Держпром, 8-й під'їзд, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022,
тел. приймальня (057) 705-14-14, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41
"19" березня 2025 р.м. ХарківСправа № 922/145/25
Господарський суд Харківської області у складі:
судді Рильової В.В.
розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження справу
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "ТД Ресурс" (місцезнаходження: 61001, місто Харків, майдан Захисників України, будинок 7/8; код ЄДРПОУ: 39806596)
до Товариства з обмеженою відповідальністю «КЛУБ БОЛЕРО» (місцезнаходження: 61153, місто Харків, проспект Ювілейний, будинок 56; код ЄДРПОУ: 34955572)
про стягнення 40 447,27 грн.
без виклику учасників справи
Товариство з обмеженою відповідальністю "ТД Ресурс" (позивач) звернулося до Господарського суду Харківської області з позовною заявою до Товариства з обмеженою відповідальністю «КЛУБ БОЛЕРО» (відповідач) про стягнення з відповідача 40 447, 27 грн. з яких: основний борг у розмірі 12 546,72 грн., 3% річниху розмірі 1 024,25 грн., інфляційні втрати у розмірі 5 029,96 грн., проценти за користування чужими грошовими коштами у розмірі 18 709,66 грн. та штраф у розмірі 25% від вартості відповідних партій товару у розмірі 3 136,68 грн.
Також позивач просить суд покласти на відповідача судові витрати.
Ухвалою Господарського суду Харківської області від 20.01.2025 позовну заяву Товариства з обмеженою відповідальністю "ТД Ресурс" прийнято до розгляду та відкрито спрощене позовне провадження у справі № 922/145/25. Справу № 922/145/25 постановлено розглядати без повідомлення учасників справи, за наявними у справі матеріалами, в порядку частини п'ятої статті 252 Господарського процесуального кодексу України. Відповідачу встановлено п'ятнадцятиденний строк з дня вручення даної ухвали для подання до суду відзиву на позовну заяву.
З матеріалів справи вбачається, що копію ухвали Господарського суду Харківської області від 20.01.2025 про відкриття провадження у справі № 922/145/25 було направлено в паперовій формі - рекомендованим листом з повідомленням про вручення, за юридичною адресою Товариства з обмеженою відповідальністю «КЛУБ БОЛЕРО» згідно Витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань. Зазначене відправлення вручено адресатові 23.01.2025, що підтверджується рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення (а.с.58).
Враховуючи наведені приписи чинного законодавства, копія ухвали про відкриття провадження у справі є врученою відповідачу 23.01.2025, а тому він мав право подати відзив не пізніше 07.02.2025.
Разом з цим, Товариство з обмеженою відповідальністю «КЛУБ БОЛЕРО» наданими відповідачу процесуальними правами не скористалося; у встановлений статтею 251 ГПК України п'ятнадцятиденний строк відзив на позовну заяву до суду не подало.
Отже, суд належним чином виконав вимоги Господарського процесуального кодексу України щодо направлення процесуальних документів учасникам справи та здійснив всі необхідні дії з метою належного їх повідомлення про розгляд справи; відповідач мав достатньо часу підготувати заперечення на позовну заяву і визнається таким, що був належним чином повідомлений про розгляд даної справи (згідно частини 6 статті 242 ГПК України).
Згідно статті 248 Господарського процесуального кодексу України, суд розглядає справи у порядку спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів з дня відкриття провадження у справі.
Відповідно до частини другої статті 252 Господарського процесуального кодексу України, розгляд справи по суті в порядку спрощеного провадження починається з відкриття першого судового засідання або через тридцять днів з дня відкриття провадження у справі, якщо судове засідання не проводиться.
Частиною четвертою статті 240 Господарського процесуального кодексу України визначено, що у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи суд підписує рішення без його проголошення.
Розглянувши справу № 922/145/25 в межах строку, встановленого статтею 248 Господарського процесуального кодексу України; всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши надані суду докази, які мають значення для вирішення спору по суті, суд встановив таке.
11.08.2015 між Товариством з обмеженою відповідальністю «ТД Ресурс» (позивач, постачальник) та Товариством з обмеженою відповідальністю «КЛУБ БОЛЕРО» (відповідач, покупець) укладено договір поставки товару № 0408-15х.
Відповідно до п. 1.1 договору, постачальник поставляє і передає у власність покупця продукцію партіями відповідно до накладних, які є невід'ємною частиною даного договору, а покупець приймає цей товар партіями та оплачує його на умовах і в порядку, визначених даним договором.
Відповідно до п. 2.3 договору моментом здійснення поставки товарів постачальником є їх приймання покупцем з відповідною відміткою в супроводжувальній первинній обліково-видатковій документації (видаткова накладна тощо).
