Справа № 620/12715/24 Головуючий у 1 інстанції: Соломко І.І.
Суддя-доповідач: Вівдиченко Т.Р.
19 березня 2025 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
Судді-доповідача Вівдиченко Т.Р.
Суддів Ганечко О.М.
Ключковича В.Ю.
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Чернігівського окружного адміністративного суду від 22 жовтня 2024 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державного спеціалізованого підприємства «Центральне підприємство з поводження з радіоактивними відходами» про визнання протиправною бездіяльність та зобов'язання вчинити певні дії, -
Позивач - ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Державного спеціалізованого підприємства «Центральне підприємство з поводження з радіоактивними відходами» про визнання протиправною бездіяльність та зобов'язання вчинити певні дії.
Ухвалою Чернігівського окружного адміністративного суду від 22 жовтня 2024 року визнано неповажними причини пропуску строку звернення до суду, що викладені у заяві про поновлення строку звернення до суду, в частині позовних вимог за період з січня 2022 року по 17.03.2024, позовну заяву в цій частині повернуто позивачу.
Не погодившись з ухвалою суду, позивач - ОСОБА_1 звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати ухвалу суду та направити справу до суду першої інстанції, посилаючись на порушення судом норм процесуального права.
05 листопада 2024 року до Шостого апеляційного адміністративного суду від позивача - ОСОБА_1 надійшло клопотання про доповнення апеляційної скарги.
22 листопада 2024 року до Шостого апеляційного адміністративного суду від відповідача - Державного спеціалізованого підприємства «Центральне підприємство з поводження з радіоактивними відходами» надійшов відзив на апеляційну скаргу, яким підтримує позицію суду першої інстанції.
Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України, суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).
Частиною 2 статті 311 КАС України визначено, що якщо під час письмового провадження за наявними у справі матеріалами суд апеляційної інстанції дійде висновку про те, що справу необхідно розглядати у судовому засіданні, то він призначає її до апеляційного розгляду в судовому засіданні.
Згідно ч. 2 ст. 312 КАС України, апеляційні скарги на ухвали суду першої інстанції, зазначені в пунктах 3, 6, 7, 11, 14, 26 частини першої статті 294 цього Кодексу, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження).
Колегія суддів, враховуючи обставини даної справи, а також те, що апеляційна скарга подана на ухвалу, перегляд якої можливий за наявними у справі матеріалами на підставі наявних у ній доказів, визнала можливим розглянути справу в порядку письмового провадження.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, з наступних підстав.
Матеріали справи свідчать, що, звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 просив:
- визнати протиправною бездіяльність Державного спеціалізованого підприємства «Центральне підприємство з поводження з радіоактивними відходами» щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 витрат на відрядження за період з січня 2022 року у розмірі 300 гривень за кожен день перебування у відрядженні, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 02.02.2011 року №98 «Про суми та склад витрат на відрядження державних службовців, а також інших осіб, що направляються у відрядження підприємствами, установами та організаціями, які повністю або частково утримуються (фінансуються) за рахунок бюджетних коштів»;
- зобов'язати Державне спеціалізоване підприємство Державного спеціалізованого підприємства «Центральне підприємство з поводження з радіоактивними відходами» нарахувати та виплатити ОСОБА_1 витрати на відрядження за період з січня 2022 року по дату прийняття рішення судом у розмірі 300 гривень за кожен день перебування у відрядженні відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 02.02.2011 року №98 «Про суми та склад витрат на відрядження державних службовців, а також інших осіб, що направляються у відрядження підприємствами, установами та організаціями, які повністю або частково утримуються (фінансуються) за рахунок бюджетних коштів», з урахуванням раніше виплачених сум.
Ухвалою Чернігівського окружного адміністративного суду від 23 вересня 2024 року позовну заяву залишено без руху та встановлено позивачеві десятиденний строк для усунення недоліків позовної заяви з дня отримання копії даної ухвали.
Залишаючи позовну заяву без руху, суд першої інстанції, зокрема, вказав, що до суду позивач звернувся 18.09.2024, отже, позивачем пропущено тримісячний строк звернення до суду, встановлений статтею 233 КЗпП України, з урахуванням необмеженого строку звернення до суду до 01.07.2023.
