вул. Володимира Винниченка 1, м. Дніпро, 49027
E-mail: inbox@dp.arbitr.gov.ua, тел. (056) 377-18-49, fax (056) 377-38-63
12.03.2025м. ДніпроСправа № 904/3238/24
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Автотехцентр сервіс", м. Дніпро
до відповідача-1: Російської Федерації в особі Генеральної прокуратури Російської Федерації, м. Москва Російська Федерація
до відповідача-2: ОСОБА_1 , селище Новгородка Кіровоградської області Кропивницького району
про відшкодування шкоди
Суддя Бажанова Ю.А.
Секретар судового засідання Григорчук М.І.
Представники сторін
від позивача: Янчук А.В., адвокат, ордер серії №1655767 від 12.07.2024
від відповідача-1: не з'явився
від відповідача-2: не з'явився
Товариство з обмеженою відповідальністю "Автотехцентр сервіс" звернулось до Господарського суду Дніпропетровської області із позовом, яким просять:
- стягнути з держави Російська Федерація на користь позивача в рахунок відшкодування майнової шкоди грошові кошти у розмірі 29 563 421 доларів США, гривневий еквівалент за курсом Національного банку України на дату підписання позову становить 1 208 620 646,35 грн;
- стягнути з ОСОБА_1 на користь позивача в рахунок відшкодування збитків грошові кошти у розмірі 200 000,00 грн.
Позовні вимоги мотивовані тим, що позивач є власником земельної ділянки площею 1,5265 га, що розташована за адресою: Автономна Республіка Крим, м. Керч, вул. Айвазовського, 29, кадастровий номер 0111200000:01:006:0132 та 822/1000 часток комплексу нерухомого майна, розташованого на земельній ділянці за адресою: Автономна Республіка Крим, м. Керч, вул. Айвазовського, 29.
Вказана земельна ділянка та нерухоме майно були придбані позивачем з метою інвестування у будівництво портового зернового терміналу з залізничною колією
та можливістю прийому зерна з залізничних вагонів, автомобільного транспорту і навантаження зерна на судна (Зерновий термінал), враховуючи, що: земельна ділянка має достатню площу та вигідне просторове розташування для будівництва Зернового терміналу - має близьку до прямокутної форму, одна з довших сторін якої розташована біля причальної лінії Керченського морського рибного порту, тобто, придатна для будівництва об'єкту інфраструктури з механізмами навантаження зерна на судна; має значний логістичний потенціал: на заході, сході та півдні за місцезнаходженням земельної ділянки розташовані діючі залізничні колії на відстані, близько, 100 метрів від неї та на території земельної ділянки та на сході та на півдні від неї розташовані під'їзні шляхи для автомобілів та на півдні за місцезнаходженням земельної ділянки розташована автомобільна дорога по вулиці Таманській, з якої наявний в'їзд на територію порту та може бути обладнаний додатковий в'їзд.
У 2010 році позивач з метою подальшого будівництва Зернового терміналу орендував у
Керченської міської ради земельну ділянку кадастровий номер 0111200000:01:006:0158
загальною площею 0,1497 га, оскільки вона знаходиться між земельною ділянкою та
водною поверхнею у Керченському морському рибному порті.
У 2013 році позивач замовив економічне дослідження інвестиційного проекту з будівництва Зернового терміналу на земельній ділянці, за результатами чого було складено Бізнес план цього інвестиційного проекту. Згідно Бізнес плану, проведений економічний аналіз, сформульовані фінансово-економічні показники станом на 2013 рік свідчили про інвестиційну привабливість бізнес-плану з будівництва вказаного Зернового терміналу на земельній ділянці та про доцільність його реалізації, враховуючи, серед іншого: стабільний ріст цін на зернові у світі; значні темпи приросту виробництва зернових в Україні, в т.ч. рекордний валовий збір зернових культур в Україні у 2012/2013 маркетинговому році (58 млн. тон); прогнози зростання експортного потенціалу зернових в Україні у 2013/2014 маркетинговому році до 28 млн. тонн; недостатню кількість потужностей зі зберігання зернових та олійних культур в Україні та безпосередньо в Автономній республіці Крим; наявність у Керченському морському рибному порті зернового терміналу, що саме по собі свідчить про економічну доцільність такого бізнесу у цьому порті та про наявні логістичні та економічні відносини з перевалки зернових у цьому порті, натомість, його потужностей з перевалки зернових було недостатньо як для задоволення поточного, так і потенційного попиту на такі послуги у 2014 році.
Бізнес план був схвалений рішенням загальних зборів позивача, оформленим протоколом № 33 від 15.12.2013.
У зв'язку з тимчасовою окупацією Російською Федерацією, з 20 лютого 2014 року, Автономної Республіки Крим та міста Севастополь, унеможливлено реалізацію Бізнес Плану. У 2023 році Російська Федерація націоналізувала Земельну ділянку. Ці дії Російської Федерації порушили право власності Позивача на Земельну ділянку та право на мирне володіння нею, а також завдали Позивачу майнової шкоди.
Внаслідок окупації території АРК Відповідачем-1, з 2014 року в акваторії Керченського морського рибного порту та у морських районах, прилеглих до Криму, жодна держава не несе юридично визнану, насамперед з боку ІМО, відповідальність за міжнародне судноплавство, безпеку судноплавства та охорону судноплавства, реєстрацію суден, атестацію членів екіпажів суден, всі медичні та санітарні свідоцтва, які видаватимуть кораблям у портах АРК, не приймаються у портах третіх країн, що відомо всім країнам-членам ІМО, та що, в свою чергу, унеможливлює вільний безпечний та законний захід суден в Керченський морський рибний порт, без чого прибуткове функціонування Зернового терміналу очевидно неможливе. Відповідно, окупація території АРК Відповідачем-1 в кінцевому наслідку унеможливила реалізацію Бізнес Плану.
Позивач зазначає, що окупація території АРК Відповідачем-1 унеможливила реалізацію Бізнес Плану, а саме, призвела до втрати економічної доцільності та комерційної привабливості будівництва Зернового терміналу на Земельній ділянці.
Позивач за законодавством України лишається власником земельної ділянки та нерухомого майна, Відповідач-1 протиправно обмежив здійснення прав власності на таке майно до тієї міри, що робить таке обмеження тотожним позбавленню права власності на земельну ділянку та нерухоме майно, що є порушенням Відповідачем-1 прав Позивача.
За доводами позивача, земельну ділянку та нерухоме майно слід вважати втраченим позивачем в результаті порушення Відповідачем-1 прав власності Позивача на таке майно, передбачених частиною 1 статті 12, частиною 1 статті 319, частиною 1 статті 320, частиною 1 статті 321 Цивільного кодексу України, а також статтею 1 Додаткового протоколу до Конвенції, тому відшкодування шкоди є способом захисту порушених прав позивача за законодавством України
Так, згідно Звіту про оцінку, виконаного суб'єктом оціночної діяльності ТОВ "БІ Ві АР" інвестиційна вартість Земельної ділянки станом на 31.12.2013 становить 29 563 421 доларів США, що за курсом НБУ на дату подання позову становить 1 208 620 646,35 (один мільярд двісті вісім мільйонів шістсот двадцять тисяч шістсот сорок шість) гривень, 35 коп.
Визначення вартості фактично втраченої Земельної ділянки як інвестиційної вартості найбільш повним чином відображає її реальну вартість з огляду на те, що позивач володів не лише Земельною ділянкою, а і Законним Очікуванням щодо будівництва Зернового терміналу на Земельній ділянці та подальшого ведення з ним прибуткової господарської діяльності, при цьому Відповідач-1 не лише фактично позбавив позивача Земельної ділянки, а і позбавив його Законного очікування.
Щодо вимог до Відповідача-2, позивач посилається на те, що ОСОБА_1 як директор Товариства з обмеженою відповідальністю "Автотехцентр сервіс" не вчинив дій щодо звернення з позовом до суду до відповідача-1 про відшкодування шкоди, завданої окупацією АРК, натомість здійснив розпорядження спірним майном шляхом внесення його до статутного капіталу юридичної особі із назвою "ООО "БТО Сервис" (вказані дії є нікчемними в силу статті 13 Закону України "Про створення вільної економічної зони "Крим" в редакції станом на час вчинення таких дій).
Позивач зазначає, що у разі належного виконання Відповідачем-2 своїх обов'язків керівника Позивача, Позивач восени 2016 року міг отримати судове рішення, яке набрало законної сили, про стягнення з Відповідача-1 шкоди за позбавлення Позивача Законного Очікування у розмірі 29 456 927 доларів США.
Однак купівельна спроможність долара США 01.01.2017 та зараз є абсолютно
різними - купівельній спроможності 29 563 421 доларів США у 2017 році відповідає
37 292 959 доларів США у 2024 році. Втрата купівельної спроможності вартості законного очікування з 2017 по 2024 рік становить 7 729 538 доларів США, що є прямими збитками позивача від протиправної бездіяльності відповідача-2 як директора позивача із захисту його прав, однак позивачем заявлено про стягнення з відповідача-2 збитків у розмірі 200 000,00 грн.
Ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 07.10.2024 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження, призначено підготовче засідання на 11.12.2024.
У судовому засіданні, яке відбулося 11.12.2024 з'явився представник позивача, представник відповідачів-1, 2 не з'явилися.
Ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 11.12.2024 закрито підготовче провадження та призначити справу до розгляду по суті в засіданні на 11.02.2025.
Розгляд справи був відкладений з 11.02.2025 на 12.03.2025.
У судове засідання, яке відбулось 12.03.2025, представник позивача підтримав позовні вимоги у повному обсязі, представники відповідачів-1,2 в судове засідання не з'явився, про день, час та місце розгляду справи повідомлявся належним чином. що підтверджується матеріалами справи.
Щодо повідомлення відповідача-1 суд зазначає таке.
Іноземні особи мають такі самі процесуальні права та обов'язки, що і громадяни України та юридичні особи, створені за законодавством України, крім винятків, встановлених законом або міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України (стаття 365 Господарського процесуального кодексу України).
Згідно з частиною 1 статті 367 Господарського процесуального кодексу України у разі, якщо в процесі розгляду справи господарському суду необхідно вручити документи, отримати докази, провести окремі процесуальні дії на території іншої держави, господарський суд може звернутися з відповідним судовим дорученням до іноземного суду або іншого компетентного органу іноземної держави (далі - іноземний суд) у порядку, встановленому цим Кодексом або міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.
Порядок передачі судових та позасудових документів для вручення на території Російської Федерації регулюється Угодою про порядок вирішення спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, до якої Україна приєдналася 19.12.1992, прийнявши відповідний нормативний акт - Постанову Верховної Ради України "Про ратифікацію Угоди про порядок вирішення спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності" від 19.12.1992.
Згідно вищезазначеної Угоди Компетентні суди та інші органи держав - учасниць Співдружності Незалежних Держав зобов'язуються надавати взаємну правову допомогу. Взаємне надання правової допомоги включає вручення і пересилання документів і виконання процесуальних дій, зокрема проведення експертизи, заслуховування сторін, свідків, експертів та інших осіб. При наданні правової допомоги компетентні суди та інші органи держав - учасниць Співдружності Незалежних Держав зносяться одна з одною безпосередньо. При виконанні доручень про надання правової допомоги компетентні суди та інші органи, в яких просять допомоги, застосовують законодавство своєї держави. При зверненні про надання правової допомоги і виконання рішень документи, що додаються, викладаються мовою держави, яка запитує, або російською мовою.
Разом з тим, у зв'язку з військовою агресією держави-відповідача проти України, Указом Президента України № 64/2022 від 24.02.2022 в Україні введено воєнний стан, в подальшому воєнний стан продовжувався, станом на час ухвалення рішення у справі воєнний стан триває.
Відповідно до частини 1 статті 12-2 Закону України "Про правовий режим воєнного стану" в умовах правового режиму воєнного стану суди, органи та установи системи правосуддя діють виключно на підставі, в межах повноважень та в спосіб, визначені Конституцією України та законами України.
Відповідно до частини 2 статті 367 Господарського процесуального кодексу України судове доручення надсилається у порядку, встановленому цим Кодексом або міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, а якщо міжнародний договір не укладено - Міністерству юстиції України, яке надсилає доручення Міністерству закордонних справ України для передачі дипломатичними каналами.
Разом з тим, діяльність дипломатичних представництв України в Росії та Росії в Україні, а також будь-яке дипломатичне спілкування припинено відповідно до Віденської Конвенції про дипломатичні зносини 1961 року.
Отже, подальше застосування відповідного алгоритму для подачі будь-яких судових документів до російської сторони дипломатичними каналами не є можливим з огляду на розірвання дипломатичних відносин та евакуацію всіх співробітників дипломатичних та консульських установ України через повномасштабну агресію Російської Федерації проти України.
З огляду на вищенаведене, на період збройного конфлікту у відносинах з державою-агресором унеможливлено застосування міжнародних договорів України з питань правового співробітництва, у тому числі у зв'язку із припиненням поштового сполучення.
Таким чином, передача будь-яких документів компетентним органам Російської Федерації, у тому числі дипломатичними каналами, наразі неможлива.
Водночас, навіть незважаючи на введення воєнного стану в Україні, дотримання процесуального механізму належного повідомлення учасників справи є необхідною і важливою умовою для забезпечення та реалізації завдань та принципів правосуддя.
Європейський суд з прав людини зазначив, що принцип рівності сторін як один із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище порівняно з опонентом.
Разом з цим, до позовної заяви додано документи, які підтверджують направлення іншим учасникам справи копій позовної заяви і доданих до неї документів.
Так, Позивачем направлено копію позовної заяви разом із додатками Відповідачу-1, що підтверджується митними поштовими деклараціями форми CN 23 EMS від 12.07.2024 та фіскальними чеками від 12.07.2024, на адреси: Посольства Російської Федерації у Сполучених Штатах Америки; Посольства Російської Федерації у Сполученому Королівстві Великої Британії та Північної Ірландії; Посольства Російської Федерації у Франції Посольства Російської Федерації в Чеській Республіці; Постійного Представництва Російської Федерації при ООН.
З метою дотримання основних засад господарського судочинства, судом вжито заходи для повідомлення відповідача-1 про розгляд справи №904/3238/24, про призначене підготовче та судові засідання, зокрема, шляхом публікації оголошення про дату, час і місце проведення підготовчого засідання на офіційній веб-сторінці Господарського суду Дніпропетровської області та направлення перекладу на російську мову ухвал суду від 07.10.2024, 11.12.2024, 11.02.2025 на наявні в мережі Інтернет електронну адресу Міністерства юстиції Російської Федерації, а також копій вказаних ухвал з перекладом на російську мову в Посольство Російської Федерації в Румунії.
Згідно інформації з офіційного сайту Укрпошти за посиланням https://track.ukrposhta.ua/tracking_UA.html ухвали господарського суду від 07.10.2024, 11.12.2024, 11.02.2025 отримані Посольством Російської Федерації в Румунії 04.11.2024, 13.01.2025, 07.03.2025 відповідно.
Враховуючи викладене суд вважає, що вичерпав всі можливі засоби повідомлення відповідача-1 у справі, тому вважає, що він був належним чином повідомлений про відкриття провадження у справі, подання заяви про зміну предмета позову, відкладення розгляду справи згідно ухвал суду та розгляд справи.
Таким чином, господарський суд, не зважаючи на всі обставини, вжив максимально можливих заходів, задля дотримання вимог щодо повідомлення відповідача про розгляд справи і не обмежувався при цьому тільки формальним посиланням у своїх рішеннях на можливість сторін ознайомитися з інформації про розгляд справи на сайті судової влади України.
Відповідач-1 у встановлений судом строк відзиву із викладенням власної правової позиції до суду не надав.
Відповідач-2 відзиву на позов не надав, копію ухвали суду про відкриття провадження у справі від 07.10.2024 отримав 17.10.2024, що підтверджується рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення №0600294352993, відзиву на позов у встановлений судом строк не надав.
Відповідно до частини 4 статті 13 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Представники відповідачів-1,2 у судове засідання не з'явилися, про день час та місце судового засідання повідомлені належним чином (копію ухвали від 11.02.2025 отримано Посольством Російської Федерації в Румунії 07.03.2025, Кобаном Андрієм Мироновичем 24.02.2025).
Враховуючи вищевказане, відповідно до частини 9 статті 165 Господарського процесуального кодексу України справа розглядається за наявними в ній матеріалами.
У судовому засіданні 12.03.2025 оголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Під час розгляду справи судом досліджені письмові докази, що містяться в матеріалах справи.
Товариство з обмеженою відповідальністю "Автотехцентр сервіс" є власником:
- земельної ділянки площею 1,5265 га, що розташована за адресою: Автономна Республіка Крим, м. Керч, вул. Айвазовського, 29, кадастровий номер 0111200000:01:006:0132, що підтверджується: договором купівлі-продажу земельної ділянки від 31.12.2008, посвідченим приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Башкіною І.Ю. та зареєстрованим в реєстрі за № 4241, державним актом на право власності на земельну ділянку, Серія ЯЖ № 978420 від 29.04.2009;
- 822/1000 часток комплексу нерухомого майна, розташованого на земельній ділянці за адресою: Автономна Республіка Крим, м. Керч, вул. Айвазовського, 29, що підтверджується: договором купівлі-продажу частини комплексу від 31.12.2008, посвідченим приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Башкіною І.Ю. та зареєстрованим в реєстрі за № 4239, разом з витягом з державного реєстру правочинів, Витягом № 21597234 від 19.01.2009 про реєстрацію 19.01.2009 права власності на Нерухоме майно, виданим Кримським республіканським підприємством "Керченське міське бюро реєстрації і технічної інвентаризації, відомостями з державного реєстру речових прав на нерухоме майно по реєстраційному номеру об'єкта нерухомого майна 45844101112 станом на 11.10.2023.
У 2010 році Товариство з обмеженою відповідальністю "Автотехцентр сервіс" з метою подальшого будівництва Зернового терміналу орендував у
Керченської міської ради земельну ділянку кадастровий номер 0111200000:01:006:0158
загальною площею 0,1497 га.
У 2013 році Товариство з обмеженою відповідальністю "Автотехцентр сервіс" замовило економічне дослідження інвестиційного проекту з будівництва Зернового терміналу на земельній ділянці, за результатами чого було складено Бізнес план цього інвестиційного проекту. Згідно Бізнес плану, проведений економічний аналіз, сформульовані фінансово-економічні показники станом на 2013 рік свідчили про інвестиційну привабливість бізнес-плану з будівництва вказаного Зернового терміналу на земельній ділянці та про доцільність його реалізації, враховуючи, серед іншого: стабільний ріст цін на зернові у світі; значні темпи приросту виробництва зернових в Україні, в т.ч. рекордний валовий збір зернових культур в Україні у 2012/2013 маркетинговому році (58 млн. тон); прогнози зростання експортного потенціалу зернових в Україні у 2013/2014 маркетинговому році до 28 млн. тонн; недостатню кількість потужностей зі зберігання зернових та олійних культур в Україні та безпосередньо в Автономній республіці Крим; наявність у Керченському морському рибному порті зернового терміналу, що саме по собі свідчить про економічну доцільність такого бізнесу у цьому порті та про наявні логістичні та економічні відносини з перевалки зернових у цьому порті, натомість, його потужностей з перевалки зернових було недостатньо як для задоволення поточного, так і потенційного попиту на такі послуги у 2014 році.
Бізнес план був схвалений рішенням загальних зборів Товариства з обмеженою відповідальністю "Автотехцентр сервіс", оформленим протоколом № 33 від 15.12.2013.
Бізнес планом передбачено зведення щепного терміналу на земельній ділянці протягом 2014 року та запуск його роботи з 2015 року.
Так, згідно Звіту про оцінку нерухомого майна №1-19-06/24, виконаного суб'єктом оціночної діяльності ТОВ "БІ Ві АР" інвестиційна вартість земельної ділянки, кадастровий номер 0111200000:01:006:0132, що розташована за адресою: Автономна Республіка Крим, м. Керч, вул. Айвазовського, 29 та належить Товариству з обмеженою відповідальністю "Автотехцентр сервіс" станом на 31.12.2013 становить 29 563 421 доларів США.
Як зазначено у вказаному Звіту про оцінку майна об'єктом оцінки є земельна ділянка, кадастровий номер 0111200000:01:006:0132, що розташована за адресою: Автономна Республіка Крим, м. Керч, вул. Айвазовського, 29; метою роботи є визначення розміру збитків , завданих збройною агресією Російської Федерації, а саме тимчасовою окупацією Автономної Республіки Крим, а саме фактичної втрати нерухомості, визначеної об'єктом оцінки, для цілей відшкодування таких збитків на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Автотехцентр сервіс".
На вказаній земельній ділянці Товариству з обмеженою відповідальністю "Автотехцентр сервіс" належить на праві приватної власності 822/1000 часток комплексу нерухомого майна, розташованого на земельній ділянці за адресою: Автономна Республіка Крим, м. Керч, вул. Айвазовського, 29.
Об'єкти оцінки розташовані на території Керченського морського рибного порту, територія порту становить 19,28 га, акваторія 32 756,0 га, довжина причальної лінії 1016,6 м. До 1991 року у порту була можливість переробки до 1000,0 тон рибної продукції на добу. До 2014 року основний вид вантажів, що перероблялись - нафтопродукти, засоби укрупнення вантажів, зернові.
Звіту про оцінку майна, складений ТОВ "БІ ВІ АР"; оцінювачі: ОСОБА_2 , Романченко О.О., які діяли у складі суб'єкта оціночної діяльності ТОВ "БІ ВІ АР", яке має сертифікат суб'єкта оціночної діяльності № 133/2023 від 14.03.2023, виданий Фондом державного майна України.
ОСОБА_2 має відповідну кваліфікацію на проведення оцінки нерухомого майна, машин та обладнання, нематеріальних активів, згідно з міжнародними стандартами оцінки, чинний статус World Recognized Valuer (WRV), сертифікат визнання Всесвітньою Асоціацією оціночних організацій (WAVO-WRV) № WRV-PUAVS/2025-03/52 від 31.10.2020.
ОСОБА_3 має необхідну національну кваліфікацію на проведення оцінки цілісних майнових комплексів, паїв, цінних паперів, майнових прав та нематеріальних активів, у тому числі прав на об'єкти інтелектуальної власності, кваліфікаційне свідоцтво оцінювача ЦМК №340 від 17.03.2007.
Товариство з обмеженою відповідальністю "Автотехцентр сервіс" посилається на те, що ОСОБА_1 є директором Товариства з обмеженою відповідальністю "Автотехцентр сервіс" з 24.07.2015, однак не вчинив дій щодо звернення з позовом до суду до відповідача-1 про відшкодування шкоди, завданої окупацією АРК, натомість здійснив розпорядження спірним майном шляхом внесення його до статутного капіталу юридичної особі із назвою "ООО "БТО Сервис" (вказані дії є нікчемними в силу статті 13 Закону України "Про створення вільної економічної зони "Крим" в редакції станом на час вчинення таких дій).
Товариство з обмеженою відповідальністю "Автотехцентр сервіс" посилається на те, що земельну ділянку та нерухоме майно слід вважати втраченими внаслідок окупації території Автономної Республіки Крим відповідачем-1, тому відшкодування шкоди є способом захисту порушених прав позивача за законодавством України (стягнення з відповідача-1 майнової шкоди грошові кошти у розмірі 29 563 421 доларів США), внаслідок протиправної бездіяльності відповідача-2 як директора позивач зазнав збитків у вигляді зменшення купівельна спроможність долара США (стягнення з відовідача-2 збитків у розмірі 200 000,00 грн.), що і є причиною виникнення спору.
Предметом спору є стягнення з держави Російська Федерація в рахунок відшкодування майнової шкоди грошові кошти у розмірі 29 563 421 доларів США (гривневий еквівалент за курсом Національного банку України на дату підписання позову становить 1 208 620 646,35 грн) та стягнення з ОСОБА_1 (директора Товариства з обмеженою відповідальністю "Автотехцентр сервіс") в рахунок відшкодування збитків грошові кошти у розмірі 200 000,00 грн.
Відповідно до приписів частини 2 статті 76 Господарського процесуального кодексу України предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Таким чином, до предмету доказування у даній справі належить встановлення обставин спричинення шкоди, протиправність дій заподіювана шкоди і його вина, причинний зв'язок між протиправною дією та негативними наслідками.
15 квітня 2014 року прийнято Закон України № 1207-VІІ "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України" (далі - Закон № 1207-VІІ).
Згідно ч.2 ст. 1 Закону України № 1207-VІІ Автономна Республіка Крим та місто Севастополь є тимчасово окупованими Російською Федерацією з 20 лютого 2014 року.
З 15 березня 2014 року повноваження Верховної Ради Автономної Республіки Крим достроково припинені Постановою Верховної Ради України "Про дострокове припинення повноважень Верховної Ради Автономної Республіки Крим" від 15.03.2014.
20 березня 2014 року прийнято Закон РФ "Про прийняття в Російську Федерацію Республіки Крим та утворення у складі Російської Федерації нових суб'єктів - Республіки Крим та міста федерального значення Севастополя", згідно частини 1 статті 1 якого Республіка Крим приймається в РФ.
Відповідно до частини 2 статті 9 Закону України № 1207-VІІ, будь-які органи, їх посадові та службові особи на тимчасово окупованій території та їх діяльність вважаються незаконними, якщо ці органи або особи створені, обрані чи призначені у порядку, не передбаченому законом.
Будь-який акт (рішення, документ), виданий органами та/або особами, передбаченими частиною другою цієї статті, є недійсним і не створює правових наслідків, крім документів, що підтверджують факт народження, смерті, реєстрації (розірвання) шлюбу особи на тимчасово окупованій території, які додаються до заяви про державну реєстрацію відповідного акта цивільного стану (частина 3 статті 9 Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України").
11 квітня 2014 року Державна Рада Республіки Крим, будучи незаконним органом у розумінні частини 2 статті 9 Закону України № 1207-VІІ, прийняла Конституцію Республіки Крим, яка є недійсним актом у розумінні частини 3 статті 9 Закону України № 1207-VІІ, згідно частини 1 статті 55 якої, Республіка Крим є рівноправним суб'єктом РФ. Відповідно до частини 1 статті 69 цього документа, Державна Рада Республіки Крим - Парламент Республіки Крим є постійно діючим вищим і єдиним законодавчим (представницьким) органом державної влади Республіки Крим.
Таким чином, Республіка Крим та всі де-факто існуючі в ній адміністративні органи перебувають під контролем Відповідача-1. Щодо дати виникнення такого контролю, то, на переконання Відповідача-1, він виник з 18.03.2014, а на переконання Європейського суду з прав людини, - з 27.02.2014.
Пунктом 1 Постанови Державної Ради Республіки Крим від 30 квітня 2014 року №2085-6/14 "Про питання управління власністю Республіки Крим" (далі - Постанова № 2085-6/14), встановлено, що на період інтеграції Республіки Крим до складу Російської Федерації та до розмежування власності між Російською Федерацією, Республікою Крим та муніципальною власністю, але не пізніше 1 січня 2015 року, все державне майно (держави Україна) та безгосподарне майно, яке перебуває та території Республіки Крим, обліковується як власність Республіки Крим.
Матеріалами справи підтверджується, що 10.08.2015 ОСОБА_1 прийняв рішення про заснування юридичної особи під назвою "ООО "БТО сервис" (ТОВ "БТО Сервіс") за законодавством РФ та внесення до її статутного капіталу земельної ділянки та нерухомого майна.
Вказана юридична особа була заснована за законодавством РФ та в її власність за законодавством РФ було внесено Земельну ділянку (розташованої за адресою: Автономна Республіка Крим, м. Керч, вул. Айвазовського, 29) та Нерухоме майно (розташоване на земельній ділянці за адресою: Автономна Республіка Крим, м. Керч, вул. Айвазовського, 29), при цьому засновником такої юридичної особи вказано Товариство з обмеженою відповідальністю "Автотехцентр сервіс.
Відповідно до статті 13 Закону України "Про створення вільної економічної зони "Крим" (в редакції станом на 10.08.2015) об'єкти права приватної, державної та комунальної власності, що розташовані (знаходяться) на тимчасово окупованій території України, залишаються у власності осіб, які мали такі об'єкти у власності (користуванні) на початок тимчасової окупації.
Протягом строку тимчасової окупації: а) передача права приватної власності на об'єкти, що розташовані (знаходяться) на тимчасово окупованій території України, підлягає реєстрації на іншій території України згідно з правилами, встановленими законодавством України; б) приватизація об'єктів державної та комунальної власності здійснюється згідно із Законом України "Про приватизацію державного майна" та законодавством України про приватизацію комунального майна; в) будь-які правочини із землями, що розташовані (знаходяться) в межах тимчасово окупованої території України, здійснюються за правилами, встановленими Земельним кодексом України та іншим законодавством України щодо відчуження (продажу, оренди) землі на території України.
Протягом тимчасової окупації не дозволяється здійснення будь-яких правочинів з об'єктами власності, зазначеними у пункті 13.1 цієї статті, якщо їх стороною є особа, яка знаходиться у власності або перебуває під контролем держави-окупанта. Термін "контроль" вживається у значенні, визначеному пунктом 17 частини першої статті 1 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг".
Будь-які договори, укладені всупереч вимогам цієї статті, вважаються юридично нікчемними з дня їх укладення та не підлягають виконанню.
Таким чином, з урахуванням приписів статті 13 Закону України "Про створення вільної економічної зони "Крим" (в редакції станом на 10.08.2015) дії з розпорядження спірним майном шляхом внесення його до статутного капіталу юридичної особі із назвою "ООО "БТО Сервис" є нікчемними.
Постановою Державної Ради Республіки Крим від 24.05.2023 № 1784-2/23 "Про внесення змін до Постанови Державної Ради Республіки Крим від 30.04.2014 № 2085-6/14 "Про питання управління власністю Республіки Крим" Додаток до Постанови № 2085-6/14, який містив перелік об'єктів, які є власністю так званої Республіки Крим, було доповнено, серед іншого, новим пунктом 323, такого змісту:
"323. Рухоме та нерухоме майно ТОВ "БТО Сервіс", у тому числі: земельна ділянка площею 15265,0 кв.м., розташована за адресою: Крим, м. Керч, вул. Айвазовського, 29, кадастровий номер 90:19:010106:143; Майно розташоване за адресою: Крим, м. Керч, вул. Айвазовського, 29".
Право власності на земельну ділянку в межах правового режиму, який де-факто діє на
території АРК з 2014 року, було зареєстровано за Республікою Крим з 14.06.2023 року з
кадастровим номером 90:19:010106:143, що підтверджується Звітом про історію
володіння об'єктом нерухомості з вказаним кадастровим номером на основі даних з
Єдиного державного реєстру нерухомості Російської Федерації.
Таким чином, 24 травня 2023 року Державна Рада Республіки Крим, діючи як вищий
законодавчий орган влади в Республіці Крим як суб'єкті у складі РФ, прийняла
рішення про визнання права власності цього суб'єкта у складі РФ на належні
Позивачу Земельну ділянку та Нерухоме Майно, внаслідок чого Позивач був
безоплатно примусово позбавлений прав власності на таке майно в межах
правового режиму, який де-факто діє на окупованій території АРК.
В подальшому, Державний комітет з державної реєстрації та кадастру Республіки Крим видав: свідоцтво про державну реєстрацію від 14.06.2023 за Республікою Крим (власник), суб'єкт Російської Федерації (правовласник) на земельну ділянку за адресою: Республіка Крим, м. Керч, вул. Айвазовського, 29, кадастровий (або умовний) номер: 90:19:010106:143.
За таких обставин, Відповідач-1 через підконтрольні йому адміністративні утворення на окупованій ним території АРК визнав права власності на нерухоме майно за такими утвореннями, а також розпоряджався ним всупереч волі Позивачів та без виплат будь-яких компенсацій, що свідчить про безоплатне примусове позбавлення Позивачів прав власності на нерухоме майно в межах де-факто діючого юридичного режиму за місцезнаходженням такого майна у Республіці Крим.
Про автентичність вказаних вище текстів Постанови №2085-6/14 та Постанови від 24.05.2023 №1784-2/23 свідчить таке:
- тексти вказаних постанов отримані з веб-сайту Державної Ради Республіки Крим за адресою в мережі інтернет сгіmea.gov.ru.
При цьому, реєстратором доменного імені "gov.ru" є служба спеціального зв'язку і інформації федеральної служби охорони Російської Федерації, що встановлено, в тому числі, у вигляді текстів вказаних документів на вказаних веб-сайтах у мережі Інтернет у звіті Дочірнього підприємства "Центр компетенції адресного простору мережі Інтернет" Консорціуму "Український центр підтримки номерів і адрес", складеного за результатами проведеної фіксації і дослідження змісту відповідних веб-сторінок у мережі Інтернет № 10/2024-ЗВ від 12.01.2024.
Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання та застосування практики Європейського суду з прав людини" від 23 лютого 2006 року № 3477-ІV встановлено, що суди застосовують при розгляді справи Європейську Конвенцію з прав людини (далі-Конвенція) та практику ЄСПЛ як джерело права.
У пункті 335 Рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі "Україна проти Росії (стосовно Криму)" від 16 грудня 2020 року (заяви № 20958/14 та 38334/18) встановлено, що РФ здійснює ефективний контроль над територією Криму з 27 лютого 2014 року. Згідно пунктів 286, 306 цього рішення, уряд Російської Федерації стверджує, що Російська Федерація здійснює юрисдикцію над Кримом з 18.03.2014 і з цієї дати урядові установи в Криму стали російськими установами.
Таким чином, Відповідач-1 здійснював ефективний контроль над територією АРК станом на дату прийняття Постанови від 24.05.2023 № 1784-2/23 (про Експропріацію), з чим погоджується сам Відповідач-1.
Концепція ефективного контролю у практиці застосування Конвенції означає, що держава, яка здійснює ефективний контроль над територією, зобов'язана на такій території захищати права і свободи, визначені Конвенцією. Зазначений обов'язок держави виникає саме з факту контролю над територією, незалежно від того, чи здійснюється він безпосередньо - через збройні сили держави, або через підлеглі (subordinate) місцеві адміністрації, а також, незалежно від того, чи здійснюється він над власною (національною) територією, чи територією за межею власної території, і зрештою, незалежно від того, чи здійснюється такий контроль правомірно чи неправомірно як наслідок військової кампанії.
У вказаному значенні концепція ефективного контролю була застосована у низці рішень ЄСПЛ, в тому числі: пункт 52 Рішення у справі "Луізіду проти Туреччини" (заява №5318/89); пункт 76 Рішення у справі "Кіпр проти Туреччини" (заява №25781/94); пункт 70 Рішення у справі "Банковіч та інші проти Бельгії та інших" (заява № 52207/99); пункти 314-316 Рішення у справі "Ілашку та інші проти Молдови та Росії" (заява № 48787/99).
У пункті 138 Рішення ЄСПЛ у справі "Ал-Скейні та інші проти Сполученого Королівства" ЄСПЛ встановив, що зобов'язання з дотримання Конвенції, зумовлені ефективним контролем над чужою територією, у держави-окупанта діють незалежно від дій та рішень місцевої адміністрації на окупований території: "Ще одним винятком з принципу, згідно з яким юрисдикція держави за статтею 1 обмежується її власною територією, є ситуація, коли внаслідок законних чи незаконних військових дій Договірна держава здійснює ефективний контроль над певною територією поза межами своєї території. ... У разі, якщо факт такого панування над територією встановлено, тоді немає необхідності визначати, чи здійснює ця Договірна держава суцільний контроль за політикою та заходами підпорядкованої місцевої адміністрації. Той факт, що місцева адміністрація продовжує існувати завдяки військовій та іншій підтримці з боку Договірної держави, покладає на цю Договірну державу відповідальність за політику і заходи адміністрації... "
З огляду на викладене вище, станом на дату прийняття Постанови від 24.05.2023 № 1784-2/23 "Про внесення змін до Постанови Державної Ради Республіки Крим від 30.04.2014 № 2085-6/14 "Про питання управління власністю Республіки Крим" Додаток до Постанови № 2085-6/14, який містив перелік об'єктів, які є власністю Республіки Крим, саме Відповідач-1 був зобов'язаний забезпечити дотримання прав власності Позивача на земельну ділянку та нерухоме майно на тимчасово окупованій ним території АРК, однак, протиправно не забезпечив дотримання таких прав в порушення своїх зобов'язань як держави-окупанта в рамках ефективного контролю над територією АРК.
Щодо порушення Відповідачем-1 прав позивачів за законами України.
Відповідно до частини 1 статті 12 Цивільного кодексу України особа здійснює свої цивільні права вільно, на власний розсуд.
Відповідно до частини 1 статті 317 Цивільного кодексу України, власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
Згідно листа Верховного Суду України від 01.07.2013 "Аналіз деяких питань застосування судами законодавства про право власності при розгляді цивільних справ":
правомочність володіння розуміють як передбачену законом (тобто юридично забезпечену) можливість мати (утримувати) в себе певне майно (фактично панувати над ним, зараховувати на свій баланс і под.);
правомочність користування означає передбачену законом можливість використовувати, експлуатувати майно, отримувати від нього корисні властивості, його споживання;
правомочність розпоряджання означає юридично забезпечену можливість визначення і вирішення юридичної долі майна шляхом зміни його належності, стану або призначення (відчуження за договором, передача у спадщину, знищення, переробка і т. ін.).
Відповідно до частини 1 статті 319 Цивільного кодексу України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Власник має право використовувати своє майно для здійснення підприємницької діяльності, крім випадків, встановлених законом (частина 1 статті 320 Цивільного кодексу України).
Відповідно до частини 1 статті 3 Цивільного кодексу України свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом, є однією із загальних засад цивільного законодавства.
Відповідно до частини 1 статті 321 Цивільного кодексу України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Відповідно до частини 3 статті 11 Закону України № 1207-VІІ "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України", за підприємствами, установами, організаціями зберігається право власності та інші речові права на майно, у тому числі на нерухоме майно, включаючи земельні ділянки, що знаходиться на тимчасово окупованій території, якщо воно набуте відповідно до законів України.
Проте, включення Відповідачем-1 згідно Постанови від 24.05.2023 №1784-2/23 до переліку об'єктів, які є власністю Республіки Крим, майна, що належить позивачу (земельна ділянка та об'єкти нерухомості за адресою: Автономна Республіка Крим, м. Керч, вул. Айвазовського, 28), свідчить про: невизнання прав власності Позивача на земельну ділянку та нерухоме майно зі сторони Відповідача-1; повну втрату Позивачами контролю над Нерухомим Майном; встановлення Відповідачем-1 контролю над вказаним майном через Республіку Крим як суб'єкта у складі РФ та адміністративні органи у складі такого суб'єкта; створення майнових прав на нерухоме майно у межах юридичного режиму, який де-факто діє та забезпечується примусом в Республіці Крим; наявність фактів користування та розпорядження нерухомим майном Відповідачем-1 через Республіку Крим та адміністративні органи у складі такого суб'єкта;неможливість забезпечення прав Позивачів на нерухоме майно примусом державних органів України на території АРК;неможливість здійснення прав Позивача як власника нерухомого майна в межах юридичного режиму, який де-факто діє та забезпечується примусом в Республіці Крим.
Таким чином, Позивач:
не панує над земельною ділянкою та нерухомим майном не утримує його, не використовує чи експлуатує його, не отримує від нього корисні властивості (доходи), не здійснює з ним господарську діяльність і так само не може здійснювати вказані правомочності користування та володіння цим майном всупереч власній волі та з вини Відповідача-1;
позбавлений можливості вільно, на власний розсуд розпорядитись Земельною ділянкою та Нерухомим майном, в тому числі, продати їх за справедливу ринкову ціну чи передати таке майно кредиторам в рахунок виконання зобов'язань, адже окупація АРК Відповідачем-1 фактично знерухомила цивільний оборот такого майна, знецінила його і до нього не мають інтересу будь-які треті особи через неможливість використання такого майна у законному цивільному обороті, зокрема, через діючі санкції та загрози їх застосування у разі роботи з таким майном на території окупованої АРК, а також через неможливість звернення стягнення на нього;
повністю позбавлений можливості користування та розпорядження земельною ділянкою та нерухомим майном на практиці.
Таким чином, позаяк нормами законодавства України передбачено право власності Позивача на земельну ділянку та нерухоме майно, на практиці його неможливо здійснити.
Метою набуття, здійснення, зміни та припинення суб'єктивного цивільного права власності завжди є задоволення певного індивідуального інтересу учасника цивільних відносин. Саме у зв'язку з цим інтерес визначений як окремий об'єкт захисту поряд із цивільним правом у статтях 15, 16 Цивільного кодексу України.
Натомість, як свідчить викладене вище, жоден інтерес Позивача як господарського товариства стосовно земельної ділянки та нерухомого майна, насамперед, інтерес в отриманні прибутку від ведення господарської діяльності, не може бути задоволений шляхом здійснення, зміни чи припинення права власності на земельну ділянку та нерухоме майно. Неможливість досягнення будь-якої розумної мети розпорядження об'єктом власності знецінює правомочність розпорядження у власника.
Відтак, внаслідок вказаних вище протиправних дій Відповідача-1, право власності на земельну ділянку та нерухоме майно втратило всі корисні властивості засобу для задоволення зазначених інтересів Позивача.
З огляду на те, що Позивач за законодавством України лишається власником земельної ділянки площею 1,5265 га, що розташована за адресою: Автономна Республіка Крим, м. Керч, вул. Айвазовського, 29, кадастровий номер 0111200000:01:006:0132 та 822/1000 часток комплексу нерухомого майна, розташованого на земельній ділянці за адресою: Автономна Республіка Крим, м. Керч, вул. Айвазовського, 29, Відповідач-1 протиправно обмежив здійснення прав власності на вказане майно до тієї міри, що робить таке обмеження тотожним позбавленню права власності на майно, що є порушенням Відповідачем-1 прав Позивача, передбачених частиною 1 статті 12, частиною 1 статті 319, частиною 1 статті 320, частиною 1 статті 321 Цивільного кодексу України, а також статтею 1 Додаткового протоколу до Конвенції.
Фактичне позбавлення позивачів, належного їм нерухомого майна Відповідачем-1 за Конвенцією.
Конвенція та Протоколи до неї є частиною національного законодавства України відповідно до ст. 9 Конституції України, як чинний міжнародний договір, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.
Статтею 1 Додаткового протоколу до Конвенції Позивач наділений правом мирного володіння Нерухомим Майном. Там же закріплено, що Позивач не може бути позбавлений свого Нерухомого Майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.
Відповідно до пункту 77 перекладу Посібника за статтею 1 Протоколу №. 1 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. "Захист власності", підготовленого Директоратом юрисконсультів ЄСПЛ, перше видання - 2019 (далі - Посібник за ст. 1, а.с.1-6 том 3), якщо права заявника були скасовані в силу закону, Суд буде розглядати скарги заявника відповідно до другого правила, а саме позбавлення власності.
Відповідно до пункту 78 Посібника за ст. 1, у справі "Тhе Ноlу Мопаsteries V. Gгеесе" (§§ 60-61, 61) Суд постановив, що наслідком законоположення, яке автоматично надає державі право використання і володіння зазначеним майном, є передача державі усієї повноти права власності на таку землю і складає позбавлення "майна".
Проте, за Законом України від 15.04.2014 № 1207-VІІ "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України", будь-який акт (рішення, документ), виданий органами та/або особами, передбаченими частиною другою цієї статті, є недійсним і не створює правових наслідків, крім документів, що підтверджують факт народження, смерті, реєстрації (розірвання) шлюбу особи на тимчасово окупованій території, які додаються до заяви про державну реєстрацію відповідного акта цивільного стану.
Відтак, за Законом України від 15.04.2014 № 1207-VІІ "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України", всі рішення незаконних органів Республіки Крим є недійсними, в тому числі, про позбавлення Позивачів прав власності на Нерухоме Майно.
Відповідно, за законодавством України згадана Постанова від 27 лютого 2015 року про включення до переліку майна, що належить АРК, нерухомого майна позивачів, не може вважатись рішенням компетентного органу про позбавлення Позивачів зазначених прав.
Однак, відповідно до пункту 79 Посібника за ст. 1, позбавлення "майна" може виникнути також у ситуаціях, коли не було офіційного рішення, яке скасовує права особи, але вплив набору різних заходів, які застосовували державні органи влади, на "майно" заявника є настільки значним, що робить їх подібними до експропріації.
У пункті 28 Рішення у справі "Schembri and Оthers v. Malta" від 10.11.2009 (заява № 42583/06) ЄСПЛ констатував, що стаття 1 першого Протоколу до Конвенції складається з трьох окремих правил:
"перше правило, викладене в першому реченні першого пункту, має загальний характер і проголошує принцип мирного володіння майном;
друге правило, що міститься в другому реченні першого пункту, охоплює позбавлення майна і підпорядковує його певним умовам;
третє правило, викладене в другому пункті, визнає, що Договірні держави мають право, серед іншого, контролювати використання майна відповідно до загальних інтересів".
Згідно пункту 29 зазначеного Рішення ЄСПЛ у справі "Schembri and Оthers v. Malta", для того, щоб визначити, чи мало місце позбавлення власності у значенні другого правила, суд не повинен обмежуватися вивченням того, чи мало місце позбавлення власності або формальна експропріація, він повинен зазирнути за видимість і дослідити реалії ситуації, на яку скаржиться заявник. Оскільки Конвенція покликана гарантувати права, які є "практичними та ефективними", необхідно з'ясувати, чи становила ця ситуація фактичну експропріацію (таку ж позицію висловлено і в низці інших рішень ЄСПЛ, зокрема, у рішенні у справі "Depalle v.France" від 29.03.2010 (заява №34044/02), п. 78, а також у рішенні у справі "Sporrong and Lonnrоth v. Sweden" від 23.09.1982 (заяви №№7151/75; 7152/75), п. 63). Вилучення майна в рамках цього другого правила може бути виправданим, тільки якщо буде доведено, що воно, серед іншого, відповідає "суспільним інтересам" і "відповідає умовам, передбаченим законом".
У пункті 30 зазначеного Рішення ЄСПЛ у справі "Schembri and Оthers v. Malta" ЄСПЛ дійшов висновку, що хоча передача власності ще не набула чинності і заявник все ще залишався власником майна, мало місце позбавлення майна у значенні першого пункту статті 1 Протоколу, оскільки на практиці заявник не міг би користуватися, продавати або розвивати свою власність.
Вилучення земельної ділянки та нерухомого майна у Позивача стало наслідком незаконної окупації території АРК Відповідачем-1, а отже також є незаконним. Позивач на практиці не може користуватись, продавати, або розвивати бізнес на базі земельної ділянки та розташованого на ній майна, а отже коментоване рішення ЄСПЛ свідчить про те, що стосовно вказаного майна (земельної ділянки та нерухомого майна) відбулась фактична експропріація у розумінні Конвенції. Позивач, на теперішній час не може користуватись, продавати, або розвивати бізнес на базі нерухомого майна, а отже, з урахуванням наведеного вище, відбулась фактична експропріація у розумінні Конвенції.
У пункті 63 Рішення у справі "Sporrong and Lonnroth v. Sweden" від 23.09.1982 (заяви №№ 7151/75; 7152/75) ЄСПЛ дійшов висновку, що через застосовані обмеження право власності заявників стало нестабільним, втратило частину свого змісту, можливість розпоряджатись майном зменшилась, проте наслідки відповідних заходів не є такими, щоб їх можна було прирівняти до позбавлення власності, отже, саме право власності не зникло, оскільки заявники могли продовжувати користуватися своїм майном, хоч продати його і стало важчим. У цьому висновку ЄСПЛ також врахував пояснення уряду Швеції про те, що відбулись десятки продажів аналогічно обтяжених об'єктів.
Підхід ЄСПЛ до фактичної експропріації у вказаному рішенні у справі "Sporrong and Lonnroth v. Sweden" свідчить про те, що фактична експропріація стосовно Нерухомого Майна відбулась, адже Позивачі не можуть ним користуватись, Відповідач-1 не визнає їх право власності, а відтак, це майно неможливо продати в межах де-факто діючого юридичного режиму у Республіці Крим як суб'єкті у складі Російської Федерації.
У справі "Рараmісhаlороulоs V. Greece" військово-морські сили заволоділи земельною ділянкою заявників, створили там військово-морську базу та готель для військовослужбовців і заявники згодом не могли мати доступу до їх власності, хоча будь - якого офіційного рішення про експропріацію прийнято не було.
У пункті 45 Рішення у справі "Рараmісhаlороulоs V. Greece" від 24.06.1993 (заява № 14556/89) ЄСПЛ встановив, що втрата будь-якої можливості розпоряджатися земельною ділянкою, про яку йдеться, у поєднанні з невдачею спроб виправити оскаржувану ситуацію, спричинила досить серйозні наслідки для заявників, які зазнали де-факто експропріації у спосіб, несумісний з їхнім правом на мирне володіння своїм майном. Зрештою, у наступному пункті цього рішення ЄСПЛ визнав порушення прав заявника за статтею 1 першого протоколу до Конвенції (право на мирне володіння майном).
