Справа №303/3926/23
2/303/591/23
13 березня 2025 року м. Мукачево
Мукачівський міськрайонний суд Закарпатської області
у складі головуючої судді Курах Л.В.
секретар судового засідання Гейруш Л.М.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Мукачево в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 , інтереси якої представляє ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, визнання об'єкту правом спільної сумісної власності та поділ майна,-
ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_3 про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, визнання об'єкту правом спільної сумісної власності та поділ майна.
Позовні вимоги мотивовані тим, що вона проживала з відповідачем як дружина з чоловіком з 1990 року. За час спільного життя них народилося двоє дітей: ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . У 1998 році вони зареєстрували шлюб. В 1995 році відповідач запропонував придбати частину будинку по АДРЕСА_1 . Позивачка займалась весь час усіма будівельними роботами, оскільки відповідач постійно був у роз'їздах. Для того, щоб завершити роботи по будівництву та ремонту особняка вона була змушена продати квартиру у 2006 році, яка належала на праві особистої власності їй та її дітям. 04.04.2023 року вони розлучились. Відповідач зняв з реєстрації її та їхній дітей. Такі дії позивача свідчать, що він намагався продати спільне набуте житло в якому вона проживає разом з дітьми і яке перебудували за рахунок спільних коштів. Дане майно набуте за час шлюбу та є їхньою спільною власністю. З урахуванням викладеного просить встановити факт проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу ОСОБА_1 та ОСОБА_3 в період з 1990 року по 20.05.1998 року, визнати спільною сумісною власністю будинок за адресою: АДРЕСА_1 ; визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/2 будинку за адресою: АДРЕСА_1 .
Ухвалою Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 05.05.2023 року прийнято позов до розгляду та відкрито провадження у справі. Розгляд справи постановлено здійснювати в порядку загального позовного провадження.
Ухвалою Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 23.01.2025 року закрито підготовче провадження у справі та призначено справу до судового розгляду по суті.
Позивач ОСОБА_1 в судове засідання не з'явилася, представник позивача ОСОБА_2 подала до суду заяву про розгляд справи без їхньої участі, позовні вимоги підтримують повність.
Відповідач ОСОБА_3 в судове засідання не з'явився, подав заяву про відкладення судового засідання, оскільки перебуває на лікарняному. Зазначив, що ним розірвано угоду на його представництво з адвокатом Глагола В.С., бажає укласти угоду на його представництво з іншим адвокатом.
Частиною 3 ст. 211 ЦПК України передбачено, що учасник справи має право заявити клопотання про розгляд справи за його відсутності.
Згідно ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. Не дивлячись на те, що завдання правильного і своєчасного розгляду і вирішення цивільної справи ставиться не перед сторонами процесу, а перед органом судової влади, вказана обставина жодною мірою не виправдовує поведінку осіб, що беруть участь в справі, направлене на те, що умисне перешкодило досягнення органом судової влади вказаних завдань. Особи, що беруть участь в справі, не мають прямого юридичного обов'язку сприяти суду в правильному і своєчасному розгляді і вирішенні цивільної справи, проте зобов'язані утримуватися від дій, здатних перешкоджати досягненню названих завдань. Ефективність судового захисту залежить не тільки від досконалості процедури розгляду судами справ, а й від поведінки осіб, які беруть участь у справі, сумлінного здійснення ними своїх процесуальних прав і обов'язків. Проблеми, пов'язані із недобросовісним виконання своїх процесуальних обов'язків та зловживанням процесуальним правом, можуть ущемити право кожного на судовий розгляд протягом розумного строку, що захищається гарантіями статті 6 Конвенції Про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.
Відповідно до п.11 ч.3 ст.2 ЦПК України неприпустимість зловживання процесуальними правами визнана однією з засад (принципів) цивільного судочинства. Роль суду у реалізації принципу змагальності сторін полягає, зокрема, у запобіганні зловживанню учасниками судового процесу їх правами.
