Справа № 420/38683/24
14 березня 2025 року м. Одеса
Одеський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді Потоцької Н.В.
розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження (в порядку ст. 262 КАС України) адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Центрального міжрегіонального управління державної міграційної служби у м. Києві та Київській області про визнання протиправними дій та зобов'язання прийняти декларацію про відмову від громадянства російської федерації,
В провадженні Одеського окружного адміністративного суду перебуває адміністративна справа за позовом ОСОБА_1 до Центрального міжрегіонального управління державної міграційної служби у м. Києві та Київській області, в якому позивач просить:
визнати протиправними дії Центрального міжрегіонального управління державної міграційної служби у м. Києві та Київській області щодо відмови ОСОБА_1 в прийнятті декларації про відмову від громадянства російської федерації;
зобов'язати Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області прийняти від ОСОБА_1 декларацію про відмову від громадянства російської федерації.
В обґрунтування позовних вимог зазначено, що на виконання попередньо поданого зобов'язання 27.06.2024 року ОСОБА_1 звернулась до Центрального міжрегіонального управління ДМС у місті Києві та Київській області із декларацією про відмову від громадянства російської федерації.
28.06.2024 року листом Центрального міжрегіонального управління ДМС у місті Києві та Київській області відповідача було повідомлено про відмову уповноваженого органу ДМС прийняти подану ОСОБА_1 декларацію про відмову від громадянства російської федерації, з посиланням на Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про громадянство України» щодо спрощеного набуття громадянства України окремими категоріями осіб» №1941-ІХ та наказ МВС України №989 від 28.12.2021, оскільки вона не належить до категорії осіб, які визначені цими нормативно-правовими актами.
Таку відмову ОСОБА_1 вважає незаконною, так як незалежною від особи причиною неотримання документа про припинення іноземного громадянства (підданства), згідно абзацу 13 статті 1 Закону України «Про громадянство України», є:
1) невидача особі, в якої уповноважені органи держави її громадянства (підданства) припинення іноземного громадянства (підданства), прийняли клопотання про уповноваженим органом такої держави документа про припинення громадянства (підданства) особи у встановлений законодавством іноземної держави строк (крім випадків, коли особі було відмовлено у припиненні громадянства (підданства) чи протягом двох років з дня подання клопотання, якщо строк не встановлено;
2) відсутність у законодавстві іноземної держави процедури припинення її громадянства (підданства) за ініціативою особи;
3) нездійснення такої процедури.
Тобто, за загальним правилом, право на декларативний вихід з іноземного громадянства мають особи, які стикнулись із описаними абзацом 13 статті 1 Закону України «Про громадянство України» обставинами.
В той, же час, із набранням чинності Закону №1941-ІХ «Про внесення змін до Закону України «Про громадянство України» щодо спрощеного набуття громадянства України окремими категоріями осіб», право на декларативний вихід з іноземного громадянства також отримали 1) особи, які брали (беруть) участь у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони України, та 2) громадяни російської федерації, які зазнали переслідувань через політичні переконання.
При цьому, відповідно до розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №1941-ІХ право на подання декларації про відмову від іноземного громадянства особами із зазначених вище категорій передбачено тільки для тих осіб, які набули громадянство України у період з 01.01.2018 до набрання чинності цим Законом (до 19.12.2021), у разі неможливості виконати зобов'язання про припинення іноземного громадянства.
Тобто, у випадку, якщо іноземець набув громадянство України за межами періоду з 01.01.2018 по 19.12.2021 року та/або не належить до визначених Законом №1941-ІХ категорій осіб - на таку особу не поширюється дія спеціального Закону №1941-IX.
В такому випадку іноземець може додати до уповноваженого міграційного органу тільки декларацію про відмову від іноземного громадянства на загальних підставах, визначених абзацом 13 статті 1 Закону України «Про громадянство України».
З аналізу викладеного вбачається, що станом на сьогоднішній день законодавцем передбачено загальні та спеціальні (додаткові) підстави декларативного виходу з іноземного громадянства.
ОСОБА_1 звернулась до Центрального міжрегіонального управління ДМС у місті Києві та Київській області на загальних підставах, передбачених абзацом 13 статті 1 Закону України «Про громадянство України», - а не як особа, яка брала (бере) участь у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони України, або як громадянка російської федерації, яка зазнала переслідувань через її політичні переконання.
24.02.2022 року МЗС України було опубліковано заяву щодо розриву дипломатичних відносин з російською федерацією, а 13.10.2022 опубліковано лист №72/11-612/1-81401 щодо припинення дії міжнародного договору між російською федерацією та Україною.
За таких обставин, з 24 лютого 2022 року дипломатичні представництва та консульські установи російської федерації припинили свою діяльність на території України, ними не приймаються заяви про вихід з громадянства російської федерації.
Вказане є незалежною від особи підставою неотримання документу про припинення іноземного громадянства у розумінні пункту 3 абзацу 13 статті 1 Закону України «Про громадянство України» (нездійснення такої процедури).
З огляду на приписи чинного законодавства України, позивач мала легітимні очікування реалізувати вихід з громадянства російської федерації шляхом подання до уповноваженого підрозділу Державної міграційної служби України декларації про вихід з іноземного громадянства в порядку пункту 3 абзацу 13 статті 1 Закону України «Про громадянство України» через нездійснення такої процедури (за формою №389).
Поряд із цим, ЦМУ ДМС у м.Києві та Київський відмовило позивачу у прийнятті такої декларації, оскільки відповідачем було взагалі заперечено можливість іноземців та позивача безпосередньо задекларувати вихід з іноземного громадянства на загальних підставах, тобто, на підставах, визначених абзацом 13 статті 1 Закону України «Про громадянство України»: на переконання ЦМУ ДМС у м.Києві та Київській області, декларативний вихід іноземців з іноземного громадянства можливий виключно на спеціальних підставах, визначених Законом №1941-IX, а існування загальних підстав для декларативного виходу осіб з іноземного громадянства відповідачем ігнорується.
У справі «Рисовський проти України» Європейським Судом з прав людини було зазначено, що принцип «належного урядування» передбачає, що державні органи повинні діяти в належний і якомога послідовніший спосіб. При цьому, на них покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у правовідносинах. Державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість уникати виконання своїх обов'язків.
