ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД Закарпатської області
Адреса: вул. Коцюбинського, 2а, м. Ужгород, 88605
e-mail: inbox@zk.arbitr.gov.ua
вебадреса: http://zk.arbitr.gov.ua
Рішення
18 лютого 2025 р. м. Ужгород Справа №907/555/23
За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю “Догляд за взуттям», м. Чернігів
до відповідача Приватного підприємства “Демо Плюс», м. Ужгород Закарпатської області
про стягнення 307 610,75 грн, у тому числі 137 275,14 грн заборгованості за поставлений товар, 73 889,38 грн пені, 37 143,40 грн інфляційних нарахувань та 59 302,83 грн 24% річних (з урахуванням заяви про зменшення позовних вимог),
Суддя господарського суду - Пригара Л.І.
Секретар судового засідання - Шикітка О.В.
представники:
Позивача - не з'явився
Відповідача - не з'явився
Товариством з обмеженою відповідальністю “Догляд за взуттям», м. Чернігів заявлено позов до відповідача Приватного підприємства “Демо Плюс», м. Ужгород Закарпатської області про стягнення 137 275,14 грн заборгованості за поставлений товар, 73 974,98 грн пені, 37 143,40 грн інфляційних нарахувань, 5219,26 грн трьох процентів річних та 152 402,44 грн пені (24% річних) відповідно до п. 6.8. Договору поставки №0907-18 від 01.09.2021.
Ухвалою Господарського суду Закарпатської області від 15.08.2023 відкрито провадження у справі №907/555/23 в порядку загального позовного провадження, підготовче засідання призначено на 20.09.2023. Явку уповноважених представників сторін у підготовче засідання визнано обов'язковою. Встановлено відповідачу строк на подання суду відзиву на позовну заяву в порядку ст. 165 ГПК України з одночасним надісланням копії такого позивачу, а доказів надіслання - суду, протягом 15-ти днів із дня одержання даної ухвали. Встановлено позивачу строк для надання суду та відповідачу відповіді на відзив у порядку ст. 166 ГПК України, протягом 5-ти днів із дня одержання копії відзиву.
Ухвалами суду від 20.09.2023, 14.11.2023, 24.01.2024, 06.03.2024, 21.03.2024, 08.04.2024 та 29.04.2024 підготовчі засідання у справі №907/555/23 відкладалися з підстав, наведених в ухвалах суду.
Ухвалою Господарського суду Закарпатської області від 29.05.2024 прийнято до розгляду та задоволено заяву представника позивача про зменшення позовних вимог б/н від 28.05.2024 (вх. №02.3.1-02/4348/24 від 28.05.2024), якою останній просить стягнути з відповідача 307 610,75 грн, в тому числі 137 275,14 грн заборгованості за поставлений товар, 73 889,38 грн пені, 37 143,40 грн інфляційних нарахувань та 59 302,83 грн 24% річних; закрито підготовче провадження у справі №907/555/23 та призначено справу до судового розгляду по суті, судове засідання призначено на 15.08.2024. Явка уповноважених представників сторін у судове засідання визнана судом на власний розсуд.
Ухвалою суду від 15.08.2024 судом у порядку ст. 120 ГПК України повідомлено сторін про те, що судове засідання у справі №907/555/23 призначено на 24.09.2024.
Ухвалою Господарського суду Закарпатської області від 24.09.2024 зупинено провадження у справі №907/555/23 до вирішення Великою Палатою Верховного Суду справи №911/952/22 та виготовлення повного тексту відповідної постанови.
Ухвалою Господарського суду Закарпатської області від 17.12.2024 поновлено провадження у справі №907/555/23 та призначено судове засідання на 18.02.2025. Явка уповноважених представників сторін у судове засідання визнана судом на власний розсуд.
Позивач та відповідач, будучи своєчасно і належним чином повідомленими про дату та час розгляду справи по суті, явку уповноважених представників у судове засідання не забезпечили, причин неявки суду не повідомили.
Водночас надіслана на офіційну юридичну адресу відповідача, зазначену у витязі з ЄДРЮОФОПтаГФ, а також на адресу, вказану в документах, що містяться в матеріалах справи, поштова кореспонденція (ухвала суду від 15.08.2023 про відкриття провадження у справі, ухвали суду від 20.09.2023, 14.11.2023, 24.01.2024, 06.03.2024, 21.03.2024, 08.04.2024, 29.04.2024, 29.05.2024, 15.08.2024, 24.09.2024 та 17.12.2024) повернута на адресу господарського суду відділенням поштового зв'язку з відмітками “адресат відсутній за вказаною адресою», “за закінченням терміну зберігання».
У даному контексті суд зазначає, що за змістом ч. 10 ст. 242 Господарського процесуального кодексу України, судові рішення відповідно до цієї статті вручаються шляхом надсилання (видачі) відповідній особі копії (тексту) повного або скороченого судового рішення, що містить інформацію про веб-адресу такого рішення у Єдиному державному реєстрі судових рішень.
Згідно із п. 1 ч. 1 ст. 232 Господарського процесуального кодексу України, одним із судових рішень є ухвала.
Відтак, у розумінні вищевказаних положень процесуального законодавства, ухвали суду є судовим рішенням, а тому, відповідно до пп. 17.1. п. 17 Перехідних положень ГПК України та ч. 10 ст. 242 ГПК України, надсилається у паперовій формі відповідачеві.
Згідно з абз. 2 ч. 7 ст. 120 ГПК України, у разі відсутності заяви про зміну місця проживання ухвала про повідомлення чи виклик надсилається учасникам судового процесу, які не мають електронного кабінету та яких неможливо сповістити за допомогою інших засобів зв'язку, що забезпечують фіксацію повідомлення або виклику, за останньою відомою суду адресою і вважається врученою, навіть якщо відповідний учасник судового процесу за цією адресою більше не знаходиться або не проживає чи не перебуває.
