05 березня 2025 рокуЛьвівСправа № 380/16462/24 пров. № А/857/29273/24
Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі:
судді-доповідача Шинкар Т.І.,
суддів Іщук Л.П.,
Обрізка І.М.,
секретаря судового засідання Юник А.А.,
розглянувши у судовому засіданні в м. Львові апеляційну скаргу Львівської митниці на рішення Львівського окружного адміністративного суду (головуючий суддя Кухар Н.А.) ухвалене у письмовому провадженні в порядку спрощеного позовного провадження в м.Львів, 14 жовтня 2024 року у справі №380/16462/24 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Львівської митниці про визнання протиправним і скасування наказу, поновлення на роботі, -
31.07.2024 ОСОБА_1 звернувся з позовом до Львівської митниці, в якому просив визнати протиправним та скасувати наказ Львівської митниці «Про звільнення Гнідця Романа» від 26.06.2024 №928-о; поновити ОСОБА_1 на посаді державного інспектора відділу митного оформлення №2 митного поста «Угринів» Львівської митниці; стягнути з Львівської митниці на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з дня звільнення по день винесення рішення судом першої інстанції.
Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 14 жовтня 2024 року позов задоволено.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що позивача було звільнено з посади у період перебування у відпустці, чим порушено гарантії захисту працівника від незаконного звільнення, а отже наказ Львівської митниці «Про звільнення ОСОБА_2 » від 26.06.2024 №928-о підлягає скасуванню. Суд першої інстанції зазначив, що враховуючи встановлення судом факту незаконного звільнення позивача, з метою належного захисту його прав та інтересів, він підлягає поновленню на посаді державного інспектора відділу митного оформлення №2 митного поста «Угринів» Львівської митниці з 01 липня 2024 року. Також суд першої інстанції зауважив, що позивач має право на отримання середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 01 липня 2024 року по день ухвалення судового рішення.
Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції Львівська митниця подала апеляційну скаргу, просить рішення Львівського окружного адміністративного суду від 14 жовтня 2024 року скасувати та в позові відмовити. Апеляційну скаргу мотивовано тим, що Наказом Львівської митниці від 26.06.2024 звільнено ОСОБА_1 із посади державного інспектора відділу митного оформлення №2 митного поста «Угринів» Львівської митниці відповідно до абз. 2 ч. 1 ст. 85 Закону України «Про державну службу» у зв'язку з закінченням строку, на який укладено контракт про проходження державної служби від 29.06.2021 № 369, та строку призначення на посаду державної служби (пункту 25 Контракту про проходження державної служби від 29.06.2021 № 369). Скаржник вказує, що пунктом 26 контракту про проходження державної служби № 369 від 29.06.2021 року, передбачено строк дії цього контракту, а саме з 01.07.2021 по 30.06.2024. Скаржник зауважує, що позивач самостійно укладав контракт та самостійно вписував свої реквізити в контракт, тому підписуючи контракт йому було відомо, на який строк такий укладено. Окрім того вказує, що контракт про проходження державної служби № 369 від 29.06.2021 року був укладений відповідно до Порядку укладення контрактів про проходження державної служби, затвердженого постановою КМУ від 17.06.2020 року №494. Скаржник наголошує, що правові наслідки закінчення строку дії контракту передбачені абзацом другим ч.1 ст.85 Закону № 889-VIII, згідно якого у разі призначення на посаду державної служби з укладанням контракту про проходження державної служби державний службовець звільняється з посади в останній день строку дії контракту. Також, п.2 ч.1 ст.83 Закону № 889-VIII передбачено, що державна служба припиняється у разі закінчення строку призначення на посаду державної служби (стаття 85 цього Закону). На думку скаржника, відповідачем правомірно прийнято спірний наказ, яким з позивачем припинено державну службу та звільнено із займаної посади. Окрім того, апелянт покликається на правові позиції Верховного Суду, які на його думку не були враховані судом першої інстанції при прийнятті оскаржуваного рішення.
