Справа № 450/5744/24 Провадження № 2/450/900/25
11 березня 2025 року Пустомитівський районний суд Львівської області в складі:
головуючого-судді Мусієвського В.Є.
при секретарі Расяк С.М.
з участю представника Жукровського В.І.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду м. Пустомити цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Держави Україна в особі Державної казначейської служби України, Львівської обласної прокуратури, Головного управління Національної поліції у Львівській області, про відшкодування шкоди,-
Позивач звернувся в суд з позовом до відповідачів, у якому просив стягнути з Держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України на його користь 1200000 грн. відшкодування моральної шкоди.
Мотивував позовні вимоги тим, що ухвалою слідчого судді Шевченківського районного суду м. Львова від 16 липня 2018 року задоволено його скаргу на бездіяльність посадових осіб Шевченківського ВП ГУ НП у Львівській області щодо невнесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань та зобов'язання до вчинення дій. Зобов'язано уповноважену особу Львівської місцевої прокуратури № 2 розглянути його заяву від 23 квітня 2018 року відповідно до вимог ч.ч. 1, 4 ст. 214 КПК України. Вказав, що уповноваженою особою Львівської місцевої прокуратури № 2 розглянуто ухвалу слідчого судді Шевченківського районного суду м. Львова від 16.07.2018 року, однак, жодних об'єктивних даних, викладених у його заяві від 23.04.2018 року, які б свідчили про вчинення працівниками Шевченківського ВП ГУНП у Львівській області кримінальних правопорушень, не встановлено, а тому викладені у такій відомості не підлягають внесенню до Єдиного реєстру досудових розслідувань в порядку, передбаченому ст. 214 КУпАП. Зазначив, що рішенням Пустомитівського районного суду Львівської області від 12 лютого 2019 року його позовні вимоги до Держави Україна в особі Державної казначейської служби України задоволено частково, стягнуто з Держави Україна в особі Державної казначейської служби України за рахунок Державного бюджету України шляхом списання коштів з єдиного казначейського рахунку на його користь заподіяну моральну шкоду у розмірі 10000 грн. Постановою Львівського апеляційного суду від 20 листопада 2019 року апеляційну скаргу представника Державної казначейської служби України задоволено, а рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 12 лютого 2019 року скасовано і ухвалено нову постанову про відмову у задоволенні його позовних вимог з причин незалучення до участі у справі в якості відповідачів відповідних органів прокуратури України та Національної поліції України. Таким чином, з 12 жовтня 2018 року по 15 грудня 2024 року ухвала слідчого судді Шевченківського районного суду м. Львова від 16 липня 2018 року не виконана та слідчих дій не розпочато. Зауважив, що вказаною бездіяльністю органів державної влади йому завдано моральну шкоду, яка виразилась у приниженні його честі і гідності, постійному перебуванні у стресі та хвилюванні, невизначеності невиконання судового рішення, що свідчить про тривалість порушення його прав. Таким чином, моральну шкоду оцінив у розмірі 1200000 грн. З огляду на вказане, просив позовні вимоги задовольнити.
Ухвалою від 19 грудня 2024 року відкрито провадження у справі та призначено підготовче судове засідання.
24 грудня 2024 року представником відповідача Головного управління Національної поліції у Львівській області Кісіль Р.Л. подано клопотання про участь в судовому засіданні в режимі відеоконференції, у задоволенні якого відмовлено ухвалою від 24 грудня 2024 року.
07 січня 2025 року представником відповідача Державної казначейської служби України Стегній А.В. подано клопотання про скерування матеріалів позовної заяви або надання доступу до такої в системі «Електронний Суд».
07 січня 2025 року представником відповідача Львівської обласної прокуратури Жукровським В.І. подано відзив на позовну заяву, згідно мотивів якого просив відмовити у задоволенні позовних вимог. Вказав, що позивачем не доведено належними та допустимими доказами факту заподіяння йому моральних страждань, а також їх причинно-наслідкового зв'язку із визначеним ним розміром шкоди. Зазначив, що в ухвалі слідчого судді Шевченківського районного суду м. Львова від 16 липня 2018 року не встановлено факту бездіяльності Львівської обласної прокуратури, а відтак відсутній причинний зв'язок між шкодою і протиправними діяннями заподіювача. Крім цього, прийняття слідчим суддею вказаної вище ухвали відновило правовий і процесуальний статус ОСОБА_1 , оскільки він досяг цілі та додаткових дій для відновлення свого права не потребував. Додатково вказав, що позовні вимоги позивача в частині відшкодування моральної шкоди у розмірі 1200000 грн. спричинять надмірне навантаження на Державний бюджет України в період воєнного стану, що може негативно вплинути на фінансування обороноздатності країни.
