Справа №127/29039/24
Провадження №1-кп/127/818/24
13 березня 2025 року м. Вінниця
Вінницький міський суд Вінницької області в складі:
головуючого судді ОСОБА_1 ,
за участю:
секретаря судового засідання ОСОБА_2 ,
сторони обвинувачення: прокурора ОСОБА_3 ,
сторони захисту: адвоката ОСОБА_4 , обвинуваченого ОСОБА_5 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань № 12 кримінальне провадження, внесене до Єдиного реєстру досудових розслідувань 16.07.2024 за № 12024020030000371 та 07.08.2024 за № 12024020030000403, за обвинуваченням:
ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця міста Вінниці, громадянина України, з середньою спеціальною освітою, непрацюючого, розлученого, зареєстрованого за адресою: АДРЕСА_1 , проживаючого за адресою: АДРЕСА_2 , раніше несудимого,
у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених частиною четвертою статті 185 Кримінального кодексу України,
ОСОБА_5 15.07.2024 приблизно о 16:00 год., перебуваючи на прилеглій території до будинку, що за адресою: просп. Юності, 45 в м. Вінниці, на лавці помітив мобільний телефон торгової марки «Samsung» серії «Galaxy А14», сірого кольору, який належить ОСОБА_6 . У цей час у ОСОБА_5 виник злочинний умисел, направлений на таємне викрадення чужого майна.
Реалізовуючи свій злочинний умисел, спрямований на таємне викрадення чужого майна, ОСОБА_5 , діючи умисно, таємно, керуючись корисливим мотивом та бажаючи збагатитись за рахунок чужого майна, усвідомлюючи суспільно небезпечний характер свого діяння, будучи обізнаним в тому, що в Україні введений воєнний стан, викрав вказаний мобільний телефон, вартістю 4979,78 грн.
Надалі, ОСОБА_5 залишив місце вчинення кримінального правопорушення, розпорядившись викраденим майном на власний розсуд, завдавши ОСОБА_6 матеріальну шкоду на суму 4979,78 грн.
Крім того, ОСОБА_5 28.07.2024 приблизно о 23:00 год, перебуваючи у приміщенні магазину «Продукти - 545» за адресою: просп. Юності, 51 в м. Вінниці, в якому здійснює господарську діяльність ТОВ «АТБ-маркет», обирав на торгівельних полицях вказаного магазину продукти харчування, які поміщав до купівельного візка марки «Marsanz», який попередньо взяв у вказаному магазині.
У цей час у ОСОБА_5 виник злочинний умисел, направлений на таємне викрадення чужого майна, а саме зазначеного купівельного візка, з метою особистого збагачення.
Реалізовуючи свій злочинний умисел, спрямований на таємне викрадення чужого майна, ОСОБА_5 , діючи умисно, таємно, керуючись корисливим мотивом та бажаючи збагатитись за рахунок чужого майна, усвідомлюючи суспільно небезпечний характер свого діяння, будучи обізнаним в тому, що в Україні введений воєнний стан, впевнившись, що за його діями ніхто не спостерігає, шляхом вільного доступу викрав у зазначеному магазині купівельний візок марки «Marsanz» моделі «GPMADF0802» місткістю 80 л, вартістю 4162,72 грн.
Після цього, ОСОБА_5 залишив місце вчинення кримінального правопорушення, а викраденим майном розпорядився на власний розсуд, чим завдав ТОВ «АТБ-маркет» матеріального збитку на суму 4162,72 грн.
Обвинувачений ОСОБА_5 у судовому засіданні винуватість у вчиненні інкримінованих йому кримінальних правопорушення визнав та суду пояснив, що вчинив їх за обставин, викладених в обвинувальних актів. Зокрема, повідомив суду, що точну дату він не пам'ятає, він знайшов мобільний телефон, який залишив собі, а згодом, коли знадобились кошти, здав до ломбарду. Потерпілій він повністю відшкодував завдану шкоду.
Стосовно візка пояснив, що вивіз його з магазину «АТБ» разом з продуктами та не повернув. Візок він залишив у товариша в дворі
Про вчинене він щиро шкодує.
Допит обвинуваченого відбувся в судовому засіданні відповідно до приписів статті 351 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК). Під час зазначеного допиту обвинувачений надав суду чіткі та послідовні показання щодо обставин вчинення інкримінованих йому діянь, які мають бути встановленими в судовому засіданні згідно з приписами частини першої статті 91 КПК.
Потерпіла ОСОБА_6 у судове засідання не з'явилась, разом з тим в матеріалах справи міститься її письмова заява, згідно з якою вона просить суд здійснити розгляд справи за її відсутності. При цьому зі змісту зазначеної заяви убачається, що потерпіла претензій матеріального або морального характеру не має, у зв'язку із повним відшкодуванням шкоди, просить суд не карати ОСОБА_5 суворо.
Представник ТОВ «АТБ-маркет» - ОСОБА_7 у судове засідання не з'явився, разом з тим в матеріалах справи міститься його письмова заява, згідно з якою він просить суд здійснити розгляд справи за його відсутності, претензій до обвинуваченого не має, щодо міри покарання покладається на розсуд суду.
Суд відповідно до частини третьої статті 26 КПК дослідив й інші докази, зібрані у кримінальному провадженні, клопотання про дослідження яких було заявлене сторонами кримінального провадження, а саме відомості, що характеризують особу обвинуваченого, а також:
-висновок експерта № 2543/24-21 від 19.08.2024, відповідно до якого ринкова вартість візка купівельного марки «Marsanz» місткістю 80 л, станом на момент вчинення кримінального правопорушення, а саме 28.07.2024, становила 4162,72 грн.;
-висновок експерта № 2605/24-21 від 21.08.2024, згідно з яким ринкова вартість мобільного телефону марки «Samsung» серії «Galaxy А14» моделі «SM-A145F/DSN», сірого кольору об'ємом пам'яті 4/128 Гб, з урахуванням зносу, станом на момент вчинення кримінального правопорушення, а саме 15.07.2024, становила 4979,78 грн.
Аналізуючи показання обвинуваченого, надані суду докази, суд вважає, що в судовому засіданні був підтверджений факт таємного викрадення ОСОБА_5 майна потерпілих. Зокрема, обвинувачений в судовому засіданні зазначених обставин не заперечував, надавши суду чіткі та послідовні показання щодо обставин вчинення інкримінованих йому кримінальних правопорушень.
Суд також враховує, що на час заволодіння майном потерпілих обвинувачений вважав, що за його діями ніхто не спостерігає. Зазначені показання ОСОБА_5 у судовому засіданні сторонами кримінального провадження не оспорювались. Тому суд вважає, що заволодіння майном потерпілих відбулось саме таємно, тобто шляхом вчинення крадіжок.
Вирішуючи питання щодо правової кваліфікації дій обвинуваченого суд бере до уваги роз'яснення, надані в пункті 4 постанови Пленуму Верховного Суду України (далі - ВСУ) № 10 від 06.11.2009 «Про судову практику у справах про злочини проти власності», згідно з якими крадіжку і грабіж потрібно вважати закінченими з моменту, коли винна особа вилучила майно і мала реальну можливість розпоряджатися чи користуватися ним.
Суд у судовому засіданні встановив, що після заволодіння мобільним телефоном потерпілої ОСОБА_6 обвинувачений розпорядився ним на власний розсуд, а саме здав до ломбарду, натомість викрадений з магазину візок обвинувачений забрав із собою та залишив на зберігання у свого товариша. Тому суд дійшов до переконання, що в діях обвинуваченого наявні ознаки саме закінчених кримінальних правопорушень.
Крім того, вирішуючи питання щодо правової кваліфікації діяння обвинуваченого, суд враховує таке.
Згідно з пред'явленим ОСОБА_5 обвинуваченням останній заволодів мобільним телефоном потерпілої, вартістю 4979,78 грн., а також візком з магазину «АТБ-маркет», вартістю 4162,72 грн. Обвинувачений зазначених обставин у судовому засіданні не оспорював.
Суд при цьому враховує, що Верховний Суд (далі - ВС) у постанові від 28.05.2020 (справа № 333/2953/18) зауважив, що призначення експертизи у кожному кримінальному провадженні для визначення розміру збитків, завданих кримінальним правопорушенням, має обмежений характер, оскільки не стосується тих випадків, коли предметом злочину є гроші або інші цінні папери, що мають грошовий еквівалент, а також коли розмір матеріальних збитків, шкоди, заподіяних кримінальним правопорушенням, можливо достовірно встановити без спеціальних знань.
Як встановлено в судовому засіданні, вартість викраденого майна встановлена на підставі проведення товарознавчих досліджень (експертиз). Тому, аналізуючи надані суду матеріали, суд вважає, що в судовому засіданні підтверджений розмір заподіяної кримінальними правопорушеннями шкоди в розмірі 4979,78 грн. та 4162,72 грн.
Згідно з пунктом 5 Підрозділу 1 Перехідних положень Податкового кодексу України (далі - ПК) визначено, що у разі, якщо норми інших законів містять посилання на неоподатковуваний мінімум доходів громадян, то для цілей їх застосування використовується сума в розмірі 17 грн., крім норм адміністративного та кримінального законодавства в частині кваліфікації адміністративних або кримінальних правопорушень, для яких сума неоподатковуваного мінімуму встановлюється на рівні податкової соціальної пільги, визначеної підпунктом 169.1.1 пункту 169.1 статті 169 розділу IV цього Кодексу для відповідного року.
Відповідно до підпункту 169.1.1 пункту 169.1 статті 169 розділу IV ПК з урахуванням норм абзацу першого підпункту 169.4.1 пункту 169.4 цієї статті платник податку має право на зменшення суми загального місячного оподатковуваного доходу, отримуваного від одного роботодавця у вигляді заробітної плати, на суму податкової соціальної пільги у розмірі, що дорівнює 50 відсоткам розміру прожиткового мінімуму для працездатної особи (у розрахунку на місяць), встановленому законом на 1 січня звітного податкового року, - для будь-якого платника податку.
Тобто розмір податкової соціальної пільги в розумінні пункту 5 Підрозділу 1 Перехідних положень ПК дорівнює 50 відсоткам розміру прожиткового мінімуму для працездатної особи (у розрахунку на місяць), встановленому законом на 1 січня звітного податкового року.
Згідно зі статтею 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2024 рік» прожитковий мінімум на одну особу в розрахунку на один місяць для працездатних осіб з 1 січня 2024 року становив 3028 грн. Отже, розмір податкової соціальної пільги у 2024 році для кримінально-правової кваліфікації становив 1514 грн.
Зі змісту частини другої статті 11 Кримінального кодексу України (далі - КК) випливає, що не є кримінальним правопорушенням дія або бездіяльність, яка хоча формально і містить ознаки будь-якого діяння, передбаченого цим Кодексом, але через малозначність не становить суспільної небезпеки, тобто не заподіяла і не могла заподіяти істотної шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству або державі.
Відповідно до приписів статті 51 Кодексу України про адміністративні правопорушення відповідальність за дрібне викрадення чужого майна шляхом крадіжки, шахрайства, привласнення чи розтрати настає, якщо вартість такого майна на момент вчинення правопорушення становить до 2 неоподаткованих мінімумів доходів громадян (далі - НМДГ). Натомість згідно з приміткою 2 до статті 185 КК у статтях 185, 186, 189 та 190 цього Кодексу значна шкода визнається із врахуванням матеріального становища потерпілого та якщо йому спричинені збитки на суму від ста до двохсот п'ятдесяти НМДГ.
Отже, для вирішення питання щодо наявності в діяннях ОСОБА_5 ознак кримінального правопорушення або ж ознак адміністративного правопорушення необхідно визначити, чи перевищує вартість викраденого ним майна 2 НМДГ, тобто 3028 грн.
Як суд вже зазначив вище, в судовому засіданні підтверджений розмір заподіяної потерпілим шкоди - 4979,78 грн. та 4162,72 грн., тобто вартість викраденого обвинуваченим майна на момент його викрадення (момент вчинення кримінальних правопорушень) перевищувала 2 НМДГ. А тому суд дійшов до переконання, що в діях обвинуваченого наявні ознаки саме кримінально караних діянь.
Вирішуючи питання щодо наявності в діях обвинуваченого такої кваліфікуючої ознаки як вчинення кримінального правопорушення повторно, суд вважає за доцільне зауважити таке.
У примітці 1 до статті 185 КК зазначено, що у статтях 185, 186 та 189-191 повторним визнається кримінальне правопорушення, вчинене особою, яка раніше вчинила будь-який із кримінальних правопорушень, передбачених цими статтями або статтями 187, 262 цього Кодексу.
Згідно з частиною першою статті 32 КК повторністю кримінальних правопорушень визнається вчинення двох або більше кримінальних правопорушень, передбачених тією самою статтею або частиною статті Особливої частини цього Кодексу.
Зі змісту частини першої статті 88 КК випливає, що особа визнається такою, що має судимість, з дня набрання законної сили обвинувальним вироком і до погашення або зняття судимості. При цьому частиною другою зазначеної статті визначено, що судимість має правове значення у разі вчинення нового кримінального правопорушення, а також в інших випадках, передбачених законами України.
У постанові від 14.09.2020 (справа № 591/4366/18) ВС зауважив, що єдиною підставою для здійснення кримінально-правової кваліфікації дій особи за кваліфікуючою ознакою «повторно» без постановлення обвинувального вироку суду стосовно цієї особи за першим епізодом, який дає підстави для кваліфікації ознаки «повторно», є розгляд першого і наступних однорідних або тотожних злочинів у одному кримінальному провадженні.
Отже, як зазначив ВС, у ситуації, коли в одному кримінальному провадженні розглядається два і більше епізоди вчинення тотожних чи однорідних кримінальних правопорушень, для повторності кримінальних правопорушень не має значення, була чи не була особа засуджена за раніше вчинене кримінальне правопорушення.
З огляду на приписи статті 32 КК та правовий висновок, зроблений ВС у зазначеній вище постанові, зважаючи на те, що предметом судового розгляду є два тотожних кримінальних правопорушення, суд дійшов до переконання, що в діях ОСОБА_5 наявні ознаки повторності.
Крім того, суд враховує, що відповідно до Указу Президента України від 24.02.2022 № 64/2022 затвердженого Законом України № 2102 -IX від 24.02.2022 в Україні введений воєнний стан з 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб. У подальшому строк дії воєнного стану був неодноразово продовжений і діє по теперішній час.
Отже, інкриміновані ОСОБА_5 діяння, були вчинені останнім під час дії воєнного стану.
З огляду на викладене, суд дійшов до переконання, що дії ОСОБА_5 за фактом заволодіння 14.07.2024 мобільним телефоном потерпілої ОСОБА_6 охоплюються складом кримінального правопорушення (злочину), передбаченого частиною четвертою статті 185 КК, за ознаками таємного викрадення чужого майна (крадіжки), кваліфікуючою ознакою якого є вчинення кримінального правопорушення в умовах воєнного стану; за фактом заволодіння 28.07.2024 візком з магазину «АТБ-маркет» - складом кримінального правопорушення (злочину), передбаченого частиною четвертою статті 185 КК, за ознаками таємного викрадення чужого майна (крадіжки), кваліфікуючими ознаками якого є вчинення кримінального правопорушення повторно, в умовах воєнного стану.
Вирішуючи питання щодо виду та міри покарання, необхідного і достатнього для виправлення обвинуваченого та попередження вчинення ним нових кримінальних правопорушень, суд бере до уваги роз'яснення, надані в пункті 2 постанови Пленуму ВСУ № 7 від 24.10.2003 «Про практику призначення судами кримінального покарання», згідно з якими відповідно до пункту 1 частини першої статті 65 КК суди повинні призначати покарання в межах, установлених санкцією статті (санкцією частини статті) Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин. Із урахуванням ступеня тяжкості, обставин цього злочину, його наслідків і даних про особу судам належить обговорювати питання про призначення передбаченого законом більш суворого покарання особам, які вчинили злочини на ґрунті пияцтва, алкоголізму, наркоманії, за наявності рецидиву злочину, у складі організованих груп чи за більш складних форм співучасті (якщо ці обставини не є кваліфікуючими ознаками), і менш суворого - особам, які вперше вчинили злочини, неповнолітнім, жінкам, котрі на час вчинення злочину чи розгляду справи перебували у стані вагітності, інвалідам, особам похилого віку і тим, які щиро розкаялись у вчиненому, активно сприяли розкриттю злочину, відшкодували завдані збитки тощо.
Суд враховує, що у постанові від 10.07.2018 (справа № 148/1211/15-к) ВС звернув увагу на те, що відповідно до статей 50, 65 КК особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів. Виходячи з указаної мети й принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації покарання, воно повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного. При виборі покарання мають значення й повинні братися до уваги обставини, які його пом'якшують і обтяжують.
У постанові від 14.06.2018 (справа № 760/115405/16-к) ВС зазначив, що поняття судової дискреції (судового розсуду) у кримінальному судочинстві охоплює повноваження суду (права та обов'язки), надані йому державою, обирати між альтернативами, кожна з яких є законною, інтелектуально-вольову владну діяльність суду з вирішення у визначених законом випадках спірних правових питань, виходячи із цілей та принципів права, загальних засад судочинства, конкретних обставин справи, даних про особу винного, справедливості й достатності обраного покарання тощо.
Підставами для судового розсуду при призначенні покарання виступають: кримінально-правові, відносно-визначені (де встановлюються межі покарання) та альтернативні (де передбачено декілька видів покарань) санкції; принципи права; уповноважуючі норми, в яких використовуються щодо повноважень суду формулювання «може», «вправі»; юридичні терміни та поняття, які є багатозначними або не мають нормативного закріплення, зокрема «особа винного», «щире каяття» тощо; оціночні поняття, зміст яких визначається не законом або нормативним актом, а правосвідомістю суб'єкта правозастосування, наприклад, при врахуванні пом'якшуючих та обтяжуючих покарання обставин (статті 66, 67 КК), визначенні «інших обставин справи», можливості виправлення засудженого без відбування покарання, що має значення для застосування статті 75 КК тощо; індивідуалізація покарання - конкретизація виду і розміру міри державного примусу, який суд призначає особі, що вчинила злочин, залежно від особливостей цього злочину і його суб'єкта.
Дискреційні повноваження суду визнаються і Європейським судом з прав людини (зокрема справа «Довженко проти України»), який у своїх рішеннях зазначає лише про необхідність визначення законності, обсягу, способів і меж застосування свободи оцінювання представниками судових органів, виходячи із відповідності таких повноважень суду принципу верховенства права. Це забезпечується, зокрема, відповідним обґрунтуванням обраного рішення в процесуальному документі суду тощо.
Загальні засади призначення покарання (стаття 65 КК) наділяють суд правом вибору однієї із форм реалізації кримінальної відповідальності - призначити покарання або звільнити від покарання чи від його відбування, завданням якої є виправлення та попередження нових злочинів. Ця функція за своєю правовою природою є дискреційною, оскільки потребує врахування та оцінки конкретних обставин справи, ступеня тяжкості вчиненого злочину, особи винного, обставин, що впливають на покарання.
Крім того, ВС у постанові від 09.10.2018 (справа № 756/4830/17-к) звернув увагу на те, що відповідно до статей 50 і 65 КК особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання необхідне й достатнє для її виправлення і попередження нових злочинів. Виходячи з указаної мети й принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації, покарання повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного.
Визначені у статті 65 КК загальні засади призначення покарання наділяють суд правом вибору однієї із форм реалізації кримінальної відповідальності - призначити покарання або звільнити від покарання чи від його відбування, завданням якої є виправлення та попередження нових злочинів. Ця функція за своєю правовою природою є дискреційною, оскільки потребує врахування та оцінки конкретних обставин справи, ступеня тяжкості вчиненого злочину, особи винного, обставин, що впливають на покарання.
Ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення означає з'ясування судом, насамперед, питання про те, до злочинів якої категорії тяжкості відносить закон (стаття 12 КК) вчинене у конкретному випадку злочинне діяння. Беручи до уваги те, що у статті 12 КК дається лише видова характеристика ступеня тяжкості злочину, що знаходить своє відображення у санкції статті, встановленій за злочин цього виду, суд при призначенні покарання на основі всебічного, повного та неупередженого врахування обставин кримінального провадження в їх сукупності визначає тяжкість конкретного кримінального правопорушення, враховуючи його характер, цінність суспільних відносин, на які вчинено посягання, тяжкість наслідків, спосіб посягання, форму і ступінь вини, мотивацію кримінального правопорушення, наявність або відсутність кваліфікуючих ознак тощо.
Під особою обвинуваченого розуміється сукупність фізичних, соціально-демографічних, психологічних, правових, морально-етичних та інших ознак індивіда, щодо якого ухвалено обвинувальний вирок, які існують на момент прийняття такого рішення та мають важливе значення для вибору покарання з огляду мети та засад його призначення. Тобто поняття «особа обвинуваченого» вживається у тому ж значенні, що й у пункті 3 частини першої статті 65 КК поняття «особа винного».
Термін «явно несправедливе покарання» означає відмінність в оцінці виду та розміру покарання принципового характеру. Це положення вказує на істотну диспропорцію, неадекватність між визначеним судом, хоча й у межах відповідної санкції статті (частини статті) Особливої частини КК, видом та розміром покарання та тим видом і розміром покарання, яке б мало бути призначене, враховуючи обставини, які підлягають доказуванню, зокрема ті, що повинні братися до уваги при призначенні покарання.
Аналогічний висновок зроблений ВС у постанові від 13.08.2020 (справа № 716/1224/19).
Відповідно до роз'яснень, що містяться у пункті 3 постанови Пленуму ВСУ № 12 від 23.12.2005 «Про практику застосування судами України законодавства про звільнення особи від кримінальної відповідальності», щире розкаяння характеризує суб'єктивне ставлення винної особи до вчиненого злочину, яке виявляється в тому, що вона визнає свою провину, висловлює жаль з приводу вчиненого та бажання виправити ситуацію, що склалася.
Щире каяття - це певний психічний стан винної особи, коли вона засуджує свою поведінку, прагне усунути заподіяну шкоду та приймає рішення більше не вчиняти злочинів, що об'єктивно підтверджується визнанням особою своєї вини, розкриттям всіх відомих їй обставин вчиненого діяння, вчиненням інших дій, спрямованих на сприяння розкриттю злочину, або відшкодування заданих збитків чи усунення заподіяної шкоди.
Основною формою прояву щирого каяття є повне визнання особою своєї вини та правдива розповідь про всі відомі їй обставини вчиненого злочину. Якщо особа приховує суттєві обставини вчиненого злочину, що значно ускладнює його розкриття, визнає свою вину лише частково для того, щоб уникнути справедливого покарання, її каяття не можна визнати щирим, справжнім.
Отже, щире каяття повинно ґрунтуватися на належній критичній оцінці особою своєї протиправної поведінки, її осуді, бажанні виправити ситуацію, яка склалась, та нести кримінальну відповідальність за вчинене, а також зазначена обставина має знайти своє відображення в матеріалах кримінального провадження.
При цьому, суд також враховує, що у постанові від 18.09.2019 (справа № 166/1065/18) ВС зазначив, що розкаяння передбачає, крім визнання факту скоєння злочину, ще й дійсне визнання власної провини, щирий жаль та осуд своєї поведінки.
Аналогічна правова позиція сформована у постанові ВС від 27.11.2019 (справа № 629/847/15-к) та від 20.08.2020 (справа № 750/1503/19).
Суд також враховує, що у постанові від 10.07.2018 (справа № 148/1211/15-к) ВС звернув увагу на те, що формулювання пункту 1 частини першої статті 66 КК передбачає, що наявність будь-якої з обставин, перелічених в ньому, - тобто, або «з'явлення із зізнанням», або «щирого каяття», або «активного сприяння розкриттю злочину» - означає, що вимогу цього пункту виконано. Таким чином, положення статті 69-1 КК застосовуються, якщо судом установлено будь-яку з обставин, зазначених у пункті 1 частини першої статті 66 КК, та будь-яку з обставин, вказаних у пункті 2 частини першої статті 66 КК.
Крім того, вирішуючи питання щодо виду та розміру покарання, необхідного і достатнього для виправлення обвинуваченого та попередження вчинення ним нових кримінальних правопорушень, суд враховує, що ВС у постанові від 17.04.2018 (справа № 298/95/16-к) зазначив, що у частині другій статті 65 КК встановлено презумпцію призначення більш м'якого покарання, якщо не доведено, що воно не є достатнім для досягнення мети покарання. Обов'язок доведення того, що менш суворий вид покарання або порядок його відбування є недостатнім, покладається на сторону обвинувачення.
У ході судового розгляду кримінального провадження суд встановив, що ОСОБА_5 вчинив тяжкі ненасильницькі злочини проти власності, винуватість у вчинені яких визнав, надавши суду чіткі та послідовні показання, при цьому у вчиненому розкаявся. Крім того, суд враховує, що ОСОБА_5 раніше до кримінальної відповідальності не притягувався, за місцем проживання скарг на останнього не надходило, на обліках у лікаря-психіатра та лікаря-нарколога не перебуває. Також у судовому засіданні встановлено, що ОСОБА_5 мешкає з матір'ю, яка є інвалідом 3 групи, а також здійснює догляд (надає соціальні послуги з догляду на непрофесійній основі) за бабусею. Суд також встановив, що ОСОБА_5 у повному обсязі відшкодував завдані потерпілій ОСОБА_6 збитки, та остання згідно з її письмовою заявою претензій до обвинуваченого не має.
Отже, обставинами, що пом'якшують покарання обвинуваченого, є щире каяття та добровільне відшкодування завданого збитку.
Обставини, які обтяжують покарання обвинуваченого, судом не встановлені.
З урахуванням наведеного, конкретних обставин справи, особи обвинуваченого, його негативного ставлення до вчиненого, обставин, які пом'якшують його покарання та відсутність обставин, які його обтяжують, думки потерпілих, суд дійшов до переконання, що покаранням, необхідним і достатнім для виправлення обвинуваченого і попередження вчинення ним нових кримінальних правопорушень, буде покарання, передбачене санкцією кримінального закону, у виді позбавлення волі.
Вирішуючи питання щодо тривалості застосованого кримінального покарання (його міри), суд враховує таке.
Санкція частини четвертої статті 185 КК передбачає покарання у виді позбавлення волі на строк від п'яти до восьми років.
Як вже суд зазначив вище, ВС у постанові від 17.04.2018 (справа № 298/95/16-к) вказав, що у частині другій статті 65 КК встановлено презумпцію призначення більш м'якого покарання, якщо не доведено, що воно не є достатнім для досягнення мети покарання. В ході судового розгляду кримінального провадження не доведено, що призначення обвинуваченому менш суворого покарання ніж позбавлення волі на максимально дозволений санкцією кримінального закону строк не здатне забезпечити досягнення мети кримінального покарання. Тому суд вважає, що правові підстави для призначення обвинуваченому максимально дозволеного строку кримінального покарання у виді позбавлення волі відсутні. При цьому, зважаючи на встановлені в судовому засіданні обставини, суд вважає за можливе призначити обвинуваченому мінімально допустимий строк кримінального покарання, визначений санкцією кримінального закону.
Вирішуючи питання щодо наявності підстав для застосування при призначенні покарання обвинуваченому положень частини першої статті 75 КК, тобто для звільнення його від відбування кримінального покарання з випробуванням, суд бере до уваги, висновки, викладені ВС у постанові від 26.04.2018 (справа № 757/15167/15-к), а саме: відповідно до вимог статті 75 КК якщо суд, крім випадків засудження за корупційний злочин, при призначенні покарання у виді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше п'яти років, враховуючи тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням.
Як вже суд зазначив вище, загальні засади призначення покарання (стаття 65 КК) наділяють суд правом вибору однієї із форм реалізації кримінальної відповідальності - призначити покарання або звільнити від покарання чи від його відбування, завданням якої є виправлення та попередження нових кримінальних правопорушень. Реалізація цієї функції становить правозастосовну інтелектуально-вольову діяльність суду, в рамках якої і приймається рішення про можливість застосування чи незастосування статті 75 КК, за змістом якої рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням суд може прийняти лише у випадку, якщо при призначенні покарання певного виду і розміру, враховуючи тяжкість кримінального правопорушення, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання.
Отже, аналізуючи доводи сторін кримінального провадження, суд враховує, що обвинувачений раніше до кримінальної відповідальності не притягувався, винуватість у вчиненні інкримінованих йому кримінальних правопорушень визнав, у вчиненому розкаявся. Тому суд вважає, що в ході судового розгляду кримінального провадження були встановлені підстави для звільнення обвинуваченого від відбування призначеного покарання відповідно до положень частини першої статті 75 КК.
Відповідно до частини четвертої статті 75 КК іспитовий строк встановлюється судом тривалістю від одного року до трьох років.
Вирішуючи питання щодо тривалості іспитового строку, суд враховує обставини, встановлені під час судового розгляду, які наведені вище, та вважає за можливе встановити обвинуваченому відносно тривалий іспитовий строк.
Суд враховує, що частина перша статті 76 КК є імперативною нормою, якою передбачено, що у разі звільнення від відбування покарання з випробуванням суд покладає на засудженого такі обов'язки: періодично з'являтися для реєстрації до уповноваженого органу з питань пробації; повідомляти уповноважений орган з питань пробації про зміну місця проживання, роботи або навчання. Суд також бере до уваги, що частиною другою статті 50 КК метою покарання визначено не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженими, так і іншими особами. Тому для реалізації зазначеної мети суд вважає за доцільне покласти на ОСОБА_5 додаткові обов'язки, передбачені кримінальним законом, зокрема пунктами 2 та 4 частини третьої статті 76 КК.
Згідно з абзацом третім пункту 2 частини четвертої статті 374 КПК у резолютивній частині вироку зазначаються у разі визнання особи винуватою, зокрема, початок строку відбування покарання. При цьому частиною першою статті 165 Кримінально-виконавчого кодексу України визначено, що іспитовий строк обчислюється з моменту проголошення вироку суду.
Питання щодо речових доказів слід вирішити відповідно до положень статті 100 КПК. Разом з тим, згідно з наданою представником сторони обвинувачення ухвалою слідчого судді від 12.08.2024 на речові докази у кримінальному провадженні був накладений арешт, який доцільно скасувати.
Згідно з частиною другою статті 124 КПК судові витрати необхідно покласти на обвинуваченого.
Керуючись статтями 371, 373, 374 КПК, суд
Визнати ОСОБА_5 винним у вчиненні кримінальних правопорушень (злочинів), передбачених частиною четвертою статті 185 Кримінального кодексу України, та призначити покарання у виді 5 (п'яти) років позбавлення волі.
Згідно з частиною першою статті 75 Кримінального кодексу України звільнити ОСОБА_5 від відбування призначеного покарання у виді позбавлення волі з випробуванням з іспитовим строком 2 (два) роки.
Відповідно до пунктів 1, 2 частини першої та пункту 2, 4 частини третьої статті 76 Кримінального кодексу України покласти на ОСОБА_5 обов'язки періодично з'являтися для реєстрації до уповноваженого органу з питань пробації, повідомляти уповноважений орган з питань пробації про зміну місця проживання, роботи, навчання, не виїжджати за межі України без погодження з уповноваженим органом з питань пробації, виконувати заходи, передбачені пробаційною програмою.
Початок іспитового строку обчислювати з моменту проголошення вироку.
Речові докази:
- металево-пластмасовий візок для перевезення покупок з надписом «АТБ», який переданий на зберігання до кімнати речових доказів Відділення поліції № 1 Вінницького районного управління поліції ГУНП у Вінницькій області, - повернути власнику або іншій уповноваженій особі;
- 2 DVD-диска з відеозаписами, який приєднаний до матеріалів кримінального провадження, - залишити у справі.
Арешт, накладений на речовий доказ на підставі ухвали слідчого судді Вінницького міського суду Вінницької області від 12.08.2024, - скасувати.
Стягнути з ОСОБА_5 на користь держави 2271 (дві тисячі двісті сімдесят одну) гривню 84 (вісімдесят чотири) копійки витрат на залучення експерта.
Вирок може бути оскаржений в апеляційному порядку до Вінницького апеляційного суду шляхом подачі апеляції через Вінницький міський суд Вінницької області протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Вирок набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було под ано. У разі подання апеляційної скарги вирок, якщо його не скасовано, набирає законної сили після прийняття рішення судом апеляційної інстанції.
Учасники судового провадження мають право отримати в суді копію вироку. Обвинуваченому та прокурору копія вироку вручається негайно після його проголошення.
Суддя: