27 січня 2025 рокуСправа №160/27078/24
Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Луніної О.С., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без виклику учасників справи в порядку письмового провадження у місті Дніпрі адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до НОМЕР_1 прикордонного загону Державної прикордонної служби України (Військова частина НОМЕР_2 ) про визнання протиправним та скасування рішення, -
10.10.2024 року до Дніпропетровського окружного адміністративного суду через підсистему «Електронний суд» надійшла позовна заява ОСОБА_1 , в якій позивач, з урахуванням уточненої позовної заяви, просить:
- визнати протиправним та скасувати рішення НОМЕР_1 прикордонного загону в особі начальника 1-го відіпс впс « ІНФОРМАЦІЯ_1 » ОКПП " ІНФОРМАЦІЯ_2 " старшого лейтенанта ОСОБА_2 №2234 від 30.09.2024 року про відмову у перетині громадянином України - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , паспорт громадянина України для виїзду за кордон серії НОМЕР_3 30.09.2024 року державного кордону України.
В обґрунтування позовних вимог зазначається, що 30 вересня 2024 року позивач прибув до міжнародного пункту пропуску "Паланка- Маяки-Удобне" з метою перетину державного кордону України на виїзд, виконуючи свої обов'язки як один із двох водіїв на транспортному засобі, що здійснював міжнародні перевезення. При цьому, за твердженням позивача, інформація про нього як водія була внесена до відповідної інформаційної системи, адміністратором якої є Укртрансбезпека, а перетин кордону здійснювався на транспортному засобі, який є засобом провадження господарської діяльності ліцензіата, повна маса якого становить 3500 кілограмів та більше. Однак у рішенням НОМЕР_1 прикордонного загону в особі начальника 1-го відіпс впс « ІНФОРМАЦІЯ_1 » ОКПП " ІНФОРМАЦІЯ_2 " старшого лейтенанта ОСОБА_2 №2234 від 30.09.2024 року позивачеві було відмовлено у перетині державного кордону України. При цьому, як наголошує позивач, у спірному рішенні не зазначено жодної законодавчо визначеної підстави для тимчасового обмеження його права на виїзд з України, а також не зазначено документи, що підтверджують підставу для виїзду за кордон, які не було ним надано на паспортний контроль, а, відтак не вказано жодної причини для відмови останньому в перетині кордону. На підставі викладеного, позивач вважає, що спірним рішенням відповідача були порушені його право на працю, а також право вільного пересування та перетину кордону, передбачені Конституцією України, що зумовило його звернення до суду з цим позовом.
Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 18 жовтня 2024 року позовну заяву ОСОБА_1 залишено без руху та надано позивачеві строк для усунення недоліків позовної заяви протягом 5 (п'яти) днів, з моменту отримання копії даної ухвали, шляхом надання до суду: належним чином оформлений, відповідно до ст. 160 КАС України, адміністративний позов із визначенням належного відповідача у справі.
На виконання вимог вищевказаної ухвали суду, 28 жовтня 2024 року до Дніпропетровського окружного адміністративного суду через підсистему «Електронний суд» від позивача надійшла уточнена позовна заява.
Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 20 листопада 2024 року, клопотання ОСОБА_1 про звільнення від сплати судового збору було задоволено та звільнено ОСОБА_1 від сплати судового збору. Крім того, відмовлено у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про розгляд справи у загальному позовному провадженні та участі у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду. Відкрито провадження в адміністративній справі №160/27078/24 за вищевказаною позовною заявою ОСОБА_1 та призначено цю справу до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без виклику учасників справи (у письмовому провадженні) за наявними у справі матеріалами у приміщенні Дніпропетровського окружного адміністративного суду.
03 грудня 2024 року до суду через підсистему «Електронний суд» від Військової частини НОМЕР_2 надійшла заява про залишення позову без розгляду.
