Номер провадження: 22-ц/813/345/25
Справа № 522/14971/19
Головуючий у першій інстанції Шенцева О. П.
Доповідач Драгомерецький М. М.
27.02.2025 року м. Одеса
Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді: Драгомерецького М.М.,
суддів: Дришлюка А.І., Громіка Р.Д.,
при секретарі: Узун Н.Д.,
за участю: представника ОСОБА_1 - адвоката Бережного О.В.,
переглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на додаткове рішення Приморського районного суду м. Одеси від 14 лютого 2023 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи», державного реєстратора Комунального підприємства «Реєстраційна служба Одеської області Манюти Сергія Васильовича про визнання протиправним та скасування рішення державного реєстратора та запису про державну реєстрацію права власності, -
02 вересня 2019 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» (-далі ТОВ «Кредитні ініціативи», державного реєстратора Комунального підприємства «Реєстраційна служба Одеської області (-далі Держреєстратор КП «РСОО») Манюти Сергія Васильовича про визнання протиправним та скасування рішення про державну реєстрацію, у якому просила суд:
визнати протиправним та скасувати рішення Держреєстратора КП «РСОО» Манюти С.В. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) індексний номер: 47640176 від 05.07.2019 (67140, Одеська обл., Великомихайлівський район, село Великоплоске, вул. Центральна, будинок, 121) про державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 за ТОВ «Кредитні ініціативи» (04655, м. Київ, вул. Вікентія Хвойки, будинок 21, код ЄДРПОУ 35326253) та,
скасувати запис про держану реєстрацію права власності №32265005 від 05.07.2019 на квартиру АДРЕСА_1 за ТОВ «Кредитні ініціативи» (04655, м. Київ, вул. Вікентія Хвойки, буд. 21, код ЄДРПОУ 35326253).
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що у зв'язку із наявною заборгованістю відповідачки, позивачем було реалізовано право на звернення стягнення на предмет іпотеки та Держреєстратором КП «РСОО» Манютою С.В., прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, яким зареєстровано за ТОВ «Кредитні ініціативи» вищезазначену квартиру.
Вказані дії відповідачів позивачка вважає протиправними, оскільки відчуження належного їй майна проведено із порушенням вимог Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», без надіслання боржнику вимоги про усунення порушень та повідомлення наміру щодо звернення стягнення на предмет іпотеки, що стало підставою для звернення до суду за захистом порушених прав позивачки як власника майна.
06 лютого 2020 року відповідач, ТОВ «Кредитні ініціативи», в інтересах якого діяв адвокат Борщенко Костянтин Юрійович, надав суду відзив на позовну заяву, у якому просив суд відмовити у задоволенні позову, посилаючись на те, що примусове відчуження майна відповідача не здійснювалось, перереєстрація права власності на квартиру відбулась на підставі згоди позивачки, передбаченої умовами іпотечного договору, а тому положення Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» не можуть бути застосовані до правовідносин, що склались між сторонами, акцентував увагу на наявність зворотнього повідомлення про отримання листа, про реєстрацію права власності на іпотечну квартиру в рахунок погашення боргу, та додана до відзиву, який направлявся сторонам та звертав увагу на невірно обраний шлях захисту права, а саме скасування рішення.
Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 26 жовтня 2020 року в задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 до ТОВ «Кредитні ініціативи», Держреєстратора КП «РСОО» Манюти Сергія Васильовича про визнання протиправним та скасування рішення про державну реєстрацію - відмовлено (т. 1, а.с. 153-157).
Позивачка ОСОБА_1 оскаржила рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку (т. 1, а.с. 197).
Постановою Одеського апеляційного суду від 05 грудня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, рішення Приморського районного суду м. Одеси від 26 жовтня 2020 року залишено без змін (т. 2, а.с. 68-73).
19 грудня 2022 року адвокат Бережний Олександр Володимирович, який діє в інтересах позивача ОСОБА_1 надав суду заяву, в якій просить ухвалити додаткове рішення щодо заявленої позовної вимоги про скасування запису про державну реєстрацію права власності №32265005 від 02.07.2019 на квартиру АДРЕСА_1 за ТОВ «Кредитні ініціативи». (т. 2, а.с. 79-80).
У судове засідання сторони не з'явились, про час слухання справи повідомлені.
Додатковим рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 14 лютого 2023 року заяву представника Сойкіної Н.І. про ухвалення додаткового рішення у цивільній справі №522/14971/19 за позовом ОСОБА_1 до ТОВ «Кредитні ініціативи», Держреєстратора КП «РСОО» Манюти С.В. про визнання незаконним та скасування рішення державного реєстратора та скасування запису про державну реєстрацію права власності задоволено. Суд ухвалив додаткове рішення, яким у задоволенні позовних вимог про скасування запису про державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 за ТОВ «Кредитні ініціативи» - відмовлено (т. 2, а.с. 93-97).
Позивачка ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Бережний О.В., оскаржила рішення Приморського районного суду м. Одеси від 26 жовтня 2020 року та постанову Одеського апеляційного суду від 06 грудня 2022 року в касаційному порядку (т. 2, а.с. 95-106).
Постановою Верховного Суду від 06 грудня 2023 року у справі №522/14971/19 (провадження №61-13192св22) касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, постанову Одеського апеляційного суду від 05 грудня 2022 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції (т. 2, а.с. 180-185).
В апеляційній скарзі позивачка ОСОБА_1 просить додаткове рішення суду першої інстанції скасувати й ухвалити в нове судове рішення, яким позовну вимогу про скасування запису про державну реєстрацію права власності №32265005 від 02.07.2019 на квартиру АДРЕСА_1 за ТОВ «Кредитні ініціативи» задовольнити в повному обсязі, посилаючись порушення судом норм процесуального та матеріального права.