На виконання вимог ухвали суду про залишення позовної заяви без руху, ОСОБА_1 подано до суду першої інстанції клопотання, в якому наведено обґрунтування дотримання строку звернення до суду з позовом. Зокрема, позивач вказав, що фактично був ознайомлений з відомостями про нарахування заробітної плати та інформацією щодо причин невірного нарахування та виплати витрат на відрядження за вахтовий метод роботи, передбаченої постановою Кабінету Міністрів України №98 від 01.01.2022 року лише після отримання серпні 2024 року відповіді відповідача та довідок. Крім того, позивач зазначив, що до спірних правовідносинах норми Закону України «Про оплату праці», Кодексу законів про працю України, а також інших підзаконних нормативних актів з питань оплати праці є спеціальними порівняно з нормами КАС України. Тому, в даному випадку, повинні застосовуватися положення спеціальних норм в частині можливості звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Разом з тим, оскаржуваною ухвалою суду першої інстанції від 22 жовтня 2024 року визнано неповажними причини пропуску строку звернення до суду в частині позовних вимог за період з січня 2022 року по 17.03.2024 та позовну заяву в цій частині повернуто позивачу.
Так, повертаючи позовну заяву в частині, суд першої інстанції вказав, що предметом спору в даній справі є виплата позивачу добових за відрядження в належному розмірі за період з січня 2022 року по день винесення рішення суду. При щомісячному отриманні позивачем заробітної плати за весь спірний період, позивач повинен був знати про розмір виплачених йому добових за відрядження. Тобто, про розмір належних сум добових позивач мав знати щоразу при отриманні заробітної плати.
Також, судом першої інстанції зазначено, що доводів, які б свідчили про наявність об'єктивно непереборних обставин, пов'язаних з дійсними істотними перешкодами та труднощами для своєчасного вчинення дій щодо звернення до суду з позовом за захистом порушеного права, протягом установленого законом строку, позивачем суду не наведено.
Таким чином, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що позивач не надав належні та допустимі докази існування об'єктивних чи суб'єктивних обставин, які перешкоджали йому звернутись до суду за захистом своїх прав за період з січня 2022 року по 17.03.2024, в строк встановлений ст. 122 КАС України. Враховуючи викладене, позивач без поважних причин пропустив строк звернення до суду з позовними вимогами за вказаний період.
Надаючи оцінку вищевказаним висновкам суду першої інстанції, колегія суддів зазначає наступне.
Частиною 1 статті 5 КАС України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси.
Відповідно до ч. 1 ст. 122 КАС України, позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Згідно частини 5 статті 122 КАС України, для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк.
За правилами ч. 1 ст. 121 КАС України, суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення.
Отже, строк звернення до адміністративного суду - це проміжок часу після виникнення спору у публічно-правових відносинах, протягом якого особа має право звернутися до адміністративного суду із заявою за вирішенням цього спору і захистом своїх прав, свобод чи інтересів. При цьому, перебіг такого строку починається з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Матеріали справи свідчать, що позивач оскаржує бездіяльність відповідача щодо ненарахування та невиплати йому витрат на відрядження у розмірі 300 гривень за кожен день перебування у відрядженні, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 02.02.2011 року №98 «Про суми та склад витрат на відрядження державних службовців, а також інших осіб, що направляються у відрядження підприємствами, установами та організаціями, які повністю або частково утримуються (фінансуються) за рахунок бюджетних коштів». При цьому, в оскаржуваній ухвалі суду першої інстанції спірним є період з січня 2022 року по 17.03.2024.
Так, у постанові від 11 липня 2024 року у справі №990/156/23 Велика Палата Верховного Суду сформулювала правовий висновок щодо питання про те, положення якої норми підлягають застосуванню у питанні визначення строку звернення до суду у справах, пов'язаних з порушенням закону про оплату праці у публічно-правових відносинах.
У вказаній справі Велика Палата Верховного Суду зазначила, що положення статті 122 КАС України не містять норми, які б врегульовували порядок звернення осіб, які перебувають (перебували) на публічній службі, до адміністративного суду у справах про стягнення належної їм заробітної плати (середнього заробітку за час вимушеного прогулу та за час недопуску до продовження виконання повноважень) у разі порушення законодавства про оплату праці. В судовій практиці усталеним є підхід щодо застосування приписів КЗпП України у разі неврегульованості нормами спеціального законодавства правовідносин щодо проходження публічної служби, у яких виник спір. Такий підхід відповідає висновкам Конституційного Суду України, сформульованим у рішенні від 07 травня 2002 року № 8-рп/2002, за змістом якого при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов'язаних зі спорами щодо проходження публічної служби, суд, встановивши відсутність у спеціальних законах норм, може застосовувати норми КЗпП України, у якому визначені основні трудові права працівника.
Велика Палата Верховного Суду, також, зазначила, що норма статті 233 КЗпП України є нормою матеріального права, яка визначає строк судового захисту права працівника у разі порушення законодавства про працю. Вказана норма поширює свою дію на всіх працівників та службовців підприємства, установи, організації та незалежно від характеру їх трудової діяльності, у тому числі на осіб, які проходять публічну чи державну службу.