Відповідно до п. 2.4 договору, вважається, що будь-яка особа, яка поставила свій підпис в супроводжувальній первинній обліковій видатковій документації (видаткова накладна тощо), вважається уповноваженою на це покупцем, якщо такий підпис буде скріплено відбитком будь-якої печатки чи штампу покупця, товар прийнято у відповідній кількості та належній якості, покупцем отримано всю сурповідну документацію до ттовару відповідно до вимог даного договору та вимог чинного законодавства України.
За пунктом 5.1. Договору покупець оплачує поставлені товари по цінах, вказаних у супроводжувальній первинній обліково-видатковій документації, на умовах цього Договору, в порядку і формах, які не суперечать діючому законодавству України.
Відповідно до п. 5.2 договору покупець здійснює розрахунок з постачальником за поставлений товар на умовах відстрочення платежу на 21 календарних днів з дати отримання відповідної партії товару від постачальника, якщо інше не передбачено додатковою угодою. Постачальник залишає за собою право здійснювати наступну поставку товару тільки після повної сплати покупцем попередньої поставки. Якщо останній день сплати припадає на небанківський день, покупець зобов'язаний сплатити за товар у попередній банківський день.
Відповідно до ст. 5.3 договору, у разі несвоєчасної оплати поставленого товару покупець сплачує на користь постачальника проценти із розрахунку 0,15% за кожен день прострочення оплати до дати повного виконання зобов'язання, в порядку ст. 536 ЦК України.
Як визначено у пп. 6.2.1. п. 6.2. договору, покупець відповідає за несвоєчасну оплату отриманого товару шляхом сплати постачальнику пені в розмірі подвійної облікової ставки НБУ за кожний день прострочення платежу від загальної суми заборгованості до дати повної оплати товару.
Згідно з пп. 6.2.2. п. 6.2. договору, покупець відповідає за несвоєчасну оплату отриманого товару шляхом сплати на користь постачальника штрафу в розмірі 25% від вартості відповідної партії товару, в разі якщо прострочення платежу за поставлену партію товару становить більше тридцяти календарних днів.
Відповідно до п. 7.1 договору цей договір набуває чинності з моменту його підписання уповноваженими представниками сторін і діє до 31грудня календарного року, у якому був укладений.
Згідно п.7.2 Договору у разі, якщо за 15 календарних днів до дати закінчення строку дії договору жодна із сторін не виявить бажання розірвати його дію, при відсутності у сторін взаємних претензій до виконання договірних зобов'язань, дія договору продовжується на кожний наступний календарний рік на тих самих умовах.
Договір підписано уповноваженими представниками сторін та скріплено печатками.
Як свідчать матеріали справи, на виконання умов договору поставки, позивачем поставлено відповідачу товар на загальну суму 12 546,72 грн., що підтверджується наданими до матеріалів справи видатковими накладним:
- №3119 від 04.02.2022 на суму 2 628,00 грн.(а.с.10 зворотня сторона);
- №3687 від 11.02.2022 на суму 360,36 грн. (а.с.9);
- №4304 від 18.02.2022 на суму 9 558,36 грн.(а.с.7 зворотня сторона).
Натомість, в порушення умов укладеного між сторонами даного спору договору поставки, відповідач за отриманий товар не розрахувався , та має заборгованість за договором поставки в розмірі 12 546,72 грн.
20.12.2024 на адресу відповідача направлено претензію за вих. № 25-11/24-юр від 25 листопада 2024 року про сплату заборгованості за отриманий товар за договором поставки від 11.08.2015, в якій позивач просив відповідача перерахувати суму боргу з урахуванням 3% річних, пені, штрафу та інфляції у розмірі 40 447,27 грн. на поточний рахунок позивача. Докази надіслання вказаної претензії на юридичну адресу відповідача наявні в матеріалах справи (а.с.15).
Натомість, станом на час розгляду господарським судом Харківської області даного спору, матеріали справи не містять доказів сплати ТОВ "Клуб Болеро" зазначеної суми заборгованості, що і стало підставою для звернення позивача з даним позовом до суду.
Враховуючи порушення відповідачем умов договору поставки від 11.08.2015 в частині повної оплати за отриманий від позивача товар, позивач просить суд стягнути на свою користь також штраф в розмірі в розмірі 25% від вартості відповідних партій товару - 3 136,68 грн., 3% річних в розмірі 1024,25 грн., інфляційні втрати в розмірі 5 029,96 грн., проценти за користування чужими грошовими коштами в розмірі 18 709,66 грн.
Надаючи правову кваліфікацію викладеним обставинам справи, з урахуванням фактичних та правових підстав позовних вимог, суд виходить з наступного.
Відповідно до ст. 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Зокрема, підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є договори та інші правочини.
Відповідно до ст. 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші, тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Згідно з ч. 1 ст. 174 ГК України господарський договір є підставою виникнення господарських зобов'язань.
Договором є домовленість сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (ст. 626 ЦК України).
Відповідно до ст. 6 ЦК України, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ч. 1 ст. 627 ЦК України).
Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (ст. 628 ЦК України).
Положеннями ст. 638 ЦК України встановлено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї зі сторін має бути досягнуто згоди.
Договір є обов'язковим для виконання сторонами (ст. 629 ЦК України).
Відповідно до ст. 530 ЦК України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін, а тому обов'язок покупця сплатити продавцеві повну ціну переданого товару складає зміст основних його зобов'язань відповідно до ст. 692 ЦК України.
Змістом ст. 655 ЦК України передбачено, що за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Предметом договору купівлі-продажу може бути майно (товар), яке є у продавця на момент укладення договору або буде створене (придбане, набуте) продавцем у майбутньому (ч. 1 ст. 656 ЦК України).
Приписами ст. 662 ЦК України передбачено, що продавець зобов'язаний передати покупцеві товар, визначений договором купівлі-продажу. Продавець повинен одночасно з товаром передати покупцеві його приналежності та документи (технічний паспорт, сертифікат якості тощо), що стосуються товару та підлягають переданню разом із товаром відповідно до договору або актів цивільного законодавства.
Обов'язок продавця передати товар покупцеві вважається виконаним у момент: 1) вручення товару покупцеві, якщо договором встановлений обов'язок продавця доставити товар; 2) надання товару в розпорядження покупця, якщо товар має бути переданий покупцеві за місцезнаходженням товару (ст. 664 ЦК України).
Відповідно до положень ст. 689 ЦК України, покупець зобов'язаний прийняти товар, крім випадків, коли він має право вимагати заміни товару або має право відмовитися від договору купівлі-продажу. Покупець зобов'язаний вчинити дії, які відповідно до вимог, що звичайно ставляться, необхідні з його боку для забезпечення передання та одержання товару, якщо інше не встановлено договором або актами цивільного законодавства.
Згідно ст. 691 ЦК України, покупець зобов'язаний оплатити товар за ціною, встановленою у договорі купівлі-продажу, або, якщо вона не встановлена у договорі і не може бути визначена виходячи з його умов, - за ціною, що визначається відповідно до статті 632 цього Кодексу, а також вчинити за свій рахунок дії, які відповідно до договору, актів цивільного законодавства або вимог, що звичайно ставляться, необхідні для здійснення платежу.
Відповідно до положень ст. 692 ЦК України, покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару. Покупець зобов'язаний сплатити продавцеві повну ціну переданого товару.
Приписами ст. 712 ЦК України передбачено, що за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.
З урахуванням вищезазначеного, проаналізувавши правовідносини, які склались між сторонами на підставі укладеного між ними Договору, суд дійшов висновку, що вказаний договір відповідає вимогам чинного законодавства України, сторонами досягнуто всіх суттєвих умов відносно вказаного виду договору, а тому, з огляду на положення ст. 629 ЦК України, зазначений договір є обов'язковим для виконання обома сторонами.
Відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю «КЛУБ БОЛЕРО» підписало Договір, погодивши всі умови, передбачені зазначеним договором, тобто взяло на себе зобов'язання належним чином виконувати всі умови договору, зокрема щодо здійснення оплати за поставлений товар в терміни, які передбачені цим договором.
Як на підставу пред'явлених позовних вимог позивач посилається на те, що відповідачу в межах договору поставки товару № 0408-15х від 11.08.2015 р., на підставі видаткових накладних №3119 від 04.02.2022 на суму 2 628,00 грн.(а.с.10 зворотня сторона); №3687 від 11.02.2022 на суму 360,36 грн. (а.с.9); №4304 від 18.02.2022 на суму 9 558,36 грн.(а.с.7 зворотня сторона). було поставлено товар, частину якого у сумі 12 546,72 грн відповідачем не оплачено.
Проте, судом встановлено, що позивачем в порушення вимог ч. 1 ст. 74 ГПК України не надано суду належних та допустимих доказів, які підтверджують факт передання товару відповідачу, тобто факт здійснення господарської операції - поставки товару за видатковою накладною №3119 від 04.02.2022 на суму 2628,00 грн., з огляду на таке.
Фактом підтвердження господарської операції є первинні документи (ч. 1 ст. 9 Закону України "Про бухгалтерській облік та фінансову звітність в Україні").
