Провадження № 22-ц/803/2817/25 Справа № 215/3240/24 Суддя у 1-й інстанції - Демиденко Ю. Ю. Суддя у 2-й інстанції - Зубакова В. П.
12 березня 2025 року м.Кривий Ріг
Справа № 215/3240/24
Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді - Зубакової В.П.
суддів - Бондар Я.М., Остапенко В.О.
сторони:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - Приватне акціонерне товариство «Північний гірничо-збагачувальний комбінат»,
розглянувши у спрощеному позовному провадженні, у порядку ч. 13 ст. 7, ч. 1 ст. 369 ЦПК України, без повідомлення учасників справи, за наявними у справі матеріалами, апеляційну скаргу позивача ОСОБА_1 на рішення Тернівського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 02 грудня 2024 року, яке ухвалено суддею Демиденком Ю.Ю. у місті Кривому Розі Дніпропетровської області та повне судове рішення складено 02 грудня 2024 року, -
У травні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Приватного акціонерного товариства «Північний гірничо-збагачувальний комбінат» (надалі - ПрАТ «ПівнГЗК») про стягнення одноразової допомоги, середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та моральної шкоди спричиненої не проведенням повного розрахунку при звільненні.
Позовна заява мотивована тим, що ОСОБА_1 , у період з 05.08.1974 по 18.12.2006, працював на підприємстві ПрАТ «ПівнГЗК». Наказом №1032 від 18.12.2006 був звільнений, у зв'язку із виходом на пенсію, відповідно до ст.38 КЗпП України.
Позивач зазначає, що йому стало відомо, що, при звільненні у зв'язку із виходом на пенсію, відповідач повинен був сплатити одноразову допомогу у розмірі трьох середньомісячних заробітних плат, оскільки він працював на підприємстві відповідача більше 25 років та був звільнений за власним бажанням у зв'язку із виходом на пенсію, відповідно до положень п.6.1 Галузевої угоди гірничо-металургійного комплексу України на 2007-2008 роки. Однак, при звільненні та станом на теперішній час належні до виплати кошти у вигляді вихідної допомоги не виплачені.
Посилаючись на викладене, позивач просив суд: стягнути з відповідача невиплачену одноразову вихідну допомогу, належну йому при звільненні у розмірі 2935,68 грн. та середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 19.12.2006 по 03.05.2024 у розмірі 70367,36 грн., а також моральну шкоду в розмірі 10 000,00 грн. спричинену не проведенням повного розрахунку.
Рішенням Тернівського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 02 грудня 2024 рокув задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.
В апеляційній скарзі позивач ОСОБА_1 просить скасувати рішення суду та ухвалити нове рішення про задоволення його позовних вимог, посилаючись на порушення судом норм матеріального права.
Апеляційна скарга мотивована тим, що судом не було враховано факту порушення законодавства зі сторони відповідача в частині проведення з позивачем повного розрахунку при звільненні. Відповідно до положень п.6.1 Галузевої угоди гірничо-металургійного комплексу України на 2007-2008 роки, при звільненні у зв'язку із виходом на пенсію, відповідач повинен був сплатити одноразову допомогу у розмірі трьох середньомісячних заробітних плат, оскільки він працював на підприємстві відповідача більше 20 років та був звільнений за власним бажанням у зв'язку із виходом на пенсію, однак, розрахунок з ним не проведено по теперішній час.
У відзиві на апеляційну скаргу, до якого додано докази надсилання копій відзиву та доданих до нього документів іншим учасникам справи, відповідач ПрАТ «ПівнГЗК» зазначає, що оскаржуване судове рішення є законним та обґрунтованим, в процесі розгляду справи суд не порушив норм ні матеріального, ні процесуального права, а тому апеляційну скаргу слід залишити без задоволення.
Справа розглядається без повідомлення учасників справи, в порядку ч. 13 ст. 7, ч. 1 ст. 369 ЦПК України, оскільки ціна позову менше тридцяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах заявлених позовних вимог, доводів апеляційної скарги та відзиву на неї, за наявними матеріалами справи, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 , у період з 05.08.1974 по 18.12.2006, перебував у трудових відносинах з відповідачем (а.с.7-13).
Згідно запису у трудовій книжці, ОСОБА_1 звільнено з підприємства 18.12.2006 за власним бажанням, у зв'язку з виходом на пенсію, ст.38 КЗпП України, наказ №1032 від 18.12.2006 (а.с.12).
Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 посилався на те, що при звільненні йому не була виплачена вихідна допомога, що передбачена умовами Галузевої угоди гірничо-металургійного комплексу України на 2007-2008 роки, і про порушення свого права він дізнався лише у 2024 році, у зв'язку з чим, відповідач зобов'язаний сплатити йому вихідну допомогу, середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні та моральну шкоду.
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що ПрАТ «ПівнГЗК» участі у колективних переговорах з укладення Галузевої угоди та підписанні угоди не брало, членом організацій роботодавців, що брали участь у колективних переговорах та підписанні Галузевої угоди, не були. Доручення вести переговори та укладати колективні угоди жодному зі спільних представницьких органів роботодавців, які підписали Галузеву угоду, відповідач не надавав, тому і умови Галузевої угоди гірничого-металургійного комплексу України на 2007-2008 роки не розповсюджують свою дію на ПрАТ «ПівнГЗК». Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом в постанові від 08.04.2020 у справі №213/1176/16-ц.
Одноразова допомога при виході на пенсію, яку просить стягнути на свою користь позивач, не відноситься до обов'язкових виплат, передбачених ст.44 КЗпП України та є додатковою гарантією (соціальною пільгою), а тому відсутні правові підстави для застосування ст.117 КЗпП України до спірних правовідносин.
Суд зазначив, що вимога про стягнення моральної шкоди є похідною від вимог про стягнення одноразової допомоги, середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, та, оскільки відповідні вимоги задоволенню не підлягають, то відсутні підстави і для стягнення моральної шкоди, за відсутності належних та допустимих доказів завдання відповідної шкоди.
Колегія суддів не може погодитись з такими висновками суду першої інстанції, з огляду на наступні обставини.
Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує право на справедливий судовий розгляд.
Згідно абзацу 10 пункту 9 рішення Конституційного Суду України від 30 січня
2003 року № 3-рп/2003 правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.
Відповідно до частини першої, другої, третьої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону судове рішення, в оскаржуваній частині, не відповідає, з огляду на наступне.
Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (частина перша статті 2 ЦПК України).
Відповідно до ст.97 КЗпП України форми і системи оплати праці, норми праці, розцінки, тарифні сітки, ставки, схеми посадових окладів, умови запровадження та розміри надбавок, доплат, премій, винагород та інших заохочувальних, компенсаційних і гарантійних виплат встановлюються підприємствами, установами, організаціями самостійно у колективному договорі з дотриманням норм і гарантій, передбачених законодавством, генеральною та галузевими (регіональними) угодами.
Відповідно до ст.15 Закону України «Про оплату праці», госпрозрахункові підприємства самостійно в колективному договорі з дотриманням норм і гарантій, передбачених законодавством, генеральною та галузевими (регіональними) угодами, встановлюють умови та розміри оплати праці працівників.
Положеннями ст.5 Закону України «Про колективні договори і угоди», в редакції станом на час звільнення позивача, передбачено, що умови колективних договорів і угод, укладених відповідно до чинного законодавства, є обов'язковими для підприємств, на які вони поширюються, та сторін, які їх уклали. Умови колективних договорів або угод, що погіршують порівняно з чинним законодавством становище працівників, є недійсними, і забороняється включати їх до договорів і угод.
Статтею 9 цього ж Закону передбачено, що Положення генеральної, галузевої (міжгалузевої), територіальної угод діють безпосередньо і є обов'язковими для всіх суб'єктів, що перебувають у сфері дії сторін, які підписали угоду. Вимоги Галузевої угоди розповсюджуються на всі підприємства відповідної галузі.
Пунктом 1.4 Галузевої угода гірничо - металургійного комплексу України на 2005-2006 роки передбачено, що угода діє безпосередньо і поширюється на всіх працівників, які уклали договори про трудові відносини з підприємствами гірничо-металургійного комплексу України, незалежно від форм власності і госопдаоювання, а також у частині, обумовленій окремими пунктами, - на пенсіонерів, які оформили пенсію на цих підприємствах, інвалідів праці та сім'ї працівників, загиблих на виробництві.
Відповідно до п.1.12 Угоди, вона набуває чинності з 01.01.2005 і діє до укладення нової або перегляду цієї угоди.
Як видно з тексту Галузевої угоди гірничо-металургійного комплексу України на 2005-2006 роки, її підписали: міністр промислової політики України Неустроєв О.Л.; голова Центрального комітету профспілки трудящих металургійної та гірничодобувальної промисловості України Казаченко В.І.; перший заступник голови Фонду державного майна України - Григоренко Є.М.; генеральний директор об'єднання «Металургпром» Харахулах В.С.; генеральний директор об'єднання «Укртрубопром» Ксаверчук Л.П.; голова правління державної акціонерної компанії «Укррудпром» Колосов В.О.; генеральний директор об'єднання «Укркокс» Старовойт А.Г.; в.о. генерального директора асоціації «Укрвогнетив» А. Закарян; виконавчий директор об'єднання «Укрвтормет» Галушкін В.П.; виконавчий директор Української асоціації підприємств чорної металургії Терещенко В.П.
