Справа № 509/6944/24
10 березня 2025 року Овідіопольський районний суд Одеської області в складі :
головуючого судді Гандзій Д.М.
при секретарі Задеряка Г.М.
розглянувши в підготовчому судовому засіданні, в залі суду, в смт. Овідіополь в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Овідіопольської селищної ради Одеського району Одеської області про визнання права власності на майно в порядку спадкування за законом, -
2 грудня 2024 року, представниця ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, в якому просила суд, визнати за ОСОБА_1 право власності в порядку спадкування за законом на житловий будинок та земельну ділянку, що розташовані за адресою : АДРЕСА_1 , мотивуючи це спільним проживанням зі співмешканкою ОСОБА_1 без реєстрації шлюбу з 2009 р. до моменту її смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 , та яка за життя, за нотаріально посвідченими договорами купівлі-продажу від 21.04.2021 р. (реєстр. №№ 722,724) придбала житловий будинок з господарчими будівлями та спорудами, загальною площею 66,3 кв.м, житловою 36,4 кв.м, а також земельну ділянку, на якій він розташований, площею 0,15 га, кадастровий № 5123755100:02:004:0685, надану для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд (присадибна ділянка) за адресою : АДРЕСА_1 , які входять до спадкової маси після смерті ОСОБА_1 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 , спадкові прав на які не може оформити ОСОБА_1 через пропущення ним строків для прийняття спадщини в установлений законом 6-ти місячний строк та відсутністю у нього документів, які підтверджують родинний зв?язок зі спадкодавцем ОСОБА_1 , померлою ІНФОРМАЦІЯ_1 , про що було вказано нотаріусом у листі-роз?ясненні до суду № 653/02-14 від 15.11.2024 р.
В підготовче судове засідання представниця позивача не з'явилася, про дату, час та місце судового засідання повідомлялася належним чином, під розписку, причини неявки не повідомила, надіславши до суду письмову заяву, в якій повністю підтримала позов ОСОБА_1 , який просила задовольнити і слухати справу без її участі, ухваливши рішення у підготовчому судовому засіданні (а.с. 106,119).
Представниця відповідачів в судове засідання не з'явилася, про дату, час та місце розгляду справи була повідомлена належним чином, супровідним листом з відміткою про вручення судової повістки, причини неявки суду не повідомила, надіславши на електронну адресу суду заяву про розгляд справи без її участі, в якій не заперечувала проти задоволення позовних вимог (а.с. 99-102,107-109).
З урахуванням вимог ч. 3 ст. 200 ЦПК України, відповідно до якої, за результатами розгляду підготовчого провадження, суд ухвалює рішення у випадку визнання позову відповідачем, суд вважає необхідним ухвалити рішення в підготовчому судовому засіданні.
Дослідивши матеріали справи, суд дійшов наступних висновків.
Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України - кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно до ст. 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Згідно ст. 10-13 ЦПК України - суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Суд застосовує норми права інших держав у разі, коли це передбачено законом України чи міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України. Суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов'язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.
Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість: 1) керує ходом судового процесу; 2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; 3) роз'яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов'язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; 4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; 5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов'язків.
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах - не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.
Статтею 18 ЦПК України встановлено - судові рішення, що набрали законної сили, обов'язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом. Обов'язковість судового рішення не позбавляє осіб, які не брали участі у справі, можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням вирішено питання про їхні права, свободи чи інтереси.
У відповідності до ст.ст. 76-83 ЦПК України - доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами : 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.
Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.
Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. У разі посилання учасника справи на невчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події суд може зобов'язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину невчинення відповідних дій або відсутності події встановленою.
Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.
Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Суд - не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.
Обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників. Відмова від визнання обставин приймається судом, якщо сторона, яка відмовляється, доведе, що вона визнала ці обставини внаслідок помилки, що має істотне значення, обману, насильства, погрози чи тяжкої обставини, або що обставини визнано у результаті зловмисної домовленості її представника з другою стороною. Про прийняття відмови сторони від визнання обставин суд постановляє ухвалу. У разі прийняття судом відмови сторони від визнання обставин вони доводяться в загальному порядку.
Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.
Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили - не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили - не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.
Правова оцінка, надана судом певному факту при розгляді іншої справи, не є обов'язковою для суду.
Сторони та інші учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду.
Позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви.
Відповідач, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, повинні подати суду докази разом з поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи.
Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об'єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу. Докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї.
Копії доказів (крім речових доказів), що подаються до суду, заздалегідь надсилаються або надаються особою, яка їх подає, іншим учасникам справи. Суд не бере до уваги відповідні докази у разі відсутності підтвердження надсилання (надання) їх копій іншим учасникам справи, крім випадку, якщо такі докази є у відповідного учасника справи або обсяг доказів є надмірним, або вони подані до суду в електронній формі, або є публічно доступними. Докази, які не додані до позовної заяви чи до відзиву на неї, якщо інше не передбачено цим Кодексом, подаються через канцелярію суду, з використанням Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи або в судовому засіданні з клопотанням про їх приєднання до матеріалів справи.