Відповідно до ст. 1 вказаного Закону первинний документ - документ, який містить відомості про господарську операцію; господарська операція - дія або подія, яка викликає зміни в структурі активів та зобов'язань, власному капіталі підприємства.
Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи.
Первинні документи можуть бути складені у паперовій або в електронній формі та повинні мати такі обов'язкові реквізити: назву документа (форми); дату складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади і прізвища (крім первинних документів, вимоги до яких встановлюються Національним банком України) осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції. (ст. 9 названого Закону).
Основними первинними документами, що підтверджують здійснення поставки є видаткова накладна та товарно - транспортна накладна.
Видаткова накладна є документом, що фіксує факт отримання та передачі товарів.
Товарно - транспортна накладна є документом, що підтверджує факт надання послуг з перевезення товарів, а також здійснення господарської операції з поставки товарів.
У той же час у матеріалах справи відсутні докази, що підтверджують факт передачі позивачем товару відповідачу за видатковою накладною №3119 від 04.02.2022 на суму 2628,00 грн. та його прийняття останнім.
Статтею 664 ЦК України передбачено, що обов'язок продавця передати товар покупцеві вважається виконаним у момент: вручення товару покупцеві, якщо договором встановлений обов'язок продавця доставити товар; надання товару в розпорядження покупця, якщо товар має бути переданий покупцеві за місцезнаходженням товару. Товар вважається наданим у розпорядження покупця, якщо у строк, встановлений договором, він готовий до передання покупцеві у належному місці і покупець поінформований про це.
Дійсно, умовами п. 2.4 договору сторонами погоджено, що будь-яка особа, яка поставила свій підпис в супроводжувальній первинній обліковій видатковій документації (видаткова накладна тощо), вважається уповноваженою на це покупцем, якщо такий підпис буде скріплено відбитком будь-якої печатки чи штампу покупця, товар прийнято у відповідній кількості та належній якості, покупцем отримано всю сурповідну документацію до ттовару відповідно до вимог даного договору та вимог чинного законодавства України.
Разом з тим, дослідивши видаткові накладні, надані позивачем (№3119 від 04.02.2022 на суму 2 628,00 грн.(а.с.10 зворотня сторона), №3687 від 11.02.2022 на суму 360,36 грн. (а.с.9), №4304 від 18.02.2022 на суму 9 558,36 грн.(а.с.7 зворотня сторона)) судом встановлено, що накладна №3119 від 04.02.2022 на суму 2 628,00 грн. - не містить відбиток печатки покупця, а містить тільки підпис, на відміну від видаткоих накладних №3687 від 11.02.2022 на суму 360,36 грн. (а.с.9), №4304 від 18.02.2022 на суму 9 558,36 грн., які крім підпису ще містять і відбиток печатки покупця. Отже неможливо встановити, що товар за накладною №3119 від 04.02.2022 на суму 2 628,00 позивачем був переданий уповноваженій на це покупцем ( відповідачем) особі.
Враховуючи зазначене, суд дійшов всновку, що видаткова накладна №3119 від 04.02.2022 не є належним доказом передачі товару на суму 2 628,00 відповдачу.
Суд зазначає, що у разі наявності дефектів первинних документів та невизнання стороною факту постачання спірного товару, сторони не позбавлені права доводити постачання товару іншими доказами, які будуть переконливо свідчити про фактичні обставини здійснення постачання товару.
Частинами першою та другою статті 3 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" визначено, що метою ведення бухгалтерського обліку і складання фінансової звітності є надання користувачам для прийняття рішень повної, правдивої та неупередженої інформації про фінансовий стан та результати діяльності підприємства. Бухгалтерський облік є обов'язковим видом обліку, який ведеться підприємством. Фінансова, податкова, статистична та інші види звітності, що використовують грошовий вимірник, ґрунтуються на даних бухгалтерського обліку.
Підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи. Первинні та зведені облікові документи можуть бути складені у паперовій або в електронній формі та повинні мати такі обов'язкові реквізити: назву документа (форми); дату складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції. Первинні документи, складені в електронній формі, застосовуються у бухгалтерському обліку за умови дотримання вимог законодавства про електронні документи та електронний документообіг. Неістотні недоліки в документах, що містять відомості про господарську операцію, не є підставою для невизнання господарської операції, за умови, що такі недоліки не перешкоджають можливості ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції, та містять відомості про дату складання документа, назву підприємства, від імені якого складено документ, зміст та обсяг господарської операції тощо (частини перша, друга статті 9 Закону України "Про бухгалтерській облік та фінансову звітність в Україні"; в редакції, чинній у період здійснення спірної поставки товару).