Також, 03 грудня 2024 року до суду через підсистему «Електронний суд», з наступним наданням 10.12.2024 року до канцелярії суду, від Військової частини НОМЕР_2 надійшли пояснення, в яких останнім було зазначено, що позивач намагався перетнути державний кордон України на виїзд 30.09.2024 року, тобто під час дії на території України правового режиму воєнного стану. Разом із тим, переміщення через державний кордон України осіб, транспортних засобів та вантажів підлягають прикордонному контролю. Як зазначив позивач, на підтвердження права перетинання державного кордону за п. 29 Правил №57 він надав: копію наказу про прийняття на роботу №3к-24; повідомлення про прийняття працівника на роботу; квитанцію №2 про реєстрацію повідомлення в податковій; посвідчення про приписку до призовної дільниці №22/166 Д-а/3; витяг з Реєстру (Резерв+); паспорт громадянина України для виїзду за кордон. Але слід відмітити, що жодний з наведених документів не підтверджує мету поїздки та не надає можливості представникам Держприкордонслужби встановити наявність права перетинання державного кордону під час дії воєнного стану. Так, трудовий договір свідчить лише про існування трудових відносин між фізичною особою-підприємцем ОСОБА_3 та позивачем, і сам по собі не підтверджує ані наявності у роботодавця ліцензії на право провадження господарської діяльності з міжнародних перевезень, ані наявності інформації про позивача як про водія у відповідній інформаційній системі, адміністратором якої є Укртрансбезпека. Даний договір також не підтверджує мету поїздки. Також, слід відмітити що даний «трудовій договір» не відповідає формі трудового договору між працівником і фізичною особою, яка використовує найману працю, затвердженої наказом Міністерства праці та соціальної політики України 08 червня 2001 року № 260 (форма із змінами, внесеними згідно з наказами Міністерства праці та соціальної політики № 320 від 14 жовтня 2010 року, № 660 від 16 вересня 2014 року). Отже, окрім того що договір не свідчить про наявність у позивача права перетину кордону, передбаченого пунктом 29 Правил № 57, юридична сила даного договору була сумнівною для відповідача при перевірці документів позивача. Копія наказу про прийняття на роботу, квитанції, військово-обліковий документ та інші заявлені позивачем документи також не надають можливості з'ясувати наявність права на перетин кордону, та не підтверджують мету поїздки. Надані позивачем документи, зокрема ті що долучені до позовної заяви, не є достатніми доказами, які б свідчили про наявність обставин в контексті предмету доказування - наявності права на перетинання державного кордону відповідно до пункту 29 Правил № 57, а більшість з них взагалі є неналежними доказами, оскільки даного предмету доказування не стосуються взагалі. Крім того, відповідач зазначає, що зі знімку екрану неможливо встановити, чи дійсно він свідчить про внесення відомостей про позивача як про водія у відповідній інформаційній системі, адміністратором якої є Укртрансбезпека. Наведений знімок екрану не тільки не засвідчений, а також взагалі не відображує жодної конкретної інформації щодо статусу позивача як водія відповідного підприємства, який має право виїзду за кордон. Відповідач, перевіряючи документи позивача, не мав можливості встановити те про що стверджує позивач, оскільки знімок екрана містить недостатньо інформації, а отже даний доказ є недостатнім, а у зв'язку із відсутністю будь-яких ознак що він є витягом з інформаційної системі, адміністратором якої є Укртрансбезпека. Також відповідач зауважує, що позивач надає до суду посвідчення водія категорії В. Відповідно до абзацу 5 пункту 3 Положення про порядок видачі посвідчень водія та допуску громадян до керування транспортними засобами, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 травня 1993 року № 340, посвідчення категорії В надає право керувати автомобілями, дозволена максимальна маса яких не перевищує 3500 кілограмів (7700 фунтів), а кількість сидячих місць, крім сидіння водія, - восьми. Вказане свідчить про те, що позивач вводить суд в оману, оскільки транспортний засіб має повну масу 3500 кілограмів та менше, а не більше, а тому позивач не може бути законним водієм даного транспортного засобу, виходячи з наданого посвідчення водія. Крім того, позивач не надавав посвідчення водія для перевірки відповідачем, оскільки в наведеному ним самим переліку документів даний посвідчення водія не міститься. Також, відповідач зауважує, що будь-якого документу, які б міг свідчити про те що транспортний засіб MERCEDES-BENZ SPRINTER НОМЕР_4 є саме засобом провадження господарської діяльності ліцензіата (абзац 3 пункту 29 Правил № 57), позивач під час перевірки не надав, та до суду також не додає. Крім того, долучений до позову витяг про прийняття рішення про видачу ліцензії від 10 жовтня 2022 року, оскільки він сформований 08 жовтня 2024 року, тобто більш ніж через тиждень після відмови позивачу в перетинанні кордону, а тому позивач не міг надати його відповідачу на перевірку. Отже, за сукупністю наведеного слідує, що надані позивачем документи не підтверджували мету поїздки, позивач не надав відповідачу можливості встановити наявність у позивача права на перетинання кордону, передбаченого пунктом 29 Правил № 57, а тому позивачу було правомірно відмовлено в перетинанні державного кордону, відповідно до абзацу 13 пункту 2 Правил № 57 та частини 1 статті 14 Закону №1710-VI.
23.12.2024 року до суду через підсистему «Електронний суд» від представника відповідача надійшла відповідь на відзив, в якій останнім підтримано власну позицію, викладену у позовній заяві, а також зазначено, що доводи Військової частини НОМЕР_2 , викладені у поясненнях є необґрунтованими та безпідставними.
Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 27.01.2025 року відмовлено у задоволнні клопотання Військової частини НОМЕР_2 про залишення позову без розгляду у справі №160/27078/24 за позовною заявою ОСОБА_1 до НОМЕР_1 прикордонного загону Державної прикордонної служби України (Військова частина НОМЕР_2 ) про визнання протиправним та скасування рішення.
Відповідно до ч.1 ст.257 КАС України за правилами спрощеного позовного провадження розглядаються справи незначної складності.
Згідно з ч.1 ст.258 КАС України суд розглядає справи за правилами спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів із дня відкриття провадження у справі.
Частиною 4 статті 243 КАС України встановлено, що судове рішення, постановлене у письмовому провадженні, повинно бути складено у повному обсязі не пізніше закінчення встановлених цим Кодексом строків розгляду відповідної справи, заяви або клопотання.
Згідно з ч.5 ст.250 КАС України датою ухвалення судового рішення в порядку письмового провадження є дата складення повного судового рішення.
Дослідивши матеріали справи та надані сторонами докази, проаналізувавши зміст норм матеріального та процесуального права, що регулюють спірні правовідносини, суд доходить висновку про відмову у задоволенні позовних вимог у повному обсязі, з огляду на таке.