Стаття 89 ЦПК України встановлює, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Стаття 95 ЦПК України передбачає, що письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. Письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії, якщо інше не передбачено цим Кодексом. Якщо подано копію (електронну копію) письмового доказу, суд за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи може витребувати у відповідної особи оригінал письмового доказу. Якщо оригінал письмового доказу не подано, а учасник справи або суд ставить під сумнів відповідність поданої копії (електронної копії) оригіналу, такий доказ не береться судом до уваги.
Відповідно до приписів ст. 263 ЦПК України - судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин - суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Згідно з ч. 5 ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» - висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду - є обов'язковими для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до роз'яснень, викладених у п. 26 Постанови Пленуму ВСУ № 2 від 12.06.2009 р. «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» - під час судового розгляду, предметом доказування є факти, якими обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення і підлягають встановленню при ухваленні рішення.
Частинами 1,2 статті 357 ЦК України передбачено, що частки у праві спільної часткової власності вважаються рівними, якщо інше не встановлено за домовленістю співвласників або законом. Якщо розмір часток у праві спільної часткової власності не встановлений за домовленістю співвласників або законом, він визначається з урахуванням вкладу кожного з співвласників у придбання (виготовлення, спорудження) майна.
Таким чином, зі змісту ст. 357 ЦК України, вбачається, що під терміном «визначення часток» законодавець розуміє визначення (встановлення) розміру частки співвласника у спільному сумісному майні.
Статтею 1217 ЦК України передбачено - спадкування здійснюється за заповітом або за законом.
Відповідно до ст. 1218 ЦК України, до складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.
Статтею 1220 ЦК України, визначено, що спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою. Часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою.
У відповідності з ч. 1 ст. 1222 ЦК України, спадкоємцями за заповітом і за законом можуть бути фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини, а також особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини.
У разі відсутності заповіту, право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.
Стаття 1261 ЦК України передбачає, що у першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.
Згідно із ст. 1267 ЦК України - частки у спадщині кожного із спадкоємців за законом є рівними.
Відповідно до ст. 1268 ЦК України, спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її. Не допускається прийняття спадщини, з умовою чи із застереженням.
Незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини та згідно із ч. 3 ст. 1296 ЦК України відсутність свідоцтва про право на спадщину - не позбавляє спадкоємця права на спадщину.
Статтею 1297 ЦК України встановлено обов'язок спадкоємця звернутися за свідоцтвом про право на спадщину на нерухоме майно. Проте нормами цієї статті, так само як й іншими нормами цивільного права, не визначено правових наслідків недотримання такого обов'язку у виді втрати права на спадщину.
Виникнення у спадкоємця права на спадщину, яке пов'язується з її прийняттям, як майнового права зумовлює входження права на неї до складу спадщини після смерті спадкоємця, який не одержав свідоцтва про право на спадщину (статті 1296,1297 ЦК) та не здійснив його державної реєстрації (ст. 1299 ЦК України).
У своїй постанові ОП КЦС ВС у справі № 346/2744/21 (провадження № 61-10543сво23) зазначила за необхідне відступити від висновків щодо застосування норм права (частини третьої статті 1268 ЦК та статті 1241 ЦК України) у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 вересня 2019 року у справі № 450/328/15-ц (провадження № 61-14110св18), в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 грудня 2020 року в справі № 761/24381/14 (провадження 61-14459св18), в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 вересня 2021 року в справі № 2-93/2009 (провадження № 61-13648св20), в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 січня 2021 року в справі № 199/9931/15ц (провадження № 61-7525св18), та зробити висновок про те, що: «тлумачення частини третьої статті 1268 ЦК України, з урахуванням принципу розумності, свідчить, що законодавець передбачив можливість прийняття спадщини постійним проживанням разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини для будь-яких спадкоємців, в тому числі й обов?язкових спадкоємців. Тому обов?язковий спадкоємець може прийняти спадщину на підставі частини третьої статті 1268 ЦК; законодавець розмежовує поняття «виникнення права на спадщину» та «виникнення права власності на нерухоме майно, що входить до складу спадщини», і пов'язує із виникненням цих майнових прав різні правові наслідки. Виникнення у спадкоємця права на спадщину, яке пов'язується з її прийняттям, як майнового права зумовлює входження права на неї до складу спадщини після смерті спадкоємця, який не одержав свідоцтва про право на спадщину та не здійснив державну реєстрацію права.