У пункті 43 зазначеного рішення ЄСПЛ визнав, що заявники не могли ані користуватися своїм майном, ані продати, заповісти, закласти чи подарувати його, виходячи з фактичної, а не юридичної неможливості вчинення таких дій, адже заявники формально лишались власниками майна.
У даній справі, формально Позивач за законодавством України уповноважені розпорядитись земельною ділянкою та розташованим на ній нерухомим майном, в дійсності це неможливо.
Отже, наведені позиції ЄСПЛ у рішенні "Рараmісhаlороulоs V. Greece" свідчать про те, що Нерухоме Майно було фактично експропрійоване у розумінні Конвенції.
У пункті 53 Рішення у справі "Vasilescu v. Romania" від 22.05.1998 (заява №53/1997/837/1043), ЄСПЛ повторив вказані вище висновки з рішення у справі "Рараmісhаlороulоs V. Greece" про те, що втрата всієї можливості розпоряджатися майном дозволяє вважати, що заявниця стала жертвою фактичної конфіскації, та визнав порушення прав заявника за статтею 1 першого протоколу до Конвенції (право на мирне володіння майном).
Варто зазначити, що у коментованому рішенні (пункт 51) ЄСПЛ прямо зазначає, що практична перешкода може складати порушення Конвенції так само як і правова перешкода.
Оскільки Постанова № 1784-2/23 від 24.05.2023 за законодавством України є юридично нікчемною, реальні наслідки цього документа створюють практичну перешкоду здійснення прав власності позивачів на нерухоме майно, тобто втрату всієї можливості розпорядження майном.
З урахуванням викладеного, слід дійти висновку, що земельна ділянка та розташоване на ній нерухоме майно у розумінні Конвенції є фактично експропрійованим, оскільки володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою та розташованим на ній нерухомим майном для Позивача є неможливим на практиці тривалий час, незважаючи на те, що за законодавством України Позивач формально є власниками такого майна.
З огляду на те, що фактична неможливість розпорядження майном за Конвенцією прирівнюється до позбавлення власності (де-факто експропріації), то у такому випадку майно слід вважати втраченим так само, як у разі припинення прав власності на майно, чи його знищення. Нерухоме майно (земельна ділянка та розташоване на ній нерухоме майно) слід вважати втраченим Позивачем в результаті порушення Відповідачем-1 їх прав власності на таке майно, передбачених частиною 1 статті 12, частиною 1 статті 319, частиною 1 статті 320, частиною 1 статті 321 Цивільного кодексу України, а також статті 1 Додаткового протоколу до Конвенції.
Щодо способу захисту порушених прав позивачів.
Відповідно до частини 3 статті 386 Цивільного кодексу України власник, права якого порушені, має право на відшкодування завданої йому майнової та моральної шкоди. Даною нормою передбачено право власника на відшкодування завданої йому шкоди, незалежно від змісту порушення, тобто, в тому числі і у випадку унеможливлення здійснення прав власності, що є тотожними позбавленню таких прав, а не лише у разі знищення чи пошкодження речі.
Відповідно до абз. 2 частини 1 статті 1192 Цивільного кодексу України розмір збитків, що підлягають відшкодуванню потерпілому, визначається відповідно до реальної вартості втраченого майна на момент розгляду справи або виконання робіт, необхідних для відновлення пошкодженої речі.
З огляду на викладене вище, внаслідок порушення Відповідачем-1 прав Позивача, передбачених частиною 1 статті 12, частиною 1 статті 319, частиною 1 статті 320, частиною 1 статті 321 Цивільного кодексу України, а також статті 1 Додаткового протоколу до Конвенції, Позивач на підставі статей 15, 16, 22, 386, 1192 Цивільного кодексу України має право на відшкодування завданої такими порушеннями майнової шкоди, а саме реальної вартості фактично втраченого нерухомого майна.
Як зазначено Верховним Судом у Постанові від 28.05.2020 у справі № 910/7164/19: "Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, судам належить зважати і на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції. Так, у рішенні від 15 листопада 1996 року у справі "Чахал проти Об'єднаного Королівства" Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.
Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі засоби правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань.
Вимога на захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та характеру правопорушення, забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.
Тобто, ефективний спосіб захисту має бути таким, що відповідає змісту порушеного права, та таким, що забезпечує реальне поновлення прав особи, за захистом яких вона звернулась до суду, відповідно до вимог законодавства".
Так, у пункті 67 Рішення у справі "Rotaru v. Romania" від 04.05.2000 (заява № 28341/95) ЄСПЛ наголосив на тому, що стаття 13 гарантує наявність на національному рівні засобу юридичного захисту для забезпечення дотримання суті конвенційних прав і свобод у будь-якій формі, в якій вони можуть бути закріплені в національному правопорядку.
Слід також відзначити, що 03.05.1989 Європейська комісія з прав людини під час розгляду питання щодо прийнятності заяви (Pinе Valley Developments Ltd. And Others against Ireland, № 12742/87) дійшла до висновку, що ефективний засіб правового захисту повинен бути здатним безпосередньо забезпечити виправлення оскаржуваної ситуації.
Отже, оскільки за законодавством України Позивач формально є власником земельної ділянки та розташованого на ній нерухомого майна, застосування будь-яких речово-правових способів захисту їх права власності вочевидь не буде ефективним, тобто, не відповідатиме положенням статті 13 Конвенції, практиці ЄСПЛ та вищенаведеній позиції Верховного Суду.
Відтак, відшкодування збитків, за викладених вище обставин, є єдиним способом захисту прав Позивачів, що відповідає змісту порушеного права (фактична неможливість розпорядження майном) та характеру правопорушення (фактичне позбавлення майна), і який дозволить отримати відповідне відшкодування в умовах неможливості поновлення порушених прав у поточних геополітичних та історичних обставинах окупації АРК Відповідачем-1, на які Позивач не можуть жодним чином вплинути.
Відшкодування упущеної вигоди як спосіб захисту порушених прав Позивача за законодавством України.
Відповідно до статей 16, 22, 1192 Цивільного кодексу України відшкодування збитків є способом відшкодування майнової шкоди.
Відповідно до пункту 2 частини 2 статті 22 Цивільного кодексу України, до складу збитків входять доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).
Відповідно до пункту 1 Порядку визначення шкоди та збитків, завданих Україні внаслідок збройної агресії Російської Федерації, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20 березня 2022 року № 326 (далі - Порядок визначення шкоди), цей Порядок встановлює процедуру визначення шкоди та збитків, завданих Україні внаслідок збройної агресії Російської Федерації (далі - шкода та збитки), починаючи з 19 лютого 2014 року.
Відповідно до пункту 2 Порядку визначення шкоди, визначення шкоди та збитків здійснюється окремо за напрямом економічних втрат підприємств, у тому числі господарських товариств, що включає, серед іншого, упущену вигоду від неможливості чи перешкод у провадженні господарської діяльності.
Відповідно до п. 2 Загальних засад оцінки збитків, завданих майну та майновим правам внаслідок збройної агресії РФ, які є додатком до зазначеного порядку (далі - Засади оцінки збитків), збитки - це в тому числі розмір доходу, який постраждалий міг би одержати за умови відсутності збройної агресії РФ (упущена вигода).
Таким чином, внаслідок порушення Відповідачем-1 прав Позивача, передбачених частиною 1 статті 12, частиною 1 статті 319, частиною 1 статті 320, частиною 1 статті 321 Цивільного кодексу України, а також статті 1 Додаткового протоколу до Конвенції стосовно Нерухомого Майна, Позивач на підставі статей 15, 16, 22 Цивільного кодексу України, пункту 2 Порядку визначення шкоди, пункту 2 Засад оцінки збитків мають право на відшкодування завданої такими порушеннями упущеної вигоди, а саме інвестиційної вартості земельної ділянки, які б він міг одержати за умови відсутності окупації території АРК Відповідачем-1 та зумовленої цим фактичної експропріації земельної ділянки та розташованого на ній нерухомого майна.
Відшкодування Позивачам усіх завданих збитків як захід відповідальності Відповідача-1 за міжнародно-протиправні діяння.
Генеральною асамблеєю ООН в Резолюції 56/83 від 12.12.2001 були прийняті до відома "Статті про відповідальність держав за міжнародно-протиправні діяння" (далі - Статті про відповідальність), які згідно пунктів 19, 26, 35, 51, 71, 127доповіді Генерального Секретаря Генеральної Асамблеї ООН "Відповідальність держав за міжнародно-протиправні діяння. Збірник рішень міжнародних судів, трибуналів та інших органів" від 30.04.2013 є такими, що містять або відображають звичаєве міжнародне право.
Україна є членом ООН. Відповідно до частини 1 статті 9 Статуту ООН, Генеральна Асамблея складається з усіх членів ООН. Резолюції Генеральної Асамблеї є офіційним актом, який виражає спільну позицію держав - членів ООН, тобто, і України в тому числі. Відтак, резолюції Генеральної асамблеї ООН мають юридичну силу для України і можуть бути застосовані як джерела права при вирішенні цього спору як акти, згоду на які надано Україною як членом ООН. Вказана доповідь Генерального Секретаря Генасамблеї ООН складена на виконання резолюції Генасамблеї ООН, а отже може бути використана як джерело права при вирішенні спору за цим позовом.
Відповідно до частини 1 статті 7 Цивільного кодексу України, цивільні відносини можуть регулюватися звичаєм, зокрема звичаєм ділового обороту. Звичаєм є правило поведінки, яке не встановлене актами цивільного законодавства, але є усталеним у певній сфері цивільних відносин. Звичай може бути зафіксований у відповідному документі.
Таким чином, схвалені Генеральною асамблеєю ООН Статті про відповідальність держав за міжнародно-протиправні діяння є джерелом права у відносинах відшкодування шкоди, завданої Позивачам фактичною втратою Нерухомого Майна з вини Відповідача-1.
Відповідно до статті 1 Статей про відповідальність, кожне міжнародно-протиправне діяння держави тягне за собою міжнародну відповідальність цієї держави.
Відповідно до статті 3 Статей про відповідальність, кваліфікація діяння держави як міжнародно-протиправного регулюється міжнародним правом. На таку кваліфікацію не впливає кваліфікація цього діяння як законного за міжнародним правом.
Окупація АРК Відповідачем-1 визнана протиправною на міжнародному рівні, в тому числі, виходячи з положень резолюцій Генеральної Асамблеї Організації Об'єднаних Націй "Стан справ у сфері прав людини в Автономній Республіці Крим та місті Севастополі (Україна)" А/RES/73/263 (2018), А/ RES/74/168 (2019), А/ RES/75/192 (2020), згідно яких, Генасамблея ООН підтверджує, що силове захоплення Криму є незаконним і являє собою порушення міжнародного права.
Цими ж резолюціями Генасамблеї ООН підтверджено порушення Відповідачем-1 зобов'язань з дотримання прав власності українських фізичних та юридичних осіб на окупованій території АРК, а саме, Генасамблея ООН:
рішуче засуджує триваюче повне нехтування РФ її зобов'язань за Статутом Організації Об'єднаних Націй і міжнародним правом щодо її юридичної відповідальності за окуповану територію, включно з обов'язком поважати українське законодавство і права всіх громадянських осіб;
наполегливо закликає РФ поважати закони, що діють в Україні, скасувати закони, запроваджені РФ в Криму, які дають змогу здійснювати примусове виселення та конфіскацію приватної власності в Криму всупереч чинним нормам міжнародного права, і поважати майнові права всіх попередніх власників, майно яких раніше зазнало конфіскації.
Відповідно до статті 31 Статей про відповідальність, відповідальна держава зобов'язана надати повне відшкодування шкоди, заподіяної міжнародно-протиправним діянням. Шкода включає будь-яку шкоду, матеріальну або моральну, завдану міжнародно-протиправним діянням держави.
Відповідно до статті 34 Статей про відповідальність, повне відшкодування шкоди, заподіяної міжнародно-протиправним діянням, здійснюється у формі реституції, компенсації та сатисфакції, чи то окремо, чи то в їх поєднанні, відповідно до положень цієї глави.
Відповідно до статті 35 Статей про відповідальність, держава, відповідальна за міжнародно-протиправне діяння, зобов'язана здійснити реституцію, тобто відновити становище, що існувало до вчинення протиправного діяння, якщо і тією мірою, якою реституція: а) не є матеріально неможливою; b) не спричиняє тягаря, що є цілком непропорційним до вигоди від одержання реституції замість компенсації.
Відповідно до статті 36 Статей про відповідальність, держава, відповідальна за міжнародно-протиправне діяння, зобов'язана компенсувати шкоду, заподіяну таким діянням, наскільки така шкода не відшкодовується реституцією. Компенсація охоплює будь-яку обчислювану у фінансовому вираженні шкоду, включаючи упущену вигоду, наскільки вона встановлена.
3 огляду на обставини фактичного позбавлення Позивача прав власності на земельну ділянку та розташоване на ній нерухоме майно, реституція у розумінні Статей про відповідальність неможлива, адже передбачатиме деокупацію Відповідачем-1 території АРК, з чим він не згоден, що загальновідомо та не потребує доказування.
Отже, виходячи з положень статей 1, 3, 31, 34-36 Статей про відповідальність, які підлягають застосуванню до вирішення цього спору як звичай в порядку статті 7 Цивільного кодексу України, Відповідач-1 зобов'язаний відшкодувати Позивачуу будь-яку обчислювану у фінансовому вираженні шкоду, включаючи упущену вигоду, від фактичної втрати Позивач земельної ділянки та розташованого на ній нерухомого майна.
Позивач просять стягнути з відповідача-1 шкоду в сумі 29 563 421 доларів США, що еквівалентно 1 208 620 646,35 грн, та з відповідача-2 збитки у розмірі 200 000,00грн.
При цьому, Позивач посилається на те, що з 24.05.2023 (з цієї дати постановою Державної ради Республіки Крим від 24.05.2023 № 1784-2/23 "Про внесення змін до Постанови Державної Ради Республіки Крим від 30.04.2014 № 2085-6/14 "Про питання управління власністю Республіки Крим" Додаток до Постанови № 2085-6/14, який містив перелік об'єктів, які є власністю так званої Республіки Крим, було доповнено, серед іншого, новим пунктом 323) примусово позбавлений права власності на належні йому земельну ділянку та розташоване на ній нерухоме без виплати будь-яких компенсацій.
Отже, предметом позову є відшкодування шкоди у зв'язку з фактичною втратою нерухомого майна позивачем внаслідок незаконної окупації Відповідачем-1 території АРК та невиконання ним міжнародних зобов'язань із забезпечення прав власності позивача на нерухоме майно, внаслідок чого нерухоме майно є фактично експроприйованим Республікою Крим та, відповідно, втраченим Позивачем; місце завдання шкоди є територія суверенної держави Україна.
Вирішуючи питання щодо застосування норм матеріального права у даному спорі, суд виходить з наступного.
Відповідно до статті 17 Загальної декларації прав людини (прийнята і проголошена резолюцією 217A(III) Генеральної Асамблеї ООН від 10.12.1948) кожна людина має право володіти майном як одноособово, так і разом з іншими. Ніхто не може бути безпідставно позбавлений свого майна.
Згідно зі статті 1 Протоколу №1 від 20.03.1952 № ETS N 009 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Відповідно до статті 42 Конституції України кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом.
За змістом частини 1 статті 3 Господарського кодексу України під господарською діяльністю у цьому Кодексі розуміється діяльність суб'єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність.
Згідно з частиною 1 статті 133 Господарського кодексу України основу правового режиму майна суб'єктів господарювання, на якій базується їх господарська діяльність, становлять право власності та інші речові права - право господарського відання, право оперативного управління. При цьому, відповідно до статті 134 Господарського кодексу України право власності є основним речовим правом у сфері господарювання. Суб'єкт господарювання, який здійснює господарську діяльність на основі права власності, на свій розсуд, одноосібно або спільно з іншими суб'єктами володіє, користується і розпоряджається належним йому (їм) майном, у тому числі має право надати або продати майно іншим суб'єктам для використання його на праві власності або на основі інших форм правового режиму майна, передбачених цим Кодексом.
Відповідно до частини 1 статті 55 Господарського кодексу України суб'єктами господарювання визнаються учасники господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов'язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов'язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством. Відповідно до пункту 1 частини 2 статті 55 Господарського кодексу України суб'єктами господарювання є господарські організації - юридичні особи, створені відповідно до Цивільного кодексу України, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до цього Кодексу, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку. Згідно із частинами 4, 5 статті 55 Господарського кодексу України суб'єкти господарювання реалізують свою господарську компетенцію на основі права власності, права господарського відання, права оперативного управління відповідно до визначення цієї компетенції у цьому Кодексі та інших законах. Суб'єкти господарювання - господарські організації, які діють на основі права власності, права господарського відання чи оперативного управління, мають статус юридичної особи, що визначається цивільним законодавством та цим Кодексом.
