Справа № 320/20387/24 Суддя (судді) першої інстанції: Дудін С.О.
19 березня 2025 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
Судді-доповідача:Ключковича В.Ю.
Суддів: Грибан І.О., Кузьмишиної О.М.,
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Міністерства внутрішніх справ України на рішення Київського окружного адміністративного суду від 29 листопада 2024 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Міністерства внутрішніх справ України про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити певні дії,
До Київського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 з адміністративним позовом до Міністерства внутрішніх справ України, в якому просить суд:
- визнати протиправними дії Міністерства внутрішніх справ України - Департаменту охорони здоров'я щодо відмови у гарантованому безоплатному медичному обслуговуванні у закладах охорони здоров'я МВС України на підставі пункту 4 Розділу VI Прикінцеві та перехідні положення Закону України «Про Бюро економічної безпеки України» від 28.01.2021 №1150-ХІ;
- зобов'язати Міністерство внутрішніх справ України - Департамент охорони здоров'я надати на підставі пункту 4 Розділу VI Прикінцеві та перехідні положення Закону України «Про Бюро економічної безпеки України» від 28.01.2021 №1150-ХІ гарантоване безоплатне медичне обслуговування у закладах охорони здоров'я МВС України.
Обґрунтовуючи свої вимоги позивач повідомив, що він був звільнений з органів податкової міліції у відставку за віком, перебуває на обліку в Головному управлінні Пенсійного фонду України в місті Києві з 01.10.2005 та отримує пенсію за вислугу років відповідно до Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» від 09.04.1992 №2262-ХІ. Позивач стверджує, що у зв'язку з прийняттям та набранням чинності Законом України «Про Бюро економічної безпеки України» від 28.01.2021 №1150-ХІ він має право на безоплатне медичне обслуговування у закладах охорони здоров'я МВС України, проте відповідачем відмовлено у реалізації такого права з посиланням на відсутність фінансування МВС України.
Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 29 листопада 2024 року адміністративний позов задоволено повністю.
При цьому суд першої інстанції виходив з того, що колишні працівники податкової міліції, у тому числі й позивач, мають право на безоплатне медичне забезпечення в закладах охорони здоров'я Міністерства внутрішніх справ України.
Не погоджуючись із вказаним судовим рішенням, представник Міністерства внутрішніх справ України подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Київського окружного адміністративного суду від 29 листопада 2024 року та ухвалити нове, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Міністерства внутрішніх справ України відмовити повністю, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм права, невідповідність висновків суду обставинам справи, що призвело до неповного з'ясування обставин справи та прийняття необґрунтованого рішення.
В обґрунтування апеляційної скарги зазначено, що прикріплення на безоплатне медичне обслуговування до МВС зазначеної категорії осіб (колишніх працівників податкової служби) за рахунок видатків МВС буде порушенням статті 51 Бюджетного кодексу України, оскільки особи рядового і начальницького складу податкової міліції, звільнені із служби за віком, через хворобу, не були працівниками МВС.
Апелянт наголошує, що не є правонаступником Державної податкової служби України та Державної фіскальної служби України. При ліквідації податкової міліції відповідним актом Кабінету Міністрів України Міністерство внутрішніх справ України не визначено державним органом - правонаступником податкової міліції чи державним органом, якому передано її функції. Кошти від інших державних органів (бюджетних установ) на забезпечення медичного обслуговування осіб рядового і начальницького складу податкової міліції, звільнених із служби, з моменту набрання чинності Законом України «Про Бюро економічної безпеки України» не надходили.
Також відповідач вказує на порушення судом норм процесуального права та зазначає, що позовна заява не містить жодних обґрунтувань та пояснень щодо правомірності участі саме Департаменту охорони здоров'я та реабілітації в статусі відповідача ураховуючи те, що останній не є юридичною особою та не наділений достатнім обсягом адміністративної процесуальної дієздатності.