Тобто, одним із підписантів Галузевої угоди на 2005 - 2006 роки був Голова правління державної акціонерної компанії «Укррудпром», до складу якої входив ПрАТ «ПівнГЗК», тому її умови розповсюджуються на відповідача і застосовуються до врегулювання даних спірних правовідносин між сторонами у справі.
Крім того, необхідно врахувати судову практику у справах даної категорії, зокрема у справі №212/908/17-ц, в якій Верховний Суд визнав необхідність застосування до спірних правовідносин умов Галузевої Угоди, виконання якої є обов'язком відповідача.
Посилання ж суду першої інстанції на правовий висновок Верховного Суду від 08 квітня 2020 року № 213/1176/16-ц є помилковим, оскільки у вказаній справі відповідачем є Публічне акціонерне товариство «Південний гірничо-збагачувальний комбінат» та розглядалось питання щодо поширення умов Галузевої угоди гірничого-металургійного комплексу України на 2011-2012 роки на відповідача, проте у справі, що переглядається мова йде про правові підстави виплати позивачу відповідачем - ПРАТ «ПівнГЗК» вихідної допомоги, що передбачена умовами Галузевої Угоди гірничо-металургійного комплексу України на 2005-2006 роки (далі Галузева Угода), тобто не має правового значення при розгляді спірних правовідносин у справі, що переглядається.
Згідно матеріалів справи, позивач ОСОБА_1 , у період з 05.08.1974 по 18.12.2006, перебував у трудових відносинах з відповідачем (а.с.7-13).
Згідно запису у трудовій книжці, ОСОБА_1 звільнено з підприємства 18.12.2006 за власним бажанням, у зв'язку з виходом на пенсію, ст.38 КЗпП України, наказ №1032 від 18.12.2006 (а.с.12).
За таких обставин, колегія суддів дійшла висновків про наявність правових підстав для стягнення з відповідача на користь позивача вихідної допомоги в розмірі 3 середньомісячних заробітних плати, що становить 2 935,68 грн., виходячи із середньомісячної заробітної плати 978,566 грн. (а.с. 13).
Відповідно до частини першої статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
Відповідно до статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган у будь-якому випадку повинен у зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Судом встановлено, що станом на день звільнення позивача із займаної посади - 18 грудня 2006 року, відповідач ПрАТ «ПінГЗК» не провів виплату позивачу всіх належних сум, а саме не виплатив вихідну допомога в розмірі трьох середньомісячних заробітних плат, що становить 2 935,68 грн.
Відповідно до статті 117 КЗпП України, в редакції станом на день звільнення позивачки, в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Відповідно до статті 117 КЗпП України, в редакції Закону №2352-IX від 01 липня 2022 року, у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.
Позивач ОСОБА_1 звільнений 18 грудня 2006 року.
Приписи статті 117 КЗпП України, у редакції до 01 липня 2022 року, не містили в собі вказівки щодо обмеження періоду стягнення середнього заробітку за час затримки фактичного розрахунку шестимісячним строком.
При цьому, Закон України №2352-ІХ від 01 липня 2022 року не містить положень, які б поширювали його дію на правовідносини, що виникли до набрання ним чинності, тобто, його норми не мають зворотної дії в часі.
Отже, даний Закон України містить норми прямої дії та поширює свою дію на ті правовідносини, які виникли та існують після набрання ним чинності, зокрема, з 19 липня 2022 року.
Відповідно до ч.1 статті 58 Конституції України, закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
Як випливає із Рішення Конституційного Суду України від 09 лютого 1999 року №1/99-рп, частину першу статті 58 Конституції України щодо дії нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.
Відповідно, зміст суб'єктивного права особи слід визначати із застосуванням законодавства, яке діяло на момент виникнення відповідного права. Водночас, неприпустимість зворотної дії нормативно-правового акта полягає в тому, що запроваджені ним нові норми не можуть застосовуватися до правовідносин, які існували до набрання ним чинності. Отже, приписи нового нормативно-правового акта не можуть змінити обсяг прав, який було встановлено попередніми нормативно-правовими актами.
