судді Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду Ситнік О. М.
щодо постанови Верховного Суду в складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2025 року в справі № 759/6490/23 (провадження № 61-4356св24)
за позовом Комунального підприємства «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Святошинського району м. Києва» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , треті особи: Святошинська районна в місті Києві державна адміністрація, Служба у справах дітей та сім'ї Святошинської районної в місті Києві державної адміністрації, про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження житловим приміщенням шляхом зняття осіб із зареєстрованого місця проживання та виселення без надання іншого житлового приміщення
за касаційною скаргою ОСОБА_2 в особі законного представника ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду від 21 лютого 2024 року у складі колегії суддів Поливач Л. Д., Стрижеуса А. М., Шкоріної О. І.
У квітні 2023 року Комунальне підприємство «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Святошинського району м. Києва» (далі - КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Святошинського району м. Києва») звернулося до суду з позовом, у якому зазначило, що на підставі рішення Київської міської ради від 09 жовтня 2014 року № 270/270 «Про удосконалення структури управління житлово-комунальним господарством міста Києва» Святошинська районна в місті Києві державна адміністрація прийняла розпорядження від 06 лютого 2015 року № 58 «Про передачу та закріплення житлового і нежитлового фонду за комунальним підприємством «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Святошинського району м. Києва», яким весь житловий та нежитловий фонд Святошинського району міста Києва передано на баланс позивача та закріплено за ним на праві господарського відання, у тому числі житловий будинок АДРЕСА_1 .
28 вересня 2019 року рішенням Святошинського районного суду міста Києва у справі № 759/109/18 позов заступника керівника Київської місцевої прокуратури № 8 в інтересах держави в особі Київської міської ради про витребування майна з чужого незаконного володіння задоволено. Витребувано у ОСОБА_3 квартиру АДРЕСА_2 , загальною площею 46,3 кв. м, житловою площею 29,9 кв. м, та передано її у власність територіальної громади міста Києва в особі Київської міської ради.
24 липня 2019 року розпорядженням виконавчого органу Київської міської ради № 1307 «Про прийняття до комунальної власності територіальної громади міста Києва квартир» прийнято до комунальної власності територіальної громади міста Києва квартиру АДРЕСА_2 та передано її до сфери управління Святошинської районної в місті Києві державної адміністрації.
Згідно з витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 09 червня 2020 року № 211838568 власником зазначеної квартири є територіальна громада міста Києва в особі Київської міської ради.
За інформацією, наданою Відділом з питань реєстрації місця проживання, перебування фізичних осіб Святошинської районної в місті Києві державної адміністрації, станом на 10 березня 2023 року у спірній квартирі зареєстровано місце проживання двох осіб: ОСОБА_1 та ОСОБА_2 . Реєстрація місця проживання ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_3 проведена 08 листопада 2017 року на підставі згоди власника житла ОСОБА_3 та документів, що підтверджували його право власності на житло, а саме договору купівлі-продажу від 13 липня 2017 року № 414, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Шемлій Т. В. Реєстрація місця проживання малолітньої дитини ОСОБА_2 за зазначеною адресою проведена на підставі заяви матері дитини та за згодою іншого з батьків.
Позивач зазначав, що ОСОБА_3 не є власником спірної квартири, а тому відпали правові підстави, що надавали відповідачам право користування житловим приміщенням, відповідно, останні підлягають виселенню зі спірної квартири та зняттю із зареєстрованого місця проживання.
Після того, як ОСОБА_3 втратив право власності на квартиру (за рішенням суду), відповідачі також втратили право користування цим житлом. Квартира є власністю територіальної громади, яка не надає відповідачам дозволу на користування своєю власністю.
За результатами перевірки житла на предмет проживання осіб комісія житлово-експлуатаційної дільниці № 2 КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Святошинського району м. Києва» склала акти від 20 червня 2022 року та від 26 серпня 2022 року, якими встановлено факт відсутності осіб у спірній квартирі.
14 грудня 2022 року проведено обстеження квартири АДРЕСА_2 та встановлено, що за зазначеною адресою проживають невстановлені особи, дозвільних документів на право проживання вони не надали, про що складено припис від 14 грудня 2022 року та акт від 15 грудня 2022 року. За результатами проведеного повторного обстеження спірної квартири 03 квітня 2023 року двері квартири ніхто не відкрив, а тому на її вхідних дверях було розміщено попередження та вжиті заходи щодо обмеження доступу сторонніх осіб шляхом опечатування квартири.
Враховуючи викладене, позивач просив усунути йому перешкоди у користуванні та розпорядженні квартирою АДРЕСА_2 шляхом зняття ОСОБА_1 , ОСОБА_2 із зареєстрованого місця проживання та виселення відповідачів з квартири без надання іншого житлового приміщення.
