ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
18 березня 2025 року м. ОдесаСправа № 916/5765/23
Південно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого судді: Філінюк І.Г.
суддів: Поліщук Л.В., Таран С.В.
секретар судового засідання - Чеголя Є.О.
за участю:
Міністерства оборони України - Добров Ю.І.;
Прокурор - Щур Є.І.;
Концерну «Військторгсервіс» в особі філії «Південна» Концерну «Військторгсервіс» - Михайленко К.Л.
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу
Концерну «Військторгсервіс» в особі філії «Південна» Концерну «Військторгсервіс»
на рішення Господарського суду Одеської області від 04.09.2024
по справі №916/5765/23
за позовом: Керівника Одеської спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Південного регіону
в інтересах держави в особі Міністерства оборони України
до відповідача 1: Фізичної особи-підприємця Пошелюзного Валерія Олександровича
до відповідача 2: Концерну «Військторгсервіс» в особі філії «Південна» Концерну «Військторгсервіс»
за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, на стороні позивача: Регіонального відділення Фонду державного майна України по Одеській та Миколаївській областях
про визнання недійсним договору та зобов'язання вчинити певні дії,-
суддя суду першої інстанції - Щавинська Ю.М.
місце винесення рішення: м. Одеса, пр-т Шевченка, 29, Господарський суд Одеської області.
Повний текст рішення складено та підписано:11.09.2024
28.12.2023 Керівник Одеської спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Південного регіону звернувся до Господарського суду Одеської області в інтересах держави в особі Міністерства оборони України з позовною заявою до Фізичної особи-підприємця Пошелюзного Валерія Олександровича та Концерну "Військторгсервіс" в особі філії «Південна» Концерну «Військторгсервіс», в якій просить суд:
- визнати недійсним договір про надання послуг №ВКС-1229 від 30.03.2023, укладений між Концерном «Військторгсервіс» в особі філії «Південна» Концерну «Військторгсервіс» та Фізичною особою-підприємцем Пошелюзним Валерієм Олександровичем;
- зобов?язати Фізичну особу-підприємця Пошелюзного Валерія Олександровича звільнити частину приміщення будівлі літ. Л, площею 315 кв.м. закритої території за адресою: м. Одеса, вул. Миколи Боровського, 32, а також стягнути з відповідачів судові витрати.
В обґрунтування позовних вимог прокурор зазначає, що укладений між відповідачами Договір є удаваним правочином, що вчинений з метою приховати правочин, який насправді було вчинено (в даному випадку договір оренди), який в свою чергу укладено поза встановленою законом процедурою, без відповідних погоджень та дозволів.
Рішенням Господарського суду Одеської області від 04.09.2024 позов задоволено.
Визнано недійсним договір про надання послуг №ВКС-1229 від 30.03.2023, укладений між Концерном «Військторгсервіс» в особі філії «Південна» Концерну «Військторгсервіс» та Фізичною особою-підприємцем Пошелюзним Валерієм Олександровичем.
Зобов'язано Фізичну особу-підприємця Пошелюзного Валерія Олександровича звільнити частину приміщення будівлі літ. Л, площею 315 кв.м. закритої території за адресою: м. Одеса, вул. Миколи Боровського, 32.
Обґрунтування судового рішення.
Судом встановлено, що зміст договору про надання послуг від 30.03.2023 №ВКС-1229, який передбачає передання в користування (оренду) нерухомого майна, що належить до державної форми власності, з порушенням законодавчо встановленої процедури, суперечить нормам Закону України «Про оренду державного та комунального майна».
Суд дійшов висновку про наявність підстав для визнання цього правочину недійсним відповідно до норм частини першої статті 203, частини першої статті 215 Цивільного кодексу України.
Крім того, суд зазначив, що заявлення власником вимоги про визнання недійсним правочину одночасно у поєднанні із вимогою про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном (негаторного позову) на підставі статті 391 Цивільного кодексу України, за відсутності доказів звільнення нерухомого майна Відповідачем-1, відповідає критеріям ефективного способу захисту.
Не погодившись із вказаним судовим рішенням, Концерн «Військторгсервіс» в особі філії «Південна» Концерну «Військторгсервіс» звернувся до Південно-західного апеляційного господарського суду із апеляційною скаргою, в якій посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права просить ухвалити постанову якою апеляційну скаргу Концерну «Військторгсервіс» в особі Філії «Південна» Концерну «Військторгсервіс» - задовольнити, рішення Господарського суду Одеської області від 04 вересня 2024 року, справа №916/5765/23, скасувати повністю.
Обґрунтування апеляційної скарги.
- звернення до суду органом прокуратури було передчасним, оскільки, Міністерству оборони України не було надано достатній строк для захисту прав Держави самостійно або шляхом врегулювання питання усунення порушення прав в позасудовому порядку за результатом утворення колегіального органу за участю, в тому числі, підприємств Міністерства, Міністерства оборони України, інших уповноважених осіб;
- прокурором було порушено строку на подачу клопотання про долучення доказів;
- на оспорюваний правочин не може розповсюджуватись вимоги Закону України «Про сертифіковані товарні склади та прості і подвійні складські свідоцтва», оскільки, Філія не здійснює діяльність за допомогою сертифікованого товарного складу, з відповідним сертифікатом про відповідність надання послуг із зберігання, що дає право вести обіг товару за допомогою простих і подвійних складських свідоцтв та не є професійним зберігачем, тому додатково до Відповідача - 2 не може бути застосовано розділ 2 (парагра ) Глави 66 Цивільного кодексу України «Зберігання на товарному складі» який є спеціальним та розширює умови для зберігання;
- сторони оспорюваного договору вільно, на власний розсуд, узгодили умови правочину щодо надання послуг, зокрема, за власним волевиявленням не передбачили підписання складських документів Сторонами і ведення складської документації, передбачили ведення складської документації самостійно Замовником, при цьому навіть при неналежному виконанні договору в цій частині, означене не породжує його недійсність;
- прокурор визначив позовну вимогу відносно звільнення приміщення як - негаторну вимогу позову, посилаючись на ст. 391 ЦК України, при цьому, не зазначаючи яким чином Відповідач - 1 перешкоджає у розпорядженні нерухомим майном, не надано доказів триваючого характеру правопорушення і наявності порушення в момент подання позову і під час розгляду справи;
- позивач звернуся з позовом 28.12.2023, зазначаючи про необхідність визнання недійсним правочину ( враховуючи його удаваність ), заявляючи похідну вимогу про повернення майна, при цьому, не надаючи жодного доказу використання майна Відповідачем - 1 після 31.12.2023 року, як у суді першої інстанції, так і при апеляційному оскаржені;
- у разі задоволення позову у частині повернення майна, наведене не спричинить відновлення становища, що існувало до порушення права, оскільки, титульним володільцем майна відповідно до Державного реєстру речових прав є Концерн «Військторгсервіс», тобто, відбудиться повернення на користь Відповідача - 2, а не повернення майна на користь Міністерства оборони України.
Позиція інших учасників провадження у справі.
13.11.2024 до Південно-західного апеляційного господарського суду від Одеської спеціалізованої прокуратури у сфері оборони надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому просить залишити рішення Господарського суду Одеської області від 04.09.2024 по справі №916/5765/23 - без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.
Процесуальний рух справи в суді апеляційної інстанції.
Автоматизованою системою документообігу суду для розгляду справи №916/5765/23 було визначено колегію суддів у складі: головуючий суддя Богатир К.В., судді - Поліщук Л.В., Таран С.В. що підтверджується витягом з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 30.10.2024.
Ухвалою Південно - західного апеляційного господарського суду від 05.11.2024 заяву головуючого судді Богатиря К.В. про самовідвід у справі №916/5765/23 (вх. № 4095/24/Д2 від 04.11.2024) - задоволено. Відведено головуючого суддю Богатиря К.В. від участі у розгляді справи № 916/5765/23.
Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 05.11.2024, для розгляду апеляційної скарги сформовано колегію суддів у складі головуючого судді - Філінюка І.Г., судді Поліщук Л.В., Таран С.В.
Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 11.11.2024 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Концерну «Військторгсервіс» в особі філії «Південна» Концерну «Військторгсервіс» на рішення Господарського суду Одеської області від 04.09.2024 по справі №916/5765/23.
Призначено розгляд справи №916/5765/23 на 29.01.2025 о 14:00 год.
Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 29.01.2025 відкладено розгляд справи №916/5765/23 на 18.03.2025 о 14:00 годині.
В судовому засіданні 18.03.2025 представник Концерну «Військторгсервіс» в особі Філії «Південна» Концерну «Військторгсервіс» доводи та вимоги апеляційної скарги підтримав.
В судовому засіданні 18.03.2025 Прокурор, представник Міністерства оборони України заперечували щодо задоволення апеляційної скарги, просили судове рішення залишити без змін.
Представник ФОП Пошелюзного Валерія та Регіонального відділення Фонду державного майна України по Одеській та Миколаївській областях у судове засідання не з'явився.
Відповідно до частини дванадцятої статті 270 ГПК України, неявка сторін, або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Зважаючи на те, що в матеріалах справи містяться докази повідомлення всіх учасників судового процесу, а також те, що явка сторін не визнавалася судом обов'язковою, колегія суддів переходить до розгляду апеляційної скарги по суті.
Статтею 269 ГПК України встановлено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Заслухавши пояснення представників сторін, розглянувши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, перевіривши юридичну оцінку встановлених судом першої інстанції фактичних обставин справи і їх повноту, проаналізувавши застосування норм матеріального та процесуального права, колегія суддів встановила наступне.
