18 березня 2025 року м.Суми
Справа №950/2803/23
Номер провадження 22-ц/816/379/25
Сумський апеляційний суд у складі колегії суддів:
головуючого - Криворотенка В. І. (суддя-доповідач),
суддів - Собини О. І. , Рунова В. Ю.
сторони:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
розглянув у порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами без повідомлення учасників справи апеляційну скаргу ОСОБА_2
на рішення Лебединського районного суду Сумської області від 30 травня 2024 року у складі судді Бакланова Р.В., ухвалене у м.Лебедин, повне рішення виготовлено 07.06.2024 року,
27 вересня 2023 року ОСОБА_1 звернулась з позовом до ОСОБА_2 про стягнення грошових коштів.
Свої вимоги позивачка обґрунтовувала тим, що 07 березня 2023 року вона передала ОСОБА_2 у присутності свідків ОСОБА_3 та ОСОБА_4 грошові кошти в сумі 50000 грн., які останній зобов'язався повернути у строк до 01 вересня 2023 року, про що написав розписку, оригінал якої знаходиться у позивача.
Посилаючись на те, що у зазначений строк відповідач своїх зобов'язань щодо повернення грошових коштів не виконав, просила стягнути з ОСОБА_2 на її користь грошові кошти в загальній сумі 60000 грн з яких: 50000 грн - неповернуті кошти за розпискою від 07 березня 2023 року; 10000 грн - штраф за порушенння строків повернення грошових коштів за розпискою.
Рішенням Лебединського районного суду Сумської області від 30 травня 2024 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено в повному обсязі.
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошові кошти на загальну суму 60000 грн з яких : 50000 грн. - неповернуті кошти за розпискою від 07 березня 2023 року; 10000 грн. - штраф за порушенння строків повернення грошових коштів за розпискою.
В апеляційній скарзі ОСОБА_2 , посилаючись на неповне з'ясування обставин, що мають значення для вирішення справи, порушенням норм матеріального та процесуального права, невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи, просить рішення скасувати та ухвалити нове, яким у задоволенні позовних вимог відмовити.
Апеляційна скарга мотивована тим, що він заподіяв позивачу збитки в ході виконання її прохання, проте, жодних грошових коштів від позивача він не отримував, у зв'язку з чим між ними не виникали договірні правовідносини. Суд першої інстанції не врахував та належним чином не перевірив обставини, викладені у його запереченнях на позов.
У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_1 не погоджуючись з доводами апеляційної скарги, просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду - без змін, як законне та обґрунтоване.
Згідно з ч. 1 ст. 369 ЦПК України, апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше 30 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.
Відповідно до ч. 13 ст. 7 ЦПК України, розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.
Враховуючи те, що ціна позову не перевищує 30 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, розгляд справи здійснено в порядку письмового провадження, без повідомлення учасників справи.
Дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, вимог та підстав позову, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів апеляційного суду вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, з таких підстав.
Відповідно до ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Проте, зазначеним вимогам закону рішення суду в повному обсязі не відповідає.
Судом першої інстанції встановлено та з матеріалів справи вбачається, що 07 березня 2023 року відповідачем ОСОБА_2 була складена розписка (а.с.4), оригінал якої був оглянутий судом. Відповідно до змісту розписки відповідач ОСОБА_2 отримав від позивачки ОСОБА_1 кошти у сумі 50000 грн, які він зобов'язався повернути в строк до 01 вересня 2023 року, у випадку прострочення повернення коштів зобов'язується сплатити штраф у розмірі 20 відсотків від несвоєчасно поверненої суми. У розписці зазначено, що вона складена у присутності свідків ОСОБА_3 та ОСОБА_5 . Крім того, у розписці зазначені серії номера паспортів ОСОБА_2 , свідків, а також ОСОБА_1 сам факт написання розписки з зазначенням усіх відомостей відповідачем ОСОБА_2 не заперечується.
Допитані у судовому засіданні свідки ОСОБА_3 та ОСОБА_5 , підтвердили факт написання розписки ОСОБА_2 , передачу коштів ОСОБА_1 у сумі 50000 грн. ОСОБА_2 . Повідомили, що написання розписки та передача коштів відбулася у будинку по місцю проживання ОСОБА_1 .
Розписка від 07 березня 2023 року перебувала у позикодавця ОСОБА_1 , що є підтвердженням невиконання позичальником своїх зобов'язань за договором.
Задовольняючи позов ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив з доведеності, як укладення договору позики, так і того, що у встановлений у договорі позики (розписці) від 07 березня 2023 року строк, ОСОБА_2 не повернув позивачці суму 50000 грн заборгованості, а тому вказана сума підлягає стягненню із відповідач на користь позивача.
Такий висновок суду першої інстанції узгоджується з матеріалами справи та вимогами закону.
Статтею 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Відповідно до ч. 1 ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Згідно з ч. ч. 2, 3 ст. 545 ЦК України, якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов'язання, повинен повернути його боржникові. У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен вказати про це у розписці, яку він видає. Наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов'язку.
Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Згідно із частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Отже, письмова форма договору позики з огляду на його реальний характер є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.
Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).
Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми.
Таким чином, за своїми правовими ознаками договір позики є реальною, односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику. У разі пред'явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов'язання.
Для цього, з метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов.
Аналогічні за змістом правові висновки містяться у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465 цс 18).
Встановивши, що 07 березня 2023 року ОСОБА_2 отримав від ОСОБА_1 позику у розмірі 50000 грн, про що власноручно склав розписку, проте, у строк, встановлений договором позики кошти не повернув, суд першої інстанції прийшов до обґрунтованого висновку про наявність підстав для стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 50000 грн неповернутих за розпискою від 07 березня 2023 року.
При цьому, суд враховував, що позичальник - ОСОБА_2 не оспорював договір позики від 07 березня 2023 року на тій підставі, що грошові кошти на справді не були ним одержані від позикодавця, з відповідним позовом до суду не звертався. Належних доказів погашення заборгованості за договором ОСОБА_2 не надав.
Суд дав оцінку поясненням відповідача, викладеним у відзиві на позов та доданим до нього доказам, тому доводи апеляційної скарги про протилежне є безпідставними.
Колегія суддів вважає правильним висновок суду про укладення між сторонами договору позики у письмовій формі, оформленого розпискою, яка є не лише підтвердженням факту укладення договору, а й доказом передачі позикодавцем грошової суми позичальнику, а те, що оригінал розписки знаходиться у позивача, свідчить про невиконання ОСОБА_2 умов договору позики.
Необґрунтованими є посилання в апеляційній скарзі на неотримання відповідачем у позику грошових коштів, оскільки факт існування розписки, в якій позичальник чітко зазначає про отримання коштів, скріплює її своїм підписом, свідчить про реальний характер договору позики.
Зі змісту розписки вбачається, що у разі прострочення повернення коштів ОСОБА_2 зобов'язується сплатити штраф у розмірі 20 відсотків від несвоєчасно поверненої суми, тобто у розмірі 10000 грн.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції вважав, що крім стягнення з ОСОБА_2 на користь позивачки заборгованості у розмірі 50000 грн підлягає стягненню штраф у розмірі 10000 грн за порушення строків повернення грошових коштів передбаченого договором та зазначеного у розписці.
Проте, з такими висновками суду першої інстанції колегія суддів апеляційного суду погодитись не може, виходячи з наступного.
Відповідно до ч.4 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Відповідно до п.19 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану та у тридцятиденний строк після його припинення або скасування у разі прострочення позичальником виконання грошового зобов'язання за договором, відповідно до якого позичальнику було надано кредит (позику) банком або іншим кредитодавцем (позикодавцем), позичальник звільняється від відповідальності, визначеної статтею 625 цього Кодексу, а також від обов'язку сплати на користь кредитодавця (позикодавця) неустойки (штрафу, пені) за таке прострочення. Установити, що неустойка (штраф, пеня) та інші платежі, сплата яких передбачена відповідними договорами, нараховані включно з 24 лютого 2022 року за прострочення виконання (невиконання, часткове виконання) за такими договорами, підлягають списанню кредитодавцем (позикодавцем).
Враховуючи викладене, суд першої інстанції не врахував, що зараз в Україні діє воєнний стан і у період його дії у разі прострочення позичальником виконання грошового зобов'язання за договором, відповідно до якого позичальнику було надано позику, позичальник звільняється від обов'язку сплати на користь позикодавця неустойки (штрафу, пені) за таке прострочення.
Таким чином, на підставі п. 4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України рішення суду слід скасувати в частині задоволення позову ОСОБА_1 про стягнення 10000 грн штрафу за порушенння строків повернення грошових коштів і у задоволенні позову в цій частині необхідно відмовити.
Оскільки в позовній заяві ОСОБА_1 просила судові витрати по справі покласти на неї, колегія суддів покладає судові витрати за подачу позову на позивача.
У зв'язку з частковим задоволенням апеляційної скарги на 16,6 %, з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 підлягає компенсації судовий збір за апеляційний перегляд справи в сумі 267 грн 00 коп.
Відповідно до п. 2 ч. 3 ст. 389 ЦПК України судове рішення у даній справі не підлягає касаційному оскарженню.
Керуючись ст. ст. 367 - 369, п. 2 ч. 1 ст. 374, п. п. 1, 4 ч. 1 ст. 376, ст. ст. 381-384, 389 ЦПК України, апеляційний суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.
Рішення Лебединського районного суду Сумської області від 30 травня 2024 року скасувати в частині задоволення позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення 10000 грн штрафу за порушенння строків повернення грошових коштів, у задоволенні позову в цій частині відмовити.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судовий збір у розмірі 267 гривень 00 копійок - за апеляційний перегляд справи.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення і касаційному оскарженню не підлягає.
Головуючий - В. І. Криворотенко
Судді: О. І. Собина
В. Ю. Рунов