, п.п. 1-4 ч. 1 ст. 23 Закону України «Про національну поліцію», завданнями поліції є надання поліцейських послуг у сферах: 1) забезпечення публічної безпеки і порядку; 2) охорони прав і свобод людини, а також інтересів суспільства і держави; 3) протидії злочинності.
Поліція відповідно до покладених на неї завдань: здійснює превентивну та профілактичну діяльність, спрямовану на запобігання вчиненню правопорушень; виявляє причини та умови, що сприяють вчиненню кримінальних та адміністративних правопорушень, вживає у межах своєї компетенції заходів для їх усунення; вживає заходів з метою виявлення кримінальних, адміністративних правопорушень; припиняє виявлені кримінальні та адміністративні правопорушення; вживає заходів, спрямованих на усунення загроз життю та здоров'ю фізичних осіб і публічній безпеці, що виникли внаслідок учинення кримінального, адміністративного правопорушення.
В якості підстави для прийняття оскаржуваного рішення відповідачем зазначено п.п. 4 п. 63 «Порядку оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на тимчасове проживання», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 квітня 2018 року № 322, відповідно до якого посвідка скасовується територіальним органом/територіальним підрозділом ДМС, який її видав, у разі коли дії іноземця або особи без громадянства загрожують національній безпеці, громадському порядку, здоров'ю, захисту прав і законних інтересів громадян України та інших осіб, що проживають в Україні.
Як встановлено судами та підтверджується матеріалами справи, підставою для прийняття оскаржуваного рішення відповідачем стало подання Управління стратегічних розслідувань ГУНП в Житомирській області №44293/1/8101-19 про скасування посвідки на тимчасове проживання, про примусове повернення, видворення до країни походження або третьої країни іноземця.
Подання обґрунтовано тим, що відповідно до листа інформаційний лист сектору міжнародного поліцейського співробітництва ГУНП в Житомирській області від 04.09.20 і9 № 793/23/01/2019 встановлено, що ОСОБА_1 зареєстрований у селі Агалі Зангіланської області і 29.06.2019 виїхав до Грузії. Раніше неодноразово судимий, а саме, що : 17.04.1996 до позбавлення волі на 10 років; 28.02.2007 на 2 роки 6 місяців за ст. 134 (загроза вбивством чи заподіянням тяжкої шкоди здоров'ю) Кримінального кодексу Азербайджанської Республіки; 28.01.2009 до позбавлення волі на 1 рік та 6 місяців за ст. 182.2.3 (вимагання з метою зайняття великого розміру майна) та за ст. 228.4.1 (незаконне носіння вогнепальної зброї) Кримінального кодексу Азербайджанської Республіки; 17.12.2014 до позбавлення волі на 6 місяців відповідно до ст. 234.1 (незаконне виготовлення, придбання, зберігання, транспортування, передача чи продаж наркотичних засобів, психотропних речовин) КК Азербайджанської Республіки
Дослідивши обставини справи, колегія суддів встановила, що висновок відповідача про те, що дії позивача загрожують національній безпеці України та громадському порядку, не перевірено управлінням ДМС, а рішенням про скасування посвідки прийнято лише на підставі подання Управління стратегічних розслідувань ГУНП в Житомирській області №44293/1/8101-19, оскільки на підтвердження існування обставин та фактів, з якими відповідач пов'язує такий висновок, не надано суду належних та обгрунтованих доказів.
Крім того, зазначаючи про те, що позивач, перебуваючи на території України, своїми діями загрожує громадському порядку, здоров'ю, захисту прав і законних інтересів громадян та інших осіб, які проживають на території України, відповідач на виконання вимог ч.2 ст.77 КАС України повинен був навести обставини та факти стосовно позивача та дають підстави вважати такі висновки обгрунтованими.
Управління стратегічних розслідувань ГУНП в Житомирській області також не вказало на конкретні дії або вчинки позивача, які б вказували на вчинення або на намір вчинення позивачем тих дій, про які зазначило Управління у своєму поданні №44293/1/8101-19.
Таким чином, колегія суддів зазначає, що сам по собі факт дотримання відповідачем процедури прийняття оскаржуваного рішення без його належного обґрунтування та без підтвердження не може бути достатнім та безумовним підтвердженням для висновку про правомірність оскаржуваного рішення.
Колегія суддів вважає, що оскаржуване рішення не відповідає всім критеріям, які визначені ч.2 ст.2 КАС України, зокрема, критерію обґрунтованості, який відображає принцип обґрунтованості рішення або дії суб'єкта владних повноважень. Цей критерій вимагає від суб'єкта владних повноважень враховувати як обставини, на обов'язковість урахування яких прямо вказує закон, так і інші обставини, що мають значення у конкретній ситуації. Для цього він має ретельно зібрати і дослідити матеріали, що мають доказове значення у справі. Суб'єкт владних повноважень повинен уникати прийняття невмотивованих висновків, обґрунтованих припущеннями, а не конкретними обставинами. Несприятливе для особи рішення повинно бути вмотивованим.