Відповідно до частин першої та другої статті 233 КЗпП України (у редакції, чинній до змін, внесених згідно із Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин" від 01 липня 2022 року №2352-IX, далі - Закон України від 01.07.2022 №2352-IX), "працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до місцевого загального суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення. У разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком".
Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01.07.2022 №2352-IX, який набрав чинності з 19 липня 2022 року, частини першу і другу статті 233 КЗпП України викладено в такій редакції:
«Працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.
Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні,- у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116)».
Колегія суддів враховує, що 06 квітня 2023 року Верховний Суд ухвалив рішення за результатами розгляду зразкової справи №260/3564/22, залишене без змін постановою Великої Палати Верховного Суду від 21 вересня 2023 року, предметом спору якої також є недотримання законодавства про оплату праці. У вказаному рішенні сформовано наступні висновки: «До 19.07.2022 Кодекс законів про працю України не обмежував будь-яким строком право працівника на звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати. Після цієї дати строк звернення до суду з трудовим спором, у тому числі про стягнення належної працівнику заробітної плати, обмежений трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права. При цьому, з огляду на згадані правові позиції Конституційного Суду України щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів, Верховний Суд дійшов висновку про поширення дії частини першої статті 233 КЗпП України в редакції Закону України від 01.07.2022 №2352-IX тільки на ті відносини, які виникли після набуття цією нормою закону чинності».
Отже, у рішенні від 06 квітня 2023 року у зразковій справі №260/3564/22 Верховний Суд виклав правову позицію щодо поширення дії частини першої статті 233 КЗпП України в редакції Закону України від 01.07.2022 №2352-IX лише на ті відносини, які виникли після набуття цією нормою закону чинності.
Враховуючи вищезазначене, колегія суддів вважає, що до спірних позовних вимог за період до 19 липня 2022 року підлягає застосуванню частина 2 статті 233 КЗпП України, у редакції, чинній до змін, внесених Законом України від 01.07.2022 №2352-IX, якою визначено, що працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Отже, суд першої інстанції в цій частині дійшов передчасного висновку про пропуск позивачем строку звернення до суду з даним позовом.
Відповідно до частини 2 статті 6 КАС України, суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.
Згідно практики Європейського суду з прав людини, реалізуючи положення Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, необхідно уникати занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, так як доступ до правосуддя повинен бути не лише і фактичним, але і реальним. Надмірний формалізм при вирішені питання щодо прийняття позовної заяви або скарги - є порушенням права на справедливий судовий захист.
Також, Європейський Суд з прав людини сформував правову позицію, відповідно до якої, встановлення обмежень доступу до суду повинно застосовуватися з певною гнучкістю і без надзвичайного формалізму, воно не застосовується автоматично і не має абсолютного характеру; перевіряючи його виконання, слід звертати увагу на обставини справи (справи «Белле проти Франції», «Ільхан проти Туреччини», «Пономарьов проти України», «Щокін проти України» тощо).
Колегія суддів звертає увагу на те, що у справі «Bellet v. France» Європейський суд з прав людини зазначив, що «стаття 6 параграфу 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданих національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права»
Не можуть бути встановлені обмеження щодо реалізації права на судовий захист у такий спосіб або до такої міри, щоб саму суть права було порушено; ці обмеження повинні переслідувати легітимну мету та має бути розумний ступінь пропорційності між використаними засобами та поставленими цілями (справа «Мушта проти України»).
У рішенні по справі «Мірагаль Есколано та інші проти Іспанії» від 13 січня 2000 року та у рішенні по справі «Перес де Рада Каваніллес проти Іспанії» від 28 жовтня 1998 року Європейський Суд з прав людини вказав, що надто суворе тлумачення внутрішніми судами процесуальної норми позбавило заявників права доступу до суду і завадило розгляду їхніх позовних вимог. Це визнане порушенням пункту 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Таким чином, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції при прийнятті оскаржуваної ухвали дійшов передчасного висновку про необхідність повернення позовної заяви в частині позовних вимог, а тому, зазначена ухвала суду підлягає скасуванню, а справу слід передати на розгляд суду першої інстанції.
Згідно частини 3 статті 312 КАС України, у випадках скасування судом апеляційної інстанції ухвал про відмову у відкритті провадження у справі, про повернення позовної заяви, зупинення провадження у справі, закриття провадження у справі, про залишення позову без розгляду справа (заява) передається на розгляд суду першої інстанції.
Керуючись ст.ст. 241, 242, 243, 308, 311, 312, 315, 317, 321, 322, 325, 328 КАС України, колегія суддів,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
Ухвалу Чернігівського окружного адміністративного суду від 22 жовтня 2024 року скасувати, а справу передати на розгляд до суду першої інстанції.
Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач Вівдиченко Т.Р.
Судді Ганечко О.М.
Ключкович В.Ю.