05.02.2025 року м.Дніпро Справа № 904/5467/23
Центральний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого судді: Мороза В.Ф. - доповідач,
суддів: Іванова О.Г., Чередка А.Є.
секретар судового засідання Жолудєв А.В.
розглянувши апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвали Господарського суду Дніпропетровської області від 07.02.2024 (суддя Владимиренко І.В.)
у справі № 904/5467/23
про неплатоспроможність ОСОБА_2
Ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 31.10.2023 відкрито провадження у справі про неплатоспроможність фізичної особи ОСОБА_2 . Введено процедуру реструктуризації боргів фізичної особи ОСОБА_2 . Введено мораторій на задоволення вимог кредиторів строком на 120 днів. Призначено керуючим реструктуризацією боргів фізичної особи ОСОБА_2 арбітражного керуючого Сокол Тетяну Леонідівну.
Від ОСОБА_3 надійшла заява з грошовими вимогами до боржника на суму 7 845 365,19 грн. та 5 368,00 грн. судовий збір.
Ухвалою господарського суду від 07.02.2024 визнано грошові вимоги ОСОБА_3 у розмірі 7 845 365,19 грн. (основний борг) (2 черга задоволення), 5368,00 грн. (витрати по сплаті судового збору) включити окремо та задовольнити до задоволення вимог кредиторів.
Ухвалою господарського суду від 07.02.2024 за результатами попереднього засідання, завершено попереднє засідання, за результатами якого внесено до реєстру вимог кредитора ОСОБА_2 кредиторів, зокрема, ОСОБА_3 у розмірі 7 845 365,19 грн. (основний борг) (2 черга задоволення), 5 368,00 грн. (витрати по сплаті судового збору) включити окремо та задовольнити до задоволення вимог кредиторів.
Не погодившись з вказаними ухвалами ОСОБА_1 подано апеляційну скаргу, згідно якої просить скасувати ухвалу Господарського суду Дніпропетровської області від 07.02.2024 у справі № 904/5467/23 про визнання грошових вимог кредитора ОСОБА_3 . Скасувати ухвалу Господарського суду Дніпропетровської області від 07.02.2024 про попереднє судове засідання у справі про неплатоспроможність в частині внесення до реєстру вимог кредитора ОСОБА_3 у розмірі 7 845 365,19грн. (основний борг) (2 черга задоволення), 5 368,00 грн. (витрати по сплаті судового збору), прийняти нову ухвалу, якою грошові вимоги ОСОБА_3 до ОСОБА_2 відхилити у повному обсязі.
В обґрунтування поданої скарги апелянт зазначає, що ухвала суду першої інстанції прийнята за неповного з'ясування обставин, що мають значення для справи та невідповідності висновків суду фактичним обставинам справи, з порушенням норм процесуального права.
Апеляційна скарги мотивована тим, що:
- грошові вимоги ОСОБА_3 заявлені з метою штучного створення кредиторської заборгованості боржника, адже реальність укладання договору позики від 21.01.2019 між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 та ОСОБА_4 є сумнівним виходячи з наступного: Заявником не надано належних доказів на підтвердження походження грошових коштів. Заявлена сума у розмірі 217 456,26 дол. США, є недоведеною та походження грошових коштів може бути підтверджено лише в певній від цієї суми частині;
- судом першої інстанції не було належним чином проаналізовано вищезазначені обставини, а тому відсутні підстави для внесення до реєстру вимог кредиторів грошові вимоги ОСОБА_3 на суму 7 845 365,19 грн (основний борг).
Процесуальний хід розгляду справи відображений у відповідних ухвалах Центрального апеляційного господарського суду.
Хронологія надходження інших процесуальних документів до суду.
22.04.2024 до Центрального апеляційного господарського суду від кредитора ОСОБА_3 надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому просить скаргу залишити без задоволення, а ухвали суду першої інстанції - без змін.
Інші учасники справи про неплатоспроможність ОСОБА_2 своїм правом на подання відзиву не скористалися.
За приписами ч. 3 ст. 263 ГПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.
В судовому засіданні 05.02.2025 приймали участь представники кредиторів ОСОБА_1 (апелянта), ОСОБА_3 , боржника ОСОБА_2 та арбітражний керуючий Сокол Т.Л. Інші учасники справи, будучи належним чином повідомленими про місце, дату та час судового засідання, не з'явилися, явку уповноважених представників не забезпечили, про причини відсутності суд не проінформували.
Колегія суддів зазначає, що відповідно до ч. 1 ст. 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
У рішеннях від 28.10.1998 у справі «Осман проти Сполученого королівства» та від 19.06.2001 у справі «Креуз проти Польщі» Європейський суд з прав людини роз'яснив, що реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо доступності правосуддя, держави-учасниці цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони й обмеження, зміст яких полягає в запобіганні безладного руху в судовому процесі.
У рішеннях Європейського суду з прав людини у справах "Ryabykh v.Russia" від 24.07.2003, "Svitlana Naumenko v. Ukraine" від 09.11.2014 зазначено, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване ч. 1 ст. 6 Конвенції, повинно тлумачитись у світлі Преамбули Конвенції, яка проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін.
Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінку сторін, предмет спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням частини першої статті 6 згаданої Конвенції (рішення ЄСПЛ від 08.11.2005 у справі "Смірнова проти України", рішення ЄСПЛ від 27.04.2000 у справі "Фрідлендер проти Франції").
«Розумність» строку визначається окремо для кожної справи. Для цього враховують її складність та обсяг, поведінку учасників судового процесу, час, необхідний для проведення відповідної експертизи (наприклад, рішення Суду у справі «G. B. проти Франції»), тощо. Отже, поняття «розумний строк» є оціночним, суб'єктивним фактором, що унеможливлює визначення конкретних строків судового розгляду справи, тому потребує нормативного встановлення.