Фактичні обставини справи.
Щодо укладення договору.
10.08.2022 наказом Генерального директора Концерн «Військторгсервіс» № 35-АГ затверджено Публічний договір про надання послуг (т. 1 а.с. 22-28).
Відповідно до преамбули Публічного договору Концерн «Військторгсервіс» (Виконавець), з однієї сторони, пропонує необмеженому колу осіб, з іншої сторони (Замовник) отримати послуги сприяння господарської діяльності відповідно до положень даного публічного Договору надання послуг сприяння господарської діяльності. Даний договір є публічним, відповідно до статей 633, 634, 641, 642, 901 Цивільного кодексу України. Виконавець бере на себе зобов'язання надавати послуги, визначені цим договором, кожному, хто уклав даний договір, а його умови є однаковими для всіх Замовників, крім тих, кому за законом надані відповідні пільги, для чого Виконавець публікує цей договір.
Пунктами 2.2, 2.4 Публічного договору визначено, що всі умови договору, викладені в цій Публічній оферті, є обов'язковими для сторін. Договір укладається шляхом надання згоди Замовником на приєднання до запропонованого договору в цілому.
Згідно із пунктом 3.1 Публічного договору, в порядку та на умовах, визначених договором, Виконавець зобов'язується надати Замовнику послуги з метою сприяння останньому в тимчасовому розміщенні товарно-матеріальних цінностей та/ або іншого майна Замовника або майна третіх осіб, визначеного на розсуд Замовника (далі - майно), а саме:
- тимчасове розміщення та складування на відкритому майданчику та у приміщеннях Виконавця майна Замовника під час здійснення їх приймання від постачальників, а також з метою їх сортування, комплектування партій товарів та їх подальшого відправлення автомобільним транспортом, та іншої законної господарської діяльності;
- можливість використання адреси, зазначеної у п. 3.2. даного Договору, для зазначення в якості поштової адреси Замовника та допуск на територію Виконавця постачальників та перевізників, що здійснюють доставки Замовнику, а також покупців та перевізників, що приймають майно від Замовника;
- доступ працівників Замовника до джерела електричної енергії з напругою 230 В +/- 6% і частотою току 50 Гц з виходом, обладнаним євро-розеткою в робочий час Виконавця (з 8:30 до 17:30, обідня перерва з 13:00 до 13:45; вихідні дні - субота та неділя, святкові та неробочі дні згідно з чинним законодавством), або в будь-який інший час за попередньою домовленістю Сторін з метою тимчасового підключення комп'ютерної та іншої офісної техніки Замовника;
- доступ працівників Замовника в робочий час Замовника або в будь-який інший час за попередньою домовленістю Сторін до сантехнічного вузла Виконавця.
У підпункті 4.2.1 пункту 4.2 Публічного договору встановлено обов'язок Виконавця надати Замовнику приміщення та/або територію для розміщення товарно-матеріальних цінностей та/або іншого майна Замовника у відповідності до розділу 3 цього договору.
Відповідно до підпункту 4.2.2 пункту 4.2 Публічного договору, Виконавець зобов'язується надати доступ працівникам Замовника на територію Виконавця, де опрацьовуються вантажі Замовника впродовж усього строку дії даного договору.
Підпунктом 4.2.3 пункту 4.2 Публічного договору встановлено обов'язок Виконавця щомісяця складати та надавати Замовнику Акти приймання-передачі наданих послуг, а також виставляти рахунки на оплату послуг та інших платежів за даними договором.
Згідно із підпунктами 4.4.1, 4.4.2 пункту 4.4 Публічного договору, Замовник має право: розміщати та підключати до електромережі Виконавця свою комп'ютерну техніку під час дії договору; опрацьовувати (приймати, складувати, зберігати, комплектувати, сортувати, відвантажувати тощо) вантажі на території Виконавця.
У пункті 4.5 Публічного договору визначені обов'язки Замовника, зокрема:
- проводити навантажувально-розвантажувальні роботи за власний рахунок та власними силами (підпункт 4.5.3);
- опрацьовувати вантажі виключно на відкритих площадках та складських приміщеннях, які визначені Виконавцем для такого Замовника (підпункт 4.5.4);
- забезпечити присутність свого повноважного представника на території Виконавця, в робочий час Виконавця, а також під час здійснення навантажувально-розвантажувальних робіт (підпункт 4.5.5);
- самостійно вести складську документацію щодо вантажів, які опрацьовуються Замовником на території Виконавця (підпункт 4.5.6).
Відповідно до пунктів 5.1, 5.2 Публічного договору, надання замовлених Замовником послуг здійснюється за попередньою оплатою. Замовник, водночас з оформленням (підписанням) акцепту, сплачує 100 % вартості послуг за наступний місяць надання послуг шляхом перерахування на поточний рахунок Виконавця грошових коштів у національній валюті України.
Пунктом 5.4 Публічного договору визначено, що у подальшому Замовник здійснює оплату послуг в період з 20 по 25 число поточного місяця за наступний місяць надання послуг, та компенсує Виконавцю комунальні послуги за попередній місяць, на підставі виставлених засобами електронної пошти рахунків Виконавця.
У кожному звітному місяці сторони підписують Акт приймання-передачі наданих послуг станом на останній робочий день звітного періоду (пункт 5.7 Публічного договору).
30.03.2023 ФОП Пошелюзний В.О. (Замовник) і Концерн “Військторгсервіс» в особі філії “Південна» (Виконавець) складено та підписано Заяву про акцепт публічного Договору про надання послуг № ВКС-1229 (т. 1 а.с.30).
Згідно із Заявою про акцепт, ФОП Пошелюзний В.О. (Замовник) підтверджує повне та беззастережне акцептування (погодження) Публічної пропозиції та укладення договору між ним та Концерну “Військторгсервіс» в особі філії “Південна» Концерну “Військторгсервіс» (Виконавець) на умовах, викладених в Публічній пропозиції відповідно до публічного Договору про надання послуг, що розміщений на веб-сторінці Виконавця https://vts.org.ua/. Договір діє з 01.01.2022 до 31.12.2023.
У пункті 1.1 Заяви про акцепт зазначено, що Замовник приймає пропозицію Виконавця щодо здійснення попередньої оплати послуг сприяння господарської діяльності, у день укладення договору на підставі наданого Виконавцем рахунку. У подальшому сплата послуг здійснюється з 20 по 25 число поточного місяця за наступний місяць надання послуг на підставі рахунків Виконавця.
Підписанням цієї заяви Замовник підтверджує, що ознайомлений та згоден з умовами публічного Договору про надання послуг, вважає його умови прийнятними та обов'язковими для себе та зобов'язується їх виконувати (пункт 1.5 Заяви про акцепт).
У пункті 1.6 Заяви про акцепт вказано, що товарно-матеріальні цінності та/або інше майно, щодо якого надаються послуги, не є майном, що не може бути розміщене на території Виконавця, та не є таким, що обмежене в цивільному обігу.
Заява про акцепт містить Протокол узгодження ціни, відповідно до якого:
назва послуг - Розміщення майна та надання послуг на закритій території за адресою: м. Одеса, вул. Боровського, 32, будівля літ. Л, частина приміщення; Вартість послуг за 1 кв.м. в місяць з ПДВ - 30,00 грн.; кількість - 315,00 кв.м.; всього в місяць з ПДВ - 9 450,00 грн.
У заяві про акцепт зазначено, що вона та Протокол узгодження ціни є невід'ємною частиною публічного Договору про надання послуг, та визначають основні умови надання послуг.
Щодо виконання договору.
У матеріалах справи наявні складені та підписані сторонами наступні акти надання послуг (т.1 а.с.32-40):
№3310 від 31.10.2023 на суму 9 450 грн, найменування послуги - розміщення та зберігання на закритій території за жовтень 2023 р.;
№2877 від 30.09.2023 на суму 9 450 грн, найменування послуги - розміщення та зберігання на закритій території за вересень 2023 р.;
№1901 від 31.05.2023 на суму 1 383,80 грн, відшкодування електроенергії за травень 2023р.;
№1227 від 30.04.2023 на суму 13 300 грн, найменування послуги - розміщення та зберігання на закритій території за квітень 2023 р.;
№1164 від 31.05.2023 на суму 9 450 грн, найменування послуги - розміщення та зберігання на закритій території за травень 2023 р.;
№2513 від 31.08.2023 на суму 9 450 грн, найменування послуги - розміщення та зберігання на закритій території за серпень 2023 р.;
№2418 від 30.06.2023 на суму 1 025,60 грн, відшкодування електроенергії за червень 2023 р.;
№3520 від 31.08.2023 на суму 1 991,55 грн, відшкодування електроенергії за серпень 2023 р.;
№3044 від 31.07.2023 на суму 1 433,85 грн, відшкодування електроенергії за липень 2023р.
Також, у матеріалах справи наявний Акт звіряння взаємних розрахунків за 2023 р. між Концерном “Військторгсервіс» в особі філії “Південна» Концерну “Військторгсервіс» і ФОП Пошелюзним В.О., складений відповідачем-2, в якому відображені обороти за вказаний період, зокрема, реалізація по дебету в сумах, які відповідають вищенаведеним актам надання послуг (т. 1 а.с. 31).
Правовий режим майна відповідно до статутних документів Концерну «Військторгсервіс».