Частиною 6 ст. 242 ГПК України передбачено, що днем вручення судового рішення, зокрема, є: 1) день вручення судового рішення під розписку; 2) день отримання судом повідомлення про доставлення копії судового рішення на офіційну електронну адресу особи; 3) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про вручення судового рішення; 4) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду; 5) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, яка зареєстрована у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.
Виходячи зі змісту статей 120, 242 ГПК України, пунктів 11, 17, 99, 116, 117 Правил надання послуг поштового зв'язку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України №270 від 05.03.2009, у разі, якщо ухвалу про вчинення відповідної процесуальної дії або судове рішення направлено судом рекомендованим листом за належною поштовою адресою, яка була надана суду відповідною стороною (наявність такої адреси в ЄДР прирівнюється до повідомлення такої адреси стороною), і судовий акт повернуто підприємством у зв'язку з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то необхідно вважати, що адресат повідомлений про вчинення відповідної процесуальної дії або про прийняття певного судового рішення у справі.
Аналогічний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 17.11.2021 у справі №908/1724/19, від 14.08.2020 у справі №904/2584/19, від 13.01.2020 у справі №910/22873/17, від 19.12.2022 у справі №910/1730/22 та від 04.11.2024 у справі №910/2552/23.
Водночас направлення листа рекомендованою кореспонденцією на дійсну адресу є достатнім для того, щоб вважати повідомлення належним, оскільки отримання зазначеного листа адресатом перебуває поза межами контролю відправника, у цьому випадку суду (аналогічний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25.04.2018 у справі №800/547/17, постановах Верховного Суду від 27.11.2019 у справі №913/879/17, від 21.05.2020 у справі №10/249-10/19, від 15.06.2020 у справі №24/260-23/52-б, від 21.01.2021 у справі №910/16249/19, від 19.05.2021 у справі №910/16033/20, від 20.07.2021 у справі №916/1178/20, від 04.11.2024 у справі №910/2552/23).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.05.2020 у справі №910/719/19 та постанові Об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 17.05.2024 у справі №910/17772/20 сформульовано висновки про те, що негативні наслідки через неодержання підприємцем звернення до нього, якщо таке звернення здійснене добросовісно і розумно, покладаються на підприємця. Не може вважатися неотриманим чи отриманим несвоєчасно звернення відправника до одержувача, якщо одержувач власними діями чи бездіяльністю (наприклад, несвоєчасним зверненням до відділення поштового зв'язку, незабезпечення особи для отримання кореспонденції за своєю адресою тощо) призвів до затримки в одержанні кореспонденції. Протилежний підхід суперечив би принципам справедливості, добросовісності і розумності (стаття 3 Цивільного кодексу України).
Згідно із правовою позицією Європейського суду з прав людини, відсутнє порушення, якщо відповідач у цивільній справі відсутній, при цьому його не було знайдено за адресою, яку надали позивачі, а місце його перебування неможливо було встановити, незважаючи на зусилля національних органів влади, зокрема, розміщення оголошень у газетах та подання запитів до поліції (рішення у справі “Нун'єш Діаш проти Португалії» від 10.04.2003, заяви №69829/01, №2672/03).
Відповідно до висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 04.11.2024 у справі №910/2552/23, до повноважень господарських судів не віднесено встановлення фактичного місцезнаходження юридичних осіб або місця проживання фізичних осіб - учасників судового процесу на час вчинення тих чи інших процесуальних дій. Тому відповідні процесуальні документи надсилаються господарським судом згідно з поштовими реквізитами учасників судового процесу, наявними в матеріалах справи.
Аналогічний правовий висновок сформульовано Верховним Судом у постанові від 19.07.2023 у справі №906/638/22.
При цьому, повідомлення про вручення рекомендованої кореспонденції, що повернуто органами зв'язку з позначкою, зокрема, “за зазначеною адресою не знаходиться», з урахуванням конкретних обставин справи може вважатися належними доказами про виконання господарським судом обов'язку щодо повідомлення учасника судового процесу про вчинення цим судом певних процесуальних дій.
Схожий правовий висновок викладено Верховним Судом у постановах від 19.07.2023 у справі №906/638/22 та від 04.11.2024 у справі №910/2552/23.
Разом з тим, процесуальні документи щодо розгляду даної справи офіційно оприлюднені в Єдиному державному реєстрі судових рішень (www.reyestr.court.gov.ua).
Водночас суд у даному контексті також враховує практику Європейського суду з прав людини, якою визначено, що сторона, яка задіяна в ході судового розгляду справи, зобов'язана з розумним інтервалом часу сама цікавитися провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов'язки.
У рішенні Європейського суду з прав людини у справі “Пономарьов проти України» від 03.04.2008 встановлено, що сторони мають вживати заходи, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження.
Заявник зобов'язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов'язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання (рішення ЄСПЛ у справі “Юніон Аліментарія Сандерс С. А. проти Іспанії» від 07.07.1989).
Крім того, у рішенні ЄСПЛ у справі “Тойшлер проти Германії» від 04.10.2001 наголошено, що обов'язком заінтересованої сторони є прояв особливої старанності при захисті своїх інтересів.
Згідно із правовим висновком Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладеним у постанові від 28.04.2023 у справі №904/272/22, Держава Україна, витративши значні ресурси, створила інформаційне поле, де зацікавлена особа може знайти інформацію про судову справу. Функціонує ЄДРСР. На сайті судової влади доступні персоналізовані відомості про автоматичний розподіл справ та розклад засідань. Працює підсистема “Електронний кабінет» ЄСІТС. Використання цих інструментів та технологій забезпечує добросовісній особі можливість звертатися до суду, брати участь у розгляді справи у зручній формі. Тобто держава Україна забезпечила можливість доступу до правосуддя і право знати про суд.