Судом встановлено та матеріалами справи підтверджено, що 30 вересня 2024 року громадянин ОСОБА_1 прибув до міжнародного пункту пропуску "Паланка- Маяки-Удобне" з метою здійснення перетину державного кордону на виїзд з України, надавши на паспортний контроль: трудовий договір між працівником і фізичною особою, яка використовує найману працю від 28.09.2024 року; копію наказу про прийняття на роботу №3к-24; повідомлення про прийняття працівника на роботу/укладення гіг-контракту; Квитанцію №2 про реєстрацію повідомлення в ДПС україни; посвідчення про приписку до призовної дільниці №22/166 Д-а/3; Витяг з Реєстру (Резерв+); паспорт громадянина України для виїзду за кордон.
Начальником 1-го відіпс впс « ІНФОРМАЦІЯ_1 » ОКПП " ІНФОРМАЦІЯ_2 " старшим лейтенантим ОСОБА_4 прийнято рішення про відмову в перетинанні державного кордону України громадянину України №2234 від 30.09.2024 року, яким відмовлено у перетинанні державного кордону України на виїзд з України на підставі «Правил перетинання державного кордону громадянами України», затвердженого постановою КМУ №57 від 27.01.1995.
Позивач, не погодившись із рішенням відповідача, звернувся до суду із даним позовом.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, що склались між сторонами, суд зазначає про таке.
За приписами ст. 19 Конституції України правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.
Статтею 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.
Відповідно до ст. 64 Конституції України конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції.
У Рішенні від 14.11.2001 N 15-рп/2001 Конституційний Суд України підкреслив, що вільне пересування і вибір місця проживання є суттєвою гарантією свободи особистості, умовою її професійного і духовного розвитку. Це право, як і інші права і свободи людини, є невідчужуваним та непорушним (стаття 21 Конституції України). Водночас назване право не є абсолютним. Свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України можуть бути обмежені, але тільки законом (стаття 33 Конституції України).
Допустимість обмеження свободи пересування, вільного вибору місця проживання в межах держави та права вільно залишати територію країни визнається і міжнародним правом. Зокрема, стаття 2 Протоколу № 4 до Конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 року закріплює правило, за яким здійснення права на свободу пересування і свободу вибору місця проживання, вільно залишати будь-яку країну, включаючи свою власну, не може зазнавати жодних обмежень, крім тих, що передбачені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної або громадської безпеки, для забезпечення громадського порядку, запобігання злочинам, для охорони здоров'я або моралі чи з метою захисту прав і свобод інших осіб.
Порядок здійснення права громадян України на виїзд з України і в'їзд в Україну, порядок оформлення документів для зарубіжних поїздок, визначає випадки тимчасового обмеження права громадян на виїзд з України і встановлює порядок розв'язання спорів у цій сфері регулюється Законом України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України» № 3857-XII від 21.01.1994.
Відповідно до ст. 1 Закону України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України» громадянин України має право виїхати з України, крім випадків, передбачених цим Законом, та в'їхати в Україну.
Частиною 1 ст. 6 Закону України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України» встановлено підстави для тимчасового обмеження права громадян України на виїзд з України. Право громадянина України на виїзд з України може бути тимчасово обмежено у випадках, коли: 1) він обізнаний з відомостями, які становлять державну таємницю, - до закінчення терміну, встановленого статтею 12 цього Закону; 3) стосовно нього у порядку, передбаченому кримінальним процесуальним законодавством, застосовано запобіжний захід, за умовами якого йому заборонено виїжджати за кордон, - до закінчення кримінального провадження або скасування відповідних обмежень; 4) він засуджений за вчинення кримінального правопорушення - до відбуття покарання або звільнення від покарання; 5) він ухиляється від виконання зобов'язань, покладених на нього судовим рішенням або рішенням інших органів (посадових осіб), що підлягає примусовому виконанню в порядку, встановленому законом, - до виконання зобов'язань або сплати заборгованості зі сплати аліментів; 9) він перебуває під адміністративним наглядом Національної поліції - до припинення нагляду; 10) він є керівником юридичної особи або постійного представництва нерезидента (згідно з відомостями з Єдиного державного реєстру, наданими відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань»), що не виконує встановленого Податковим кодексом України податкового обов'язку щодо сплати грошових зобов'язань, що призвело до виникнення у такої юридичної особи або постійного представництва нерезидента податкового боргу в сумі, що перевищує 1 мільйон гривень, та якщо такий податковий борг не сплачено протягом 240 календарних днів з дня вручення платнику податків податкової вимоги, - до погашення суми такого податкового боргу, у зв'язку з яким таке обмеження встановлюється.
Втім, зазначені підстави для тимчасового обмеження громадян у виїзді за межі території України функціонують за відсутності особливих правових режимів.
Так, Указом Президента України від 24.02.2022 № 64/2022, затвердженим Законом України від 24.02.2022 № 2102-ІХ, у зв'язку з військовою агресією російської федерації проти України в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24.02.2022 строком на 30 діб, строк дії якого в подальшому продовжувався та діє до сьогоднішнього дня.
Згідно з п. 2 Указу № 64/2022 постановлено запроваджувати та здійснювати передбачені Законом України «Про правовий режим воєнного стану» заходи і повноваження, необхідні для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави.
Пунктом 3 Указу № 64/2022 передбачено, що у зв'язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30 - 34, 38, 39, 41 - 44, 53 Конституції України, а також вводитися тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб в межах та обсязі, що необхідні для забезпечення можливості запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного стану, які передбачені частиною першою статті 8 Закону України «Про правовий режим воєнного стану».