Принцип «належного урядування», як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість (рішення у справі «Москаль проти Польщі»). Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам (див. там само). З іншого боку, потреба виправити минулу «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу (рішення у справі «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки»). Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов'язків (рішення у справі «Лелас проти Хорватії»).
Тобто, якщо державою було проголошено право декларативного виходу з іноземного громадянства - держава має обов'язок реалізувати проголошене право.
Процесуальні дії
Ухвалою судді від 20.12.2024 року залишено позовну заяву без руху.
30.12.2024 року до суду за вхід. №79162/24 від представника позивача надійшло клопотання з доказами сплати судового збору.
Ухвалою суду від 07.01.2025 року відкрито провадження по справі в порядку спрощеного позовного провадження (відповідно до ст. 262 КАСУ) без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами.
18.02.2025 року за вхід.№ЕС/14845/25 надійшов відзив на позов, в якому, зокрема, наголошено на необґрунтованості вимог позивача з огляду на наступне.
Відповідно до ч. 5 ст. 8 Закону №2235-III іноземці, які подали зобов'язання припинити іноземне громадянство, повинні подати документ про це, виданий уповноваженим органом відповідної держави, до уповноваженого органу України протягом двох років з моменту реєстрації їх громадянами України.
Якщо іноземці, маючи всі передбачені законодавством цієї держави підстави для отримання такого документа, з незалежних від них причин не можуть отримати його, вони подають декларацію про відмову від іноземного громадянства.
Так, згідно до ч. 1 ст. 1 Закону №2235-III, декларацією про відмову від іноземного громадянства є документ, у якому іноземець, який узяв зобов'язання припинити іноземне громадянство і в якого існують незалежні від нього причини неотримання документа про припинення іноземного громадянства (підданства) або іноземних громадянств (підданств), засвідчує свою відмову від громадянства (підданства) іншої держави або громадянств (підданств) інших держав.
Тому, саме на особу покладається обов'язок припинити іноземне громадянство і подати документ про припинення іноземного громадянства, виданий уповноваженим органом відповідної держави, до уповноваженого органу України протягом двох років з моменту набуття ним громадянства України.
При цьому, незалежною від особи причиною неотримання документа про припинення іноземного громадянства - є невидача особі, в якої уповноважені органи держави її громадянства (підданства) прийняли клопотання про припинення іноземного громадянства (підданства), документа про припинення громадянства (підданства) у встановлений законодавством іноземної держави термін (за винятком випадків, коли особі було відмовлено у припиненні громадянства (підданства) чи протягом двох років від дня подання клопотання, якщо термін не встановлено, або відсутність у законодавстві іноземної держави процедури припинення її громадянства за ініціативою особи чи якщо така процедура не здійснюється або вартість оформлення припинення іноземного громадянства (підданства) перевищує половину розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом в Україні на момент, коли особа набула громадянство України (абз. 13 ст.1 Закону №2235-III).
Відтак, обов'язковою передумовою для визнання причини неотримання документа про припинення іноземного громадянства незалежною від особи, як це передбачено абз. 13 ст. 1 Закону №2235-III, є факт звернення/прийняття клопотання такої особи уповноваженим органом держави її громадянства, в даному випадку рф.
Сам по собі факт припинення дипломатичних відносин з країною-агресором та роботи посольства російської федерації в Україні не є поважною та незалежною від особи причиною неотримання документа про припинення іноземного громадянства в розумінні абз. 13 ст. 1 Закону №2235-III.
Крім того, з 25.08.2024 року набули чинності положення пункту 5 розділу ІІ «Прикінцевих та перехідних положень» Закону України «Про внесення змін до деяких законів України щодо правового статусу іноземців та осіб без громадянства, які беруть участь у захисті територіальної цілісності та недоторканності України» від 20.08.2024 №3897-IX (з 24.11.2024 року положення даного Закону уведено в дію повністю), яким визначено, що громадяни російської федерації та громадяни Республіки Білорусь (крім осіб, зазначених у пункті 3 цього розділу), які в період з 24.02.2020 набули громадянство України відповідно до Закону і подали зобов'язання припинити іноземне громадянство, зобов'язані подати документ про припинення іноземного громадянства до органу, що видав тимчасове посвідчення громадянина України, протягом 12 місяців з дня припинення чи скасування воєнного стану в Україні, введеного Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24.02.2022 №64/2022, затвердженим Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24.02.2022 №2102-IX, якщо строк виконання поданого зобов'язання сплив.
Вказані положення Закону підлягають врахуванню при розгляді даної справи судом.
З огляду на положення п. 5 розділу ІІ «Прикінцевих та перехідних положень» Закону від 20.08.2024 №3897-IX, а також те, що строк виконання зобов'язання позивача спливає лише 08.01.2026 року, жодних правових наслідків для позивача у вигляді скасування рішення про оформлення набуття громадянства України не настало і остання продовжує бути громадянином України, права позивача не порушено.
Отже, у даному випадку подання декларації про відмову від іноземного громадянства у зв'язку з неможливістю отримати документ про припинення громадянства з незалежних від позивача причин є необґрунтованими та передчасними, а відмова у прийнятті такої декларації - правомірною.
03.05.2024 року ОСОБА_1 подала заяву №3247-000067542 про оформлення набуття громадянства України за територіальним походженням згідно ч. 1 ст. 8 Закону України «Про громадянство».
На заяві наявна резолюція головного спеціаліста ОСОБА_2 «РНБО не значиться».
Разом із заявою ОСОБА_1 подано Зобов'язання припинити іноземне громадянство протягом двох років з моменту набуття нею громадянства України. У Зобов'язанні також зазначено «У разі неотримання мною з незалежних від мене причин документа про припинення громадянства (підданства) російської федерації зобов'язуюсь подати декларацію про відмову від громадянства (підданства) цієї держави і повернути національний паспорт громадянина російської федерації до уповноваженого органу цієї держави».