Ухвалою суду від 17.12.2024 явка учасників справи в судове засідання 18.02.2025 судом була визнана на власний розсуд, відтак, виходячи із засад змагальності та диспозитивності у господарському судочинстві, передбачених статтями 13, 14 ГПК України, учасники справи на власний розсуд скористалися наданим їм частиною 1 статті 42 ГПК України процесуальним правом на участь в судовому засіданні під час розгляду даної справи по суті.
Згідно із приписами ст. 202 Господарського процесуального кодексу України, неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, а тому, відповідно до ст. 202 Господарського процесуального кодексу України та ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, суд вважає за можливе розглянути справу без участі представників сторін за наявними у справі матеріалами, яких достатньо для встановлення обставин і вирішення спору по суті.
За змістом частин 4 та 5 статті 240 Господарського процесуального кодексу України, у разі неявки всіх учасників справи у судове засідання, яким завершується розгляд справи, або у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи суд підписує рішення (повне або скорочене) без його проголошення. Датою ухвалення рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено - повне чи скорочене). Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення.
Позивач просить суд задовольнити позов у повному обсязі з урахуванням заяви про зменшення позовних вимог, покликаючись на неналежне виконання відповідачем умов укладеного між сторонами Договору поставки №0907-18 від 01.09.2021 (зі змінами до нього) в частині взятих на себе договірних зобов'язань щодо повної та своєчасної оплати за поставлений товар, внаслідок чого у відповідача виникла та рахується заборгованість перед позивачем у розмірі 137 275,14 грн. Крім того, у зв'язку із простроченням виконання відповідачем грошового зобов'язання, позивачем заявлено до стягнення з останнього 73 889,38 грн пені, 37 143,40 грн інфляційних нарахувань та 59 302,83 грн 24% річних.
Відповідач не скористався своїм процесуальним правом на подання суду відзиву на позовну заяву в порядку ст. 165 ГПК України, на виклик суду жодного разу не з'явився, хоча розгляд справи судом неодноразово відкладався. Із заявами та клопотаннями до суду також не звертався.
Враховуючи, що про розгляд справи відповідач був повідомлений своєчасно та належним чином (ухвали суду були надіслані на його офіційну юридичну адресу, зазначену у витязі з ЄДРЮОФОПтаГФ, а також на адресу, вказану в документах, що містяться в матеріалах справи), суд дійшов висновку, що він мав час та можливість надати свої заперечення із приводу предмета спору, а також докази, які мають значення для розгляду справи по суті.
Учасник справи розпоряджається своїми правами на власний розсуд (ч. 2 ст. 14 ГПК України).
Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій (ч. 4 ст. 13 ГПК України).
Відтак, відповідно до положень ч. 8, 9 ст. 165 ГПК України, у зв'язку з ненаданням відповідачем відзиву на позовну заяву у встановлений судом строк без поважних причин, суд вирішує справу за наявними в ній матеріалами.
ФАКТИЧНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ, ВСТАНОВЛЕНІ СУДОМ
01.09.2021 між Товариством з обмеженою відповідальністю “Догляд за взуттям» (постачальником, позивачем у справі) та Приватним підприємством “Демо Плюс» (покупцем, відповідачем у справі) було укладено Договір поставки №0907-18 (далі - Договір), пунктом 1.1. якого встановлено, що постачальник зобов'язується з урахуванням плану поставок здійснювати поставку покупцю окремими партіями товару в асортименті, кількості і за цінами, узгодженими сторонами в порядку, передбаченому цим Договором, а покупець зобов'язується приймати і оплачувати за цю продукцію.
Партією товару за даним Договором є товар, прийнятий покупцем по одній накладній. Моментом передачі права власності на товар є момент фізичного одержання товарів покупцем і оформлення відповідної супровідної документації (п. 1.2., 1.5. Договору).
За змістом п. 4.11. Договору, постачальник зобов'язаний складати з дотриманням чинного законодавства та реєструвати на покупця податкові накладні в Єдиному реєстрі податкових накладних, на кожну поставку окремо або зведену податкову накладну з урахуванням здійснених поставок, що мають безперервний або ритмічний характер, за повний календарний місяць, в строки, що передбачені чинним законодавством. Постачальник зобов'язується скласти та надіслати, а покупець зобов'язаний зареєструвати розрахунки коригування до податкових накладних, в строки, передбачені чинним законодавством. Кожна зі сторін цього Договору зобов'язана забезпечити безперебійну роботу свого сервісу обміну електронними документами.
Пунктом 5.1. Договору визначено, що ціна товару визначається згідно загальної пропозиції (“прайс-листа») постачальника, діючого на момент відвантаження товару, з урахуванням умов, що узгоджуються сторонами усно або письмово. Остаточно узгоджена ціна товарів, які поставляються, з урахуванням знижок і змінених цін, вказуються в товаросупровідних документах (видаткових (товарних) накладних, товарно-транспортних накладних тощо, рахунках).
Відповідно до підп. 5.2.1. п. 5.2. Договору, покупець зобов'язаний оплатити за товар в строки, вказані в Додатку №3 до цього Договору.
Розрахунки здійснюються в гривнях в безготівковій формі платіжними дорученнями. Оплата здійснюється покупцем на підставі цього Договору. При здійсненні платежу покупець зобов'язаний вказувати у платіжному дорученні номер, дату Договору та номер і дату відповідного рахунку, або номер і дату видаткової накладної (п. 5.3. Договору).
Згідно із п. 5.6. Договору, загальна сума цього Договору визначається, виходячи із вартості фактично поставленого постачальником покупцю товару, та складається із сум, зазначених у видаткових накладних, підписаних обома сторонами.
За умовами п. 6.6. Договору, за прострочення терміну платежу покупець на вимогу постачальника сплачує на користь постачальника пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ від суми простроченого платежу за кожен день прострочення протягом всього терміну прострочення.