Таким чином, вказаний правовий режим в силу Закону України «Про правовий режим воєнного стану» є правовою основою запровадження певних обмежень для конституційних прав і свобод громадян з встановленням чітких критеріїв запровадження таких обмежень у зв'язку з військовою агресією Російської Федерації проти України.
Зміст правового режиму воєнного стану, порядок його введення та скасування, правові засади діяльності органів державної влади, військового командування, військових адміністрацій, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій в умовах воєнного стану, а також гарантії прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб визначає Закон України «Про правовий режим воєнного стану» від 12.05.2015 № 389-VIII.
Відповідно до ст. Закону України «Про правовий режим воєнного стану» воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.
Згідно з п. 6 ч. 1 ст. 8 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» в Україні або в окремих її місцевостях, де введено воєнний стан, військове командування разом із військовими адміністраціями (у разі їх утворення) можуть самостійно або із залученням органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування запроваджувати та здійснювати в межах тимчасових обмежень конституційних прав і свобод людини і громадянина, а також прав і законних інтересів юридичних осіб, передбачених указом Президента України про введення воєнного стану, такі заходи правового режиму воєнного стану як встановлювати у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, особливий режим в'їзду і виїзду, обмежувати свободу пересування громадян, іноземців та осіб без громадянства, а також рух транспортних засобів, встановлювати у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, заборону або обмеження на вибір місця перебування чи місця проживання осіб на території, на якій діє воєнний стан; забороняти громадянам, які перебувають на військовому або спеціальному обліку у Міністерстві оборони України, Службі безпеки України чи Службі зовнішньої розвідки України, змінювати місце проживання (місце перебування) без дозволу військового комісара або керівника відповідного органу Служби безпеки України чи Служби зовнішньої розвідки України; обмежувати проходження альтернативної (невійськової) служби тощо.
Отже, в умовах дії особливого правового режиму воєнного стану правовий статус громадян, обмеження їх прав та гарантій їх здійснення визначено Законом України «Про правовий режим воєнного стану». Такі обмеження прав у свою чергу характеризуються законністю мети, легітимністю підстав таких обмежень, обсягом прав, які підпадають під такі обмеження, межі, визначені тимчасовим періодом дії особливого режиму воєнного стану.
Зазначене цілком узгоджується з приписами ст. 64 Конституції України, норми якої знайшли своє продовження у правовому регулюванні Закону України «Про правовий режим воєнного стану».
Одночасно із введенням воєнного стану Указом Президента України від 24.02.2022 № 65/2022 «Про загальну мобілізацію», затвердженого Законом України від 03.03.2022 № 2105-IX, у зв'язку з військовою агресією російської федерації проти України та з метою забезпечення оборони держави, підтримання бойової і мобілізаційної готовності Збройних Сил України та інших військових формувань, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пунктів 1, 17, 20 частини першої статті 106 Конституції України постановлено оголосити та провести загальну мобілізацію на території Вінницької, Волинської, Дніпропетровської, Донецької, Житомирської, Закарпатської, Запорізької, Івано-Франківської, Київської, Кіровоградської, Луганської, Львівської, Миколаївської, Одеської, Полтавської, Рівненської, Сумської, Тернопільської, Харківської, Херсонської, Хмельницької, Черкаської, Чернівецької, Чернігівської областей, міста Києва протягом 90 діб із дня набрання чинності цим Указом (строк проведення загальної мобілізації продовжено з 25.05.2022 на 90 діб згідно з Указом Президента № 342/2022 від 17.05.2022, затвердженим Законом України від 22.05.2022 № 2264-IX, а надалі іншими Указами цей строк продовжений до сьогоднішнього дня).
Відповідно до ч. 2 ст. 3 Закону України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України» правила перетинання державного кордону України громадянами України встановлюються Кабінетом Міністрів України відповідно до цього Закону та інших законів України.
За змістом статті 3 Закону України від 21 січня 1994 року № 3857-XII «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України» перетинання громадянами України державного кордону України здійснюється в пунктах пропуску через державний кордон України після пред'явлення одного з документів, зазначених у статті 2 цього Закону.
Той факт, що Закон України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України» не містить обмежень права вільно залишати територію України в умовах правового режиму воєнного стану, не означає, що такі обмеження до вищевказаної категорії осіб не можуть застосовуватися на підставі Закону України «Про правовий режим воєнного стану» та Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», які є спеціальними для цього періоду.
Аналогічних висновків доходив Верховний Суд, зокрема, у постановах від 26.10.2023 у справах № 260/3951/22, № 260/3428/22, № 380/16096/22, № 260/17/23, від 16.11.2023 у справі № 160/15200/22, від 23.11.2023 у справі № 260/4613/22.
На момент виникнення спірних правовідносин порядок перетину державного кордону України визначений постановою Кабінету Міністрів України від 27.01.1995 № 57 «Про затвердження Правил перетинання державного кордону громадянами України».(далі - Правила №57)
Відповідно до пункту 2 цих Правил перетинання громадянами України (далі - громадяни) державного кордону здійснюється в пунктах пропуску через державний кордон та пунктах контролю (далі - пункти пропуску), якщо інше не передбачено законом, за одним з таких документів, що дають право на виїзд з України і в'їзд в Україну:
1) паспорт громадянина України для виїзду за кордон;
2) дипломатичний паспорт;
3) службовий паспорт;
4) проїзний документ дитини (чинний протягом строку, на який він виданий);
5) посвідчення особи моряка;
6) посвідчення члена екіпажу.