Відповідно до пункту 201.1 статті 201 Податкового кодексу України (далі - ПК України) на дату виникнення податкових зобов'язань платник податку зобов'язаний скласти податкову накладну в електронній формі з дотриманням умови щодо реєстрації у порядку, визначеному законодавством, електронного підпису уповноваженої платником особи та зареєструвати її в Єдиному реєстрі податкових накладних у встановлений цим Кодексом термін.
Згідно з пунктом 201.7 статті 201 ПК України податкова накладна складається на кожне повне або часткове постачання товарів/послуг, а також на суму коштів, що надійшли на поточний рахунок як попередня оплата (аванс).
При здійсненні операцій з постачання товарів/послуг платник податку - продавець товарів/послуг зобов'язаний в установлені терміни скласти податкову накладну, зареєструвати її в Єдиному реєстрі податкових накладних та надати покупцю за його вимогою (пунктом 201.10 статті 201 цього Кодексу).
Податкові накладні, отримані з Єдиного реєстру податкових накладних, є для отримувача товарів/послуг підставою для нарахування сум податку, що відносяться до податкового кредиту, тобто спричиняють правові наслідки.
Підставою для виникнення в платника права на податковий кредит з податку на додану вартість є факт реального здійснення операцій з придбання товарно-матеріальних цінностей з метою їх використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку, а також оформлення відповідних операцій належним чином складеними первинними документами, які містять достовірні відомості про їх обсяг та зміст.
Встановлюючи правило щодо обов'язкового підтвердження сум податкового кредиту, врахованих платником ПДВ при визначенні податкових зобов'язань, законодавець, безумовно, передбачає, що ці документи є достовірними, тобто операції, які вони підтверджують, дійсно мали місце.
Такий висновок сформовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 29.06.2021 зі справи № 910/23097/17.
З урахуванням наведеного суд зазначає, що, оцінюючи податкові накладні у сукупності з іншими доказами у справі, суд має враховувати фактичні дії як постачальника, так і покупця щодо відображення ними в податковому та бухгалтерському обліку постачання спірного товару.
Якщо сторона заперечує факт передачі товару за договором поставки за податковими накладними, але одночасно реєструє податкові накладні на придбання товарів від постачальника та формує як покупець податковий кредит за фактом поставки товару на підставі спірних видаткових накладних, і жодним чином не пояснює свої дії та правову підставу виникнення в платника права на податковий кредит з ПДВ за цими накладними, то така поведінка сторони не є добросовісною та розумною. У такому випадку дії сторони з реєстрації податкових накладних засвідчують волю до настання відповідних правових наслідків, тому податкова накладна, виписана однією стороною в договорі (постачальником) на постачання послуг на користь другої сторони (покупця), може бути допустимим доказом факту прийняття товару від контрагента на визначену суму, якщо покупець вчинив юридично значимі дії, зокрема, відобразив податковий кредит за вказаною господарською операцією з контрагентом.
Така правова позиція викладена Верховним Судом у постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 03.06.2022 у справі №922/2115/19.
Судом встановлено, що матеріали справи не містять будь-яких доказів на підтвердження відображення вказаних позивачем господарських операцій у своїй податковій звітності та вчинення юридично значимих дій по оформленню податкового кредиту за ними.
Отже за висновком суду позивач не подав до суду доказів вчинення відповідачем юридично значимих дій з оподаткування відповідних операцій та не звертався до суду з клопотанням про витребування відповідних доказів від податкових органів (а саме, матеріалів податкової звітності відповідача).
Відповідно до статті 73 ГПК України доказами у справі є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Згідно з частинами першою, третьою статті 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.
Обов'язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.
На сьогодні у праві існують такі основні стандарти доказування: «баланс імовірностей» (balance of probabilities) або «перевага доказів» (preponderance of the evidence); «наявність чітких та переконливих доказів» (clear and convincing evidence); «поза розумним сумнівом» (beyond reasonable doubt).
Стаття 79 ГПК України закріпила в господарському процесі стандарт доказування «вірогідності доказів».
Стандарт доказування «вірогідності доказів» підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Необхідним є не надати достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надати їх саме ту кількість, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.
Відповідно до статті 79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов'язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.
Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.
Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19).
Враховуючи вищевикладене, суд встановив відсутність будь-яких належних і допустимих доказів на підтвердження факту поставки позивачем товару відповідачу за видатковою накладною №3119 від 04.02.2022 на заявлену суму у розмірі 2628,00, отже, позовні вимоги в цій частині стягнення суми є недоведеними позивачем та задоволенню не підлягають.
