Справа № 524/11671/24
Провадження №2/524/1614/25
17.03.2025 року місто Кременчук
Автозаводський районний суд міста Кременчука в складі
головуючого судді Мельник Н.П.,
з участю секретаря судового засідання Стешиної В.О.,
позивачки ОСОБА_1 ,
представника позивачки (адвоката) Єгорова С.А.,
представника відповідача (адвоката) Батюка А.Г.,
розглянувши у порядку загального позовного провадження у залі суду цивільну справу за позовом ОСОБА_1 , поданим її представником - адвокатом Єгоровим Сергієм Анатолійовичем до Акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,
До Автозаводського районного суду міста Кременчука надійшла позовна заява ОСОБА_1 , подана її представником ОСОБА_2 , до АТ «Державний ощадний банк України» про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
У обґрунтування позову позивачка зазначає, що з 25.07.2019 працювала на посаді старшого контролера - касира сектора касових операцій ТВБВ № 10016/0216 філії Полтавського обласного управління АТ «Державний ощадний банк України». Наказом № 202-к від 06.09.2024 звільнена з роботи за згодою сторін згідно пункту 1 частини 1 ст. 36 КЗпП України. Вважає наказ про звільнення незаконним. Заява про звільнення нею написана під тиском. У той день позивачка перебувала у пригніченому стані, не усвідомлювала наслідків своїх дій і не мала бажання припиняти трудові відносини.
До позову додано клопотання про витребування доказів по справі від філії Полтавського обласного управління Акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» (довідки про середню заробітну плату позивачки, обчислену із виплат за останніх два місяці роботи, що передують місяцю, в якому її звільнено (липень, серпень 2024 року) відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1992 №100).
09.10.2024 ухвалою судді позов залишений без руху із наданням позивачці строку на усунення виявлених недоліків.
21.10.2024 до суду представником позивачки надано заяву про усунення недоліків із зазначенням про намір призначення експертизи.
22.10.2024 ухвалою судді відкрите провадження по справі у порядку загального позовного провадження з урахуванням категорії і складності справи, її значення для сторін, зокрема для позивачки, обраний нею спосіб захисту тощо на підставі частини 3 ст. 274 ЦПК України.
14.11.2024 від представника відповідача надійшов відзив, згідно якого просить суд відмовити у задоволенні позову, посилаючись на наступне. Припинення трудового договору на підставі пункту 1 частини 1 ст. 36 КЗпП України застосовується у разі взаємної згоди сторін трудового договору. Позивачка написала заяву про звільнення за її власним бажанням, про що свідчить власноручно написана заява, яку погоджено відповідачем шляхом видачі оскаржуваного наказу про звільнення. Представник відповідача вважає, що звільнення позивачки відбулося відповідно до законодавства, без порушення її прав. Позивачкою не надано доказів здійснення на неї тиску, втрати нею можливості усвідомлювати наслідки своїх дій, а тому відсутні підстави для твердження про незаконність оскаржуваного наказу. Вважає наданий позивачкою звукозапис розмови недопустимим доказом, як такий, що отриманий з порушенням прав і свобод людини і громадянина, гарантованих Конституцією України. Відсутність інформації щодо дати, часу подій та осіб, зафіксованих на аудіозапису, відсутність згоди осіб на такий аудіозапис, вчинення таємних, цілеспрямованих дії спрямованих на аудіозапис розмови за відсутності відповідних повноважень, свідчать про недостовірність та недопустимість наданого суду доказу.
До відзиву долучений доказ по справі, з приводу якого подано клопотання, від філії Полтавського обласного управління Акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» (довідку про середню заробітну плату позивачки, обчислену із виплат за останніх два місяці роботи, що передують місяцю, в якому позивачку було звільнено (липень, серпень 2024 року) відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1992 №100).
29.10.2024 та 14.11.2024 до суду надано представником відповідача (адвокатом) Батюк А.Г. відповідно заяву про ознайомлення із матеріалами справи та відзив на позовну заяву.