Судом встановлено і підтверджено матеріалами справи, що позивач та ОСОБА_1 перебували у фактичних шлюбних відносинах без реєстрації шлюбу і проживали, вели спільне господарство разом з 2009 р. по день смерть останньої ІНФОРМАЦІЯ_1 , яку він поховав за власні кошти, спочатку за адресою : АДРЕСА_2 , а в подальшому, після продажу вказаної квартири і придбання ОСОБА_1 за нотаріально посвідченими договорами купівлі-продажу від 21.04.2021 р. (реєстр. №№ 722,724) житлового будинку з господарчими будівлями та спорудами, загальною площею 66,3 кв.м, житловою 36,4 кв.м та земельної ділянки, на якій він розташований, площею 0,15 га, кадастровий № 5123755100:02:004:0685, надану для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд (присадибна ділянка) за адресою : АДРЕСА_1 , проживали у вказаному будинку до дня смерті ОСОБА_1 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 , після смерті якої відкрилася спадщина на вищевказане нерухоме майно. При чому, згідно п. 3.5 договору купівлі-продажу житлового будинку та п. 6 договору купівлі-продажу земельної ділянки, ОСОБА_1 на момент набуття права власності на вищевказане нерухоме майно, в шлюбі не перебуває (не одружена), на з яким чоловіком однією сім?єю без укладення шлюбу не проживає, шлюбного договору (контракту) не укладала, гроші, за які придбається вищевказане нерухоме майно є її особистою власністю, з чим продавець ознайомлений (а.с. 8,18-20,24-45).
Відповідно до акту обстеження умов проживання від 17.09.2021 р., ОСОБА_1 та ОСОБА_1 проживали разом однією сім?єю за адресою : АДРЕСА_1 разом з неповнолітньою ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 та малолітньою ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , опікуном яких відповідно до розпорядження Київської районної адміністрації № 401-01р від 16.07.2021 р. був призначений ОСОБА_1 , з якими вони спільно проживали за адресою : АДРЕСА_2 , де їм не вистачало місця для проживання, що стало підставою для придбання вищевказаного нерухомого майна у АДРЕСА_1 задля поліпшення побутових умов проживання (а.с. 30-31,112-116).
Після смерті ОСОБА_1 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 , з метою прийняття спадщини за законом, позивач звернувся до нотаріуса з заявою про прийняття спадщини, в чому йому було відмовлено через пропущення ним строків для прийняття спадщини в установлений законом 6-ти місячний строк та відсутністю у нього документів, які підтверджують родинний зв?язок зі спадкодавцем ОСОБА_1 , померлою ІНФОРМАЦІЯ_1 , про що було вказано нотаріусом у листі-роз?ясненні до суду № 653/02-14 від 15.11.2024 р., з чого випливає, що спадкова справа після смерті ОСОБА_1 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 не заводилась (а.с. 8а).
Суд звертає увагу на наступне.
Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Частина п?ята статті 12 ЦПК України передбачає, що суд, зберігаючи об?єктивність і неупередженість: керує ходом судового процесу; сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; роз'яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов?язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов?язків.
Відповідно до положень частини першої статті 13 ЦПК України - суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
ЦПК України - не надає суду такого права, як вихід за межі позовних вимог з власної ініціативи, оскільки норми матеріального права не повинні суперечити нормам процесуального права, якими суд керується при вирішенні спору (стаття 3 ЦПК України).
Відповідно до частини другої статті 264 ЦПК України при ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог.
Таким чином, беручи до уваги, що розгляд даної справи відбувся у підготовчому судовому засіданні за правилами загального позовного провадження без участі представників сторін згідно їхніх заяв, а також беручи до уваги, що позовні вимоги ні позивачем, ні його представницею не збільшувались і залишились в первісному виді в редакції позову від 02.12.2024 р., а саме : визнати за ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 право власності в порядку спадкування за законом на житловий будинок та земельну ділянку, що розташовані за адресою : АДРЕСА_1 , суд, згідно ст.ст. 3,13,264 ЦПК України - позбавлений процесуальної можливості вийти за межі заявлених позовних вимог, а тому задовольняє позов у редакції позову від 02.12.2024 р.
Керуючись ст.ст. 3-7,10-13,18,11,76-83,95,133,141,174,191,197,200,213,228,229,241-246,258,259,263-268,272,273,277 ЦПК України, ст.ст. 355-358,368,370,392,1216-1218,1226,1233,1235,1268,1297 ЦК України, ст.ст. 89,120 ЗК України, Законом України «Про нотаріат», Постановою Пленуму Верховного Суду України № 7 від 30.05.2008 р. «Про судову практику у справах про спадкування», практикою ВС, суд, -
1.Позов ОСОБА_1 до Овідіопольської селищної ради Одеського району Одеської області про визнання права власності на майно в порядку спадкування за законом - задовольнити ;
2.Визнати за ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 право власності в порядку спадкування за законом на житловий будинок та земельну ділянку, що розташовані за адресою : АДРЕСА_1 .
Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку, шляхом подачі апеляційної скарги в 30-денний строк з дня проголошення рішення. У випадку, якщо в судовому засіданні було проголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повний текст рішення складено та підписано 11.03.2025 р.
Суддя Гандзій Д.М.