12 березня 2025 року
м. Київ
cправа № 906/1416/23
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Міщенка І.С. - головуючого, Берднік І.С., Зуєва В.А.,
за участю секретаря судового засідання - Кравченко О.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Приватного акціонерного товариства «Радомишльський машинобудівний завод»
на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 16.01.2025 (головуюча - Філіпова Т. Л., судді: Василишин А. Р., Бучинська Г. Б.) у справі
за позовом Приватного акціонерного товариства «Радомишльський машинобудівний завод»
до Радомишльської міської ради
про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії
Верховний Суд ухвалою від 20.02.2025 відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою Приватного акціонерного товариства «Радомишльський машинобудівний завод» (далі - ПрАТ «Радомишльський машинобудівний завод», позивач, скаржник) на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 16.01.2025.
Суд, ознайомившись з матеріалами справи та касаційної скарги, встановив наступне.
ПрАТ «Радомишльський машинобудівний завод» звернувся до суду з позовом до Радомишльської міської ради (далі - Рада, відповідач) про: (1) визнання протиправним та скасування рішення від 17.08.2023 в частині пункту 30 щодо відмови у наданні дозволу на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо поділу та об'єднання земельної ділянки площею 8,0160 га у м. Радомишль по вул. Самоплавського, 29 з кадастровим номером 1825010100:06:005:0502 (далі - спірна земельна ділянка); (2) зобов'язання прийняти рішення про надання позивачу дозволу на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо поділу та об'єднання спірної земельної ділянки на земельні ділянки № 1 площею 11,500 га, №2 площею 0,800 га, №3 площею 1,600 га, №4 площею 0,2700 га, №5 площею 0,3500 га для розміщення та обслуговування будівель і споруд.
Позов мотивований тим, що реалізація Радою дискреційних повноважень щодо відмови у наданні дозволу на поділ спірної земельної ділянки не ґрунтуються на законі та порушує право позивача на землю, оскільки площа землі, яка безпосередньо зайнята нерухомим майном останнього, є значно меншою ніж вже сформована спірна земельна ділянка.
Господарський суд Житомирської області рішенням від 27.09.2024 позов задовольнив частково. Зобов'язав Раду винести та розглянути, з прийняттям рішення відповідно до вимог діючого законодавства, на сесії поточного скликання заяву ПрАТ «Радомишльський машинобудівний завод» про надання дозволу на розробку технічної документації із землеустрою щодо поділу та об'єднання спірної земельної ділянки на земельні ділянки № 1 площею 1,5 га, № 2 площею 0,8 га, № 3 площею 1,6 га, № 4 площею 0,27 га, № 5 площею 0,35 га для розміщення та обслуговування будівель і споруд. В іншій частині позову відмовив.
Суд першої інстанції виходив з того, що з огляду на положення частин 1, 2 статті 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» відповідач за результатом розгляду відповідної заяви позивача зобов'язаний був прийняти рішення про її задоволення або про мотивовану відмову в задоволенні. Проте в порушення норм закону жодного рішення по суті заяви позивача відповідач не прийняв.
Разом з тим суд відмовив в позові в частині вимог про зобов'язання Ради прийняти рішення про надання позивачу дозволу на виготовлення технічної документації із землеустрою, оскільки суд не може перебрати на себе функції і повноваження, які належать відповідачу як органу місцевого самоврядування.
Північно-західний апеляційний господарський суд постановою від 16.01.2025 рішення суду першої інстанції скасував в частинні задоволення позовних вимог, прийняв в цій частині нове рішення про відмову в позові. В іншій частині рішення місцевого господарського суду залишив без змін.
Суд апеляційної інстанції встановив, що заява позивача про надання дозволу на розробку технічної документації із землеустрою щодо поділу та об'єднання спірної земельної ділянки була розглянута відповідачем, а те, що проект відповідного рішення не був підтриманий депутатами Ради, тобто не набув форми рішення органу місцевого самоврядування, не є порушенням закону. Отже дії Ради щодо розгляду заяви позивача є правомірними, вчинені на підставі, в межах повноважень та у спосіб, визначений чинним законодавством. У спірних правовідносинах Рада наділена дискреційними повноваженнями та можливістю вибору одного з двох рішень, оскільки надання дозволу на розробку технічної документації із землеустрою є складною процедурою, яка залежить не тільки від того, чи надав позивач всі необхідні документи, а й від того, чи відповідає його заява вимогам чинного законодавства.
При цьому суд першої інстанції вийшов за межі позовних вимог, змінивши на свій розсуд формулювання заявленої позовної вимоги, чим порушив принцип диспозитивності господарського судочинства.
Не погоджуючись із постановою суду апеляційної інстанції, позивач звернувся з касаційною скаргою, у якій просить її скасувати з підстави, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, рішення суду першої інстанції залишити в силі.
За доводами скаржника суд апеляційної інстанції неправильно застосував частину 3 статті 123 Земельного кодексу України, без урахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду: від 10.01.2023 у справі №607/19806/18, від 18.01.2023 у справі №505/349/22 про те, що на переддоговірній стадії сторони (як зацікавлена особа так і орган місцевого самоврядування) повинні діяти правомірно, зокрема, поводитися добросовісно, розумно враховувати інтереси одна одної, утримуватися від недобросовісних дій чи бездіяльності; від 19.06.2023 у справі №359/10205/20, від 16.11.2022 у справі № 280/354/19 про те, що законом встановлений вичерпний перелік підстав для відмови органом місцевого самоврядування у наданні дозволу на виготовлення технічної документації із землеустрою.
Скаржник стверджує, що суд апеляційної інстанції під час дослідження доказів дійшов помилкового висновку про те, що зміст протоколу сесії Ради від 17.08.2023 в частині розгляду заяви позивача відповідає вимогам вказаної вище правової норми та є формою рішення у розумінні частини 1 статті 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні». Натомість результатом розгляду заяви позивача повинно бути прийняття відповідачем рішення про її задоволення або про мотивовану відмову в її задоволенні.
Згідно з пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
На предмет подібності слід оцінити саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об'єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін у справі та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов'язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їх змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об'єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність необхідно також визначати за суб'єктним і об'єктним критерієм відповідно.
Верховний Суд висловлює правові висновки у справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи. Такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ і фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами. З огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності та необхідності застосування таких правових висновків у кожній конкретній справі. Схожа правова позиція є усталеною та знайшла своє відображення у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22.03.2023 у справі № 154/3029/14-ц.
Проаналізувавши висновки, що викладені у постановах Верховного Суду у справах, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, суд касаційної інстанції вважає, що вони стосуються правовідносин, які не є подібними з правовідносинами у справі, що переглядається, з огляду на таке.
Посилаючись на неврахування судом апеляційної інстанції висновків Верховного Суду у справах №607/19806/18, №505/349/22, позивач лише цитує окремі абзаци тексту мотивувальних частин відповідних постанов суду касаційної інстанції щодо критеріїв добросовісної поведінки особи, проте безвідносно до застосування будь-яких норм права, у тому числі і статті 123 Земельного кодексу України, про неправильне застосування якої судом апеляційної інстанції стверджує скаржник в касаційній скарзі.
Разом із тим підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції на обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише зазначення у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.
Відповідно неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах як підстави для касаційного оскарження, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі, де мали місце подібні правовідносини. Такий правовий висновок викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі №696/1693/15-ц та від 12.10.2021 у справі №233/2021/19.
Отже, цитування скаржником окремого висновку, наведеного Верховним Судом, не є належним правовим обґрунтуванням підстави касаційного оскарження судового рішення, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України.
У справі №359/10205/20, на яку також посилається скаржник, розглядався позов фізичної особи про скасування рішення міської ради про затвердження проекту землеустрою та передачу у власність земельної ділянки і державної реєстрації права власності на земельну ділянку, з тих підстав, що внаслідок неправомірних дій міської ради з передачі землі у власність третій особі позивач був позбавлений можливості реалізувати своє право щодо набуття у власність земельної ділянки. Відмовляючи в позові, суди констатували не доведення позивачем того, що оскаржуваним рішенням міської ради були порушені його права на землю.
У справі № 280/354/19 розглядався адміністративний позов фізичної особи про визнання протиправними дій органу Держгеокадастру щодо відмови в наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність та зобов'язання відповідача повторно розглянути клопотання позивача про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою. Задовольняючи позов, суди зазначили, що за результатами розгляду будь-яких основних питань діяльності територіального органу Держгеокадастру, останнім має видаватися наказ. Відсутність належним чином оформленого рішення Держгеокадастру з питань надання позивачу дозволу на розроблення проекту землеустрою чи про відмову у його наданні у формі наказу свідчить про те, що уповноважений орган не прийняв жодного рішення з числа тих, які повинен був ухвалити згідно з нормами законодавства.
Натомість у справі, що переглядається, суд апеляційної інстанції виходив з того, що питання надання дозволу на поділ раніше сформованої земельної ділянки належить до дискреційних повноважень органу місцевого самоврядування. Рішення про надання дозволу на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо поділу спірної земельної ділянки не було прийнято Радою, яка є колегіальним органом, оскільки не набрало необхідної кількості голосів депутатів і такий результат розгляду відповідної заяви позивача узгоджується з положеннями частини 2 статті 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні».
Таким чином правовідносини у справі, яка розглядається, і в зазначених скаржником постановах Верховного Суду, є істотно відмінні за нормативно-правовим регулюванням, фактично-доказовою базою - встановленими судами обставинами справи і зібраними та дослідженими в них доказами, що вказує на неподібність правовідносин у наведених до порівняння постановах Верховного Суду з правовідносинами у справі, яка розглядається, насамперед за змістовим критерієм.
Відтак визначений скаржником виключний випадок для касаційного перегляду судових рішень не підтвердився.
За вказаних обставин касаційне провадження за касаційною скаргою позивача підлягає закриттю відповідно до пункту 5 частини 1 статті 296 ГПК України.
У зв'язку з тим, що Верховний Суд дійшов висновку про закриття касаційного провадження, судові витрати за розгляд касаційної скарги покладаються на скаржника та поверненню відповідно до пункту 5 частини першої статті 7 Закону України «Про судовий збір» не підлягають.
Керуючись статтями 234, 287, 296 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд
Касаційне провадження за касаційною скаргою Приватного акціонерного товариства «Радомишльський машинобудівний завод» на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 16.01.2025 у справі № 906/1416/23 закрити.
Ухвала набирає законної сили негайно після її оголошення та оскарженню не підлягає.
Головуючий Міщенко І.С.
Судді Берднік І.С.
Зуєв В.А.