Концерн «Військторгсервіс» здійснює свою діяльність на підставі Статуту, затвердженого наказом Міністра оборони від 25.06.2005 № 358, у редакції наказу від 15.11.2018 № 574 (т. 1 а.с.60-89).
Відповідно до пункту 1.1 Статуту Концерн «Військторгсервіс» є державним господарським об'єднанням, заснованим на державній власності у формі концерну. Концерн належить до сфери управління Міністерства оборони України (Уповноважений орган управління). Концерн здійснює свою діяльність на основі та відповідно до законодавства України і статуту Концерну, який затверджується Уповноваженим органом управління.
Майно Концерну складається з виробничих і невиробничих фондів та інших цінностей, вартість яких відображається у самостійному балансі (пункт 4.1 Статуту).
Згідно із пунктом 4.2 Статуту, майно Концерну є державною власністю і закріплюється за ним на праві господарського відання. Реалізуючи право господарського відання, Концерн володіє, користується та розпоряджується майном відповідно до мети своєї господарської діяльності на свій розсуд і в порядку, що не суперечить чинному законодавству України.
Філія «Південна» Концерну «Військторгсервіс» здійснює свою діяльність на підставі Положення, затвердженого наказом Генерального директора Концерну від 20.10.2020 № 156 (т. 1 а.с.41-59).
Згідно із пунктом 1.5 Положення, Філія є відокремленим структурним підрозділом Концерну «Військторгсервіс», код ЄДРПОУ 33689922, створеним відповідно до наказу Генерального директора Концерну.
Філія створена з метою досягнення цілей та виконання завдань, покладених на Засновника Органом управління майном, виконання завдань Філії в одній системі управління Засновника, отримання прибутку від господарської діяльності, задоволення матеріальних та соціально-побутових потреб її працівників, Засновника, надання послуг військовослужбовцям та населенню, фізичним та юридичним особам, незалежно від форми власності і підпорядкування (пункт 2.1 Положення).
Відповідно до пункту 3.4 Положення, майно Філії є державною власністю та складовою частиною майна Засновника. Філія володіє, утримує, використовує та управляє майном в межах повноважень, наданих цим Положенням, довіреностями та окремими дорученнями Засновника.
Щодо права власності на майно, що є предметом оспорюваного договору.
07.09.2018 державним реєстратором ДП «Центр обслуговування громадян» Гарматюк Р.В. внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запис № 27837916 про право власності Держави Україна в особі Міністерства оборони України на частку у розмірі 1/1 на нежитловий об'єкт нерухомого майна (реєстраційний номер 1639846051101) комбінат виробничо-будівельних конструкцій та будівельних матеріалів загальною площею 10 296,5 кв. м., розташований за адресою: Одеська область, м. Одеса, вул. Боровського Миколи, будинок 32.
Ця обставина підтверджується інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна від 14.12.2023 № 358516702.
Документи, подані до державної реєстрації: Витяг з єдиного реєстру об'єктів державної власності щодо державного майна від 23.08.2018 № 10-15-17192, виданий Фондом державного майна України.
Підстава для внесення запису: Рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) індексний номер 42916135 від 10.09.2018 державного реєстратора ДП «Центр обслуговування громадян» Гарматюк Р.В. (т. 1 а.с.144-148).
Окрім того, обставина належності вказаного майна до державної власності не заперечується учасниками справи.
Щодо підстав звернення Прокурора до суду.
Згідно із частиною третьою статті 53 Господарського процесуального кодексу України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.
Відповідно до частини третьої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» від 14.10.2014 № 1697-VII, прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті.
Згідно із частиною четвертою статті 23 Закону України «Про прокуратуру» від 14.10.2014 № 1697-VII, наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб'єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб'єктом владних повноважень.
Прокурор може представляти інтереси держави в суді у виключних випадках, які прямо передбачені законом (пункт 3 частини першої статті 131-1 Конституції України). Розширене тлумачення випадків (підстав) для представництва прокурором інтересів держави в суді не відповідає принципу змагальності, який є однією з засад правосуддя (пункт третій частини другої статті 129 Конституції України).
Після ратифікації Верховною Радою України 17.07.1997 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, остання, відповідно до статті 9 Конституції України набула статусу частини національного законодавства.
Частиною першою статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23.02.2006 № 3477-IV, встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основних свобод, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
Принцип «рівності сторін» є складовою більш широкого розуміння поняття справедливого судового розгляду. Умова “рівності сторін» у розумінні “справедливого балансу» між сторонами фактично застосовується як у цивільних, так і у кримінальних провадженнях (рішення у справі «Фелдбрюгге проти Нідерландів» від 29.05.1986, заява №8562/79, § 44).
Європейський Суд з прав людини неодноразово звертав увагу на участь прокурора в суді на боці однієї зі сторін як обставину, що може впливати на дотримання принципу рівності сторін. Оскільки прокурор або посадова особа з аналогічними функціями, пропонуючи задовольнити або відхилити скаргу, стає противником або союзником сторін у справі, його участь може викликати в однієї зі сторін відчуття нерівності (рішення у справі "Ф.В. проти Франції" від 31.03.2005, заява № 61517/00, § 27).
Європейський суд з прав людини звертав увагу на категорії справ, де підтримка прокурора не порушує справедливого балансу. Зокрема, у справі «Менчинська проти Росії» (рішення від 15.01.2009, заява № 42454/02, § 35) зазначив, що сторонами цивільного провадження є позивач і відповідач. Підтримка, що надається прокуратурою одній зі сторін, може бути виправдана за певних обставин, наприклад, при захисті інтересів незахищених категорій громадян (дітей, осіб з обмеженими можливостями та інших категорій), які, ймовірно, не в змозі самостійно захищати свої інтереси, або в тих випадках, коли відповідним правопорушенням зачіпаються інтереси великого числа громадян, або у випадках, коли потрібно захистити інтереси держави.
Водночас, Європейський Суд з прав людини уникає абстрактного підходу до розгляду питання про участь прокурора у цивільному провадженні. Розглядаючи кожен випадок окремо, суд вирішує наскільки участь прокурора у розгляді справи відповідала принципу рівноправності сторін.
У рекомендаціях Парламентської Асамблеї Ради Європи від 27.05.2003 №1604 (2003) «Про роль прокуратури в демократичному суспільстві, заснованому на верховенстві закону» щодо функцій органів прокуратури, які не відносяться до сфери кримінального права, передбачено важливість забезпечити, щоб повноваження і функції прокурорів обмежувалися сферою переслідування осіб, винних у скоєнні кримінальних правопорушень, і вирішення загальних завдань щодо захисту інтересів держави через систему відправлення кримінального правосуддя, а для виконання будь-яких інших функцій були засновані окремі, належним чином розміщені та ефективні органи.
У Висновку Консультативної ради європейських прокурорів «Роль прокуратури поза межами сфери кримінального права» від 21.10.2008 № 3 зазначено, що цілі діяльності прокурорів у некримінальній сфері незалежно від їхніх реальних або процесуальних відмінностей дуже співзвучні, це у тому числі і захист майна та інтересів держави, захист державного інтересу (або громадського порядку); водночас констатовано й випадки неналежної діяльності прокурорів за межами сфери кримінального судочинства, до яких належать, зокрема, втручання у судові провадження без обґрунтованого інтересу (інтересу держави, громадського інтересу або необхідності захищати права) з порушенням принципу рівності сторін позову, необмежене право починати провадження.
З цього міжнародного документа вбачається, що у демократичній державі прокурори можуть мати, а можуть і не мати повноважень за межами сфери кримінального права, однак якщо ці повноваження у них наявні, слід забезпечити їх реалізацію відповідно до таких принципів, за якими, зокрема, дії прокурорів за межами сфери кримінального права мають також характеризуватися чесністю та неупередженістю; ці повноваження реалізовуються «від імені суспільства та у державних інтересах» з метою забезпечення застосування права із дотриманням основних прав та свобод у межах компетенції, наданої прокурорам законом, Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та прецедентним правом Європейського суду з прав людини; такі повноваження прокурорів мають якомога точніше регулюватися законом.
Отже наведені міжнародні стандарти визначають, що основна роль прокурорів стосується сфери кримінального права, а відтак їх діяльність у приватних юридичних сферах, у тому числі шляхом вступу до таких видів проваджень, як, наприклад, цивільне, господарське навіть в інтересах держави, має бути завжди субсидіарною та не допускати свавільного втручання цих суб'єктів у права і свободи осіб.
Пункт третій частини першої статті 131-1 Конституції України передбачає можливість представництва прокурором інтересів держави у виключних випадках. Тому необхідно з'ясувати, що мається на увазі під "виключним випадком" і чи є таким випадком ситуація у конкретній справі.
Насамперед, випадками, за яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушення інтересів держави. Ключовим для застосування цієї конституційної норми є поняття «інтерес держави». «Інтереси держави» охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному випадку звернення прокурора з позовом. Надмірна формалізація "інтересів держави", особливо у сфері публічних правовідносин, може призвести до необґрунтованого обмеження повноважень прокурора на захист суспільно значущих інтересів там, де це дійсно потрібно.
Аналіз частини третьої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» дає підстави стверджувати, що прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох «виключних» випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження; 2) у разі відсутності такого органу.
У першому випадку прокурор набуває право на представництво, якщо відповідний суб'єкт владних повноважень не здійснює захисту або здійснює неналежно.
«Не здійснення захисту» виявляється в усвідомленій пасивній поведінці уповноваженого суб'єкта владних повноважень - він усвідомлює порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається.
«Здійснення захисту неналежним чином» виявляється в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, але яка є неналежною.
«Неналежність» захисту може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який серед іншого включає досудове з'ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їх захисту та ефективне здійснення процесуальних прав позивача.
При цьому, захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб'єкти владних повноважень, а не прокурор. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідного суб'єкта владних повноважень, який всупереч вимог закону не здійснює захисту або робить це неналежно. У кожному такому випадку прокурор повинен навести (а суд перевірити) причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб'єктом, і які є підставами для звернення прокурора до суду.
Суд відповідно до частини четвертої статті 236 Господарського процесуального кодексу України враховує висновки Великої Палати Верховного Суду викладені у постанові від 06.07.2021 у справі № 911/2169/20, згідно із якими, прокурор, звертаючись до суду з позовом, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу.
Бездіяльність компетентного органу (нездійснення захисту інтересів держави) означає, що компетентний орган знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, мав повноваження для захисту, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.
Звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону, прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.
Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об'єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню тощо.
Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону, і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого незвернення, він обов'язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з'ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.
Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідний компетентний орган, який усупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно.
Так, 02.11.2023 Одеська спеціалізована прокуратура у сфері оборони південного регіону направила лист №5-4-6735ВИХ-23 на адресу Міністерства оборони України в якому із посиланням на частину першу, пункту 1 частини другої статті 11, частину першу статті 202, статті 203, 204, частину першу статі 215, частину першу статті 235, частину першу статті 626, частину першу статті 759, частину першу статті 901 Цивільного кодексу України, повідомила, що під час досудового розслідування кримінального провадження від 21.07.2023 № 42023164110000059 встановлено, що Філією «Південна» Концерну «Військторгосервіс» укладено договори про надання послуг, зокрема, з ФОП Пошелюзним В.О., (заява про акцепт публічного Договору про надання послуг від 30.03.2023 №ВКС-1229) про надання послуг розміщення майна за адресою: м. Одеса, вул. Боровського, 32, приміщення літ. Л (загальна площа майна 315 кв.м.) строком до 31.12.2023. Предметом договору фактично є користування державним нерухомим майном за певну плату (прихована оренда). Вказане може свідчити про окремі факти порушень під час користування та розпорядження державним майном, що є неприпустимим.
Також повідомлено, що з метою недопущення порушень інтересів держави у вказаній сфері, керуючись вимогами ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», Одеською спеціалізованою прокуратурою у сфері оборони Південного регіону буде подано до суду позовні заяви в інтересах Міністерства оборони України до Концерну «Військторгсервіс» в особі Філії «Південна» і фізичних осіб, фізичних осіб-підприємців та юридичних осіб про визнання недійсними договорів про надання послуг.
У відповідь на вказаний лист Управління корпоративної політики Міністерства оборони України направило лист від 17.11.2023 № 220/73/3367 на адресу Одеської спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Південного регіону, в якому повідомило, що управління звернулось до Концерну «Військторгсервіс» з пропозицією опрацювати лист Одеської спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Південного регіону та надати пояснення по суті порушених питань. Концерн «Військторгсервіс» листом від 13.11.2023 № 03/1620 повідомив управління, що договори, укладені Філією «Південна» Концерну «Військторгсервіс», не порушують встановленого законодавством порядку використання державного майна, яке закріплене на праві повного господарського відання за Концерном «Військторгсервіс».
Також, у листі від 17.11.2023 № 220/73/3367 Управління корпоративної політики Міністерства оборони України просило Одеську спеціалізовану прокуратуру у сфері оборони Південного регіону, у разі виявлення ознак можливого вчинення протиправних дій посадовими особами, вжити заходів, спрямованих на захист інтересів Міністерства оборони України.
Отже, фактично Управління корпоративної політики Міністерства оборони України у листі від 17.11.2023 № 220/73/3367 не повідомило про свій намір самостійно звернутися до суду із відповідними позовними вимогами до відповідачів, не вказало на те, що йому потрібен певний час для вчинення цих заходів у конкретний або інший розумний строк. А навпаки, просило прокурора зробите це замість нього. Тобто Міністерство оборони України самоусунулось від захисту порушених інтересів держави.
Окрім того, станом на момент подання позовної заяви прокурором, 28.12.2023, тобто за спливом двох місяців після повідомлення про виявлені порушення, Міністерством не було подано відповідного позову до суду.
У зв'язку з чим доводи апеляційної скарги, що прокурор передчасно звернувся до суду є необґрунтованими.
А відтак, прокурором належним чином обґрунтовано та доведено наявність підстав для представництва в суді відповідно до частини четвертої статті 23 Закону України «Про прокуратуру».
Джерела права та позиція Південно - західного апеляційного господарського суду.
Щодо суті заявлених позовних вимог про визнання недійсним договору про надання послуг №ВКС-1229 від 30.03.2023, укладений між Концерном «Військторгсервіс» в особі філії «Південна» Концерну «Військторгсервіс» та Фізичною особою-підприємцем Пошелюзним Валерієм Олександровичем та зобов'язання Фізичну особу-підприємця Пошелюзного Валерія Олександровича звільнити частину приміщення, колегія суддів зазначає наступне.
Так, відповідача-2 зазначає, що договір про надання послуг від 30.03.2023 №ВКС-1229 є договором зберігання.
За договором зберігання одна сторона (зберігач) зобов'язується зберігати річ, яка передана їй другою стороною (поклажодавцем), і повернути її поклажодавцеві у схоронності (частина перша статті 936 Цивільного кодексу України).
Відповідно до частини другої статті 936 Цивільного кодексу України, договором зберігання, в якому зберігачем є особа, що здійснює зберігання на засадах підприємницької діяльності (професійний зберігач), може бути встановлений обов'язок зберігача зберігати річ, яка буде передана зберігачеві в майбутньому.
Договір зберігання є публічним, якщо зберігання речей здійснюється суб'єктом підприємницької діяльності на складах (у камерах, приміщеннях) загального користування (частина третя статті 936 Цивільного кодексу України).
Частиною першою статті 937 Цивільного кодексу України встановлено, що договір зберігання укладається у письмовій формі у випадках, встановлених статтею 208 цього Кодексу. Договір зберігання, за яким зберігач зобов'язується прийняти річ на зберігання в майбутньому, має бути укладений у письмовій формі, незалежно від вартості речі, яка буде передана на зберігання. Письмова форма договору вважається дотриманою, якщо прийняття речі на зберігання посвідчене розпискою, квитанцією або іншим документом, підписаним зберігачем.
Статтею 938 Цивільного кодексу України визначено, що зберігач зобов'язаний зберігати річ протягом строку, встановленого у договорі зберігання. Якщо строк зберігання у договорі зберігання не встановлений і не може бути визначений виходячи з його умов, зберігач зобов'язаний зберігати річ до пред'явлення поклажодавцем вимоги про її повернення. Якщо строк зберігання речі визначений моментом пред'явлення поклажодавцем вимоги про її повернення, зберігач має право зі спливом звичайного за цих обставин строку зберігання вимагати від поклажодавця забрати цю річ в розумний строк.
Зберігач зобов'язаний вживати усіх заходів, встановлених договором, законом, іншими актами цивільного законодавства, для забезпечення схоронності речі (частина перша статті 942 Цивільного кодексу України).
Згідно із частинами першою, другою статті 943 Цивільного кодексу України, зберігач зобов'язаний виконувати свої обов'язки за договором зберігання особисто. Зберігач має право передати річ на зберігання іншій особі у разі, якщо він вимушений це зробити в інтересах поклажодавця і не має можливості отримати його згоду. Про передання речі на зберігання іншій особі зберігач зобов'язаний своєчасно повідомити поклажодавця.
Плата за зберігання та строки її внесення встановлюються договором зберігання. Якщо зберігання припинилося достроково через обставини, за які зберігач не відповідає, він має право на пропорційну частину плати (частина перша, друга статті 946 Цивільного кодексу України).
Частинами першою, другою статті 947 Цивільного кодексу України визначено, що витрати зберігача на зберігання речі можуть бути включені до плати за зберігання. Витрати, які сторони не могли передбачити при укладенні договору зберігання (надзвичайні витрати), відшкодовуються понад плату, яка належить зберігачеві.
Зберігач зобов'язаний повернути поклажодавцеві річ, яка була передана на зберігання, або відповідну кількість речей такого самого роду та такої самої якості (частина перша статті 949 Цивільного кодексу України).
За втрату (нестачу) або пошкодження речі, прийнятої на зберігання, зберігач відповідає на загальних підставах. Професійний зберігач відповідає за втрату (нестачу) або пошкодження речі, якщо не доведе, що це сталося внаслідок непереборної сили, або через такі властивості речі, про які зберігач, приймаючи її на зберігання, не знав і не міг знати, або внаслідок умислу чи грубої необережності поклажодавця (частини перша, друга статті 950 Цивільного кодексу України).
Зберігач зобов'язаний на першу вимогу поклажодавця повернути річ, навіть якщо строк її зберігання не закінчився (частина перша статті 953 Цивільного кодексу України).
Статтею 955 Цивільного кодексу України визначено, що положення параграфа 1 цієї глави застосовуються до окремих видів зберігання, якщо інше не встановлено положеннями цього Кодексу про окремі види зберігання або законом.
Відповідно до частин першої, другої статті 294 Господарського кодексу України, товарним складом визнається організація, що здійснює зберігання товарів та надає пов'язані із зберіганням послуги на засадах підприємницької діяльності. Товарний склад є складом загального користування у разі якщо із закону, інших правових актів або виданого суб'єкту господарювання дозволу (ліцензії) випливає, що він зобов'язаний приймати на зберігання товари від будь-якого товароволодільця.
