13.03.25
22-ц/812/241/25
Провадження № 22-ц/812/241/25 Суддя першої інстанції Рум'янцева Н.О.
Суддя-доповідач апеляційного суду Царюк Л.М.
Іменем України
11 березня 2025 року м. Миколаїв Справа № 489/8159/21
Миколаївський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати в цивільних справах:
головуючого - Царюк Л.М.,
суддів - Базовкіної Т.М., Яворської Ж.М.,
при секретарі судового засідання - Травкіній В.Р.,
за участі третьої особи - ОСОБА_1
його представника - Гриненко І.І.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 15 жовтня 2024 року, повне судове рішення складено 08 листопада 2024 року, ухвалене під головуванням судді Рум'янцевої Н.О., в залі судового засідання в м. Миколаїв, за позовом ОСОБА_2 до Департаменту з надання адміністративних послуг Миколаївської міської ради, третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - ОСОБА_1 про зобов'язання вчинити певні дії,
15 жовтня 2015 року ОСОБА_2 звернувся до Миколаївського окружного адміністративного суду з позовом до реєстраційної служби Миколаївського міського управління юстиції Миколаївської області про зобов'язання вчинити певні дії.
Позов обґрунтовував тим, щорішенням Ленінського районного суду м. Миколаєва від 14 жовтня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Миколаївської області від 25 вересня 2015 року по справі № 22ц-2039, визнано, зокрема, недійсним свідоцтво за реєстровим № 262, посвідчене 14 березня 2014 року приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Назаровою О.С. про набуття у власність ОСОБА_1 нежитлових приміщень підвалу по АДРЕСА_1 загальною площею 649,9 кв.м.
На думку позивача, він є повноправним власником житлового приміщення, незаконно реалізованого на прилюдних торгах ОСОБА_1 . Водночас, оскільки на даний час відомості щодо реалізації вказаного майна внесені приватним нотаріусом до Державного реєстру прав на нерухоме мано, він 07 жовтня 2015 року звернувся до державного реєстратора із заявою про скасування державної реєстрації прав на нерухоме майно, в чому йому відмовлено.
Між тим відмова державного реєстратора у задоволенні заяви не ґрунтується на законі, порушує його право на безперешкодне користування майном, у зв'язку із чим рішення відповідача є безпідставним і необґрунтованим та підлягає скасуванню.
Посилаючись на викладене, ОСОБА_2 просив суд зобов'язати реєстраційну службу Миколаївського міського управління юстиції Миколаївської області скасувати запис здійснений на підставі свідоцтва за реєстровим № 262, посвідчений 14 березня 2014 року приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Назаровою О.С.
Ухвалою Миколаївського окружного адміністративного суду від 03 листопада 2015 року до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача було залучено ОСОБА_1 ..
Ухвалою Миколаївського окружного адміністративного суду від 20 листопада 2015 року здійснено заміну неналежного відповідача - Реєстраційної служби Миколаївського міського управління юстиції, належним відповідачем - Миколаївським міським управлінням юстиції.
Постановою Миколаївського окружного адміністративного суду від 27 листопада 2015 року позов задоволено.
Скасовано рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер: 11642184 від 14 березня 2014 року, номер запису про право власності: 4985668.
Ухвалою суду апеляційної інстанції, занесеною до протоколу судового засідання від 21 грудня 2017 року здійснено заміну відповідача - Миколаївського міського управління юстиції, його правонаступником - Департаментом з надання адміністративних послуг Миколаївської міської ради (далі - Департамент).
Постановою Одеського апеляційного адміністративного суду від 21 червня 2018 року скасовано постанову Миколаївського окружного адміністративного суду від 27 листопада 2015 року і ухвалено нову, якою у задоволенні позову відмовлено.
Постановою Верховного Суду від 30 вересня 2021 року касаційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково.
Постанову Миколаївського окружного адміністративного суду від 27 листопада 2015 року та постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 21 червня 2018 року у справі № 814/3865/15 скасовано та закрито провадження у справі.