Точкою відліку часу розгляду справи протягом розумного строку умовно можна вважати момент подання позовної заяви до суду.
Роль національних суддів полягає у швидкому та ефективному розгляді справ (&51 рішення Європейського суду з прав людини від 30.11.2006 у справі "Красношапка проти України").
Отже, при здійсненні правосуддя судом мають враховуватися не тільки процесуальні строки, визначені ГПК України, а й рішення ЄСПЛ, як джерела права, зокрема, в частині необхідності забезпечення судового розгляду впродовж розумного строку.
Відповідно до ч. 1 ст. 12-1 Закону України "Про правовий режим воєнного стану" в умовах правового режиму воєнного стану суди, органи та установи системи правосуддя діють виключно на підставі, в межах повноважень та в спосіб, визначені Конституцією України та законами України.
Згідно ч. 2 ст. 12-1 Закону України "Про правовий режим воєнного стану" повноваження судів, органів та установ системи правосуддя, передбачені Конституцією України, в умовах правового режиму воєнного стану не можуть бути обмежені.
Відтак, органи судової влади здійснюють правосуддя навіть в умовах воєнного стану.
Відповідно до ч. 3 ст. 2 ГПК України основними засадами (принципами) господарського судочинства є: 1) верховенство права; 2) рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; 3) гласність і відкритість судового процесу та його повне фіксування технічними засобами; 4) змагальність сторін; 5) диспозитивність; 6) пропорційність; 7) обов'язковість судового рішення; 8) забезпечення права на апеляційний перегляд справи; 9) забезпечення права на касаційне оскарження судового рішення у визначених законом випадках; 10) розумність строків розгляду справи судом; 11) неприпустимість зловживання процесуальними правами; 12) відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення.
Згідно ч. 1 ст. 43 ГПК України учасники судового процесу та їх представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.
Суд звертає увагу на висновки Європейського суду з прав людини, викладені у рішенні від 07.07.1989 у справі "Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії", відповідно до якого заявник зобов'язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов'язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.
Обов'язком заінтересованої сторони є прояв особливої старанності при захисті власних інтересів (рішення Європейського суду з прав людини від 04.10.2001 у справі "Тойшлер проти Германії" (Тeuschler v. Germany).
Тобто сторона повинна демонструвати зацікавленість у найшвидшому вирішенні її питання судом, брати участь на всіх етапах розгляду, що безпосередньо стосуються її, для чого має утримуватись від дій, що можуть безпідставно затягувати судовий процес, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 28.10.2021 у справі № 11-250сап21 акцентувала увагу на тому, що ЄСПЛ неодноразово висловлював позицію, згідно з якою відкладення розгляду справи має бути з об'єктивних причин і не суперечити дотриманню розгляду справи у розумні строки. Так, у рішенні у справі «Цихановський проти України» (Tsykhanovsky v. Ukraine) ЄСПЛ зазначив, що саме національні суди мають створювати умови для того, щоб судове провадження було швидким та ефективним. Зокрема, національні суди мають вирішувати, чи відкласти судове засідання за клопотанням сторін, а також чи вживати якісь дії щодо сторін, чия поведінка спричинила невиправдані затримки у провадженні. Суд нагадує, що він зазвичай визнає порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у справах, які порушують питання, подібні до тих, що порушуються у цій справі. Аналогічну позицію висловлено у рішеннях ЄСПЛ «Смірнова проти України» (Smirnov v. Ukraine, Application N 36655/02), «Карнаушенко проти України» (Karnaushenko v. Ukraine, Application N 23853/02).
Як відзначив Верховний Суд у постановах від 12.03.2019 у справі № 910/12842/17, від 01.10.2020 у справі № 361/8331/18, від 07.07.2022 у справі № 918/539/16 відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.
Таким чином, згідно усталеної судової практики та позиції ЄСПЛ відкладення розгляду справи можливе з об'єктивних причин, як-то неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні чи недостатність матеріалів для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення.
Пунктом 2 ч. 3 ст. 202 ГПК України визначено, що якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі повторної неявки в судове засідання учасника справи (його представника) незалежно від причин неявки.
Частиною 12 ст. 270 ГПК України передбачено, що неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Враховуючи положення ст. 7, 13, 14, 42-46 ГПК України, зокрема, щодо того, що учасники справи мають рівні права, якими вони повинні користуватися добросовісно, та несуть ризик настання тих чи інших наслідків, зумовлених невчиненням ними процесуальних дій, з огляду на те, що суд не визнавав обов'язковою явку учасників справи, а в матеріалах справи містяться докази їх повідомлення про час та місце проведення судового засідання по розгляду апеляційної скарги, приймаючи до уваги, що в судовому засіданні у справі оголошувалася перерва, зважаючи на необхідність дотримання розумних строків провадження, обставини сприяння судом у наданні учасникам судового процесу достатнього часу для належної підготовки своєї позиції та викладення її в поданих процесуальних документах, а також в забезпеченні участі в судових засіданнях, в тому числі в режимі відеоконференції, і цими правами вони розпоряджаються на власний розсуд, констатуючи достатність матеріалів для апеляційного перегляду справи, колегія суддів вважає можливим здійснити перевірку рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку за наявними матеріалами та без участі учасників справи, які не з'явилися.
Судом апеляційної інстанції було здійснено всі необхідні дії, що сприяли в реалізації сторонами принципу змагальності та диспозитивності.
Представник апелянта в судовому засіданні 05.02.2025 підтримав доводи своєї апеляційної скарги, просив її задовольнити: скасувати оскаржувані ухвали та прийняти нові судові рішення, якими відхилити грошові вимоги ОСОБА_3 в повному обсязі.