Разом з тим, відповідачем заявлено клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
Крім того, відповідачем подано клопотання про участь у судовому засіданні.
Ухвалами Шостого апеляційного адміністративного суду від 26 грудня 2024 року та від 28 січня 2025 року відкрито апеляційне провадження та призначено справу до судового розгляду в порядку письмового провадження.
10 березня 2025 року представником позивача подано відзив на апеляційну скаргу та заявлено вимогу про стягнення з Міністерства внутрішніх справ України на користь ОСОБА_1 судові витрати на правничу допомогу адвоката в розмірі фіксованої суми 30 000 грн.
10 березня 2025 року представником позивача подано заперечення на клопотання відповідача про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла наступних висновків.
Щодо клопотання відповідача про розгляд справи в судовому засіданні, колегія суддів зазначає наступне.
Частинами 2 та 3 статті 12 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що спрощене позовне провадження призначене для розгляду справ незначної складності та інших справ, для яких пріоритетним є швидке вирішення справи.
Загальне позовне провадження призначене для розгляду справ, які через складність або інші обставини недоцільно розглядати у спрощеному позовному провадженні.
У той же час, згідно частин 1-3 статті 257 Кодексу адміністративного судочинства України за правилами спрощеного позовного провадження розглядаються справи незначної складності.
За правилами спрощеного позовного провадження може бути розглянута будь-яка справа, віднесена до юрисдикції адміністративного суду, за винятком справ, зазначених у частині четвертій цієї статті.
При вирішенні питання про розгляд справи за правилами спрощеного або загального позовного провадження суд враховує: 1) значення справи для сторін; 2) обраний позивачем спосіб захисту; 3) категорію та складність справи; 4) обсяг та характер доказів у справі, в тому числі чи потрібно у справі призначати експертизу, викликати свідків тощо; 5) кількість сторін та інших учасників справи; 6) чи становить розгляд справи значний суспільний інтерес; 7) думку сторін щодо необхідності розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження.
Відповідно до частини 4 статті 12, частини 4 статті 257 Кодексу адміністративного судочинства України виключно за правилами загального позовного провадження розглядаються справи у спорах:
1) щодо оскарження нормативно-правових актів, за винятком випадків, визначених цим Кодексом;
2) щодо оскарження рішень, дій та бездіяльності суб'єкта владних повноважень, якщо позивачем також заявлено вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної такими рішеннями, діями чи бездіяльністю, у сумі, що перевищує п'ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб;
3) про примусове відчуження земельної ділянки, інших об'єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, з мотивів суспільної необхідності;
4) щодо оскарження рішення суб'єкта владних повноважень, на підставі якого ним може бути заявлено вимогу про стягнення грошових коштів у сумі, що перевищує п'ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб;
5) щодо оскарження рішень Національної комісії з реабілітації у правовідносинах, що виникли на підставі Закону України "Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років";
6) щодо оскарження індивідуальних актів Національного банку України, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, Міністерства фінансів України, Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку, рішень Кабінету Міністрів України, визначених частиною першою статті 266-1 цього Кодексу.
У той же час, спірні правовідносини не відносяться до категорії справ, передбачених частиною 4 статті 12 Кодексу адміністративного судочинства України.
Як вбачається з поданого клопотання відповідача, в такому не наведено доводів, які б свідчили про те, що характер спірних правовідносин та предмет доказування вимагають проведення судового засідання або посилань на обставини, які можливо встановити лише у такий спосіб.
Колегія суддів звертає увагу, що відповідно до частин 1-3 статті 44 Кодексу адміністративного судочинства України учасники справи мають рівні процесуальні права та обов'язки.
Учасники справи зобов'язані добросовісно користуватися належними їм процесуальними правами і неухильно виконувати процесуальні обов'язки.