Позивач на адресу суду апеляційної інстанції надіслав відзив в якому зазначив, що покликання в апеляційній на численні правові позиції Верховного Суду є недоречні, оскільки не є релевантні до спірних правовідносин. Вважає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з дотриманням норм матеріального та процесуального права.
В судовому засіданні представник відповідач апеляційну скаргу підтримав, просив таку задовольнити, представник позивача щодо апеляційної скарги заперечив, просив залишити рішення суду першої інстанції в силі.
Згідно з ст.242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Суд апеляційної інстанції, переглядаючи справу за наявними у ній доказами та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, дослідивши докази, що стосуються фактів, на які посилаються учасники справи, приходить до переконання, що рішення суду першої інстанції вимогам статті 242 КАС України відповідає.
З матеріалів справи судом першої інстанції встановлено, що 29 червня 2021 року між Львівською митницею в особі в.о. начальника митниці Нижніков І.М. та Гнідець Романом Михайловичем укладено Контракт про проходження державної служби №369. За даним контрактом ОСОБА_1 призначається на посаду державного інспектора відділу митного оформлення №2 митного поста «Угринів» Львівської митниці. Згідно із п. 26 Контракту №369 від 29.06.2021 року, строк дії цього контракту з 01.07.2021 р. по 30.06.2024 року.
Надалі, 26 червня 2024 року наказом Львівської митниці №928-0 «Про звільнення ОСОБА_2 » припинено державну службу та звільнено 30 червня 2024 року ОСОБА_1 із займаної посади державного інспектора відділу митного оформлення №2 митного поста «Угринів» Львівської митниці, відповідно до абзацу другого частини першої статті 85 Закону України «Про державну службу», у зв'язку із закінченням строку, на який укладено контракт про проходження державної служби від 29.06.2021 №369 та строку призначення на посаду державної служби. Підстава - абзац другий, п'ятий пункту 21, пункт 25 контракту про проходження державної служби від 29.06.2021 №369.
Вважаючи наказ про звільнення протиправним, позивач звернувся до суду з адміністративним позовом.
Враховуючи вимоги частини 2 статті 19 Конституції України та частини 2 статті 2 КАС України, законодавцем визначено критерії для оцінювання рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень, які одночасно є принципами адміністративної процедури, що вироблені у практиці європейських країн.
Наведена норма означає, що суб'єкт владних повноважень зобов'язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов'язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.
Так, Закон України «Про державну службу» від 10 грудня 2015 року №889-VІІІ (далі- Закон №889) визначає принципи, правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях. Відповідно до положень ч. 2, 3 ст. 5 Закону України №889-VIII відносини, що виникають у зв'язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом. Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.
Згідно ч. 1 ст. 31-1 Закону №889, з особою, яка призначається на посаду державної служби, може бути укладено контракт про проходження державної служби відповідно до пункту 3 частини другої статті 34 цього Закону в порядку, що затверджується Кабінетом Міністрів України за поданням центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби.
Згідно ч. 12 ст. 31-1 Закону №889, дія контракту про проходження державної служби припиняється: 1) у разі закінчення строку, на який укладено контракт; 2) за ініціативою державного службовця або за угодою сторін; 3) за ініціативою суб'єкта призначення або керівника державної служби - у разі невиконання або неналежного виконання державним службовцем умов контракту; 4) у разі припинення державної служби з підстав, визначених частиною першою статті 83 цього Закону.
Згідно ч. 13 ст. 31-1 Закону №889, дія контракту про проходження державної служби, за умови належного його виконання державним службовцем, може бути один раз продовжена за угодою сторін на той самий строк шляхом підписання сторонами відповідних змін до контракту.
Водночас, згідно п. 2 ч. 1 ст. 83 Закону №889, державна служба припиняється у разі закінчення строку призначення на посаду державної служби (стаття 85 цього Закону).