Представник ТОВ«Кредитні ініціативи» та державний реєстратор КП «Реєстраційна служба Одеської області Манюта С.В. в судове засідання апеляційного суду не з'явились, про розгляд справи повідомлені належним чином та завчасно, про що свідчать довідка про доставку судової повістки-повідомлення до електронного кабінету Електронного суду та рекомендоване повідомлення про направлення судової повістки.
Відповідно до приписів ст. 367 ЦПК України апеляційний суд переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів і вимог апеляційної скарги.
Статтею 372 ЦПК України передбачено, що апеляційний суд відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано поважними.
Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Таким чином, враховуючи строки розгляду справи, баланс інтересів сторін у якнайскорішому розгляді справи, усвідомленість її учасників про розгляд справи, достатньої наявності у справі матеріалів для її розгляду та ухвалення законного і обґрунтованого судового рішення, колегія суддів вважає можливим розглянути справу за відсутності належним чином повідомлених про дату і час судового засідання учасників справи.
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши доводи наведені у апеляційній скарзі, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково за таких підстав.
У частинах 1 та 2 статті 367 ЦПК України зазначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Статтею 5 ЦПК України передбачено, що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
У статті 11 ЦПК України зазначено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов'язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.
Частиною 1 статті 270 ЦПК України передбачено, що суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо: 1) стосовно певної позовної вимоги, з приводу якої сторони подавали докази і давали пояснення, не ухвалено рішення; 2) суд, вирішивши питання про право, не зазначив точної грошової суми, присудженої до стягнення, або майно, яке підлягає передачі, або дії, що треба виконати; 3) судом не вирішено питання про судові витрати; 4) суд не допустив негайного виконання рішення у випадках, встановлених статтею 430 цього Кодексу.
За загальними правилами статей 15, 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або іншим способом, що встановлений договором або законом.
Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Згідно статті 321 ЦК України, право приватної власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійснені. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
За змістом статей 626, 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Частиною першою статті 638 ЦК України встановлено, що істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
У статті 526 ЦК України передбачено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Згідно частини першої статті 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
Виконання зобов'язання може забезпечуватися заставою (частина перша статті 546 ЦК України).
Іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи (стаття 575 ЦК України).
Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України).
У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України).
Відповідно до частини першої статті 7 Закону України «Про іпотеку» за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов'язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов'язання.
Частинами першою, третьою статті 33 Закону України «Про іпотеку» визначено, що у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.
Згідно частини першої статті 35 Закону України «Про іпотеку» у разі порушення основного зобов'язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов'язань, вимога про виконання порушеного зобов'язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору.
Відповідно до частини першої статті 36 Закону України «Про іпотеку» сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.
З огляду на зміст частини першої статті 37 Закону України «Про іпотеку» іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання.
Частиною першою статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» передбачено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних записів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Згідно частини третьої статті 10 цього Закону державний реєстратор, зокрема, встановлює відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями; перевіряє документи на наявність підстав для зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, зупинення державної реєстрації прав, відмови в державній реєстрації прав та приймає відповідні рішення; здійснює інші повноваження, передбачені цим Законом.
Відповідно до пункту 6 Порядку державна реєстрація прав проводиться за заявою заявника шляхом звернення до суб'єкта державної реєстрації прав або нотаріуса.
Пунктом 61 Порядку передбачено, що для державної реєстрації права власності на підставі договору іпотеки, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, також подаються:
1) засвідчена іпотекодержателем копія письмової вимоги про усунення порушення основного зобов'язання та/або умов іпотечного договору, надісланої іпотекодержателем іпотекодавцю та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця;
2) засвідчена іпотекодержателем копія повідомлення про вручення рекомендованого поштового відправлення або поштового відправлення з оголошеною цінністю, яким надіслано вимогу, зазначену у підпункті 1 цього пункту, з відміткою про вручення адресату, або засвідчена іпотекодержателем копія рекомендованого поштового відправлення або поштового відправлення з оголошеною цінністю, яким надіслано вимогу, зазначену у підпункті 1 цього пункту, з позначкою про відмову адресата від одержання такого відправлення, або засвідчені іпотекодержателем копії рекомендованих поштових відправлень або поштових відправлень з оголошеною цінністю (поштових конвертів), якими не менше ніж двічі з періодичністю не менше ніж один місяць надсилалася вимога, зазначена у підпункті 1 цього пункту, та які повернулися відправнику у зв'язку із відсутністю адресата або закінченням встановленого строку зберігання поштового відправлення, або засвідчені іпотекодержателем паперові копії електронного листа, яким за допомогою засобів інформаційної, телекомунікаційної або інформаційно- телекомунікаційної системи, що забезпечує обмін електронними документами, надіслано вимогу, зазначену у підпункті 1 цього пункту, та електронного службового повідомлення відповідної системи, яким підтверджується доставка відповідного електронного листа за адресою електронної пошти адресата (у разі коли договором з іпотекодавцем або боржником, якщо він є відмінним від іпотекодавця, передбачено можливість обміну електронними документами);
3) довідка іпотекодержателя, що містить відомості про суму боргу за основним зобов'язанням станом на дату не раніше трьох днів до дня подання документів для проведення відповідної державної реєстрації та відомості про вартість предмета іпотеки, визначену суб'єктом оціночної діяльності, станом на дату не раніше 90 днів до дня подання документів для проведення відповідної державної реєстрації;
4) заставна (якщо іпотечним договором передбачено її видачу).
У разі подання документа, зазначеного в абзаці першому або четвертому підпункту 2 цього пункту, державна реєстрація проводиться після спливу тридцятиденного строку з моменту отримання адресатом вимоги, зазначеної у підпункті 1 цього пункту, якщо у такій вимозі не зазначений більш тривалий строк.