21.11.2024 ухвалою судді задоволене клопотання представника відповідача про участь у судовому засіданні в режимі відео конференції.
26.11.2024 підготовче судове засідання не відбулось у зв'язку із відсутністю енергопостачання у приміщення суду.
24.01.2025 підготовче провадження по справі закрите, призначено справу до розгляду.
Викликано за клопотання представника позивачки у судове засідання для допиту в якості свідків працівників філії Полтавського обласного управління АТ «Державний ощадний банк України» ОСОБА_3 та ОСОБА_4 .
Залишено без задоволення клопотання про витребування доказів по справі від філії Полтавського обласного управління (довідку про середню заробітну плату позивачки), оскільки зазначена довідка долучена представником відповідача до матеріалів відзиву.
Інших заяв, клопотань у підготовчому судовому засідання від учасників справи не надходило, суду не надавалось, у тому числі і щодо призначення експертизи тощо.
07.02.2025 до суду надійшов лист філії Полтавського обласного управління АТ «Державний ощадний банк України» про те, що свідок ОСОБА_3 перебуває у відпустці по вагітності та пологах з 30.12.2024.
18.02.2025 до суду представником позивачки надане клопотання про відкладення розгляду справи із обгрунтуванням причин.
19.02.2025 ухвалою суду клопотання адвоката Єгорова С.А. задоволене, відкладений розгляд справи.
11.03.2025 у судовому засіданні позивачка та її представник підтримали позовні вимоги з підстав, викладених у позові. Просили позов задовольнити у повному обсязі. Не наполягали на допиті свідка ОСОБА_3 , яка перебуває у відпустці по вагітності та пологах.
Позивачкою зазначено, що вона дійсно забула здійснити проведення коштів, отриманих від клієнта, оскільки перебувала у важкому психолочному стані внаслідок ворожого удару по навчальному закладу. Це був перший випадок у її роботі касира. Написавши пояснюючу записку з приводу зазначеного факту, їй повідомили усно про відсторонення від роботи. Під час телефонної розмови із ОСОБА_4 , заступником філії Полтавського обласного управління АТ «Державний ощадний банк України», на його запитання, що трапилось, відповіла, що все описано нею у пояснювальній записці. На що ОСОБА_4 зазначив про існування двох варіантів розвитку подій: відсторонення від роботи, проведення службового розслідування за ознаками шахрайства або написання заяви про звільнення за угодою сторін. За наслідками проведення службового розслідування за ознаками шахрайства вона не зможе знайти собі роботу у державних органах. Їй надано 30 хв для прийняття рішення. ОСОБА_1 зазначила, що у неї був шоковий стан, не знала, що робити, зателефонувала родичам, після чого написала 06.09.2024 заяву про звільнення з роботи з 09.09.2024 за угодою сторін, яка була погоджена у той же день. З 06.09.2024 її не було допущено до виконання свої обов'язків на робочому місці.
На запитання представника відповідача ОСОБА_1 повідомила, що за сказаний проміжок часу, наданий їй для прийняття рішення, вона не встигла оговтатись, а тому не зверталась до керівництва Акціонерного товариства щодо вирішення зазначеного питання. Заяву про звільнення не відкликала.
Представник позивачки наголосив, що службового розслідування проведено не було, ОСОБА_4 наполягав на написанні заяви про звільнення за згодою сторін, а тому така заява відкликана бути не може. Заява про звільнення позивачки написана нею під впливом тиску сторонніх обставин та ОСОБА_4 .
Представник відповідача просив відмовити у задоволенні позову з підстав, викладених у відзиві на позовну заяву. Наголосив, що у відповідача були відсутні правові підстави для незадоволення поданої позивачкою заяви про звільнення. Зазначив, що така заява ОСОБА_1 відкликана не була за наявності часу для цього у строк до 09.09.2024, тобто до дати фактичного звільнення, жодного звернення від ОСОБА_1 із приводу зазначеного не надходило. Керівництву Акціонерного товариства про вчинення будь-якого тиску на позивачку відомо не було, крім того, жодного тиску по відношенню до неї і не вчинялось. Службове розслідування зазначеного інциденту не проводилось у зв'язку із поданням заяви про звільнення.
Свідок ОСОБА_4 , заступник філії Полтавського обласного управління АТ «Державний ощадний банк України», у судовому засіданні повідомив, що за повідомленням посадової особи відділення філії банку, де працювала позивачка, останньою допущене порушення касового порядку під час обслуговування клієнта, а саме: не проведено операцію щодо зарахування коштів, отриманих від клієнта банку. За результатами телефонної розмови із ОСОБА_1 останній запропоновано на вибір два варіанти вирішення зазначеного питання: відсторонення від роботи, проведення службового розслідування за ознаками шахрайства або написання заяви про звільнення за угодою сторін. Жодного тиску на позивачку не здійснювалось. 06.09.2024 ОСОБА_1 подала заяву про звільнення її із займаної посади з 09.09.2024 за угодою сторін.
Відповідно до ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом.
Частиною 1 ст. 4 ЦПК України встановлено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Ст. ст. 15, 16 ЦК України передбачено право особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Одним із способів захисту права, встановлених цивільним законодавством, є зокрема, його визнання.
Відповідно до ст. ст. 12, 13, 81 ЦПК України суд розглядає справи не інакше, як за зверненням особи, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим кодексом випадках.
Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом.
Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
Згідно ст.ст. 76-81 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для справи. Докази повинні бути належними, допустимими та достовірними. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
У постановах Верховного Суду від 08.08.2019 по справі №450/1686/17 та від 15.07.2019 по справі №235/499/17 зазначено, що кожна сторона сама визначає стратегію свого захисту, зміст своїх вимог і заперечень, тягар доказування лежить на сторонах спору, а суд розглядає справу виключно у межах заявлених ними вимог та наданих доказів. Суд не може вийти за межі позовних вимог та в порушення принципу диспозитивності самостійно обирати правову підставу та предмет позову.
Заслухавши пояснення позивачки, її представника, представника відповідача, допитавши свідка, дослідивши матеріали справи, суд приходить до наступних висновків.
За змістом ст. 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.
Однією із гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у статті 5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.
Загальні підстави припинення трудового договору визначені приписами ст. 36 КЗпП України, пунктом 1 частини 1 якої підставою припинення трудового договору є, зокрема, угода сторін.
Ст. 21 КЗпП України визначено, що трудовий договір - це угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.
За такого правового регулювання основними умовами угоди про припинення трудового договору за пунктом 1 частини 1 ст. 36 КЗпП України щодо яких сторони трудового договору повинні дійти згоди, є підстава припинення угоди сторін та строк, з якого договір припиняється. Недосягнення сторонами згоди щодо припинення трудового договору та відсутність узгодженої дати звільнення, позбавляє роботодавця права на звільнення працівника за угодою сторін.
Пунктом 8 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.1992 № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» роз'яснено, що при домовленості між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом про припинення трудового договору за пунктом 1 частини 1 ст. 36 КЗпП України договір припиняється у строк, визначений сторонами. Анулювання такої домовленості може мати місце лише при взаємній згоді про це власника або уповноваженого ним органу і працівника. Сама по собі згода власника або уповноваженого ним органу задовольнити прохання працівника про звільнення до закінчення строку попередження не означає, що трудовий договір припинено згідно з цією нормою, якщо не було домовленості сторін про цю підставу припинення трудового договору. У останньому випадку звільнення вважається проведеним з ініціативи працівника (ст. 38 КЗпП України).
Таким чином, з огляду на зміст вказаних норм закондавства та роз'яснень Пленуму Верховного Суду України для припинення трудового договору на підставі пункту 1 частини 1 ст. 36 КЗпП України сторонам необхідно досягти згоди щодо підстави та строку з якого договір вважатиметься припиненим, а отже, й припиненими трудові права та обов'язки сторін, окрім тих, які пов'язані з наслідками припинення договору.
Така ж правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 15.10.2013 по справі № 21-320а13.
Визначення дати звільнення за згодою сторін є обов'язковою умовою такого звільнення, оскільки сприяє свідомому волевиявленню працівника щодо звільнення з підстав передбачених пунктом 1 частини 1 ст. 36 КЗпП України.
Відсутність належного волевиявлення не дає підстави вважати наявність наміру працівника звільнитись саме за згодою сторін, а сама по собі згода роботодавця задовольнити прохання працівника про звільнення також не означає наявність угоди про припинення трудового договору за пунктом 1 частини 1 ст. 36 КЗпП України.
Застосування цієї норми можливе лише у разі дотримання обома сторонами.
Крім того, під час розгляду справ цієї категорії, суду слід з'ясувати чи містить заява про звільнення обов'язкові умови, необхідні для застосування цієї норми, зокрема, свідоме волевиявлення щодо погодження строку, з якого договір припиняється (для працівника), а також містить ознаки волевиявлення та погодження заяви про звільнення працівника, тобто чи міститься на ній резолюція уповноваженої посадової особи із зазначенням прізвища посадової особи, її підпису, дати вчинення, а також її зміст щодо погодження, заперечення тощо, що може свідчити про волевиявлення (для роботодавця).
Оскільки під угодою сторін слід розуміти добровільне, компромісне та взаємне рішення (домовленість) сторін з питання визначення умов звільнення працівника із займаної посади, а тому суд вважає, що примушування до укладення угоди у трудових відносинах виключається.
Припинити трудовий договір можна в будь-який час після досягнення угоди між роботодавцем та працівником. Ініціатива про припинення договору може виходити як від працівника, так і від роботодавця. І якщо одна зі сторін погоджується на пропозицію іншої, вважається, що сторони досягли угоди про припинення трудового договору і працівник звільняється з роботи.
Пропозиція (ініціатива) і сама угода сторін про припинення трудового договору за пункту 1 частини 1 ст. 36 КЗпП України можуть бути в письмовій або в усній формі. Якщо працівник подає письмову заяву про припинення трудового договору, то в ній мають бути зазначені прохання звільнити його за угодою сторін і дата звільнення.
При цьому, пропозиція (ініціатива) і сама угода сторін про припинення трудового договору на підставі пункту 1 можуть бути, як в письмовій, так і в усній формі. Саме ж оформлення припинення трудового договору за угодою сторін має здійснюватися лише в письмовій формі. У наказі (розпорядженні) і трудовій книжці зазначаються підстава звільнення за угодою сторін з посиланням на пункт 1 частини 1 ст. 36 КЗпП України і дата звільнення.
Судом установлено, що ОСОБА_1 працювала на посаді старшого контролера - касира сектора касових операцій ТВБВ № 10016/0216 філії Полтавського обласного управління АТ «Державний ощадний банк України» з 25.07.2019.
Зазначене сторонами у судовому засідання не заперечувалось та не оспорювалось.
06.09.2024 від позивачки на ім'я начальника філії Полтавського обласного управління АТ «Державний ощадний банк України» надійшла заява про звільнення із займаної посади з 09.09.2024 за угодою сторін, яка у подальшому погоджена керуючим ТВБВ № 10016/0216 філії.
Наказом начальника філії Полтавського обласного управління АТ «Державний ощадний банк України» № 202-к від 06.09.2024 ОСОБА_1 звільнена 09.09.2024 з посади за згодою сторін згідно пункту 1 частини 1 ст. 36 КЗпП України із компенсацією за невикористану щорічну відпустку та невикористану додаткову відпустку, як одному з батьків, які мають двох або більше дітей віком до 15 років.