Відповідно до п. 6 «Положення про Державну міграційну службу України», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20.08.2014 року №360, ДМС для виконання покладених на неї завдань має право: користуватися відповідними інформаційними базами даних державних органів, державною системою урядового зв'язку та іншими технічними засобами; проводити перевірки стану додержання органами виконавчої влади, громадянами, органами реєстрації, підприємствами, установами та організаціями вимог законодавства у сферах міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів і вносити пропозиції щодо усунення причин порушення таких вимог.
Колегія суддів зазначає, що будь-яка інформація (в тому числі органів державної прикордонної служби) може бути підставою для проведення міграційною службою перевірки та збору доказів щодо конкретної особи.
Без проведення відповідної перевірки вказаних обставин, прийняття ДМС рішення про відмову в оформленні посвідки на тимчасове проживання є лише формальністю та суперечить як діючому законодавству у даній сфері, так і вимогам статті 19 Конституції України, якою передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
В ході розгляду цієї справи відповідачем не надано доказів існування вироку суду, яким позивача засуджено за вчинення злочинів, чи постанови про притягнення до адміністративної відповідальності, де були б встановлені обставини, що мали б для суду преюдиційне значення.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 13.05.2021 року у справі №815/1063/18.
Крім того, в оскаржуваному рішенні відповідача не зазначено фактичних даних щодо вчинення або можливості вчинення саме позивачем конкретних протиправних дій на шкоду громадському порядку, здоров'ю, захисту прав і законних інтересів громадян та інших осіб, які проживають на території України.
Тобто, обгрунтованим є висновок суду першої інстанції, що на час прийняття оскаржуваного рішення Головне управління Державної міграційної служби України в Житомирській області не мало належних та допустимих доказів вини позивача у вчинені злочинів, зазначених у поданні Управління стратегічних розслідувань ГУНП в Житомирській області.
Колегія суддів зазначає, що апелянт не надав суду будь-яких підтверджень того, що позивач може бути причетний до вчинення протиправної діяльності, направленої на загрозу нанесення шкоди громадському порядку, здоров'ю, захисту прав і законних інтересів громадян та інших осіб, які проживають на території України.
Апелянт також не посилається на існування обставин притягнення позивача до кримінальної відповідальності в рамках будь-якого кримінального провадження.
Саме наявність кримінальної складової в діях особи може розглядатися як загроза національній безпеці України, громадському порядку, або правам і законним інтересам громадян України та інших осіб, які проживають в Україні.
Але доказів наявності саме таких складових в діях позивача відповідачем не надано, що, в свою чергу, також вказує на безпідставність оскаржуваного рішення.
Таким чином, колегія суддів приходить до висновку, що прийняті відповідачем рішення протирічать один одному і доводять те, що під час розгляду подання Управління стратегічних розслідувань ГУНП в Житомирській області співробітниками ГУ ДМС України в Житомирській області не оцінювалась та не перевірялась реальність існування наведених у поданні підстав для прийняття оскаржуваного рішення, а рішення фактично прийнято формально, тобто за наявності лише самого факту надходження вказаного подання.
Згідно ч.1 ст.9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Відповідно до ч.2 ст.77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
Згідно з ч.1 ст.90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
З огляду на вищезазначене, суд першої інстанції дійшов обгрунтованого висновку про необхідність задоволення позовних вимог шляхом визнання протиправним та скасування рішення Центрального міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м.Києві та Київській області від 06 листопада 2019 року № 80111500004108 про скасування посвідки на тимчасове проживання № НОМЕР_1 громадянину Азербайджану ОСОБА_1 .
Інші доводи апеляційної скарги не спростовують висновки суду першої інстанції і зводяться до переоцінки встановлених судом обставин справи.
На підставі вищевикладеного, колегія суддів апеляційної інстанції вважає, що рішення суду першої інстанції ґрунтується на всебічному, повному та об'єктивному розгляді всіх обставин справи, які мають значення для вирішення спору, відповідає нормам матеріального та процесуального права. Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, викладених у зазначеному рішенні, у зв'язку з чим підстав для його скасування не вбачається.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 315, 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд
апеляційну скаргу Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м.Києві та Київській області залишити без задоволення, а рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 11 листопада 2024 року - без змін.
Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку згідно зі ст.ст.328, 329 КАС України.
Головуючий Сапальова Т.В.
Судді Ватаманюк Р.В. Капустинський М.М.