20 листопада 2023 року рішенням Святошинського районного суду міста Києва у задоволенні позову відмовлено.
21 лютого 2024 року постановою Київського апеляційного суду апеляційну скаргу КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Святошинського району м. Києва» задоволено. Рішення Святошинського районного суду міста Києва від 20 листопада 2023 року скасовано, позов задоволено.
Усунуто КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Святошинського району м. Києва» перешкоди у користуванні та розпорядженні квартирою АДРЕСА_2 шляхом зняття із зареєстрованого місця проживання ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та виселено ОСОБА_1 , ОСОБА_2 без надання іншого житлового приміщення з квартири АДРЕСА_2 . Вирішено питання про розподіл судових витрат.
У березні 2024 року ОСОБА_1 , яка діє в інтересах своєї малолітньої дитини ОСОБА_2 , подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати постанову Київського апеляційного суду від 21 лютого 2024 року, а справу передати на новий розгляд.
Касаційна скарга мотивована тим, щовирішення вимог про усунення перешкод у користуванні квартирою шляхом зняття третіх осіб з реєстрації місця проживання залежить (є похідним) від вирішення спору щодо права власності на квартиру.
Зняття з реєстрації місця проживання може бути здійснено виключно на підставі рішення суду про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, про виселення, про визнання особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою.
Добросовісна особа, яка придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність), що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Тому за відсутності в цьому реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не мала знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень.
Добросовісний набувач не повинен перевіряти історію придбання нерухомості та робити висновки щодо правомірності попередніх переходів майна, а може діяти, покладаючись на такі відомості, за відсутності обставин, які з точки зору розумного спостерігача можуть викликати сумнів у достовірності цих відомостей.
Висновки апеляційного суду про те, що ОСОБА_3 не є та ніколи не був законним власником квартири АДРЕСА_2 та, відповідно, не мав законних прав щодо цього майна, зокрема права на надання згоди на проживання, користування та реєстрацію місця проживання відповідачів, суперечать як доказам, наявним у матеріалах справи, так і чинному законодавству, що регулює спірні правовідносини.
Заявник вважає, що не втратила разом з малолітньою дочкою права на проживання у спірній квартирі незалежно від її правового режиму, і право проживання малолітньої особи підлягає захисту незалежно від особи власника.
19 лютого 2025 року постановою Верховного Суду в складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду касаційну скаргу ОСОБА_2 в особі законного представника ОСОБА_1 залишено без задоволення. Постанову Київського апеляційного суду від 21 лютого 2024 року залишено без змін.
Постанова Верховного Суду мотивована наявністю підстав для виселення відповідачів зі спірної квартирибез надання іншого житла, оскільки після ухвалення рішення про витребування квартири з чужого незаконного володіння ОСОБА_3 , виселення осіб, які без відповідної правової підстави (без волевиявлення фактичного володільця майна) займають житлове приміщення, є необхідним заходом для повного відновлення прав власника майна.
Із висновками колегії суддів не погоджуюся, тому відповідно до частини третьої статті 35 ЦПК України висловлюю окрему думку.
Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
За вимогами частини першої статті 383 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статті 150 Житлового кодексу України (далі - ЖК України) громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ними (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.
Члени сім'ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням (частина перша статті156 ЖК України).
Відповідно до частини четвертої статті 156 ЖК України до членів сім'ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу, а саме подружжя, їх діти і батьки. Членами сім'ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство.
Так, згідно з вимогами статті 391 ЦК України власник має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати усунення порушень свого права будь-яких шляхом, який власник вважає прийнятним.
Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення, ким саме порушене право та з яких підстав.
Відповідно до статті 2 Закону України «Про свободу пересування і вільний вибір місця проживання в Україні»громадянам України, а також іноземцям та особам без громадянства, які на законних підставах перебувають в Україні, гарантуються свобода пересування та вільний вибір місця проживання на її території, за винятком обмежень, які встановлені цим Законом.
У пункті 50 постанови Кабінету Міністрів України від 07 лютого 2022 року № 265 «Деякі питання декларування і реєстрації місця проживання та ведення реєстрів територіальних громад» визначено, що зняття із задекларованого/зареєстрованого місця проживання (перебування) здійснюється на підставі: 1) заяви про зняття із задекларованого/зареєстрованого місця проживання (перебування), поданої особою або її законним представником (представником) за формою згідно з додатком 5; 2) рішення суду, яке набрало законної сили, про позбавлення права власності на житло або права користування житлом, про виселення, про зняття із задекларованого/зареєстрованого місця проживання (перебування) особи, про визнання особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою (у такому випадку адміністративний збір не сплачується); 3) свідоцтва про смерть або відомостей про державну реєстрацію смерті з Державного реєстру актів цивільного стану. У таких випадках датою зняття із задекларованого/зареєстрованого місця проживання особи є дата видачі свідоцтва про смерть або дата здійснення актового запису про смерть особи; 4) повідомлення територіального органу або підрозділу ДМС із зазначенням відповідних реквізитів паспортного документа померлої особи або документа про смерть, виданого компетентним органом іноземної держави, легалізованого в установленому порядку; 5) заяви власника житла про зняття особи із задекларованого/зареєстрованого місця проживання (перебування) за формою згідно з додатком 6.