Учасники справи мають право: ознайомлюватися з матеріалами справи, робити з них витяги, копії, одержувати копії судових рішень; подавати докази; брати участь у судових засіданнях, якщо інше не визначено законом; брати участь у дослідженні доказів; ставити питання іншим учасникам справи, а також свідкам, експертам, спеціалістам; подавати заяви та клопотання, надавати пояснення суду, наводити свої доводи, міркування щодо питань, які виникають під час судового розгляду, і заперечення проти заяв, клопотань, доводів і міркувань інших осіб; ознайомлюватися з протоколом судового засідання, записом фіксування судового засідання технічними засобами, робити з них копії, подавати письмові зауваження з приводу їх неправильності чи неповноти; оскаржувати судові рішення у визначених законом випадках; користуватися іншими визначеними законом процесуальними правами.
За приписами частин 5 та 7 статті 44 Кодексу адміністративного судочинства України учасники справи зобов'язані: виявляти повагу до суду та до інших учасників судового процесу; сприяти своєчасному, всебічному, повному та об'єктивному встановленню всіх обставин справи; з'являтися в судове засідання за викликом суду, якщо їх явка визнана судом обов'язковою; подавати наявні у них докази в порядку та строки, встановлені законом або судом, не приховувати докази; надавати суду повні і достовірні пояснення з питань, які ставляться судом, а також учасниками справи в судовому засіданні; виконувати процесуальні дії у встановлені законом або судом строки; виконувати інші процесуальні обов'язки, визначені законом або судом.
Документи (в тому числі процесуальні документи, письмові та електронні докази тощо) можуть подаватися до суду, а процесуальні дії вчинятися учасниками справи в електронній формі з використанням Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи, за винятком випадків, визначених цим Кодексом.
Стаття 261 Кодексу адміністративного судочинства України встановлює наступні особливості подання заяв по суті справи у спрощеному позовному провадженні.
Відзив подається протягом п'ятнадцяти днів з дня вручення відповідачу ухвали про відкриття провадження у справі.
Позивач має право подати до суду відповідь на відзив, а відповідач - заперечення протягом строків, встановлених судом в ухвалі про відкриття провадження у справі.
Треті особи мають право подати пояснення щодо позову у строк, встановлений судом в ухвалі про відкриття провадження у справі, а щодо відзиву - протягом десяти днів з дня його отримання.
Колегія суддів зазначає, що розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін ніяким чином не обмежує процесуальні права учасників справи, а свої пояснення та докази у справі учасники справи мають можливість надати до суду за правилами, встановленими Кодексом адміністративного судочинства України.
Згідно з пунктом 10 частини 6 статті 12 Кодексу адміністративного судочинства України для цілей цього Кодексу справами незначної складності є інші справи, у яких суд дійде висновку про їх незначну складність, за винятком справ, які не можуть бути розглянуті за правилами спрощеного позовного провадження.
Дослідивши клопотання відповідача, матеріали справи, предмет та підстави позову, склад учасників справи, тощо, беручи до уваги пункт 20 частини 1 статті 4 та частини 6 статті 12 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів дійшла висновку, що дана справа є справою незначної складності, а характер спірних правовідносин та предмет доказування не вимагають її розгляду в порядку загального позовного провадження, а тому у задоволенні зазначеного клопотання необхідно відмовити.
Поряд з цим, клопотання відповідача про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів вважає необґрунтованим та таким, що не підлягає задоволенню, оскільки згідно статті 346 Кодексу адміністративного судочинства України тільки суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів наділений повноваженнями щодо передання справи на розгляд палати.
Відповідно до фактичних обставин справи, наказом Державної податкової адміністрації України від 06.06.2006 №560-о внесено зміни до наказу ДПА України від 23.09.2005 №1702-0 «Про звільнення ОСОБА_1 », виклавши абзаци 1-й та 2-й в такій редакції:
«Згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 30 жовтня 1998 року №1716 «Про проходження служби особами начальницького складу податкової міліції та обчислення їм вислуги років, призначення та виплати пенсій і грошової допомоги», Положенням про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ Української РСР, затвердженим постановою Кабінету Міністрів Української РСР від 29.07.1991 року №114, звільнити з органів податкової міліції у відставку за пунктом 65 підпунктом «а» (за віком): підполковника податкової міліції ОСОБА_1 (Н-875623) - заступника начальника відділу - начальника відділення організації оперативного супроводження ВПП відділу організації оперативного супроводження ВПП та банківських установ оперативного управління Головного управління податкової міліції, 30 вересня 2005 року».
Позивач є пенсіонером та отримує пенсію за вислугу років, на підтвердження чого матеріали справи містять копію пенсійного посвідчення № НОМЕР_1 , виданого 16.02.2016.
Листом відповідача від 21.12.2023 №С-37927 за результатами розгляду звернення позивача щодо безоплатного медичного обслуговування у закладах охорони здоров'я, що належать до сфери управління МВС України, ветеранів податкової міліції згідно із Законом України «Про Бюро економічної безпеки України», повідомлено, що раніше медичне обслуговування пенсіонерів та ветеранів податкової міліції в закладах охорони здоров'я, що належать до сфери управління МВС України, здійснювалось на підставі укладання договорів між Державною фіскальною службою України та ЗОЗ МВС України. Тобто, фінансування витрат на реалізацію пільги з медичного обслуговування для пенсіонерів та ветеранів податкової міліції здійснювалося ДФС. Департамент вважає, що прикріплення на безоплатне медичне обслуговування до ЗОЗ МВС зазначеної категорії осіб за рахунок видатків МВС є порушенням статті 51 Бюджетного кодексу України, оскільки такі особи не були працівниками МВС, а МВС не є правонаступником ДФС України.
Означеним листом позивачу запропоновано звернутися за місцем реєстрації (проживання) до лікаря закладу охорони здоров'я будь-якої організаційно-правової форми, та оформити декларацію на медичні послуги.
Не погоджуючись з правомірністю відмови відповідачем у наданні гарантованого безоплатного медичного обслуговування, позивач звернувся з даним позовом до суду.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що у відповідача відсутні правові підстави для відмови позивачу у наданні йому безоплатного медичного обслуговування як ветерану податкової міліції.
Переглядаючи оскаржуване рішення в межах позовних вимог та доводів апеляційної скарги, колегія суддів зазначає наступне.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що в справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
У зв'язку з набуттям чинності 25 березня 2021 року Закону №1150-ІХ, згідно з вимогами постанови Кабінету Міністрів України від 18 грудня 2018 року №1200 «Про утворення Державної податкової служби України та Державної митної служби України» (далі - Постанова №1200), абзацу другого пункту 3 постанови Кабінету Міністрів України від 15 травня 2019 року №395 «Питання Державної податкової служби» (із змінами і доповненнями), здійснюються відповідні заходи, пов'язані з реорганізацією (ліквідацією) Державної фіскальної служби України (далі - ДФС), що передбачені Порядком здійснення заходів, пов'язаних з утворенням, реорганізацією або ліквідацією міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2011 року №1074 (далі - Постанова №1074).
24.11.2021 Кабінет Міністрів України прийняв розпорядження №1493-р «Про початок діяльності Бюро економічної безпеки», згідно з яким погодився із пропозицією Бюро про початок його діяльності та можливість виконання зазначеним Бюро функцій і завдань щодо протидії правопорушенням, що посягають на функціонування економіки держави.