Листом від 03.05.2024 за №80.3247/2910-24 Фастівський об'єднаний відділ ЦМУ ДМС у м. Києві та Київський області звернувся до начальника ЦМУ ДМС у м. Києві та Київський області щодо направлення довідки за результатами перевірки матеріалів справи про надання дозволу на імміграцію/залишення на постійне проживання та документування посвідкою на постійне проживання.
Листом №8010.6.1/47013-24 від 20.05.2024 направлена довідка від 20.05.2024, в якій зазначено наступне: «Складена після перевірки матеріалів справи ВГІРФО Оболонського РУ ГУ МВС України в м. Києві №113226 від 26.03.2005 стосовно громадянки російської федерації ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , яка документована посвідкою на постійне проживання серії НОМЕР_1 від 14.05.2015 отриманою в порядку обміну.
Громадянка російської федерації ОСОБА_1 отримала дозвіл на імміграцію 03.07.2005 року №113226 відповідно до пункту 1 частини третьої статті 4 Закону України «Про імміграцію» як особа, яка є матір'ю громадянина України (син - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , свідоцтво про народження серії НОМЕР_2 видане 04.11.2003, набув громадянства України на підставі частини першої статті 7 Закону України «Про громадянство» - довідка про реєстрацію особи громадянином України №557 від 22.05.2004) та була документована посвідкою на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_3 від 17.10.2005.
За результатами перевірки справи підстав для скасування дозволу на імміграцію та посвідки на постійне проживання не встановлено.»
Листом №8010.4.1-20784/80.3-24 від 07.05.2024 Центральним міжрегіональним управлінням державної міграційної служби у м. Києві та Київській області направлено заяву ОСОБА_1 про оформлення набуття громадянства України до Головного управління Служби безпеки України у м. Києві та Київській області.
Листом №20260/1/8010-24 від 10.06.2024 Головне управління Служби безпеки України у м. Києві та Київській області повідомило ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області про те, що інформація щодо ОСОБА_1 про підстави, за наявності яких набуття громадянства України не допускається згідно з положенням частини 1 статті 8 Закону України «Про громадянство України», відсутня.
12.06.2024 прийнято рішення про оформлення набуття громадянства України за територіальним походженням відповідно до частини 1 статті 8 Закону України «Про громадянство України» ОСОБА_1 .
13.06.2024 року ОСОБА_1 видана Довідка №1024/2024 про реєстрацію особи громадянином України.
27.06.2024 за вхід. №К-1030/6/8010-24 ОСОБА_1 подана заява про прийняття декларації про відмову від громадянства росії.
У заяві зазначена підстава для подання декларації про відмову від іноземного громадянства - абз. 12 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про громадянство України».
28.06.2024 року листом №К1030/6/8010-24/8010.4.1/1711-24 Центрального міжрегіонального управління ДМС у місті Києві та Київській області повідомлено ОСОБА_1 про відмову уповноваженого органу ДМС прийняти подану ОСОБА_1 декларацію про відмову від громадянства російської федерації.
Права і свободи людини, гарантії щодо них визначають зміст та спрямованість діяльності держави. Ст. 55 Конституції України проголошує: «Права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб».
Безперечно, забезпечити надійний захист прав і свобод людини та громадянина може тільки судова система, яка діє виключно на засадах законності, рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, гласності судового процесу, змагальності сторін, додержання презумпції невинуватості тощо, в умовах незалежності і недоторканності суддів. Тому серед правових засобів захисту суб'єктивних прав і свобод людини та громадянина одним із найефективніших є судовий захист.
Судовий контроль не суперечить державному контролю, ці види контролю доповнюють один одного та забезпечують збалансовану систему стримувань і противаг.
Дискреція не є довільною, вона завжди здійснюється відповідно до закону (права), оскільки, за положеннями частини 2 статті 19 Конституції України, органи державної влади, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Правовий зміст громадянства України, підстави і порядок його набуття та припинення, повноваження органів державної влади, що беруть участь у вирішенні питань громадянства України, порядок оскарження рішень з питань громадянства, дій чи бездіяльності органів державної влади, їх посадових і службових осіб, визначено Законом України «Про громадянство України» №2235.
Згідно ч.1 ст.1 Закону №2235, громадянство України - це правовий зв'язок між фізичною особою і Україною, що знаходить свій вияв у їх взаємних правах та обов'язках; громадянин України - це особа, яка набула громадянство України в порядку, передбаченому законами України та міжнародними договорами України.
Положеннями ст. 6 Закону №2235 закріплено підстави набуття громадянства України, зокрема, згідно з пунктом 2 частини 1 вказаної статті громадянство України набувається за територіальним походженням.
Відповідно до ч.1 ст.8 Закону №2235, особа (іноземець або особа без громадянства), яка сама чи хоча б один із її батьків або її дід чи баба, прадід чи прабаба, або її рідні (повнорідні та неповнорідні) брат чи сестра, син чи дочка, онук чи онука народилися або постійно проживали до 24 серпня 1991 року на території, яка стала територією України відповідно до Закону України Про правонаступництво України, або яка сама чи хоча б один із її батьків або її дід чи баба, прадід чи прабаба, або її рідні (повнорідні та неповнорідні) брат чи сестра народилися або постійно проживали на інших територіях, що входили на момент їх народження або під час їх постійного проживання до складу Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки, Української Держави, Української Соціалістичної Радянської Республіки, Закарпатської України, Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР), а також її неповнолітні діти мають право на набуття громадянства України за територіальним походженням.
Відповідно до ч.5 ст.8 Закону №2235, іноземці, які подали зобов'язання припинити іноземне громадянство (підданство), повинні подати документ про це, виданий уповноваженим органом відповідної держави, до уповноваженого органу України протягом двох років з моменту реєстрації їх громадянами України. Іноземці, які мають усі передбачені законодавством цієї держави підстави для отримання документа про припинення громадянства (підданства), але з незалежних від них причин не можуть отримати його, подають декларацію про відмову від іноземного громадянства.
Як встановлено судом, 12.06.2024 прийнято рішення про оформлення набуття громадянства України за територіальним походженням відповідно до частини 1 статті 8 Закону України «Про громадянство України» ОСОБА_1 .
13.06.2024 року ОСОБА_1 видана Довідка №1024/2024 про реєстрацію особи громадянином України.