Відтак, підсумовуючи наведене вище, суд дійшов висновку, що відповідно до вимог статті 526 Цивільного кодексу, статті 193 Господарського кодексу України, зобов'язання повинні виконуватись належним чином і у встановлений строк відповідно до умов і порядку укладеного між сторонами договору та згідно із вимогами закону, а тому суд визнає вимогу позивача щодо стягнення із відповідача суми основного боргу у розмірі 9 918,72 грн обґрунтованою та доведеною належинми та допустимими доказами.
Разом з цим, у задоволенні вимоги щодо стягнення основної суми боргу у розмірі 2 628,00 грн.- суд відмовляє з огляду на її необґрунтованість та не підтвердженість належними та допустимими доказами.
Стосовно вимоги щодо стягнення з відповідача 3% річних у розмірі 1024,25 грн, та суми інфляційних втрат в розмірі 5029,96 грн, суд зазначає наступне.
Згідно ст. 625 Цивільного кодексу України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Аналіз зазначеної статті вказує на те, що наслідки прострочення боржником грошового зобов'язання у вигляді інфляційного нарахування на суму боргу та 3% річних не є санкціями, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінених грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові, а тому ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника та незалежно від сплати ним неустойки (пені) за порушення виконання зобов'язання.
Зробивши власний розрахунок нарахування 3% річних та інфляційних втрат (з урахуванням задоволеної суми освновної заборгованості за договором у розмірі 9918,72 грн.), суд дійшов висновку, що арифметично вірним буде нарахування 3% річних у розмірі 807,37 грн., та нарахування інфляційних втрат у розмірі 3 976,40 грн. а тому позовні вимоги в частині стягнення 3 % та інфляційних втрат у розмірі грн є частково обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню частково в сумі 807,37 грн. (3% річних) та у розмірі 3 976,40 грн. (інфляційні).
В частині стягнення 3% річних у сумі 216,88 грн. та інфляційних втрат у сумі 1053,56 грн. - суд відмовляє.
Щодо вимоги про стягнення з відповідача штрафу у розмірі 3136,68 грн, суд зазначає наступне.
Згідно з вимогами ч. 2 ст. 193 Господарського кодексу України, порушення зобов'язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором.
У відповідності до ч. 1 ст. 218 Господарського кодексу України, підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання.
Статтею 216 Господарського кодексу України передбачено, що учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором.
Пунктами 1, 2 ст. 230 Господарського кодексу України визначено, що санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.
Суб'єктами права застосування штрафних санкцій є учасники відносин у сфері господарювання, зазначені у ст. 2 цього Кодексу.
Згідно з приписами ст. 611 Цивільного кодексу України, у разі порушення зобов'язання настають наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки.
Відповідно до вимог ст. 549 Цивільного кодексу України, неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасного або неналежно виконаного зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
Згідно з п. 6.2 Договору Покупець відповідає за несвоєчасну оплату отриманого товару наступним чином: в разі якщо прострочення платежу за поставлену патрію товару становить більше трьох календарних днів покупець в такому випадку додатково сплачує на користь постачальника штраф в розмірі 15% від вартості відповідної партії товару. В разі якщо прострочення платежу за поставлену партію товару становить більше тридцяти календарних днів покупець в такому випадку додатково сплачує на користь постачальника штраф 25% від вартості відповідної партії товару (п. 6.2.2 Договору).
Зважаючи на прострочення відповідачем зобов'язань щодо оплати вартості поставленого товару більше ніж 30 календарних днів, позивачем було нараховано відповідачу штраф у розмірі 25% від вартості відповідних партій товару, що становить 3136,68 грн.
Разом з цим, суд зробивши власник розрахунок з урахуванням задоволеної суми основної заборгованості за договором у розмірі 9918,72 грн. дійшов висновку що вірним буде нарахування штрафу у розмірі 2 479,68 грн., а тому позовні вимоги в частині стягнення штрафу у розмірі 2 479,68 грн є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.
В частині стягнення штрафу у сумі 657 грн. - суд відмовляє.
Крім того, позивач просить стягнути з відповідача проценти за користування чужими грошовими коштами у розмірі 18 709,66 грн.
Відповідно до ст. 536 Цивільного кодексу України за користування чужими грошовими коштами боржник зобов'язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами. Розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства.
Згідно ч. 3 ст. 693 Цивільного кодексу України на суму попередньої оплати нараховуються проценти відповідно до статті 536 цього Кодексу від дня, коли товар мав бути переданий, до дня фактичного передання товару покупцеві або повернення йому суми попередньої оплати. Договором може бути встановлений обов'язок продавця сплачувати проценти на суму попередньої оплати від дня одержання цієї суми від покупця.
Проценти річних, про які йдеться у ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України, необхідно відрізняти від процентів за користування чужими коштами, передбачених ст. 536 названого Кодексу. Так, стягнення процентів річних є заходом відповідальності за порушення грошового зобов'язання і одночасно способом захисту майнового права та інтересу кредитора, тобто зобов'язанням сплатити кошти, тоді як проценти, зазначені у ст. 536 Цивільного кодексу України - це плата за користування чужими коштами, в тому числі безпідставно одержаними, збереженими грішми. Підставами для застосування до правовідносин сторін ст. 536 Цивільного кодексу України є, по-перше, факт користування чужими коштами, по-друге - встановлення розміру відповідних процентів договором або чинним законодавством. Спільним для цих процентів є те, що вони нараховуються саме у зв'язку з користуванням чужими коштами. Положення ж ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України в частині сплати процентів річних застосовуються за наявності порушення грошового зобов'язання. Тому, зокрема, якщо в законі або в укладеному сторонами договорі передбачено розмір процентів за користування чужими коштами (ст. 536 Цивільного кодексу України), то це не позбавляє кредитора права звернутися до боржника з позовом про стягнення як зазначених процентів, так і трьох процентів річних (якщо інший їх розмір не передбачено договором або законом) - за наявності порушення боржником грошового зобов'язання.
Аналогічний висновок викладено в постановах Верховного Суду від 10.09.2018 по справі № 908/24/18, від 18.12.2018 по справі № 908/639/18.
У Договорі сторони передбачили, що у разі несвоєчасної оплати поставленого товару покупець сплачує на користь постачальника проценти із розрахунку 0,15 % за кожен день прострочення оплати до дати повного виконання зобов'язання в порядку ст. 536 ЦК України (пункт 5.3 Договору).
Виходячи із свободи визначення умов договору відповідно до ст. 6, 627 Цивільного кодексу України, сторони мають право викласти умови договору, зокрема і щодо способу обчислення процентів за користування грошовими коштами (за один день чи за календарний рік), на власний розсуд у спосіб, який є найбільш зрозумілим та прийнятним саме для них.
Положення, закріплені у статті 536 Цивільного кодексу України, є диспозитивними, а тому не можуть обмежувати сторін у визначенні способу проведення розрахунку процентів залежно від їх волевиявлення (за один день чи за календарний рік), оскільки будь-який з таких способів розрахунку, враховуючи сталу та загальновідому кількість днів у календарному році, дозволяє визначити шляхом простої арифметичної дії розмір процентів за один рік (чи навпаки за один день), за наявності такої потреби при тлумаченні змісту правочину.
Враховуючи те, що кількість днів у календарному році є сталою та загальновідомою, визначений у такий погоджений сторонами спосіб (за кожен день прострочення) розмір цих процентів завжди може бути перетворений у річні проценти методом математичного розрахунку.
Отже, визначення сторонами у пункті 5.3 Договору обчислення процентів за користування грошовими коштами у спосіб за один календарний день, а не за календарний рік, не змінює правову природу таких процентів.
Наведена правова позиція узгоджується з висновками Верховного Суду, викладеними у постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 03.12.2021 у справі № 910/14180/18.
Зробивши власний розрахунок нарахування процентів за користування чужими грошовими коштами з урахуванням задоволеної суми основної заборгованості за договором у розмірі 9918,72 грн. суд дійшов висновку, що арифметично вірним буде нарахування у сумі 14 747,95 грн. а тому позовні вимоги в частині стягнення процентів за користування чужими грошовими коштами у розмірі 14 747,95 грн. є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.
В частині стягнення процентів за окристування чужими коштами у сумі 3 961,71 грн. - суд відмовляє.
За змістом ст. 13, 74 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.
Відповідно до усталеної практики Верховного Суду обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів.
Усебічність та повнота розгляду справи передбачає з'ясування всіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язками, відносинами і залежностями. Таке з'ясування запобігає однобічності та забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.
З'ясування відповідних обставин має здійснюватися із застосуванням критеріїв оцінки доказів передбачених ст. 86 ГПК України щодо відсутності у жодного доказу заздалегідь встановленої сили та оцінки кожного доказу окремо, а також вірогідності і взаємного зв'язку доказів у їх сукупності.
Верховний Суд зауважує, принцип "процесуальної рівності сторін" передбачає, що у випадку спору, який стосується приватних інтересів, кожна зі сторін повинна мати розумну можливість представити свою справу, включаючи докази, в умовах, які не ставлять цю сторону в істотно більш несприятливе становище стосовно протилежної сторони (рішення Європейського Суду від 27.10.1993 у справі "DOMBO BEHEERB.V. v. THE NETHERLANDS").
Верховний Суд також звертає увагу, що обов'язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.