Таким чином, період стягнення середнього заробітку за час затримки фактичного розрахунку визначається за тими правилами, які були чинними на момент початку перебігу відповідної затримки розрахунку.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року у справі №821/1083/17 (провадження №11-1329апп18) зазначила, що належними звільненому працівникові сумами необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
Враховуючи викладене, колегія суддів дійшла висновку про наявність у ОСОБА_2 права на стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку за період з 10 листопада 2006 року по 11 листопада 2014 року (включно), тобто в межах заявлених позовних вимог, що узгоджується з ч.ч. 1,3 ст. 13 ЦПК України.
Середньоденна заробітна плата позивача становить 44,48 грн (середньогодинна заробітна плата 5,56 грн. при 7,2 годинному робочому дні), що не оспорюється сторонами.
Таким чином, сума середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 19 грудня 2006 року (не влючно) по 03 травня 2024 року (включно), з урахуванням заявлених позивачем позовних вимог, складає 70 367,36 грн, виходячи з наступного розрахунку: 1 582 робочі дні х 44,.48 грн.
Метою покладення на робтодавця відповідальності, визначеної у статті 117 КЗпП України, у разі невиконання обов'язку провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать, є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
Встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв оцінки пропорційності щодо врахування справедливого та розумного балансу між інтересами працівника і роботодавця.
Відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця.
Загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаторний характер. Заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення. Відповідно до частини 1 статті 9 ЦК України така спрямованість притаманна і заходу відповідальності роботодавця, передбаченому статтею 117 КЗпП України.
Звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач. Виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України.
У постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (провадження № 14-623цс18) Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 квітня 2016 року у справі за провадженням № 6-113цс16, і дійшла висновку, що, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.
Велика Палата Верховного Суду також відступила від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16 про те, що право суду зменшити розмір середнього заробітку залежить від прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника про виплату належних йому при звільненні сум у строки, визначені статтею 116 КЗпП України.
За таких обставин, суд має право, а не зобов'язаний, за певних умов зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України.
Як встановлено судом, відповідачем ПрАТ «ПівнГЗК» не було здійснено виплату належних позивачеві ОСОБА_1 при звільненні сум у розмірі 2 935,68 грн. ще у 2006 році, коли рівень життя та курс валют суттєво відрізнявся від сьогоденних умов, невиплачена вихідна допомога була суттєвою для позивача, а тому відсутні правові підстави для застосування принципу співмірності та зменшення розміру сум, належних позивачеві на підставі ст. 117 ЦПК України, оскільки покладення на роботодавця обов'язку зі сплати таких сум у повнму обсязі забезпечить справедливу компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнав внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця.
До того ж, в даному випадку, відповідач ПрАТ «ПівнГЗК», на якого положеннями ст. 15 Закону України «Про оплату праці» покладено обов'язок встановлювати в колективному договорі умови та розміри оплати праці працівників з дотриманням норм та гарантій, передбачених Галузевою угодою, не дотримався вимог п.6.1. Галузевої угоди гірничо-металургійного компелексу в частині Соціальних гарантій щодо здійснення працівникам одноразової виплати при звільненні у зв'язку з виходом на пенсію, при стажі роботі від 20 років - у розмірі тримісячної заробітної плати.
Після звернення позивача ОСОБА_1 до суду з вимогами щодо стягнення з ПрАТ «ПівнГЗК» на його користь недоплаченї одноразової допомоги при звільненні та середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні, відповідач проти задоволення заявлених вимог заперечував, у добровільному порядку врегулювати спір не намагався, що свідчить про його небажання відновлювати порушене право позивача та взагалі невизнання ним факту порушення трудового законодавства по відношенню до позивача ОСОБА_1 , а тому колегія судів вважає справедливим, пропорційним і таким, що відповідатиме обставинам цієї справи, які мають юридичне значення та наведеним вище критеріям, визначення розміру відповідальності відповідача за прострочення ним належних при звільненні позивача виплат у сумі 70 367,36 грн., тобто у заявленому позивачем розмірі, без застосування принципу співмірності, адже, зазначена сума не відображає дійсного розміру майнових втрат позивача, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, а є лише орієнтовною оцінкою тих втрат, які розумно можна було би передбачити з урахуванням статистичних усереднених показників.
Щодо вимоги про стягнення моральної колегія суддів зазначає наступне.
Порядок відшкодування моральної шкоди у сфері трудових відносин регулюється статтею 237-1 КЗпП України.
Стаття 237-1 КЗпП України передбачає відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.
Зазначена норма закону містить перелік юридичних фактів, що складають підставу виникнення правовідносин щодо відшкодування власником або уповноваженим ним органом завданої працівнику моральної шкоди.
За змістом вказаного положення закону підставою для відшкодування моральної шкоди згідно із ст. 237-1 КЗпП Україниє факт порушення прав працівника у сфері трудових відносин, яке призвело до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагало від нього додаткових зусиль для організації свого життя.
У п. 13 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 року "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" (з відповідними змінами) роз'яснено, що відповідно дост. 237-1 КЗпП Україниза наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин (незаконне звільнення або переведення, невиплати належних йому грошових сум, виконання робіт у небезпечних для життя і здоров'я умовах тощо), яке призвело до його моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків чи вимагає від нього додаткових зусиль для організації свого життя, обов'язок по відшкодуванню моральної (немайнової) шкоди покладається на власника або уповноважений ним орган незалежно від форми власності, виду діяльності чи галузевої належності.
Рішеннями Європейського суду з прав людини у справах «Тома проти Люксембургу» (2001), «Надбала проти Польщі» (2000) визнається, що при визнанні звільнення позивача незаконним, суд вважає доведеним, що порушення законних прав позивача призвели до моральних страждань, вимагали від нього додаткових зусиль для організації свого життя.
Таким чином, захист порушеного права у сфері трудових відносин забезпечується як відновленням становища, яке існувало до порушення цього права, так і механізмом компенсації моральної шкоди, як негативних наслідків (втрат) немайнового характеру, що виникли в результаті душевних страждань, яких особа зазнала у зв'язку з посяганням на її трудові права та інтереси.
Колегія суддів, враховуючи характер неправомірних дій відповідача, доведену позивачем глибину душевних страждань та обставини справи, дотримуючись принципу розумності, виваженості та справедливості, дійшла висновку, що вимоги в частині стягнення моральної шкоди підлягають задоволенню у повному обсязі з визначенням її розміру у 10 000,00 грн.
За таких обставин, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, а рішення суду, на підставі п.1, п.4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України, скасуванню, з ухваленням нового рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 до ПрАТ «ПівнГЗК» про стягнення одноразової допомоги, середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та моральної шкоди.
Відповідно до ч.13 ст.141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Відповідно до ст.141 ЦПК України, якщо суд апеляційної інстанції змінює рішення або ухвалює нове, суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Таким чином, з відповідача ПрАТ «ПівнГЗК» на користь позивача ОСОБА_1 підлягає стягненню судовий збір, сплачений за подання позовної заяви та апеляційної скарги, в розмірі 3 028,00 грн, тобто пропорційно до задоволених вимог (1 211,20 грн (судовий збір сплачений за подання позовної заяви - а.с. 17) + 1 816,80 грн (судовий збір сплачений за подання апеляційної скарги - а.с.137) = 3 028,00 грн).
Керуючись ст. ст. 367, 369, 374, п.п. 1, 4 ч. 1 ст. 376, ст. ст. 381, 382 ЦПК України, суд, -
Апеляційну скаргу позивача ОСОБА_1 - задовольнити.
Рішення Тернівського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 02 грудня 2024 року -скасувати та ухвалити нове рішення.
Позовні вимоги ОСОБА_1 до Приватного акціонерного товариства «Північний гірничо-збагачувальний комбінат» про стягнення одноразової допомоги, середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та моральної шкоди, спричиненої не проведенням повного розрахунку при звільненні - задовольнити.
Стягнути з Приватного акціонерного товариства «Північний гірничо-збагачувальний комбінат» на користь ОСОБА_1 одноразову допомогу при звільненні у розмірі 2 935 (дві тисячі дев?ятсот тридцять п?ять) гривень 68 (шістдесят вісім) копійок.
Стягнути з Приватного акціонерного товариства «Північний гірничо-збагачувальний комбінат» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, за період з 19 грудня 2006 року по 03 травня 2024 року, в сумі 70 367 (сімдесят тисяч триста шістдесят сім) гривень 36 (тридцять шість) копійки.
Стягнути з Приватного акціонерного товариства «Північний гірничо-збагачувальний комбінат» на користь ОСОБА_1 моральну шкоду у розмірі 10 000 (десять тисяч) гривень 00 (нуль) копійок.
Стягнути з Приватного акціонерного товариства «Північний гірничо-збагачувальний комбінат» на користь ОСОБА_1 судовий збір, сплачений за подання позовної заяви та апеляційної скарги, в розмірі 3 028 (три тисячі двадцять вісім) гривень 00 (нуль) копійок.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає.
Повне судове рішення складено 12 березня 2025 року.
Головуючий:
Судді: