26 лютого 2025 року
м. Київ
провадження № 22-ц/824/2782/2025
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - Євграфової Є. П. (суддя-доповідач),
суддів: Писаної Т. О., Гаращенка Д. Р.
при секретарі Мудрак Р. Р.
за участі заявника ОСОБА_1 та
представника ОСОБА_1 , ОСОБА_2 - адвоката Константинова О. Г.,
представника заінтересованої особи Кабінету міністрів України - Борискевич Ю. В.
розглянув у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , ОСОБА_2
на ухвалу Дніпровського районного суду міста Києва у складі судді Коваленко І. В.
від 06 вересня 2024 року
у цивільній справі № 755/14916/24 Дніпровського районного суду міста Києва
за заявою ОСОБА_1 , ОСОБА_2
заінтересовані особи: Міністерство соціальної політики України, Національна сервісна служба України, Кабінет міністрів України, Дарницька районна в м. Києві державна адміністрація
про встановлення юридичного факту, що має юридичне значення,
В вересні 2024 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 звернулись в суд з заявою про встановлення юридичного факту, що має юридичне значення, заінтересовані особи: Міністерство соціальної політики України, Національна сервісна служба України, Кабінет міністрів України, Дарницька районна в м. Києві державна адміністрація.
Звертаючись з даною заявою, заявники просили в порядку окремого провадження встановити юридичний факт, що їхнє вимушене переселення у травні 2022 року з території адміністративно-територіальної одиниці, на якій проводились бойові дії - міста Маріуполя, Донецької області до міста Києва, відбулось внаслідок повномасштабного вторгнення та збройної агресії Російської Федерації проти України.
Заявники вказують, що метою встановлення даного факту - вимушеного переселення з окупованої території України задля уникнення загрози життю, здоров'ю, свободи, особистих прав на свободу пересування, вираження думок, майнових прав, права на судовий захист на окупованій території саме у результаті збройної агресії Російської Федерації є визначення статусу заявників як осіб, що перебувають під захистом Конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року, ратифікованої Україною 03 липня 1954 року, з відповідними правовими наслідками.
Ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 06 вересня 2024 року відмовлено у відкритті провадження.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , посилаючись на неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, порушення норм процесуального права, просять ухвалу суду скасувати, ухвалити постанову про направлення справи для продовження розгляду до Дніпровського районного суду м. Києва.
Апелянти вказували, що звертаючись із заявою про встановлення факту, що має юридичне значення, заявники звертали увагу на те, що саме в результаті збройної агресії та воєнного конфлікту, який був розпочатий російською федерацією, вони були вимушені переселитися з тимчасово окупованої території. Вказували, що встановлення цього юридичного значимого для них факту необхідно для визначення його статусу, як осіб, на які поширюються дії Конвенції про захист цивільного населення під час війни. Постановою Кабінету Міністрів України «Про облік внутрішньо переміщених осіб» від 01 жовтня 2014 року № 529 затверджено порядок оформлення і видачі довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи. Утім, встановлена форма довідки не передбачає внесення відомостей про причину переміщення особи з місця свого постійного проживання.
Положеннями Законом України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» не передбачено порядку підтвердження і встановлення факту наявності збройного конфлікту або тимчасової окупації території України, проте не виключено можливість звернення внутрішньо переміщеної особи до суду для встановлення конкретної причини внутрішнього переміщення. Відповідний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду у постанові від 02 грудня 2020 року у справі № 428/2492/17.
Таким чином, вважають, що суд першої інстанції дійшов неправильного висновку про необхідність звернення заявникам до суду в порядку позовного провадження, оскільки чинне законодавство чітко передбачає порядок розгляду таких категорій справ, а саме у порядку подання заяви про встановлення юридичного факту, тобто окремого позовного провадження.
У поданому відзиві на апеляційну скаргу Кабінет Міністрів України, посилаючись на безпідставність доводів, викладених в апеляційній скарзі, просить залишити її без задоволення, а ухвалу суду залишити без змін, вважаючи її законною.
Інші учасники справи правом подачі відзиву на апеляційну скаргу не скористались.
В судовому засіданні суду апеляційної інстанції заявник ОСОБА_1 , а також представник заявників - адвокат Константинов О. Г., підтримали подану апеляційну скаргу з підстав та доводів, викладених в ній, просили про її задоволення.
Представник заінтересованої особи Кабінету міністрів України Борискевич Ю. В. проти апеляційної скарги заперечила, просила ухвалу суду залишити в силі.
Заслухавши доповідь судді Євграфової Є. П., пояснення заявника ОСОБА_1 , представника заявників - адвоката Константинова О. Г., представника заінтересованої особи Кабінету міністрів України - Борискевич Ю. В., дослідивши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, та відзиву на неї, колегія суддів виходить з наступного.
Відмовляючи у відкритті провадження у справі за поданою заявою, суд першої інстанції виходив з того, що вимога про встановлення юридичного факту, що вимушене переселення заявників у травні 2022 року з території адміністративно-територіальної одиниці, на якій проводились бойові дії з міста Маріуполя, Донецької області до міста Києва, відбулось внаслідок повномасштабного вторгнення та збройної агресії Російської Федерації проти України, породжуватиме для заявників відповідні юридичні наслідки, зокрема: виникнення права на отримання від відповідних органів соціального захисту населення України відповідної державної допомоги; виникнення права на отримання справедливої компенсації з держави-агресора, якою є Російська Федерація, що, у свою чергу, свідчить про наявність спору про право, роз'яснивши заявникам право на звернення до суду в порядку позовного провадження.
Однак, колегія суддів не може погодитись з таким висновком суду, з огляду на наступне.
Відповідно до частини сьомої статті 19 ЦПК України окреме провадження призначене для розгляду справ про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов для здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.
Статтею 293 ЦПК України визначено, що окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.
Суд розглядає в порядку окремого провадження, зокрема справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.
Частинами першою та другою статті 315 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи про встановлення факту: 1) родинних відносин між фізичними особами; 2) перебування фізичної особи на утриманні; 3) каліцтва, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги по загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню; 4) реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення; 5) проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу; 6) належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім'я, по батькові, місце і час народження якої, що зазначені в документі, не збігаються з прізвищем, ім'ям, по батькові, місцем і часом народження цієї особи, зазначеним у свідоцтві про народження або в паспорті; 7) народження особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту народження; 8) смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті; 9) смерті особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави вважати її загиблою від певного нещасного випадку внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру.
Отже, в порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, за наявності певних умов, а саме, якщо: згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; встановлення факту не пов'язується з наступним вирішенням спору про право.
Чинне цивільне процесуальне законодавство відносить до юрисдикції суду справи про встановлення фактів, від яких залежить виникнення, зміна або припинення суб'єктивних цивільних прав фізичних осіб. Проте, не завжди той чи інший факт, що має юридичне значення, може бути підтверджений відповідним документом через його втрату, знищення архівів тощо. Тому закон у певних випадках передбачає судовий порядок встановлення таких фактів.
Справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, належать до юрисдикції суду за таких умов:
- факти, що підлягають встановленню, повинні мати юридичне значення, тобто від них мають залежати виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян. Для визначення юридичного характеру факту потрібно з'ясувати мету встановлення;
- встановлення факту не пов'язується з подальшим вирішенням спору про право. Якщо під час розгляду справи про встановлення факту заінтересованими особами буде заявлений спір про право або суд сам дійде висновку, що у цій справі встановлення факту пов'язане з існуванням потреби вирішення в судовому порядку спору про право, суд залишає заяву без розгляду і роз'яснює цим особам, що вони вправі подати позов на загальних підставах;
- заявник не має іншої можливості одержати чи відновити документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення. Для цього заявник разом із заявою про встановлення факту подає докази на підтвердження того, що до її пред'явлення він звертався до відповідних організацій за одержанням документа, який посвідчував би такий факт, але йому в цьому було відмовлено із зазначенням причин відмови (відсутність архіву, запису в актах цивільного стану тощо);
- чинним законодавством не передбачено іншого позасудового порядку встановлення таких юридичних фактів.
Перелік юридичних фактів, що підлягають встановленню в судовому порядку, зазначений у статті 315 ЦПК України, не є вичерпним.
Частиною четвертою статті 315 ЦПК України встановлено, що суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо з заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, вбачається спір про право, а якщо спір про право буде виявлений під час розгляду справи - залишає заяву без розгляду.
Отже, встановлення юридичного факту за рішенням суду безпосередньо породжує певні юридичні наслідки, тобто від встановлення факту залежить виникнення, зміна або припинення особистих прав громадян.
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно з частиною першою статті 4 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Положення цієї статті ґрунтуються на положеннях Конституції України, які закріплюють обов'язок держави забезпечувати захист прав і свобод людини і громадянина судом (ст. 55).
У статті 129 Конституції України закріплені основні засади судочинства, які є конституційними гарантіями права на судовий захист.
Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Встановлення факту, що має юридичне значення, а саме вимушеного переселення з окупованої території Донецької області, яке відбулося унаслідок збройної агресії Російської Федерації та окупації Російською Федерацією частини території Донецької області, можливе лише у судовому порядку, оскільки законодавець не визначив іншого, позасудового способу встановлення причинно-наслідкового зв'язку між переселенням осіб із зони проведення бойових дій на сході України та військовою агресією Російської Федерації.
Верховним Судом переглядались справи про встановлення факту, що має юридичне значення, в яких заявники зверталися до судів та просили встановити факт про вимушене переселення після подій 2014 року з окупованої частини територій Луганської та Донецької областей, яке відбулося внаслідок збройної агресії РФ проти України та окупації РФ частини території Луганської і Донецької областей України, проте у цих справах вимоги стосувалися виключно встановлення факту вимушеного переселення, за умови, що вимоги про відшкодування шкоди заявниками у цих справах не заявлялися (справа № 2-о/381/134/16, справа № 428/13977/16, справа № 428/2492/17, справа № 712/983/17, № 320/5213/17, № 363/2981/16, № 428/2492/17, № 363/2981/16).
В поданій заяві заявники вказують, що метою встановлення даного факту - вимушеного переселення з окупованої території України задля уникнення загрози життю, здоров'ю, свободи, особистих прав на свободу пересування, вираження думок, майнових прав, права на судовий захист на окупованій території саме у результаті збройної агресії Російської Федерації є визначення статусу заявників як осіб, що перебувають під захистом Конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року, ратифікованої Україною 03 липня 1954 року, з відповідними правовими наслідками. Отже, факти, які просять встановити заявники, є юридичними, з тих підстав, що породжує правові наслідки лише для них. Тобто, заявники пред'явили в порядку окремого провадження у цивільному судочинстві тільки вимоги про встановлення факту вимушеного переселення.
За таких обставин, суд першої інстанції прийшов до помилкового висновку про відмову у відкритті провадження у даній справі.
Оскільки порушення норм процесуального права призвели до постановлення помилкової ухвали, така ухвала суду першої інстанції підлягає скасуванню з підстав визначених ст. 379 ЦПК України із направленням справи для продовження розгляду до суду першої інстанції
Керуючись ст. ст. 367, 374, 379, 381-384 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 задовольнити.
Ухвалу Дніпровського районного суду міста Києва від 06 вересня 2024 року скасувати, справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена до Верховного Суду шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови складений 14 березня 2025 року.
Судді: Є. П. Євграфова
Т. О. Писана
Д. Р. Гаращенко