У випадках, визначених законодавством, для перетинання державного кордону громадяни крім паспортних документів повинні мати також підтверджуючі документи.
Так, пунктом 2-1 Правил № 57, встановлені категорії громадян, які у разі введення на території України надзвичайного або воєнного стану мають право перетинати державний кордон.
Пунктом 2-9 Правил № 57 встановлен, що у разі введення в Україні воєнного стану пропуск через державний кордон водіїв транспортних засобів суб'єктів господарювання, які мають ліцензію на право провадження господарської діяльності з міжнародних перевезень вантажів та пасажирів автомобільним транспортом (далі - ліцензіати), здійснюється уповноваженими службовими особами Держприкордонслужби за умови виконання правил перетину державного кордону України та за наявності інформації про особу у відповідній інформаційній системі, адміністратором якої є Укртрансбезпека.
Інформація про водіїв, зазначених в абзаці першому цього пункту, вноситься до відповідної інформаційної системи, адміністратором якої є Укртрансбезпека, на підставі заявки ліцензіата.
Перетин державного кордону здійснюється особою, зазначеною в абзаці першому цього пункту, лише на транспортному засобі, який є засобом провадження господарської діяльності ліцензіата, повна маса якого становить 3500 кілограмів та більше.
Укртрансбезпека проводить перевірку інформації про транспортний засіб на основі даних, що містяться в Єдиному державному реєстрі транспортних засобів, та вносить відповідні дані до Єдиного комплексу інформаційних систем Укртрансбезпеки.
На одному транспортному засобі державний кордон можуть одночасно перетинати:
- два водії на вантажному транспортному засобі ліцензіата;
- три водії на пасажирському транспортному засобі (автобусі) ліцензіата.
Особи, зазначені в абзаці першому цього пункту, можуть безперервно перебувати за кордоном не більше 60 календарних днів з дня перетину державного кордону.
У разі перевищення строків перебування осіб за кордоном, установлених цим пунктом, Укртрансбезпека може припинити доступ відповідного ліцензіата до Єдиного комплексу інформаційних систем Укртрансбезпеки на три місяці.
Рішення про припинення доступу ліцензіата до Єдиного комплексу інформаційних систем Укртрансбезпеки приймається комісією, до складу якої можуть залучатися представники Мінрозвитку та інших органів державної влади.
Рішення про припинення доступу ліцензіата до Єдиного комплексу інформаційних систем Укртрансбезпеки затверджується наказом Голови Укртрансбезпеки.
Наказ про припинення доступу ліцензіата до Єдиного комплексу інформаційних систем Укртрансбезпеки оприлюднюється наступного дня після його видання на офіційному веб-сайті Укртрансбезпеки та надсилається ліцензіату на електронну адресу (у разі наявності), що міститься в ліцензійній справі.
У разі непідтвердження мети поїздки уповноважені службові особи Держприкордонслужби відмовляють особам, зазначеним в абзаці першому цього пункту, в перетинанні державного кордону в порядку, визначеному частиною першою статті 14 Закону України "Про прикордонний контроль".
У ході перевірки документів під час виїзду з України з'ясовується наявність або відсутність підстав для тимчасового обмеження громадянина у праві виїзду за кордон
Статтею 6 Закону України від 05 листопада 2009 року № 1710-VI «Про прикордонний контроль» (далі також - Закон № 1710-VI) закріплено, що перетинання особами, транспортними засобами державного кордону і переміщення через нього вантажів здійснюються лише за умови проходження прикордонного контролю та з дозволу уповноважених службових осіб Державної прикордонної служби України, а у випадках, визначених цим Законом, - посадових осіб Державної прикордонної служби України, якщо інше не передбачено цим Законом.
Початком здійснення прикордонного контролю особи, транспортного засобу, вантажу є момент подання особою паспортного, інших визначених законодавством документів для перевірки уповноваженій службовій особі Державної прикордонної служби України.
Пропуск осіб через державний кордон здійснюється уповноваженими службовими особами Державної прикордонної служби України за дійсними паспортними документами, а у передбачених законодавством України випадках також за іншими документами. Пропуск транспортних засобів, вантажів через державний кордон здійснюється після проходження всіх передбачених законом видів контролю на державному кордоні.
Як обумовлено частиною третьою статті 14 Закону № 1710-VІ особа, якій відмовлено у перетинанні державного кордону, має право оскаржити відповідне рішення згідно із Законом України «Про звернення громадян» або до суду. Оскарження зазначеного рішення не зупиняє його дії. Оскаржене рішення може бути скасовано чи змінено начальником органу охорони державного кордону або скасовано та визнано нечинним судом.
Так судом наголошуєтьмя, що у випадках, визначених законодавством, для перетинання державного кордону громадяни крім паспортних документів повинні мати також підтверджуючі документи. Початком здійснення прикордонного контролю особи, транспортного засобу, вантажу є момент подання особою паспортного, інших визначених законодавством документів для перевірки уповноваженій службовій особі Державної прикордонної служби України.
Прикордонний контроль вважається закінченим після надання уповноваженою службовою особою Державної прикордонної служби України дозволу на перетинання державного кордону особою, транспортним засобом, вантажем або після доведення до відома відповідної особи рішення про відмову у перетинанні державного кордону особою, транспортним засобом, вантажем.