За змістом статті 84 Цивільного кодексу України товариства, які здійснюють підприємницьку діяльність з метою одержання прибутку та наступного його розподілу між учасниками (підприємницькі товариства), можуть бути створені лише як господарські товариства (повне товариство, командитне товариство, товариство з обмеженою або додатковою відповідальністю, акціонерне товариство) або виробничі кооперативи чи сільськогосподарські кооперативи, сільськогосподарські кооперативні об'єднання, що діють з метою одержання прибутку.
Згідно зі статтею 42 Господарського кодексу України підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.
Таким чином, позивачі створені та здійснюють свою діяльність у формі товариства з обмеженою відповідальністю, є підприємницьким товариством та здійснюють підприємницьку діяльність в розумінні наведених вище положень нормативно-правових актів. За таких умов, знищення/відібрання майна, що належить позивачам, унеможливлює реалізацію господарської діяльності позивачів на основі такого майна, а отже, є порушенням прав позивачів на здійснення підприємницької та господарської діяльності.
З огляду на викладене, спір з приводу заподіяння шкоди Товариствам внаслідок втрати майна є спором, пов'язаним із здійсненням господарської діяльності позивачів, а отже, на них поширюється предметна юрисдикція господарських судів.
Відповідно до частини 1 статті 49 Закону України "Про міжнародне приватне право" права та обов'язки за зобов'язаннями, що виникають внаслідок завдання шкоди, визначаються правом держави, у якій мала місце дія або інша обставина, що стала підставою для вимоги про відшкодування шкоди.
Згідно з частиною 1 статті 42 Конвенції про правову допомогу зобов'язання про відшкодування шкоди, крім тих, що випливають із договорів та інших правомірних дій, визначаються за законодавством Договірної Сторони, на території якої мала місце дія або інша обставина, яка стала підставою для вимоги про відшкодування шкоди.
Поряд з цим, відповідно до підпункту "ж" статті 11 Угоди про порядок вирішення спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності від 20.03.1992, права і обов'язки сторін за зобов'язаннями, що виникають внаслідок заподіяння шкоди, визначаються за законодавством держави, де відбулася подія або інша обставина, що стала підставою для вимог про відшкодування шкоди.
Таким чином, оскільки подія, яка стала підставою для вимог про відшкодування шкоди, мала місце на території України, то застосовним матеріальним законом при розгляді даного спору є матеріальний закон України.
Одночасно, відповідно до статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
Згідно зі статтею 10 Цивільного кодексу України чинний міжнародний договір, який регулює цивільні відносини, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, є частиною національного цивільного законодавства України. Якщо у чинному міжнародному договорі України, укладеному у встановленому законом порядку, містяться інші правила, ніж ті, що встановлені відповідним актом цивільного законодавства, застосовуються правила відповідного міжнародного договору України.
Аналогічна за змістом норма викладена у статті 19 Закону України "Про міжнародні договори України".
Відповідно до статті 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Згідно зі статтями 1, 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, а також практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Статтею 3 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судочинство в господарських судах здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України "Про міжнародне приватне право", Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Якщо міжнародним договором України встановлено інші правила судочинства, ніж ті, що передбачені цим Кодексом, іншими законами України, застосовуються правила міжнародного договору.
Таким чином, міжнародне право в Україні не потребує трансформації в національне право, а включається та автоматично діє у складі національного або внутрішнього законодавства. Акт ратифікації міжнародного договору Україною інкорпорує його до національного права; звичаєве міжнародне право так само розглядається як частина національного права.
З огляду на наведене, суд дійшов висновку, що до спірних правовідносин підлягає застосуванню матеріальний закон України, включно з відповідними положеннями міжнародних договорів, як частиною системи національного законодавства України.
Стаття 6 Конвенції передбачає, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
Відповідно до частини 2, частини 3 статті 4 Господарського процесуального кодексу України юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. До господарського суду у справах, віднесених законом до його юрисдикції, мають право звертатися також особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб.
Згідно з частиною 1 статті 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Отже, юридичні особи мають право звертатись до господарського суду за захистом своїх оспорюваних або порушених прав.
Відповідно до частин 1, 2 статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов'язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.
Як встановлено у ст. 5 Господарського процесуального кодексу України, здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Згідно зі статтями 73, 74 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Обов'язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.
Відповідно до частини 1 статті 1166 Цивільного кодексу України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.
Отже, загальною підставою деліктної відповідальності є протиправне, шкідливе, винне діяння завдавача шкоди (цивільне правопорушення).
Протиправна поведінка особи може виявлятися у прийнятті нею неправомірного рішення або у неправомірній поведінці (діях або бездіяльності). Протиправною у цивільному праві вважається поведінка, яка порушує імперативні норми права або санкціоновані законом умови договору, внаслідок чого порушуються права іншої особи.
Пунктом 2 статті 22 Цивільного кодексу України встановлено, що збитками визначаються втрати, яких особа зазнала у зв'язку із знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права, а також доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене.
Підставою для відшкодування збитків є склад правопорушення, який включає наступні фактори: - наявність реальних збитків; - вина заподіювача збитків; - причинний зв'язок між діями або бездіяльністю винної особи та збитками.
Для застосування такої міри відповідальності, як стягнення збитків за порушення договірних зобов'язань та/або відшкодування позадоговірної шкоди потрібна наявність усіх елементів складу цивільного правопорушення: протиправна поведінка, збитки, причинний зв'язок між протиправною поведінкою боржника та збитками кредитора, вина боржника.
Відсутність хоча б одного із вище перелічених елементів, утворюючих склад цивільного правопорушення, звільняє боржника від відповідальності за порушення у сфері господарської діяльності, оскільки його поведінка не може бути кваліфікована як правопорушення.
Протиправна поведінка особи може виявлятися у прийнятті нею неправомірного рішення або у неправомірній поведінці (діях або бездіяльності). Протиправною у цивільному праві вважається поведінка, яка порушує імперативні норми права або санкціоновані законом умови договору, внаслідок чого порушуються права іншої особи.
Під шкодою (збитками) розуміється матеріальна шкода, що виражається у зменшенні майна потерпілого в результаті порушення належного йому майнового права, та (або) применшенні немайнового блага (життя, здоров'я тощо).
Причинний зв'язок між протиправною поведінкою особи та завданою шкодою - є обов'язковою умовою відповідальності, яка передбачає, що шкода стала об'єктивним наслідком поведінки заподіювача шкоди.
При цьому, саме на позивача покладається обов'язок довести наявність шкоди, протиправність поведінки заподіювача збитків та причинний зв'язок такої поведінки із заподіяними збитками. У свою чергу, відповідач повинен довести, що в його діях відсутня вина у заподіянні збитків.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 14.02.2018 у справі № 910/ 6657/16, від 07.02.2018 у справі №917/1651/16.
Важливим елементом доказування наявності збитків є встановлення причинного зв'язку між протиправною поведінкою заподіювача та збитками потерпілої сторони. Причинний зв'язок між протиправною поведінкою і збитками є обов'язковою умовою відповідальності. Слід довести, що протиправна дія чи бездіяльність заподіювача є причиною, а збитки, які завдані особі, - наслідком такої протиправної поведінки. Протиправна поведінка особи тільки тоді є причиною збитків, коли вона прямо (безпосередньо) пов'язана зі збитками. Непрямий (опосередкований) зв'язок між протиправною поведінкою і збитками означає лише, що поведінка оцінюється за межами конкретного випадку, і, відповідно, за межами юридично значимого зв'язку.
Відповідно до частини другої статті 623 Цивільного кодексу України розмір збитків, завданих порушенням зобов'язання, повинен бути реальним та доведеним позивачем.
Також пред'явлення вимоги про стягнення збитків покладає обов'язок саме на позивача довести, що вони не є абстрактними, а дійсно є реальними у зв'язку з неналежним виконанням відповідачем зобов'язання. При визначенні розміру збитків мають враховуватись заходи, вжиті самим позивачем для їх недопущення.
Згідно з частини 2 статті 1166 Цивільного кодексу України особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини. У частини 1 статті 614 Цивільного кодексу України зазначено, що особа, яка порушила зобов'язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом. Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов'язання.
Отже, наявність вини презюмується, тобто не підлягає доведенню позивачем. Водночас відповідач для звільнення від відповідальності може доводити відсутність протиправності дій та вини.
З огляду на вказане обов'язковою умовою притягнення відповідача до відповідальності за завдану шкоду є встановлення протиправності його дій відповідно до положень застосованого матеріального закону.
З 2014 року Російська Федерація здійснює збройну агресію проти України, тобто вчиняє дії, визначені статтею 3 Резолюції 3314 (ХХІХ) Генеральної Асамблеї Організації Об'єднаних Націй від 14 грудня 1974 року, як акт збройної агресії.
Згідно з заявою Верховної Ради України "Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків", текст якої схвалено постановою Верховної Ради України від 21 квітня 2015 року №337-VІІІ, збройна агресія Російської Федерації проти України розпочалася 20 лютого 2014 року з тимчасової окупації Кримського півострову, зокрема, Автономної Республіки Крим і міста Севастополя (перша фаза збройної агресії).
Матеріалами справи підтверджується, що Товариство з обмеженою відповідальністю "Автотехцентр сервіс" є власником:
- земельної ділянки площею 1,5265 га, що розташована за адресою: Автономна Республіка Крим, м. Керч, вул. Айвазовського, 29, кадастровий номер 0111200000:01:006:0132, що підтверджується: договором купівлі-продажу земельної ділянки від 31.12.2008, посвідченим приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Башкіною І.Ю. та зареєстрованим в реєстрі за № 4241, державним актом на право власності на земельну ділянку, Серія ЯЖ № 978420 від 29.04.2009;
- 822/1000 часток комплексу нерухомого майна, розташованого на земельній ділянці за адресою: Автономна Республіка Крим, м. Керч, вул. Айвазовського, 29, що підтверджується: договором купівлі-продажу частини комплексу від 31.12.2008, посвідченим приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Башкіною І.Ю. та зареєстрованим в реєстрі за № 4239, разом з витягом з державного реєстру правочинів, Витягом № 21597234 від 19.01.2009 про реєстрацію 19.01.2009 права власності на Нерухоме майно, виданим Кримським республіканським підприємством "Керченське міське бюро реєстрації і технічної інвентаризації, відомостями з державного реєстру речових прав на нерухоме майно по реєстраційному номеру об'єкта нерухомого майна 45844101112 станом на 11.10.2023.
Постановою Державної Ради Республіки Крим від 24.05.2023 № 1784-2/23 "Про внесення змін до Постанови Державної Ради Республіки Крим від 30.04.2014 № 2085-6/14 "Про питання управління власністю Республіки Крим" Додаток до Постанови № 2085-6/14, який містив перелік об'єктів, які є власністю так званої Республіки Крим, було доповнено, серед іншого, новим пунктом 323, такого змісту: "323. Рухоме та нерухоме майно, у тому числі: земельна ділянка площею 15265,0 кв.м., розташована за адресою: Крим, м. Керч, вул. Айвазовського, 29, кадастровий номер 90:19:010106:143; Майно розташоване за адресою: Крим, м. Керч, вул. Айвазовського, 29".
Право власності на земельну ділянку в межах правового режиму, який де-факто діє на
території АРК з 2014 року, було зареєстровано за Республікою Крим з 14.06.2023 року з
кадастровим номером 90:19:010106:143, що підтверджується Звітом про історію
володіння об'єктом нерухомості з вказаним кадастровим номером на основі даних з
Єдиного державного реєстру нерухомості Російської Федерації.
Таким чином, 24 травня 2023 року Державна Рада Республіки Крим, діючи як вищий
законодавчий орган влади в Республіці Крим як суб'єкті у складі РФ, прийняла
рішення про визнання права власності цього суб'єкта у складі РФ на належні
Позивачу Земельну ділянку та Нерухоме Майно, внаслідок чого Позивач був
безоплатно примусово позбавлений прав власності на таке майно в межах
правового режиму, який де-факто діє на окупованій території АРК.
В подальшому, Державний комітет з державної реєстрації та кадастру Республіки Крим видав: свідоцтво про державну реєстрацію від 14.06.2023 за Республікою Крим (власник), суб'єкт Російської Федерації (правовласник) на земельну ділянку за адресою: Республіка Крим, м. Керч, вул. Айвазовського, 29, кадастровий (або умовний) номер: 90:19:010106:143.
Наведене позбавило позивача права користування, володіння та розпорядження належним йому нерухомим майном.
У цій справі протиправність дій відповідача-1 підтверджується наявними у справі доказами, на неї прямо вказують відповідні положення матеріального закону.
Відповідно до підпункту 18 пункту 2 Порядку визначення шкоди, визначення шкоди та збитків здійснюється окремо за напрямом економічних втрат підприємств, у тому числі господарських товариств, що включає, серед іншого, вартість втраченого майна підприємств недержавної форми власності та їх упущену вигоду.
Відповідно до пункту 5 Засад оцінки збитків, незалежна оцінка збитків проводиться суб'єктами оціночної діяльності - суб'єктами господарювання, визнаними такими Законом України "Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні" (далі - суб'єкти оціночної діяльності), із дотриманням національних стандартів оцінки майна та Міжнародних стандартів оцінки майна з урахуванням особливостей, що визначені цими Загальними засадами та методиками оцінки шкоди та збитків передбаченими пунктом 5 Порядку. Водночас, відповідно до пункту 2 Засад оцінки збитків, Міжнародні стандарти оцінки - Міжнародні стандарти оцінки (International Valuation Standards), розроблені та прийняті Радою з Міжнародних стандартів оцінки (The International Valuation Standards Council), якими визначені загальні засади оціночної діяльності та методичні засади оцінки окремих видів майна.
На підтвердження факту заподіяння збитків внаслідок неправомірних дій відповідача-1 позивачем долучено до матеріалів справи Звіт про оцінку нерухомого майна №1-19-06/24, виконаного суб'єктом оціночної діяльності ТОВ "БІ Ві АР" інвестиційна вартість земельної ділянки, кадастровий номер 0111200000:01:006:0132, що розташована за адресою: Автономна Республіка Крим, м. Керч, вул. Айвазовського, 29 та належить Товариству з обмеженою відповідальністю "Автотехцентр сервіс" станом на 31.12.2013 становить 29 563 421 доларів США.
Як зазначено у вказаному Звіту про оцінку майна об'єктом оцінки є земельна ділянка, кадастровий номер 0111200000:01:006:0132, що розташована за адресою: Автономна Республіка Крим, м. Керч, вул. Айвазовського, 29; метою роботи є визначення розміру збитків , завданих збройною агресією Російської Федерації, а саме тимчасовою окупацією Автономної Республіки Крим, а саме фактичної втрати нерухомості, визначеної об'єктом оцінки, для цілей відшкодування таких збитків на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Автотехцентр сервіс".
На вказаній земельній ділянці Товариству з обмеженою відповідальністю "Автотехцентр сервіс" належить на праві приватної власності 822/1000 часток комплексу нерухомого майна, розташованого на земельній ділянці за адресою: Автономна Республіка Крим, м. Керч, вул. Айвазовського, 29.
Об'єкти оцінки розташовані на території Керченського морського рибного порту, територія порту становить 19,28 га, акваторія 32 756,0 га, довжина причальної лінії 1016,6 м. До 1991 року у порту була можливість переробки до 1000,0 тон рибної продукції на добу. До 2014 року основний вид вантажів, що перероблялись - нафтопродукти, засоби укрупнення вантажів, зернові.
Звіту про оцінку майна, складений ТОВ "БІ ВІ АР"; оцінювачі: ОСОБА_2 , Романченко О.О., які діяли у складі суб'єкта оціночної діяльності ТОВ "БІ ВІ АР", яке має сертифікат суб'єкта оціночної діяльності № 133/2023 від 14.03.2023, виданий Фондом державного майна України.
ОСОБА_2 має відповідну кваліфікацію на проведення оцінки нерухомого майна, машин та обладнання, нематеріальних активів, згідно з міжнародними стандартами оцінки, чинний статус World Recognized Valuer (WRV), сертифікат визнання Всесвітньою Асоціацією оціночних організацій (WAVO-WRV) № WRV-PUAVS/2025-03/52 від 31.10.2020.
Романченко О.О. має необхідну національну кваліфікацію на проведення оцінки цілісних майнових комплексів, паїв, цінних паперів, майнових прав та нематеріальних активів, у тому числі прав на об'єкти інтелектуальної власності, кваліфікаційне свідоцтво оцінювача ЦМК №340 від 17.03.2007.
Відповідно до частини першої статті 142 Господарського кодексу України прибуток (доход) суб'єкта господарювання є показником фінансових результатів його господарської діяльності, що визначається шляхом зменшення суми валового доходу суб'єкта господарювання за певний період на суму валових витрат та суму амортизаційних відрахувань.
Згідно з частиною другою цієї статті Господарського кодексу України склад валового доходу та валових витрат суб'єктів господарювання визначається законодавством.
Доведення факту наявності таких збитків та їх розміру, а також причинно-наслідкового зв'язку між правопорушенням і збитками покладено на позивача.
Отже збитки - це об'єктивне зменшення будь-яких майнових благ сторони, що обмежує його інтереси як учасника певних господарських відносин і проявляється у витратах, зроблених кредитором, втраті або пошкодженні майна, а також у не одержаних кредитором доходах, які б він одержав, якби зобов'язання було виконано боржником.
Реальні збитки - це втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також втрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права.
Упущена вигода - це доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене.
При цьому неодержаний дохід (упущена вигода) - це рахункова величина втрат очікуваного приросту в майні, що базується на документах, які беззастережно підтверджують реальну можливість отримання потерпілим суб'єктом господарювання грошових сум (чи інших цінностей), якби учасник відносин у сфері господарювання не допустив правопорушення.
Пред'явлення вимоги про відшкодування неодержаних доходів (упущеної вигоди) покладає на позивачів обов'язок довести, що ці доходи (вигода) не є абстрактними, а могли б бути ним реально отримані при належному виконанні зобов'язання і тільки неправомірні дії відповідача-1 стали єдиною і достатньою причиною, яка позбавила можливості їх отримання.
Тобто, вимагаючи відшкодування збитків у вигляді упущеної вигоди, особа повинна довести, що за звичайних обставин вона мала реальні підстави розраховувати на одержання певного доходу.
Натомість наявність теоретичного обґрунтування можливості отримання доходу не є підставою для його стягнення.
У цих висновках Суд звертається до сталої правової позиції в питанні критеріїв та підстав для стягнення упущеної вигоди, що неодноразово та послідовно викладалась, зокрема Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 30.05.2018 у справі № 750/8676/15-ц, а також Верховним Судом, зокрема в постановах: від 13.12.2018 у справі № 923/700/17, від 11.11.2019 у справі № 904/7601/17, від 12.11.2019 у справі № 910/9278/18, від 12.08.2020 у справі № 910/15883/14, від 27.08.2019 у справі № 910/9095/18, від 26.02.2020 у справі № 914/263/19, від 10.06.2020 у справі №910/12204/17, від 16.06.2021 у справі № 910/14341/18.
У зв'язку із викладеним для правильного вирішення спору, пов'язаного з відшкодуванням шкоди, важливе значення має розподіл між сторонами обов'язку доказування, тобто визначення, які юридичні факти повинен довести позивач або відповідач.
За загальним правилом судового процесу, закріпленим в статті 74 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Отже, на позивача покладений обов'язок доведення факту спричинення збитків, обґрунтувати їх розмір, довести безпосередній причинний зв'язок між правопорушенням та заподіянням збитків і розмір відшкодування. Важливим елементом доказування наявності збитків є встановлення причинного зв'язку між протиправною поведінкою та шкодою, яка заподіяна у розмірі, заявленому позивачем.
Відповідно до Звіту про оцінку нерухомого майна №1-19-06/24 інвестиційна вартість земельної ділянки, кадастровий номер 0111200000:01:006:0132, що розташована за адресою: Автономна Республіка Крим, м. Керч, вул. Айвазовського, 29 та належить Товариству з обмеженою відповідальністю "Автотехцентр сервіс" станом на 31.12.2013 становить 29 563 421 доларів США.
Викладені вище обставини, що підтверджують факт завдання Позивачу шкоди у розмірі інвестиційної вартості земельної ділянки, кадастровий номер 0111200000:01:006:0132, що розташована за адресою: Автономна Республіка Крим, м. Керч, вул. Айвазовського, 29 та належить Товариству з обмеженою відповідальністю "Автотехцентр сервіс" станом на 31.12.2013 у сумі 29 563 421 доларів США.
Причинний зв'язок між протиправною поведінкою та збитками виражається в тому, що збитки мають виступати об'єктивним наслідком поведінки заподіювача збитків.
Завдана шкода є об'єктивним наслідком вчиненої Відповідачем-1 експропріації земельної ділянки та розташованого на ній нерухомого майна, оскільки саме така експропріація призвела до остаточної втрати фактичного та юридичного контролю Позивача над земельною ділянкою в межах правового режиму, який де-факто діє на окупованій території АРК.
Так, з дати фактичної експропріації (24.05.2023) в межах правового режиму, який де-факто діє на окупованій території АРК Позивач не має жодних прав щодо земельної ділянки та розташованого на ній нерухомого майна, а отже і не має правової підстави для отримання доходів від експлуатації такого об'єкту, оскільки їх власником є Республіка Крим як суб'єкт у складі РФ.
Згідно приписів статті 614 Цивільного кодексу України, особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов'язання. Відсутність своєї вини доводить особа, яка порушила зобов'язання. Відповідно, відсутність вини Відповідача-1 у завданні збитків Позивачу внаслідок фактичної експропріації земельної ділянки та розташованого на ній нерухомого майна, що належить до обов'язку доказування Відповідача-1.
Причинний зв'язок між протиправною поведінкою відповідача-1 та збитками виражається в тому, що збитки мають виступати об'єктивним наслідком поведінки заподіювача збитків.
Згідно пункту 29 Загальних засад оцінки збитків, завданих майну та майновим правам внаслідок збройної агресії Російської Федерації, який є додатком до порядку визначення шкоди та збитків, завданих Україні внаслідок збройної агресії Російської Федерації, затвердженому Постановою № 326, під час розроблення методик оцінки шкоди та збитків, передбачених пунктом 5 зазначеного порядку, в оціночних процедурах враховуються такі загальні методичні настанови: процедури оцінки реальних збитків, упущеної вигоди і потреб у відновленні пошкодженого та (або) знищеного майна здійснюється в умовних одиницях (функціональна валюта) - доларах США. Отриманий результат оцінки підлягає конвертації в національну валюту за поточним курсом Національного банку на дату оцінки.
За такого, у Звіті про оцінку нерухомого майна визначено у доларах США.
Враховуючи вищевикладене, позивачем належним чином виконано свій обов'язок доказування заявленої вимоги про відшкодування шкоди за стандартом доказування, що застосовується для її доказування.
Згідно з частиною 1, частиною 4 статті 3 Закону України "Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні" оцінка майна, майнових прав (далі - оцінка майна) - це процес визначення їх вартості на дату оцінки за процедурою, встановленою нормативно-правовими актами, зазначеними в статті 9 цього Закону (далі - нормативно-правові акти з оцінки майна), і є результатом практичної діяльності суб'єкта оціночної діяльності. Процедури оцінки майна встановлюються нормативно-правовими актами з оцінки майна.
Незалежною оцінкою майна вважається оцінка майна, що проведена суб'єктом оціночної діяльності - суб'єктом господарювання. У випадках проведення незалежної оцінки майна складається звіт про оцінку майна. Вимоги до звіту про оцінку майна встановлюються відповідно до статті 12 цього Закону.
Звіт про оцінку майна є документом, що містить висновки про вартість майна та підтверджує виконані процедури з оцінки майна суб'єктом оціночної діяльності - суб'єктом господарювання відповідно до договору. Звіт підписується оцінювачами, які безпосередньо проводили оцінку майна, і скріплюється підписом керівника суб'єкта оціночної діяльності (частина 1 статті 3 Закону України "Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні").
Відповідно до частини 1 статті 5 Закону України "Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні" суб'єктами оціночної діяльності є суб'єкти господарювання зареєстровані в установленому законодавством порядку фізичні особи - суб'єкти підприємницької діяльності, а також юридичні особи незалежно від їх організаційно-правової форми та форми власності, які здійснюють господарську діяльність, у складі яких працює хоча б один оцінювач, та які отримали сертифікат суб'єкта оціночної діяльності відповідно до цього Закону, а згідно частиною 1 статті 6 вказаного Закону, оцінювачами можуть бути громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які склали кваліфікаційний іспит та одержали кваліфікаційне свідоцтво оцінювача відповідно до вимог цього Закону.
Оцінивши вказаний Звіт про оцінку нерухомого майна, складений ТОВ "БІ ВІ АР"; оцінювачі: ОСОБА_2 , Романченко О.О., які діяли у складі суб'єкта оціночної діяльності ТОВ "БІ ВІ АР", суд вважає їх належними та достовірними доказами на підтвердження дійсного розміру збитків на загальну суму 29 563 421 доларів США, що еквівалентно 1 208 620 646,35 грн. завданих позивачу внаслідок протиправних дій відповідача-1.
Отже, вимоги позивача до відповідача-1 є обґрунтованими, підтвердженими матеріалами справи.
Щодо позовних вимог про стягнення з ОСОБА_1 збитків у розмірі 200 000,00 грн.
Щодо вимог до Відповідача-2, позивач посилається на те, що ОСОБА_1 як директор Товариства з обмеженою відповідальністю "Автотехцентр сервіс" не вчинив дій щодо звернення з позовом до суду до відповідача-1 про відшкодування шкоди, завданої окупацією АРК, натомість здійснив розпорядження спірним майном шляхом внесення його до статутного капіталу юридичної особі із назвою "ООО "БТО Сервис" (вказані дії є нікчемними в силу статті 13 Закону України "Про створення вільної економічної зони "Крим" в редакції станом на час вчинення таких дій).
Позивач зазначає, що у разі належного виконання Відповідачем-2 своїх обов'язків керівника Позивача, Позивач восени 2016 року міг отримати судове рішення, яке набрало законної сили, про стягнення з Відповідача-1 шкоди за позбавлення Позивача Законного Очікування у розмірі 29 456 927 доларів США.
Однак купівельна спроможність долара США 01.01.2017 та зараз є абсолютно
різними - купівельній спроможності 29 563 421 доларів США у 2017 році відповідає
37 292 959 доларів США у 2024 році. Втрата купівельної спроможності вартості законного очікування з 2017 по 2024 рік становить 7 729 538 доларів США, що є прямими збитками позивача від протиправної бездіяльності відповідача-2 як директора позивача із захисту його прав, однак позивачем заявлено про стягнення з відповідача-2 збитків у розмірі 200 000,00 грн.
Відповідно до частин 1, 3, 4 статті 92 Цивільного кодексу України передбачено, що юридична особа набуває цивільних прав та обов'язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону.
Орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов'язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень.
Якщо члени органу юридичної особи та інші особи, які відповідно до закону чи установчих документів виступають від імені юридичної особи, порушують свої обов'язки щодо представництва, вони несуть солідарну відповідальність за збитки, завдані ними юридичній особі.
Згідно з статті 97 Цивільного кодексу України управління товариством здійснюють його органи, до яких відносяться загальні збори його учасників і виконавчий орган, якщо інше не встановлено законом.
Відповідно до частин 1, 2 статті 99 Цивільного кодексу України загальні збори товариства своїм рішенням створюють виконавчий орган та встановлюють його компетенцію і склад.
Виконавчий орган товариства може складатися з однієї або кількох осіб. Виконавчий орган, що складається з кількох осіб, приймає рішення у порядку, встановленому абзацом першим частини другої статті 98 цього Кодексу.
За змістом частин 2, 3 статті 65 Господарського кодексу України, власник здійснює свої права щодо управління підприємством безпосередньо або через уповноважені ним органи відповідно до статуту підприємства чи інших установчих документів. Для керівництва господарською діяльністю підприємства власник (власники) безпосередньо або через уповноважені органи чи наглядова рада такого підприємства (у разі її утворення) призначає (обирає) керівника підприємства, який є підзвітним власнику, його уповноваженому органу чи наглядовій раді. Керівник підприємства, головний бухгалтер, члени наглядової ради (у разі її утворення), виконавчого органу та інших органів управління підприємства відповідно до статуту є посадовими особами цього підприємства. Статутом підприємства посадовими особами можуть бути визнані й інші особи.
Частиною 5 статті 65 Господарського кодексу України визначено, що керівник підприємства без доручення діє від імені підприємства, представляє його інтереси в органах державної влади і органах місцевого самоврядування, інших організаціях, у відносинах з юридичними особами та громадянами, формує адміністрацію підприємства і вирішує питання діяльності підприємства в межах та порядку, визначених установчими документами.
Згідно з частин 1 - 4 статті 62 Закону України "Про господарські товариства" у товаристві з обмеженою відповідальністю створюється виконавчий орган: колегіальний (дирекція) або одноособовий (директор). Дирекцію очолює генеральний директор. Членами виконавчого органу можуть бути також і особи, які не є учасниками товариства. Дирекція (директор) вирішує усі питання діяльності товариства, за винятком тих, що належать до виключної компетенції загальних зборів учасників. Загальні збори учасників товариства можуть винести рішення про передачу частини повноважень, що належать їм, до компетенції дирекції (директора). Дирекція (директор) підзвітна загальним зборам учасників і організує виконання їх рішень. Дирекція (директор) не вправі приймати рішення, обов'язкові для учасників товариства. Дирекція (директор) діє від імені товариства в межах, встановлених даним Законом та установчими документами.
Відповідно до частини 2 статті 89 Господарського кодексу України, посадові особи несуть цивільно-правову, адміністративну, фінансову та кримінальну відповідальність за шкоду та збитки, завдані ними господарському товариству, у порядку та у випадках, передбачених законом.
Статтею 174 Господарського кодексу України передбачено, що господарські зобов'язання можуть виникати, зокрема, внаслідок заподіяння шкоди суб'єкту або суб'єктом господарювання.
З матеріалів справи вбачається, що з 24.07.2015 ОСОБА_1 обійняв посаду директора Товариства з обмеженою відповідальністю "Автотехцентр сервіс".
Вирішуючи питання притягнення відповідача-2 до відповідальності, суд враховує правові висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22.10.2019 у справі № 911/2129/17 та постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 19.02.2020 у справі № 904/3852/18, згідно з якими для застосування такої міри відповідальності як відшкодування збитків необхідною є наявність усіх чотирьох загальних умов відповідальності, а саме: протиправна поведінка; збитки; причинний зв'язок між протиправною поведінкою та завданими збитками; вина.
Протиправна поведінка особи може виявлятися у прийнятті нею неправомірного рішення або у неправомірній поведінці (діях або бездіяльності). Протиправною у цивільному праві вважається поведінка, яка порушує імперативні норми права або санкціоновані законом умови договору, внаслідок чого порушуються права іншої особи.
Протиправна поведінка посадової особи полягає у неналежному та недобросовісному виконанні певних дій, без дотримання меж нормального господарського ризику, з особистою заінтересованістю чи при зловживанні своїми посадовими обов'язками за власним умислом (розсудом), прийнятті очевидно необачних, марнотратних та завідомо корисливих на користь такої посадової особи рішень.
Як встановлено судом, нерухоме майно втрачено позивачем внаслідок тимчасової окупації Російською Федерацією Автономної Республіки Крим та міста Севастополь (частина 2 статті 1 Закону України № 1207-VІІ), а також прийняття Постанови від 24.05.2023 №1784-2/23, якою до переліку об'єктів, які є власністю Республіки Крим, включено майно, що належить позивачу (земельна ділянка та нерухоме майно, що на ній розташоване за адресою: Автономна Республіка Крим, м. Керч, вул. Айвазовсбьього, 29), тобто майно вибуло з власності позивача з незалежних від посадових осіб підстав, тому в діях директора ОСОБА_1 відсутня вина.
Отже, матеріалами справи не підтверджується наявність в діях відповідача-2 елементів складу цивільного правопорушення, зокрема вини, що виключає притягнення до цивільної відповідальності у вигляді відшкодування збитків у заявленій позивачами сумі та є підставою для відмови у задоволенні позову в цій частині.
Щодо відсутності підстав для застосування суверенного судового імунітету Відповідача-1 у цьому спорі.
Статтею 11 Господарського процесуального кодексу України унормовано, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права.
Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Водночас, підтримання юрисдикційного імунітету РФ позбавить Позивачів ефективного доступу до суду для захисту своїх прав, що є несумісним з положеннями пункту 1 статті 6 Конвенції.