Арбітражний керуючий та представники кредитора ОСОБА_3 й боржника ОСОБА_2 заперечили проти задоволення апеляційної скарги, в тому числі з підстав, викладених у відзиві на апеляційну скаргу, просили залишити ухвали суду першої інстанції без змін.
Апеляційний господарський суд, заслухавши присутніх учасників справи, їх представників, дослідивши наявні у справі докази, оцінивши повноту та об'єктивність встановлених обставин та висновки місцевого господарського суду, перевіривши правильність застосування норм матеріального та процесуального права, вважає, що апеляційну скаргу належить залишити без задоволення з наступних підстав.
Законом України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" від 03.10.2017р. №2147-VIII викладено Господарський процесуальний кодекс України у новій редакції, яка набрала чинності 15.12.2017р.
Відповідно до ч. 6 ст. 12 ГПК України, господарські суди розглядають справи про банкрутство у порядку, передбаченому цим Кодексом для позовного провадження, з урахуванням особливостей, встановлених Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".
Як передбачено ст. 9 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» № 2343-XII (який діяв до 21.10.2019 року) справи про банкрутство розглядаються господарським судом за правилами, передбаченими Господарським процесуальним кодексом України, з урахуванням особливостей, визначених цим Законом.
Згідно ч. 1 ст. 2 Кодексу України з процедур банкрутства від 18.10.2018 № 2597-VIII (зі змінами, що набрав чинності 21.10.2019р.) провадження у справах про банкрутство регулюється цим Кодексом, Господарським процесуальним кодексом України, іншими законами України.
Частиною 4 Прикінцевих та перехідних положень встановлено, що з дня введення в дію цього Кодексу подальший розгляд справ про банкрутство здійснюється відповідно до положень цього Кодексу незалежно від дати відкриття провадження у справі про банкрутство, крім справ про банкрутство, які на день введення в дію цього Кодексу перебувають на стадії санації, провадження в яких продовжується відповідно до Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом". Перехід до наступної судової процедури та подальше провадження у таких справах здійснюється відповідно до цього Кодексу.
Ухвали господарського суду, постановлені у справі про банкрутство за результатами розгляду господарським судом заяв, клопотань та скарг, а також постанова про визнання боржника банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури можуть бути оскаржені в порядку, встановленому Господарським процесуальним кодексом України, з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом (ч. 1 ст. 9 КУзПБ).
За положеннями ч. 1 ст. 271 ГПК України апеляційні скарги на ухвали суду першої інстанції розглядаються в порядку, передбаченому для розгляду апеляційних скарг на рішення суду першої інстанції з урахуванням особливостей, визначених цією статтею.
Матеріалами справи підтверджується, що ОСОБА_2 звернувся до Господарського суду Дніпропетровської області із заявою про відкриття провадження у справі про неплатоспроможності на підставі пункту 2 частини 2 статті 115 Кодексу України з процедур банкрутства.
Ухвалою господарського суду від 31.10.2023р. відкрито провадження у справі про неплатоспроможність фізичної особи ОСОБА_2 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ). Введено процедуру реструктуризації боргів фізичної особи ОСОБА_2 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ). Введено мораторій на задоволення вимог кредиторів строком на 120 днів. Призначено керуючим реструктуризацією боргів фізичної особи ОСОБА_2 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) арбітражного керуючого Сокол Тетяну Леонідівну (свідоцтво №2027 від 15.11.2021р.). Призначено попереднє засідання суду на 20.12.2023р. о 10:40 год.
31.10.2023р. на офіційному веб-сайті Вищого господарського суду України в мережі Інтернет господарським судом Дніпропетровської області здійснено офіційне оприлюднення повідомлення про відкриття провадження у справі про неплатоспроможність фізичної особи ОСОБА_2 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ), за №71748.
21.11.2023р. до суду від ОСОБА_3 надійшла заява з грошовими вимогами до боржника на суму 7 845 365,19 грн. та 5 368,00 грн. судовий збір.
Заява обґрунтована наступними обставинами та доказами.
21.01.2019 року між ОСОБА_3 (Позикодавець, Кредитор) та ОСОБА_2 (Позичальник, Боржник) було укладено Договір про надання позики (далі-Договір).
Відповідно до п.2.1. Договору про надання позики позикодавець зобов'язується надати Позичальнику грошові кошти у вигляді позики у розмірі та в порядку, передбачених цим Договором, а Позичальник зобов'язується повернути отримані кошти у строки та на умовах, визначених цим Договором.
Сторони погодили визнати позикою надаваєму Позикодавцем Позичальнику фінансову допомогу, ліміт якої не може перевищувати 3 000 000,00 грн. (далі - «Ліміт позики»»). Сума позики - це фактично отримані грошові кошти Позичальником від Позикодавця в рамках Ліміту позики. Позика може надаватись частинами в рамках встановленого Ліміту позики.
Сторони дійшли взаємної згоди визначити грошовий еквівалент зобов'язання з повернений отриманої Суми позики/частини Суми позики в іноземній валюті, а саме в доларах США.
Позика надається двома траншами: 1 000 000,00 грн. в день укладання дійсного Договору; 2 000 000,00 грн. до 31.01.2020 року (в перерахунку грошового еквіваленту в доларах США за офіційним курсом Національного банку України станом на день фактичного надання другого траншу).
Відповідно до п.2.2.2. Позика надається на строк до 31.12.2023.
За умовами п.2.2.3 Договору про надання позики Позикодавець має право на одержання від Позичальника процентів, розрахунок, нарахування та сплата яких здійснюється в порядку встановленому уданому пункті.
За кожен день користування Сумою позики нараховуються проценти у розмірі 15%, що капіталізуються.
Позичальник повинен сплатити нараховані Проценти, що капіталізуються за Сумою позики одночасно з поверненням Суми позики в Дату остаточного погашення.
