14 березня 2025 року Чернігів Справа № 620/670/25
Чернігівський окружний адміністративний суд в складі головуючого судді Баргаміної Н.М., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін в приміщенні суду адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 , військової частини НОМЕР_2 про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії,
ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до військової частини НОМЕР_1 , військової частини НОМЕР_2 , в якому, з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог, просить:
- визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_2 щодо несвоєчасного подання документів розпоряднику коштів (військовій частині НОМЕР_1 ) необхідних для нарахування та виплату грошового забезпечення ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_3 ;
- визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо несплати ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_3 середнього заробітку за весь час затримки належних при звільненні грошових сум по день фактичного розрахунку з 13.08.2024 по 23.12.2024;
- стягнути з військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_3 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 13.08.2024 по 11.02.2025 у розмірі 186429,88 грн з утриманням передбачених законом податків і обов'язкових платежів.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що не проведення розрахунку при звільненні є підставою для виплати працівникові середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні.
Військовою частиною НОМЕР_2 було подано відзив на позов, в якому просила відмовити в задоволенні позову, вказала, що командування військової частини зверталось та тривалий час очікувало роз'яснень від вищестоящого командування з питання чи є підстави для здійснення таких виплат підрозділам військової частини НОМЕР_2 , які здійснюють оборону у третій траншеї першого ешелону оборони до ротного опорного пункту включно. Вказує, що із зазначених причин командири підрозділів не мали можливості порахувати кількість днів виконання таких завдань, за які додатково виплачується одноразова винагорода в розмірі 70000 гривень за кожні 30 днів (сумарно обчислених), що унеможливлювало, в свою чергу, здійснення розрахунку суми, належної до виплати.
Позивачем було подано відповідь на відзив, в якій вказав, що військова частина не виконала своїх обов'язків щодо проведення своєчасного розрахунку при звільненні.
Військовою частиною НОМЕР_1 було подано відзив на позов, в якому просила відмовити в задоволенні позову, вказала, що дії командування військової частини НОМЕР_1 є правомірними, вчинені в межах повноважень та у спосіб, що передбачені законодавством, а вимоги, вказані у позовній заяві, не ґрунтуються на нормах права, оскільки підстави для застосування до спірних правовідносин статті 117 КЗпП України відсутні.
Позивачем було подано відповідь на відзив, в якій вказав, що період з 13.08.2024. (наступний день після звільнення) по 11.02.2025 включно є періодом затримки розрахунку з позивачем при звільненні, а статті 116, 117 КЗпП України поширюються на правовідносини, які виникають під час звільнення зі служби в Збройних Силах України.
Військовою частиною НОМЕР_1 було подано заперечення на відповідь на відзив, в яких вказала, що при звільненні позивача з військової служби та його виключення зі списків особового складу військової частини НОМЕР_2 йому було виплачено всі грошові кошти, на які мав право позивач станом на 12.08.2024 року. Про те, що позивач отримав поранення та проходив лікування, пов'язане з пораненням, відповідачу стало відомо лише у грудні 2024 року та лютому 2025 року відповідно, на підставі чого позивачеві і було виплачено додаткову винагороду 24.12.2024 та 10.02.2025 року відповідно. Вказує, що відповідачі не були обізнані про право позивача на виплату додаткової винагороди. Вважає, що період з моменту звільнення позивача з військової служби 12.08.2024 року по момент виплати ОСОБА_1 додаткової грошової винагороди не можна вважати не проведенням розрахунку з позивачем, так як на момент звільнення відповідачі повністю розрахувалися з позивачем, що і підтверджується рапортом ОСОБА_1 про здачу посади.
Військовою частиною НОМЕР_2 було подано відзив на заяву про збільшення позовних вимог, в якому вказала, що відповідачу про те, що позивач отримав поранення га проходив лікування, пов'язане з пораненням, стало відомо лише у грудні 2024 року та лютому 2025 року відповідно, на підставі чого позивачеві і була виплачена додаткова винагорода 24.12.2024 та 10.02.2025 відповідно.
Процесуальні дії у справі: ухвалою суду від 19.02.2025 було прийнято до розгляду заяви ОСОБА_1 про збільшення позовних вимог від 12.02.2025 вх. № 2224е/25 та вх. № 2271е/25; ухвалою суду від 19.02.2025 було повторно витребувано у військової частини НОМЕР_1 довідку про середньоденне грошове забезпечення позивача; розрахунок виплачених позивачу коштів 24.12.2024 до відрахування зборів, податків та інших обов'язкових платежів; докази щодо подання документів розпоряднику коштів (військовій частині НОМЕР_1 ), необхідних для нарахування та виплату грошового забезпечення ОСОБА_1 24.12.2024; витребувано у військової частини НОМЕР_1 розрахунок виплачених позивачу коштів 12.02.2025 до відрахування зборів, податків та інших обов'язкових платежів; докази щодо подання документів розпоряднику коштів (військовій частині НОМЕР_1 ), необхідних для нарахування та виплату грошового забезпечення ОСОБА_1 12.02.2025; повторно витребувано у військової частини НОМЕР_2 пояснення з відповідними доказами щодо подання документів розпоряднику коштів (військовій частині НОМЕР_1 ), необхідних для нарахування та виплату грошового забезпечення ОСОБА_1 24.12.2024; витребувано у військової частини НОМЕР_2 належним чином завірену копію наказу командира військової частини НОМЕР_2 від 21.12.2024 № 400, пояснення з відповідними доказами щодо подання документів розпоряднику коштів (військовій частині НОМЕР_1 ), необхідних для нарахування та виплату грошового забезпечення ОСОБА_1 12.02.2025; ухвалою суду від 07.03.2025 було повторно витребувано у військової частини НОМЕР_1 довідку про середньоденне грошове забезпечення ОСОБА_1 .
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено наступне.
ОСОБА_1 проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_2 , наказом командира військової частини НОМЕР_2 від 12.08.2024 № 257 позивача було виключено зі списків особового складу та всіх видів забезпечення з 12.08.2024.
21.12.2024 наказом командира військової частини НОМЕР_2 № 400 було внесено зміни до наказу від 12.08.2024 № 257 щодо виплати позивачу додаткової винагороди з розрахунку 100000,00 за періоди з 01.08.2024 по 11.08.2024 та додаткової винагороди з розрахунку 70000,00 за періоди з 18.05.2024 по 23.05.2024, з 28.05.2024 по 31.05.2024, з 01.06.2024 по 02.06.2024, з 06.06.2024 по 12.06.2024, з 24.06.2024 по 30.06.2024, з 01.07.2024 по 01.07.2024, з 15.07.2024 по 17.07.2024.
24.12.2024 позивачу на його картковий рахунок було здійснено виплату 70000,00 грн.
10.02.2025 наказом командира військової частини НОМЕР_2 № 41 було внесено зміни до наказу від 12.08.2024 № 257 щодо виплати позивачу додаткової винагороди у зв'язку з травмуванням за обставин безпосередньої участі у бойових діях під час захисту Батьківщини з розрахунку 100000,00 за періоди з 21.07.2024 по 24.07.2024.
12.02.2025 позивачу на його картковий рахунок було здійснено виплату 12709,68 грн.
Надаючи правову оцінку обставинам справи, суд зазначає таке.
Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Закон України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (далі - Закон) відповідно до Конституції України визначає основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей, встановлює єдину систему їх соціального та правового захисту, гарантує військовослужбовцям та членам їх сімей в економічній, соціальній, політичній сферах сприятливі умови для реалізації їх конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни та регулює відносини у цій галузі.
Статтею 1 Закону передбачено, що соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.
Ні Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», ні іншими нормативно-правовими актами, які регулюють питання прийняття, проходження та звільнення з військової служби, не врегульовані питання порушення роботодавцем, строків проведення розрахунків при звільненні, а також наслідків такого порушення.
Згідно з правовою позицією, висловленою колегією суддів Верховного Суду України у своїй постанові від 17.02.2015 (справа № 21-8а15), за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
Слід зауважити, що непоширення норм Кодексу законів про працю України на військовослужбовців стосується саме порядку та умов визначення норм оплати праці (грошового забезпечення) та порядку вирішення спорів щодо оплати праці. Питання ж відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців (зокрема, затримку виплати як грошового забезпечення, так і затримку виплати компенсації за невикористану відпустку) не врегульовані положеннями спеціального законодавства, що регулює порядок, умови, склад, розміри виплати грошового забезпечення.
Разом з тим, такі питання врегульовані Кодексом законів про працю України.
Так, статтею 117 Кодексу законів про працю України в редакції Закону № 3248-IV від 20.12.2005 було передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
В той же час, згідно статті 117 Кодексу законів про працю України у редакції Закону України від 01.07.2022 № 2352-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» (далі - «Закон №2352-ІХ»), який набрав чинності 19.07.2022. передбачено, що у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.
Статтею 116 Кодексу законів про працю України встановлено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати. У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму.
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
За змістом частини першої статті 117 Кодексу законів про працю України обов'язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов'язку. І саме з цією обставиною пов'язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.
Частина перша статті 117 Кодексу законів про працю України переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.
Так, суд вважає за необхідне зазначити, що в постанові від 26.09.2019 у справі № 761/9584/15-ц Велика Палата Верховного Суду сформулювала висновки щодо застосування статті 117 Кодексу законів про працю України в редакції Закону № 3248-IV від 20.12.2005.
У зв'язку з набранням чинності Законом № 2352-IX, яким статтю 117 Кодексу законів про працю України викладено в новій редакції, з 19.07.2022 стаття 117 Кодексу законів про працю України в редакції Закону від 20.12.2005 № 3248-IV втратила чинність. Отже, що розповсюдження висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 26.09.2019 у справі № 761/9584/15-ц, на статтю 117 Кодексу законів про працю України в новій редакцій, яка регулює правовідносини, які виникли/тривають після 19.07.2022 є неможливим.
Також варто зауважити, що наведений у постанові Великої Палати Верховного Суду підхід щодо критеріїв/способів зменшення суми середнього заробітку, який підлягає стягненню у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні, був обґрунтований з урахуванням, зокрема, того, що оплаті середнім заробітком підлягав весь час затримки по день фактичного розрахунку, оскільки стаття 117 Кодексу законів про працю України в редакції Закону від 20.12.2005 № 3248-IV не обмежувала період, за який може стягуватися середній заробіток у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні.
У справі № 761/9584/15-ц Велика Палата Верховного Суду, визначивши критерії, за яких суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 Кодексу законів про працю України, виходила з того, що якщо відповідальність роботодавця перед колишнім працівником за неналежне виконання обов'язку щодо своєчасного розрахунку при звільненні не обмежена в часі та не залежить від простроченої заборгованості, то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення. Він може бути несправедливим щодо роботодавця, а також щодо третіх осіб, оскільки майновий тягар відповідних виплат може унеможливити виконання роботодавцем певних зобов'язань, зокрема з виплати заробітної плати іншим працівникам, тобто цей тягар може бути невиправдано обтяжливим чи навіть непосильним. У таких випадках невизнання за судом права на зменшення розміру відповідальності може призводити до явно нерозумних і несправедливих наслідків.
Також під час розгляду справи № 761/9584/15-ц Велика Палата Верховного Суду враховувала, що непоодинокими є випадки, коли працівник за наявності спору з роботодавцем щодо розміру належних при звільненні незначних сум тривалий час не звертається до суду, а у позовній заяві зазначає мінімальну суму простроченої роботодавцем заборгованості, яку, на думку позивача, суд точно стягне в повному обсязі. Проте метою таких дій працівника є не стягнення заборгованості з роботодавця, а стягнення з нього у повному обсязі відшкодування в розмірі середнього заробітку, тобто без будь-якого зменшення розміру останнього. Указане є наслідком застосування підходу щодо неможливості суду зменшити розмір відшкодування, визначений, виходячи із середнього заробітку.
Загалом аналіз змісту постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.09.2019 у справі № 761/9584/15-ц дає підстави для висновку, що критерії зменшення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника, які викладено у цій постанові, побудовані саме з урахуванням того, що стаття 117 Кодексу законів про працю України в редакції Закону від 20.12.2005 № 3248-IV не обмежувала періоду, за який може стягуватися середній заробіток у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні. Такі критерії визначено Великою Палатою Верховного Суду, зокрема, і задля уникнення недобросовісності як роботодавця, так і працівника у таких правовідносинах.
Також необхідність такої позиції була зумовлена недосконалістю нормативно-правового регулювання у питанні дотримання принципу співмірності в умовах необмеженості строку, за який такі суми підлягали стягненню.
Водночас із прийняттям Закону № 2352-IX законодавець обмежив строк, за який роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові середній заробіток шістьма місяцями, чим фактично на нормативному рівні усунув обставини, які призводили до порушення критеріїв співмірності, недобросовісності.
Крім того, з прийняттям вказаного закону усунуто і такий чинник, який зумовлював можливість недобросовісної поведінки працівника, як необмеженість строку звернення до суду з позовом про стягнення невиплаченого заробітку, а саме шляхом внесення змін до статті 233 Кодексу законів про працю України, якою строк звернення до суду у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, обмежено трьома місяцями.
У зв'язку з обмеженням законодавцем строку звернення до суду у таких спорах та можливістю отримання середнього заробітку шістьма місяцями, застосовувати висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 26.09.2019 у справі № 761/9584/15-ц, на правовідносини, які регулюються статтею 117 Кодексу законів про працю України в редакції Закону № 2352-IX, не є можливим.
Суд зауважує, що норми статті 117 Кодексу законів про працю України належить враховувати у редакції, яка діяла до 19.07.2022 із урахуванням висновків Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц, які безпосередньо стосуються норм статті 117 Кодексу законів про працю України у редакції, яка діяла до 19.07.2022, а на їх виконання підлягає встановленню: розмір середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні; загальний розмір належних позивачеві при звільненні виплат; частка коштів, яка була виплачена позивачу при звільненні у порівнянні з загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат; частка коштів, яка не була виплачена позивачу при звільненні у порівнянні з загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат. А також належить враховувати приписи чинної редакції статті 117 Кодексу законів про працю України щодо періоду з 19.07.2022, яким законодавець обмежив виплату 6 місяцями, проте без застосування принципу співмірності цієї суми щодо коштів, які роботодавець невчасно сплатив працівникові.
Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у складі Судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду в постанові від 06.12.2024 № 440/6856/22.
Під час судового розгляду даної адміністративної справи судом встановлено, що з позивачем не було проведено повного розрахунку при звільненні, 12.08.2024, а остаточну виплату грошового забезпечення відповідачем було проведено 12.02.2025.
Отже, вищевказане є підставою для відшкодування, передбаченого статтею 117 Кодексу законів про працю України, яка полягає у компенсації працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця.
Так, згідно наявної в матеріалах справи довідки Військової частини НОМЕР_4 від 10.03.2024 № 18/977 середньоденне грошове забезпечення позивача складає 722,08 грн.
Щодо посилання позивача на невірність розрахунку середньоденного грошового забезпечення, то суд зазначає, що середній заробіток працівника згідно з частиною першою статті 27 Закону України «Про оплату праці» визначається за правилами, закріпленими у Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100 (далі - Порядок № 100).
Відповідно до пункту 2 Порядку № 100 обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв'язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки.
У всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата.
За приписами абзацу другого пункту 3 Порядку № 100 суми нарахованої заробітної плати, крім премій (в тому числі за місяць) та інших заохочувальних виплат за підсумками роботи за певний період, враховуються у тому місяці, за який вони нараховані, та у розмірах, в яких вони нараховані, без виключення сум відрахування на податки, стягнення аліментів тощо, за винятком відрахувань із заробітної плати осіб, засуджених за вироком суду до виправних робіт.
Згідно з пунктом 8 Порядку №100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
Як вказано у пункті 8 Порядку № 100 можливість проведення обрахунку середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу, виходячи із кількості саме календарних, а не робочих днів, має бути прямо передбачена законодавством. Таким законодавством у даному випадку є Порядок виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затверджений наказом Міністерства оборони України від 07.06.2018 №260 (далі - Порядок №260).
Тобто Порядок №260 є спеціальним у спірних правовідносинах в частині особливостей обчислення грошового забезпечення військовослужбовців.
Згідно абзацу другого пункту 7 Порядку №260 визначено, що розмір грошового забезпечення, що належить військовослужбовцю не за повний календарний місяць, визначається шляхом множення середньоденного розміру грошового забезпечення на кількість календарних днів, прослужених військовослужбовцем у цьому місяці. При цьому середньоденний розмір грошового забезпечення визначається шляхом ділення суми грошового забезпечення, належного військовослужбовцю за повний календарний місяць, на кількість календарних днів місяця, за який здійснюється виплата.
З урахуванням викладеного, Порядком №100 врегульовані загальні засади алгоритму обчислення середньоденного заробітку та середньої заробітної плати (пункти 2,8), тоді як Порядком № 260 встановлено особливості обчислення грошового забезпечення для військовослужбовців.
Таким чином, необхідно застосовувати відповідні алгоритми, передбачені Порядком № 100, залежно від кожного окремого випадку з обов'язковим врахуванням спеціального правового регулювання порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям, визначеного Порядком № 260.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 25.11.2020 у справі № 160/2867/19.
Враховуючи вищевикладене, зважаючи на кількість днів затримки розрахунку у період з наступного дня після звільнення позивача (13.08.2024) по 12.02.2025 складає 184 дні, тому середній заробіток за вказаний період має становити 132862,72 грн (722,08 грн*184).
При цьому, доводи відповідачів, наведені у відзивах, суд не бере до уваги, оскільки вони не спростовують факт затримки розрахунку з позивачем при його звільненні.
Щодо позовних вимог про визнання протиправною бездіяльності військової частини НОМЕР_2 щодо несвоєчасного подання документів розпоряднику коштів (військовій частині НОМЕР_1 ) необхідних для нарахування та виплати грошового забезпечення ОСОБА_1 , то суд зазначає, що відповідно до пункту 1.5 Правил організації фінансового забезпечення військових частин, установ, організацій Збройних Сил України та Державної спеціальної служби транспорту, затверджених наказом Міністерства оборони України від 22.05.2017 № 280 “Про організацію фінансового забезпечення військових частин, установ, організацій Збройних Сил України та спеціальної служби транспорту» (у редакції наказу Міністерства оборони України від 22 квітня 2021 року № 104 зі змінами), командир військової частини, зарахованої на фінансове забезпечення до військової частини - розпорядника коштів третього рівня, організовує своєчасне оформлення та подання розпоряднику коштів усіх документів, необхідних для здійснення належного фінансового забезпечення військової частини. Начальник фінансового органу військової частини - розпорядника коштів третього рівня, до якої на фінансове забезпечення зараховані інші військові частини, розробляє положення про спільне фінансове господарство, в якому зазначаються права, обов'язки, порядок взаємодії, розмежування повноважень та відповідальності посадових осіб військової частини - розпорядника коштів третього рівня та військових частин, які зараховані до неї на фінансове забезпечення, щодо здійснення фінансового забезпечення таких військових частин, у тому числі щодо своєчасного оформлення та подання до фінансового органу військової частини - розпорядника коштів необхідних документів (розпорядчих, розрахункових, фінансово-планових тощо). Зазначене положення затверджується командиром військової частини - розпорядником коштів третього рівня, погоджується забезпечувальним фінансовим органом та доводиться до військових частин, які зараховані на фінансове забезпечення. Первинні документи, розрахунки фондів оплати праці, заявки на кошти, платіжні доручення, грошові атестати військовослужбовців, розрахунково-платіжні відомості на виплату грошового забезпечення військовослужбовцям, заробітної плати працівникам та інші виплати підписують посадові особи розпорядника коштів та посадові особи (командир та інша, визначена командиром, відповідальна посадова особа) військової частини, яка знаходиться на фінансовому забезпеченні.
Суду було надано витяг з наказу командира військової частини від 21.04.2022 № 70 «Про створення спільного фінансового господарства військової частини НОМЕР_1 », згідно пункту 5 якого передбачено, що для забезпечення своєчасного надання первинних документів з руху матеріальних цінностей, а також наказів, розпоряджень, що впливають на нарахування грошового забезпечення особового складу, зобов'язати матеріально відповідальних осіб та осіб, відповідальних за облік особового складу військової частини, облік військового майна військової частини НОМЕР_1 та підпорядкованих частин, надавати до фінансово - економічної служби військової частини НОМЕР_1 в терміни, визначені у графіку документообігу, затвердженого наказом командира військової частини НОМЕР_1 «Про організацію бухгалтерського обліку на 2022 рік» надавати вказані документи.
Так, судом встановлено, що виплата позивачу грошового забезпечення військовою частиною НОМЕР_1 здійснювалась на підставі наказів підпорядкованої військової частини НОМЕР_2 , тому суд приходить до висновку, що позовні вимоги в цій частині також є обґрунтованими та підлягають задоволенню.
Враховуючи викладене вище в сукупності, зважаючи, що обов'язок по виплаті грошового забезпечення позивачу покладений на військову частину НОМЕР_1 , суд дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню частково шляхом визнання протиправною бездіяльності військової частини НОМЕР_2 щодо несвоєчасного подання документів розпоряднику коштів (військовій частині НОМЕР_1 ) необхідних для нарахування та виплату грошового забезпечення ОСОБА_1 ; визнання протиправною бездіяльності військової частини НОМЕР_1 щодо несплати ОСОБА_1 , середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні; стягнення з військової частини НОМЕР_1 на користь позивача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні в розмірі 132862,72 грн з відрахуванням зборів, податків та інших обов'язкових платежів з вказаної суми.
Згідно частин першої та другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
З урахуванням зазначеного, суд, на підставі наданих доказів в їх сукупності, системного аналізу положень законодавства України, приходить до висновку, що позов ОСОБА_1 підлягає задоволенню частково.
Підстави для розподілу судових витрат відсутні.
Керуючись статтями 72-74, 77, 241-246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_3 ) до військової частини НОМЕР_1 ( АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ НОМЕР_5 ), військової частини НОМЕР_2 ( АДРЕСА_3 , код ЄДРПОУ НОМЕР_6 ) про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії задовольнити частково.
Визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_2 щодо несвоєчасного подання документів розпоряднику коштів (військовій частині НОМЕР_1 ), необхідних для нарахування та виплати грошового забезпечення ОСОБА_1 .
Визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо несплати ОСОБА_1 , середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Стягнути з військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні в розмірі 132862,72 грн з відрахуванням зборів, податків та інших обов'язкових платежів з вказаної суми.
В решті позову відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана безпосередньо до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повне судове рішення складено 14.03.2025.
Суддя Наталія БАРГАМІНА