10 січня 2025 року представником відповідача ГУ НП у Львівській області Кісіль Р.Л. подано відзив на позовну заяву, у якому міститься клопотання про закриття провадження у справі з підстав набрання законної сили постанови Львівського апеляційного суду від 20 листопада 2019 року по справі № 450/3317/18, якою відмовлено у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Держави Україна в особі Державної казначейської служби України про стягнення моральної шкоди. Вказав, що оскільки існує рішенням суду, яке набрало законної сили, ухвалене з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, провадження у справі підлягає закриттю на підставі ч. 3 ст. 255 ЦПК України. Зазначив, що ОСОБА_1 у позовній заяві не зазначено яким саме відповідачем завдано моральної шкоди, не обґрунтовано розмір такої, а також не надано доказів на підтвердження спричинення шкоди посадовими особами ГУ НП у Львівській області. Крім цього, подав клопотання про проведення розгляду справи у його відсутності
15 січня 2025 року позивачем ОСОБА_1 подано заяву про відвід головуючого судді Мусієвського В.Є., у задоволенні якої відмовлено ухвалою від 15 січня 2025 року, та клопотання про винесення окремої ухвали про визнання зловживанням представником відповідача ГУ НП у Львівській області Кісіль Р.Л. процесуальними правами.
20 січня 2025 року позивачем ОСОБА_1 подано пояснення щодо поданого відзиву та інших питань, згідно мотивів якого вказав, що відзив на позовну заяву подано Пустомитівською окружною прокуратурою Львівської області, яка не є відповідачем у справі і у такому зазначено скорочену назву відповідача ГУ НП у Львівській області.
21 січня 2025 року представником відповідача Державної казначейської служби України Стегній А.В. подано відзив на позовну заяву, у якому просив відмовити у задоволенні позовних вимог. Вказав, що Державна казначейської служби України наділена лише повноваженями щодо стягнення коштів державного бюджету для відшкодування шкоди, заподіяної фізичним та юридичним особам внаслідок незаконно прийнятий рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, їх посадових чи службових осіб під час здійснення ними своїх повноважень. Відтак, Державна казначейської служби України може бути залучена лише в якості третьої особи, а не відповідачем у справі. Таким чином, відповідачем у справі слід залучити Державу в особі органу, яким на думку позивача йому заподіяна шкода. Крім цього вказав, що позивачем не доведено належними і допустимими доказами факту та розміру завданої йому моральної шкоди внаслідок неправомірних дій/бездіяльності відповідачів.
03 лютого 2025 року позивачем ОСОБА_1 подано пояснення на відзив, згідно мотивів якого зазначив, що залучення Державної казначейської служби України ним здійснено у відповідності до постанови Верховного Суду від 27 листопада 2019 року у справі № 242/4741/16. Крім цього, моральна шкода не розраховується, а присуджується національними судами в сумах не менших ніж присуджені сатисфакції в даній категорії справ, щоб не завдавати повторної моральної шкоди мізерною сатисфакцією.
27 лютого 2025 року представником Львівської обласної прокуратури Жукровським В.І. подано клопотання про закриття провадження у справі з підстав набрання законної сили рішенням суду, ухваленого з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав.
Ухвалою від 27 лютого 2025 року відмовлено у задоволенні клопотань представників Львівської обласної прокуратури та Головного управління Національної поліції у Львівській області про закриття провадження у справі.
Протокольною ухвалою від 27 лютого 2025 року закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті.
В судовому засіданні 11 березня 2025 року позивач ОСОБА_1 позовні вимоги підтримав з мотивів викладених у позовній заяві та просив такі задовольнити. Вказав, що системні і послідовні протиправні дії відповідачів призвели до погіршення стану його здоров'я, невизначеності від недовіри до органів державної влади в Україні, розчарування та стресу, підриву його репутації та відриву від звичних занять. Долучив письмові пояснення.
Представник відповідача Львівської обласної прокуратури Жукровський В.І. в судовому засіданні просив відмовити у задоволенні позовних вимог з підстав викладених у відзиві на позовну заяву. Вказав, що ухвала слідчого судді Шевченківського районного суду м. Львова від 16 липня 2018 року фактично не виконана, а за її невиконання прокуратурою внесено відомості в ЄРДР та розпочато кримінальне провадження.
Інші учасники розгляду справи, будучи належним чином повідомленими про дату, час і місце судового розгляду, в судове засідання не з'явились, причини неявки суду не повідомили, клопотань про відкладення розгляду справи або про розгляд такої у їх відсутності не подали.
Щодо заявленого позивачем клопотання про винесення окремої ухвали про визнання зловживанням представником відповідача ГУ НП у Львівській області Кісіль Р.Л. процесуальними правами слід зазначити, що суд має право, а не обов'язок постановити окрему ухвалу. Враховуючи особливий статус суду в системі органів, що забезпечують правовий порядок, суд зобов'язаний реагувати на випадки очевидних, умисних або системних порушень закону. При цьому, за будь-яких умов, визнання певних дій зловживанням процесуальними правами здійснює виключно суд, керуючись власним розсудом та виходячи з конкретних обставин справи. Із поданих представником відповідача ГУ НП у Львівській області Кісіль Р.Л. процесуальних документів не вбачається зловживання ним процесуальними правами, а тому суд не вбачає підстав для постановлення окремої ухвали.
Заслухавши пояснення присутніх сторін, розглянувши матеріали справи та докази в їх сукупності, суд приходить до наступних висновків.
Відповідно до ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом.
За ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Ухвалою слідчого судді Шевченківського районного суду м. Львова від 16 липня 2018 року задоволено скаргу ОСОБА_1 на бездіяльність посадових осіб Шевченківського ВП ГУ НП у Львівській області щодо невнесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань та зобов'язання до вчинення дій. Зобов'язано уповноважену особу Львівської місцевої прокуратури № 2 розглянути заяву ОСОБА_1 від 23 квітня 2018 року відповідно до вимог ч.ч. 1, 4 ст. 214 КПК України.
Як вбачається зі змісту вказаної ухвали, в ході розгляду скарги встановлено, що 23 квітня 2018 року ОСОБА_1 на підставі ст. 214 КПК України подано заяву до Шевченківського ВП ГУ НП у Львівській області про вчинення посадовою особою злочинів, передбачених ч. 3 ст. 382, ч. 2 ст. 365 КК України. Однак, всупереч положенням ст. 214 КПК України, заява ОСОБА_1 не була внесена в установленому порядку до Єдиного реєстру досудових розслідувань. Супровідним листом №5442/43/01/08-18 від 07 травня 2018 року, підписаним начальником Шевченківського ВП ГУ НП у Львівській області Петрик І.Я., Дерко П.Є. надано відповідь про те, що його звернення зареєстровано у журналі Єдиного обліку Шевченківського ВП за № 9668 від 23 квітня 2018 року та у результаті проведеної перевірки порушень чинного законодавства працівниками поліції Шевченківського ВП ГУ НП у Львівській області не виявлено.
Листом № 06/17-06/17-307-09 від 20.07.2018 року Львівської місцевої прокуратури № 2 повідомлено ОСОБА_1 , що Львівською місцевою прокуратурою № 2 розглянуто ухвалу слідчого судді Шевченківського районного суду м. Львова від 16.07.2018 року. Перевіркою доводів викладених у заяві ОСОБА_1 від 23.04.2018 року не встановлено жодних об'єктивний даних, які б свідчили про вчинення працівниками Шевченківського ВП ГУНП у Львівській області кримінальних правопорушень, а тому викладені у ній відомості не підлягають внесенню до Єдиного реєстру досудових розслідувань в порядку, передбаченому ст. 214 КУпАП.
24.07.2018 року ОСОБА_1 звернувся в прокуратуру Львівської області із заявою про зобов'язання внести відомості до ЄРДР про вчинення кримінального правопорушення щодо особи при виконання функцій держави на посаді прокурора Пацюркевич О.В. за невиконання рішення суду, а саме ухвали слідчого судді Шевченківського районного суду Львівської області від 16.07.2018 року щодо внесення відомостей до ЄРДР.
Ухвалою слідчого судді Галицького районного суду м. Львова від 26.07.2018 року зобов'язано відповідальну особу прокуратури Львівської області внести відповідні відомості до ЄРДР за заявою ОСОБА_1 від 24.07.2018 року.
03.08.2018 року прокуратурою Львівської області на підставі заяви ОСОБА_1 від 24.07.2018 року внесено відомості до ЄРДР за № 42018140000000238 за ч. 2 ст. 382 КК України.
Таким чином, починаючи з 16 липня 2018 року (день постановлення ухвали слідчого судді Шевченківського районного суду м. Львова) до моменту розгляду цивільної справи по суті судом, минуло майже 7 років, однак рішення суду не було виконане, про що не заперечувалось представником Львівської обласної прокуратури Жукровським В.І.