Період нарахування Процентів, що капіталізуються починається з дати набрання чинності даного Договору (21.01.2019 включно) і закінчується в Дату остаточного погашення (31.12.2023) або в день, що передує даті повного погашення Суми позики (з врахуванням нарахованих відповідно до даного Договору процентів) в залежності яка подія настала раніше.
Для нарахування Процентів, що капіталізуються розмір процентної ставки (15%), ділиться на фактичну кількість днів року (365 або 366 в залежності від кількості днів у відповідному році).
Одержане число перемножується на (і) Суму позики, яка виражена у грошовому еквіваленті в іноземній валюті, а саме в доларах США або на залишок цієї заборгованості (у випадку часткового погашення Суми позики) або на Суму позики з врахуванням доданих до неї Процентів, що капіталізуються і (іі) кількість днів періоду, за який нараховуються Проценти, що капіталізуються.
Проценти, що капіталізуються, автоматично капіталізуються та додаються до непогашеної Суми позики, яка виражена у грошовому еквіваленті в доларах США, в залежності яка подія настане раніше, в останній день кожного місяця, в Дату остаточного погашення (31.12.2023) або в день, що передує даті повного погашення Суми позики (з врахуванням нарахованих відповідно до даного Договору процентів), для чого Позичальник додатково звертається до Позикодавця за отриманням остаточної Суми позики (з врахуванням нарахованих відповідно до даного Договору процентів).
Після капіталізації, Проценти, що капіталізуються: вважаються частиною основної Суми позики; на них нараховуються Проценти, що капіталізуються; на них нараховуються проценти, які передбачені положеннями статті 625 ЦК України.
На виконання умов Договору зі сторони Кредитора було надано боржнику 3 000 000,00 грн., еквівалент 118 660,93 дол. США, що підтверджується розписками від 21.01.2019 та від 10.01.2020.
Боржником не було повернуто позику в строки встановлені договором.
У відповідності до умов Договору, Позикодавцем здійснено нарахування процентів, що капіталізуються - 217 456,26 дол. США.
Позичальником в повному обсязі не було виконано свого обов'язку з повернення суми позики з врахуванням нарахованих відповідно до даного Договору процентів.
Отже, розмір не повернутої суми позики з врахуванням нарахованих відповідно до даного Договору процентів складає еквівалент 217 456,26 дол. США, що за офіційним курсом Національного банку України станом на 13.11.2023 (36,0779 гривень за 1 долар США) становить 7 845 365,19 грн.
23.01.2024 до суду від керуючого реструктуризацією боргів надійшло клопотання про долучення до матеріалів справи наступних документів: повідомлення про розгляд грошових вимог ОСОБА_3 (з доказами відправки); Повідомлення про розгляд грошових вимог АТ «Акцепт-Банк» (з доказами відправки); Повідомлення про розгляд грошових вимог ОСОБА_1 (з доказами відправки); Повідомлення (повторне) про розгляд грошових вимог ОСОБА_1 (з доказами відправки); Повідомлення про розгляд грошових вимог ГУ ДПС у Дніпропетровській області (з доказами відправки); Реєстр вимог кредиторів боржника станом на 22.01.2024; Звіт про результати перевірки декларацій про майновий стан боржника в оригіналі (з копіями доказів відправки кредиторам, боржнику та додатками).
Керуючий реструктуризацією боргів, зокрема, визнав кредиторські вимоги ОСОБА_3 до боржника в повному обсязі.
Суд першої інстанції дійшов висновку про обґрунтованість вимог, викладених в заяві ОСОБА_3 , та відповідно наявності підстав для визнання його конкурсним кредитором з грошовими вимогами до боржника в розмірі 7 845 365,19 грн. (основний борг) (2 черга задоволення), 5 368,00 грн. (витрати по сплаті судового збору) включити окремо та задовольнити до задоволення вимог кредиторів.
Надаючи оцінку спірним правовідносинам, оскаржуваному судовому рішенню та доводам апеляційної скарги, апеляційний господарський суд зазначає наступне.
Відповідно до ч. 1 ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відповідно до ч. 1 ст. 2 КУзПБ провадження у справах про банкрутство регулюється цим Кодексом, ГПК України, іншими законами України.
Суб'єктний склад учасників господарського процесу за ГПК України є іншим, ніж склад учасників у справі про банкрутство за КУзПБ. Водночас, перелік учасників провадження у справі про банкрутство не є вичерпним, оскільки до учасників справи про банкрутство наведеними нормами віднесено також інших осіб, які беруть участь у провадженні у справі про банкрутство.
Коло осіб (в позовному провадженні), які мають право подати апеляційну скаргу на рішення суду першої інстанції, а також оскаржити в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції визначено приписами статей 254, 255 ГПК України. У справі про банкрутство коло осіб, які мають право оскаржити судові рішення, звужено до учасників такої справи задля попередження необґрунтованого втручання інших осіб, які не є учасниками справи, у хід процедури банкрутства.
Відповідна правова позиція сформована суддями судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, зокрема, у постановах від 07.07.2020 у справі № Б-39/27-09, від 11.06.2020 у справі № 916/3206/17, від 03.06.2020 у справі № 910/18031/14, від 19.05.2020 у справі № 908/2332/19, від 03.03.2020 у справі № 904/7965/16, від 20.02.2019 у справі № 5005/2329/2011, від 16.01.2020 у справі № 911/5186/14, та підтримана Верховним Судом у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у постанові від 16.07.2020 у справі № 910/4475/19.