Тобто уповноважені службові особи Державної прикордонної служби України під час процедури прикордонного контролю здійснюють лише перевірку документів наданих для перетину державного кордону, як підставу для такого перетину.
Як зазначає позивач за змістом позову для підтвердження права на перетин державного кордону надав: трудовий договір між працівником і фізичною особою, яка використовує найману працю від 28.09.2024 року; копію наказу про прийняття на роботу №3к-24; повідомлення про прийняття працівника на роботу/укладення гіг-контракту; Квитанцію №2 про реєстрацію повідомлення в ДПС україни; посвідчення про приписку до призовної дільниці №22/166 Д-а/3; Витяг з Реєстру (Резерв+); паспорт громадянина України для виїзду за кордон.
Поряд з цим, відповідач у відзиві на позовну заяву наголошує, що недостатньо самого факту наявності документів, що підтверджують підставу для виїзду за кордон, якщо мета поїздки позивачем не підтверджена.
Суд враховує, що включення позивача до системи Шлях як водія ліцензіата не є безумовною підставою для виїзду такої особи за кордон і розгляд питань, що пов'язані із в'їздом чи виїздом осіб в Україну чи за її межі є компетенцію Державної прикордонної служби та її службових осіб, в тому числі прийняття рішень про відмову в перетині державного кордону.
Надаючи оцінку документам, які наявні в матеріалах справи, та які стали підставою для прийняття відповідачем оскаржуваного рішення, суд зазначає таке.
З аналізу законодавства, яке наведено вище, видно, що під час дії воєнного стану водії транспортних засобів суб'єктів господарювання, які мають ліцензію на право провадження господарської діяльності з міжнародних перевезень вантажів та пасажирів автомобільним транспортом, та інформація про яких (водіїв) міститься у відповідній інформаційній системі, адміністратором якої є Укртрансбезпека («Шлях»), можуть бути пропущені через державний кордон, лише якщо перетин кордону таким водієм здійснюється на транспортному засобі, який є засобом провадження господарської діяльності ліцензіата, повна маса якого становить 3500 кілограмів та більше.
Відповідно до п. 2.13 Правил дорожнього руху, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 10.10.2001 №1306, транспортні засоби належать до таких категорій:
А1 - мопеди, моторолери та інші двоколісні транспортні засоби, які мають двигун з робочим об'ємом до 50 куб.см або електродвигун потужністю до 4 кВт;
А - мотоцикли, у тому числі з боковим причепом, та інші двоколісні транспортні засоби, які мають двигун з робочим об'ємом 50 куб.см і більше або електродвигун потужністю 4 кВт і більше;
В1 - квадро- і трицикли, мотоколяски та інші триколісні (чотириколісні) мототранспортні засоби, дозволена максимальна маса яких не перевищує 400 кілограмів;
В - автомобілі, дозволена максимальна маса яких не перевищує 3500 кілограмів (7700 фунтів), а кількість сидячих місць, крім сидіння водія, - восьми, состав транспортних засобів з тягачем категорії В та причепом, повна маса якого не перевищує 750 кілограмів;
С1 - призначені для перевезення вантажів автомобілі, дозволена максимальна маса яких становить від 3500 до 7500 кілограмів (від 7700 до 16500 фунтів), состав транспортних засобів з тягачем категорії С1 та причепом, повна маса якого не перевищує 750 кілограмів;
С - призначені для перевезення вантажів автомобілі, дозволена максимальна маса яких перевищує 7500 кілограмів (16500 фунтів), состав транспортних засобів з тягачем категорії С та причепом, повна маса якого не перевищує 750 кілограмів;
D1 - призначені для перевезення пасажирів автобуси, у яких кількість місць для сидіння, крім сидіння водія, не перевищує 16, состав транспортних засобів з тягачем категорії D1 та причепом, повна маса якого не перевищує 750 кілограмів;
D - призначені для перевезення пасажирів автобуси, у яких кількість місць для сидіння, крім сидіння водія, більше 16, состав транспортних засобів з тягачем категорії D та причепом, повна маса якого не перевищує 750 кілограмів;
ВЕ, С1Е, СЕ, D1E, DE - состави транспортних засобів з тягачем категорії В, С1, С, D1 або D та причепом, повна маса якого перевищує 750 кілограмів;
Т - трамваї та тролейбуси.
Аналіз вищенаведених положень дає підстави для формування висновку про те, що нормами чинного законодавства, чітко визначено категорії водіїв, які можуть бути допущені до керування того чи іншого транспортного засобу в залежності від типу та маси такого транспортного засобу.
Згідно наявним в матеріалах справисвідоцтвом про реєстрацію транспортного засобу серії НОМЕР_5 , транспортний засіб марки MERCEDES-BENZ, тип 906ВВ35? SPRINTER 314 CDI з реєстраційним номером НОМЕР_4 має повну масу 3500 кг та кількість сидячих місць з місцем водія 9, виданим на ім'я ОСОБА_3 .
Порядок видачі посвідчень водія та допуску громадян до керування транспортними засобами визначено у Положенні про порядок видачі посвідчень водія та допуску громадян до керування транспортними засобами, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.05.1993 №340 (в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 20.05.2009 №511).