Заява позивачки про звільнення написана нею власноручно, містить її підпис, підставу для звільнення «за згодою сторін» та дату звільнення «09.09.2024», прийнята відповідачем, що свідчить про досягнення між сторонами домовленості та наявність обопільного волевиявлення про дату та підстави звільнення позивачки із займаної посади.
При цьому, позивачкою не надано суду належних доказів на підтвердження того, що заява про звільнення за згодою сторін написана нею під тиском, у пригніченому психологічному стані, без усвідомлення наслідків своїх дій та за відсутності бажання припинити трудові відносини із Акціонерним товариством.
У судовому засіданні заслуханий аудіозапис розмови між особами, у якому мова йде про два варіанти подій: звільнення за угодою сторін або проведення службового розслідування.
Належних, допустимих та достатніх доказів, які б підтверджували, що розмова відбувалася саме між позивачкою ОСОБА_1 та свідком ОСОБА_4 суду не надано. Зазначене також і не підтверджене безпосередньо самим свідком ОСОБА_4 .
Крім того, відомості про здійснення аудіозапису розмови, сам запис не містить, як не містить і попередження про здійснення зазначеного, а тому такий аудіозапис розмови між особами не можна вважати отриманим у порядку, передбаченому законодавством.
Як наслідок, суд не має процесуальної можливості встановити, дослідити і перевірити хто і коли здійснював цей аудіозапис, голоси яких осіб на ньому зафіксовані, чи не вносилися до нього будь-які зміни, а здійснення звукового запису голосу особи без її згоди порушує право на охорону інтересів особи.
Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу, що міститься по справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Вирішуючи питання про допустимість доказів, наданих позивачкою, суд враховує рішення Конституційного Суду України № 12-рп/2011 від 20.10.2011 по справі щодо офіційного тлумачення положення частини 3 ст. 62 Конституції України.
Згідно зазначеного рішення відповідно до частин 1, 2 ст. 32 Конституції України ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України; не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.
Ст. 31 Конституції України гарантує кожному таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції. Винятки можуть встановлюватися лише судом у випадках, передбачених законом, з метою запобігти злочинові чи з'ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо.
Позивачкою не надано суду доказів отримання згоди свідка ОСОБА_4 на здійснення запису розмови, як не надано і будь-яких інших доказів наявності у неї законних підстав втручання у приватне спілкування особи та здійснення звукозапису розмови. Матеріали справи не містять відомостей про отримання або не отримання такої згоди, відомостей про дату, час, місце здійснення такого запису, обізнаність іншої сторони про запис такої розмови, відтак не можливо встановити чи зазначена розмова відбувалась саме за участю вказаних осіб.
Суд приходить до висновку, що наданий позивачкою аудіозапис розмови є недопустимим доказом, як такий, що отриманий із порушенням прав і свобод людини і громадянина, гарантованих Конституцією України, а тому відповідно до положень ст.78 ЦПК України зазначений доказ, одержаний із порушенням порядку, встановленого законодавством, не приймається судом.
У ході судового розгляду із досліджених документів та пояснень, наданих сторонами і свідком, не встановлено тиску з боку представника відповідача щодо написання позивачкою заяви про звільнення, а тому суд приходить до висновку про правомірність наказу про звільнення позивачки із займаної посади за згодою сторін.
Судом не встановлено, що на момент написання заяви про звільнення відсутнє відповідне волевиявлення позивачки про припинення трудових правовідносин.
Наступна зміна власного рішення позивачки не впливає на чинність досягнутої домовленості з роботодавцем без його згоди на таку зміну.
Під час судового розгляду не встановлено, а матеріали справи не містять належних та допустимих доказів існування згоди відповідача на анулювання домовленості про звільнення позивачки за згодою сторін, а також звернення позивачки до відповідача щодо відликання цієї заяви та згоди роботодавця на анулювання домовленості про звільнення за угодою сторін.
Звільнення позивачки здійснено відповідно до пункту 1 частини 1 ст. 36 КЗпП України на підставі поданої ОСОБА_1 власноруч написаної заяви із зазначенням підстави звільнення «за згодою сторін», а також дати припинення трудових відносин «09.09.2024».
Зміна намірів позивачки в односторонньому порядку про звільнення за угодою сторін не може бути підставою для її поновлення на роботі.
У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного Суду від 27.04.2022 по справі № 334/5735/19 зазначено, що «відповідно до пункту першого частини першої статті 36 КЗпП підставами припинення трудового договору є угода сторін. Перебуваючи з відповідачем у трудових відносинах, ОСОБА_1 написав заяву про звільнення із займаної посади за угодою сторін, на підставі пункту 1 частини першої статті 36 КЗпП з 07 червня 2019 року, яку він особисто подав відповідачу, а останній погодився з припиненням трудового договору.
Суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов правильного висновку про те, що позивач не надав належних та допустимих доказів у розумінні статей 76-78 ЦПК України на підтвердження вчинення на нього тиску відповідачем під час написання заяви про звільнення із займаної посади за угодою сторін. Сукупність вищевказаних фактів свідчить про домовленість між роботодавцем та працівником про звільнення на підставі угоди сторін, тому звільнення позивача було правомірним.
Ураховуючи викладене, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, дійшов обґрунтованого висновку про те, що позивач правильно звільнений на підставі пункту 1 частини першої статті 36 КЗпП, суд встановив факт законності такого звільнення, а тому відсутні правові підстави для його поновлення на роботі».
Так, у справі, що розглядається судом за позовом ОСОБА_1 установлено наступне:
між сторонами існувала домовленість про припинення звільнення із займаної посади за взаємною згодою з 09.09.2024, що підтверджується заявою позивачки від 06.09.2024. Наказ про звільнення виданий 06.09.2024. Наступна зміна власного рішення позивачки не впливає на чинність досягнутої домовленості з роботодавцем (без його згоди на таку зміну);
відповідачем дотриманий порядок припинення трудового договору за угодою сторін, обставин, які б вказували на порушення трудового законодавства по відношенню до позивачки не встановлено; наказ про звільнення містить усі необхідні реквізити, зокрема, дату звільнення, причини та підставу звільнення;
при оскарженні наказу про звільнення за пунктом 1 частини 1 ст. 36 КЗпП (за угодою сторін), судом з'ясовано та не спростовано позивачкою, її представником існування домовленості про звільнення ОСОБА_1 за взаємною згодою; наявність її волевиявлення на припинення трудових правовідносин у момент видачі наказу про звільнення; відсутність звернення позивачки до відповідача про анулювання попередньої домовленості сторін щодо звільнення за угодою сторін, як наслідок, відсутність згоди власника або уповноваженого ним органу на анулювання угоди сторін. Якщо роботодавець і працівник домовилися про певну дату припинення трудових віносин, працівник не має права відкликати свою заяву про звільнення. Анулювати таку домовленість можливо лише за взаємною згодою про це власника або уповноваженого ним органу і працівника. Приписами КЗпП України для власника або уповноваженого ним органу не передбачено обов'язку прийняття відкликання працівником своєї заяви про звільнення у випадку досягнення домовленості про звільнення за угодою сторін.
Ураховуючи наведене, а також власноручне написання позивачкою за власним бажанням заяви про звільнення її з посади за згодою сторін, не надання суду доказів про написання такої заяви під тиском та за відсутності власної волі позивачки, не доведення ОСОБА_1 втрати можливості усвідомлювати наслідки своїх дій, суд приходить до висновку про недоведеність обставин, на яких ґрунтуються позовні вимоги, відтак відмовляє у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.
Згідно ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються у разі відмови в позові - на позивача.
Оскільки суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позовних вимог, судові витрати не підлягають стягненню із відповідача.
Керуючись ст. ст. 1-13, 17, 18, 76-82, 89, 141, 258, 259, 263-265, 268, 272, 273, 354 ЦПК України, суд
Відмовити у задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 .
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Суддя Н.П. Мельник