Зберігання у товарному складі здійснюється за договором складського зберігання. До регулювання відносин, що випливають із зберігання товарів за договором складського зберігання, застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України (частини третя, четверта статті 294 Господарського кодексу України).
Згідно із статтею 956 Цивільного кодексу України Товарним складом є організація, яка зберігає товар та надає послуги, пов'язані зі зберіганням, на засадах підприємницької діяльності. Товарний склад є складом загального користування, якщо відповідно до закону, інших нормативно-правових актів або дозволу (ліцензії) він зобов'язаний приймати на зберігання товари від будь-якої особи.
За договором складського зберігання товарний склад зобов'язується за плату зберігати товар, переданий йому поклажодавцем, і повернути цей товар у схоронності. Договір складського зберігання, укладений складом загального користування, є публічним договором. Договір складського зберігання укладається у письмовій формі. Письмова форма договору складського зберігання вважається дотриманою, якщо прийняття товару на товарний склад посвідчене складським документом (стаття 957 Цивільного кодексу України).
Відповідно до частин першої, другої статті 959 Цивільного кодексу України Товарний склад зобов'язаний за свій рахунок оглянути товар при прийнятті його на зберігання для визначення його кількості та зовнішнього стану. Товарний склад зобов'язаний надавати поклажодавцеві можливість оглянути товар або його зразки протягом усього часу зберігання, а якщо предметом зберігання є речі, визначені родовими ознаками, - взяти проби та вжити заходів, необхідних для забезпечення його схоронності.
Частиною першою статті 961 Цивільного кодексу України передбачено, що товарний склад на підтвердження прийняття товару видає один із таких складських документів: складську квитанцію; просте складське свідоцтво; подвійне складське свідоцтво.
Правовідносини, пов'язані з оформленням, видачею, погашенням простих і подвійних складських свідоцтв, порядком їх реєстрації врегульовані Законом України «Про сертифіковані товарні склади та прості і подвійні складські свідоцтва».
Статтею 2 Закону України «Про сертифіковані товарні склади та прості і подвійні складські свідоцтва» визначено, що складські свідоцтва бувають двох видів - прості складські свідоцтва і подвійні складські свідоцтва. Складські свідоцтва видаються лише сертифікованими складами, які отримали сертифікат про відповідність надання послуг із зберігання.
Сертифікований склад згідно із цим Законом має право видавати складські свідоцтва виключно після одержання сертифіката про відповідність надання послуг із зберігання товарів і тільки на ті групи товарів, які зазначені в сертифікаті. Сертифікація та позбавлення товарного складу сертифіката про відповідність надання послуг із зберігання товарів здійснюються уповноваженим органом згідно із розробленим ним положенням (частини перша, друга статті 9 Закону України «Про сертифіковані товарні склади та прості і подвійні складські свідоцтва»).
Сертифікований склад повинен затвердити регламент своєї роботи (регламент сертифікованого складу). Регламент сертифікованого складу повинен бути доступним для ознайомлення будь-яким особам і не може становити комерційну таємницю. Вимоги до змісту регламенту сертифікованого складу затверджує уповноважений орган з урахуванням вимог закону (частина третя статті 9 Закону України «Про сертифіковані товарні склади та прості і подвійні складські свідоцтва»).
Отже, з огляду на наведені вище норми договір зберігання має наступні ознаки:
1) здійснення передачі речі поклажодавцем зберігачу;
2) зберігання речі саме зберігачем особисто або ж передання її для цього іншій особі, якщо він вимушений це зробити в інтересах поклажодавця і не має можливості отримати його згоду;
3) наявність у зберігача обов'язку з повернення речі в схоронності за спливом строку зберігання або на першу вимогу поклажодавця;
4) внесення плати за зберігання за оплатним договором;
5) наявність відповідальності зберігача за втрату (нестачу) або пошкодження речі.
Окрім того, договір зберігання, що укладається з професійним зберігачем, який здійснює свою діяльність як товарний склад, має ще додаткові ознаки:
- обов'язок товарного складу оглянути товар (частина перша статті 959 Цивільного кодексу України);
- право поклажодавця оглядати товар або його зразки, брати проби протягом усього часу зберігання;
- законодавчо встановлений обов'язок для товарного складу видавати складські документи (частина перша статті 961 Цивільного кодексу України).
Оспорюваний Договір про надання послуг від 30.03.2023 №ВКС-1229, укладений шляхом акцепту Публічного договору, не містить умов щодо передачі Замовником майна (речі) на зберігання Виконавцю, тобто у фактичне його володіння. При цьому, відповідно до підпункту 4.5.6 пункту 4.5 Публічного договору Замовник зобов'язаний самостійно вести складську документацію щодо вантажів, які опрацьовуються Замовником на території Виконавця.
Зазначене виключає можливість виникнення у Виконавця обов'язків зі зберігання майна у схоронності та повернення його за спливом строку зберігання або ж на першу вимогу Замовника.
Також Договір про надання послуг від 30.03.2023 №ВКС-1229 не містить умов щодо здійснення Концерном «Військторгсервіс» діяльності товарного складу у розумінні норм статті 294 Господарського кодексу України, статей 956, 957, 959, 961 Цивільного кодексу України, статті 9 Закону України «Про сертифіковані товарні склади та прості і подвійні складські свідоцтва» від 23.12.2004 № 2286-IV.
Отже, судом першої інстанції вірно встановлено, що оспорюваний договір про надання послуг від 30.03.2023 №ВКС-1229 за своєю правовою природою не є договором зберігання.
Статтею 395 Цивільного кодексу України визначено, що речовими правами на чуже майно є: 1) право володіння; 2) право користування (сервітут); 3) право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис); 4) право забудови земельної ділянки (суперфіцій). Законом можуть бути встановлені інші речові права на чуже майно.
Відповідно до частини першої статті 397, частини першої статті 398 Цивільного кодексу України володільцем чужого майна є особа, яка фактично тримає його у себе. Право володіння виникає на підставі договору з власником або особою, якій майно було передане власником, а також на інших підставах, встановлених законом.
За договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у володіння та користування за плату на певний строк. Особливості найму (оренди) державного і комунального майна встановлюються Законом України «Про оренду державного та комунального майна» (частини перша, третя статті 759 Цивільного кодексу України).
Статтею 761 Цивільного кодексу України визначено, що право передання майна у найм має власник речі або особа, якій належать майнові права. Наймодавцем може бути також особа, уповноважена на укладення договору найму.
Згідно із частинами першою, другою статті 283 Господарського кодексу України, за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у володіння та користування майно для здійснення господарської діяльності. За договором оренди передається індивідуально визначене майно виробничо-технічного призначення (або єдиний майновий комплекс), що не втрачає у процесі використання своєї споживчої якості (неспоживна річ).
Частиною третьою статті 283 Господарського кодексу України визначено, що об'єктом оренди можуть бути: державні та комунальні підприємства або їх структурні підрозділи як єдині майнові комплекси, тобто господарські об'єкти із завершеним циклом виробництва продукції (робіт, послуг), відокремленою земельною ділянкою, на якій розміщений об'єкт, та автономними інженерними комунікаціями і системою енергопостачання; нерухоме майно (будівлі, споруди, приміщення); інше окреме індивідуально визначене майно виробничо-технічного призначення, що належить суб'єктам господарювання.
Відповідно до пункту 10 частини першої статті 1 Закону України «Про оренду державного та комунального майна», оренда - речове право на майно, відповідно до якого орендодавець передає або зобов'язується передати орендарю майно у користування за плату на певний строк.
Отже, для кваліфікації правочину як договору оренди необхідним є встановлення передачі за його умовами від однієї сторони до іншої правомочностей володіння і користування майном. За відсутності передачі такої правомочності як володіння, тобто фактичного панування особи над річчю або ж юридично забезпеченої можливості такого панування, не відбувається й передача майна в оренду.
Як вже зазначалось, пунктом 3.1 Публічного договору, шляхом акцептування якого був укладений оспорюваний договір про надання послуг від 30.03.2023 №ВКС-1229, встановлено обов'язок Виконавця надати Замовнику послуги з метою сприяння останньому в тимчасовому розміщенні товарно-матеріальних цінностей та/ або іншого майна Замовника або майна третіх осіб, визначеного на розсуд Замовника (далі - майно), а саме, тимчасове розміщення та складування на відкритому майданчику та у приміщеннях Виконавця майна Замовника під час здійснення їх приймання від постачальників, а також з метою їх сортування, комплектування партій товарів та їх подальшого відправлення автомобільним транспортом, та іншої законної господарської діяльності.
У підпункті 4.2.1 пункту 4.2 Публічного договору встановлено обов'язок Виконавця надати Замовнику приміщення та/або територію для розміщення товарно-матеріальних цінностей та/або іншого майна Замовника у відповідності до розділу 3 цього договору.
Підпунктом 4.4.2 пункту 4.4 Публічного договору встановлено право Замовника опрацьовувати (приймати, складувати, зберігати, комплектувати, сортувати, відвантажувати тощо) вантажі на території Виконавця.
Відповідно до підпункту 4.5.4 пункту 4.5 Публічного договору Замовник зобов'язаний опрацьовувати вантажі виключно на відкритих площадках та складських приміщеннях, які визначені Виконавцем для такого Замовника.