Відповідно до ст. 1 КУзПБ учасниками у справі про банкрутство є сторони, арбітражний керуючий, державний орган з питань банкрутства, Фонд державного майна України, представник органу місцевого самоврядування, представник працівників боржника, уповноважена особа засновників (учасників, акціонерів) боржника, а також у випадках, передбачених цим Кодексом, інші учасники справи про банкрутство, щодо прав або обов'язків яких існує спір. Названою статтею визначено, що:
- сторонами у справі про банкрутство є конкурсні кредитори (представник комітету кредиторів), забезпечені кредитори, боржник (банкрут);
- кредитор - юридична або фізична особа, а також контролюючий орган, уповноважений відповідно до Податкового кодексу України здійснювати заходи щодо забезпечення погашення податкового боргу та недоїмки зі сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування у межах своїх повноважень, та інші державні органи, які мають вимоги щодо грошових зобов'язань до боржника; забезпечені кредитори - кредитори, вимоги яких до боржника або іншої особи забезпечені заставою майна боржника; конкурсні кредитори - кредитори за вимогами до боржника, що виникли до відкриття провадження у справі про банкрутство і виконання яких не забезпечено заставою майна боржника; поточні кредитори - кредитори за вимогами до боржника, що виникли після відкриття провадження у справі про банкрутство.
Визначення статусу вимог кредитора (конкурсні чи поточні) пов'язується безпосередньо з моментом виникнення цих вимог. При цьому набуття статусу кредитора законодавець пов'язує з наявністю у особи (як фізичної, так і юридичної) грошових вимог до боржника, поданих у встановленому законом порядку.
Відповідний висновок наведений Верховним Судом у складі палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у постанові від 19.01.2021 у справі №916/4181/14, а також Верховним Судом у постановах від 25.06.2020 у справі № 916/1965/13, від 21.09.2020 у справі № 916/2878/14, від 04.11.2020 у справі № 904/9024/16.
Відповідно до ч. 1 ст. 122 КУзПБ подання кредиторами грошових вимог до боржника та їх розгляд керуючим реструктуризацією здійснюються в порядку, визначеному цим Кодексом для юридичних осіб.
Як передбачено п. 14 ст. 39 КУзПБ з моменту відкриття провадження у справі пред'явлення конкурсними та забезпеченими кредиторами вимог до боржника та їх задоволення можуть здійснюватися лише у порядку, передбаченому цим Кодексом, та в межах провадження у справі.
У відповідності до ч. 1 ст. 45 КУзПБ конкурсні кредитори за вимогами, що виникли до дня відкриття провадження у справі про банкрутство, зобов'язані подати до господарського суду письмові заяви з вимогами до боржника, а також документи, що їх підтверджують, протягом 30 днів з дня офіційного оприлюднення оголошення про відкриття провадження у справі про банкрутство. Відлік строку на заявлення грошових вимог кредиторів до боржника починається з дня офіційного оприлюднення оголошення про відкриття провадження у справі про банкрутство.
Частиною 4 ст. 45 КУзПБ визначено, що для кредиторів, вимоги яких заявлені після закінчення строку, встановленого для їх подання, усі дії, вчинені у судовому процесі, є обов'язковими так само, як вони є обов'язковими для кредиторів, вимоги яких були заявлені протягом встановленого строку. Вимоги кредиторів, заявлені після закінчення строку, встановленого для їх подання, задовольняються в порядку черговості, встановленої цим Кодексом. Кредитори, вимоги яких заявлені після завершення строку, визначеного частиною першою цієї статті, є конкурсними, однак не мають права вирішального голосу на зборах та комітеті кредиторів.
Таким чином, законодавцем у ч. 1 ст. 45 КУзПБ визначено строк для подання конкурсними кредиторами письмових заяв з грошовими вимогами до боржника, а також документів, що їх підтверджують, протягом 30-ти днів з дня офіційного оприлюднення оголошення про відкриття провадження у справі про банкрутство. Пропуск кредитором зазначеного строку зберігає за ним статус конкурсного кредитора у разі обґрунтованості його вимог до боржника, однак, в силу абз. 3 ч. 4 ст. 45 КУзПБ позбавляє його права вирішального голосу на зборах та комітеті кредиторів.
Крім того, за приписами ч. 6 ст. 45 КУзПБ кредитор має право отримувати від розпорядника майна інформацію щодо вимог інших кредиторів. Такий кредитор може подати розпоряднику майна, боржнику та суду заперечення щодо визнання вимог інших кредиторів. Заяви з вимогами конкурсних кредиторів або забезпечених кредиторів, подані в межах строку, визначеного частиною першою цієї статті, розглядаються господарським судом у попередньому засіданні суду. Вимоги кредиторів, заявлені після закінчення строку, встановленого для їх подання, розглядаються господарським судом у порядку черговості їх отримання у судовому засіданні, яке проводиться після попереднього засідання господарського суду. За результатами розгляду зазначених заяв господарський суд постановляє ухвалу про визнання чи відхилення (повністю або частково) вимог таких кредиторів. Ухвала господарського суду є підставою для внесення відомостей про таких кредиторів до реєстру вимог кредиторів.
Виходячи з вимог Кодексу України з процедур банкрутства обов'язок надання правового аналізу поданих кредиторських вимог, підстав виникнення грошових вимог кредиторів до боржника, їх характеру, встановлення розміру та моменту виникнення цих грошових вимог, покладений саме на господарський суд, в провадженні якого перебуває справа про банкрутство (правова позиція Верховного Суду у постановах від 07.06.2018 у справі № 904/4592/15, від 21.05.2018 у справі № 904/10198/15).