Судом першої інстанції встановлено, що заяву про ухвалення додаткового рішення мотивовано тим, що позовна заява містить дві окремі позовні вимоги:
- про визнання незаконним та скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) індексний номер: 47640176 від 05.07.2019 про державну реєстрацію права власності на спірну квартиру за ТОВ «Кредитні ініціативи» та;
- про скасування запису про державну реєстрацію права власності №32265005 від 02.07.2019 на спірну квартиру за ТОВ «Кредитні ініціативи», а рішення Приморського районного суду м. Одеси від 26 жовтня 2020 року містить висновок виключно щодо першої із заявлених позовних вимог.
З огляду на викладене потребує вирішення друга заявлена позовна вимога.
23 травня 2019 року відповідачем було отримано на повідомлення 6504409178820, про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання залишку заборгованості за основним зобов'язанням, в якому повідомлено про необхідність сплатити суму боргу та про намір звернути стягнення на предмет іпотеки.
З наявних в матеріалах справи доказів судом встановлено, що повідомлення було отримано позивачем 23 травня 2019 року, про що свідчить підпис на повідомленні про вручення поштового відправлення. Доказів, які б підтверджували належність підпису на повідомленні третій особі позивачем до суду не надано, тож суд приходить до висновку про виконання відповідачем вимог, передбачених п. 6.3.1 договору та ст. 35 Закону України «Про іпотеку».
Державним реєстратором було прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям відділу), про реєстрацію права власності на квартиру за ТОВ «Кредитні ініціативи».
Враховуючи викладене, судом не встановлено ознак порушення процедури звернення стягнення на предмет іпотеки.
Вирішуючи питання щодо правомірності дій державного реєстратора при прийняття оскаржуваного рішення, суд керується положеннями Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (в редакції, чинній станом на день прийняття рішення).
Згідно ч. 2 ст. 10 вказаного Закону Державний реєстратор: 1) встановлює відповідність заявлених прав і поданих/отриманих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями, зокрема: відповідність обов'язкового дотримання письмової форми правочину та його нотаріального посвідчення у випадках, передбачених законом; відповідність повноважень особи, яка подає документи для державної реєстрації прав; відповідність відомостей про речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що містяться у Державному реєстрі прав, відомостям, що містяться у поданих/отриманих документах; наявність обтяжень прав на нерухоме майно; наявність факту виконання умов правочину, з якими закон та/або відповідний правочин пов'язує можливість виникнення, переходу, припинення речового права, що підлягає державній реєстрації.
Враховуючи викладене, суд відхиляє доводи позивача щодо неправомірного нарахування відповідачем суми заборгованості в якості підстави для скасування рішення державного реєстратора, оскільки, приймаючи рішення про реєстрацію прав та їх обтяжень, державний реєстратор не наділений повноваженнями щодо встановлення обґрунтованості розрахунку заборгованості.
Окрім цього, обґрунтовуючи протиправність прийнятого рішення про реєстрацію права власності на квартиру за відповідачем, позивач посилається на порушення положень Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті».
Так, підпунктом 1 пункту 1 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», встановлено, що не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно із статтею 4 Закону України «Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно із статтею 5 Закону України «Про іпотеку», якщо таке майно виступає як забезпечення зобов'язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що: таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об'єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; загальна площа такого нерухомого житлового майна (об'єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. метрів для квартири та 250 кв. метрів для житлового будинку.
Мораторій не передбачає втрату кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки в разі невиконання боржником зобов'язань за договором, а лише тимчасово забороняє примусово стягувати його (відчужувати без згоди власника).
Отже, мораторій на звернення стягнення на нерухоме житлове майно, що є предметом іпотеки згідно статті 5 Закону України «Про іпотеку», встановлено тільки щодо примусового відчуження такого майна без згоди власника.
Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» не зупиняє дію решти нормативно-правових актів, що регулюють забезпечення зобов'язань, а тому існує тільки правова підстава, що унеможливлює вжиття органами і посадовими особами, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, заходів, спрямованих на примусове виконання таких рішень стосовно окремої категорії боржників чи іпотекодавців, які підпадають під дію його положень на період чинності цього Закону.
В справі, що розглядається, спір щодо звернення стягнення на предмет іпотеки не розглядався, перереєстрація права власності відбулась не на підставі виконавчого напису нотаріуса, виконавче провадження щодо звернення стягнення на предмет іпотеки і примусове виконання виконавчих документів не здійснювалося. Таким чином, примусове звернення стягнення на предмет іпотеки не відбувалося (аналогічна правова позиція і висновки викладені Верховним Судом України у Постанові від 30.09.2015 у справі №6-1309цс15, Постанова ВС від 15.01.2020 справа №201/344/18, провадження №61-47421св18).
Згідно ст. ст. 36, 37 Закону України «Про іпотеку», відповідне застереження в іпотечному договорі, яке передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання - прирівнюється до договору про задоволення вимог іпотекодержателя. Положеннями іпотечного договору передбачено таке застереження щодо передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання, у випадку невиконання або неналежного виконання іпотекодавцем забезпеченого зобов'язання.
Таким чином, рішення про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно було прийнято відповідачем на підставі згоди позивача, передбаченої іпотечним договором, що не може вважатись примусовим стягненням майна.
Окрім цього, під час розгляду справи суд враховує висновок Великої Палати Верховного Суду стосовно того, що після внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно належним способом захисту права є не скасування рішення суб'єкта державної реєстрації прав про державну реєстрацію, яке вичерпало свою дію, а скасування запису про проведену державну реєстрацію відповідного права (пункт 5.17 постанови від 4 вересня 2018 року у справі №915/127/18).
Разом з тим, позивач звернулась до суду із заявою про визнання незаконними дій державного реєстратора та скасування рішення про державну реєстрацію права власності.
З врахуванням викладеного, розглянувши цивільну справу всебічно та з врахуванням наданих доказів, суд першої інстанції вважав, що позовна заява не підлягає задоволенню з вказаних вище підстав.
Проте, з такими висновками суду першої інстанції погодитись в повному обсязі неможливо, виходячи з наступного.
Згідно із частинами 1-4 статті 10 ЦПК України, суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Відповідно до статті 8 Конституції Українив Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
У пункті 23 Рішення Європейського суду з прав людини від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України» (заява №63566/00 від 25 жовтня 2000 року, «Суд нагадує, що п. 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (див. «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Toriya v. Spaine), рішення від 09.12.94, Серія A, №303-A, параграф 29).
Аналогічний висновок, висловлений Європейським судом з прав людини у п. 18 Рішення від 07 жовтня 2010 року (остаточне 21.02.2011) у справі «Богатова проти України» (заява №5232/04 від 27 січня 2004 року).
Більш детальніше щодо застосування складової частини принципу справедливого судочинства - обґрунтованості судового рішення Європейський суд з прав людини висловився у п. 58 Рішення від 10 лютого 2010 року (остаточне 10.05.2011) у справі «Серявін та інш. проти України» (заява №4904/04 від 23 грудня 2003 року), а саме «Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, №303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), №37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).
Частиною 1 статті 2 ЦПК України визначено, що завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Частинами 1 та 2 статті 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом.
За змістом статей 12 та 81 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
У статті 76 ЦПК України зазначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Статтями 77-80 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Як зазначено у частині 1 статті 95 ЦПК України, письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.
Однак, в порушення положень статей 12, 81, 263, 264 ЦПК України суд першої інстанції не перевірив належним чином обставини, що мають значення для правильного вирішення справи, не надав правильної оцінки наявним у справі доказам та помилково застосував норми матеріального права.
Колегія суддів вважає, що у даному випадку докази були досліджені судом першої інстанції з порушенням норм процесуального права, тому апеляційний суд має законні підстави для встановлення обставин, що мають значення для справи, та дослідження й оцінки наявних у справі доказів.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного суду.
Верховний суд у постанові від 02 жовтня 2019 року у справі №522/16724/16 (провадження №61-28810св18) зробив наступний правовий висновок: «обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом.
Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому випадку, за умови недоведеності тих чи інших обставин, суд вправі винести рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов'язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.
За своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб'єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об'єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов'язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.
Отже, тягар доведення обґрунтованості вимог пред'явленого позову за загальним правилом покладається на позивача, а доведення заперечень щодо позовних вимог покладається на відповідача».
Колегія суддів вважає, що позивачкою ОСОБА_1 доведено належним чином обґрунтованість підстав позову, а саме, те, що реєстраційні дії щодо спірного нерухомого майна здійснені державним реєстратором з порушенням вимог Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» та Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень. Й навпаки, відповідачем, ТОВ «Кредитні ініціативи» не надано суду будь-яких безспірних належних та допустимих доказів на спростування підстав позову.
Проте, судом першої інстанції у порушення положень статей 81, 264, 265 ЦПК України помилково не надана мотивована оцінка кожному аргументу позивача, щодо наявності підстав для задоволення позову, не досліджені наявні у справі докази, надані позивачем, та не надана їм належна оцінка.
Так, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23 січня 2019 року у справі №306/1224/16 (провадження №14-501цс18) зробила наступний правовий висновок: «відповідно до пункту 61 цього Порядку для державної реєстрації права власності на підставі договору іпотеки, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, також подаються: копія письмової вимоги про усунення порушень, надісланої іпотекодержателем іпотекодавцеві та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця; документ, що підтверджує наявність факту завершення 30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцем та боржником, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмової вимоги іпотекодержателя у разі, коли більш тривалий строк не зазначений у відповідній письмовій вимозі; заставна (якщо іпотечним договором передбачено її видачу).
У наведених правових нормах визначено вичерпний перелік обов'язкових для подання документів та обставин, що мають бути ними підтверджені, на підставі яких проводиться державна реєстрація права власності на предмет іпотеки за договором, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, і з огляду на закріплені у статтях 10, 18 Закону №1952-IV та статті 37 Закону №898-IV порядок державної реєстрації та коло повноважень державного реєстратора у ході її проведення ця особа приймає рішення про державну реєстрацію прав лише після перевірки наявності необхідних для цього документів та їх відповідності вимогам законодавства.
За таких обставин суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, встановивши, що іпотекодержатель ухилився від виконання свого обов'язку, передбаченого як Законом №898-IV, так і Порядком №1127, щодо надіслання боржнику повідомлення про порушення забезпеченого обтяженням зобов'язання, що унеможливило встановлення нотаріусом завершення 30-денного строку, сплив якого пов'язується з проведенням ним подальших дій зі звернення стягнення на предмет іпотеки, в тому числі й шляхом набуття права власності, зробили правильний висновок, що державна реєстрація права власності на предмет іпотеки за ТОВ «Кей-Колект» проведена всупереч норм чинного законодавства».
До аналогічного висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 24 квітня 2019 року у справі №521/18393/16 (провадження №14-661цс18).
Колегія суддів вважає, що сам по собі факт вручення повідомлення №2006 від 08 травня 2019 року ТОВ «Кредитні ініціативи» адресоване ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору та анулювання залишку заборгованості за основним зобов'язанням, не може бути безумовною підставою для відмови у позові.
На а.с. 76 т. 1 міститься повідомлення за №2006 від 08 травня 2019 року ТОВ «Кредитні ініціативи» адресоване ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору та анулювання залишку заборгованості за основним зобов'язанням, в якому вимагається сплатити загальну суму заборгованості за кредитним договором, розмір якого станом на дату розрахунку 14 травня 2019 року становить 554 966 дол. США, та в порядку статей 35, 36 Закону України «Про іпотеку» попереджано, що в разі невиконання цієї вимоги протягом тридцяти денного строку ТОВ «Кредитні ініціативи» має намір звернути стягнення на предмет іпотеки в порядку, передбаченому ст. 37 Закону України «Про іпотеку» (т. 1, а.с. 76-77).
Встановлено, що в провадженні Приморського районного суду м. Одеси перебувала цивільна справа №522/5079/15 за позовом ТОВ «Кредитні ініціативи» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором у розмірі 15 004 763, 25 грн.
В Єдиному державному реєстрі судових рішень за ревалентністю за посиланням 91774894 знайдено рішення Приморського районного суду м. Одеси від 24 вересня 2020 року по справі №522/5079/15, яким у задоволенні позову ТОВ «Кредитні ініціативи» відмовлено.
При вирішення вказаної справи судом першої інстанції встановлено, що 03 грудня 2007 року між ПрАТ «БТА Банк» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір №10/07-О, відповідно до умов якого Банк надав ОСОБА_1 кредит у розмірі 200 000,00 доларів США на споживчі потреби, з графіком повернення кредиту, зазначеним в додатку №1 до кредитного договору та кінцевим терміном повернення всієї заборгованості до 03 грудня 2022 року включно (т. 1, а.с. 6-14).
За користуванням кредитом позичальник зобов'язався сплачувати банку проценти у розмірі 15% відсотків річних у строки, які визначені графіком погашення, встановленим у Додатку №1.
З метою забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором, 03 грудня 2007 року було укладено іпотечний договір між позивачем та ОСОБА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Гарською В.В. та зареєстрований в реєстрі за №5921, відповідно до якого відповідачка передала банку в іпотеку квартиру АДРЕСА_1 .
У зв'язку з невиконанням умов кредитного договору 16 червня 2009 року ПрАТ «БТА Банк» звернувся до Приморського районного суду м. Одеси з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 про стягнення заборгованості, також був на розгляді зустрічний позов ОСОБА_9 в інтересах неповнолітньої ОСОБА_10 до ПАТ «БТА Банк» за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору органу опіки та піклування Приморської районної адміністрації Одеської міської ради, про визнання іпотечного договору недійсним (справа 2-3297/11).
Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 24 квітня 2013 року по справі №2-3297/11, яке змінено рішенням Апеляційного суду Одеської області від 08 жовтня 2013 року позовні вимоги ПрАТ «БТА Банк» були задоволенні.
Суд стягнув з ОСОБА_1 та ОСОБА_3 солідарно на користь ПрАТ «БТА Банк» заборгованість за кредитним договором №10/07-О від 03.12.2007 в розмірі 1 525 738, 69 гривень сума простроченої заборгованості за кредитом; 143 324, 64 гривень сума прострочених процентів за користування кредитом; 283 955,59 гривень сума пені за порушення строків повернення кредиту та процентів за користування кредитом; 4 881, 95 гривень сума стягнення трьох відсотків річних за несвоєчасне виконання боржником грошового зобов'язання.
Отже, за розглядом справи №2-3297/11 за позовом банку вже було вирішено питання про солідарне стягнення з позичальника ОСОБА_1 та поручителя ОСОБА_3 заборгованості станом саме на 29 квітня 2009 року у розмірі 254 272,84 доларів США, що за курсом НБУ становить 1 957 900,87 гривень, та яка складалась із:
- заборгованості за кредитом в розмірі 198 147, 88 доларів США, що за курсом НБУ становить 1 525 738, 69 гривень,
- заборгованості по процентам за користування кредитом в розмірі 18 613,59 доларів США, що за курсом НБУ становить 143 324,64 гривень;
- суми пені за несвоєчасне погашення заборгованості за кредитом та процентів в розмірі 283 955,59 гривень;
- суми стягнення трьох відсотків річних за несвоєчасне виконання боржником грошового зобов'язання 4 881,95 гривень.
Відомостей щодо виконання вказаного рішення Апеляційного суду Одеської області від 08 жовтня 2013 року суду не надано.
У подальшому, 03 квітня 2014 року, між ПАТ «БТА Банк» та ТОВ «Кредитні ініціативи» було укладено договір факторингу, відповідно до п. 2.1, 2.2 Договору клієнт відступає фактору свої права вимоги заборгованості по кредитних договорах, укладених з боржниками, зазначених у Реєстрі заборгованості боржників та у Переліку кредитних договорів та Договорів забезпечення, тобто позивач набув право вимоги до відповідачів за кредитним договором №10/07-О від 03.12.2007, позичальником за яким є ОСОБА_1.
Звертаючись до суду з дійсним позовом, ТОВ «Кредитні ініціативи» посилалось на те, що позичальник свої кредитні зобов'язання не виконує належним чином, у зв'язку з чим у неї виникла прострочена заборгованість.
Згідно розрахунку позивача, прострочена заборгованість за кредитним договором за період з 03.04.2014 по 03.01.2015 становить 15 004 763, 25 грн, з яких:
- за кредитом 198 147, 88 дол. США, за курсом НБУ 3 124 505, 94 грн;
- за відсотками 209 896, 77 дол. США, за курсом НБУ - 3 309 768, 97 грн;
- пеня за останній рік 543 517, 64 дол. США, що за курсом НБУ - 8 570 488, 34 грн.
Відмовляючи у задоволенні позову ТОВ «Кредитні ініціативи», суд першої інстанції виходив, з того що, «звернувшись до суду в червні місяці 2009 року з відповідним позовом (справа №2-3297/11) кредитор (ПАТ «БТА Банк») згідно вимог частини другої статті 1050 ЦК України змінив строк виконання кредитного договору та після цього його правонаступник ТОВ «Кредитні ініціативи» має право лише на отримання гарантій належного виконання зобов'язання відповідно до частини другої статті 625 ЦК України,а не у вигляді стягнення процентів, передбачених договором.
Оскільки кредитор використав право вимагати дострокового повернення усієї суми кредиту, то з цього часу настав строк виконання договору в повному обсязі і право кредитора нараховувати передбачені договором проценти за кредитом, а також неустойки (пені), обумовленої цим договором, припинилося.
Нарахування кредитором процентів за кредитом можливе лише в межах строку кредитування, а такий строк було змінено у червні 2009 року шляхом пред'явлення банком позову (дострокової вимоги) щодо погашення кредитної заборгованості до відповідачів у справі.
Тобто нарахування позивачем боргу з процентів поза межами строку кредитування є безпідставним».
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі №444/9519/12 (провадження №14-10цс18) висловлено правову позицію про те, що «право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. Після спливу чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України права та інтереси кредитодавця в охоронних правовідносинах забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання».
Зазначене відповідає правовому висновку щодо застосування Великою Палатою Верховного Суду відповідних норм права, викладеному у постанові від 31 жовтня 2018 року у справі №202/4494/16-ц (провадження №14-318цс18), від 04 липня 2018 року у справі №310/11534/13-ц (провадження №14-154цс18), від 31 жовтня 2018 року у справі №202/4494/16-ц (провадження №14-318цс18)а також Верховного Суду у постанові від 22 січня 2020 року у справі №520/7566/15 (провадження №61-47573св18), у постанові від 26 лютого 2020 року у справі №509/223/16 (провадження №61-40782св18).
Таким чином, Банком було застосовано право на дострокове повернення кредиту у відповідності до ч. 2 ст. 1050 ЦК України, чим змінено строк виконання основного зобов'язання на червень 2009 року йу ТОВ «Кредитні ініціативи» припинилось право нараховувати проценти за користування кредиту, пені та комісійної винагороди.
Визначаючи у повідомленні від 08 травня 2019 року розмір заборгованості за кредитним договором в сумі 554 966, 73 дол. США, іпотекодержатель не надав ніякого розрахунку заборгованості за кредитом та його складових частин.
Викладене дає підстави стверджувати, що розмір кредитної заборгованості, заявлений банком при реєстрації права власності на предмет іпотеки, не відповідає дійсності.
Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 20.03.2019 №306/2053/16-ц вказала, що «так як у відповідності до положень ст. 37 Закону України «Про іпотеку» після звернення стягнення кредитор повинен повернути іпотекодавцю 90% від суми перевищення вартості предмету іпотеки над розміром забезпечених вимог, то визначення вартості предмету іпотеки станом на дату звернення стягнення є істотною передумовою перереєстрації права власності. Таким чином, колегія судців прийшла до висновку, що кредитор при реалізації ст. 37 Закону України «Про іпотеку» повинен провести ще й оцінку предмету іпотеки, з метою визначення суми, яка буде зарахована в рахунок погашення заборгованості, а яка повинна бути повернута іпотекодавцю».
За таких підстав, було порушено право на повернення позивачам 90% від суми перевищення вартості предмету іпотеки над розміром забезпечених вимог.
З копії Висновку про вартість майна, складеного суб'єктом оціночної діяльності ТОВ «БІЗНЕС АССІСТ», наданого відповідачем до відзиву, вбачається, що дата оцінки - 30.10.2019, ринкова вартість житлового будинку з господарчими будівлями та спорудами, загальною площею 245,9 кв.м, що розташований на земельній ділянці загальною площею 0,1000 га, за Адресою_1: складає 2 777 288 грн, що майже вдвічі перевищує встановлений судовим рішенням розмір заборгованості за кредитним договором (1 542 627,62 грн).
Повідомлення від іпотекодержателя про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом набуття на нього права власності від 28.10.2019 не містить інформацію про вартість майна, за якою відбулося зарахування вимог, ціна набуття права власності на предмет іпотеки є істотною обставиною і повинна погоджуватися з власником майна.
«Наведені вище висновки узгоджуються з постановою Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі №306/2053/16-ц (провадження №14-22цс19), у якій вказано, що суди зробили обґрунтований висновок, що у матеріалах справи відсутні відомості про отримання іпотекодавцем письмової вимоги від іпотекодержателя про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом набуття на нього права власності, інформацію про вартість майна, за якою відбулося зарахування вимог, оскільки ціна набуття права власності на предмет іпотеки є істотною обставиною і повинна погоджуватися з власником майна. Крім того, правильно встановлено, що оцінка майна предмету іпотеки на момент переходу права власності не проводилась. Суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, правильно встановив порушення вимог договору щодо процедури звернення стягнення на предмет іпотеки у позасудовому порядку, правильно застосував норми матеріального права і ухвалив законне та обґрунтоване рішення» (постанова Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі №917/2101/17, постанова Верховного Суду від 29 січня 2020 року у справі №607/8488/18 (провадження №61-7603св19)).
У постанові від 15 січня 2020 року у справі №199/4062/17 (провадження №61-26920св18) Верховний Суд дійшов наступного правового висновку, що «частиною третьою статті 37 Закону України «Про іпотеку» (в редакції, чинній на час укладення договору іпотеки) визначено, що іпотекодержатель набуває предмет іпотеки у власність за вартістю, визначеною на момент такого набуття на підставі оцінки предмета іпотеки суб'єктом оціночної діяльності. У разі набуття права власності на предмет іпотеки іпотекодержатель зобов'язаний відшкодувати іпотекодавцю перевищення 90 відсотків вартості предмета іпотеки над розміром забезпечених іпотекою вимог іпотекодержателя.
Вказана норма також закріплена у частині третій статті 37 Закону України «Про іпотеку» (в редакції, чинній на час реєстрації за банком права власності на предмет іпотеки).
Як установлено судами, для проведення державної реєстрації права власності на предмет іпотеки відповідна оцінка вартості предмету іпотеки не надавалась.
Отже, аналізуючи вище встановлене, колегія суддів дійшла висновку, що суди правильно виходили із того, що в матеріалах справи відсутні відомості про отримання ОСОБА_1 письмової вимоги від іпотекодержателя про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом набуття на нього права власності у зв'язку з наявністю у нього боргу та його розміру, інформацію про вартість майна, за якою відбулося зарахування вимог, оскільки ціна набуття права власності на предмет іпотеки є істотною обставиною і повинна погоджуватися з власником майна. Крім того, правильно встановлено, що оцінка майна предмету іпотеки на момент переходу права власності (станом на 27 жовтня 2016 року) не проводилась.
Вказані висновки судів узгоджуються з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною у постанові від 20 березня 2019 року у справі №306/2053/16-ц (провадження № 14-22цс19)».
Отже, обставини щодо оцінки майна входять до предмету доказування у межах предмету позову у цій справі, іпотекодержателем оцінка спірного майна станом на 05 липня 2019 року не проводилась та державному реєстратору не надавалась.
Таким чином, у Держреєстратора ОСОБА_4 були наявні підстави для відмови у проведенні державної реєстрації права власності на спірне нерухоме майно за ТОВ «Кредитні ініціативи».
Розглядаючи аналогічну справу Велика Палата Верховного Суду у постанові від 20 листопада 2019 року у справі №802/1340/18 (провадження №11-474апп19) зробила наступний правової висновок: «7 червня 2014 року набрав чинності Закон №1304-VII, підпуктом 1 пункту 1 якого передбачено, що не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно зі статтею 4 Закону України «Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно зі статтею 5 Закону України «Про іпотеку», якщо таке майно виступає як забезпечення зобов'язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що:
- таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об'єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно;
- загальна площа такого нерухомого житлового майна (об'єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв.м для квартири та 250 кв.м для житлового будинку.
Згідно пункту 23 статті 1 Закону України 12 травня 1991 року №1023-XII «Про захист прав споживачів» (у редакції, що діяла на момент укладення кредитного договору та Договору іпотеки) споживчий кредит - кошти, що надаються кредитодавцем (банком або іншою фінансовою установою) споживачеві на придбання продукції.
Пунктом 4 Закону №1304-VII передбачено, що протягом дії цього Закону інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм.
Відповідно до частини третьої статті 33 Закону №898-IV звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно договору про задоволення вимог іпотекодержателя.
Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки (частина друга статті 36 Закону №898-IV).
Отже, Закон №898-IV прямо вказує, що договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, є одним із шляхів звернення стягнення на предмет іпотеки.
Підписавши іпотечне застереження, сторони визначили лише можливі шляхи звернення стягнення, які має право використати іпотекодержатель. Стягнення є примусовою дією іпотекодержателя, направленою до іпотекодавця з метою задоволення своїх вимог. При цьому до прийняття Закону №1304-VII право іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки (як у судовому, так і в позасудовому способі) не залежало від наявності згоди іпотекодавця, а залежало від наявності факту невиконання боржником умов кредитного договору.
Водночас Закон №1304-VII ввів тимчасовий мораторій на право іпотекодержателя відчужувати майно іпотекодателя без згоди останнього на таке відчуження.
Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком судів першої та апеляційної інстанцій, що квартира за адресою: АДРЕСА_1, яка має загальну площу 47,40 кв.м та яка використовується як місце постійного проживання позивачем, не може бути примусово стягнута (шляхом перереєстрації права власності на нерухоме майно) на підставі дії Закону №1304-VII, у тому числі шляхом реєстрації права власності за ПАТ «КБ «Приватбанк» як забезпечення виконання ОСОБА_2 умов кредитного договору від 20.05.2008 за №VIV7GA00…..0001, укладеного в іноземній валюті.
Таким чином, у відповідача були наявні підстави для відмови у проведенні державної реєстрації права власності на вказану квартиру за ПАТ «КБ «Приватбанк»».
Встановлено, що іпотечна квартира АДРЕСА_2 використовується позивачем як місце постійного проживання позивачки (т. 2, а.с. 7, 8).
Іншого житла позивач немає, що підтверджується Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, яка сформована 15.11.2021 (т. 2, а.с. 11-16).
Отже, не може бути примусово стягнута (шляхом перереєстрації права власності на нерухоме майно) на підставі дії Закону №1304-VII, у тому числі шляхом реєстрації права власності за ТОВ «Кредитні ініціативи» як забезпечення виконання позивачем умов кредитного договору №10/07-О від 03.12.2007, укладеного в іноземній валюті.
У постанові від 21 квітня 2021 року у справі №520/13358/17 (провадження №61-17833св20) Верховний Суд зробив наступний правової висновок: «Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Правова позиція Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції гарантує кожній особі, крім інших прав, право на повагу до її житла. Це право охоплює, насамперед, право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.
Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. the U.K. від 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18 лютого 1999 року).
Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров'я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.
У рішенні ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (Заява №30856/03) зазначено, що згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв'язків із конкретним місцем (рішення у справі «Прокопович проти Росії» (Prokopovich v. Russia), заява №58255/00).
Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява №19009/04).
Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (див. рішення від 18 грудня 2008 року у справі «Савіни проти України» (Saviny v. Ukraine), заява №39948/06).
Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (рішення у справі «Зехентнер проти Австрії» (Zehentner v. Austria), заява №20082/02).
Навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (рішення від 09 жовтня 2007 року у справі «Станкова проти Словаччини» (Stankova v. Slovakia), заява №7205/02; зазначене вище рішення в справі «МакКенн проти Сполученого Королівства»; рішення від 15 січня 2009 року у справі «Косіч проти Хорватії» (Cosic v. Croatia), заява №28261/06; та рішення від 22 жовтня 2009 року у справі «Пауліч проти Хорватії» (Paulic v. Croatia), заява №3572/06). Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (рішення у справі «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy), заява №33202/96).
Навіть, якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.
У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно «суспільний інтерес»; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.
У справі яка переглядається виселення ОСОБА_2 разом з дітьми без надання іншого жилого приміщення не буде пропорційним, бо вони несуть надмірний тягар».
Таким чином, відповідач ТОВ «Кредитні ініціативи» не набув охоронюваного законом права на мирне володіння майном у законний спосіб, тому задоволення позову є пропорційним втручанням у право відповідача на повагу до житла та його права не порушено.
Згідно статті 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Виходячи з висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішенні у справі «Бочаров проти України» від 17 березня 2011 року (остаточне - 17 червня 2011 року), в пункті 45 якого зазначено, що «суд при оцінці доказів керується критерієм «поза розумним сумнівом» (див. рішення від 18 січня 1978 року у справі «Ірландія проти Сполученого королівства»). Проте таке доведення може впливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між особою висновків або подібних неспростовних презумпцій щодо фактів (див. рішення у справі «Салман проти Туреччини»)
Аналізуючи зазначені норми процесуального та матеріального права, роз'яснення Верховного Суду України, правові висновки Великої палата Верховного Суду та Верховного Суду, застосовуючи Європейську конвенцію з прав людини та практику Європейського суду з прав людини, з'ясовуючи вказані обставини справи, що мають суттєве значення для правильного вирішення справи, та оцінюючи належність, допустимість, достовірність наявних у справі доказів на предмет пропорційності співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою у контексті конституційного принципу верховенства права та права на справедливий розгляд, та керуючись критерієм «поза розумним сумнівом», колегія суддів вважає, що у даному випадку відповідач, ТОВ «Кредитні ініціативи» не дотримався вимог закону та умов іпотечного договору при реєстрації предмету іпотеки за собою, тому реєстраційні дії щодо зазначеного нерухомого майна здійснені державним реєстратором з порушенням вимог Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» та Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень й право власності позивачів на спірне майно підлягає відновленню.
Таке втручання держави у право відповідача на мирне володіння спірним майном, передбачене законом, переслідує легітимну мету, є необхідним у демократичному суспільстві, буде пропорційним та не несе для відповідача надмірний тягар. Мотиви відповідача про позбавлення права власності, не є достатньою підставою для обмеження позивачів, як власників, права на мирне володіння їх майном у розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції.
Отже, суд апеляційної інстанції надав законну перевагу позивачці ОСОБА_1 у захисті їх права власності на спірне житло.
Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Сутність добросовісності передбачає вірність зобов'язанням, повагу до прав інших суб'єктів, обов'язок до співставлення власних та чужих інтересів, унеможливлення заподіяння шкоди третім особам.
Згідно частини третьої статті 13 ЦК України, не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
На переконання суду апеляційного інстанції, такі дії ТОВ «Кредитні ініціативи» щодо заволодіння спірним нерухомим майном, належним позивачці, неправомірно, необхідно оцінити як недобросовісні, спрямовані на порушення прав та законних інтересів позивачки, що свідчить про наявність обставин, визначених частиною другою статті 13 ЦК України, неправомірна мета та недобросовісна поведінка позбавляють сторону права посилатися на такі обставини, як на підставу та умови надання захисту судом.
Тому, позовні вимоги ОСОБА_1 є законними, обґрунтованими та підлягають задоволенню в повному обсязі.
Порушення судом норм процесуального права, а саме, статей 12, 81, 264, 265, ЦПК України, а також норм матеріального права, а саме, статей 35-37 Закону України «Про іпотеку», положень Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» та Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень,у відповідності до пункту 4 частини 1 статті 376 ЦПК України є підставою для скасування додаткового рішення суду першої інстанції й ухвалення нового судового рішення про задоволенні заяви про ухвалення додаткового рішення про скасування запису Держреєстратора КП «РСОО» Манюти С.В. про державну реєстрацію права власності №32265005 від 05.07.2019 на квартиру АДРЕСА_1 за ТОВ «Кредитні ініціативи».
Керуючись ст. ст. 367, 368, п. 2 ч. 1 ст. 374, п. 4 ч. 1 ст. 376, ст. ст. 381-384 ЦПК України, Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати у цивільних справах, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково, додаткове рішення Приморського районного суду м. Одеси від 14 лютого 2023 року скасувати та ухвалити постанову, якою заяву адвоката Бережного Олександра Володимировича в інтересах ОСОБА_1 про ухвалення додаткового рішення у цивільній справі №522/14971/19 за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи», Державного реєстратора Манюти Сергія Васильовича, Комунального підприємства «Реєстраційна служба Одеської області» про визнання незаконним та скасування рішення державного реєстратора та скасування запису про державну реєстрацію права власності задовольнити.
Скасувати запис державного реєстратора Комунального підприємства «Реєстраційна служба Одеської області Манюти Сергія Васильовича про державну реєстрацію права власності №32265005 від 05 липня 2019 року на квартиру АДРЕСА_1 за Товариством з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» (04655, м. Київ, вулиця Вікентія Хвойки, будинок 21, код ЄДРПОУ 35326253).
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, однак може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення до суду касаційної інстанції.
Повний текст судового рішення складено: 14 березня 2025 року.
Судді Одеського апеляційного суду: М.М. Драгомерецький
Р.Д. Громік
А.І. Дришлюк