Пунктом 5.4 Публічного договору визначено, що Замовник здійснює оплату послуг в період з 20 по 25 число поточного місяця за наступний місяць надання послуг, та компенсує Виконавцю комунальні послуги за попередній місяць, на підставі виставлених засобами електронної пошти рахунків Виконавця.
Ціна послуг визначена у Заяві про акцепт публічного договору про надання послуг від 30.03.2023 №ВКС-1229, яка містить Протокол узгодження ціни, відповідно до якого:
назва послуг - Розміщення майна та надання послуг на закритій території за адресою: м. Одеса, вул. Боровського, 32, будівля літ. Л, частина приміщення; Вартість послуг за 1 кв.м. в місяць з ПДВ - 30,00 грн.; кількість - 315,00 кв.м.; всього в місяць з ПДВ - 9 450,00 грн.
Тобто застосоване ціноутворення, виходячи із використовуваної площі приміщень та території.
Аналіз вищевказаних умов дозволяє дійти висновку про те, що за оспорюваним договором Концерн «Військторгсервіс» передає нерухоме майно (приміщення та територію), визначене для певного Замовника, для розміщення та складування ним свого майна, за плату, що встановлюється, виходячи із конкретної площі, виділеної для цих цілей. При цьому, такий спосіб використання (розміщення та складування товару) неможливий без фактичного володіння цим нерухомим майном.
Отже, за умовами оспорюваного договору Концерн «Військторгсервіс» передає іншій стороні правомочності володіння і користування майном, тобто фактичне панування над річчю та юридично забезпечену можливість такого панування.
Інші умови оспорюваного договору, а саме: можливість використання адреси знаходження нерухомого майна, як поштової адреси Замовника, допуск на територію представників контрагентів Замовника, доступ до джерела електричної енергії та сантехнічного вузла (пункт 3.1 Публічного договору), додатково свідчать про вилучення корисних властивостей речі для задоволення потреб її користувача (Відповідача-1).
Умова про компенсацію комунальних послуг балансоутримувачу (пункт 5.4 Публічного договору) притаманна правовідносинам з оренди державного та комунального майна. В яких, відповідно до пункту 5 Методики розрахунку орендної плати за державне майно, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 28.04.2021 № 630, відшкодування витрат балансоутримувача на утримання орендованого майна (у тому числі місць загального користування та прибудинкової території) та надання комунальних послуг орендарю здійснюється відповідно до договору, укладеного між балансоутримувачем та орендарем, примірна форма якого затверджується Фондом державного майна.
Враховуючи викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про спрямованість волі сторін оспорюваного договору на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж тих, що передбачені насправді вчиненим договором про надання послуг - укладення договору оренди.
З огляду на зазначене, колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги скаржника у цій частині та погоджується із висновками суду першої інстанції.
Щодо удаваності оспорюваного правочину.
За удаваним правочином сторони умисно оформлюють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. У такій ситуації існують два правочини: один - удаваний, а інший - той, який сторони дійсно мали на увазі. Отже, удаваний правочин своєю формою прикриває реальний правочин. За удаваним правочином права та обов'язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину. Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 07.02.2023 у справі № 918/86/22, від 28.09.2022 у справі №906/494/20, від 11.04.2023 у справі №916/508/22, від 06.09.2023 у справі № 904/637/22 (904/3129/22).
Факт укладення оспорюваного договору про надання послуг від 30.03.2023 №ВКС-1229 встановлений судом та не заперечується учасниками справи.
Водночас судом встановлено факт наявності у сторін оспорюваного договору іншої мети - приховати насправді вчинений правочин - договір оренди державного майна
При цьому, визначення назви оспорюваного правочину як договір про надання послуг, невикористання при його вчиненні понять, які притаманні такому виду правочинів як найм, зокрема, «Орендодавець» та «Орендар», закріплення умови про площу майна, яке передається контрагенту, в умові про визначення вартості, тобто у завуальований спосіб, не оформлення акта приймання-передачі об'єкта оренди, є засобами, які використовувані задля приховання суті правочину, що свідчить про намір сторін приховати насправді вчинений ними правочин.
Окремо слід зазначити, що не оформлення акта приймання-передачі об'єкта оренди, у даному випадку, не є достатньою підставою для висновку про відсутність між сторонами фактичних орендних правовідносин, адже неналежне оформлення відповідних відносин саме є тим способом, завдяки якому досягається прихована мета передачі майна у володіння та користування (оренду).
Внаслідок укладення оспорюваного договору відповідач-1 отримав у володіння та користування частину нерухомого майна з певною площею на конкретний строк та за фіксовану плату, що визначається залежно від кількості квадратних метрів зайнятої ним площі. Вказана обставина свідчить про настання між сторонами інших прав та обов'язків, ніж тих, що передбачені удаваним правочином.
Згідно із частиною першою статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Частиною першою статті 203 Цивільного кодексу України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
Статтею 235 Цивільного кодексу України передбачено, що удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.
Встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховання іншого правочину, суд на підставі положень статті 235 Цивільного кодексу України має визнати, що сторони вчинили саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, які регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемності або про визнання його недійсним.
Така правова позиція є усталеною та неодноразово висловлювалася Верховним Судом у численних постановах, зокрема, об'єднаною палатою Касаційного господарського суду від 15.06.2018 у справі № 916/933/17, постановах Касаційного господарського суду від 04.07.2018 у справі № 916/935/17, від 17.01.2019 у справі № 923/241/18.
Колегія суддів, критично оцінює посилання скаржника на принцип свободи договору, в тому числі з огляду на існування й іншого принципу ius publicum privatorum pactis mutari non potest (публічне право не може бути змінено приватними угодами).
Судова колегія наголошує, що використання принципу свободи договору за наявності чіткого правового регулювання конкретних правовідносин не може бути використано для уникнення необхідності його дотримання, а приватно-правові інструменти не повинні створювати ілюзію дотримання законодавства та добросовісності дій учасників договірних відносин.
Колегія суддів, виходить з усталеної позиції про те, що правова природа договору не залежить від його назви, а визначається з огляду на його зміст, тому при оцінці відповідності волі сторін та укладеного договору фактичним правовідносинам суд повинен надати правову оцінку його умовам, правам та обов'язкам сторін для визначення спрямованості як їх дій, так і певних правових наслідків.
Подібна правова позиція наведена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.01.2019 у справі № 522/14890/16-ц, постановах Верховного Суду від 02.02.2022 у справі № 927/1099/22, від 15.06.2018 у справі № 916/933/17, від 15.05.2018 у справі № 906/854/17, постанові Верховного Суду України від 07.09.2016 у справі № 6-1026цс16.
Сутність договору визначається за його дійсною спрямованістю та спільною правовою метою для обох сторін, а не лише його формальними положеннями. Штучне диференціювання мети правочину для кожної зі сторін з акцентуванням її у тексті договору може додатково свідчити про його удаваність та орієнтованість на приховування іншого правочину, який насправді вчиняється.
Частиною першою статті 2 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» визначено, що законодавство України про оренду державного та комунального майна, майна, що належить Автономній Республіці Крим, складається з цього Закону, інших законодавчих актів.
Відповідно до частиною п'ятої статті 2 Закону України «Про оренду державного та комунального майна», що оренда здійснюється на основі таких принципів: законності; відкритості та прозорості; рівності та змагальності; державного регулювання та контролю; врахування особливостей об'єктів державної та комунальної форм власності; захисту економічної конкуренції; створення сприятливих умов для залучення інвестицій; повного, своєчасного, достовірного інформування про об'єкти оренди та порядок передачі їх в оренду; забезпечення конкурентних умов оренди та інших видів договорів.
Згідно із частиною першою статті 3 Закону України «Про оренду державного та комунального майна», об'єктами оренди за цим Законом є, зокрема: нерухоме майно (будівлі, споруди, приміщення, а також їх окремі частини); інше окреме індивідуально визначене майно.
Відповідно до пунктів «а», «г» частини другої статті 4 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» від 03.10.2019 № 157-IX, у редакції, яка діяла на моменту укладення оспорюваного договору, орендодавцями є:
Фонд державного майна України, його регіональні відділення та представництва - щодо єдиних майнових комплексів, нерухомого майна (будівель, споруд, їх окремих частин), а також майна, що не увійшло до статутного капіталу, що є державною власністю (крім майна, що належить до майнового комплексу Національної академії наук України та національних галузевих академій наук, а також майна, що належить закладам вищої освіти та/або науковим установам, що надається в оренду науковим паркам та їхнім партнерам, та інших випадків, передбачених галузевими особливостями оренди майна);
балансоутримувачі - щодо:
нерухомого майна, загальна площа якого не перевищує 400 квадратних метрів на одного балансоутримувача, якщо менший розмір площі не встановлено рішенням представницького органу місцевого самоврядування - щодо об'єктів комунальної власності або галузевими особливостями оренди майна;
нерухомого майна для організації та проведення науково-практичних, культурних, мистецьких, громадських, суспільних та політичних заходів - на строк, що не перевищує п'яти календарних днів протягом шести місяців, а також щодо майна, яке передається суб'єктам виборчого процесу для проведення публічних заходів (зборів, дебатів, дискусій) під час та на період виборчої кампанії;
нерухомого майна для організації та проведення науково-практичних, культурних, мистецьких, громадських, суспільних та політичних заходів - на строк, що не перевищує 30 календарних днів протягом одного року щодо кожного орендаря, якщо балансоутримувачем є державне або комунальне підприємство, установа, організація, що здійснює діяльність з організування конгресів і торговельних виставок;
іншого окремого індивідуально визначеного майна.