27.06.2024 за вхід. №К-1030/6/8010-24 ОСОБА_1 подана заява про прийняття декларації про відмову від громадянства росії.
У заяві зазначена підстава для подання декларації про відмову від іноземного громадянства - абз. 12 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про громадянство України».
За визначеннями, наведеними у ст.1 Закону №2235-ІІІ, незалежна від особи причина неотримання документа про припинення іноземного громадянства (підданства) - невидача особі, в якої уповноважені органи держави її громадянства (підданства) прийняли клопотання про припинення іноземного громадянства (підданства), уповноваженим органом такої держави документа про припинення громадянства (підданства) особи у встановлений законодавством іноземної держави строк (крім випадків, коли особі було відмовлено у припиненні громадянства (підданства) чи протягом двох років з дня подання клопотання, якщо строк не встановлено, або відсутність у законодавстві іноземної держави процедури припинення її громадянства (підданства) за ініціативою особи чи нездійснення такої процедури; декларація про відмову від іноземного громадянства - документ, у якому іноземець, який узяв зобов'язання припинити іноземне громадянство і в якого існують незалежні від нього причини неотримання документа про припинення іноземного громадянства (підданства) або іноземних громадянств (підданств), засвідчує свою відмову від громадянства (підданства) іншої держави або громадянств (підданств) інших держав.
Пунктом 2 частини другої статті 9 Закону №2235-ІІІ передбачено, що умовами прийняття до громадянства України є подання іноземцем зобов'язання припинити іноземне громадянство. Іноземці, які подали зобов'язання припинити іноземне громадянство (підданство), повинні подати документ про це, виданий уповноваженим органом відповідної держави, до уповноваженого органу України протягом двох років з моменту прийняття їх до громадянства України. Іноземці, які мають усі передбачені законодавством цієї держави підстави для отримання документа про припинення громадянства (підданства), але з незалежних від них причин не можуть отримати його, подають декларацію про відмову від іноземного громадянства.
Отже особа, яка набула громадянство України, у випадку неможливості подати документ про припинення іноземного громадянства (підданства) з незалежних від неї причин, може подати до уповноваженого органу України декларацію про відмову від іноземного громадянства.
Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24.02.2022р. №64/2022, у зв'язку з військовою агресією російської федерації проти України, введено в Україні воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24.02.2022р., який триває і на теперішній час.
Листом Міністерства закордонних справ України від 13.10.2022р. №72/11-612/1-81401 повідомлено Міністерство юстиції України, Кабінет Міністрів України, Офіс Президента України, Апарат Верховної Ради України, відповідно до п.11 Порядку ведення Єдиного державного реєстру нормативно-правових актів та користування ним, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 23.04.2001р. №376, що після письмового повідомлення російській стороні про рішення української сторони розірвати дипломатичні відносини, встановлені Протоколом про встановлення дипломатичних відносин між Україною і російською федерацією, здійсненим у м. Мінську 14.02.1992р., зазначений міжнародний договір припинив свою дію 24.02.2022р.
Згідно ч.3 ст.78 КАС України обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.
Отже, у зв'язку з військовою агресією російської федерації проти України розірвано дипломатичні відносини між двома державами та припинено роботу консульських установ, що є загальновідомими обставинами.
Визнання офіційно цього факту не потребує додаткового доведення з боку позивача про наявність незалежної від особи причини неотримання документа про припинення іноземного громадянства (підданства), адже як в законодавстві України, так і в законодавстві рф відсутнє правове регулювання процедури припинення громадянства (підданства) за ініціативою особи в разі ведення воєнних дій між відповідними державами.
При цьому, в такому випадку законодавство України передбачає можливість подання декларації про відмову від іноземного громадянства, що і було зроблено позивачем.
Позивач мав законні очікування на прийняття відповідачем декларації про відмову від іноземного громадянства, оскільки отримати документ про припинення громадянства російської федерації через введення воєнного стану України та припинення діяльності всіх консульських установ цієї держави на території України, наразі є неможливим.
При цьому, суд зазначає, що у листі №К1030/6/8010-24/8010.4.1/1711-24 від 28.06.2024 про відмову прийняти декларацію Центральне міжрегіональне управління ДМС у місті Києві та Київській фактично процитувало норми Закону №2235-ІІІ, вказало про необхідність надати саме документ про припинення громадянства російської федерації без надання оцінки доводам позивача про неможливість подання такого документа з незалежних від його волі причин. Також у листі наголошується на тому, що 19.12.2021 набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про громадянство України» щодо спрощеного набуття громадянства України окремими категоріями осіб» від 14.12.2021 №1941-IX (далі - Закон №1941-ІХ). Метою прийняття Закону №1941-ІХ є реалізація Указу Президента України від 13.08.2019 року №594 «Питання спрощення набуття громадянства України іноземцями та особами без громадянства, які брали (беруть) участь у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони України, та громадянами російської федерації, які зазнали переслідувань через політичні переконання». З урахуванням цих норм відповідач дійшов висновку, що оскільки позивач не відноситься до категорії цих осіб, вона не має права підстав для подання декларації про відмову від іноземного громадянства.
З вказаного слідує, що відповідач фактично зазначив про єдиний варіант поведінки позивача з тим, аби отримати паспорт громадянина України, та незаконно відмовив в прийнятті декларації, тобто застосуванні альтернативи, передбаченої чинним законодавством.
Натомість, за загальним правилом, право на декларативний вихід з іноземного громадянства мають особи, які стикнулись із описаними абзацом 13 статті 1 Закону України «Про громадянство України» обставинами.
В той, же час, із набранням чинності Закону №1941-ІХ «Про внесення змін до Закону України «Про громадянство України» щодо спрощеного набуття громадянства України окремими категоріями осіб», право на декларативний вихід з іноземного громадянства також отримали 1) особи, які брали (беруть) участь у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони України, та 2) громадяни російської федерації, які зазнали переслідувань через політичні переконання.
При цьому, відповідно до розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №1941-ІХ, право на подання декларації про відмову від іноземного громадянства особами із зазначених вище категорій передбачено тільки для тих осіб, які набули громадянство України у період з 01.01.2018 до набрання чинності цим Законом (до 19.12.2021), у разі неможливості виконати зобов'язання про припинення іноземного громадянства.