При цьому заявник сам визначає докази, які на його думку підтверджують заявлені вимоги, адже законодавцем у справах про банкрутство обов'язок доказування обґрунтованості вимог кредитора певними доказами покладено на заявника грошових вимог. У випадку ненадання заявником-кредитором сукупності необхідних документів на обґрунтування своїх вимог, суд у справі про банкрутство відмовляє у визнанні таких вимог та включенні їх до реєстру вимог кредиторів. Водночас, покладення обов'язку доказування обґрунтованості відповідними доказами своїх вимог до боржника саме на кредитора кореспондує його праву на власний розсуд подавати суду ті чи інші докази, що дозволяє суду застосовувати принцип диспозитивності господарського судочинства та приймати рішення про визнання чи відмову у визнанні вимог кредитора, виходячи з тієї сукупності доказів, яка надана кредитором-заявником грошових вимог (висновок викладений у постанові Верховного Суду від 27.08.2020 у справі № 911/2498/18).
Відтак, саме на кредитора покладений обов'язок доказування наявності кредиторських вимог у справі про банкрутство, який передбачає подання сукупності документів, які дозволять суду переконатися в обґрунтованості грошових вимог кредитора. Неподання такої сукупності документів може мати наслідком відмову суду у визнанні спірних вимог кредитора (див. постанови Верховного Суду від 01.12.2022 у справі № 918/1154/21, від 27.02.2024 у справі №902/1406/15).
Натомість обов'язок надання правового аналізу поданих кредиторських вимог, підстав виникнення грошових вимог кредиторів до боржника, їх характеру, встановлення розміру та моменту виникнення цих грошових вимог, покладений на господарський суд, в провадженні якого перебуває справа про банкрутство. Під час розгляду заявлених грошових вимог суд користується правами та повноваженнями наданими йому процесуальним законом. Суд самостійно розглядає кожну заявлену грошову вимогу, перевіряє її відповідність чинному законодавству та за результатами такого розгляду визнає або відхиляє частково чи повністю грошові вимоги кредитора (подібні правові позиції викладені у постановах Верховного Суду від 18.04.2018 у справі № 914/1126/14, від 26.02.2019 у справі № 908/710/18, від 24.10.2019 у справі № 910/10542/18, від 02.06.2022 у справі № 917/1384/20, від 01.12.2022 у справі №918/1154/21, від 27.02.2024 у справі № 902/1406/15).
Судом встановлено, що грошові вимоги ОСОБА_3 до ОСОБА_2 ґрунтуються на укладеному сторонами договорі про надання позики від 21.01.2019.
На виконання умов Договору зі сторони Кредитора було надано боржнику 3 000 000,00 грн., еквівалент 118 660,93 дол. США, що підтверджується розписками від 21.01.2019 на суму 1 000 000,00 грн, еквівалент дол. США - 35 738,75, та від 10.01.2020 на суму 2 000 000,00 грн, еквівалент дол. США - 82 922.18.
Так, відповідно до ч. 1 ст. 2 Цивільного кодексу України учасниками цивільних відносин є фізичні особи та юридичні особи (далі - особи).
До загальних засад цивільного законодавства належить, зокрема, свобода договору (ч. 1 ст. 3 ЦК України).
Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 11 ЦК України, зокрема є, договори та інші правочини.
За приписами ч. 1 ст. 627 ЦК України, відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Відповідно до ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.
Позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором (ст. 1049 ЦК України).
Тобто правовідносини з надання позики за своєю правовою природою є договірними правовідносинами, регулюються самостійно сторонами, шляхом укладення договору.
Відповідно до ст. 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) леви-у-дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов'язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.
Зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.
Згідно із положеннями ст. 525 ЦК України, одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається.
У відповідності до частини 1 статті 526 ЦК України, зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Згідно із ст. 530 ЦК України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Відповідно, грошовим є зобов'язання, виражене в грошових одиницях (національній валюті України чи у грошовому еквіваленті зобов'язання, вираженого в іноземній валюті), що передбачає обов'язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов'язку.
Згідно правової позиції Верховного суду у постанові від 29.03.2018 у справі №916/4644/15 заявлені у справі про банкрутство грошові вимоги можуть підтверджуватися або первинними документами (угодами, накладними, рахунками, актами викопаних робіт, тощо), що свідчать про цивільно-правові відносини сторін та підтверджують заборгованість боржника перед кредитором, або рішенням юрисдикційного органу, до компетенції якого віднесено вирішення такого спору.
Ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 23.01.2024 у справі №904/5467/23 ОСОБА_3 було зобов'язано - надати суду оригінали документів, доданих до заяви про визнання грошових вимог (для огляду у судовому засіданні), надати суду письмові пояснення та докази щодо джерел походження коштів, наданих в позику; обґрунтування правомірності нарахування процентів за користування позикою.
На виконання вимог суду кредитором надані пояснення, що: «Позика надана двома траншами: 1 000 000,00 грн в день укладання Договору позики тобто 21.01.2019; 2 000 000,00 грн - 10.01.2020 року. Факт надання позики підтверджується розписками, підписаними особисто Боржником».
Колегія суддів зауважує, що за своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.
Натомість апелянт зазначає, що грошові вимоги ОСОБА_3 заявлені з метою штучного створення кредиторської заборгованості боржника, адже реальність укладання договору позики від 21.01.2019 між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 та ОСОБА_4 є сумнівним виходячи з наступного: Заявником не надано належних доказів на підтвердження походження грошових коштів. Заявлена сума у розмірі 217 456,26 дол. США, є недоведеною та походження грошових коштів може бути підтверджено лише в певній від цієї суми частині.
Слід зауважити, що суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів").
Основними засадами судочинства, закріпленими у ст. 129 Конституції України, є, зокрема, законність, рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Частиною 1 статті 2 ГПК України унормовано, що завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.
Згідно із ч.ч. 1, 2, 3 ст. 13 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Як передбачено ст.ст. 73, 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 20.06.2021 у справі № 814/803/17 зазначила, що визначальним принципом господарського судочинства є змагальність сторін.