Важливим елементом змагальності процесу є стандарти доказування - спеціальні правила, яким суд має керуватися при вирішення справи. Ці правила дозволяють оцінити, наскільки вдало сторони виконали вимоги щодо тягаря доказування і наскільки вони змогли переконати суд у своїй позиції, що робить оцінку доказів більш алгоритмізованою та обґрунтованою.
Відповідно до ст. 79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов'язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються скоріше були (мали місце), аніж не були.
Слід зауважити, що Верховний Суд в ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово звертався загалом до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 02.10.2018 у справі №910/18036/17, від 23.10.2019 у справі №917/1307/18, від 18.11.2019 у справі №902/761/18, від 04.12.2019 у справі №917/2101/17).
Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі №129/1033/13-ц.
Судом кожній стороні була надана розумна можливість, представити справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони, в т.ч. подати докази на підтвердження своїх вимог та заперечень, прийняти участь у досліджені доказів, надати пояснення, обґрунтувати перед судом переконливість поданих доказів та позицій по справі, скористатись іншими процесуальними правами.
Так, решта доводів учасників процесу, їх письмових пояснень, поданих до матеріалів справи документів та наданих усних пояснень представників сторін були ретельно досліджені судом, і наведених вище висновків суду не спростовують.
Надавши оцінку наявним у справі доказам на предмет їх належності, допустимості, достовірності, вірогідності, а також із дослідження кожного із них окремо та у сукупності, суд, керуючись своїм внутрішнім переконанням на підставі всебічного, повного, об'єктивного з'ясування обставин справи, приходить до висновку про часткове задоволення позову.
Відтак, підсумовуючи вищенаведене, позовні вимоги підлягають задоволенню частково у розмірі 9918,72 грн. (основна заборгованість), 807,37 грн. (3% річних), 3 976,40 (інфляційні втрати), 2 479,68 грн.(штраф), 14 747,95 грн.(проценти за користування чужими коштами), а всього - 31 930,12 грн.
В частині позовних вимог про стягнення основної заборгованості у розмірі 2628,00 грн., 3% річних у розмірі 216,88 грн., інфляційних втрат у розмірі 1053,56 грн., штрафу у розмірі 657,00 грн., процентів за користування чужими коштами у розмірі 3 961,71 грн. , а всього у розмірі 8 517,15 грн. - суд відмовляє.
Вирішуючи питання розподілу судового збору, суд керується частинами першою та дев'ятою статті 129 Господарського процесуального кодексу України, якими визначено, що судовий збір у спорах, що виникають при виконанні договорів, покладається на сторони пропорційно розміру задоволених вимог; якщо спір виник внаслідок неправильних дій сторони, суд має право покласти на таку сторону судові витрати повністю або частково незалежно від результатів вирішення спору.
Враховуючи обґрунтованість заявлених позовних вимог, судовий збір в мінімальному розмірі, що визначений Законом України "Про судовий збір" (з урахуванням понижуючого коефіціенту 0,8) - 2 422,40 грн. покладається судом на Товариства з обмеженою відповідальністю «КЛУБ БОЛЕРО», з вини якої виник спір, та підлягає стягненню на користь позивача у даній справі.
На підставі викладеного, керуючись статтями 1, 4, 13, 20, 73-80, 86, 129, 231, 236-238, 247, 251, 252, Господарського процесуального кодексу України, суд,-
Позов задовольнити частково.
Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «КЛУБ БОЛЕРО» (місцезнаходження: 61153, місто Харків, проспект Ювілейний, будинок 56; код ЄДРПОУ: 34955572) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "ТД Ресурс" (місцезнаходження: 61001, місто Харків, майдан Захисників України, будинок 7/8; код ЄДРПОУ: 39806596) 31 930,12 грн. з яких: 9918,72 грн. (основна заборгованість), 807,37 грн. (3% річних), 3 976,40 (інфляційні втрати), 2 479,68 грн.(штраф), 14 747,95 грн.(проценти за користування чужими коштами), а також витрати зі сплати судового збору у розмірі 2422,40 грн.
В задоволенні позовних вимог щодо стягнення основної заборгованості у розмірі 2628,00 грн., 3% річних у розмірі 216,88 грн., інфляційних втрат у розмірі 1053,56 грн., штрафу у розмірі 657,00 грн., процентів за користування чужими коштами у розмірі 3 961,71 грн. , а всього у розмірі 8 517,15 грн - відмовити.
Видати наказ після набрання рішенням законної сили.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення в порядку, передбаченому статтею 256 Господарського процесуального кодексу України.
Повне рішення складено "19" березня 2025 р.
Суддя В.В. Рильова
Справа №922/145/25