З огляду на відсутність згідно з додатком 1 до постанови Кабінету Міністрів України від 5 квітня 2014 року №85 «Про Деякі питання затвердження граничної чисельності працівників апарату та територіальних органів центральних органів виконавчої влади, інших державних органів», визначеної чисельності працівників апарату та територіальних органів ДФС, а також відсутність у визначених Додатком № 3 до проекту Закону України №6000 від 15 вересня 2021 року «Про Державний бюджет України на 2022 рік» (прийнятий Верховною Радою України 02.12.2021) видатків у 2022 році на утримання ДФС та реалізацію заходів з реорганізації (ліквідації) ДФС, станом на 01.01.2022 всі співробітники ДФС, у тому числі особи начальницького складу податкової міліції, а також ті, які входили до складу Комісії з реорганізації Державної фіскальної служби, вивільнені.
Починаючи з 01.01.2022, Державною фіскальною службою України припинено виконання функцій органу виконавчої влади України.
Пунктом 4 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №1150-ІХ встановлено, що за колишніми працівниками податкової міліції, у тому числі пенсіонерами, а також членами їхніх сімей, іншими особами зберігаються пільги, компенсації і гарантії, передбачені для колишніх поліцейських, членів їхніх сімей, інших осіб, встановлені Законом України «Про Національну поліцію».
Особам рядового і начальницького складу податкової міліції, звільненим із служби за віком, через хворобу, гарантується безоплатне медичне обслуговування у закладах охорони здоров'я Міністерства внутрішніх справ України.
Відповідно до статті 95 Закону України «Про Національну поліцію» поліцейським гарантується безоплатне медичне забезпечення в закладах охорони здоров'я Міністерства внутрішніх справ України.
До того ж, згідно із пунктом 1 частини 1 статті 6 Закону № 203/98-ВР ветеранам військової служби, органів внутрішніх справ, Національної поліції України, податкової міліції, Бюро економічної безпеки України, державної пожежної охорони, Державної кримінально-виконавчої служби України, служби цивільного захисту, Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України надається безоплатне користування закладами охорони здоров'я Міністерства оборони України, Служби безпеки України, Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України, Міністерства внутрішніх справ України, центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну податкову політику, інших центральних органів виконавчої влади та військових формувань.
За приписами статті 4 Закону № 203/98-ВР забезпечення виконання цього Закону, інших нормативно-правових актів щодо соціального захисту ветеранів військової служби, органів внутрішніх справ, Національної поліції України, податкової міліції, Бюро економічної безпеки України, державної пожежної охорони, Державної кримінально-виконавчої служби України, служби цивільного захисту, Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України та членів їхніх сімей покладається на органи державної влади та органи місцевого самоврядування.
Відповідно до частини другої статті 51 Бюджетного кодексу України витрати на безоплатне або пільгове матеріальне і побутове забезпечення, на яке згідно із законодавством України мають право окремі категорії працівників бюджетних установ, військовослужбовці, особи рядового і начальницького складу, поліцейські, співробітники Служби судової охорони (крім категорій, пільги яким передбачаються пунктом «ї» частини першої статті 77 Основ законодавства України про охорону здоров'я, частиною четвертою статті 29 Основ законодавства України про культуру, абзацом першим частини третьої статті 57 Закону України «Про освіту»), а також у частині медичної допомоги і санаторно-курортного лікування та відпочинку для оздоровлення - члени сімей військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу, поліцейських, співробітників Служби судової охорони, пенсіонерів з числа військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу, поліцейських, співробітників Служби судової охорони та члени їхніх сімей, здійснюються за рахунок бюджетних асигнувань на функціонування цих бюджетних установ.
Так, категорію осіб, до якої належать колишні працівники податкової міліції Законом прирівняно до категорії колишніх поліцейських, а не до категорії колишніх працівників БЕБ.
Відповідно до статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України та статті 17 Закон України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Європейський суд з прав людини у своєму рішенні від 20 жовтня 2011 року у справі «Рисовський проти України» (заява № 29979/04) підкреслив особливу важливість принципу «належного урядування», який передбачає, що в разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб.
Також Європейський суд з прав людини у справі «Лелас проти Хорватії» зазначив, що державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати своєчасного виконання своїх обов'язків.
Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються (рішення у справі «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки», «Ґаші проти Хорватії», «Трґо проти Хорватії»).
У справі «Бакалов проти України» та у справі «Терем ЛТД, Чечеткін та Оліус проти України» ЄСПЛ зазначив, що відсутність бюджетних коштів, передбачених у видатках Державного бюджету України, не є підставою для звільнення від відповідальності за порушення зобов'язання.
Таким чином, колегія суддів визнає обґрунтованим висновок суду першої інстанції про те, що колишні працівники податкової міліції, у тому числі й позивач, мають право на безоплатне медичне забезпечення в закладах охорони здоров'я Міністерства внутрішніх справ України; наявність та реалізація такого права не залежить від того, який суб'єкт є правонаступником Державною фіскальною службою України.
Суд акцентує увагу, що відповідних застережень щодо правонаступництва у пункті 4 Розділу VI Прикінцеві та перехідні положення Закону України «Про Бюро економічної безпеки України» від 28.01.2021 №1150-ХІ не міститься, що свідчить про суб'єктивне трактування відповідачем норм законодавства.
У зв'язку із наведеним, колегія суддів відхиляє доводи апелянта про те, що Державна фіскальна служба України (ЄДРПОУ 39292197) станом на час розгляду спірних правовідносин не припинена як юридична особа та знаходяться в стадії ліквідації без визначення правонаступника.
Крім того, реалізація вказаного права позивачем не має залежати від належного виконання відповідних функцій та повноважень органами влади, у тому числі й відповідачем. Незабезпечення державними органами механізму та ресурсів для реалізації права позивача на безоплатне медичне забезпечення в закладах охорони здоров'я Міністерства внутрішніх справ України, передбаченого пунктом 4 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №1150-ІХ, не може зумовлювати негативні наслідки для позивача.
Також, судова колегія критично оцінює висновки відповідача про те, що суд не має права спонукати інший орган державної влади до прямого порушення закону, зокрема статті 51 Бюджетного кодексу України в інтересах позивача, навіть з мотивів захисту його прав та звертає увагу на приписи пункту 4 частини першої статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України, за якими кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії.
Згідно зі статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Крім того, у відповідності до пп.7 п.1 р. ІІ Інструкції про порядок медичного обслуговування в закладах охорони здоров'я МВС, затвердженої наказом Міністерства внутрішніх справ України від 03.06.2016 року №462 право на медичне обслуговування в закладах охорони здоров'я МВС мають громадяни України з числа: колишніх поліцейських, осіб рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, які були звільнені зі служби за станом здоров'я, за віком, у зв'язку зі скороченням штату; колишніх працівників міліції, звільнених зі служби в органах внутрішніх справ за віком, хворобою або вислугою років; колишніх працівників міліції, які станом на день опублікування Закону України «Про Національну поліцію» проходили службу в органах внутрішніх справ і мали календарну вислугу не менше п'яти років і продовжили роботу в Міністерстві внутрішніх справ України або Національній поліції (їх територіальних органах, закладах та установах) на посадах, що заміщуються державними службовцями відповідно до Закону України «Про державну службу», а в навчальних, медичних закладах, установах забезпечення та науково-дослідних установах - на будь-яких посадах та яким призначено пенсію на підставі Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб»; військовослужбовців НГУ, звільнених з військової служби за віком, станом здоров'я, та осіб, звільнених з військової служби в запас або у відставку зі складу внутрішніх військ Міністерства внутрішніх справ України; осіб, на яких поширюється дія Законів України «Про статус ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ, ветеранів Національної поліції і деяких інших осіб та їх соціальний захист», «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», «Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні», за умови їх перебування на медичному обслуговуванні в закладі охорони здоров'я МВС, при звільненні зі служби, військової служби чи займаної посади.
З урахуванням наведеного у сукупності, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про те, що у відповідача відсутні правові підстави для відмови позивачу у наданні йому безоплатного медичного обслуговування як ветерану податкової міліції.