Необхідність доводити обставини, на які учасник справи посилається як на підставу своїх вимог і заперечень в господарському процесі, є складовою обов'язку сприяти всебічному, повному та об'єктивному встановленню усіх обставин справи, що передбачає, зокрема, подання належних доказів, тобто таких, що підтверджують обставини, які входять у предмет доказування у справі, з відповідним посиланням на те, які обставини цей доказ підтверджує (правова позиція Верховного Суду, викладена у постановах від 05.02.2019 у справі №914/1131/18, від 26.02.2019 у справі № 914/385/18, від 10.04.2019 у справі № 904/6455/17, від 05.11.2019 у справі № 915/641/18).
З огляду на правовий висновок Верховного Суду, наведений в постановах від 29.03.2018 у справі № 916/4644/15 та від 27.08.2020 у справі № 911/2498/18 обов'язок доведення кредиторських вимог одночасно з поданням відповідних документів, що їх підтверджують, покладено на кредитора.
У постановах Верховного Суду від 23.04.2019 у справі № 910/21939/15 та від 11.07.2019 у справі № 904/2394/18 наголошено на тому, що на стадії звернення кредитора з вимогами до боржника та розгляду зазначених вимог судом принципи змагальності та диспозитивності у справі про банкрутство проявляються у наданні заявником відповідних документів на підтвердження своїх кредиторських вимог та заперечень боржника та інших кредиторів проти них.
Верховний Суд у постанові від 26.07.2022 у справі № 904/4608/21 зауважив, що заяви з кредиторськими вимогами судам слід розглядати із застосуванням засад змагальності сторін у справі про банкрутство у поєднанні з детальною перевіркою підстав виникнення грошових вимог кредиторів до боржника, їх характеру, розміру та моменту виникнення.
Відповідно до правових висновків Верховного Суду, викладених в постанові від 08.04.2021 у справі № 904/4262/17 використання формального підходу при розгляді заяви з кредиторськими вимогами та визнання кредиторських вимог без надання детального правового аналізу поданій заяві з кредиторськими вимогами, підстав виникнення грошових вимог кредитора до боржника, їх характеру, встановлення розміру та моменту виникнення цих грошових вимог створює загрозу визнання судом у справі про банкрутство фіктивної кредиторської заборгованості до боржника.
У разі виникнення мотивованих сумнівів сторін у справі про банкрутство щодо обґрунтованості кредиторських вимог на заявника таких кредиторських вимог покладається обов'язок підвищеного стандарту доказування задля забезпечення перевірки господарським судом підстав виникнення таких грошових вимог, їх характеру, встановлення розміру та моменту виникнення цих грошових вимог.
Зазначеної позиції дотримується Верховний Суд також у постановах від 07.10.2020 у справі № 914/2404/19, від 11.02.2020 у справі № 904/8484/16, від 07.08.2019 у справі №922/1014/18.
Обов'язковою умовою підтвердження реальності здійснення господарських операцій є фактична наявність у сторін договору первинних документів, фізичних, технічних та технологічних можливостей для здійснення відповідних операцій та зв'язок між фактом придбання послуги і подальшою господарською діяльністю (див. постанову об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 05.07.2019 у справі №910/4994/18).
Грошові вимоги у справі про банкрутство можуть підтверджуватися або первинними документами (угодами, накладними, рахунками, актами виконаних робіт тощо), що свідчать про цивільно-правові відносини сторін та підтверджують заборгованість боржника перед кредитором, або рішенням юрисдикційного органу, до компетенції якого віднесено вирішення такого спору (правові висновки, зроблені в постановах Верховного Суду від 20.06.2019 у справі № 915/535/17, від 25.06.2019 у справі №922/116/18, від 15.10.2019 у справі № 908/2189/17, від 10.02.2020 у справі № 909/146/19, від 27.02.2020 у справі № 918/99/19, від 13.10.2021 у справі № 904/2104/19).
Надані кредитором докази мають відповідати засадам належності (стаття 76 ГПК України), допустимості (стаття 77 ГПК України), достовірності (стаття 78 ГПК України) та вірогідності (стаття 79 ГПК України).
Наведені висновки кореспондуються із позицією Верховного Суду, що викладена у постанові від 27.03.2018 у справі № 909/453/16, а також у постановах від 23.04.2019 у справі №910/21939/15, від 27.07.2020 у справі №904/2104/19 (п. 21) про те, що тягар доведення наявності вимог до боржника належними, достатніми та допустимими доказами покладається саме на кредитора.
Відповідно до практики Верховного Суду (постанова від 01.03.2023 у справі №902/221/22) «задля унеможливлення загрози визнання господарським судом фіктивної кредиторської заборгованості до боржника, на кредитора-фізичну особу, як заявника грошових вимог на підставі боргової розписки, покладається обов'язок підвищеного стандарту доказування у разі виникнення вмотивованих сумнівів сторін у справі про неплатоспроможність фізичної особи щодо обґрунтованості вимог такого кредитора».
3 метою підтвердження наявності грошових коштів у ОСОБА_3 , які були надані в позику Боржнику, суду першої інстанції було представлено докази отримання кредитором прибутку від підприємницької діяльності - Податкові Декларації платника єдиного податку - ФОП за 2018 та за 2019 рік.
Судом зауважується, що Податкові Декларації платника єдиного податку - ФОП ОСОБА_3 у згаданих періодах підтверджують наявність у нього задекларованого доходу у розмірі, який дозволяв надати позику на суму, передбачену Договором позики.
Таким чином, кредитором належними доказами підтверджено джерело походження грошових коштів, за рахунок як могла бути надана позика Боржнику та відповідно об'єктивну можливість її надання, що не спростовано скаржником.