Тобто, у випадку, якщо іноземець набув громадянство України за межами періоду з 01.01.2018 по 19.12.2021 року та/або не належить до визначених Законом №1941-ІХ категорій осіб. - на таку особу не поширюється дія спеціального Закону №1941-IX.
В такому випадку іноземець може додати до уповноваженого міграційного органу тільки декларацію про відмову від іноземного громадянства на загальних підставах, визначених абзацом 13 статті 1 Закону України «Про громадянство України».
Системний аналіз викладеного свідчить про те, що законодавцем передбачено загальні та спеціальні (додаткові) підстави декларативного виходу з іноземного громадянства.
Загальні підстави декларативного виходу з іноземного громадянства абзацом 13 статті 1 Закону України «Про громадянство України» та поширюються на всіх іноземців, які стикнулись із незалежними від них обставинами, які унеможливлюють подання до уповноваженого органу державної міграційної служби документу про вихід з іноземного громадянства.
При цьому, подання такої декларації провадиться за формою, визначеною наказом Міністерства Внутрішніх справ України №389 від 23.11.2022 року «Про затвердження зразків документів, які подаються за кордоном для встановлення належності до громадянства України, перевірки належності до громадянства України, прийняття до громадянства України, оформлення набуття громадянства України, припинення громадянства України, скасування рішень про оформлення набуття громадянства України».
Так, із тексту декларації про вихід з іноземного громадянства за формою №389 вбачається, що декларанту пропонується обрати та конкретизувати одну з наступних підстав незалежних від нього причини неотримання документа про припинення іноземного громадянства (підданства):
«...Існують незалежні від мене причини неотримання документа про припинення іноземного громадянства (підданства) __________________, (назва держави) а саме:
1) у мене уповноваженими органами _______________ (назва держави) _____________ було прийнято клопотання про припинення мого громадянства (зазначити дату) (підданства) ___________, проте протягом двох років я не отримав(ла) (назва держави) документа про припинення громадянства (підданства) цієї держави. Повідомлень від уповноважених органів ______________ (назва держави) про відмову в задоволенні мого клопотання я не отримував(ла). Строк розгляду клопотань про припинення громадянства цієї держави не встановлено;
2) у законодавстві _________ відсутня процедура припинення (назва держави) її громадянства (підданства) за ініціативою особи;
3) процедура оформлення припинення громадянства (підданства) _________ (назва держави) не здійснюється».
Спеціальні (додаткові) підстави декларативного виходу з іноземного громадянства передбачені Законом №1941-ІХ та поширюються на осіб, які отримали громадянство України у період з 01.01.2018 року по 19.12.2021 року та належать до однієї із категорій осіб, визначених Законом №1941-IX, зокрема: належать до осіб, які брали (беруть) участь у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони України; або належать до осіб, які є громадяни російської федерації, що зазнали переслідувань через політичні переконання.
При цьому, подання декларацій про відмову від іноземного громадянства на підставі Закону №1941-IX провадиться виключно за формами декларацій, визначених Наказом Міністерства Внутрішніх справ України №989 від 28.12.2021 року «Про затвердження зразків деяких документів, які подаються для набуття громадянства України іноземцями, які мають визначні заслуги перед Україною або прийняття яких до громадянства України становить державний інтерес для України, які брали (беруть) участь у захисті територіальної цілісності та недоторканності України, та іноземцями, які зазнали переслідувань».
Разом з цим, наказ МВС України №989 від 28.12.2021 року втратив чинність на підставі Наказу Міністерства внутрішніх справ №44 від 24.01.2025.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 звернулась до Центрального міжрегіонального управління ДМС у місті Києві та Київській області на загальних підставах, передбачених абзацом 13 статті 1 Закону України «Про громадянство України», - а не як особа, яка брала (бере) участь у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони України, або як громадянка російської федерації, яка зазнала переслідувань через її політичні переконання.
27.06.2024 року ОСОБА_1 було подано до ЦМУ ДМС у місті Києві та Київській області декларацію про відмову від іноземного громадянства за формою, передбаченою Наказом №389 від 23.11.2022 року, оскільки з 24.02.2022 року процедура виходу з громадянства російської федерації не здійснюється для громадян російської федераті, які мають постійне місце проживання на території України (тобто, позивачем було обрано та конкретизовано пункт 3 декларації №389 про вихід з іноземного громадянства: 3) процедура оформлення припинення громадянства (підданства) не здійснюється.
Водночас, у відзиві на позов ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області посилається на те, що 26.10.2023 року затверджене нове положення про порядок розгляду питань громадянства рф (дата набрання законної сили федерального закону від 28.04.2023 №138-ФЗ «Про громадянство російської федерації»). Після набрання вищезгаданого закону законної сили громадяни рф можуть подавати заяви про вихід із громадянства в будь-яку російську закордону установу по місцю їх перебування, що підтверджується листом МЗС рф від 04.09.2023 №24657/кд-гр.
Матеріали справи дійсно містять лист МЗС рф від 04.09.2023 №24657/кд-гр на ім'я невідомої особи, в якому зазначено про можливість подання заяви про вихід із громадянства в будь-яку російську закордону установу по місцю їх перебування.
Разом з цим, з тексту вказаного листа незрозуміло в якій країні перебуває особа, яка отримала цього листа.
Крім того, відповідач зазначає, що на сьогоднішній день до ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області надаються довідки про припинення громадянства рф видані третіми країнами, що свідчить про можливість отримання документу про припинення іноземного громадянства.
Так, матеріали справи містять копії довідок про припинення громадянства російської федерації видані невідомим особам Секцією інтересів росії при посольстві Швейцарії, Генеральним консульством російської федерації в Кракові, посольством російської федерації в республіці Молдова.
Натомість, відповідачем не зазначено на території яких країн перебували ці особи, коли звертались до вказаних установ.
В спірних правовідносинах, ОСОБА_1 перебуває в Україні, на території якої консульські установи російської федерації не працюють.
Фактично відповідач стверджує, що позивач повинна виїхати в іншу країну, щоб звернутись із заявою про вихід із громадянства.