Згідно ч. 1 ст. 85 Закону України «Про державну службу», у разі призначення на посаду державної служби на певний строк державний службовець звільняється з посади в останній день цього строку. У разі призначення на посаду державної служби з укладанням контракту про проходження державної служби державний службовець звільняється з посади в останній день строку дії контракту.
Водночас, трудове законодавство встановлює юридичні гарантії забезпечення прав працівника від незаконного звільнення, однією з яких є передбачена частиною третьою статті 40 КЗпП України заборона звільнення працівника в період перебування у відпустці.
У рішенні Конституційного Суду України від 04 вересня 2019 року у справі № 6-р(ІІ)/2019 зазначено, що істотними умовами укладення контракту є передбачення строку його дії, підстав його припинення чи розірвання. Таким чином, контракт укладається на строк, який встановлюється за погодженням сторін та містить чітке зазначення, коли розпочинається строк дії контракту та коли він закінчується.
Проте наведене не може бути підставою для незастосування до працівників, які працюють відповідно до укладеного контракту, положень частини третьої статті 40 Кодексу, і такі працівники не можуть бути звільнені в день тимчасової непрацездатності або в період перебування у відпустці, оскільки це зумовить нерівність та дискримінацію цієї категорії працівників, ускладнить їх становище та знизить реальність гарантій трудових прав громадян, встановлених Конституцією і законами України.
З огляду на це Конституційний Суд України зазначає, що не може бути дискримінації у реалізації працівниками трудових прав. Порушення їх рівності у трудових правах та гарантіях є недопустимим, а будь-яке обмеження повинне мати об'єктивне та розумне обґрунтування і здійснюватись з урахуванням та дотриманням приписів Конституції України та міжнародних правових актів.
Положеннями частини третьої статті 40 Кодексу закріплені гарантії захисту працівника від незаконного звільнення, що є спеціальними вимогами законодавства, які мають бути реалізовані роботодавцем для дотримання трудового законодавства. Однією з таких гарантій є, зокрема, сформульована у законодавстві заборона роботодавцю звільняти працівника, який працює за трудовим договором і на момент звільнення є тимчасово непрацездатним або перебуває у відпустці. Отже, нерозповсюдження такої вимоги на трудові правовідносини за контрактом є порушенням гарантій захисту працівників від незаконного звільнення та ставить їх у нерівні умови порівняно з працівниками інших категорій.
Отже, як правильно дійшов висновку суд першої інстанції, положення частини третьої статті 40 КЗпП України є такими, що поширюються на усі трудові правовідносини.
Слід зауважити, що Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», затвердженого Законом України від 24 лютого 2022 року № 2102-IX зі змінами, продовжений строк дії воєнного стану в Україні і на сьогодні.
Згідно з пунктом 2 Прикінцевих положень КЗпП України, під час дії воєнного стану, введеного відповідно до Закону України «Про правовий режим воєнного стану», діють обмеження та особливості організації трудових відносин, встановлені Законом України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану».
Так, відповідно до ч. 3 ст. 1 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» від 15.03.2022 № 2136-IX (далі- Закон №2136), у період дії воєнного стану не застосовуються норми законодавства про працю, законів України «Про державну службу», «Про службу в органах місцевого самоврядування», інших законодавчих актів, що регулюють діяльність державних службовців, посадових осіб місцевого самоврядування у частині відносин, врегульованих цим Законом.
Частиною 2 ст. 12 Закону №2136 передбачено, що у період дії воєнного стану роботодавець може відмовити працівнику у наданні будь-якого виду відпусток (крім відпустки у зв'язку вагітністю та пологами та відпустки для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку).
Так, як це правильно встановлено судом першої інстанції із долученого до справи копії наказу № 442-кв від 26.03.2024, позивачу надана відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку ст.18 Закону України «Про відпустки» з 28 березня 2024 по 19 листопада 2026 року на 967 днів.