Добросовісне здійснення цивільних процесуальних прав потребує від осіб, котрі беруть участь у справі, такої реалізації прав, яка відповідала б їхньому призначенню та здійснювалась у спосіб, визначений цивільним процесуальним законом, не завдавала б шкоди правам інших учасників цивільного процесу. Критеріями добросовісної поведінки учасників процесуальних правовідносин є здійснення прав і обов'язків у відповідності до норм процесуального законодавства; усвідомлення сутності процесуальних правовідносин як відносин, що виникли з метою здійснення правосуддя у цивільній справі; відмова від реалізації своїх процесуальних прав та обов'язків з метою зловживання ними.
Відповідно до ч. 1 та п. 2 ч. 2, ч. 4 ст. 44 ЦПК України учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається. Залежно від конкретних обставин суд може визнати зловживанням процесуальними правами дії, що суперечать завданню цивільного судочинства, зокрема:подання скарги на судове рішення, яке не підлягає оскарженню, не є чинним або дія якого закінчилася (вичерпана), подання клопотання (заяви) для вирішення питання, яке вже вирішено судом, за відсутності інших підстав або нових обставин, заявлення завідомо безпідставного відводу або вчинення інших аналогічних дій, що спрямовані на безпідставне затягування чи перешкоджання розгляду справи чи виконання судового рішення; подання декількох позовів до одного й того самого відповідача (відповідачів) з тим самим предметом та з тих самих підстав, або подання декількох позовів з аналогічним предметом і з аналогічних підстав, або вчинення інших дій, метою яких є маніпуляція автоматизованим розподілом справ між суддями; подання завідомо безпідставного позову, позову за відсутності предмета спору або у спорі, який має очевидно штучний характер; необґрунтоване або штучне об'єднання позовних вимог з метою зміни підсудності справи або завідомо безпідставне залучення особи як відповідача (співвідповідача) з тією самою метою; укладення мирової угоди, спрямованої на шкоду правам третіх осіб, умисне неповідомлення про осіб, які мають бути залучені до участі у справі. Суд зобов'язаний вживати заходів для запобігання зловживанню процесуальними правами. У випадку зловживання процесуальними правами учасником судового процесу суд застосовує до нього заходи, визначені цим Кодексом.
Відповідно до позиції КЦС ВС, викладеної в Ухвалі від 13 жовтня 2021 по справі № 707/1491/21 зловживання процесуальними правами - це цивільне процесуальне правопорушення, яке характеризується умисними недобросовісними діями учасників цивільного процесу (їх представників), що спричиняють порушення процесуальних прав інших учасників цивільного процесу (їх представників), з метою перешкоджання гарантованому у пунктом 1статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод правосуддю, що є підставою для застосування судом процесуальних санкцій (позбавлення права на процесуальну дію або застосування судом інших негативних юридичних наслідків, передбачених законом). Зловживання правами характеризуються умислом, спрямованим на порушення порядку цивільного судочинства. Характерними ознаками зловживання процесуальними правами є: формальне, непропорційне використання процесуального права всупереч легітимній меті, з якою це право встановлено нормами цивільного процесуального права, недобросовісність дій, умисний характер, завідома несумлінність.
Питання щодо наявності чи відсутності зловживання правом на подання заяви вирішується судом у кожному конкретному випадку окремо. Проте, за загальним правилом, яке міститься у справі «Миролюбов та інші проти Латвії» (рішення від 15 вересня 2009 року), про зловживання правом у розумінні п. 3 ст. 35 Конвенції мова йде у тих випадках, коли поведінка заявника, яка явно не відповідає призначенню гарантованого Конвенцією права на звернення до Суду, порушує встановлений порядок роботи Суду або ускладнює належний перебіг розглядів справ. При цьому Суд наголошує, що визнання заяви неприйнятною з мотивів зловживання правом на подання заяви є винятковим процедурним заходом (пункти 62, 65).
Зловживання правом - це особливий вид правової поведінки, який полягає у використанні особою своїх прав у недозволені способи, що суперечать призначенню права, внаслідок чого завдаються збитки (шкода) суспільству, державі, окремій особі.
Верховний Суд, визнаючи певні дії учасників процесу зловживанням процесуальними правами, часто зазначає, що ознакою зловживання процесуальними правами є не просто конкретні дії, а дії, спрямовані на введення суду в оману, затягування розгляду справи, створення перешкод опоненту.
Позивачем ОСОБА_3 двічі змінювалися представники. Його представник неодноразово подавав заяву про відкладення судового засідання. Також заявляв клопотання про відкладення судового засідання у зв'язку з можливістю укладенням мирової угоди по справі. Сам позивач жодного разу не з'явився. Подавши заяву 12.03.2025 року, у якій зазначив, що ним розірвано угоду на представництво з адвокатом Глаголою В.С. не надав докази підтвердження, а додана інформаційна довідка на містить відомості про пацієнта.
Виходячи з дослідженого, суд звертає увагу, що зловживання процесуальними правами може мати форму штучного ускладнення цивільного процесу, ускладнення розгляду справи в результаті поведінки, що перешкоджає винесенню рішення у справі або вчиненню інших процесуальних дій. Факти процесуальних зловживань відносяться до фактів, що доказуються в режимі процесуальних фактів, які включаються у загальний або локальний предмет доказування у справі. З аналізу наведених норм вбачається, що зловживанням правами можуть бути визнані дії учасника процесу, які формально хоча й передбачені серед його повноважень та прав, однак здійснюються ним не з метою досягнення передбаченого законом процесуального результату, а з метою затягування чи взагалі перешкоджання розгляду справи.
Враховуючи вищевикладене, суд відмовляє у задоволенні клопотанні про відкладення судового засідання.
Відповідно до ч. 2 ст. 247 ЦПК України у разі неявки в судове засідання всіх учасників справи чи в разі якщо відповідно до положень ЦПК України розгляд справи здійснюється судом за відсутності учасників справи, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
Дослідивши письмові докази наявні у матеріалах справи, суд констатує наступне.
Згідно із частиною першою статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Частиною першою статті 5 ЦПК України установлено, що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
Відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 315 ЦПК України - суд розглядає справи про встановлення факту - проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу;
Згідно статті 315 ЦПК України та п. 3 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 5 від 31.03.95 "Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення", в порядку позовного провадження розглядаються справи про встановлення фактів, якщо встановлення факту пов'язується з наступним вирішенням спору про право.
Ураховуючи, що встановлення факту проживання позивача однією сім'єю без реєстрації шлюбу стосується вирішення спору щодо подальшого визнання набутого за вказаний час майна спільною сумісною власністю та поділу майна шляхом визнання права власності, то встановлення даного факту підлягає вирішенню в порядку позовного провадження.
Норма статті 315 ЦПК України щодо встановлення факту проживання однією сім'єю чоловіка та жінки застосовується до правовідносин, які виникли з 01 січня 2004 року (набрання чинності Сімейним кодексом України від 10 січня 2002 року).
Проживання осіб однією сім'єю без реєстрації шлюбу за діючим до 01 січня 2004 року Кодекс про Шлюб та сім'ю України, жодних правових наслідків не породжувало і до виникнення права спільної сумісної власності не призводило.
Правовідносини з приводу встановлення факту сумісного проживання однією сім'єю, як чоловік та жінка без реєстрації шлюбу, визнання майна спільним майном та його розподіл регулюються Сімейним кодексом України.
Судом встановлено, що ОСОБА_3 та ОСОБА_1 у період з 21.05.1998 по 26.05.2000 року перебували у зареєстрованому шлюбі, що підтверджується свідоцтвом про шлюб серії НОМЕР_1 та свідоцтвом про розірвання шлюбу серії НОМЕР_2 .
Від шлюбу у ОСОБА_3 та ОСОБА_1 народилося двоє дітей: ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_3 та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_4 .
Згідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо суб'єктів №326812435 від 23.03.2023 ОСОБА_3 на праві власності належить будинок за адресою: АДРЕСА_1 .
Відповідно до рішення Мукачівського міськрайонного суду від 21.10.2010 року позов задоволено. Поділено домоволодіння АДРЕСА_1 в натурі між ОСОБА_6 та ОСОБА_3 .
Як встановлено рішенням суду ОСОБА_3 є власником 1/2 частини домоволодіння АДРЕСА_1 , на підставі договору дарування.
Як вбачається із матеріалів справи, позивач вказує, що у період фактичних шлюбних відносин, починаючи з 1990 року, постійно проживали спільно, вели спільне господарство, повністю об'єднували та витрачали свої кошти, разом працювали та піклувались про своїх дітей, мали взаємні права та обов'язки, притаманні чоловіку та дружині.
ОСОБА_1 просить встановити факт проживання з ОСОБА_3 , однією сім'єю без реєстрації шлюбу з 1990 року по 20.05.1998 року, однак суд звертає увагу на те, що за загальним правилом дії законів та інших правових актів у часі (частина перша статті 58 Конституції України) норми СК України застосовуються до сімейних відносин, які виникли після набрання ним чинності, тобто не раніше 01 січня 2004 року. До сімейних відносин, які вже існували на зазначену дату, норми СК України застосовуються в частині лише тих прав і обов'язків, що виникли після набрання ним чинності.
Аналогічний висновок викладений у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від17жовтня 2018 року у справі № 200/21452/15-ц (провадження № 61-18578св18).
Верховний Суд звертав увагу, що Прикінцеві положення СК України не передбачають винятків та спеціальних правил дії у часі норм СК України. Отже, СК України застосовуються до сімейних відносин, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності і факт проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу може бути встановлено судом лише з 01 січня 2004 року (після набрання чинності СК України), оскільки КпШС України не передбачав юридичних наслідків для чоловіка та жінки, які проживали разом без реєстрації шлюбу.
На підставі викладеного суд дійшов висновку, що не можна встановити факт спільного проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_3 з 1990 року по 20.05.1998 року, оскільки законодавством України, яке діяло до 2004 року, встановлення такого факту не мало правового значення.
Із змісту позовної заяви вбачається, що метою заявленого позивачкою позову у даній справі є, зокрема, визнання об'єкту правом спільної сумісної власності та поділ майна, а саме будинку за адресою: АДРЕСА_1 .
При зверненні у суд із даним позовом ОСОБА_1 посилається на проведення реконструкції майна, внаслідок якого істотно збільшилося його вартість, здійснена за рахунок спільних трудових та грошових затрат, і вважає, що такий об'єкт є спільною сумісною власністю подружжя та провести його розподіл.
На підтвердження заявлених позовних вимог ОСОБА_1 надала звіт про оцінку майна від 28 березня 2023 року відповідно до якого вартість житлового будинку загальною площею 195,40 кв.м., надвірні будівлі та споруди, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 становить 257158,00 грн., квитанції про оплату житлово-комунальних послуг, видаткову накладну на суму 13890,00 грн. від 07.07.2012 р., гарантійний талон на ванну на суму 810 Євро.
Пунктом 2 ч. 1 ст. 57 СК України визначено, що особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування.
Водночас відповідно до ч. 1 ст. 62 СК України якщо майно дружини, чоловіка за час шлюбу істотно збільшилось у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого із подружжя, воно в разі спору може бути визнано за рішенням суду об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Аналіз положень ст. ст. 57, 62 СК України дає підстави для висновку про те, що ст. 57 цього Кодексу визначає правила віднесення майна до об'єктів особистої приватної власності одного з подружжя, тоді як ст. 62 цього Кодексу встановлює спеціальні умови, з настанням яких визначені попередньою нормою об'єкти особистої приватної власності одного з подружжя, можуть бути визнані за рішенням суду об'єктами спільної сумісної власності подружжя.
Аналіз частини першої статті 62 СК України свідчить, що визнання майна дружини, чоловіка за рішенням суду об'єктом права спільної сумісної власності подружжя пов'язується із наявністю у сукупності двох умов:
1) істотність збільшення вартості майна. Істотність має визначальне значення, так як необхідно враховувати не лише збільшення остаточної вартості в порівнянні з первинною оцінкою об'єкта, однак співвідносити і у співмірності з одиницями тенденцій загального удорожчання конкретного майна, інфляційними процесами, якісні зміни характеристик самого об'єкта та ту обставину, що первинна оцінка чи сам об'єкт стають малозначними в остаточній вартості об'єкта власності чи у остаточному об'єкті. Істотність збільшення вартості майна підлягає з'ясуванню шляхом порівняння вартості майна до та після поліпшень внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя;
2) істотність збільшення вартості має бути пов'язана зі спільними трудовими чи грошовими затратами або затратами другого з подружжя, який не є власником. Істотність збільшення має бути пов'язаний із спільними затратами грошових коштів або трудовими затратами. Сам факт перебування осіб у шлюбі у період, коли особисте майно чи його вартість істотно збільшилося, не є підставою для визнання його спільним майном. Істотне збільшення вартості майна обов'язково і безумовно має бути наслідком спільних трудових чи грошових затрат або затрат іншого, не власника майна, з подружжя. Тобто вирішальне значення має не факт збільшення вартості сам по собі у період шлюбу, а правова природа збільшення такої вартості, шляхи та способи збільшення такої вартості, зміст процесу збільшення вартості майна. Збільшення вартості майна внаслідок коливання курсу валют, зміни ринкових цін та інших чинників, які не співвідносяться з обсягом грошових чи трудових затрат подружжя чи іншого, не власника, з подружжя, у майно, не повинні враховуватися у зв'язку з тим, що законодавець у статті 62 СК України не називає їх як підстави для визнання особистого майна одного з подружжя спільним майном.
Збільшення вартості майна та істотність такого збільшення підлягає з'ясуванню шляхом порівняння на час вирішення спору вартості об'єкта до та після поліпшення; при цьому сам по собі розмір грошових затрат подружжя чи одного з них, а також визначену на час розгляду справи вартість ремонтних робіт не можна вважати тим єдиним чинником, що безумовно свідчить про істотність збільшення вартості майна як об'єкта.
Визначаючи правовий статус спірного майна як спільної сумісної власності подружжя, суд має враховувати, що частка в такому майні визначається відповідно до розміру фактичного внеску кожної зі сторін, у тому числі за рахунок майна, набутого одним з подружжя до шлюбу, яке є його особистою приватною власністю, у придбання (набуття) майна.
Якщо в придбання (будівництво) майна вкладено, крім спільних коштів, особисті приватні кошти однієї зі сторін, то частка в такому майні відповідно до розміру внеску є її власністю. Істотність збільшення вартості майна одного із подружжя передбачає, що доля первинної власності стає незначною, співмірно малою за остаточною ціною.
Збільшення вартості майна внаслідок коливання курсу валют, зміни ринкових цін та інші чинники не співвідносяться з обсягом грошових чи трудових затрат у майно, тобто вирішальне значення мають шляхи та способи збільшення такої вартості, яка має бути доведена тим з подружжя, хто претендує на таке майно.
Застосування вказаних норм не виключає можливості визнання права спільної сумісної власності на об'єкт права особистої приватної власності одного з подружжя з подальшим визначенням часток при поділі такої власності лише з урахуванням особистих і спільних майнових та трудових затрат кожного з подружжя.
Такі висновки Великої Палати Верховного Суду викладені в постанові від 22 вересня 2020 року у справі № 214/6174/15-ц.
Визначаючи правовий статус спірного майна як спільної сумісної власності подружжя, суд має враховувати, що частка в такому майні визначається відповідно до розміру фактичного внеску кожної зі сторін, у тому числі за рахунок майна, набутого одним з подружжя до шлюбу, яке є його особистою приватною власністю, у придбання (набуття) майна. Якщо в придбання (будівництво) майна вкладено, крім спільних коштів, особисті приватні кошти однієї зі сторін, то частка в такому майні відповідно до розміру внеску є її власністю.
Верховний суд у постанові від 19.10.2022 по справі № 334/7560/20 зазначив, що для виникнення спільної сумісної власності подружжя на підставі ст. 62 СК України, позивач повинен довести, що збільшення вартості майна є істотним і у таке збільшення були вкладені його окремі (власні) кошти чи власна трудова діяльність.
Як встановлено судом, згідно висновку експерта судової будівельно-технічної експертизи №654/10-23 від 19.11.2024 року реконструкція майна житлового будинку з надвірними спорудами, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , проведено у період 1995-2024. Дійсна ринкова вартість домоволодіння станом на момент проведення експертизи становить 4691305,89 грн. Загальна вартість поліпшень, що були виконані на домоволодінні за період з 20.12.1995 по листопад 2024 року становить 3400593,60 грн. За період з 20.12.1995 і по час проведення судової експертизи вартість домоволодіння збільшилась. Таке збільшення у рівні цін, що склались на нерухоме майно станом на час проведення даної експертизи становить 3382697,06 грн.
У відсотковому відношенні вартість домоволодіння за період з 20.12.1995 по час проведення експертизи, збільшилась на 258%. Таке збільшення вартості домоволодіння є істотним.
Однак, подані докази не підтверджують, що саме видатки позивача та її трудова участь мали вирішальне значення у збільшення такої вартості.
Положеннями ст.ст. 12, 13 ЦПК України передбачено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.
Доказами, згідно ст. 76 ЦПК України, є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Положеннями ст. 77 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.
Виходячи із вимог правових норм, які регулюють дані спірні правовідносини, суд вважає, що позивачем не надано належних та допустимих доказів того, що належне на праві особистої власності відповідачу майно істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат позивача, що відповідно може бути підставою для визнання його спільною сумісною власністю подружжя в силу ст. ст. 60, 62 СК України, а відтак у задоволенні позову в частині визнання житлового будинку з надвірними спорудами, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , об'єктом спільної сумісної власності подружжя слід відмовити.
Враховуючи похідний характер вимоги про поділ майна подружжя в ідеальних частках, у її задоволенні позивачу також належить відмовити.
Відповідно до ч. 9 ст. 158 ЦПК України у випадку залишення позову без розгляду, закриття провадження у справі або у випадку ухвалення рішення щодо повної відмови у задоволенні позову суд у відповідному судовому рішенні зазначає про скасування заходів забезпечення позову.
Ухвалою Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 05 травня 2023 року було заборонено ОСОБА_3 та будь-яким іншим особам вчиняти будь-які дії щодо житлового будинку разом з самовільною прибудовою, розташованого за адресою АДРЕСА_1 .
Оскільки, судом в задоволені позову відмовлено повністю, а тому заходи забезпечення позову необхідно скасувати.
Відповідно до ст. 141 ЦПК України судові витрати у справі у зв'язку із відмовою в позові слід покласти на позивача.
Керуючись ст. ст. 12, 13, 81, 141, 263-265, 352, 354 ЦПК України, суд -
У задоволенні позову ОСОБА_1 , інтереси якої представляє ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, визнання об'єкту правом спільної сумісної власності та поділ майна - відмовити.
Заходи забезпечення позову, застосовані на підставі ухвали Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 05 травня 2023 року шляхом заборони ОСОБА_3 та будь-яким іншим особам вчиняти будь-які дії щодо житлового будинку разом з самовільною прибудовою, розташованого за адресою АДРЕСА_1 - скасувати.
Заходи забезпечення позову зберігають свою дію до набрання законної сили цим рішенням суду.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження.
Позивач: ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_3 , місце реєстрації за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_5 ).
Представник позивача: ОСОБА_2 ( АДРЕСА_2 ).
Відповідач: ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_4 , місце реєстрації за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_6 ).
Представник відповідача: Глагола Віталій Степанович ( АДРЕСА_3 ).
Головуюча Л.В.Курах