Щодо покликань відповідача на постанову Верховного Суду від 17.06.2020 у справі № 826/4364/17, колегія суддів зазначає, що такі висновки є нерелевантними до правовідносин у цій справі, адже були сформовані за інших обставин у справах та містять інший суб'єктний склад учасників правовідносин.
Судова колегія відхиляє доводи відповідача щодо оскарження разом із рішенням ухвали суду першої інстанції від 03.11.2022 про відкриття провадження у справі №640/18846/22, як таку, що прийнято з порушенням норм процесуального права, оскільки предметом апеляційного перегляду є рішення суду першої інстанції у справі № 320/20387/24.
В контексті доводів щодо неналежності відповідача судом враховано, що позивачем вказано у позовній заяві відповідачем Міністерство внутрішніх справ України та код ЄДРПОУ 00032684, що є кодом даної юридичної особи. Крім того, оскаржуваний лист відповідача від 21.12.2023 №С-37927 за результатами розгляду листа ОСОБА_1 не містить зауважень та мотивів щодо помилкового адресата вказаного звернення.
Відповідно до пункту 30 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27 вересня 2001 року, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя.
Згідно пункту 29 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Ruiz Torija v. Spain» від 9 грудня 1994 року, статтю 6 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов'язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи.
Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (справа «Серявін проти України», рішення від 10 лютого 2010 року).
Згідно пункту 41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення.
З огляду на наведене апеляційний суд надав правову оцінку визначальним доводам апеляційної скарги.
Суд зауважує, що не надання оцінки іншим доводам сторін жодним чином не відобразилось на повноті та об'єктивності дослідження судом обставин справи та не вплинуло на результат апеляційного розгляду.
На підставі викладеного, судова колегія вважає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права і дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог, а доводи апеляційної скарги не спростовують висновки суду першої інстанції.
Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 315 та статті 316 Кодексу адміністративного судочинства України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Таким чином, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
Щодо розподілу судових витрат, суд зазначає таке.
У відзиві на апеляційну скаргу позивач просить стягнути з Міністерства внутрішніх справ України на користь ОСОБА_1 судові витрати на правничу допомогу адвоката в розмірі фіксованої суми 30 000 грн.
Згідно з ч.1 статті 132 Кодексу адміністративного судочинства України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Згідно з абз.1 ч.7 ст.139 Кодексу адміністративного судочинства України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
Суд врахував, що в обґрунтування понесених витрат на професійну правничу допомогу позивач подав до суду лише ордер про надання правничої допомоги серія АА №1548995, свідоцтво про право на зайняття адвокатською діяльністю та посвідчення адвоката Андрієнка С.О.
Водночас, суду не надано акту приймання-передачі, детального опису наданих послуг правничої допомоги, доказів їх оплати.
Суд враховує правові висновки Європейського суду з прав людини, викладені в рішеннях від 26.02.2015 у справі «Баришевський проти України» від 10.12.2009, у справі «Гімайдуліна і інших проти України» від 12.10.2006, у справі «Двойних проти України» від 30 березня 2004 року, у справі «Меріт проти України», в яких ЄСПЛ, оцінюючи вимогу заявника щодо здійснення компенсації витрат, виходив з того, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними, а їх розмір обґрунтованим.
Оскільки позивачем не надано жодних належних та допустимих доказів понесених судових витрат на професійну правничу допомогу у цій справі, відсутні підстави для їх стягнення на користь позивача.
Керуючись статтями 241-244, 250, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Апеляційну скаргу Міністерства внутрішніх справ України - залишити без задоволення, а рішення Київського окружного адміністративного суду від 29 листопада 2024 року - без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та може бути оскаржена до Верховного Суду в порядку і строки, визначені статтями 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя доповідач: В.Ю. Ключкович
Судді: І.О. Грибан
О.М. Кузьмишина