Слід зауважити, що правочин - це вольова дія суб'єктів цивільного права, що характеризує внутрішнє суб'єктивне бажання особи, і за цією ознакою правочин відрізняють від юридичних вчинків, правові наслідки яких наступають в силу закону незалежно від волі його суб'єктів.
Як передбачено ст. 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Правочин завжди має бути правомірною дією, не може суперечити закону, інакше він не буде дійсним, законодавцем встановлено презумпцію правомірності правочину, якщо його недійсність прямо не встановлено законом або якщо він не визнаний недійсним у судовому порядку.
В своїй постанові від 21.11.2018 у справі № 577/5321/17 Верховний Суд зробив правовий висновок, підтриманий Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 04.06.2019 у справі № 916/3156/17, що правочином є правомірна, тобто не заборонена законом, вольова дія суб'єкта цивільних правовідносин, що спрямована на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків. Правомірність є конститутивною ознакою правочину як юридичного факту.
Презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. У разі не спростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов'язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню (правовий висновок Великої Палати Верховного Суду викладений в постанові від 14.11.2018 у справі № 2-383/2010 (провадження № 14-308цс18)).
В силу приписів статті 204 ЦК України правомірність правочину презюмується. Отже, обов'язок доведення наявності обставин, з якими закон пов'язує визнання господарським судом оспорюваного правочину недійсним, покладається на позивача.
За сталою судовою практикою, що ґрунтується на правових позиціях Верховного Суду, зокрема у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 2-1383/2010, Верховного Суду у складі суддів судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду від 25.05.2022 у справі № 904/5314/20, від 19.07.2022 у справі № 904/4790/21, під час розгляду грошових вимог кредиторів в порядку статей 45-47 КУзПБ господарський суд, за загальним правилом, має виходити з презумпції правомірності, і відповідно, дійсності правочину, на підставі якого виникли грошові вимоги кредитора.
Згідно з частинами 1, 3 статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Водночас, самі по собі дії осіб, зокрема, щодо вчинення правочинів, навіть якщо вони здаються іншим особам неправомірними, не можуть бути оспорені в суді, допоки ці останні не доведуть, що цими діями порушуються їхні права (правова позиція Верховного Суду, викладена у постановах від 04.12.2019 у справі № 910/15262/18, від 11.02.2020 у справі №922/1159/19, об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 16.10.2020 у справі № 910/12787/17).
Відповідно до статей 16, 203, 215 ЦК України, для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред'явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб'єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду.
Таке розуміння визнання правочину недійсним як способу захисту є усталеним у судовій практиці, що підтверджується висновками, які містяться у постановах Верховного Суду від 28.11.2019 у справі № 910/8357/18, від 17.06.2020 у справі № 910/12712/19, від 20.01.2021 у справі № 910/8992/19 (910/20867/17), від 16.03.2021 у справі № 910/3356/20, від 18.03.2021 у справі № 916/325/20, від 19.02.2021 у справі № 904/2979/20 тощо.
Отже, правом оспорювати правочин ЦК України наділяє не лише сторону (сторони) правочину, але й інших, третіх осіб, що не є сторонами правочину, визначаючи статус таких осіб як "заінтересовані особи".
Проте, враховуючи відсутність судових рішень про визнання недійсним договору про надання позики від 21.01.2019, з огляду на приписи статті 14 ГПК України у суду відсутні підстави ставити під сумнів дійсність правочину, що став підставою для подання заяви ОСОБА_3 з грошовими вимогами до ОСОБА_2 .
За таких обставин, зважаючи на підтвердження кредитором своїх вимог до боржника та їх правомірне визнання ухвалою від 07.02.2024, апеляційний суд вважає правильним внесення до реєстру вимог кредиторів боржника ОСОБА_2 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) наступного кредитора:
ОСОБА_3 у розмірі 7 845 365,19 грн. (основний борг) (2 черга задоволення), 5 368,00 грн. (витрати по сплаті судового збору) включити окремо та задовольнити до задоволення вимог кредиторів.
Враховуючи у даному випадку сукупність встановлених обставин, підтверджених відповідними доказами, з огляду на положення ст.ст. 74-80, 86 ГПК України та норми законодавства, які застосовуються у спірних правовідносинах, колегія суддів погоджується з висновком місцевого господарського суду про наявність правових підстав для визнання грошових вимог кредитора до боржника в сумі 7 845 365,19 грн (основний борг) та 5 368,00 грн (витрати по сплаті судового збору) та внесення їх до реєстру вимог кредиторів.
Порушень або неправильного застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, не встановлено.
З огляду на все вищевикладене, колегія суддів апеляційної інстанції дійшла висновку, що доводи скаржника, наведені ним в апеляційній скарзі, свого підтвердження не знайшли, не спростовують мотивів та висновків господарського суду першої інстанції, викладених в оскаржуваних ухвалах, у зв'язку з чим, відхиляються судом апеляційної інстанції, наслідком чого є відсутність підстав для зміни чи скасування ухвал Господарського суду Дніпропетровської області від 07.02.2024 у справі №904/5467/23.
Судові витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги на підставі положень ст. 129 ГПК України покладаються на її заявника.
Керуючись ст.ст. 129, 236, 269, 275, 276, 282 Господарського процесуального кодексу України апеляційний господарський суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвали Господарського суду Дніпропетровської області від 07.02.2024 у справі № 904/5467/23 залишити без задоволення.
Ухвали Господарського суду Дніпропетровської області від 07.02.2024 у справі №904/5467/23 залишити без змін.
Судові витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги покласти на ОСОБА_1 .
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, порядок і строки оскарження визначені ст.ст. 286-289 Господарського процесуального кодексу України.
Повний текст постанови підписано 18.03.2025
Головуючий суддя В.Ф. Мороз
Суддя О.Г. Іванов
Суддя А.Є. Чередко