Згідно ч. 1 ст. 5 Закону №2136, у період дії воєнного стану допускається звільнення працівника з ініціативи роботодавця у період його тимчасової непрацездатності, а також у період перебування працівника у відпустці (крім відпустки у зв'язку вагітністю та пологами та відпустки для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку) із зазначенням дати звільнення, яка є першим робочим днем, наступним за днем закінчення тимчасової непрацездатності, зазначеним у документі про тимчасову непрацездатність, або першим робочим днем після закінчення відпустки.
Отже, звільнення працівника, який перебуває у відпустці для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку з ініціативи роботодавця під час дії воєнного стану, є порушенням законодавства про працю.
Отже, як це правильно констатував суд першої інстанції, оскільки відповідачем згідно наказу №442-кв від 26.03.2024 надана позивачу відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку з 28 березня 2024 по 19 листопада 2026 року, а звільнення у період перебуває у відпустці для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку з ініціативи роботодавця під час дії воєнного стану, як це визначено ч. 1 ст. 5 Закону №2136 не допускається, а відтак позивача було протиправно звільнено наказом Львівської митниці «Про звільнення ОСОБА_2 » від 26.06.2024 №928-о з посади, яку він займав, у період перебування у відпустці, чим порушено як вимоги чинного законодавства так і гарантії захисту працівника від незаконного звільнення, що має наслідком визнання протиправним та скасування такого наказу, з чим погоджується суд апеляційної інстанції.
За приписами статті 235 Кодексу законів про працю України (далі також - КЗпП України) у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв'язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижче оплачуваної роботи, але не більш як за один рік.
Таким чином, враховуючи встановлений судом факт незаконного звільнення позивача, з метою належного захисту його прав та інтересів, він підлягає поновленню на посаді державного інспектора відділу митного оформлення №2 митного поста «Угринів» Львівської митниці з 01 липня 2024 року яку він займав на момент незаконного звільнення.
Водночас, щодо питання виплати середнього заробітку за час вимушеного прогулу у вище окресленому випадку, на який, на переконання суду першої інстанції, позивач має право, то суд апеляційної інстанції зазначає таке.
Статтею 235 КЗпП України законодавцем окреслено підстави поновлення на роботі, зміна формулювання причин звільнення, оформлення трудових відносин з працівником, який виконував роботу без укладення трудового договору, та встановлення періоду такої роботи.
Так, системний аналіз та тлумачення положень статті 235 КЗпП України дає підстави для висновку про те, що вимушений прогул - це час, упродовж якого працівник з вини роботодавця не мав змоги виконувати трудові функції. Водночас причиною виникнення вимушеного прогулу може стати звільнення без законної підстави, що перешкоджає виконанню працівником трудової функції, обумовленої трудовим договором.
Вказані висновки свідчать про те, що вимушений прогул є наслідком протиправних дій чи бездіяльність роботодавця, унаслідок яких працівник позбавляється права виконувати трудові обов'язки й отримувати за це заробітну плату. Тобто працівник не може вийти на роботу та реалізовувати належне йому право на працю й оплату праці через винні дії (бездіяльність) роботодавця.
Отже, у трудовому праві превалює підхід, за яким вимушений прогул визначають як час, протягом якого працівник з вини роботодавця був позбавлений можливості працювати, тобто виконувати трудові функції, обумовлені трудовим договором.
Таким чином, виплата середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу законодавцем пов'язується з певним протиправним діянням роботодавця, наслідком яких стала неможливість працівника належним чином реалізовувати своє право на працю.
Водночас, на час винесення спірного наказу про звільнення, позивач не виконував обов'язки за посадою на яку його було призначено, не перебував у тимчасовій непрацездатності, не перебував у щорічній основній чи додатковій відпустці, чи відпустці без збереження заробітної плати, оскільки як це було встановлено вище, перебував згідно наказу №442-кв від 26.03.2024 у відпустці для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, отже суд апеляційної інстанції констатує, що з 26.03.2024 і на момент звільнення 30.06.2024 позивач не був працівником, якого слід віднести до категорії працівників, що перебувають у вимушеному прогулі.