Право на звернення до суду (право на захист у процесуальному розумінні) гарантується Конституцією України та законами України.
Відповідно до частини 1 статті 4 Господарського процесуального кодексу України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом.
Положення цієї статті ґрунтуються на нормах Конституції України, які закріплюють обов'язок держави забезпечувати захист прав і свобод людини і громадянина судом (ст.55 Конституції України).
У статті 129 Конституції України закріплені основні засади судочинства, які є конституційними гарантіями права на судовий захист.
Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Відповідно до прецедентної практики ЄСПЛ "у випадках, коли застосування правила державного імунітету від юрисдикції обмежує здійснення права на доступ до суду, суд має встановити, чи обставини справи виправдовують таке обмеження" (Sabeh EI Leil v. France, (заява №34869/05), рішення від 29 червня 2011 року, § 51; Oleynikov v. Russia, (заява №36703/04), рішення від 14 березня 2013 року, § 59.
Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ, обмеження права на справедливий суд, зокрема шляхом застосування судового імунітету держави, є таким що відповідає пункту 1 статті 6 Конвенції лише у разі, якщо таке обмеження: 1) переслідує законну мету, 2) є пропорційне меті, яка переслідується, та 3) не порушує самої сутності права на доступ до суду (Ashingdane v. the United Kingdom (заява № 8225/78), рішення від 28.05.1985, § 57; Oleynikov v. Russia, (заява №36703/04), рішення від 14 березня 2013 року, § 55; Fogarty v. the United Kingdom, (заява №37112/97), рішення від 21 листопада 2001 року, § 33; Cudak v. Lithuania, (заява № 15869/02), рішення від 23 березня 2010 року, § 55).
ЄСПЛ неодноразово визнавав, що "надання імунітету державі в ході цивільного судочинства переслідує законну мету дотримання міжнародного права для сприяння ввічливості та добрих відносин між державами через повагу до суверенітету іншої держави» (Wallishauser v. Austria, (заява № 156/04), рішення від 17.07.2012, § 60; Oleynikov v. Russia, (заява №36703/04), рішення від 14 березня 2013 року, § 60; Cudak v. Lithuania, (заява № 15869/02), рішення від 29 червня 2011 року, § 52).
Таким чином, у контексті наведеної практики ЄСПЛ, застосування судового імунітету Російської Федерації у справі за позовом про відшкодування шкоди повинно мати законну мету, зокрема сприяння ввічливості та добрих відносин між державами через дотримання міжнародного права.
Разом з тим, збройна агресія проти України, окупація її території здійснена РФ в порушення основоположних принципів і норм міжнародного права, зокрема Статуту ООН, повністю нівелюють, з ініціативи РФ, питання ввічливості та добрих відносин між країнами.
Це позбавляє застосування судового імунітету Російської Федерації, що обмежує право позивачів на справедливий суд, законної мети.
Відповідно до прецедентної практики ЄСПЛ, "обмеження буде несумісне з пунктом 1 статті 6 Конвенції, якщо ...не існує розумної пропорції між використовуваними засобами та метою, яка переслідується". Також, при розгляді питання про доступ до суду в контексті застосування юрисдикційного імунітету держави, "необхідно переконатися, що обмеження, що застосовуються, не обмежують і не скорочують доступ, що залишився особі, таким чином або такою мірою, що порушується сама сутність права [доступу до суду]" Ashingdane v the United Kingdom (скарга № 8225/78), рішення від 28 травня 1985 року, § 57; Oleynikov v. Russia (скарга № 36703/04), рішення від 14 березня 2013 року, § 55). В іншому випадку, повне перешкоджання у розгляді справи, без будь-якої провини з боку позивача, буде суперечити пункту 1 статті 6 Конвенції 1950 року (McElhinney v. Ireland (скарга № 31253/96), рішення від 21 листопада 2001 року, Окрема думка Судді L. Лукейдіса).
При цьому, не існує жодної розумної підстави припустити, що порушене право позивача, за захистом якого він звернувся до українського суду, могло би бути захищене шляхом подання позову до суду, в якому би Російська Федерація не користувалася судовим імунітетом, тобто до суду Російської Федерації.
Таким чином, звернення Позивача до українського суду є єдиним розумно доступним засобом захисту права, позбавлення якого означало би позбавлення такого права взагалі, тобто заперечувало б саму сутність такого права.
Враховуючи викладене, суд вважає, що право позивача на належне та ефективне відшкодування збитків повинно бути захищене, а судовий імунітет не повинен бути перешкодою для такого відшкодування у тих виняткових обставинах, коли немає інших механізмів відшкодування.
Судовий імунітет РФ не застосовується з огляду на звичаєве міжнародне право, кодифіковане в Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності (2004).
Частина перша статті 79 Закону України "Про міжнародне приватне право" встановлює судовий імунітет, відповідно до якого пред'явлення позову до іноземної держави, залучення іноземної держави до участі у справі як відповідача або третьої особи, накладення арешту на майно, яке належить іноземній державі та знаходиться на території України, застосування щодо такого майна інших засобів забезпечення позову і звернення стягнення на таке майно можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним договором України або законом України.
Міжнародно-правові норми про юрисдикційний імунітет держави уніфіковано у двох конвенціях: Європейській конвенції про імунітет держав, прийнятій Радою Європи 16.05.1972, та Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності, прийнятій резолюцією 59/38 Генеральної Асамблеї ООН 02.12.2004.
Ці Конвенції втілюють концепцію обмеженого імунітету держави, визначають, в якій формі є можливою відмова держави від імунітету ("явно виражена відмова від імунітету" на підставі укладеного міжнародного договору чи контракту, або "відмова від імунітету, яка передбачається", коли іноземна держава вступає у судовий процес і подає зустрічний позов у суді іноземної держави), а також закріплюють перелік категорій справ, у яких держава не користується імунітетом у суді іншої держави-учасниці.
Як Європейська конвенція про імунітет держав 1972 року (стаття 11), так і Конвенція ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності 2004 року (стаття 12) передбачають, що Договірна держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції при розгляді справи в суді іншої Договірної держави, який зазвичай має компетенцію розглядати справи, які стосуються грошової компенсації (відшкодування) у разі смерті чи заподіяння тілесного ушкодження особі чи заподіяння шкоди майну або його втрати в результаті дій чи бездіяльності держави, якщо така дія чи бездіяльність мали місце повністю або частково на території держави суду.
Відповідно до загальноприйнятої та усталеної практики міжнародних судових органів, держава може бути пов'язана положеннями міжнародного договору, навіть якщо вона не ратифікувала такий договір, якщо положення такого договору відображають звичаєве міжнародне право (Рішення Міжнародного Суду ООН у справі North Sea Continental Shelf (ФРН проти Нідерландів) від 20.02.1969, § 71; рішення ЄСПЛ у справі Cudak v. Lithuania (заява № 15869/02), рішення від 23.03.2010, § 66).
Відповідно до рішення ЄСПЛ у справі Oleynikov v. Russia, якщо національні суди підтримують юрисдикційний імунітет держави без будь-якого аналізу застосовних принципів звичаєвого міжнародного права, такі суди порушують право заявника на доступ до суду навіть у тих випадках, коли юрисдикційний імунітет підлягає застосуванню (Oleynikov v. Russia (скарга № 36703/04), рішення від 14 березня 2013 року, §§ 71-73).
Таким чином, суд аналізує питання про застосування юрисдикційного імунітету в даній справі з огляду на положення звичаєвого міжнародного права.
Як зазначив ЄСПЛ у справах Cudak v. Lithuania та Oleynikov v. Russia: "застосування абсолютного державного імунітету явно розмивалося протягом багатьох років, зокрема, у зв'язку із прийняттям Генеральною Асамблеєю Організації Об'єднаних Націй Конвенції про юрисдикційні імунітети держав та їх власності у 2004 році" (Cudak v. Lithuania (скарга № 15869/0256), рішення від 23 березня 2010 року, § 64; Sabeh El Leil v. France (скарга № 34869/05), рішення від 29 червня 2011 року, § 53; Oleynikov v. Russia (скарга № 36703/04), рішення від 14 березня 2013 року, § 61).
Таким чином, концепція судового імунітету держави зазнала обмежень з огляду на динамічний розвиток звичаєвого міжнародного права.
Більше того, у рішенні ЄСПЛ у справі v Russia, ЄСПЛ підтвердив вищевказану позицію. ЄСПЛ встановив, що Російська Федерація не ратифікувала Конвенцію ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності (2004), але й не заперечила їй, підписавши конвенцію 01 грудня 2006 року. З огляду на вказане, вирішуючи питання порушення права заявника на доступ до суду у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції 1950 року, ЄСПЛ застосував положення Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності (2004) на основі звичаєвого міжнародного права (Oleynikov v. Russia (скарга № 36703/04), рішення від 14 березня 2013 року, § 68).
Вказану правову позицію підтвердив Верховний Суд у пункті 75 постанови від 25 січня 2019 року у справі № 796/165/18 (провадження № 61-44159ав18) про визнання та надання дозволу на виконання арбітражного рішення про стягнення сум компенсації з Російської Федерації.
Відповідно до статті 12 "Шкода особі та шкода власності" Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності (2004), що відображає звичаєве міжнародне право, держава не має права посилатися на судовий імунітет у справах, пов'язаних із завданням шкоди здоров'ю, життю та майну, якщо така шкода повністю або частково завдана на території держави суду та якщо особа, яка завдала шкоду, у цей час перебувала на території держави суду.
Враховуючи вищенаведене, Верховний Суд доходить висновку, що стаття 12 Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності (2004) підлягає застосуванню відповідно до звичаєвого міжнародного права як кодифікований звід звичаєвих норм міжнародного права.
Стаття 12 Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності (2004) відображає підставу для обмеження судового імунітету іноземної держави внаслідок завдання фізичної шкоди особі або збитків майну, так званий "деліктний виняток" ("tort exception").
Умовами, необхідними для застосування "деліктного винятку", є: 1) принцип територіальності: місце дії/бездіяльності має бути на території держави суду; 2) присутність автора дії/бездіяльності на території держави суду в момент вчинення дії/бездіяльності (агента чи посадової особи іноземної держави); 3) дія/бездіяльність ймовірно може бути привласнена державі; 4) відповідальність за дії/бездіяльність передбачена положеннями законодавства держави суду; 5) завдання смерті, фізичної шкоди особі, збитків майну чи його втрата; 6) причинно-наслідковий зв'язок між діями/бездіяльністю і завданням смерті, фізичної шкоди особі або збитків майну чи його втратою.
Отже, суд вважає, що у питанні застосування імунітету держави від юрисдикції відповідні норми не можна тлумачити абстрактно або у відриві від встановлених фактичних обставин справи. Необхідно повністю враховувати особливості та обставини кожної справи, а також фактори, що лежать в її основі.
У цьому випадку йдеться про вимоги щодо відшкодування збитків за неправомірні дії, допущені Російською Федерацією при відсутності альтернативних засобів відшкодування збитків.
Враховуючи вищенаведені обставини, а також факт відсутності інших ефективних засобів судового захисту порушеного права позивача, суд виснує, що судовий імунітет Російської Федерації не підлягає застосуванню з огляду на завдання збройними силами Російської Федерації шкоди майну позивача, що є винятком до судового імунітету держави відповідно до звичаєвого міжнародного права.
Судовий імунітет Російської Федерації не підлягає застосуванню з огляду на порушення Російською Федерацією державного суверенітету України, а отже, не є здійсненням Російською Федерацією своїх суверенних прав, що охороняються судовим імунітетом.
Особливістю правового статусу держави як суб'єкта міжнародних відносин є наявність у неї імунітету, який ґрунтується на загальному принципі міжнародного права "рівний над рівним не має влади і юрисдикції".
Подібні висновки викладено Верховним Судом у постанові від 14 квітня 2022 року у справі № 308/9708/19 (провадження № 61-18782 св 21).
Таким чином, концепція судового імунітету держави базується на міжнародно-правовому принципі суверенної рівності держав.
Водночас слід зважати, що починаючи з 2014 року РФ чинить злочин агресії проти України та здійснює тимчасову окупацію частини території України.
В преамбулі Закону України № 1207-VІІ "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України" (Закон № 1207-VІІ) зазначено, що:
- збройна агресія Російської Федерації розпочалася з неоголошених і прихованих вторгнень на територію України підрозділів збройних сил та інших силових відомств Російської Федерації, а також шляхом організації та підтримки терористичної діяльності, а 24 лютого 2022 року переросла в повномасштабне збройне вторгнення на суверенну територію України,
- Російська Федерація чинить злочин агресії проти України та здійснює тимчасову окупацію частини її території за допомогою збройних формувань Російської Федерації, що складаються з регулярних з'єднань і підрозділів, підпорядкованих Міністерству оборони Російської Федерації, підрозділів та спеціальних формувань, підпорядкованих іншим силовим відомствам Російської Федерації, їхніх радників, інструкторів та іррегулярних незаконних збройних формувань, озброєних банд та груп найманців, створених, підпорядкованих, керованих та фінансованих Російською Федерацією, а також за допомогою окупаційної адміністрації Російської Федерації, яку складають її державні органи і структури, функціонально відповідальні за управління тимчасово окупованими територіями України, та підконтрольні Російській Федерації самопроголошені органи, які узурпували виконання владних функцій на тимчасово окупованих територіях України,
- дії Російської Федерації на території України грубо порушують принципи та норми міжнародного права.
При цьому військова агресія та окупація РФ територій України є не тільки порушенням суверенітету й територіальної цілісності України, але й порушенням основоположних принципів та норм міжнародного права.
Зокрема, у пункті 4 частини першої статті 2 Статуту ООН закріплений принцип, згідно з яким всі члени Організації Об'єднаних Націй утримуються у їх міжнародних відносинах від загрози силою чи її застосування як проти територіальної недоторканності чи політичної незалежності будь-якої держави, так і будь-яким іншим чином, несумісним з Цілями Об'єднаних Націй.
Суд керується тим, що дії РФ вийшли за межі її суверенних прав, оскільки будь-яка іноземна держава не має права здійснювати збройну агресію проти іншої країни, окуповувати її територію тощо. Вчинення актів збройної агресії, окупації іноземною державою не є реалізацією її суверенних прав, а свідчить про порушення зобов'язання поважати суверенітет та територіальну цілісність іншої держави - України, що закріплено у Статуті ООН.
У постанові від 14 квітня 2022 року у наведеній вище справі № 308/9708/19 Верховний Суд дійшов висновку, що на Російську Федерацію не поширюється судовий імунітет, оскільки "вчинення актів збройної агресії іноземною державою не є реалізацією її суверенних прав, а свідчить про порушення зобов'язання поважати суверенітет та територіальну цілісність іншої держави - України, що закріплено в Статуті ООН".
Суд констатував, що починаючи з 2014 року, немає необхідності в направленні до посольства Російської Федерації України запитів щодо згоди Російської Федерації бути відповідачем у справах про відшкодування шкоди у зв'язку з вчиненням Російською Федерацією збройної агресії проти України й ігноруванням нею суверенітету та територіальної цілісності Української держави. А з 24.02.2022 таке надсилання неможливе ще й з огляду на розірвання дипломатичних відносин України з Російською Федерацією.
У Постановах від 18.05.2022 у справах № 428/11673/19 та № 760/17232/20-ц Касаційний цивільний суд Верховного Суду розширив правові висновки, згідно з якими підтримання юрисдикційного імунітету РФ позбавить позивача ефективного доступу до суду для захисту своїх прав, що є несумісним з положеннями пункту 1 статті 6 Конвенції.
Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 12.05.2022 у справі № 635/6172/17 (п. 49) підтримала правовий висновок, викладений у постанові від 14.04.2022 у справі №308/9708/19 колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду, стосовно того, що суд України, розглядаючи справу, де відповідачем визначено РФ, суд України має право ігнорувати імунітет цієї країни та розглядати справи про відшкодування шкоди, завданої фізичній особі в результаті збройної агресії РФ, за позовом, поданим саме до цієї іноземної країни.
Також Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 12.05.2022 у справі №635/6172/17 (п. 50) дійшла висновку, що РФ як держава-окупант відповідно до IV Гаазької конвенції про закони і звичаї війни на суходолі та додатка до неї: Положення про закони і звичаї війни на суходолі від 18 жовтня 1907 року, Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року та Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол І), від 8 червня 1977 року несе відповідальність за порушення захисту прав цивільного населення.
Відшкодування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної внаслідок тимчасової окупації держави Україна, юридичним особам, громадським об'єднанням, громадянам України, іноземцям та особам без громадянства, у повному обсязі покладається на Російську Федерацію як на державу, що здійснює окупацію (частини п'ята та дев'ята статті 5 Закону України № 1207-VІІ "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України").
Суд, визначаючи, чи поширюється на Російську Федерацію судовий імунітет у даній справі, врахував таке:
предметом позову до Відповідача-1 є відшкодування шкоди у зв'язку з фактичною втратою земельної ділянки та розташованого на ній нерухомого майна Позивачем внаслідок незаконної окупації Відповідачем-1 території АРК та невиконання ним міжнародних зобов'язань із забезпечення прав власності Позивача на вказане майно, внаслідок чого земельна ділянка та розташоване на ній нерухоме майна є фактично експропрійованим Республікою Крим та, відповідно, втраченим Позивачем;
місце завдання шкоди є територія суверенної держави Україна;
вчинення актів збройної агресії РФ не є реалізацією її суверенних прав, а свідчить про порушення зобов'язання поважати суверенітет та територіальну цілісність іншої держави - України, що закріплено в Статуті ООН;
національне законодавство України виходить із того, що за загальним правилом шкода, завдана в Україні особі в результаті протиправних дій будь-якої іншої особи (суб'єкта), може бути відшкодована за рішенням суду України (за принципом генерального делікту).
Суд також зважає на те, що вчинення РФ з 2014 року збройної агресії проти України не припиняється, тим самим Російська Федерація заперечує суверенітет України, а тому й зобов'язань дотримуватися суверенітету вказаної держави та поважати його на цей час немає.
Отже, вчинивши неспровокований та повномасштабний акт збройної агресії проти Української держави, Російська Федерація не вправі надалі посилатися на свій судовий імунітет заперечуючи тим самим юрисдикцію судів України на розгляд та вирішення справ про відшкодування шкоди, завданої такими актами агресії.
Таким чином, звертаючись із позовом до РФ для правильного вирішення спору Позивачі не потребують згоди компетентних органів держави РФ на розгляд справи у судах України або наявності міжнародної угоди між Україною та РФ з цього питання.
Щодо визначення суми відшкодування в доларах США.
Згідно зі статтею 99 Конституції України грошовою одиницею України є гривня.
Відповідно до вимог статті 192 Цивільного кодексу України гривня є законним платіжним засобом на території України. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.
Відповідно до статті 13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Відповідно до правових висновків Верховного Суду, надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, судам належить зважати і на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції. Так, у рішенні від 15.11.1996 року у справі "Чахал проти Об'єднаного Королівства" ЄСПЛ зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі засоби правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань.
ЄСПЛ указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом. Аналіз наведеного дає підстави для висновку, що законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень статей 55, 124 Конституції України та статті 13 Конвенції, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом. Вимога на захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та характеру правопорушення, забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування. Тобто, ефективний спосіб захисту має бути таким, що відповідає змісту порушеного права, та таким, що забезпечує реальне поновлення прав особи, за захистом яких вона звернулась до суду, відповідно до вимог законодавства.
Наведені правові висновки Верховного Суду становлять усталену судову практику та викладені, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17 (п. 57), від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16 (п. 40), від 30.01.2019 у справі №569/17272/15-ц, від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц (п. 89), від 16.06.2020 у справі № 145/2047/16-ц (п. 7.23); у постановах Верховного Суду від 22.01.2019 у справі №912/1856/16, від 14.05.2019 у справі №910/11511/18.
Також Велика Палата Верховного Суду зауважує, що судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Такі висновки сформульовані в пункті 63 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі №910/3009/18.
Відповідно до абз. 10 п. 9 рішення Конституційного Суду України від 30.01.2003 у справі № 1-12/2003, за своєю суттю в цілому правосуддя в Україні як таке, що відбулося та фактично було реальним, а не формальним, визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.
Відповідно до положень статті 524 Цивільного кодексу України зобов'язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті.
Згідно із статтею 533 Цивільного кодексу України грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях. Якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом. Використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом.
Одночасно, в Україні діє спеціальний нормативно-правовий акт, який регламентує валютний обіг. Так, відповідно до преамбули Закону України "Про валюту і валютні операції" цей закон визначає правові засади здійснення валютних операцій, валютного регулювання та валютного нагляду, права та обов'язки суб'єктів валютних операцій і уповноважених установ та встановлює відповідальність за порушення ними валютного законодавства. Відповідно до частини 2 статті 3 Закону "Про валюту і валютні операції" питання здійснення валютних операцій, основи валютного регулювання та нагляду регулюються виключно цим Законом.
Згідно із частинами 1, 2 статті 5 Закону України "Про валюту і валютні операції" гривня є єдиним законним платіжним засобом в Україні з урахуванням особливостей, встановлених частиною другою цієї статті, і приймається без обмежень на всій території України для проведення розрахунків. Усі розрахунки на території України проводяться виключно у гривні.
Таким чином, Закон України "Про валюту і валютні операції", як спеціальний нормативно-правовий акт у сфері регулювання валютних операцій, визначає гривню як єдиний законний платіжний засіб в межах території України, однак не встановлює обов'язку здійснення платежів з території інших країн на територію України в національній валюті. Більше того, така вимога суперечила б критеріям суверенітету держав, оскільки поширювала б дію нормативно- правових актів України на чужу суверенну територію, що суперечить і доктрині національного права України, і положенням міжнародного права.
Згідно із пунктом 1 статті 1 Закону України "Про валюту і валютні операції" валютна операція - операція, що має хоча б одну з таких ознак: а) операція, пов'язана з переходом права власності на валютні цінності та (або) права вимоги і пов'язаних з цим зобов'язань, предметом яких є валютні цінності, між резидентами, нерезидентами, а також резидентами і нерезидентами, крім операцій, що здійснюються між резидентами, якщо такими валютними цінностями є національна валюта; б) торгівля валютними цінностями; в) транскордонний переказ валютних цінностей та транскордонне переміщення валютних цінностей.
Таким чином, операція щодо сплати нерезидентом суми заподіяної шкоди на підставі рішення суду, що набуло законної сили, підпадає під наведені вище ознаки валютної операції. При цьому, відповідно до пп. "ґ" п. 8 ст. 1 Закону України "Про валюту і валютні операції" іноземні держави (у тому числі і Відповідач-1) підпадають під ознаки нерезидента.
Відповідно до частини 5 статті 3 Закону України "Про валюту і валютні операції" у разі, якщо норма цього Закону чи нормативно-правового акта Національного банку України, виданого на підставі цього Закону, або норми інших нормативно-правових актів Національного банку України допускають неоднозначне (множинне) трактування прав і обов'язків резидентів та нерезидентів у сфері здійснення валютних операцій або повноважень органів валютного нагляду, така норма трактується в інтересах резидентів та нерезидентів.
Згідно із частиною 1 статті 4 Закону України "Про валюту і валютні операції", валютні операції здійснюються без обмежень відповідно до законодавства України, крім випадків, встановлених законами України, що регулюють відносини у сферах забезпечення національної безпеки, запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму чи фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення, виконання взятих Україною зобов'язань за міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, а також випадків запровадження Національним банком України відповідно до цього Закону заходів захисту.
Відповідно до пункту 109 Розділу X Положення про заходи захисту та визначення порядку здійснення окремих операцій в іноземній валюті (затверджене постановою НБУ № 5 від 02.01.2019) за поточними рахунками в іноземній валюті суб'єктів господарювання - резидентів (юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців) здійснюються операції, що не суперечать вимогам законодавства України.
Таким чином, вимога Позивача про стягнення шкоди у іноземній валюті (дол. США) відповідає як матеріальному закону, так і суті господарської діяльності Позивача, а обраний ним спосіб судового захисту у вигляді відшкодування шкоди у іноземній валюті (дол. США) відповідає законодавству та є ефективним.
Щодо предметної та суб'єктної юрисдикції господарських судів.
Згідно із частиною 1 статті 3 Господарського кодексу України під господарською діяльністю у цьому Кодексі розуміється діяльність суб'єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність.
Згідно із частиною 1 статті 133 Господарського кодексу України основу правового режиму майна суб'єктів господарювання, на якій базується їх господарська діяльність, становлять право власності та інші речові права - право господарського відання, право оперативного управління.
Позивач створений та здійснює свою діяльність у формі товариства з обмеженою відповідальністю, є підприємницьким товариством та здійснює підприємницьку діяльність.
При цьому, втрачена земельна ділянка та розташоване на ній нерухоме майно Позивача використовувався за цільовим призначенням у сфері господарської діяльності і були майновою базою для здійснення господарської діяльності Позивача, що підтверджується Звітом про оцінку.
Фактична втрата Позивачем земельної ділянки та розташованого на ній нерухомого майна унеможливило реалізацію господарської діяльності Позивача на основі такого майна, а отже є порушенням прав Позивача на здійснення підприємницької та господарської діяльності.
Відповідно до частини 1 статті 20 Господарського процесуального кодексу України господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку із здійсненням господарської діяльності.
3 огляду на викладене, спір з приводу заподіяння шкоди майну Позивача є спором, пов'язаним із здійсненням господарської діяльності Позивача, а отже на нього поширюється предметна юрисдикція господарських судів.
Щодо територіальної юрисдикції (підсудності).
Відповідно до частини 3 статті 30 Господарського процесуального кодексу України спори, що виникають з приводу нерухомого майна, розглядаються господарським судом за місцезнаходженням майна або основної його частини.
Відповідно до частини 7 статті 30 Господарського процесуального кодексу України спори між юридичною особою та її посадовою особою (у тому числі посадовою особою, повноваження якої припинені) про відшкодування збитків, заподіяних юридичній особі діями (бездіяльністю) її посадової особи, розглядаються господарським судом за місцезнаходженням юридичної особи.
Позов одночасно містить вимоги до Відповідача-1 про відшкодування шкоди, завданої порушенням права власності на нерухоме майно внаслідок тимчасової окупації території АР Крим, а також до Відповідача-2 (як директора Позивача) про відшкодування збитків, завданих Позивачам бездіяльністю директора.
Тобто, позов містить вимоги, які належать до випадків виключної підсудності за статтею 30 Господарського процесуального кодексу України, а саме:
- вимоги щодо відшкодування шкоди, завданої порушенням права власності на нерухоме майно - "спори, що виникають з приводу нерухомого майна" - частина 3 статті 30 Господарського процесуального кодексу України;
- вимоги до директора Позивача про відшкодування збитків, завданих Позивачу (юридичній особі) - "Спори між юридичною особою та її посадовою особою (у тому числі посадовою особою, повноваження якої припинені) про відшкодування збитків, заподіяних юридичній особі діями (бездіяльністю) її посадової особи, розглядаються господарським судом за місцезнаходженням юридичної особи" - частина 7 статті 30 Господарського процесуального кодексу України.
У пунктах 7.43., 7.44. постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.07.2020 у справі № 910/10647/18 зроблено такий висновок: "Правила виключної підсудності справ у спорах, що виникають з корпоративних відносин, передбачають розгляд спорів між позивачем - учасником (засновником) юридичної особи та юридичною особою господарським судом за місцезнаходженням такої юридичної особи як відповідача.
Велика Палата Верховного Суду вважає, що в цьому випадку, коли територіальна підсудність спору може визначатися як за частиною третьою, так і за частиною шостою статті 30 ГПК України, то звернення позивача до Господарського суду міста Києва як належного суду за правилами частини шостої статті 30 Господарського процесуального кодексу України не є порушенням правил виключної підсудності".
Відповідно до пункту 24 Постанови Верховного Суду від 06.09.2022 у справі № 904/8723/21, у разі конкуренції процесуальних норм про виключну підсудність за правилами частини третьої або частини шостої статті 30 Господарського процесуального кодексу України, позивач може самостійно обирати суд, до якого звертатися з позовом.
Слід відзначити, що Позивач (як юридична особа) зареєстрований у Дніпропетровській області, що підтверджується витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, тому звернення позивача до Господарського суду Дніпропетровської області є правомірним.
Відповідно до частини 1 статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.
Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються. Достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи.
Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування.
Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (статті 76-79 Господарського процесуального кодексу України).
Відповідно до статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Щодо розподілу витрат по сплаті судового збору.
Правові засади справляння судового збору, платників, об'єкти та розміри ставок судового збору, порядок сплати, звільнення від сплати та повернення судового збору визначаються Законом України "Про судовий збір".
Відповідно до статті 4 Закону України "Про судовий збір" судовий збір справляється у відповідному розмірі від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі.
Згідно зі статтею 7 Закону України "Про Державний бюджет України на 2024 рік", з урахуванням норм частини 1 статті 4 Закону України "Про судовий збір", прожитковий мінімум на одну особу в розрахунку на місяць для працездатних осіб становить 3 028,00грн.
Відповідно до пунктів 1, 2 частини 2 статті 4 Закону України "Про судовий збір" за подання до господарського суду:
- позовної заяви майнового характеру справляється судовий збір у розмірі 1,5 відсотка ціни позову, але не менше 1 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб і не більше 350 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб;
- позовної заяви немайнового характеру справляється судовий збір у розмірі 1 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
У разі якщо позов подається одночасно кількома позивачами до одного або кількох відповідачів, судовий збір обчислюється з урахуванням загальної суми позову і сплачується кожним позивачем пропорційно долі поданих кожним з них вимог окремим платіжним документом (частина 7 статті 6 Закону України "Про судовий збір").
Від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються, зокрема позивачі - у справах за позовами до держави-агресора Російської Федерації про відшкодування завданої майнової та/або моральної шкоди у зв'язку з тимчасовою окупацією території України, збройною агресією, збройним конфліктом, що призвели до вимушеного переселення з тимчасово окупованих територій України, загибелі, поранення, перебування в полоні, незаконного позбавлення волі або викрадення, а також порушення права власності на рухоме та/або нерухоме майно (пункт 22 статті 5 Закону України "Про судовий збір").
Судовий збір, від сплати якого позивач у встановленому порядку звільнений, стягується з відповідача в дохід бюджету пропорційно розміру задоволених вимог, якщо відповідач не звільнений від сплати судового збору (частина 2 статті 129 Господарського процесуального кодексу України).
Відтак, враховуючи висновок суду про задоволення позовних вимог, стягненню з відповідача-1 до Державного бюджету України підлягає судовий збір у сумі 1 059 624,66 грн.
При зверненні до господарського суду позивачем 17.07.2024. Зарахування судового збору до спеціального фонду державного бюджету України підтверджено випискою.
Згідно зі статтею 129 Господарського процесуального кодексу України, судовий збір за розгляд вимоги про стягнення з ОСОБА_1 збитків покладається на позивача.
Керуючись ст.ст. 2, 46, 73, 74, 76, 77-79, 86, 91, 129, 231, 233, 238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд, -
Позов Товариства з обмеженою відповідальністю "Автотехцентр сервіс" до відповідача-1: Російської Федерації в особі Генеральної прокуратури Російської Федерації, до відповідача-2: ОСОБА_1 про відшкодування шкоди задовольнити частково.
Стягнути з держави Російська Федерація (за стандартом ІSО 3166: повна назва: thе Russian Federation; Аlpha-3 код: RUS; числовий код: 643) в особі Генеральної прокуратури Російської Федерації (125993, Російська Федерація, м. Москва, вул. Велика Дмитрівка, 15а, будова 1, основний державний реєстраційний номер 1037739514196) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Автотехцентр сервіс" (49000, Дніпропетровська область, м. Дніпро, вул. Качалова, буд. 1, код ЄДРПОУ 33564657) в рахунок відшкодування майнової шкоди грошові кошти у розмірі 29 563 421 доларів США, гривневий еквівалент за курсом Національного банку України на дату подання позову становить 1 208 620 646,35 грн.
Стягнути з держави Російська Федерація (за стандартом ІSО 3166: повна назва: thе Russian Federation; Аlpha-3 код: RUS; числовий код: 643) в особі Генеральної прокуратури Російської Федерації (125993, Російська Федерація, м. Москва, вул. Велика Дмитрівка, 15а, будова 1, основний державний реєстраційний номер 1037739514196) в дохід Державного бюджету України судовий збір в розмірі 1 059 624,66 грн.
В задоволенні позовних вимог про стягнення з ОСОБА_1 збитків у розмірі 200 000,00 грн відмовити.
Витрати по сплаті судового збору за розгляд вимоги про стягнення з ОСОБА_1 збитків покласти на позивача.
Накази видати після набрання рішенням законної сили.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Центрального апеляційного господарського суду протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повне рішення складено 18.03.2025
Суддя Ю.А. Бажанова