Згідно пункту 2 вказаного Положення особи допускаються до керування транспортними засобами за наявності у них національного посвідчення водія України на право керування транспортними засобами відповідної категорії (далі - посвідчення водія), крім випадків встановлення особам тимчасового обмеження у праві керування транспортними засобами.
Транспортні засоби, керування якими дозволяється за наявності посвідчення водія, залежно від їх типів і призначення поділяються на категорії, в тому числі:
- Категорія B легкові автомобілі, дозволена максимальна маса яких не перевищує 3500 кілограмів (7700 фунтів), а кількість сидячих місць, крім сидіння водія, - восьми;
- Категорія С1 - призначені для перевезення вантажів автомобілі, дозволена максимальна маса яких становить від 3500 до 7500 кілограмів (від 7700 до 16500 фунтів);
- Категорія С - призначені для перевезення вантажів автомобілі, дозволена максимальна маса яких перевищує 7500 кілограмів (16500 фунтів).
Так в матеріалах справи міститься посвідчення водія серії НОМЕР_6 , виданого на ім'я ОСОБА_1 з категорією В ( термін дії з 28.12.2019 по 30.05.2053 року).
Відповідно до витягу Державної служби України на транспорті №501 від 10.10.2022, ФОП ОСОБА_5 (код ЄДРПОУ НОМЕР_7 ) має ліцензію з необмеженим строком дії на перевезення пасажирів, небезпечних вантажів та небезпечних відходів автомобільним транспортом, міжнародних перевезень пасажирів та вантажів автомобільним транспортом; дозволений вид робіт - внутрішні перевезення пасажирів легковим автомобілями на замовлення; міжнародні перевезення пасажирів легковими автомобілями на замовлення.
Також трудові відносини ОСОБА_1 та ФОП ОСОБА_5 підтверджуються трудовим договором між працівником і фізичною особою, яка використовує найману працю від 28.09.2024 року; наказом про прийняття на роботу №3к-24 та повідомленням про прийняття працівника на роботу/укладення гіг-контракту; Квитанцію №2 про реєстрацію повідомлення в ДПС України.
Також як не заперечується сторонами у справі до митного контролю ОСОБА_1 до митного контролю був наданий паспорт громадянина України для виїзду за кордон серії НОМЕР_3 .
Проте з офіційного інтернет-ресурсу Укртрансбезпеки (https://vshlyahu.dsbt.gov.ua/sheet/page/checkApplication) результатом пошуку заявки по відомостям за номером паспорта НОМЕР_3 , який було надано уповноваженій особі відповідача у телекомунікаційній системі «Шлях» є «Заявка відсутня».
Вказане, на переконання суду, є самостійною і достатньою підставою для відмови позивачу у перетині державного кордону в умовах воєнного часу.
Суд звертає увагу, що позивач не надав суду докази внесення такого до відповідної інформаційної бази Укртрансбезпеки.
Верховний Суд у постанові від 18.04.2024 у справі 260/3528/22 щодо подібних правовідносин виснував: « 80. Враховуючи викладене, Верховний Суд виснував, що за результатами дослідження повноти та достатності наданих позивачем документів для виїзду за кордон в умовах воєнного стану, уповноважені особи органу Державної прикордонної служби обґрунтовано виходили з того, що їх сукупність не підтверджує право на перетин державного кордону як водія з метою ввезення вантажів гуманітарної допомоги по базі даних системи «Шлях».
[…] 82. При цьому, включення до бази даних «Шлях», адміністратором якої є Укртрансбезпека, не є відповідно до пункту 2-8 Правил №57 безумовною підставою для виїзду за кордон, адже таке рішення приймається виключно посадовими особами державної прикордонної служби в кожному конкретному випадку, на підставі повного пакету поданих документів».
Отже, суд висновує, що оскільки позивачем не надано всіх необхідних документів щодо його безумовного права не перетин державного кордону, відповідач діяв в межах та в порядку передбачених законодавством.
При цьому, слід зауважити, що враховуючи вимоги законодавства, рішення про те, чи підтвердила особа мету поїздки оцінюється виключно посадовою особою державної прикордонної служби під час прийняття відповідного рішення щодо перетину кордону.
Доводи позивача про те, що відповідачем в оскарженому рішенні не вказано конкретних підстав відмови у перетині державного кордону, суд до уваги не бере з огляду на таке.
Частиною 1 статті 14 Закону України «Про прикордонний контроль» від 05.11.2009 №1710-VI (далі Закон №1710-VI) передбачено, що іноземцю або особі без громадянства, які не відповідають одній чи кільком умовам перетинання державного кордону на в'їзд в Україну або на виїзд з України, зазначеним у частинах 1, 3 статті 8 цього Закону, а також громадянину України, якому відмовлено у пропуску через державний кордон при виїзді з України у зв'язку з відсутністю документів, необхідних для в'їзду до держави прямування, транзиту, в передбачених законодавством випадках або у зв'язку з наявністю однієї з підстав для тимчасового обмеження його у праві виїзду за кордон, визначених статтею 6 Закону України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України», відмовляється у перетинанні державного кордону лише за обґрунтованим рішенням уповноваженої службової особи підрозділу охорони державного кордону із зазначенням причин відмови. Уповноважена службова особа підрозділу охорони державного кордону про прийняте рішення доповідає начальнику органу охорони державного кордону. Таке рішення набирає чинності невідкладно. Рішення про відмову у перетинанні державного кордону оформляється у двох примірниках. Один примірник рішення про відмову у перетинанні державного кордону видається особі, яка підтверджує своїм підписом на кожному примірнику факт отримання такого рішення. У разі відмови особи підписати рішення про це складається акт.