Ухвалою Верховного суду від 27 жовтня 2021 року задоволено заяву ОСОБА_2 про направлення справи за встановленою юрисдикцією. Справу за позовом ОСОБА_2 до Департаменту з надання адміністративних послуг Миколаївської міської ради, третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - ОСОБА_1 про зобов'язання вчинити певні дії, передано до Ленінського районного суду м. Миколаєва.
Рішенням Ленінського районного суду м. Миколаєва від 15 жовтня 2024 року в задоволенні позову відмовлено.
Рішення суду мотивовано тим, що ухвалення судом рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, а також скасування державної реєстрації прав допускається виключно з одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав).
Отже, у розумінні положень наведеної норми у чинній редакції, на відміну від положень частини 2 статті 26 Закону України № 1952 у попередній редакції, яка передбачала такі способи судового захисту порушених прав як скасування записів про проведену державну реєстрацію прав та скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, наразі способами судового захисту порушених прав та інтересів особи є судове рішення про скасування рішення про визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав; судове рішення про скасування державної реєстрації прав.
Викладене свідчить, що з 16 січня 2020 року такого способу захисту порушених речових прав як скасування запису про проведену державну реєстрацію права закон не передбачає.
Реєстраційна служба Миколаївського міського управління юстиції Миколаївської області (правонаступник якого є Департамент з надання адміністративних послуг Миколаївської міської ради) не є належним відповідачем у спорі щодо скасування його рішення про здійснення реєстраційної дії.
Державний реєстратор не є належним відповідачем у спорах про визнання незаконними та скасування реєстраційних дій, вчинених щодо третьої особи, а ним є особа, щодо якої були здійснені ці дії (записи).
Отже, оскільки Департамент з надання адміністративних послуг Миколаївської міської ради не є належним відповідачем за заявленими позивачем вимогами, суд приходить до висновку про відмову у задоволенні позовних вимог .
Не погодившись з рішення суду, ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу, де посилаючись на незаконність та необґрунтованість оскаржуваного рішення, просив його скасувати та ухвалити нове, яким задовольнити позов в повному обсязі з урахуванням уточнених позовних вимог.
Апеляційна скарга мотивована тим, що в даній справі, яка розглядається протягом тривалого часу виникла об'єктивна необхідність викласти уточнення та доповнення у відповідності до приписів Верховного Суду щодо цивільного характеру вказаного спору.
Окрім цього змінились фактичні обставини розгляду справи, так як постанова Миколаївського окружного адміністративного суду від 27 листопада 2015 року, якою суд скасував рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень скасована.
Місцевий суд відмовив позивачу у розгляді його уточнень до позовної заяви. Також помилково визначився, що право на уточнення позовних вимог у позивача минуло.
Представник позивача почав брати участь у розгляді справи лише у листопаді 2023 року, сам позивач участі у засіданнях не приймав та не мав інформації про процесуальний рух справи, так як вказана інформація позивачу не доводилась та не надсилалась.
Таким чином, під час апеляційного перегляду справи є всі підстави для перегляду рішення місцевого суду та задоволення уточнених позовних вимог.
ОСОБА_1 , в інтересах якого діяв його представник - Гриненко І.І., надав відзив на апеляційну скаргу.
У відзиві Бабков Є.Ю. зазначав, що позивач, після ухвалення про розгляд справи по суті кардинально змінив позовні вимоги як по предмету так і щодо підстав, що є недопустимим, оскільки в цьому разі фактично виникає нова матеріально правова вимога позивача, яка обґрунтовується іншими обставинами, що за своєю суттю є новим позовом.
Вказана обставина була ретельно розглянута судом першої інстанції та знайшла своє обґрунтування в описовій частині рішення суду про відмову в прийнятті заяви про уточнення позовних вимог.
Крім того позивач вдруге звертається до суду практично з однією вимогою про зобов'язання скасувати запис.
Просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.
Департамент з надання адміністративних послуг також надав відзив на апеляційну скаргу.
У відзиві зазначав, що Департаменту стало відомо про притягнення його до участі у справі у якості відповідача тільки з ухвали Миколаївського апеляційного суду про відкриття провадження у справі.
Коли і з яких підстав Департамент був залучений у цій справі у якості відповідача є незрозумілим. Такі дії суду та позивача є необґрунтованими, сумнівними, як наслідок - формальними.
Позивач не має жодного відношення до рішень, дій, правовідносин про які йдеться у рішенні суду першої інстанції та про які зазначено позивачем в апеляційній скарзі.
Позивач не вступав у жодні правовідносини і не звертався до Департаменту.
Реєстраційна служба Миколаївського міського управління юстиції Миколаївської області була державним органом, а департамент - виконавчим органом місцевого самоврядування.
Твердження суду першої інстанції про те, що Департамент є правонаступником Реєстраційної служби Миколаївського міського управління юстиції Миколаївської області є формальним судженням, яке не ґрунтується на жодних правових обставинах.
За приписами частини 1 статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення осіб, які приймали участь у справі, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
Судом першої інстанції та матеріалами справи встановлено, що відповідно до акту про реалізацію предмета іпотеки з прилюдних торгів, затвердженого начальником Ленінського відділу державної виконавчої служби Миколаївського міського управління юстиції П.М. Павлюк від 04 березня 2014 року, переможцем прилюдних торгів, а саме нежитлового приміщення підвалу, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 649,9 кв.м, що належало на праві власності ОСОБА_2 , став - ОСОБА_1 , ціна продажу - 573 380 грн.
Згідно відомостей Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Назаровою О.С. 14 березня 2014 року проведено державну реєстрацію прав на нерухоме майно - нежитлове приміщення, підвалу, загальною площею 649,9 кв.м, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 314182248101, за ОСОБА_1 , про що прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 14 березня 2014 року №11642184.
Підставою для проведення вказаної державної реєстрації стало свідоцтво про придбання нерухомого майна з прилюдних торгів від 14 березня 2014 року № 262, видане приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Назаровою О.С.
Рішенням Ленінського районного суду м. Миколаєва від 14 жовтня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Миколаївської області від 25 серпня 2015 року у справі № 22ц-2039, визнано недійсними прилюдні торги, які відбулись 01 листопада 2013 року, з реалізації нежитлових приміщень підвалу по АДРЕСА_1 , визнано недійсним протокол філії №15 Приватного підприємства «Нива-В.Ш.» від 01 листопада 2013 року № 1513239 «Про проведення прилюдних торгів з реалізації арештованого нерухомого майна, яке належить ОСОБА_2 », акт від 04 березня 2014 року державного виконавця Ленінського відділу державної виконавчої служби Миколаївського міського управління юстиції про реалізацію предмета іпотеки - нежитлових приміщень підвалу по АДРЕСА_1 , загальною площею 649,9 кв.м з прилюдних торгів, ОСОБА_1 , затверджений начальником цього ж відділу 04 березня 2014 року, а також свідоцтво від 14 березня 2014 року за реєстровим № 262, посвідчене приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Назаровою О.С. про набуття у власність ОСОБА_1 нежитлових приміщень підвалу по АДРЕСА_1 загальною площею 649,9 кв.м.
07 жовтня 2015 року ОСОБА_2 звернувся в Реєстраційну службу Миколаївського міського управління юстиції Миколаївської області із заявою про скасування запису про нерухоме майно розділу Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, відкритого на об'єкт нерухомого майна з реєстраційним номером 3141182248101.
Рішенням державного реєстратора Реєстраційної служби Миколаївського міського управління юстиції Миколаївської області Мостецького Д.О. від 07 жовтня 2015 року № 25093508 у задоволенні заяви ОСОБА_2 відмовлено
Як вбачається з рішення, під час розгляду заяви державний реєстратор встановив, що органом державної реєстрації, до якого звернувся позивач, не проводилась державна реєстрація прав на нерухоме майно за ОСОБА_1 , а отже підстави для задоволення заяви відсутні.
Рішенням апеляційного суду Миколаївської області від 10 травня 2016 року, рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 14 жовтня 2014 року скасовано та ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позову.
Постановою Миколаївського окружного адміністративного суду від 27 листопада 2015 року, скасовано рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу),від 14 березня 2014 року, індексний номер: 11642184, номер запису про право власності: 4985668.
Постановою Одеського апеляційного адміністративного суду від 21 червня 2018 року, постанову Миколаївського окружного адміністративного суду від 27 листопада 2015 року - скасовано. Ухвалено нове судове рішення, яким у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_2 до Департаменту з надання адміністративних послуг Миколаївської міської ради, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, ОСОБА_1 про зобов'язання вчинити певні дії - відмовлено.
Постановою Верхового Суду від 30 вересня 2021 року, постанову Миколаївського окружного адміністративного суду від 27 листопада 2015 року та постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 21 червня 2018 року у справі №814/3865/15 - скасовано та закрито провадження у справі. Роз'яснено позивачу - ОСОБА_2 , що розгляд цієї справи віднесено до компетенції суду цивільної юрисдикції і що позивач має право протягом десяти днів з дня отримання цієї постанови звернутися до Верховного Суду із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією.
Перевіряючи доводи апеляційної скарги апеляційний суд зазначає про таке.
Згідно зі статтею 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (частина 1 статті 5 ЦПК України).
Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені статтею 16 ЦК України.
Вирішуючи спір, суд повинен дати об'єктивну оцінку порушеному праву чи інтересу позивача на момент його звернення до суду.
Право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним.
Відповідно до статті 182 ЦК України право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації. Порядок проведення державної реєстрації прав на нерухомість та підстави відмови в ній установлюються законом.
Відносини, що виникають у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень регулюються ЗакономУкраїни «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі - Закон), який спрямований на забезпечення визнання та захисту державою таких прав.
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 2 Закону державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних записів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Відповідно до частини першої статті 11 Закону державний реєстратор самостійно приймає рішення за результатом розгляду заяв про державну реєстрацію прав та їх обтяжень.
Згідно з частиною першої статті 12 Закону державний реєстр прав містить записи про зареєстровані речові права на нерухоме майно, їх обтяження, про об'єкти та суб'єктів цих прав, відомості та електронні копії документів, поданих у паперовій формі, або документи в електронній формі, на підставі яких проведено реєстраційні дії, а також документи, сформовані за допомогою програмних засобів ведення Державного реєстру прав у процесі проведення таких реєстраційних дій.
Відповідно до частини п'ятою статті 12 Закону відомості Державного реєстру прав вважаються достовірними і можуть бути використані у спорі з третьою особою, доки їх не скасовано у порядку, передбаченому цим Законом.
Згідно з частиною четвертою статті 18 Закону державній реєстрації підлягають виключно заявлені речові права на нерухоме майно та їх обтяження, за умови їх відповідності законодавству і поданим/отриманим документам.
Серед підстав для відмови в державній реєстрації прав, передбачених частиною першою статті 24 Закону визначені такі: 1) заявлене речове право, обтяження не підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону; 2) заява про державну реєстрацію прав подана неналежною особою; 3) подані документи не відповідають вимогам, встановленим цим Законом; 4) подані документи не дають змоги встановити набуття, зміну або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обтяження; 5) наявні суперечності між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями.
Відповідно до частини другої статті 24 Закону за наявності підстав для відмови в державній реєстрації прав державний реєстратор приймає рішення про відмову в державній реєстрації прав.
Порядок внесення записів до Державного реєстру прав, змін до них та їх скасування регулюється статтею 26 Закону, згідно з частиною першою якої записи до Державного реєстру прав вносяться на підставі прийнятого рішення про державну реєстрацію прав.
Згідно з пунктом 49 Порядку, в редакції на момент прийняття оскаржуваного рішення державним реєстратором, для державної реєстрації права власності у зв'язку з передачею у власність фізичним та юридичним особам майна у результаті припинення (ліквідації чи реорганізації) юридичної особи або виділу з неї нової юридичної особи подаються:
1) документ, що посвідчує право власності юридичної особи на майно, що передається у власність фізичним та юридичним особам (крім випадку, коли право власності на таке майно вже зареєстровано в Державному реєстрі прав);
2) передавальний акт, затверджений засновниками (учасниками) юридичної особи або органом, який прийняв рішення про злиття, приєднання або перетворення юридичної особи (у разі злиття, приєднання або перетворення юридичної особи).
Згідно із Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству», який набрав чинності з 16 січня 2020 року, статтю 26 Закону викладено у новій редакції.
Відповідно до пунктів 1, 2, 3 частини 3 статті 26 Закону (у редакції, чинній із 16 січня 2020 року) відомості про речові права, обтяження речових прав, внесені до Державного реєстру прав, не підлягають скасуванню та/або вилученню. У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи у випадку, передбаченому підпунктом «а» пункту 2 частини 6 статті 37 цього Закону, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, державний реєстратор чи посадова особа Міністерства юстиції України (у випадку, передбаченому підпунктом «а» пункту 2 частини 6 статті 37 цього Закону) проводить державну реєстрацію набуття, зміни чи припинення речових прав відповідно до цього Закону. Ухвалення судом рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, а також скасування державної реєстрації прав допускається виключно з одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав).
Згідно зі статтею 26 Закону у чинній редакції, на відміну від частини 2 статті 26 Закону у попередній редакції, яка передбачала такі способи судового захисту порушених прав як скасування записів про проведену державну реєстрацію прав та скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, зараз способами судового захисту порушених прав та інтересів особи є судове рішення про скасування рішення державного реєстратора щодо державної реєстрації прав; судове рішення про визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, судове рішення про скасування державної реєстрації прав.
Разом з тим, з метою ефективного захисту порушених прав законодавець уточнив, що ухвалення зазначених судових рішень, обов'язково має супроводжуватися одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства за наявності таких прав.
Відповідні правові висновки викладені у постановах Верховного Суду від 03 вересня 2020 року у справі № 914/1201/19, від 23 червня 2020 року у справах № 906/516/19, № 905/633/19, № 922/2589/19, від 30 червня 2020 року у справі № 922/3130/19, від 14 липня 2020 року у справі № 910/8387/19, від 20 серпня 2020 року у справі № 916/2464/19.
У позовній заяві ОСОБА_2 просив скасувати запис про державну реєстрацію прав та їх обтяжень із врахуванням Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству», відповідно до якого з 16 січня 2020 року змінилося матеріально-правове регулювання спірних реєстраційних відносин і застосування способу захисту ОСОБА_2 .
Отже, з 16 січня 2020 року, законодавець виключив такий спосіб захисту порушених речових прав як скасування запису про проведену державну реєстрацію права.
29 листопада 2023 року позивач, в інтересах якого діяв адвокат Михайленко О.В., подав суду першої інстанції заяву про уточнення та доповнення до позовної заяви, де просив скасувати державну реєстрацію прав власності ОСОБА_1 на право власності нежитлових приміщень підвалу по АДРЕСА_1 . При цьому зазначив, що відповідно до статті 62 Закону України «Про виконавче провадження» єдиною правовою підставою для подальшого виникнення права власності є постанова про передачу майна стягувачу в рахунок погашення боргу та акт про передачу майна стягувачу. Отже відсутність постанови державного виконавця є прямим порушенням статті 62 Закону України «Про виконавче провадження», як відсутність однієї із двох складових оформлення права власності.
Суд першої інстанції, розглянувши зазначену заяву позивача дійшов до висновку, що позивачем подано фактично новий позов після закриття підготовчого засідання, що є порушенням процесуального права.
Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції, оскільки вони ґрунтуються на приписах цивільного процесуального права.
Так, процесуальним законом не передбачено права позивача на подання заяв (клопотань) про «доповнення» або «уточнення» позовних вимог. Тому в разі надходження до суду однієї із зазначених заяв (клопотань) останній, виходячи з її змісту, а також змісту раніше поданої позовної заяви та конкретних обставин справи, повинен розцінювати її як:
подання іншого (ще одного) позову;
збільшення або зменшення розміру позовних вимог;
об'єднання позовних вимог;
зміну предмета або підстав позову.
На цьому наголосив Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду при розгляді справи № 405/3360/17.
За змістом принципу диспозитивності цивільного судочинства, закріпленого у статті 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
Згідно з пунктом 2 частини 2, частиною 3 статті 49 ЦПК України, крім прав та обов'язків, визначених у статті 43 цього Кодексу: позивач вправі збільшити або зменшити розмір позовних вимог до закінчення підготовчого засідання або до початку першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження. До закінчення підготовчого засідання позивач має право змінити предмет або підстави позову шляхом подання письмової заяви. У справі, що розглядається за правилами спрощеного позовного провадження, зміна предмета або підстав позову допускається не пізніше ніж за п'ять днів до початку першого судового засідання у справі.
Отже позивач має право змінити предмет або підстави позову шляхом подання письмової заяви саме до закінчення підготовчого засідання.
Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, яке складається з двох елементів: предмета і підстави позову.
Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення. Підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує його вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу (постанова Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц).
Тобто, зміна предмету позову означає зміну матеріальної вимоги, з якою позивач звернувся до відповідача, а зміна підстав позову - це зміна обставин, на яких ґрунтується вимога позивача.
Одночасна зміна і предмета, і підстав позову не допускається, оскільки у разі одночасної зміни предмета і підстав позову фактично виникає нова матеріально-правова вимога позивача, яка обґрунтовується іншими обставинами, що за своєю суттю є новим позовом.
При цьому при поданні вказаних заяв (клопотань) позивач має дотримуватися правил вчинення відповідної процесуальної дії, недодержання яких тягне за собою процесуальні наслідки, передбачені ЦПК України.
Як встановлено матеріалами справи 14 грудня 2021 року суд першої інстанції відкрив провадження у цій справі та справу було призначено до розгляду у підготовчому судовому засіданні на 07 квітня 2022 року о 15.00 годині.
23 травня 2023 року ухвалою суд закрив підготовче засідання та призначив справу до розгляду на 16 серпня 2023 року на 14 годину.
Між тим представник позивача в порушення вимог статті 49 ЦПК України тільки 29 листопада 2023 року через шість місяців після закриття підготовчого засідання подав заяву про уточнення та доповнення до позовної заяви. Крім того подана суду позовна заява в новій редакції є новою позовною заявою, оскільки позивачем у новому позові по суті змінено як предмет так і підстави позову, що є з огляду на наведені процесуальні норми неприпустимим. Отже суд першої інстанції правильно не прийняв до розгляду позов ОСОБА_2 у справі, що переглядається.
Разом з тим, за приписами частини 6 статті 185 ЦПК України суд першої інстанції, відмовивши у прийняття до провадження поданий інший позов, постановляє ухвалу про повернення такої позовної заяви. Проте суд першої інстанції вирішив таке процесуальне питання у судовому рішенні по суті спору, однак це не змінює правильність вирішення заявленого клопотання про подання іншого позову.
Доводи апеляційного скарги зводяться до незгоди з вирішенням питання про подання іншого позову, проте не спростовують правильних висновків суду щодо вирішення такого клопотання, а зводяться до тлумачення норм процесуального права на розсуд заявника.
Посилання в апеляційній скарзі на скасування рішення суду першої інстанції та задоволення апеляційним судом уточнених позовних вимог не заслуговують на увагу, оскільки відповідно до частини 6 статті 367 ЦПК України в суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Отже, суд апеляційної інстанції не наділений повноваження розглядати уточнені позовні вимоги, не розглянуті судом першої інстанції.
Колегія суддів апеляційного суду також не погоджується з доводами скарги про не повідомлення позивача судом першої інстанції про розгляд справи, виходячи з наступного.
Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість: керує ходом судового процесу; сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; роз'яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов'язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов'язків (частини 1, 2 та 5 статті 12 ЦПК України).
Суд викликає учасників справи у судове засідання або для участі у вчиненні процесуальної дії, якщо визнає їх явку обов'язковою. Суд повідомляє учасників справи про дату, час і місце судового засідання чи вчинення відповідної процесуальної дії, якщо їх явка є не обов'язковою. Судові повідомлення здійснюються судовими повістками-повідомленнями. Судова повістка про виклик повинна бути вручена з таким розрахунком, щоб особи, які викликаються, мали достатньо часу для явки в суд і підготовки до участі в судовому розгляді справи, але не пізніше ніж за п'ять днів до судового засідання, а судова повістка-повідомлення - завчасно (частини 1, 2, 4 та 5 статті 128 ЦПК України).
Відповідно до частини 6 статті 128 ЦПК України судова повістка, а у випадках, встановлених цим Кодексом, разом з копіями відповідних документів надсилається на офіційну електронну адресу відповідного учасника справи, у випадку наявності у нього офіційної електронної адреси або разом із розпискою рекомендованим листом з повідомленням про вручення у випадку, якщо така адреса відсутня, або через кур'єрів за адресою, зазначеною стороною чи іншим учасником справи. Стороні чи її представникові за їхньою згодою можуть бути видані судові повістки для вручення відповідним учасникам судового процесу. Судова повістка може бути вручена безпосередньо в суді, а у разі відкладення розгляду справи про дату, час і місце наступного засідання може бути повідомлено під розписку.
Матеріали справи свідчать про те, що ухвалою від 14 грудня 2021 року Ленінський районний суд м. Миколаєва відкрив провадження у справі, призначив підготовче судове засідання на 07 квітня 2021 року об 15 год. з повідомленням сторін про дату, час та місце розгляду справи.
Між тим розгляд справи відкладався неодноразово з різних причин, проте позивач викликався в судові засідання за зазначеною в його позові адресою через засобу поштового зв'язку з повідомленням по вручення.
З повернутих поштою на адресу суду першої інстанції рекомендованих листів встановлено, що конверти поверталися з поміткою пошти «адресат відсутній за вказаною адресою» та «адресат відмовився від отримання», що є належним повідомленням сторони про розгляд справи ( т. 2 а.с. 35, 48, 56, 73).
Правила надання послуг поштового зв'язку (далі - Правила), затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 05 березня 2009 року № 270, передбачають порядок вручення рекомендованих поштових відправлень.
За пунктом 82 Правил рекомендовані листи з позначкою “Судова повістка», адресовані фізичним особам, під час доставки за зазначеною адресою вручаються особисто адресату (одержувачу), а в разі його відсутності - будь-кому з повнолітніх членів його сім'ї, який проживає разом з адресатом (одержувачем).
Якщо протягом трьох робочих днів після інформування відділенням поштового зв'язку адресат (одержувач) не з'явився для одержання рекомендованого (реєстрованого) листа з позначкою “Судова повістка», працівник об'єкта поштового зв'язку робить позначку “адресат відсутній за зазначеною адресою», яка засвідчується підписом з проставленням відбитка поштового пристрою, порядок використання якого встановлюється призначеним оператором поштового зв'язку, і не пізніше ніж протягом наступного робочого дня повертає такий лист до суду.
Враховуючи вищезазначене, апеляційний суд дійшов висновку, що відповідними повернутими поштою рекомендованими листами підтверджується повідомлення ОСОБА_2 про розгляд справи та направлення йому відповідних процесуальних документів суду.
Як стверджує представник позивача останній не перебуває у м. Миколаєві, проте не повідомив суд про зміну свого місця перебування, що є процесуальним обов'язком учасника справи.
За змістом статей 43, 44 ЦПК України учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.
На осіб, які беруть участь у справі, покладається загальний обов'язок - добросовісно здійснювати свої процесуальні права і виконувати процесуальні обов'язки. Під добросовісністю необхідно розуміти користування правами за призначенням, здійснення обов'язків у межах визначених законом, недопустимість посягання на права інших учасників цивільного процесу, заборона зловживання процесуальними правами.
Відповідно до частини 3 статті 131 ЦПК України учасники судового процесу зобов'язані повідомляти суд про причини неявки у судове засідання. У разі неповідомлення суду про причини неявки вважається, що учасники судового процесу не з'явилися в судове засідання без поважних причин.
У справах "Осман проти Сполученого королівства" та "Креуз проти Польщі" Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) роз'яснив, що, реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо доступності правосуддя, держави-учасниці цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони й обмеження, зміст яких полягає в запобіганні безладного руху в судовому процесі. Практика Європейського суду з прав людини визначає, що сторона, яка задіяна у ході судового розгляду справи, зобов'язана з розумним інтервалом часу сама цікавитися провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов'язки. Як зазначено у рішенні цього суду у справі "Пономарьов проти України" від 03 квітня 2008 року, сторони мають вживати заходи, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження.
Заявник зобов'язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов'язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Юніон Аліментарія Сандерс С. А. проти Іспанії" від 07 липня 1989 року).
Встановивши, що будучи обізнаним про направлення його позову на розгляд до Ленінського районного суду м. Миколаєва, позивач ОСОБА_2 всупереч положенням статті 44 ЦПК України, яка покладає на учасника обов'язок добросовісно користуватися процесуальними правами, більше двох років не вчинив жодних дій для з'ясування стану судового провадження, суд першої інстанції, з метою рівноваги інтересів сторін щодо розгляду справи, дійшов правильного висновку про можливість розгляду справи у його відсутності за наявними у матеріалах справи доказами.
Отже, доводи апеляційної скарги у цій частині відхиляються апеляційним судом, так як зводяться до власного тлумачення заявником норм процесуального права, спростовуються матеріалами справи й не можуть бути підставою для скасування оскаржуваного судового рішення.
Апеляційний суд погоджується з твердженнями апеляційної скарги про тривалість розгляду позову ОСОБА_2 в судових інстанціях. Разом з тим вважає, що така тривалість пов'язана по-перше, з неправильним визначенням саме позивачем юрисдикції свого спору та зверненням до неналежного суду, а по-друге, з неготовністю позивача брати участь на всіх етапах розгляду справи, що стосуються безпосередньо його, зокрема, не повідомлення суду про зміну його місця проживання (перебування).
З огляду на викладене колегія суддів дійшла висновку, що доводи апеляційної скарги правильних висновків суду першої інстанції не спростовують.
Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення суду першої інстанції без змін, а скаргу без задоволення.
Згідно зі статтею 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права.
З огляду на викладене, колегія суддів вважає, що оскаржене рішення суду першої інстанції ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а тому відповідно до положень статті 375 ЦПК України скасуванню не підлягає.
Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини 1 статті 382 ЦПК України суд апеляційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.
Оскільки апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, підстави для розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, відсутні.
Керуючись статтями 375, 382 ЦПК України, апеляційний суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.
Рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 15 жовтня 2024 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена у касаційному порядку відповідно до вимог статті 389 ЦПК України до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий Л.М. Царюк
Судді: Т.М. Базовкіна
Ж.М. Яворська
Повне судове рішення складено 13 березня 2025 року.