Постійним місцем проживання ОСОБА_1 є Україна, передбачена для позивача процедура виходу з громадянства російської федерації здійснюється шляхом звернення до дипломатичного представництва або консульської установи російської федерації саме на території України або подати декларацію про вихід з російського громадянства.
ЦМУ ДМС у м.Києві та Київський відмовило позивачу у прийнятті такої декларації, оскільки відповідачем було взагалі заперечено можливість іноземців та позивача безпосередньо задекларувати вихід з іноземного громадянства на загальних підставах, тобто, на підставах, визначених абзацом 13 статті 1 Закону України «Про громадянство України».
На переконання ЦМУ ДМС у м.Києві та Київській області декларативний вихід іноземців з іноземного громадянства можливий виключно на спеціальних підставах, визначених Законом №1941-IX, а існування загальних підстав для декларативного виходу осіб з іноземного громадянства відповідачем проігноровано.
Вказане, як наслідок, призвело до протиправного та безпідставного нездійснення державним органом запровадженої законодавцем процедури виходу з іноземного громадянства та, відповідно, до порушення прав ОСОБА_1 .
Ігнорування суб'єктами владних повноважень можливості декларативного виходу іноземців з іноземного громадянства через незалежні від їх волі причини в порядку частини 13 статті 1 Закону України «Про громадянство України», є порушенням принципу належного урядування.
Так, у справі «Рисовський проти України» Європейським Судом з прав людини було зазначено, що принцип «належного урядування» передбачає, що державні органи повинні діяти в належний і якомога послідовніший спосіб. При цьому, на них покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у правовідносинах. Державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість уникати виконання своїх обов'язків.
Принцип «належного урядування», як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість (рішення у справі «Москаль проти Польщі»). Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам. З іншого боку, потреба виправити минулу «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу (рішення у справі «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки»). Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов'язків (рішення у справі «Лелас проти Хорватії»).
Тобто, якщо державою було проголошено право декларативного виходу з іноземного громадянства - держава має обов'язок реалізувати проголошене нею право.
Також суд зазначає, що вислів «але з незалежних від нього причин не може отримати його, така особа подає декларацію про відмову від іноземного громадянства», зазначений в Законі України «Про громадянство України», є непередбачуваним щодо його наслідків.
Як зазначено у спеціальному Дослідженні Європейської Комісії «За демократію через право» (Венеційська Комісія; Venice Commission) під назвою «Мірило правовладдя» («Rule of law checklist», розроблене і затверджене на 106-й пленарній сесії 11- 12 березня 2016 року), поняття «право» (law) охоплює не лише конституції, міжнародне право, статутне право та підзаконні акти, а й також - де доречно - суддєстворене право (judge-made law), як-то норми загального права, всі з яких є зобов'язальної природи. Будь-який припис права має бути доступним і передбачуваним (рішення ЄСПЛ у справах «Achour v. France», заява № 67335/01, п. 42; «Kononov v. Latvia» [ВП], заява № 36376/04, п 185).
Крім того, Венеційська Комісія виходить з того, що перешкоди для дієвого виконання приписів актів права можуть виникати не лише внаслідок незаконної чи недбалої дії з боку органів влади, але й через те, що якість законодавства унеможливлює таке виконання. Тому надзвичайно важливим є те, щоб ще до ухвалення приписів актів права було здійснено їх оцінювання на предмет можливості їх практичного виконання, а також щоб мала місце перевірка вже після їх ухвалення на предмет того, чи їх може бути застосовано або ж чи їх застосовано в дієвий спосіб. Це означає, що коли йдеться про правовладдя, то має здійснюватись оцінювання законодавства ex ante та ex post. Ідея правовладдя передбачає систему чітких та передбачуваних приписів права, відповідно до яких кожному належить право на ставлення до нього з боку всіх суб'єктів ухвалення рішень на основі гідності, рівності й розумності та відповідно до приписів права.
Також у цій Доповіді, розкриваючи поняття «юридична визначеність» (legal certainty), наголошується на тому, що принцип юридичної визначеності є істотно важливим для питання довіри до судової системи та верховенства права, а також і для плідності бізнесової діяльності, із тим, щоб генерувати розвиток та економічний поступ; аби досягти цієї довіри, держава повинна зробити текст закону (the law) легко доступним; вона також зобов'язана дотримуватись законів (the laws), які запровадила, і застосовувати їх у передбачуваний спосіб та з логічною послідовністю; передбачуваність означає, що закон має бути, за можливості, проголошений наперед (до його застосування) та має бути передбачуваним щодо його наслідків: він має бути сформульований з достатньою мірою чіткості, аби особа мала можливість скерувати свою поведінку (п. 44).
Як зазначено у згадуваному Дослідженні Європейської Комісії «За демократію через право» (Венеційська Комісія; Venice Commission) під назвою «Мірило правовладдя» («Rule of law checklist», розроблене і затверджене на 106-й пленарній сесії 11- 12 березня 2016 року), «передбачуваність» означає не лише те, що приписи акта права мають бути проголошеними ще до їх імплементації, а й що вони мають бути передбачуваними за своїми наслідками: їх має бути сформульовано з достатньою чіткістю та зрозумілістю, аби суб'єкти права мали змогу впорядкувати свою поведінку згідно з ними».
Крім того, у цьому Дослідженні міститься висновок про те, що поняття «якість закону», зокрема, охоплює таких два складових елементи:
передбачуваність актів права (чи наслідки приписів права є передбачуваними? чи укладено акти права в зрозумілий спосіб? чи вказує нове законодавство чітко на те, що попередньо ухвалене (і яке саме) законодавство скасовано або змінено? чи зміни інкорпоровано до зведеної версії приписів актів права, припустимої для суспільства?);
сталість і послідовність приписів права (чи є приписи актів права сталими та послідовними? чи є приписи актів права сталими настільки, що вони зазнають змін лише за належного попередження про це? чи є їх застосування послідовним?).
У рішеннях ЄСПЛ та Верховного Суду сформувалась стала практика щодо визначення відповідних критеріїв.