Форма рішення про відмову у перетинанні державного кордону встановлюється спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у справах охорони державного кордону (частина 2 статті Закону №1710-VI).
Наказом Адміністрації Державної прикордонної служби України №967 від 14.12.2020 затверджено форми рішень про відмову в перетинанні державного кордону України.
Форма рішення не містить такої вимоги для посадових осіб прикордонної служби, як конкретизацію підстав, передбачених статтею 6 Закону України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України», а отже посадові особи прикордонної служби не зобов'язані у своєму рішенні зазначати такі підстави.
Також, суд звертає увагу позивача, що перелік підстав, передбачених статтею 6 Закону України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України», не є вичерпним. Передбачене частиною 1 статті 33 Конституції України право кожного вільно залишати територію України може бути тимчасово обмежене в умовах воєнного стану, у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, а саме відповідно до Правил перетинання державного кордону громадянами України.
Крім того, суд погоджується з твердженням відповідача, що само по собі перебування в транспортному засобі із посвідченням водія на підставі трудового договору не є безумовною підставою для виїзду такої особи за кордон, оскільки таке рішення приймається виключно посадовими особами державної прикордонної служби в кожному конкретному випадку, на підставі повного пакету поданих документів.
З приводу аргументів позивача про те, що в оскаржуваному рішенні відсутні посилання на документи, необхідні для подання позивачем, то суд зазначає, що Правила перетинання державного кордону громадянами України передбачають виключний перелік підстав для перетину державного кордону військовозобов'язаними у разі введення на території України надзвичайного або воєнного стану, та документи, які подаються для їх підтвердження.
Тобто особа, яка з'явилася до відповідного пункту пропуску повинна надати документи, які підтверджують відповідну підставу, яка надає їй право в умовах воєнного стану здійснити перетин державного кордону України.
З цього можна зробити висновок про те, що відповідач не має можливості визначити підставу, з якої особа має право здійснити перетин державного кордону України, адже право подання необхідних документів для підтвердження тієї чи іншої підстави належить особі, яка перетинає державний кордон.
Відтак аргументи позивача про протиправну відсутність в оскаржуваному рішенні посилання на документи, необхідні для подання позивачем для перетину державного кордону України, суд відхиляє.
Додатково суд зазначає, що оскаржуване рішення про заборону виїзду має разовий характер, вичерпало свою дію фактом його виконання, а саме відмовою позивачу у перетині державного кордону.
Спірне рішення, окрім зазначених в ньому обставин, не має безпосереднього впливу, наслідкового зв'язку на подальші та інші суб'єктивні права та обов'язки позивача, тому у разі пред'явлення особою документів, які надають право на перетин державного кордону на виїзд з України, оскаржуване рішення не створить перешкод для такого перетину за наявності на те законних підстав.
Вказана правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 18.04.2024 року у справі №260/3528/22.
З огляду на викладені обставини, суд дійшов висновку, що рішення начальника 1-го відіпс впс « ІНФОРМАЦІЯ_1 » ОКПП " ІНФОРМАЦІЯ_2 " старшого лейтенанта ОСОБА_6 про відмову в перетинанні державного кордону України громадянину України №2234 від 30.09.2024 року, яким відмовлено громадянину України ОСОБА_1 у перетинанні державного кордону України на виїзд з України на підставі «Правил перетинання державного кордону громадянами України», затвердженого постановою КМУ №57 від 27.01.1995 винесене в межах повноважень, на підставі та у спосіб, визначені чинним законодавством, з огляду на що відсутні підстави для задоволення позовних вимог.
Згідно із частинами 1, 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Відповідно до статті 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Частиною 1 статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що суд при вирішенні справи керується принципом змагальності сторін, диспозитивності та офіційного з'ясування всіх обставин у справі, відповідно до якого розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Відповідно до частини 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
При цьому, суд враховує, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі "Серявін та інші проти України" від 10.02.2010, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" від 09.12.1994, серія A, №303-A, п.29).
У пункті 42 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Бендерський проти України" від 15.11.2007, заява № 22750/02, зазначено, що відповідно до практики, яка відображає принцип належного здійснення правосуддя, судові рішення мають у достатній мірі висвітлювати мотиви, на яких вони базуються. Межі такого обов'язку можуть різнитися залежно від природи рішення та мають оцінюватися в світлі обставин кожної справи.
Крім того, згідно з п.41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Суд зазначає, що всі інші аргументи сторін досліджені судом, однак є такими, що не потребують детального аналізу у судовому рішенні, оскільки наведених висновків суду не спростовують.
Підсумовуючи викладене, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України, оцінки поданих сторонами доказів, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, виходячи з наведених висновків в цілому, суд дійшов до висновку про необґрунтованість позовних вимог та відсутність підстав для їх задоволення.
Підстави для розподілу судових витрат, відповідно до положень статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, відсутні, оскільки у задоволенні позову відмовлено.
Керуючись ст. ст. 72-74, 77, 241-246, 250, 260-262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,-
У задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 до НОМЕР_1 прикордонного загону Державної прикордонної служби України (Військова частина НОМЕР_2 ) про визнання протиправним та скасування рішення - відмовити.
Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в строки, передбачені статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя О.С. Луніна