У пунктах 91-95 зазначеної постанови передбачено, що відомості про задеклароване/зареєстроване місце проживання (перебування)/зняття із задекларованого/зареєстрованого місця проживання (перебування) особи скасовуються органом реєстрації у разі проведення реєстраційних дій з порушенням вимог, встановлених законом.
У разі виявлення реєстраційних дій проведених з порушенням вимог, встановлених законом, керівник органу реєстрації проводить перевірку підстав для декларування/реєстрації/зняття із задекларованого/зареєстрованого місця проживання (перебування) особи, за її результатами складає висновок та приймає рішення про скасування декларування/реєстрації/зняття із задекларованого/зареєстрованого місця проживання (перебування) особи.
У разі скасування відомостей про задеклароване/зареєстроване місце проживання (перебування) особи місце проживання (перебування) такої особи вважається таким, що знято із задекларованого/зареєстрованого місця проживання (перебування) за попередньою адресою житла.
У разі скасування відомостей про зняття із задекларованого/зареєстрованого місця проживання (перебування) особи місце проживання (перебування) такої особи вважається таким, що задеклароване/зареєстроване за попередньою адресою житла.
Після скасування органом реєстрації відомостей про задеклароване/зареєстроване місце проживання (перебування)/зняття із задекларованого/зареєстрованого місця проживання (перебування) особи у реєстрі територіальної громади актуалізуються відповідні відомості про місце проживання особи.
У разі скасування відомостей про задеклароване/зареєстроване місце проживання з одночасним зняттям з попереднього задекларованого/зареєстрованого місця проживання особи місце проживання такої особи вважається таким, що задеклароване/зареєстроване за попередньою адресою житла.
Після скасування органом реєстрації відомостей про задеклароване/зареєстроване місце проживання з одночасним зняттям з попереднього задекларованого/зареєстрованого місця проживання особи орган реєстрації надсилає повідомлення до органу реєстрації, в якому місце проживання особи знято із задекларованого/зареєстрованого місця проживання, для актуалізації в реєстрі територіальної громади такого органу реєстрації відомостей про місце проживання особи шляхом поновлення відомостей щодо задекларованого/зареєстрованого місця проживання особи за попередньою адресою житла.
Про прийняте рішення особі надсилається повідомлення за формою згідно з додатком 7, в якому зазначаються підстави для його прийняття. Повідомлення надсилається особі у день прийняття органом реєстрації відповідного рішення.
Отже, зняття з реєстрації місця проживання може бути здійснено виключно на підставі рішення суду про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, про виселення, про визнання особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою.
У разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, зокрема, шляхом зняття особи з реєстрації місця проживання, пред'явивши разом з тим одну із таких вимог: 1) про позбавлення права власності на житлове приміщення; 2) про позбавлення права користування житловим приміщенням; 3) про визнання особи безвісно відсутньою; 4) про оголошення фізичної особи померлою.
У зв'язку із цим, відповідно до статті 16 ЦК України вирішення вимоги про зняття особи з реєстрації за місцем проживання є можливим лише при вирішенні спору про житлові права.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 19 лютого 2020 року в справі № 520/5442/18 (провадження № 14-440цс19) зазначила, що вирішення вимог про усунення перешкод у користуванні квартирою шляхом зняття третіх осіб з реєстрації місця проживання залежить (є похідним) від вирішення спору щодо права власності на квартиру.
Вимога про зняття особи з зареєстрованого місця проживання нерозривно пов'язана з житловими правами такої особи (право власності на житлове приміщення, право користування житловим приміщенням, визнання особи такою, що втратила таке користування, виселення із займаного приміщення та інше), яких позивачем заявлено не було.
У цій справі встановлено, що відповідачі вселилися до спірної квартири та отримали право користування нею на підставі згоди попереднього власника житла ОСОБА_3 та документів, що підтверджували його право на приватну власність на житло, на той час, а саме: договору купівлі-продажу від 13 липня 2017 року № 414.
В подальшому, на підставі рішення суду власником спірного майна стало КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Святошинського району м. Києва».
У статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
У пункті 27 рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 17 травня 2018 року в справі «Садов'як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом», не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається «необхідним у демократичному суспільстві». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.
Розглядаючи справу «Кривіцька та Кривіцький проти України» (№ 8863/06), ЄСПЛ у рішенні від 02 грудня 2010 року установив порушення статті 8 Конвенції, зазначивши, що в процесі прийняття рішення щодо права заявників на житло останні були позбавлені процесуальних гарантій. Установлено порушення національними судами прав заявників на житло, оскільки суди не надали адекватного обґрунтування для відхилення аргументів заявників стосовно застосування відповідного законодавства та не здійснили оцінку виселення в контексті пропорційності застосування такого заходу.
Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Поняття «майно» у частині першій статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ втручання держави в право власності на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції.
У рішенні ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року в справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» вказано, що будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.
У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб'єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов'язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв'язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (заява № 43768/07)).
Отже, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.
Не є підставою для виселення сам факт переходу права власності на це майно до іншої особи без оцінки законності такого виселення, яке по факту є втручанням у право на житло у розумінні положень ст. 8 Конвенції, на предмет пропорційності у контексті відповідної практики ЄСПЛ.
Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності в контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.
Такі правові висновки викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року в справі № 447/455/17.
У статті 6 Конвенції проголошено принцип справедливого розгляду справи, за яким кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
За статті 3 Конституції України людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 21 серпня 2019 року в справі № 569/4373/16-ц зауважила, що не є підставою для виселення членів сім'ї власника квартири, у тому числі й колишніх, сам факт переходу права власності на це майно до іншої особи без оцінки законності такого виселення, яке по факту є втручанням у право на житло у розумінні положень статті 8 Конвенції, на предмет пропорційності у контексті відповідної практики ЄСПЛ.
У постанові від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 Великої Палати Верховного Суду виснувала, що виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Не є підставою для виселення членів сім'ї власника квартири, у тому числі й колишніх, сам факт переходу права власності на це майно до іншої особи без оцінки законності такого виселення, яке фактично є втручанням у право на житло у розумінні положень статті 8 Конвенції, на предмет пропорційності у контексті відповідної практики ЄСПЛ.
Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.
У справі встановлено та не спростовано позивачем, що відповідачі вселені до квартири особою, яка вважалася власником, яким було й визначено порядок користування ними вказаною квартирою. Тобто, відповідачі у встановленому законом порядку набули права користування вказаною квартирою.
Позивач вимоги про позбавлення відповідачів права користування житловим приміщенням не заявляв, проте, спір у справі виник з приводу користування жилим приміщенням (квартирою) виник між позивачем, як власником житла, та відповідачами, які вселились за наявності у них законних підстав для подальшого користування житлом, що унеможливлює користування жилим приміщенням його нинішнім власником (позивачем).
Матеріали справи не містять доказів того, що відповідачі не ставляться до спірного жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, не втратили бажання користуватися ним у подальшому, і дії відповідачів не свідчать про втрату з їх боку інтересу до спірного житла.
Надані позивачем акти не дають суду підстав для висновку про протилежне, адже посилання в них на проживання у квартирі сторонніх осіб судом оцінюються критично, оскільки останніми не встановлено, що це не відповідачі.
Доказів відсутності достатніх і тривалих зв'язків відповідачів з конкретним місцем проживання - квартирою АДРЕСА_2 , що у розумінні статті 8 Конвенції охоплюється поняттям «житло», матеріали справи не містять, так само як і доказів наявності у відповідачів іншого житла для проживання, зокрема, доказів наявності у відповідачів на праві власності іншого житла.
Позивач, набувши право власності на спірне житло з певними обтяженнями (проживання в ньому відповідачів та обізнаність про це позивача), мав враховувати ці обставини. Набувши у власність відповідну квартиру, позивач достеменно знав про відповідачів, але не виявив розумну дбайливість про інтереси відповідачів та не з'ясував, чи відмовляються останні від свого права користування спірним житлом.
Під час вирішення справи за наявності передбачених законом підстав для виселення особи, виходячи із принципу верховенства права, суд повинен у кожній конкретній справі провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві», воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема, бути співрозмірним із переслідуваною законною метою.
У справі не встановлено «нагальної суспільної необхідності» для втручання у право відповідачів на житло шляхом їх виселення із спірної квартири без надання іншого житла.
За таких обставин суд апеляційної інстанції зробив помилковий висновок про наявність підстав для виселення відповідачів без надання їм іншого жилого приміщення, тому вважаю, що постанову апеляційного суду необхідно було скасувати, рішення суду першої інстанції про відмову в позові залишити в силі.
Суддя О. М. Ситнік