Пунктом 6.8. Договору встановлено, що у випадку прострочення оплати більш ніж на 5 (п'ять) календарних днів, покупець сплачує на користь постачальника 24 (двадцять чотири) % річних на суму всієї простроченої заборгованості за весь період прострочення. Сплата здійснюється протягом 15 (п'ятнадцяти) календарних днів з дати отримання претензії покупцем або шляхом заліку з поточними зобов'язаннями покупця.
Договір вступає в силу з моменту його підписання та скріплення печатками сторін та діє до 31 грудня 2021 року, а в частині взаєморозрахунків - до повного виконання сторонами зобов'язань за цим Договором. Договір не втрачає своєї сили доти, доки всі фінансові розрахунки не будуть здійснені. У випадку, якщо жодна з сторін письмово не повідомить за іншу сторону про розірвання даного Договору за 30 календарних днів до передбачуваної дати, він вважається укладеним на кожний наступний календарний рік (п. 8.1. Договору).
Додатком №1 до Договору поставки №0907-18 від 01.09.2021 є видана відповідачем генеральна довіреність на приймання товарно-матеріальних цінностей №1, де, зокрема, визначені посади та реквізити осіб, уповноважених на отримання товару з боку покупця, - Приватного підприємства “Демо Плюс».
За змістом укладеної між сторонами Додаткової угоди №2 від 01.09.2021 до Договору, останні узгодили умови перевезення та повернення товару, що підлягає поставці.
Додатковою угодою №3 від 01.09.2021 сторони дійшли згоди щодо внесення змін до підп. 5.2.1. п. 5.2. Договору шляхом його викладення в наступній редакції: “5.2.1. Покупець здійснює оплату за продукцію 30 календарного дня від дати виписки накладної».
У Додатковій угоді №4 до Договору сторонами погоджено примірну форму плану/графіку замовлень із зазначенням у такій адреси та бажаного часу доставки.
Додатковою угодою №5 від 01.09.2021 до Договору є картка покупця, в якій міститься перелік засобів телефонного та електронного зв'язку з підрозділами останнього.
На виконання умов Договору поставки №0907-18 від 01.09.2021 позивачем поставлено, а відповідачем, у свою чергу, отримано товар сукупною вартістю 140 265,42 грн, що підтверджується наявними в матеріалах справи видатковими накладними №71 від 21.09.2021 на суму 12 298,68 грн, №41 від 14.12.2021 на суму 20 304 грн, №57 від 21.12.2021 на суму 29 972,70 грн, №7 від 02.02.2022 на суму 44 066,22 грн та №42 від 16.02.2022 на суму 33 623,82 грн, товарно-транспортними накладними №Р71 від 21.09.2021, №Р41 від 14.12.2021, №Р57 від 21.12.2021, №100120202349260 від 02.02.2022 та №441-9006257722 від 16.02.2022, а також зареєстрованими позивачем - ТОВ “Догляд за взуттям» - податковими накладними №8 від 02.02.2022 і №35 від 16.02.2022.
При цьому, суд зважає на те, що долучені позивачем видаткові накладні №7 від 02.02.2022 та №42 від 16.02.2022 з боку продавця (відповідача) не підписані, однак, згідно з усталеною позицією Верховного Суду (наведеною, наприклад, у постановах від 29.01.2020 у справі №916/922/19, від 21.09.2021 у справі №918/1026/20, від 04.08.2022 у справі №922/19/21 та від 05.06.2024 у справі №916/2492/21), а також Великої Палати Верховного Суду, викладеною в постанові від 21.06.2023 у справі №916/3027/21, визначальною ознакою господарської операції є те, що внаслідок її здійснення має відбутися реальний рух активів, а отже судам у розгляді справи належить досліджувати, крім обставин оформлення первинних документів, наявність або відсутність реального руху такого товару (обставини здійснення перевезення товару, поставленого за спірною видатковою накладною, обставини зберігання та використання цього товару в господарській діяльності покупця). У разі дефектів первинних документів та невизнання стороною факту постачання спірного товару сторони не позбавлені можливості доводити постачання товару іншими доказами, які будуть переконливо свідчити про фактичні обставини здійснення постачання товару.
В аспекті вищенаведеного суд висновує, що наявні в матеріалах справи копії товарно-транспортних накладних №100120202349260 від 02.02.2022 та №441-9006257722 від 16.02.2022, підписаних та скріплених печатками сторін спору переконливо свідчать про фактичні обставини здійснення останнім постачання товару на користь відповідача, що мало місце 02.02.2022 та 16.02.2022 відповідно.
При цьому, судом встановлено, що вартість поставленого позивачем товару відповідачем була оплачена лише частково, з огляду на що в останнього виникла та рахується заборгованість перед ТОВ “Догляд за взуттям» у розмірі 137 275,14 грн (із урахуванням здійсненого позивачем розподілу коштів на погашення заборгованості за минулі періоди).
Невиконання відповідачем взятих на себе зобов'язань за Договором (зі змінами до нього) в частині повної та своєчасної оплати вартості отриманого товару зумовило підстави для звернення позивача до суду з вимогою про стягнення з відповідача суми 137 275,14 грн заборгованості у примусовому порядку. Крім того, у зв'язку із простроченням виконання відповідачем грошового зобов'язання, позивачем заявлено до стягнення з останнього 73 889,38 грн пені, 37 143,40 грн інфляційних нарахувань та 59 302,83 грн 24% річних.
ПРАВОВА ОЦІНКА ТА ВИСНОВКИ СУДУ. ЗАКОНОДАВСТВО, ЩО ПІДЛЯГАЄ ЗАСТОСУВАННЮ ДО СПІРНИХ ПРАВОВІДНОСИН
Пунктом 1 частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України передбачено, що однією із підстав виникнення цивільних прав та обов'язків є договори та інші правочини.
Нормою ч. 1 ст. 193 Господарського кодексу України встановлено, що суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. До виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.
Господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку (ч. 1 ст. 173 Господарського кодексу України).
Відповідно до ч. 1 ст. 175 Господарського кодексу України, майново-господарськими визнаються цивільно-правові зобов'язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов'язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку. Майнові зобов'язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.
За змістом ч. 1 ст. 179 Господарського кодексу України, майново-господарські зобов'язання, які виникають між суб'єктами господарювання або між суб'єктами господарювання і негосподарюючими суб'єктами - юридичними особами на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними зобов'язаннями.
Таким чином, станом на день розгляду спору в суді його обставини оцінюються судом з огляду на правила Цивільного кодексу України та Господарського кодексу України.
Положеннями ч. 1 ст. 626, ч. 1 ст. 628 Цивільного кодексу України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Статтею 627 Цивільного кодексу України встановлено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Згідно зі ст. 638 Цивільного кодексу України, договір є укладеним, якщо сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною.
Приписами ст. 509 Цивільного кодексу України визначено, що зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов'язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
У свою чергу, відповідно до вимог ст. 525, 526 Цивільного кодексу України, зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу. Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається.
Частинами 1, 6 статті 265 Господарського кодексу України передбачено, що за договором поставки одна сторона - постачальник зобов'язується передати (поставити) у зумовлені строки (строк) другій стороні - покупцеві товар (товари), а покупець зобов'язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму. Реалізація суб'єктами господарювання товарів негосподарюючим суб'єктам здійснюється за правилами про договори купівлі-продажу. До відносин поставки, не врегульованих цим Кодексом, застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України про договір купівлі-продажу.
Аналогічні положення містяться і у статті 712 Цивільного кодексу України, згідно з якою за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму. До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.
Відповідно до ст. 655 Цивільного кодексу України, за договором купівлі - продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Частиною 1 статті 664 Цивільного кодексу України передбачено, що обов'язок продавця передати товар покупцеві вважається виконаним у момент вручення товару покупцеві.
Згідно із ч. 1 ст. 692 Цивільного кодексу України, покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.
Статтею 204 Цивільного кодексу України зазначено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Згідно зі ст. 629 Цивільного кодексу України, договір є обов'язковим для виконання сторонами.
У відповідності до ст. 193 Господарського кодексу України, ст. 526 Цивільного кодексу України, зобов'язання має виконуватися належним чином.
Згідно із ч. 1 ст. 202 Господарського кодексу України, господарське зобов'язання припиняється, зокрема, виконанням, проведеним належним чином.
Спір у даній справі виник у зв'язку із невиконанням відповідачем взятих на себе зобов'язань щодо повної та своєчасної оплати за поставлений на підставі Договору №0907-18 від 01.09.2021 та товаросупровідних документів (видаткових накладних, товарно-транспортних накладних) товар, внаслідок чого у відповідача виникла та рахується заборгованість перед позивачем у розмірі 137 275,14 грн.
Водночас у матеріалах справи відсутні, а відповідачем не надано суду доказів щодо повної оплати заборгованості за поставлений товар на вищевказану суму.
Враховуючи наведені обставини, суд дійшов до висновку про те, що позовні вимоги позивача про стягнення з відповідача 137 275,14 грн заборгованості за поставлений товар є законними, документально доведеними та обґрунтованими, а відтак, підлягають задоволенню.
На підставі п. 6.6. Договору позивач також просить стягнути з відповідача суму 73 889,38 грн пені.
Відповідно до ч. 1 ст. 216 Господарського кодексу України, учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором.
Згідно зі ст. 610 Цивільного кодексу України, порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
На підставі ст. 611 Цивільного кодексу України, у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.
За приписами ч. 1 ст. 612 Цивільного кодексу України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
У відповідності до ч. 1 ст. 230, ч. 4 ст. 231 Господарського кодексу України, штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання. У разі, якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому в договорі.
Статею 549 Цивільного кодексу України визначено, що неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасного виконання грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
За загальним правилом, визначеним частиною 6 статті 232 Господарського кодексу України, нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.
За умовами п. 6.6. Договору, за прострочення терміну платежу покупець на вимогу постачальника сплачує на користь постачальника пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ від суми простроченого платежу за кожен день прострочення протягом всього терміну прострочення.
В постанові від 16.10.2024 у справі №911/952/22 (до вирішення якої ухвалою суду від 24.09.2024 було зупинено провадження в даній справі) Велика Палата Верховного Суду сформулювала правовий висновок про те, що на практиці необхідно розмежовувати механізм (формулу) обчислення пені, який характеризує таку її ознаку, як нарахування за кожен день прострочення (поденне нарахування), та строк нарахування штрафних санкцій (зокрема, пені), який регулює частина 6 статті 232 Господарського кодексу України. Формулювання, яке містить частина 3 статті 549 Цивільного кодексу України та кореспондуючі їй норми інших нормативних актів, в тому числі умови договору (у випадку відображення, зазначення сторонами подібного в договорі), лише вирізняють (ідентифікують) пеню серед неустойки (інших штрафних санкцій) та визначають механізм (формулу) її обчислення, однак жодним чином не стосуються питання щодо граничного строку, за який може бути нарахована пеня.
Тобто в кожному конкретному випадку господарські суди повинні належним чином проаналізувати умови укладених між сторонами договорів щодо нарахування штрафних санкцій та встановити, чи містить відповідний пункт договору або певний термін, шляхом вказівки на подію (день сплати заборгованості, день фактичної оплати, фактичний момент оплати), або інший строк, відмінний від визначеного частиною 6 статті 232 Господарського кодексу України, який є меншим або більшим шести місяців.
Якщо умовами укладеного договору сторони передбачили більш тривалий, ніж визначений частиною 6 статті 232 Господарського кодексу України, строк нарахування штрафних санкцій (зазначили про їх нарахування до дня фактичного виконання, протягом усього періоду існування заборгованості тощо), то їх нарахування не припиняється за період прострочення зобов'язання понад шість місяців від дня, коли відповідне зобов'язання мало бути виконано, а застосуванню підлягає саме строк, встановлений договором.