Крім цього, відповідачами ГУ НП у Львівській області та Львівською обласною прокуратурою не надано відомостей про хід розгляду і стадію перебування кримінального провадження № 42018140000000238 за ч. 2 ст. 382 КК України.
При цьому, покликання представника відповідача ГУ НП у Львівській області Кісіль Р.Л. щодо відсутності в матеріалах справи доказів на підтвердження спричинення Дерко П.Є. моральної шкоди посадовими особами ГУ НП у Львівській області, не знайшли свого підтвердження під час розгляду справи, оскільки ухвалою слідчого судді Шевченківського районного суду м. Львова від 16.07.2018 року задоволено скаргу ОСОБА_1 саме щодо бездіяльності посадових осіб Шевченківського ВП ГУ НП у Львівській області стосовно невнесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань та зобов'язано до вчинення дій. Зобов'язано уповноважену особу Львівської місцевої прокуратури № 2 розглянути заяву ОСОБА_1 від 23 квітня 2018 року відповідно до вимог ч.ч. 1, 4 ст. 214 КПК України.
Суд зазначає, що Шевченківський ВП ГУ НП у Львівській області перебував у структурному підпорядкуванні ГУ НП у Львівській області, працівники якого здійснювали свої повноваження у відділах/відділеннях, а Львівська місцева прокуратура № 2 перебувала у структурному підпорядкуванні Львівської обласної прокуратури.
Статтею 19 Конституції України передбачено, що правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Зі змісту ч. 2 ст. 2 ЦК України учасниками цивільних відносин є: держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права.
У ст. 55 Конституції України визначено, що права та свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Статтею 56 Конституції України передбачено, що кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Відповідно до ч. 6 ст. 1176 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі внаслідок іншої незаконної дії або бездіяльності чи незаконного рішення органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органу досудового розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується на загальних підставах.
Статтею 1173 ЦК України визначено, що шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.
За змістом ст. 1174 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи.
Отже, відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача. Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.
Згідно положень пункту 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 14 від 18.12.2009 року "Про судове рішення у цивільній справі", - рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права.
У відповідності до ст. 129 Конституції України до основних засад судочинства віднесено обов'язковість рішень суду.
В силу вимог ст. 129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов'язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку.
За ч.ч. 1, 2 ст. 18 ЦПК України судові рішення, що набрали законної сили, обов'язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом.
Відповідно до статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
У пункті 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 30 червня 2009 року № 16-рп/2009 (справа щодо конституційності окремих положень Кримінально-процесуального кодексу України) Конституційний Суд України зазначив, що відповідно до положень Конституції України судові рішення є обов'язковими до виконання; обов'язковість рішень суду є однією із основних засад судочинства, яка гарантує ефективне здійснення правосуддя; виконання всіма суб'єктами правовідносин приписів, викладених у рішеннях суду, які набрали законної сили, утверджує авторитет держави як правової.
Пунктом 74 рішення ЄСПЛ (справа «Іммобільяре Саффі», заява № 22774/93) визначено, що затримка у виконанні судового рішення не повинна бути такою, що порушує саму сутність права, яке захищається п. 1 ст. 6 Конвенції, у зв'язку з чим саме на державі лежить позитивне зобов'язання організувати систему виконання рішень таким чином, щоб гарантувати виконання без жодних невиправданих затримок, і так, щоб ця система була ефективною як в теорії, так і на практиці.
Своєю чергою, виконання судового рішення, висока якість та ефективність його виконання корелює меті судочинства та є складовою права на справедливий суд в контексті статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.
Так, ЄСПЛ у справі «Шмалько проти України» від 20 липня 2004 року вказав, що виконання судового рішення є невід'ємним елементом права на судовий захист, передбаченого ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, для цілей якої виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина судового розгляду. Водночас, реальне та своєчасне виконання судових рішень в Україні вже тривалий час є складним та найбільш проблемним етапом судового спору. Право на справедливий суд стало б ілюзорним у разі, коли правова система держави допускала б, щоб остаточне, обов?язкове судове рішення залишалося невиконаним. Орган державної влади не має права посилатися на брак коштів, виправдовуючи неспроможність виконати судове рішення про виплату боргу. Невиконання судового рішення не може бути виправдане відсутністю бюджетних видатків.