Згідно із частиною першою статті 5 Закону України «Про оренду державного та комунального майна», етапність передачі в оренду державного та комунального майна передбачає: прийняття рішення щодо наміру передачі майна в оренду; внесення інформації про потенційний об'єкт оренди до ЕТС (електронної торгової системи); прийняття рішення про включення потенційного об'єкта оренди до одного із Переліків; опублікування інформації про потенційний об'єкт оренди, щодо якого прийнято рішення про включення до одного з Переліків, в ЕТС; розміщення в ЕТС оголошення про передачу майна в оренду; проведення аукціону на право оренди майна або передача об'єкта в оренду без проведення аукціону, укладення та публікація в ЕТС договору оренди.
Частиною другою статті 5 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» встановлено, що Порядок передачі в оренду державного та комунального майна, включаючи особливості передачі його в оренду, визначається Кабінетом Міністрів України за поданням центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері реалізації майна (майнових прав, інших активів) або прав на нього на конкурентних засадах у формі аукціонів, у тому числі електронних аукціонів, та здійснює контроль за її реалізацією. Особливості передачі в оренду комунального майна, передбачені цим Законом, додатково можуть визначатися рішенням представницьких органів місцевого самоврядування з урахуванням вимог і обмежень, передбачених цим Законом і Порядком передачі майна в оренду.
Порядок передачі в оренду державного та комунального майна затверджено постановою Кабінету Міністрів України «Деякі питання оренди державного та комунального майна» від 03.06.2020 № 483.
Відповідно до частини другої статті 17 Закону України «Про оренду державного та комунального майна», орендна плата визначається за результатами аукціону. У разі передачі майна в оренду без проведення аукціону орендна плата визначається відповідно до Методики розрахунку орендної плати, яка затверджується Кабінетом Міністрів України щодо державного майна та представницькими органами місцевого самоврядування - щодо комунального майна. У разі якщо представницький орган місцевого самоврядування не затвердив Методику розрахунку орендної плати, застосовується Методика, затверджена Кабінетом Міністрів України.
Орендна плата підлягає коригуванню на індекс інфляції згідно з Методикою розрахунку орендної плати. Якщо орендар отримав майно в оренду без проведення аукціону, відповідне коригування орендної плати на індекс інфляції здійснюється щомісячно (частина третя статті 17 Закону України «Про оренду державного та комунального майна»).
Згідно із частинами четвертою, п'ятою статті 17 Закону України «Про оренду державного та комунального майна», орендар за користування об'єктом оренди вносить орендну плату незалежно від наслідків провадження господарської діяльності. Порядок розподілу орендної плати для об'єктів, що перебувають у державній власності, між державним бюджетом, орендодавцем і балансоутримувачем визначається Порядком передачі майна в оренду.
Відповідно до абзаців першого, третього пункту 137 Порядку передачі в оренду державного та комунального майна, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.06.2020 № 483, у разі коли орендодавцем майна є Фонд державного майна, орендна плата спрямовується: за нерухоме майно державних підприємств, установ, організацій (крім підприємств, установ та організацій галузі кінематографії, що належать до сфери управління МКІП, - на період до 31 грудня 2021 р., та державних підприємств, організацій, установ та закладів, яким указом Президента України надано статус національних та які провадять діяльність з організації конгресів і торговельних виставок) - 70 відсотків орендної плати до державного бюджету, 30 відсотків балансоутримувачу майна.
Абзацами п'ятим, шостим, сьомим пункту 137 Порядку передачі в оренду державного та комунального майна, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.06.2020 №483 визначено, що у разі коли орендодавцем майна є балансоутримувач, крім підприємств, установ та організацій, які перебувають у віданні Національної академії наук та національних галузевих академій наук, а також підприємств, установ та організацій галузі кінематографії, що належать до сфери управління МКІП (на період до 31 грудня 2021 р.), державного підприємства із забезпечення функціонування дипломатичних представництв та консульських установ іноземних держав, представництв міжнародних міжурядових організацій в Україні Державного управління справами, майно якого передається дипломатичним представництвам та консульським установам іноземних держав, представництвам міжнародних міжурядових організацій в Україні, та державних підприємств, організацій, установ та закладів, яким указом Президента України надано статус національних та які провадять діяльність з організації конгресів і торговельних виставок, орендна плата спрямовується:
за окреме індивідуально визначене майно підприємства, організації (крім нерухомого) - балансоутримувачу;
за єдиний майновий комплекс структурного підрозділу підприємства, організації, нерухоме майно - 70 відсотків орендної плати балансоутримувачу, 30 відсотків - до державного бюджету.
У матеріалах справи відсутні докази на підтвердження дотримання сторонами договору про надання послуг від 30.03.2023 №ВКС-1229 норм Закону України «Про оренду державного та комунального майна» та положень Порядку передачі в оренду державного та комунального майна, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.06.2020 № 483, зокрема, щодо порядку його укладення та етапності передачі в оренду державного та комунального майна, а саме: прийняття рішення щодо наміру передачі майна в оренду; внесення інформації про потенційний об'єкт оренди до ЕТС (електронної торгової системи); прийняття рішення про включення потенційного об'єкта оренди до одного із Переліків; опублікування інформації про потенційний об'єкт оренди, щодо якого прийнято рішення про включення до одного з Переліків, в ЕТС; розміщення в ЕТС оголошення про передачу майна в оренду; проведення аукціону на право оренди майна або передача об'єкта в оренду без проведення аукціону, укладення та публікація в ЕТС договору оренди з умовами про розподіл орендної плати між державним бюджетом та балансоутримувачем.
Отже, зміст договору про надання послуг від 30.03.2023 №ВКС-1229, який передбачає передання в користування (оренду) нерухомого майна, що належить до державної форми власності, з порушенням законодавчо встановленої процедури, суперечить вищенаведеним нормам Закону України «Про оренду державного та комунального майна».
Таким чином, з огляду на вищенаведене, є підстави для визнання цього правочину недійсними відповідно до норм частини першої статті 203, частини першої статті 215 Цивільного кодексу України.
Щодо ефективності обораного способу захисту порушеного права.
Згідно зі статтею 15 Цивільного кодексу України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Відповідно до частин першої, другої статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов'язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.
Згідно із частинами першою, другою статті 20 Господарського кодексу України, держава забезпечує захист прав і законних інтересів суб'єктів господарювання та споживачів. Кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів. Права та законні інтереси зазначених суб'єктів захищаються шляхом: визнання наявності або відсутності прав; визнання повністю або частково недійсними актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, актів інших суб'єктів, що суперечать законодавству, ущемляють права та законні інтереси суб'єкта господарювання або споживачів; визнання недійсними господарських угод з підстав, передбачених законом; відновлення становища, яке існувало до порушення прав та законних інтересів суб'єктів господарювання; припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення; присудження до виконання обов'язку в натурі; відшкодування збитків; застосування штрафних санкцій; застосування оперативно-господарських санкцій; застосування адміністративно-господарських санкцій; установлення, зміни і припинення господарських правовідносин; іншими способами, передбаченими законом.
Відповідно до частин першої, другої статті 5 Господарського процесуального кодексу України, здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
З наведених норм права вбачається, що держава забезпечує захист порушених або оспорюваних прав суб'єктів господарювання. Такі права захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Отже, розглядаючи справу суд має з'ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах.
Такі способи захисту як припинення дії, яка порушує право, і відновлення становища, яке існувало до порушення, можуть бути обрані у випадку, коли іншою особою чиняться перешкоди у здійснення власником повноважень користування та розпорядження належним йому майном (негаторний позов - стаття 391 Цивільного кодексу України) та можуть знаходити свій прояв у вимогах про виселення особи з незаконно зайнятого нею приміщення, про усунення перешкод у здійсненні права власності, про застосування наслідків недійсного правочину.
Правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб (частина перша статті 316 Цивільного кодексу України).
Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном (частина перша статті 317 Цивільного кодексу України).
Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд (частина перша статті 319 Цивільного кодексу України).
Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 Цивільного кодексу).
Згідно із частинами першою, другою статті 326 Цивільного кодексу України, у державній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить державі Україна. Від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідно органи державної влади.
Статтею 391 Цивільного кодексу України встановлено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
Вказаною нормою встановлено такий спосіб захисту речових прав як усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном (негаторний позов).
Негаторний позов - це вимога власника, який є володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов'язати відповідача утриматися від вчинення дій, які можуть призвести до виникнення таких перешкод. Схожі висновки викладені, зокрема, у пункті 88 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18.01.2023 у справі № 488/2807/17.
Позивачем негаторного позову може бути власник або титульний володілець, у якого знаходиться річ і щодо якої відповідач ускладнює здійснення повноважень користування або розпорядження, а відповідачем - лише та особа, яка перешкоджає позивачеві у здійсненні його законного права користування чи розпорядження річчю.
Підставою для подання негаторного позову є вчинення третьою особою перешкод власнику в реалізації ним повноважень розпорядження або (та) користування належним йому майном.
Негаторним є також позов власника про усунення перешкод у здійсненні користування майном третіми особами, в яких існували підстави для цього, але вони згодом відпали, зокрема, у разі визнання правочину недійсним або припинення договору.
Для подання негаторного позову не вимагається, щоб перешкоди до здійснення права користування й розпорядження були результатом винних дій відповідача чи спричиняли збитки, достатньо, щоб такі дії (бездіяльність) об'єктивно порушували права власника і були протиправними.
Відповідно до усталеної практики Великої Палати Верховного Суду володіння рухомими та нерухомими речами відрізняється: якщо для володіння першими важливо встановити факт їх фізичного утримання, то володіння другими може бути підтверджене, зокрема, фактом державної реєстрації права власності на це майно в установленому законом порядку. Факт володіння нерухомим майном може підтверджуватися, зокрема, державною реєстрацією права власності на це майно в установленому законом порядку (принцип реєстраційного підтвердження володіння). Такі висновки сформульовані у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181 цс 18, пункти 43, 89) і в подальшому системно впроваджені у практику Верховного Суду (ухвала Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 18.12.2019 у справі № 372/1684/14-ц).
Тобто, з урахуванням зазначеної специфіки обороту нерухомого майна володіння ним досягається без його фізичного утримання або зайняття, а державна реєстрація права власності або інших речових прав на нерухоме майно підтверджує фактичне володіння ним.
Як вже зазначалось, 07.09.2018 державним реєстратором ДП «Центр обслуговування громадян» Гарматюк Р.В. внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запис № 27837916 про право власності Держави Україна в особі Міністерства оборони України на частку у розмірі 1/1 на нежитловий об'єкт нерухомого майна (реєстраційний номер 1639846051101) комбінат виробничо-будівельних конструкцій та будівельних матеріалів загальною площею 10 296,5 кв. м., розташований за адресою: Одеська область, м. Одеса, вул. Боровського Миколи, будинок 32.
Ця обставина підтверджується інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна від 14.12.2023 № 358516702.
Отже, Міністерство оборони України є володіючим власником, який прагне усунути перешкоди у здійсненні правоможності самостійно розпоряджатись своїм нерухомим майном, що виникли через дії осіб, з якими воно не перебувало у зобов'язальних відносинах, а тому, позов у цій справі в частині вимог, спрямованих на усунення цих перешкод шляхом зобов'язання звільнити приміщення та відкриту територію, є негаторним.
Питання щодо ефективності обраного способу захисту у цій справі, № 916/5765/23, виникло у зв'язку із відсутністю позовної вимоги про застосування наслідків недійсності правочину (реституції), яка мала бути одночасно заявлена разом із вимогою про визнання недійсним правочину.
Що заявлення власником, яким є Міністерство оборони України, вимоги про застосування наслідків недійсності правочину, стороною якого воно не є, передбачає проведення реституції (повернення майна) на користь відповідача-2, для чого Концерн «Військторгсервіс» повинен бути в статусі позивача.
Аналогічний правовий висновок наведено у пункті 66 постанови Верховного Суду від 27.01.2021 у справі № 917/341/19 та пункті 33 постанови Верховного Суду від 11.04.2023 у справі № 916/508/22.
Відповідно до висновків викладених у пунктах 21, 22, 23 постанови Великої Палати Верховного Суду від 08.02.2022 у справі № 209/3085/20, згідно із якими, застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Ці право чи інтерес суд має захистити у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.
Отже, коли особа звернулася до суду за захистом її порушеного, невизнаного чи оспорюваного права або інтересу, а суд позов задовольнив, виконання його рішення має настільки, наскільки це можливо, відновити стан позивача, який існував до порушення його права та інтересу, чи не допустити таке порушення. Судове рішення не має породжувати стан невизначеності у відносинах позивача з відповідачем і вимагати від них подальшого вчинення узгоджених дій для вичерпання конфлікту.
Крім того, спосіб захисту права або інтересу має бути таким, щоб у позивача не виникала необхідність повторного звернення до суду (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц (пункт 58)).
Також, застосування будь-якого способу захисту цивільного права та інтересу має бути об'єктивно виправданим та обґрунтованим. Це означає, що: застосування судом способу захисту, обраного позивачем, повинно реально відновлювати його наявне суб'єктивне право, яке порушене, оспорюється або не визнається; обраний спосіб захисту повинен відповідати характеру правопорушення; застосування обраного способу захисту має відповідати цілям судочинства; застосування обраного способу захисту не повинно суперечити принципам верховенства права та процесуальної економії, зокрема не повинно спонукати позивача знову звертатися за захистом до суду (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 (пункт 6.13), від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц (пункт 82), від 08.02.2022 у справі № 209/3085/20 (пункт 24)). Спосіб захисту права є ефективним тоді, коли він забезпечуватиме поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантуватиме можливість отримати відповідну компенсацію. Тобто цей захист має бути повним і забезпечувати у такий спосіб досягнення мети правосуддя та процесуальну економію (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18 (пункт 63)).
У даному випадку заявлення власником вимоги про визнання недійсним правочину одночасно у поєднанні із вимогою про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном (негаторного позову) на підставі статті 391 Цивільного кодексу України, за відсутності доказів звільнення нерухомого майна Відповідачем-1, відповідає критеріям ефективного способу захисту, визначеним усталеною практикою Верховного Суду.
А саме: 1) застосування такого способу захисту реально відновить наявне суб'єктивне право, яке порушене; 2) обраний спосіб захисту відповідає характеру правопорушення; 3) застосування такого способу захисту відповідає цілям судочинства; 4) застосування такого способу захисту не суперечить принципам верховенства права; 5) застосування такого способу захисту не суперечить принципу пропорційності та процесуальної економії, зокрема, не породжує стан невизначеності та не спонукає позивача до повторного звернення за захистом до суду.
Отже, доводи Концерну «Військторгсервіс» про обрання прокурором неефективного способу захисту через незазначення у позовній заяві суб'єкта, на користь якого повинно бути звільнено приміщення. Оскільки позов заявлений в інтересах держави в особі Міністерства оборони України як власника майна, йому й належатиме право звернення рішення суду до виконання як стягувачу, якому кореспондуватиме відповідний обов'язок відповідача-1.
Судова колегія звертає увагу, що правом оспорювати правочин Цивільного кодексу України законодавець наділяє не лише сторону (сторони) правочину, але й інших, третіх осіб, які не є сторонами правочину, визначаючи статус цих осіб як «заінтересовані особи».
В даному випадку Міністерство оборони України - позивач у справі, не є стороною оспорюваного договору, проте є власником майна, що є предметом Договору про надання послуг, укладеного відповідачами у справі, і позбавлене права розпорядження цим майном у встановленому законом порядку з отриманням відповідних орендних платежів через наявність чинного договору.
У п. 53 постанови Верховного Суду у складі суддів Об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 19.02.2021 у справі № 904/2979/20 міститься висновок, що вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним (ч. 3 ст. 215 ЦК України), спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки, від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.
Судова колегія вважає, що вимогу прокурора про визнання недійсним договору про надання послуг та вимогу про звільнення спірного приміщення на користь його законного власника слід розглядати як окремі та самостійні позовні вимоги, а задоволення такої позовної вимоги власника (держави) про звільнення нежитлового приміщення та його повернення Міністерству оборони України не можна вважати застосуванням наслідків недійсності оспорюваного договору про надання послуг, тобто похідною вимогою про повернення відповідачем-1 одержаного на виконання такого правочину, адже наслідком недійсності договору є проведення реституції між сторонами недійсного правочину.
З огляду на вищевикладене, безпідставними є посилання Концерну «Військторгсервіс» про те, що у разі задоволення позову у частині повернення майна, наведене не спричинить відновлення становища, що існувало до порушення права (відбудеться повернення не повернення майна на користь Міністерства оборони України) зважаючи на те, що судом апеляційної інстанції встановлено неможливість застосування реституції у даних правовідносинах.
Враховуючи вищевикладене, судова колегія погоджується із висновком суду першої інстанції про наявність підстав для задоволення вимог прокурора про визнання недійсним договору про надання послуг та зобов'язання Фізичну особу-підприємця Пошелюзного Валерія звільнити приміщення.
В свою чергу, як вже було вказано вище, твердження скаржника про порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права під час прийняття оскаржуваного рішення не знайшли свого підтвердження.
Інші доводи скаржника, що викладені в апеляційній скарзі, колегія суддів не бере до уваги, оскільки вони висновків суду не спростовують та з урахуванням всіх обставин даної справи, встановлених судом, не впливають на правильність вирішення спору по суті та остаточний висновок.
Висновки апеляційного господарського суду:
Статтею 276 ГПК України визначено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Відтак, колегія суддів вважає, що наведені скаржником порушення допущені судом першої інстанції не знайшли свого підтвердження, а тому підстави для скасування рішення Господарського суду Одеської області від 04.09.2024 відсутні, що зумовлює залишення апеляційної скарги без задоволення, а оскаржуваного рішення без змін.
Відповідно до статті 129 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору за апеляційний перегляд судового рішення покладаються на скаржника.
Керуючись статтями 129, 232, 233, 236, 240, 269, 270, 275, 276-277, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, Південно-західний апеляційний господарський суд -
Апеляційну скаргу Концерну «Військторгсервіс» в особі філії «Південна» Концерну «Військторгсервіс» - залишити без задоволення.
Рішення Господарського суду Одеської області від 04.09.2024 у справі №916/5765/23 - залишити без змін.
Витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги покласти на Концерн «Військторгсервіс» в особі філії «Південна» Концерну «Військторгсервіс».
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена до Верховного Суду у строки, передбачені статтею 288 ГПК України.
Повний текст постанови складено 19.03.2025.
Головуючий суддя Філінюк І.Г.
Суддя Поліщук Л.В.
Суддя Таран С.В.