Перевіривши за допомогою калькулятора сертифікованої комп'ютерної програми інформаційно-правового забезпечення “ЛІГА:ЗАКОН» розрахунок заявленої до стягнення суми пені у межах визначених позивачем боргових періодів та з урахуванням встановленої в п. 6.6. Договору вказівки на її нарахування протягом всього терміну прострочення, суд зазначає, що пеня в розмірі 73 889,38 грн нарахована правомірно (розгорнутий розрахунок пені міститься в матеріалах справи).
Крім того, покликаючись на положення п. 6.8. Договору та ст. 625 Цивільного кодексу України, позивач просить стягнути з відповідача 37 143,40 грн інфляційних нарахувань та 59 302,83 грн 24% річних.
Відповідно до ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України, боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь період прострочення, а також три проценти річних з простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Передбачене законом право кредитора вимагати сплати боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції та процентів річних є способами захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.
Статтею 625 Цивільного кодексу України врегульовано правові наслідки порушення грошового зобов'язання. Так, відповідно до наведеної норми, боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Водночас нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України є мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації від боржника за неналежне виконання зобов'язання. Ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника, зупинення виконавчого провадження чи виконання рішення суду про стягнення грошової суми.
Подібні правові висновки сформульовані, зокрема, в постановах Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2019 у справах №703/2718/16-ц та №646/14523/15-ц, від 13.11.2019 у справі №922/3095/18, від 18.03.2020 у справі №902/417/18, від 09.02.2021 у справі №520/17342/18.
Здійснивши за допомогою калькулятора сертифікованої комп'ютерної програми інформаційно-правового забезпечення “ЛІГА:ЗАКОН» перерахунок заявлених до стягнення інфляційних нарахувань за визначені в розрахунку позивача боргові періоди, суд встановив, що сума 37 143,40 грн інфляційних нарахувань обчислена вірно та підлягає стягненню з відповідача повністю.
Із приводу заявлених до стягнення 24% річних у розмірі 59 302,83 грн суд вважає за доцільне відзначити, що їх нарахування проведено позивачем за формулою, передбаченою для обчислення пені (Пеня = С x РП x Д : 100, де С - Сума заборгованості за період, РП - розмір пені, зазначений в договорі, Д - Кількість днів прострочення), у той час, як при обрахунку відсотків річних у розмірі, відмінному від встановленого ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України (в даному випадку - 24% річних замість 3% річних), підлягає застосуванню формула: Сума санкції = С x Z x Д : 365 : 100, де С - сума заборгованості, Z - відсоток річних, зазначений в договорі, Д - кількість днів прострочення.
При цьому, беручи до уваги те, що здійснений позивачем розрахунок 24% річних не містить вказівки на дати початку та закінчення строку їх нарахування, а, натомість, передбачає обчислення вказаних відсотків протягом періоду прострочення, що складає 180 днів (по кожній із видаткових накладних), суд за допомогою калькулятора сертифікованої комп'ютерної програми інформаційно-правового забезпечення “ЛІГА:ЗАКОН» здійснив перерахунок заявлених до стягнення 24% річних та встановив, що правомірним і обґрунтованим є їх нарахування в розмірі 16 247,36 грн, у тому числі:
- 1455,62 грн 24% річних за період із 22.10.2021 по 19.04.2022 (180 днів прострочення оплати вартості товару, вказаної у видатковій накладній №71 від 21.09.2021 (12 298,68 грн));
- 2049,19 грн 24% річних за період із 14.01.2022 по 12.07.2022 (180 днів прострочення оплати вартості товару за видатковою накладною №41 від 14.12.2021 (позивачем зазначено суму 17 313,72 грн));
- 3547,45 грн 24% річних за період із 21.01.2022 по 19.07.2022 (180 днів прострочення оплати вартості товару, вказаної у видатковій накладній №67 від 21.12.2021 (29 972,70 грн));
- 5215,51 грн 24% річних за період із 05.03.2022 по 31.08.2022 (180 днів прострочення оплати вартості товару, вказаної у видатковій накладній №7 від 02.02.2022 (44 066,22 грн));
- 3979,59 грн 24% річних за період із 19.03.2022 по 14.09.2022 (180 днів прострочення оплати вартості товару, вказаної у видатковій накладній №42 від 16.02.2022 (33 623,82 грн)).
Таким чином, суд визнає обґрунтованим та правомірним стягнення з відповідача 37 143,40 грн інфляційних нарахувань і 16 247,36 грн 24% річних. У стягненні решти заявлених до стягнення 24% річних належить відмовити.
Водночас слід зауважити, що згідно зі ст. 233 Господарського кодексу України, у разі якщо належні до сплати штрафні санкції надмірно великі порівняно із збитками кредитора, суд має право зменшити розмір санкцій. При цьому повинно бути взято до уваги: ступінь виконання зобов'язання боржником; майновий стан сторін, які беруть участь у зобов'язанні; не лише майнові, але й інші інтереси сторін, що заслуговують на увагу. Якщо порушення зобов'язання не завдало збитків іншим учасникам господарських відносин, суд може з урахуванням інтересів боржника зменшити розмір належних до сплати штрафних санкцій.
Розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення (частина 3 статті 551 Цивільного кодексу України).
При цьому, норми чинного законодавства України не містять переліку виняткових випадків (обставин, які мають істотне значення), за наявності яких господарським судом може бути зменшено штрафні санкції (пеню, штраф), тому вирішення цього питання покладається безпосередньо на суд, який розглядає відповідне питання з урахуванням всіх конкретних обставин справи в їх сукупності та з дотриманням принципів розумності, справедливості та пропорційності.
За змістом зазначених норм, які суд вважає за можливе застосувати під час розгляду питання щодо можливості зменшення нарахованої відповідачу пені, вирішуючи питання про зменшення розміру неустойки, яка підлягає стягненню зі сторони, що порушила зобов'язання, господарський суд повинен оцінити, чи є такий випадок винятковим, виходячи з інтересів сторін, які заслуговують на увагу; ступеню виконання зобов'язання боржником; причини (причин) неналежного виконання або невиконання зобов'язання, незначності прострочення виконання, наслідків порушення зобов'язання, невідповідності розміру стягуваної неустойки (штрафу, пені) таким наслідкам, поведінки винної особи (в тому числі вжиття чи невжиття нею заходів до виконання зобов'язання, негайне добровільне усунення нею порушення та його наслідки) тощо.
Таким чином, аналіз зазначених норм права дозволяє дійти висновку, що право суду зменшити заявлені до стягнення суми штрафних санкцій пов'язане з наявністю виняткових обставин, встановлення яких вимагає надання оцінки поданим учасниками справи доказам та обставинам, якими учасники справи обґрунтовують наявність підстав для зменшення штрафних санкцій, так і заперечення інших учасників щодо такого зменшення.
Зменшення розміру неустойки є правом суду, а за відсутності в законі як переліку виняткових обставин, так і врегульованого розміру (відсоткового співвідношення) можливого зменшення штрафних санкцій, господарський суд, оцінивши надані сторонами докази та обставини справи, враховуючи загальні засади цивільного законодавства, передбачені статтею 3 Цивільного кодексу України (справедливість, добросовісність, розумність) та з дотриманням правил статті 86 ГПК України на власний розсуд та внутрішнім переконанням вирішує питання про наявність або відсутність у кожному конкретному випадку обставин, за яких можливе таке зменшення та конкретний розмір зменшення неустойки.
Отже питання щодо зменшення розміру штрафних санкцій суд вирішує відповідно до статті 86 ГПК України за наслідками аналізу, оцінки та дослідження конкретних обставин справи з огляду на фактично-доказову базу, встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, умов конкретних правовідносин з урахуванням наданих сторонами доказів, тобто у сукупності з'ясованих ним обставин, що свідчать про наявність/відсутність підстав для вчинення зазначеної дії.
Таку правову позицію викладено в низці постанов Верховного Суду, зокрема, від 26.07.2018 у справі №924/1089/17, від 12.12.2018 у справі №921/110/18, від 14.01.2019 у справі №925/287/18, від 22.01.2019 у справі №908/868/18, від 27.03.2019 у справі №912/1703/18, від 13.05.2019 у справі №904/4071/18, від 03.06.2019 у справі №914/1517/18, від 23.10.2019 у справі №917/101/19, від 06.11.2019 у справі №917/1638/18, від 17.12.2019 у справі №916/545/19, від 13.01.2020 у справі №902/855/18, від 14.01.2020 у справі №911/873/19, від 10.02.2020 у справі №910/1175/19, від 19.02.2020 у справі №910/1303/19, від 26.02.2020, у справі №925/605/18, від 18.06.2020 у справі №904/3491/19 від 14.04.2021 у справі №922/1716/20, від 13.04.2021 у справі №914/833/19, від 22.06.2021 у справі №920/456/17, від 03.04.2024 у справі №924/706/23.
Обидва кодекси містять норми, які дають право суду зменшити розмір обрахованих за договором штрафних санкцій, але Господарський кодекс України вказує на неспівмірність розміру пені з розміром збитків кредитора, як на обов'язкову умову, за наявності якої таке зменшення є можливим, тоді як Цивільний кодекс України виходить з того, що підставою зменшення можуть бути й інші обставини, які мають істотне значення (п. 28 постанови Верховного Суду від 14.07.2021 у справі №916/878/20).
Законодавством не врегульований розмір (відсоткове співвідношення) можливого зменшення штрафних санкцій, і дане питання вирішується господарським судом за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом (правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 25.04.2018 у справі №904/12429/16).
Частина друга статті 233 Господарського кодексу України встановлює, що у разі якщо порушення зобов'язання не завдало збитків іншим учасникам господарських відносин, суд може з урахуванням інтересів боржника зменшити розмір належних до сплати штрафних санкцій.
В даній нормі під "іншими учасниками господарських відносин" слід розуміти третіх осіб, які не беруть участь в правовідносинах між боржником та кредитором, проте, наприклад, пов'язані з кредитором договірними відносинами.
Отже якщо порушення зобов'язання учасника господарських відносин не потягло за собою значні збитки для іншого господарюючого суб'єкта, то суд може зменшити розмір належних до сплати штрафних санкцій.
Відповідно до положень статті 3, частини третьої статті 509 Цивільного кодексу України загальними засадами цивільного законодавства та, водночас, засадами на яких має ґрунтуватися зобов'язання між сторонами є добросовісність, розумність і справедливість.
Ці загальні засади втілюються у конкретних нормах права та умовах договорів, регулюючи конкретні ситуації таким чином, коли кожен з учасників відносин зобов'язаний сумлінно здійснювати свої цивільні права та виконувати цивільні обов'язки, захищати власні права та інтереси, а також дбати про права та інтереси інших учасників, передбачати можливість завдання своїми діями (бездіяльністю) шкоди правам і інтересам інших осіб, закріпляти можливість адекватного захисту порушеного цивільного права або інтересу.
Зокрема загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаторний характер. Заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення. Одним з принципів цивільного права є компенсація майнових втрат особи, що заподіяні правопорушенням, вчиненим іншою особою. Цій меті, насамперед, слугує стягнення збитків. Розмір збитків в момент правопорушення, зазвичай, ще не є відомим, а дійсний розмір збитків у більшості випадків довести або складно, або неможливо взагалі.
Інститут зменшення неустойки судом є ефективним механізмом забезпечення балансу інтересів сторін порушеного зобов'язання.
З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку, і ця спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.
До прикладу, такими правилами є правила про неустойку, передбачені статтями 549-552 Цивільного кодексу України. Для того щоб неустойка не набула ознак каральної санкції, діє правило частини третьої статті 551 Цивільного кодексу України про те, що суд вправі зменшити розмір неустойки, якщо він є завеликим порівняно зі збитками, які розумно можна було б передбачити. Якщо неустойка стягується понад збитки (частина перша статті 624 Цивільного кодексу України), то вона також не є каральною санкцією, а має саме компенсаційний характер.
Така неустойка стягується не понад дійсні збитки, а лише понад збитки у доведеному розмірі, які, як правило, є меншими за дійсні збитки. Для запобігання перетворенню неустойки на каральну санкцію суд має застосовувати право на її зменшення. Тож право суду на зменшення неустойки є проявом принципу пропорційності у цивільному праві.
Із мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України №7-рп/2013 від 11.07.2013 вбачається, що неустойка має на меті стимулювати боржника до виконання основного грошового зобов'язання та не повинна перетворюватись на несправедливо непомірний тягар для споживача і бути джерелом отримання невиправданих додаткових прибутків для кредитора.
Водночас суд наголошує на відсутності правових підстав для ототожнення інституту зменшення розміру неустойки зі звільненням відповідача від відповідальності за порушення зобов'язання, оскільки зменшення судом розміру штрафних санкцій є лише передбаченим законом проявом обмеження відповідальності боржника за наявності відповідних підстав для цього, що жодним чином не суперечить принципам розумності та справедливості.
За таких обставин, враховуючи, що головною метою неустойки є стимулювання боржника до належного виконання основного зобов'язання, беручи до уваги відсутність у матеріалах справи будь-яких доказів на підтвердження погіршення фінансового стану позивача чи завдання останньому будь-яких матеріальних збитків в результаті неналежного виконання відповідачем зобов'язання, суд доходить до висновку про наявність правових підстав для зменшення розміру належної до сплати суми пені на 40% (із 73 889,38 грн до 44 333,63 грн), що є адекватною мірою відповідальності за неналежне виконання відповідачем зобов'язань, проявом балансу між інтересами кредитора і боржника, узгоджується з нормами закону, які регулюють можливість такого зменшення, та є засобом недопущення використання неустойки (штрафу) ані як інструменту позивача для отримання безпідставних доходів, ані як способу відповідача уникнути відповідальності.
Враховуючи вищевказані обставини, суд дійшов висновку про те, що вимоги позивача щодо стягнення з відповідача суми 137 275,14 грн заборгованості за поставлений товар, 44 333,63 грн пені, 37 143,40 грн інфляційних нарахувань та 16 247,36 грн 24% річних є документально доведеними та обґрунтованими, відповідачем не спростованими. Позов підлягає задоволенню частково. В решті заявлених позовних вимог належить відмовити.
Згідно зі ст. 73 Господарського процесуального кодексу України, доказами є будь - які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Відповідно до статті 74 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Положеннями ст. 76 ГПК України визначено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Відповідно до ч. 1 ст. 77 ГПК України, обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
В силу ст. 79 ГПК України, наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (ст. 86 Господарського процесуального кодексу України).
Відповідач доказів на спростування викладених позивачем обставин суду не надав.
З урахуванням вищевикладеного в сукупності, суд приходить до висновку про часткове задоволення позову.
Судові витрати підлягають віднесенню на відповідача у відповідності до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України пропорційно розміру задоволених позовних вимог в розмірі 3968,33 грн на відшкодування витрат по сплаті судового збору.
Водночас на підставі п. 1 ч. 1 ст. 7 Закону України “Про судовий збір», cплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила, в разі, зокрема, зменшення розміру позовних вимог або внесення судового збору в більшому розмірі, ніж встановлено законом.
Таким чином, позивачу із Державного бюджету належить також повернути судовий збір у сумі 1476,16 грн у зв'язку зі зменшенням розміру позовних вимог, однак після подання ним відповідного клопотання в порядку ст. 7 Закону України “Про судовий збір».
Керуючись ст. 11, 13, 14, 73 - 79, 86, 129, 210, 220, 233, 236, 237, 238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України
1. Позов задовольнити частково.
2. Стягнути із Приватного підприємства “Демо Плюс», вул. Жемайте, будинок 1, м. Ужгород, Закарпатська область, 87555 (код ЄДРЮОФОПтаГФ 33540112) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю “Догляд за взуттям», вул. Громадська, будинок 47-А, м. Чернігів, Чернігівська область, 14037 (код ЄДРЮОФОПтаГФ 41861127) суму 234 999,53 грн (Двісті тридцять чотири тисячі дев'ятсот дев'яносто дев'ять гривень 53 коп), у тому числі 137 275,14 грн (Сто тридцять сім тисяч двісті сімдесят п'ять гривень 14 коп) заборгованості за поставлений товар, 44 333,63 грн (Сорок чотири тисячі триста тридцять три гривні 63 коп) пені, 37 143,40 грн (Тридцять сім тисяч сто сорок три гривні 40 коп) інфляційних нарахувань та 16 247,36 грн (Шістнадцять тисяч двісті сорок сім гривень 36 коп) 24% річних, а також 3968,33 грн (Три тисячі дев'ятсот шістдесят вісім гривень 33 коп) на відшкодування витрат по сплаті судового збору.
3. В іншій частині позову відмовити.
4. На підставі ст. 241 Господарського процесуального кодексу України рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. Апеляційна скарга на рішення суду згідно ст. 256 Господарського процесуального кодексу України подається протягом двадцяти днів із дня його проголошення. У разі розгляду справи (вирішення питання) без участі (неявки) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного рішення. Рішення може бути оскаржене до Західного апеляційного господарського суду.
5. Вебадреса сторінки на офіційному вебпорталі судової влади України в Інтернет, за якою учасники справи можуть отримати інформацію по даній справі, - http://court.gov.ua/fair/sud5008/ або http://www.reyestr.court.gov.ua.
Повне рішення складено та підписано 17.03.2025.
Суддя Л.І. Пригара