З огляду на вказане, в Державі Україна існує реальна проблема невиконання судових рішень, що підтверджується неодноразовою практикою ЄСПЛ, а тому невиконання службовими особами Шевченківського ВП ГУ НП у Львівській області та Львівською місцевою прокуратурою № 2 ухвали слідчого судді Шевченківського районного суду м. Львова від 16 липня 2018 року, зумовлює порушення прав позивача ОСОБА_1 , які не були реалізовані впродовж 7-ми років, що завдало останньому ряд моральних страждань, зокрема приниження його честі і гідності, постійне перебування у стресі та хвилюванні, невизначеності щодо невиконання судового рішення та інших соціально-побутових і психо-емоційних змін, які характерні для особи, яка втратила відчуття справедливості та розчарувалась бездіяльністю органів державної влади.
Статтею 23 ЦК України передбачено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Якщо інше не встановлено законом, моральна шкода відшкодовується грошовими коштами, іншим майном або в інший спосіб.
В п. 3 роз'яснень Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» визначено, що під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.
Зі змісту п. 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 2005 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» зазначається, що відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.
У відповідності до правового висновку Великої Палати Верховного Суду, висловленим у постанові від 15.12.2020 р. у справі № 752/17832/14-ц (провадження № 14-538цс19), розмір відшкодування моральної шкоди має бути не більшим, ніж достатньо для розумного задоволення потреб потерпілої особи, і не повинен приводити до її безпідставного збагачення.
Суд в контексті спірних правовідносин звертає увагу на те, що загальні підходи до відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади, були сформульовані Верховним Судом у постанові від 10.04.2019 року у справі №464/3789/17. Зокрема, Суд дійшов висновку, що адекватне відшкодування шкоди, зокрема й моральної, за порушення прав людини є одним із ефективних засобів юридичного захисту. Моральна шкода полягає у стражданні або приниженні, яких людина зазнала внаслідок протиправних дій. Страждання і приниження - емоції людини, змістом яких є біль, мука, тривога, страх, занепокоєння, стрес, розчарування, відчуття несправедливості, тривала невизначеність, інші негативні переживання. Порушення прав людини чи погане поводження із нею з боку суб'єктів владних повноважень завжди викликають негативні емоції. Проте не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік та стан здоров'я потерпілого. У справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади або органом місцевого самоврядування, суд, оцінивши обставин справи, повинен встановити чи мали дії (рішення, бездіяльність) відповідача негативний вплив, чи досягли негативні емоції позивача рівня страждання або приниження, встановити причинно-наслідковий зв'язок та визначити співмірність розміру відшкодування спричиненим негативним наслідкам. Суд наголошує, що, визначаючи співмірність розміру відшкодування спричиненим негативним наслідкам, суд повинен виходити із засад розумності та справедливості. З огляду на те, що "розумність" і "справедливість" є оціночними поняттями, суди першої та апеляційної інстанцій, які заслуховують сторін та встановлюють фактичні обставини справи, мають широку свободу розсуду під час визначення розумного та справедливого (співмірного) розміру відшкодування моральної шкоди.
При визначенні розміру моральної шкоди, суд оцінює ступінь моральних страждань позивача, враховує що в досить короткий строк після того, як він дізнався про порушення своїх прав, вони були поновлені, наявність у позивача моральних (душевних) страждань, що були викликані вимушеними діями щодо доведення відсутності в своїх діях правопорушення з метою захисту свого порушеного права, відчуття несправедливості.
У справах про відшкодування моральної шкоди обов'язок по доведенню обставин заподіяння моральної шкоди та визначення розміру компенсації на її відшкодування покладається на позивача.
Як зазначив Верховний Суд в постанові від 26.01.2021 року у справі № 335/5271/17, встановлюючи протиправність дій суб'єкта владних повноважень та, відповідно, наявність підстав для стягнення моральної шкоди, суди першої та апеляційної інстанцій не мають своїм обов'язком присуджувати розмір вказаної шкоди виключно в тій сумі, яка зазначена позивачем у позовній заяві. Суди, визначаючи співмірність розміру відшкодування спричиненим негативним наслідкам, повинні виходити із засад розумності та справедливості.
Проаналізувавши прийняті ЄСПЛ рішення щодо невиконання судових рішень суд зазначає, що мінімальна сатисфакція становить 1000 євро.
З огляду на викладене, зважаючи на доведеність факту невиконання структурними підрозділами відповідачів Львівської обласної прокуратури та ГУ НП у Львівській області покладених на них ухвалою Шевченківського районного суду м. Львова від 16 липня 2018 року зобов'язань щодо вчинення дій, а також доведеність факту наявності моральної шкоди, що завдана позивачу, яка полягає у невиконанні рішення суду, що спричинило приниження його честі, гідності, моральних переживаннях, порушенні нормальних життєвих стосунків, враховуючи тривалість невиконання судового рішення протягом 7-ми років, вимоги розумності та справедливості, відшкодуванню на користь ОСОБА_1 підлягає завдана моральна шкода в розмірі 20000 грн., яка буде належною та достатньою для її покриття, у зв'язку з чим позовні вимоги підлягають частковому задоволенню.
Твердження представників відповідачів, що позивач не надав жодного доказу на підтвердження факту завдання моральної шкоди, не заслуговують на увагу, оскільки сам факт невиконання рішення суду впродовж 7-ми років, є підставою для відшкодування такій особі моральної шкоди, враховуючи, що йому доводилося докладати додаткових зусиль та витрачати час для відновлення порушеного права.
Щодо визначення позивачем співвідповідачем Державної казначейської служби України суд вважає необхідним зазначити таке.
Згідно зі статтею 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
У постанові Верховного Суду від 14.04.2020 року у справі № 265/6121/18 зазначено, що держава бере участь у справі як відповідач через відповідні органи державної влади, зазвичай, орган, діями якого завдано шкоду. Разом із тим, залучення або ж незалучення до участі у таких категоріях спорів Державної казначейської служби України чи її територіального органу не впливає на правильність визначення належного відповідача у справі, оскільки відповідачем є держава, а не Державна казначейська служба України чи її територіальний орган.
Відповідно до ст. 2 ЦК України учасником спірних відносин у справі про відшкодування шкоди за рахунок держави на підставі ст. 1174 ЦК України є держава Україна, а тому вона має бути відповідачем. Кошти державного бюджету належать на праві власності державі. Отже, боржником у зобов'язанні зі сплати коштів з державного бюджету є держава Україна як учасник цивільних відносин.
За змістом ч. 1 ст. 170 ЦК України держава набуває і здійснює права та обов'язки через органи державної влади у межах їх компетенції, встановленої законом.
Згідно Положення про Державну казначейську службу України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 215 від 15.04.2015, Державна казначейська служба України (Казначейство) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра фінансів і який реалізує державну політику у сферах казначейського обслуговування бюджетних коштів, коштів клієнтів відповідно до законодавства, бухгалтерського обліку виконання бюджетів (ст.1); яка, зокрема, здійснює безспірне списання коштів державного та місцевих бюджетів або боржників на підставі рішення суду (п.3 ст. 4).
Порядок виконання судових рішень про стягнення коштів з державного органу визначений Законом України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» від 05.06.2012, яким встановлено, що виконання рішень суду про стягнення коштів, боржником за якими є державний орган, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, в межах відповідних бюджетних призначень шляхом списання коштів з рахунків такого державного органу, а в разі відсутності у зазначеного державного органу відповідних призначень - за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду.
Таким чином, відповідачем у справі є держава, яка бере участь у справі через відповідний орган державної влади, а кошти на відшкодування шкоди підлягають стягненню з Державного бюджету України. Відповідно немає необхідності зазначення у резолютивній частині рішення таких відомостей, як орган, через який грошові кошти мають перераховуватись, або номер чи вид рахунку, з якого має бути здійснено стягнення/списання, оскільки такі відомості не впливають ні на підстави, ні на обов'язковість відновлення права позивача в разі встановлення судом його порушення та за своєю суттю є регламентацією способу і порядку виконання судового рішення, що має відображатися у відповідних нормативних актах, а не в резолютивній частині рішення (пункт 6.21 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2018 у справі № 910/23967/16 провадження № 12-110гс18).
Керуючись ст.ст. 13,14, 18, 76, 77, 259, 263-265, 268, 273 ЦПК України, ст.ст. 19, 55, 56, 129, 129-1 Конституції України, ст.ст. 2, 23, 170, 1173, 1174, 1176 ЦК України, суд,-
Позовні вимоги ОСОБА_1 - задовольнити частково.
Стягнути з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 20000 грн. компенсації моральної шкоди.
У задоволенні іншої частини позовних вимог ОСОБА_1 - відмовити.
На рішення суду може бути подана апеляційна скарга протягом 30 днів з часу складання повного судового рішення до Львівського апеляційного суду або через місцевий суд до Львівського апеляційного суду. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено в день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Повний текст рішення виготовлено 14 березня 2025 року.
Суддя Мусієвський В.Є.