Так, ЄСПЛ у справі «Щокін проти України» (заяви №23759/03 та №37943/06, п. 50?56) зазначив, зокрема, що верховенство права, один із основоположних принципів демократичного суспільства, притаманний усім статтям Конвенції; відсутність в національному законодавстві необхідної чіткості та точності, які передбачали можливість різного тлумачення…, порушує вимогу «якості закону», передбачену Конвенцією, та не забезпечує адекватний захист від свавільного втручання публічних органів державної влади у майнові права заявника.
Так само уніфіковано ЄСПЛ інтерпретував «якість законодавства» і в іншому своєму рішенні, а саме, у справі «Сєрков проти України» (заява № 39766/05, п. 51; державні органи неправомірно зобов'язали заявника сплатити податок) «… якість законодавства … - доступне для зацікавлених осіб, чітке і передбачуване у застосуванні»; відсутність необхідної передбачуваності та чіткості національного законодавства з важливого питання, що призводило до його суперечливого тлумачення судом, стала причиною порушення вимог положень Конвенції щодо «якості закону».
Як зазначено у пункті 186 рішення ЄСПЛ у справі «Промислово-фінансовий Консорціум «Інвестиційно-металургійний Союз» проти України» (заява № 10640/05, п. 186) принцип законності передбачає, що чинні положення національного законодавства є достатньо доступними, чіткими та передбачуваними у своєму застосуванні (рішення у справі «Беєлер проти Італії» [ВП] (Beyeler v. Italy), заява № 33202/96, пункти 109, 110). Аналогічно національне законодавство має надавати засіб юридичного захисту від свавільного втручання державних органів влади у права, захищені Конвенцією (рішення у справі «Хасан і Чауш проти Болгарії» [ВП] (Hasan and Chaush v. Bulgaria), заява № 30985/96, п. 84).
Аналогічні підходи застосовані цим Судом також у багатьох інших справах, зокрема, Hentrich v. France, заява № 13616/88, п. 42; Lithgow and Others v. the United Kingdom, заяви 9006/80, 9262/81 та ін., п. 110; Alisic and Others v. Bosnia and Herzegovina, Croatia, Serbia, Slovenia and the Former Yugoslav Republic of Macedonia [ВП], заява № 60642/08, п. 103; Centro Europa 7 S.R.L. and di Stefano v. Italy [ВП], заява № 38433/09, п. 187; Hutten-Czapska v. Poland [ВП], заява № 35014/97, п. 163.
Крім того, у справі «Новік проти України» (заява № 48068/06, п. 19) ЄСПЛ зробив висновок, що надзвичайно важливою умовою є забезпечення загального принципу юридичної визначеності. Вимога «якості закону» у розумінні пункту 1 статті 5 Конвенції означає, що закон має бути достатньо доступним, чітко сформульованим і передбачуваним у своєму застосуванні для убезпечення від будь-якого ризику свавілля.
Достатньо важливими є висновки, які зроблені у рішенні ЄСПЛ у справі «Волков проти України» (заява № 21722/11, п.п. 170, 171). Так, характеризуючи загальні принципи законності втручання, Суд наголосив на тому, що вислів «згідно із законом» …. також стосується якості закону, вимагаючи, щоб він був доступний для зацікавленої особи, яка, окрім того, повинна мати можливість передбачити наслідки його дії щодо себе (рішення у справі «Копп проти Швейцарії» (Корр v. Switzerland), заява № 23224/94, п. 55); «якість закону» передбачає, inter alia (з лат. «серед інших речей і справ»), що формулювання національного законодавства повинно бути достатньо передбачуваним, щоб дати особам адекватну вказівку щодо обставин та умов, за яких державні органи мають право вдатися до заходів, що вплинуть на конвенційні права особи (рішення у справі «С.G. та інші проти Болгарії» (С.G. and Others v. Bulgaria), заява № 1365/07, п. 39); законодавство повинно забезпечувати певний рівень юридичного захисту проти свавільного втручання з боку державних органів (рішення у справі «Р.G. та J.Н. проти Сполученого Королівства» (P.G. and J.Н. v. the United Kingdom), заява № 44787/98, п. 46). Крім того, у пункті 179 цього Рішення ЄСПЛ наголошує на тому, що наявність конкретної і послідовної практики тлумачення відповідного положення закону була фактором, який призвів до висновку щодо передбачуваності зазначеного положення (рішення у справі «Гудвін проти Сполученого Королівства» (Goodwin v. the United Kingdom), заява № 17488/90, п. 33).
Зокрема, у рішенні ЄСПЛ у справі «Свято-Михайлівська Парафія проти України» (заява № 77703/01, п. 115) зазначено, що в світлі положень Конвенції, втручання може бути виправданим, якщо воно «встановлено законом» та здійснено «згідно із законом», оскільки оскаржувані заходи повинні не тільки мати законодавче підґрунтя, а й передбачатися якісним законом, який має бути достатньо доступним та передбачуваним щодо наслідків його застосування, тобто бути сформульованим у спосіб, який дає змогу кожній особі, у разі потреби, за допомогою відповідної консультації регулювати свою поведінку (рішення у справах Larissis and Others v. Greece, заява №23372/94, п. 40; Metropolitan Church of Bessarabia, заява №45701/99 п. 109).
Висновуючись на викладеному, суд вважає, що ОСОБА_1 мала цілком обґрунтовані сподівання на те, що для виходу з іноземного громадянства вона повинна подати відповідну декларацію, оскільки розірвання дипломатичних відносин з російською федерацією є тією незалежною від неї причиною.
За таких обставин суд дійшов висновку про протиправність дій Центрального міжрегіонального управління ДМС у місті Києві та Київській області щодо відмови ОСОБА_1 прийняти декларацію про відмову від іноземного громадянства замість документа про припинення громадянства російської федерації.
Частиною четвертою статті 245 КАС України встановлено, що у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов'язати відповідача - суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.
У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов'язує суб'єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.
За приписами вказаної правової норми слідує, що у разі, якщо суб'єкт владних повноважень використав надане йому законом право на прийняття певного рішення за наслідками звернення особи, але останнє визнане судом протиправним з огляду на його невідповідність чинному законодавству, при цьому суб'єктом звернення дотримано всіх визначених законом умов, то суд вправі зобов'язати суб'єкта владних повноважень прийняти певне рішення.
Отже, критеріями, які впливають на обрання судом способу захисту прав особи в межах вимог про зобов'язання суб'єкта владних повноважень вчинити певні дії, є встановлення судом додержання суб'єктом звернення всіх передбачених законом умов для отримання позитивного результату та наявність у суб'єкта владних повноважень права діяти при прийнятті рішення на власний розсуд.
Такий підхід, установлений процесуальним законодавством, є прийнятним не тільки при розгляді вимог про протиправну бездіяльність суб'єкта владних повноважень, але і у випадку розгляду вимог про зобов'язання відповідного суб'єкта вчинити дії після скасування його адміністративного акта.
Тобто, адміністративний суд не обмежений у виборі способів відновлення права особи, порушеного владними суб'єктами, і вправі обрати найбільш ефективний спосіб відновлення порушеного права, який відповідає характеру такого порушення з урахуванням обставин конкретної справи. Перебирання непритаманних суду повноважень державного органу не відбувається за відсутності обставин для застосування дискреції.
Така правова позиція викладена Верховним Судом у постанові від 16 травня 2019 року у справі №826/17220/17.
Поняття дискреційних повноважень наведене, зокрема, у Рекомендаціях Комітету Міністрів Ради Європи № R(80)2, яка прийнята Комітетом Міністрів 11 березня 1980 року на 316-й нараді, відповідно до яких під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він уважає найкращим за даних обставин.
Дискреційні повноваження в більш вузькому розумінні - це можливість діяти за власним розсудом, в межах закону, можливість застосувати норми закону та вчинити конкретні дії (або дію) серед інших, кожні з яких окремо є відносно правильними (законними).
Тобто, дискреційними є право суб'єкта владних повноважень обирати у конкретній ситуації між альтернативами, кожна з яких є правомірною. Прикладом такого права є повноваження, які закріплені у законодавстві із застосуванням слова «може». При цьому дискреційні повноваження завжди мають межі, установлені законом.
Така правова позиція викладена, зокрема, у постановах Верховного Суду від 23 січня 2018 року у справі №208/8402/14-а, від 29 березня 2018 року у справі №816/303/16, від 06 березня 2019 року у справі №200/11311/18-а, від 16 травня 2019 року у справі №818/600/17 та від 21 листопада 2019 року у справі №344/8720/16-а.
Суд наголошує, що спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.
Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Право на ефективний засіб захисту закріплено також у Міжнародному пакті про громадські та політичні права (стаття 2).
При цьому, під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект.
Отже, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.
Суд під час розгляду справи констатував поважність причин неотримання позивачем документа про припинення іноземного громадянства (підданства) та протиправність відмови міграційної служби в прийнятті декларації про відмову від громадянства рф, отже, на думку суду, належним та ефективним способом поновлення порушеного права позивача є зобов'язання відповідача прийняти відповідну декларацію.
Зважаючи на те, що судом визнано протиправними дії Центрального міжрегіонального управління державної міграційної служби у м. Києві та Київській області щодо відмови в прийнятті у ОСОБА_1 декларації про відмову від громадянства рф, то інших варіантів поведінки, окрім як прийняти протилежне рішення, відповідач не має.
Решта доводів та заперечень сторін висновків суду по суті заявлених позовних вимог не спростовують. Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.
При розв'язанні спору, суд зважає на практику Європейського суду з прав людини щодо застосування ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі за текстом - Конвенція; рішення від 21.01.1999 року у справі "Гарсія Руїз проти Іспанії", від 22.02.2007 року у справі "Красуля проти Росії", від 05.05.2011 року у справі "Ільяді проти Росії", від 28.10.2010 року у справі "Трофимчук проти України", від 09.12.1994 року у справі "Хіро Балані проти Іспанії", від 01.07.2003 року у справі "Суомінен проти Фінляндії", від 07.06.2008 року у справі "Мелтекс ЛТД (MELTEX LTD) та Месроп Мовсесян (MESROP MOVSESYAN) проти Вірменії") і тому надав оцінку усім обставинам справи, котрі мають юридичне значення для правильного вирішення спору, та дослухався до усіх аргументів сторін, які ясно і чітко сформульовані та здатні вплинути на результат вирішення спору.
Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд вказує, що відповідно до частини першої статті 139 КАС України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Так, з урахуванням вказаної норми КАС України на користь позивача належить стягнути 1211,20 грн. судових витрат, сплачених згідно платіжної інструкції №0.0.4101078744.1 від 30.12.2024 року.
Керуючись ст.ст.2-9, 139, 242, 246, 250, 251, 255, 262, 293-297 КАС України, суд,
Адміністративний позов ОСОБА_1 до Центрального міжрегіонального управління державної міграційної служби у м. Києві та Київській області про визнання протиправними дій та зобов'язання прийняти декларацію про відмову від громадянства російської федерації - задовольнити повністю.
Визнати протиправними дії Центрального міжрегіонального управління державної міграційної служби у м. Києві та Київській області щодо відмови ОСОБА_1 в прийнятті декларації про відмову від громадянства російської федерації.
Зобов'язати Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області прийняти від ОСОБА_1 декларацію про відмову від громадянства російської федерації.
Стягнути на користь ОСОБА_1 (адреса реєстрації: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_4 , адреса проживання: АДРЕСА_2 ) судові витрати за сплату судового збору у розмірі 1211 (одна тисяча двісті одинадцять гривень) грн. 20 коп. за рахунок бюджетних асигнувань Центрального міжрегіонального управління державної міграційної служби у м. Києві та Київській області (адреса: 02152, м. Київ, вул. Березняківська, 4-А, ЄДРПОУ 42552598).
Рішення набирає законної сили згідно ст. 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими ст.ст. 293-297 Кодексу адміністративного судочинства України.
ОСОБА_1 (адреса реєстрації: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_4 , адреса проживання: АДРЕСА_2 )
Центральне міжрегіональне управління державної міграційної служби у м. Києві та Київській області (адреса: 02152, м. Київ, вул. Березняківська, 4-А, ЄДРПОУ 42552598)
Головуючий суддя Нінель ПОТОЦЬКА