У п.14 ч.1 ст. 4 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» визначено, що платниками єдиного внеску є роботодавці осіб, які доглядають за дитиною до досягнення нею трирічного віку та відповідно до закону отримують допомоги по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку та/або при народженні дитини.
У статті 21 Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» зазначено, що період відпустки по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, отримання виплат за окремими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування, крім пенсій (за винятком пенсії по інвалідності) та виплат за страхуванням на випадок безробіття, включається до страхового стажу як період, за який сплачено страхові внески виходячи з розміру мінімального страхового внеску.
Згідно п. 10 ч. 2 ст. 46 Закону № 889, період перебування працівниці у відпустці для догляду до трьох років згідно зараховують до стажу державної служби.
Аналіз норм чинного законодавства та обставин у справі дає можливість суду апеляційної інстанції дійти висновку, що задовольняючи позов та скасовуючи незаконний наказ і відновлюючи порушене право позивача у спосіб поновлення його на посаді, яку такий займав до незаконного звільнення, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про наявність у позивача ще й права на отримання середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 01 липня 2024 року по день ухвалення судового рішення, оскільки позивач на час прийняття спірного наказу про звільнення перебував у відпустці для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, а тому у цей період відповідно до закону перебував у статусі особи, що отримує допомогу по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку та/або при народженні дитини, який відмінний від статусу працівника, який з огляду на протиправний наказ не може вийти на роботу та реалізовувати належне йому право на працю й оплату праці через винні дії (бездіяльність) роботодавця.
Відповідно до частин 1 та 2 статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Згідно з положеннями статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Підсумовуючи вказане, надаючи правову оцінку аргументам сторін, суд апеляційної інстанції вважає, що суд першої інстанції правильно дійшов висновку про протиправність оспорюваного наказу та належний спосіб захисту про поновлення позивача на посаді, яку він займав до незаконного звільнення, проте з помилковим висновком щодо обов'язку відповідача виплатити позивачу суми коштів за вимушений прогул, оскільки за вище окреслених обставин такі позивачу не належать.
Відповідно до частини 2 статті 6 КАС України та статті 17 Закону України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини» передбачено застосування судами Конвенції та практики ЄСПЛ як джерела права.
Так, у п.58 Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» від 9 грудня 1994 року, серія A, № 303-A, п.29)
З огляду на викладене, враховуючи положення статті 317 КАС України прецедентну практику ЄСПЛ, суд апеляційної інстанції приходить переконання, що викладених у рішенні суду першої інстанції висновків, не відповідають обставинам справи, суд першої інстанції в оскаржуваному рішенні та судом неправильне застосування норм матеріального права, що має наслідком скасувати рішення суду першої інстанції та позов задовольнити частково.
Керуючись статтями 241, 243, 308, 311, 317, 321, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Апеляційну скаргу Львівської митниці задовольнити частково.
Рішення Львівського окружного адміністративного суду від 14 жовтня 2024 року у справі №380/16462/24 скасувати та позов ОСОБА_1 до Львівської митниці про визнання протиправним і скасування наказу, поновлення на роботі - задовольнити частково.
Визнати протиправним та скасувати наказ Львівської митниці «Про звільнення Гнідця Романа» від 26.06.2024 №928-о.
Поновити ОСОБА_3 на посаді державного інспектора відділу митного оформлення №2 митного поста «Угринів» Львівської митниці.
В решті позову відмовити.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Головуючий суддя Т. І. Шинкар
судді Л. П. Іщук
І. М. Обрізко
Повне судове рішення оформлене суддею-доповідачем 13.03.2025 згідно з ч.3 ст.321 КАС України.