Постанова від 03.03.2025 по справі 922/482/22

СХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 березня 2025 року м. Харків Справа №922/482/22

Східний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючий суддя Хачатрян В.С., суддя Россолов В.В., суддя Шутенко І.А.,

за участю секретаря судового засідання Ярош В.В.,

за участю представників:

прокуратури (позивача) - Ногіна О.М., посвідчення №072833 дійсне до 01.03.2028 року;

першого відповідача - Василенко І.Ю., посвідчення №201 дійсне до 31.12.2025 року, довідки з ЄДР ЮО, ФОП та ГФ;

другого відповідача - Василенко І.Ю., посвідчення №201 дійсне до 31.12.2025 року, довідки з ЄДР ЮО, ФОП та ГФ;

третього відповідача - не з'явився;

четвертого відповідача - не з'явився;

розглянувши у відкритому судовому засіданні, в приміщенні Східного апеляційного господарського суду апеляційну скаргу першого відповідача - Харківської міської ради (вх.№3058Х/1) на рішення Господарського суду Харківської області від 29.11.2024 року у справі №922/482/22,

за позовом Керівника Слобідської окружної прокуратури міста Харкова Харківської області,

до 1. Харківської міської ради,

2. Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради,

3. Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 ,

4. Фізичної особи ОСОБА_2 ,

про скасування рішення, визнання недійсним договору та витребування майна,-

ВСТАНОВИВ:

У лютому 2022 року Керівник Слобідської окружної прокуратури м.Харкова Харківської області звернувся до Господарського суду Харківської області з позовною заявою до Харківської міської ради, Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки і комунального майна Харківської міської ради, ФОП ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , згідно якої з урахуванням заяви про зміну предмету позову від 09.09.2024 року просив суд:

- визнати незаконним та скасувати п.24 додатку до рішення 7 сесії Харківської міської ради 7 скликання «Про відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова» від 06.07.2016 року №283/16;

- визнати недійсним договір купівлі-продажу нежитлових приміщень від 07.11.2016 року №5393-В-С, укладений між Управлінням комунального майна та приватизації Департаменту економіки і комунального майна Харківської міської ради та фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1 (код НОМЕР_1 ), посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Гавриловою С.А. і зареєстрований в реєстрі за №1922;

- витребувати у ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_2 ) на користь Харківської міської територіальної громади в особі Харківської міської ради нежитлові приміщення підвалу №1-4 у житловому будинку літ. “А-3», загальною площею 66,9 кв.м, розташовані за адресою: АДРЕСА_1 .

Рішенням Господарського суду Харківської області від 29.11.2024 року у справі №922/482/22 (повний текст складено 04.12.2024 року, суддя Прохоров С.А.) позов задоволено частково.

Вирішено витребувати у ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_3 ) на користь Харківської міської територіальної громади в особі Харківської міської ради нежитлові приміщення підвалу №1-4 у житловому будинку літ. “А-3», загальною площею 66,9 кв.м, розташовані за адресою: АДРЕСА_1 .

В решті позову відмовлено.

Стягнуто з ОСОБА_2 ( АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_3 ) на користь Прокуратури Харківської області (61050, м.Харків, вул. Богдана Хмельницького, 4, код ЄДРПОУ 02910108) 2481,00 грн судового збору.

Перший відповідач - Харківська міська рада з вказаним рішенням суду першої інстанції не погодилась та звернулась до суду апеляційної інстанції зі скаргою, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції при прийнятті рішення норм права, на неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, а також на невідповідність висновків суду обставинам справи, просить рішення Господарського суду Харківської області від 29.11.2024 року скасувати та прийняти нове судове рішення, яким у задоволенні позову відмовити в повному обсязі. Апелянт просить суд судові витрати покласти на позивача.

В обґрунтування апеляційної скарги апелянт зазначає, що судом першої інстанції неправильно застосовано ст.ст. 11, 18-2 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)», Програму приватизації та відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова на 2012-2016 роки, безпідставно здійснено посилання на Порядок продажу об'єктів малої приватизації шляхом викупу, на аукціоні (в тому числі за методом зниження ціни, без оголошення ціни), за конкурсом з відкритістю пропонування ціни за принципом аукціону, затверджений наказом Фонду державного майна України від 02.04.2012 року №439 та не застосовано ст. 289 Господарського кодексу України, ч. 2 ст. 777 Цивільного кодексу України.

Перший відповідач вказує, що ним дотримано спосіб прийняття оскаржуваного рішення, оскільки рішення прийнято на черговій сесії ради, дана сесія є правомочною, вказане питання було включено в порядок денний сесії, проводилась доповідь і обговорення проекту рішення, голосування і за його результатами більшістю голосів присутніх депутатів, рішення було прийнято. В свою чергу позивачем не доведено та не підтверджено належними та допустимими доказами, а судом не встановлено той факт, що оскаржуване рішення прийнято з порушенням вимог законодавства України, з перевищенням компетенції та порушувало права інших осіб.

Апелянт наполягає, що законодавець виділив два випадки коли органом приватизації може бути застосована така форма приватизації як викуп: щодо об'єктів приватизації, непроданих на аукціоні або за конкурсом; щодо об'єктів приватизації, якщо право покупця передбачено законодавчими актами. Право орендаря на викуп орендованого майна виникло із положень ст. 289 ГК України, ст. 777 ЦК України, договору оренди і йому кореспондує обов'язок орендодавця у разі продажу майна здійснити продаж саме орендарю.

На думку скаржника, судом першої інстанції неправильно застосовано норми чинного законодавства, якими врегульовано спосіб та порядок відчуження комунального майна, а тому висновок, суду першої інстанції, що орган приватизації не вправі самостійно обрати такий спосіб приватизації як викуп, за відсутності будь-яких додаткових умов, як то проведення поліпшення майна на більш ніж 25% його вартості є неправильним і не знаходить своє нормативне обґрунтування.

Крім того, рішенням Харківської міської ради від 06.07.2016 року №283/16 «Про відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова» в частині пункту 24 додатку до нього, яким до переліку об'єктів, які підлягають приватизації (відчуженню) шляхом викупу, включено нежитлові приміщення є актом індивідуальної дії, який був реалізований та вичерпав свою дію, оскільки на його виконання між Управлінням та ФОП ОСОБА_3 укладений договір від 07.11.2016 року № 5393-В-С.

Апелянт наполягає, що судом першої інстанції не враховано характер спірних правовідносин, правовий статус четвертого відповідача, як особи, що володіє майном, та яка не була учасником оскаржуваного договору купівлі-продажу та процесу приватизації об'єкту комунальної власності та особи, яка набула статус добросовісного набувача права власності.

Перший відповідач зазначає, що позивачем не наведено наявності такого суспільного інтересу у потребі держави у спірному майні, який би дозволяв дійти висновку про наявність підстав у втручання у майнові права відповідачів як добросовісних набувачів спірного нерухомого майна. Прокурором ні в позовній заяві, а ні під час тривалого розгляду справи №922/482/22, не наведені жодні переконливі докази та не доведені обставини, які свідчать про недобросовісність набуття у власність ОСОБА_4 , а в подальшому і ОСОБА_2 спірного нежитлового приміщення.

Апелянт вказує про неправомірне не застосування строків позовної давності, заява щодо якої була надана першим відповідачем до суду першої інстанції.

Ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 02.01.2025 року відкрито апеляційне провадження за скаргою Харківської міської ради на рішення Господарського суду Харківської області від 29.11.2024 року у справі №922/482/22. Встановлено учасникам справи строк на протязі якого вони мають право подати до суду відзиви на апеляційну скаргу, а також встановлено строк на протязі якого учасники справи мають право подати до суду клопотання, заяви, документи та докази в обґрунтування своєї позиції по справі. Справу призначено до розгляду в судове засідання і роз'яснено шляхи реалізації права учасників справи на участь у судовому засіданні, а також шляхи реалізації права учасників справи на подання документів до суду засобами електронного зв'язку. Витребувано з Господарського суду Харківської області матеріали справи №922/482/22.

Вказана ухвала була направлена зареєстрованим учасникам справи через підсистему Електронний суд до кабінету користувача і доставлена їм 03.01.2025 року. На адресу третього та четвертого відповідачів ухвала суду направлена засобами поштового зв'язку та отримана ними 09.01.2025 року, що підтверджується зворотними повідомленнями про вручення рекомендованого поштового відправлення.

07.01.2025 року матеріали справи №922/482/22 на вимогу надійшли до Східного апеляційного господарського суду.

Від прокуратури надійшов відзив на апеляційну скаргу (вх.№1508 від 31.01.2025 року), в якому просить продовжити строк на його подання та зазначає, що згоден з рішенням господарського суду першої інстанції, вважає його обґрунтованим та законним, прийнятим при об'єктивному та повному досліджені всіх матеріалів справи, без порушення матеріального чи процесуального права, у зв'язку з чим просить оскаржуване рішення залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.

У судовому засіданні 03.02.2025 року представник першого та другого відповідача підтримав доводи та вимоги апеляційної скарги. Представник прокуратури проти позиції апелянта заперечував з підстав викладених у відзиві.

З метою дотримання принципів судочинства в господарському процесі та з метою повного і всебічного розгляду справи по суті, враховуючи неможливість закінчення розгляду справи в даному судовому засіданні, з огляду на приписи ст. 216 Господарського процесуального кодексу України у судовому засіданні 03.02.2025 року оголошено перерву у розгляді справи до 03.03.2025 року про що винесено відповідну ухвалу.

Вказана ухвала була направлена зареєстрованим учасникам справи через підсистему Електронний суд до кабінету користувача і доставлена їм 03.02.2025 року. На адресу третього та четвертого відповідачів ухвала суду направлена засобами поштового зв'язку та отримана ними 14.02.2025 року, що підтверджується зворотними повідомленнями про вручення рекомендованого поштового відправлення.

У судовому засіданні 03.03.2025 року представник першого та другого відповідача підтримав доводи та вимоги апеляційної скарги. Представник прокуратури проти позиції апелянта заперечував з підстав викладених у відзиві.

Представники третього та четвертого відповідачів у судове засідання не з'явились, про час та місце судового засідання були належним чином повідомлені.

В ухвалах суду від 02.01.2025 року та від 03.02.2025 року суд доводив до відома учасників справи, що нез'явлення у судове засідання апеляційної інстанції (особисто чи представників) належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, а також відсутність відповідного клопотання, не тягне за собою відкладення розгляду справи на іншу дату, а також не перешкоджає розгляду справи по суті.

Згідно ч.12 ст. 270 Господарського процесуального кодексу України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Таким чином, колегія суддів дійшла висновку про розгляд справи за відсутності представників третього та четвертого відповідачів.

У ході апеляційного розгляду даної справи Східним апеляційним господарським судом, у відповідності до п.4 ч.5 ст. 13 Господарського процесуального кодексу України, було створено учасникам справи умови для реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом у межах строку, встановленого ч. 1 ст. 273 Господарського процесуального кодексу України.

Відповідно до ч.1 ст. 269 Господарського процесуального кодексу України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. За приписами ч.2 цієї норми, суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. В ході розгляду даної справи судом апеляційної інстанції було в повному обсязі досліджено докази у справі, пояснення учасників справи, викладені в заявах по суті справи в суді першої інстанції - у відповідності до приписів ч.1 ст. 210 Господарського процесуального кодексу України, а також з урахуванням положень ч.2 цієї норми, якою встановлено, що докази, які не були предметом дослідження в судовому засіданні, не можуть бути покладені судом в основу ухваленого судового рішення.

Дослідивши матеріали справи, а також викладені в апеляційній скарзі доводи, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм права, а також повноту встановлених обставин справи та відповідність їх наданим доказам, заслухавши пояснення присутніх у судовому засіданні представників сторін, розглянувши справу в порядку ст. 269 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів Східного апеляційного господарського суду встановила наступне.

19.03.2015 року між Управлінням комунального майна та приватизації Харківської міської ради та фізичною особою підприємцем ОСОБА_1 було укладено договір оренди нежитлового приміщення (будівлі) №1931.

Відповідно до п.1.1 договору №1931 орендодавець передає, а орендар приймає в строкове платне користування нежитлові приміщення підвалу №1-:-4, загальною площею 66,9 кв.м у житловому будинку (приміщення згідно з технічним паспортом КП «Харківське міське бюро технічної інвентаризації», інвентаризаційний №67707 від 13.01.201147 року), далі «майно», яке належить до комунальної власності територіальної громади м.Харкова, розташоване за адресою: м.Харків, пр. Гагаріна, 310, літера «А-3» та відображається на балансі КП «Жилкомсервіс». Право на оренду цього майна отримано орендарем на підставі рішення виконавчого комітету Харківської міської ради від 18.03.2015 року №165 «Про передачу в оренду житлових приміщень».

Згідно п. 3.1 договору вартість об'єкту оренди визначається на підставі висновку про вартість майна і складає 119900,00 грн.

Відповідно до умов договору оренди орендар зобов'язаний: змінювати стан орендованого майна виключно за письмовою згодою орендодавця (п. 4.7).

Згідно п. 4.8 договору орендар зобов'язаний здійснювати поточний ремонт за письмовою згодою орендодавця. За свій рахунок здійснювати капітальний ремонт за письмовою згодою орендодавця при наявності узгодженої проектно-кошторисної документації та дозволу, отриманого відповідно з діючим законодавством. Здійснювати реконструкцію орендованого майна за письмовою згодою орендодавця за свій рахунок за окремими проектами, які розроблені спеціалізованим проектними організаціями і узгоджені з управлінням містобудування і архітектури Харківської міської ради до початку проведення робіт, при наявності дозволу, отриманого відповідно з діючим законодавством.

Відповідно до п. 5.3 договору орендар має право за письмовою згодою орендодавця вносити зміни до складу орендованого майна, провадити невід'ємні поліпшення, які необхідні для здійснення господарської діяльності, що зумовлює підвищення його вартості. Якщо невід'ємні поліпшення майна зроблені за згодою орендодавця, орендар має право на відшкодування вартості необхідних витрат або зарахування їх вартості тільки у разі придбання об'єкта у власність. Поліпшення, зроблені без згоди орендодавця, які неможливо відокремити без пошкодження орендованого майна, не породжують зобов'язання орендодавця відшкодувати їх вартість.

Орендар, який належно виконує свої обов'язки, у разі продажу майна, що передане в оренду, має переважне право перед іншими особами на його викуп (п.5.6 договору).

Згідно з п.10.1 розділу 10 договір діє з 19.03.2015 року до 19.02.2018 року.

ФОП ОСОБА_1 звернулася до орендодавця з заявою від 12.11.2015 року (вх.№19027), у якій просила дозволити приватизацію нежитлових приміщень підвалу №1-:-4, загальною площею 66,9 кв.м у житловому будинку, розташованих за адресою: АДРЕСА_1 , літера «А-3».

Рішенням 7 сесії 7 скликання Харківської міської ради від 06.07.2016 року №283/16 «Про відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м.Харкова» з метою найбільш ефективного використання нежитлового фонду м.Харкова, на підставі Законів України «Про приватизацію державного майна», «Про приватизацію невеликих державних підприємства (малу приватизацію)», ст. 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», Програми приватизації та відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова на 2012-2016 роки, затвердженої рішенням 12 сесії Харківської міської ради 6 скликання від 23.12.2011 року №565/11, керуючись ст. 59 Закону України «Про місце самоврядування в Україні», вирішено провести відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади міста Харкова шляхом викупу згідно з додатком - переліком об'єктів, які підлягають приватизації шляхом викупу.

Пунктом 24 переліку передбачено, що приватизації (відчуженню) шляхом викупу орендарем підлягає нежитлові приміщення підвалу №1-:-4, загальною площею 66,9 кв.м у житловому будинку, розташованих за адресою: АДРЕСА_1 , літера «А-3».

18.08.2016 року ФОП ОСОБА_1 звернулась до Управління комунального майна та приватизації з листом (вх.№14164 від 18.08.2016 року), в якому просила доручити проведення оцінки для приватизації спірних нежитлових приміщень суб'єкту оціночної діяльності ОСОБА_5

31.08.2016 року суб'єктом оціночної діяльності ФОП ОСОБА_5 затверджено звіт про оцінку майна, відповідно до якого вартість спірного майна становить на 31.08.2016 без ПДВ 103340,00 грн.

У подальшому, 07.11.2016 року між Управлінням комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради (продавець) та фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1 (покупець) на підставі рішення 12 сесії Харківської міської ради 6 скликання від 23.12.2011 року №565/11 «Про Програму приватизації та відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова на 2012-2016 р.» та рішення 7 сесії Харківської міської ради 7 скликання від 06.07.2016 року №283/16 «Про відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова» було укладено договір купівлі-продажу нежитлового приміщення №5393-В-С, посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Харківської області Гавриловою С.А. зареєстрований за №1922.

Розділом 1 договору передбачено, що продавець зобов'язується передати у власність, а покупець зобов'язується прийняти нежитлові приміщення підвалі № 1-4 у житловому будинку літ. «А-3» загальною площею 66,9 кв.м, розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , орендоване ФОП ОСОБА_1 згідно з договором оренди №1931 від 19.03.2015 року.

Розділом 2 договору визначено, що оціночна вартість об'єкта приватизації, що відчужується, визначена у відповідності до Методики оцінки майна, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України №1891 від 10.12.2003 року (в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 25.11.2015 року №1033), зафіксована у висновках оцінювача про вартість об'єкта оцінки, затверджених Управлінням 12.10.2016 року і складає 103340, 00 грн. Згідно з Податковим кодексом України сума податку на додану вартість становить 20 відсотків від вартості об'єкта приватизації та складає 20668,00 грн. Разом ціна продажу об'єкта приватизації вказаного в розділі 1 становить 124008,00 грн.

Умовами пункту 4.1., 4.2. договору передбачено, що право власності на об'єкт приватизації переходить до покупця лише за умови сплати у повному обсязі загальної суми нежитлових приміщень, що встановлена цим договором. Передача об'єкта приватизації продавцем покупцю здійснюється за актом прийому-передачі.

Згідно акту прийому-передачі №5393-В-С від 02.12.2016 року продавець передав, а покупець прийняв продані 07.11.2016 року шляхом викупу нежитлові приміщення підвалі №1-4 у житловому будинку літ. «А-3» загальною площею 66,9 кв.м, розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , яким також засвідчено факт сплати коштів у повному обсязі за цим договором.

08.12.2016 року на підставі договору купівлі-продажу №5393-В-С від 07.11.2016 року, акту прийому-передачі №5393-В-С від 02.12.2016 року, приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Харківської області Гавриловою С.А. проведено державну реєстрацію права власності на нежитлові приміщення за відповідачем 3 на об'єкт нерухомого майна з реєстраційним номером 447112463101, зареєстрованого на підставі договору купівлі-продажу від 07.11.2016 року.

У подальшому, 23.12.2016 року між ОСОБА_1 (дарувальник) та донькою - ОСОБА_4 (обдарована) укладено договір дарування нежитлових приміщень 1 підвалі №1-4 у житловому будинку літ. «А-3» загальною площею 66,9 кв.м, розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Харківської області Гавриловим Е.В., зареєстрований за №3243.

Відповідно до п. 3 договору дарування нежитлових приміщень №3243 від 23.12.2016 року, дар оцінено в сумі 124008,00 грн.

Одночасно, 23.12.2016 року між ОСОБА_4 (дарувальник) та чоловіком - ОСОБА_2 (обдарований) укладено договір дарування нежитлових приміщень 1 підвалі №1-4 у житловому будинку літ. «А-3» загальною площею 66,9 кв.м, розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Харківської області Гавриловим Е.В., зареєстрований за №3244.

Відповідно до п. 3 договору дарування нежитлових приміщень №3244 від 23.12.2016 року, дар оцінено в сумі 124008,00 грн.

Прокурор, звертаючись до суду з позовною заявою вказував, що пункт 24 додатку до рішення 7 сесії Харківської міської ради 7 скликання «Про відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м.Харкова» від 06.07.2016 року №283/16 є незаконним та підлягає скасуванню, у зв'язку із тим, що прийнято з порушенням вимог ст. 345 ЦК України, ст. 25 Закону України «Про оренду державного та комунального майна», ст. с. 1, 2, 4, 29 Закону України «Про приватизацію державного майна», ст.ст. 11, 18-2 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)». Стверджує, що третім відповідачем жодних поліпшень орендованого майна за період перебування об'єкту нерухомого майна у нього в оренді не здійснено та не подано до органу приватизації документи, що підтверджують невід'ємні поліпшення, здійснені за час його оренди. Отже, прокурор вважає, що Харківська міська рада незаконно обрала спосіб приватизації оспорюваного майна шляхом викупу орендарем, а тому відповідний пункт рішення міської ради підлягає скасуванню, договір купівлі-продажу суперечить вимогам законодавства та підлягає визнанню недійсним, а нежитлові приміщення підлягають витребуванню у ОСОБА_2 на користь територіальної громади м.Харкова.

Щодо підстав представництва прокурором інтересів держави у даній справі, суд зазначає наступне.

Відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Зазначене конституційне положення встановлює обов'язок органам державної влади, органам місцевого самоврядування та їх посадовим особам дотримуватись принципу законності при здійсненні своїх повноважень.

Як підкреслив Конституційний Суд України у своєму рішенні від 01.04.2008 року №4-рп/2008, неухильне додержання органами законодавчої, виконавчої та судової влади Конституції та законів України забезпечує реалізацію принципу поділу влади і є запорукою їх єдності, важливою передумовою стабільності, підтримання громадського миру і злагоди в державі.

Відповідно до п.3 ст. 131-1 Конституції України, в Україні діє прокуратура, яка здійснює, зокрема представництво інтересів держави в суді у випадках, визначених законом.

Згідно зі ст. 1 Закону України «Про прокуратуру», прокуратура України становить єдину систему, яка в порядку, передбаченому цим Законом, здійснює встановлені Конституцією України функції з метою захисту, зокрема, загальних інтересів суспільства та держави.

Прокурор у даній справі звернувся до суду з позовом в інтересах держави як самостійний позивач.

Абзацом 1 ч.3 ст.23 Закону України «Про прокуратуру» визначений вичерпний перелік підстав для здійснення прокуратурою представництва інтересів держави в суді.

Так, прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Конституційний Суд України зазначив, що поняття «орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах» означає орган, на який державою покладено обов'язок щодо здійснення конкретної діяльності у відповідних правовідносинах, спрямованої на захист інтересів держави. Таким органом відповідно до статей 6, 7, 13 та 143 Конституції України може виступати орган державної влади чи орган місцевого самоврядування, якому законом надано повноваження органу виконавчої влади (абзац другий частини п'ятої Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) від 08.04.1999 року №3-рп/99).

Отже, вирішення питання про орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, полягає у встановленні органу, який, використовуючи на підставі норм законодавства надані йому повноваження, зобов'язаний з метою захисту інтересів держави вчиняти юридичні дії, що впливають на права та обов'язки суб'єктів спірних правовідносин, зобов'язуючи їх припинити порушення інтересів держави та усунути наслідки цих порушень (зокрема, звертатись до суду з відповідним позовом).

Відповідно до абз. 1-3 ч.4 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб'єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи його законним представником або суб'єктом владних повноважень.

Згідно із ч.4 ст. 53 Господарського процесуального кодексу України прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 174 цього Кодексу.

Відповідно до абз.2 ч.5 ст. 53 Господарського процесуального кодексу України у разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні компетентні органи, а не прокурор. Прокурор не повинен вважатися альтернативним суб'єктом звернення до суду і замінювати компетентний орган, який може і бажає захищати інтереси держави. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідний компетентний орган, який усупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно (постанови Великої Палати Верховного Суду від 13.02.2019 року у справі №826/13768/16, від 05.03.2020 року у справі №9901/511/19, від 26.05.2020 року у справі №912/2385/18, від 06.07.2021 року у справі №911/2169/20, від 21.06.2023 року у справі №905/1907/21).

У пунктах 69, 70 постанови від 26.06.2019 року у справі №587/430/16-ц Велика Палата Верховного Суду зауважила, що оскільки повноваження органів влади, зокрема і щодо здійснення захисту законних інтересів держави, є законодавчо визначеними, суд згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін щодо наявності чи відсутності повноважень органів влади здійснювати у спосіб, який обрав прокурор, захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах. Якщо підставою для представництва інтересів держави прокурор зазначив відсутність органу, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах, цей довід прокурора суд повинен перевірити незалежно від того, чи надав прокурор докази про вчинення ним дій, спрямованих на встановлення відповідного органу. Процедура, передбачена абзацами 3 і 4 частини 4 статті 23 Закону України «Про прокуратуру», застосовується тільки до встановлення наявності підстав для представництва інтересів держави в суді у випадку, якщо захист законних інтересів держави не здійснює або неналежним чином здійснює суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження з такого захисту. Аналогічні правові висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду в постановах від 15.01.2020 року у справі №698/119/18 (пункт 26), від 15.09.2020 року у справі №469/1044/17 (пункт 34), від 06.07.2021 року у справі №911/2169/20 (пункт 8.19), від 20.07.2022 року у справі №910/5201/19 (пункт 81) від 28.09.2022 року у справі №483/448/20 (пункти 7.11, 7.18), від 20.06.2023 року у справі №633/408/18 (пункти 10.12, 10.19), від 21.06.2023 року у справі №905/1907/21 (пункт 8.37), від 05.07.2023 року у справі №912/2797/21 (пункт 8.4), від 08.11.2023 року у справі №607/15052/16-ц (пункт 8.11), від 08.11.2023 року у справі №607/15052/16-ц (пункт 8.18).

Частини 3 та 4 статті 23 Закону України «Про прокуратуру», серед іншого, встановлюють умови, за яких прокурор може виконувати субсидіарну роль із захисту інтересів держави за наявності органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб'єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження (орган, уповноважений здійснювати функції держави у спірних правовідносинах).

Встановлена цим законом умова про необхідність звернення прокурора до компетентного органу перед пред'явленням позову спрямована на те, аби прокурор надав органу можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави (постанова Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі №912/2385/18). За позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача.

Тобто визначений ч.4 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» обов'язок прокурора перед зверненням з позовом звернутись спершу до компетентного органу стосується звернення до органу, який надалі набуде статусу позивача. У цій статті не йдеться про досудове врегулювання спору і, відповідно, вона не покладає на прокурора обов'язок вживати заходів з такого врегулювання шляхом досудового звернення до суб'єкта, якого прокурор вважає порушником інтересів держави і до якого як до відповідача буде звернений позов.

Отже, процесуальний статус прокурора у справі залежить від наявності чи відсутності повноважень органів влади здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах.

Аналогічний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11.06.2024 року у справі №925/1133/18.

Велика Палата Верховного Суду, також, неодноразово зазначала, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати такий захист у спірних правовідносинах; 2) якщо немає органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб'єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах.

Прокурор визначає склад відповідачів самостійно в кожному конкретному випадку залежно від характеру спірних правовідносин, змісту порушених прав та інтересів держави, суб'єктів, які мають здійснювати захист цих прав та інтересів у відповідній сфері, обраного прокурором способу захисту останніх, який повинен бути ефективним та спрямованим на повне поновлення порушеного або оспорюваного права (тобто не має потребувати додаткового звернення з іншими вимогами до учасників спірних правовідносин) тощо (постанови Великої Палати Верховного Суду від 28.09.2022 року у справі №483/448/20, пункт 7.12; від 20.06.2023 року у справі №633/408/18, пункт 10.13; від 08.11.2023 року у справі №607/15052/16-ц, пункт 8.12).

У пункті 10.21 постанови від 20.06.2023 року у справі №633/408/18 Велика Палата Верховного Суду зауважила, що втручання у приватні права й інтереси має бути належно збалансованим з відповідними публічними (державними, суспільними) інтересами, із забезпеченням прав, свобод та інтересів кожного, кому держава гарантувала доступ до загальнонародних благ і ресурсів. У разі порушення рівноваги публічних і приватних інтересів, зокрема, безпідставним наданням пріоритету правам особи перед правами держави чи територіальної громади у питаннях, які стосуються загальних для всіх прав та інтересів, прокурор має повноваження, діючи в публічних інтересах, звернутися до суду, якщо органи державної влади, місцевого самоврядування, їхні посадові особи не бажають чи не можуть діяти аналогічним чином або ж самі є джерелом порушення прав і законних інтересів територіальної громади чи загальносуспільних (загальнодержавних) інтересів. У таких випадках відповідні органи можуть виступати відповідачами, а прокурор - позивачем в інтересах держави. За відсутності такого механізму звернення до суду захист відповідних публічних інтересів, поновлення колективних прав та інтересів держави, територіальної громади і її членів, захист суспільних інтересів від свавілля органів державної влади чи органів місцевого самоврядування у значній мірі може стати ілюзорним. Так само відсутність зазначеного механізму може загрожувати недієвістю конституційної вимоги, згідно з якою використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі (ч.7 ст. 41 Конституції України). Аналогічний висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 08.11.2023 року у справі №607/15052/16-ц (пункт 8.20).

Таким чином, процесуальний статус сторін у подібних спорах залежить як від наявності чи відсутності повноважень органів влади здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах, так і від наведеного прокурором обґрунтування наявності підстав для представництва інтересів держави у конкретній справі.

У даній справі, прокурор звернувся з позовом, стверджуючи про незаконне включення Радою спірного нерухомого майна до переліку об'єктів, що підлягають приватизації шляхом викупу орендарем, а також незаконне подальше відчуження спірного нерухомого майна, яке є власністю територіальної громади м.Харкова, у приватну власність іншої особи на підставі договору, укладеного з Управлінням, що порушує права та інтереси територіальної громади.

Велика Палата Верховного Суду у згаданій постанові від 11.06.2024 року у справі №925/1133/18 вказала про те, що у разі, якщо державний орган або орган місцевого самоврядування діє або приймає рішення всупереч закону та інтересам Українського народу, прокурор має право діяти на захист порушених інтересів держави шляхом подання відповідного позову до суду. В цьому випадку органи, які прийняли рішення чи вчинили дії, що, на думку прокурора, порушують інтереси держави, набувають статусу відповідача.

Орган державної влади (або місцевого самоврядування), який порушив права держави чи територіальної громади прийняттям незаконного рішення від імені відповідного суб'єкта права, не може (в силу відсутності повноважень на захист) та не повинен (з огляду на відсутність спору з іншим учасником цивільних правовідносин) бути позивачем за позовом прокурора, спрямованим на оскарження незаконного рішення цього ж органу та відновлення порушених прав і законних інтересів держави чи територіальної громади. В процесуальному аспекті орган, який прийняв такий акт, не має зацікавленості у задоволенні позовних вимог, відстоюючи правомірність своїх дій, що суперечить правовому статусу позивача. Водночас доведення правомірності дій, які оспорюються позивачем, забезпечується процесуальними повноваженнями відповідача.

При цьому фактичним позивачем за позовом, поданим в інтересах держави, є держава, а не відповідний орган або прокурор.

Узагальнюючи наведені у вказаній постанові висновки щодо застосування норм права, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що:

1) прокурор звертається до суду в інтересах держави в особі органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, якщо:

- орган є учасником спірних відносин і сам не порушує інтересів держави, але інший учасник порушує (або учасники порушують) такі інтереси;

- орган не є учасником спірних відносин, але наділений повноваженнями (компетенцією) здійснювати захист інтересів держави, якщо учасники спірних відносин порушують інтереси держави;

2) прокурор звертається до суду в інтересах держави як самостійний позивач, якщо:

- відсутній орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах;

- орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, є учасником спірних відносин і сам порушує інтереси держави.

У даній справі, яка розглядається, прокурор фактично звернувся за захистом інтересів територіальної громади м. Харкова. При цьому, з огляду на предмет та підстави заявлених позовних вимог, а саме визнання незаконним та скасування рішення Ради, визнання недійсним договору купівлі-продажу, стороною якого є Управління, стосовно відчуження спірних нежитлових приміщень, які є комунальною власністю та належать територіальній громаді, з урахуванням того, що уповноважений орган на захист інтересів держави в спірних правовідносинах - Рада не тільки не захистила інтереси територіальної громади, а й порушила їх, то прокурор правомірно звернувся з позовом як самостійний позивач та визначив відповідачів.

Наведений висновок стосовно наявності у прокурора повноважень на звернення з цим позовом до суду в інтересах держави як самостійного позивача узгоджуються з викладеною вище останньою актуальною правовою позицією Великої Палати Верховного Суду щодо застосування положень ч.3, ч.4 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», ч.4, ч.5 ст. 53 Господарського процесуального кодексу України, зазначеною в постанові від 11.06.2024 року у справі №925/1133/18.

Наразі, позивачем - Керівником Слобідської окружної прокуратури міста Харкова Харківської області обґрунтовано та доведено підстави представництва інтересів держави в суді.

Щодо законності обраного способу приватизації спірного об'єкта та законності укладеного договору купівлі-продажу.

Згідно з ч.2 ст. 345 Цивільного кодексу України та ч.1 ст. 25 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» (чинного на час виникнення спірних правовідносин), приватизація здійснюється у порядку, встановленому законом.

Відчуження майна, що є у комунальній власності, регулюється положеннями цього Закону України «Про приватизацію державного майна», інших законів з питань приватизації та здійснюється органами місцевого самоврядування (ч.4 ст.3 Закону України «Про приватизацію державного майна»).

Відповідно до ч.6 ст. 29 Закону України «Про приватизацію державного майна» порушення встановленого законодавством порядку приватизації або прав покупців є підставою для визнання недійсним договору купівлі-продажу об'єкта приватизації в порядку, передбаченому законодавством України.

Відповідно до ч.1 ст. 5-1 Закону України «Про приватизацію державного майна» з метою раціонального та ефективного застосування способів приватизації об'єкти приватизації класифікуються за певними групами. Так до групи А, зокрема, належить окреме індивідуально визначене майно, у тому числі разом із земельними ділянками державної власності, на яких таке майно розташовано.

У відповідності з ч.2 ст. 5-1 Закону України «Про приватизацію державного майна» об'єкти приватизації, що належать до груп А, Д і Ж, є об'єктами малої приватизації.

Частиною 2 ст. 16-2 Закону України «Про приватизацію державного майна» передбачено, що викуп об'єктів малої приватизації здійснюється відповідно до Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)».

Відповідно до ст. 3 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» (чинного на час проведення приватизації), приватизація об'єктів малої приватизації здійснюється шляхом: викупу; продажу на аукціоні (в тому числі за методом зниження ціни, без оголошення ціни); продажу за конкурсом з відкритістю пропонування ціни за принципом аукціону (далі - конкурс).

Статтею 4 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» передбачено, що продавцями об'єктів малої приватизації, що перебувають у державній та комунальній власності, є відповідно органи приватизації, створені місцевими Радами.

Згідно з ч.1 ст. 8 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)», з моменту прийняття рішення про приватизацію підприємства здійснюється його підготовка до приватизації. Підготовка об'єкта малої приватизації до продажу здійснюється органами приватизації, які: встановлюють ціну продажу об'єкта, що підлягає приватизації шляхом викупу, або початкову ціну об'єкта на аукціоні, за конкурсом з урахуванням результатів оцінки об'єкта, проведеної відповідно до методики оцінки майна, затвердженої Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до статті 9 зазначеного вище Закону, за рішенням органів приватизації проводиться інвентаризація майна об'єкта малої приватизації в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, та оцінка такого об'єкта відповідно до методики оцінки майна, затвердженої Кабінетом Міністрів України. Ціна продажу об'єкта, що підлягає приватизації шляхом викупу, та початкова ціна об'єкта малої приватизації на аукціоні або за конкурсом встановлюється на підставі результатів його оцінки.

Згідно з ч.1 та ч.3 ст. 11 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)», викуп застосовується щодо об'єктів малої приватизації, які не продано на аукціоні, за конкурсом, а також у разі, якщо право покупця на викуп об'єкта передбачено законодавчими актами. Порядок викупу об'єкта встановлюється Фондом державного майна України.

Відповідно до абз. 1 ч. 1 ст. 18-2 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)», приватизація об'єктів групи А здійснюється з урахуванням таких особливостей: у разі прийняття рішення про приватизацію орендованого державного майна (будівлі, споруди, нежитлового приміщення) орендар одержує право на викуп такого майна, якщо орендарем за згодою орендодавця за рахунок власних коштів здійснено поліпшення орендованого майна, яке неможливо відокремити від відповідного об'єкта без завдання йому шкоди, в розмірі не менш як 25 відсотків ринкової вартості майна, за яким воно було передано в оренду, визначеної суб'єктом оціночної діяльності - суб'єктом господарювання для цілей оренди майна.

Згідно з ч.1 та ч.2 ст. 18 Закону України «Про приватизацію державного і комунального майна», приватизація об'єктів державної або комунальної власності, переданих в оренду, здійснюється шляхом продажу на аукціоні або шляхом викупу, якщо виконуються умови, передбачені частиною другою цієї статті.

Орендар одержує право на викуп орендованого майна (будівлі, споруди, нежитлового приміщення) за ціною, визначеною за результатами його незалежної оцінки, якщо виконується кожна з таких умов:

орендарем здійснено поліпшення орендованого майна, які неможливо відокремити від відповідного об'єкта без заподіяння йому шкоди, в розмірі не менш як 25 відсотків ринкової вартості майна, визначеної суб'єктом оціночної діяльності для цілей оренди майна;

орендар отримав письмову згоду орендодавця на здійснення невід'ємних поліпшень, які надають йому право на приватизацію майна шляхом викупу;

невід'ємні поліпшення виконані в межах трирічного строку з дати визначення ринкової вартості майна для цілей укладання договору оренди або для цілей продовження договору оренди;

здійснення і склад невід'ємних поліпшень, у тому числі невід'ємний характер поліпшень, підтверджені висновком будівельної експертизи, а вартість невід'ємних поліпшень, підтверджених висновком будівельної експертизи, визначена суб'єктом оціночної діяльності;

орендар належно виконує умови договору оренди, відсутня заборгованість з орендної плати;

договір оренди є чинним на момент приватизації.

Порядок викупу встановлений Порядком продажу об'єктів малої приватизації шляхом викупу, на аукціоні (у тому числі за методом зниження ціни, без оголошення ціни), за конкурсом з відкритістю пропонування ціни за принципом аукціону, затвердженим ФДМУ від 02.04.2012 року №439.

Відповідно до п. 8.1. Порядку, викуп об'єктів малої приватизації застосовується відповідно до пункту 3.3 розділу III та пункту 7.15 розділу VII цього Порядку щодо об'єктів малої приватизації, які не продані на аукціоні, за конкурсом, а також якщо право покупця на викуп об'єкта передбачено чинним законодавством України.

Порядок оцінки орендованого нерухомого майна, що містить невід'ємні поліпшення, здійснені за час його оренди, під час приватизації, затверджений наказом ФДМУ від 27.02.2004 року №377.

Відповідно до п. 2.1. Порядку, ідентифікацією поліпшень орендованого нерухомого майна (далі - ідентифікація поліпшень) є встановлення суб'єктом оціночної діяльності - суб'єктом господарювання факту відповідності підтверджувальних документів, наданих орендарем, про здійснені ним заходи, спрямовані на покращення фізичного (технічного) стану орендованого нерухомого майна та (або) його споживчих якостей (далі - поліпшення), наявним поліпшенням, які неможливо відокремити від відповідного об'єкта без завдання йому шкоди і які здійснені за рахунок коштів орендаря та за згодою орендодавця. Ідентифікуються поліпшення, що здійснені протягом строку дії договору оренди та наявні на дату оцінки.

Відповідно до п. 2.2. Порядку, підтверджувальні документи про здійснені орендарем поліпшення, що подаються ним до відповідного органу приватизації, включають:

договір оренди, укладений з дотриманням вимог законодавства; письмову згоду орендодавця на здійснення орендарем поліпшень орендованого нерухомого майна за його кошти;

погоджену орендодавцем проектно-кошторисну документацію на проведення поліпшень, підписані замовником і підрядником акти виконаних будівельних робіт, копії документів, що підтверджують проведені орендарем розрахунки за виконані поліпшення орендованого нерухомого майна, у тому числі придбані матеріали, конструкції тощо;

аудиторський висновок щодо підтвердження фінансування здійснених поліпшень орендованого нерухомого майна за рахунок коштів орендаря. Аудиторський висновок має містити розшифровку періодів освоєння, напрямів та джерел фінансування поліпшень, у тому числі за рахунок коштів орендаря, з посиланням на підтверджувальні документи;

довідку, видану орендарем та завірену аудитором, про суму витрат, понесених орендарем у зв'язку із здійсненням поліпшень, яка віднесена орендарем на збільшення вартості його необоротних активів, у розмірі, який перевищує встановлену законодавством з питань оподаткування частку витрат для включення їх до валових витрат. При визначенні суми зазначених витрат ураховується невідшкодована орендодавцю вартість придатних для подальшого використання будівельних матеріалів, виробів, конструкцій, устаткування, отриманих орендарем під час здійснення поліпшень; інші документи, необхідні для виконання положень цього Порядку.

Матеріалами справи підтверджено, що Харківська міська рада наділена правом прийняти рішення про продаж об'єктів нерухомого майна, що перебуває у власності територіальної громади, а уповноважений нею орган приватизації, а саме Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки і комунального майна Харківської міської ради має право укладати відповідні договір купівлі-продажу, однак за умов дотримання відповідної процедури.

Зокрема, такий продаж має бути проведений шляхом аукціону або конкурсу (конкурсний продаж).

У виключних випадках такий продаж може бути проведений шляхом викупу, а саме, продаж шляхом викупу орендарем об'єкту, який вже перебуває у нього в оренді, якщо орендарем за згодою орендодавця за рахунок власних коштів здійснено поліпшення орендованого майна, яке неможливо відокремити від відповідного об'єкта без завдання йому шкоди, в розмірі не менш як 25 відсотків ринкової вартості майна, за яким воно було передано в оренду, визначеної суб'єктом оціночної діяльності - суб'єктом господарювання для цілей оренди майна.

Судом першої інстанції встановлено, що третій відповідач до органу приватизації, документи, передбачені п.2.2. Порядку оцінки орендованого нерухомого майна, що містить невід'ємні поліпшення, здійснені за час оренди, під час приватизації, не подавав, що в свою чергу свідчить про те, що жодних поліпшень орендованого майна за період перебування об'єкту нерухомого майна в оренді, здійснено не було.

Даний факт відповідачами не спростований, в матеріалах справи такі докази також відсутні.

З огляду на викладене, оскільки ФОП ОСОБА_1 до органу приватизації не подавалися документи, передбачені п. 2.2. Порядку, що містили б інформацію стосовно невід'ємних поліпшень, здійснених за час оренди, то третім відповідачем не підтверджені підстави для застосування виключного випадку продажу комунального майна шляхом викупу орендарем об'єкту із відповідними поліпшеннями.

Таким чином, Харківською міською радою було обрано незаконний спосіб приватизації оспорюваного майна шляхом викупу орендарем.

Враховуючи наведене, рішення 7 сесії Харківської міської ради 7 скликання «Про відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова» від 06.07.2016 року №283/16 в частині пункту 24 додатку до рішення прийнято з порушенням вимог ч.2 ст.5-1, ч.2 ст.16-2 Закону України «Про приватизацію державного майна», ч.ч.1, 3 ст.11, п.1 ч.1 ст.18-2 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» та Програми приватизації, тобто є незаконним, оскільки не спрямоване на досягнення мети, визначеної у зазначених Законах і Програмі приватизації, і тим самим порушує права територіальної громади на отримання максимального економічного ефекту від продажу об'єкта комунальної власності.

Посилання першого та другого відповідачів на відповідність оспорюваного рішення органу місцевого самоврядування вимогам законодавства є безпідставними, оскільки здійснене судом правозастосування у спірних правовідносинах з питань приватизаційних процедур узгоджується з правовою позицією Об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у справі №922/623/20, а також сталою практикою Верховного Суду із розгляду аналогічних спорів.

Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною ( сторонами) вимог, які встановлені частинами першої - третьою, п'ятою та шостою статті 203 Цивільного кодексу України.

Частиною 1 ст. 203 Цивільного кодексу України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Так, договір купівлі-продажу №5393-В-С від 07.11.2016 року було укладено з порушенням норм чинного законодавства, оскільки предметом даного договору є нерухоме майно комунальної форми власності щодо якого, як встановлено судом, обрано незаконний спосіб приватизації, що суперечить інтересам держави та територіальної громади.

Разом з тим, колегія суддів відмічає, що позовна вимога про визнання незаконним та скасування пункту 24 додатку до рішення 7 сесії Харківської міської ради 7 скликання «Про відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова» від 06.07.2016 року №283/16 є актом індивідуальної дії, який був реалізований та вичерпав свою дію (укладено договір від 07.11.2016 року № 5393-В-С) не призведе до поновлення прав держави та територіальної громади м.Харкова, відновлення володіння, користування або розпорядження зазначеним майном, а отже, така вимога не є ефективним способом захисту права територіальної громади міста Харкова прокурором.

Обрання позивачем неналежного або неефективного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові незалежно від інших встановлених судом обставин, то це виключає необхідність надання судом оцінки будь-яким іншим аргументам в цій частині вимог (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 року у справі №916/1415/19 (пункт 6.21), від 02.02.2021 року у справі №925/642/19 (пункт 54), від 06.04.2021 року у справі №910/10011/19 (пункт 99), від 22.06.2021 року у справі №200/606/18 (пункт 76), від 23.11.2021 року у справі №359/3373/16-ц (пункт 155)).

Матеріали справи свідчать, що прокурор (позивач у справі) прагне повернення спірного нерухомого майна у володіння територіальної громади. Таким чином, єдиною належною (зокрема ефективною) позовною вимогою є вимога про витребування спірного нерухомого майна.

Так, позивачем заявлено позовну вимогу про витребування у ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_2 ) на користь Харківської міської територіальної громади в особі Харківської міської ради нежитлові приміщення підвалу № 1-4 у житловому будинку літ. «А-3», загальною площею 66,9 кв.м, розташовані за адресою: АДРЕСА_1 .

При цьому, при зверненні з віндикаційним позовом у позовних вимогах про визнання недійсним договору купівлі-продажу потрібно відмовити з тих підстав, що такий спосіб захисту не матиме наслідком відновлення порушених прав позивача як власника спірного майна, враховуючи, що він не пов'язаний із відповідачем договірними відносинами.

Відповідно до ч.1 та ч.2 ст. 321 Цивільного кодексу України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Як правило, суб'єкт може скористатися не будь-яким, а конкретним способом захисту його права чи інтересу. Такий спосіб здебільшого випливає із суті правового регулювання відповідних спірних правовідносин (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.08.2018 року у справі №925/1265/16 (пункт 5.6), від 06.02.2019 року у справі №522/12901/17-ц, від 02.07.2019 року у справі №48/340 (пункт 6.41), від 01.10.2019 року у справі №910/3907/18 (пункт 48), від 28.01.2020 року у справі №50/311-б (пункт 91), від 19.05.2020 року у справі №922/4206/19 (пункт 43), від 22.09.2020 року у справі №910/3009/18 (пункт 88), від 22.06.2021 року у справі №200/606/18 (пункт 75), від 22.06.2021 року у справі №334/3161/17 (пункт 55).

Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння (статті 387, 388, 1212 Цивільного кодексу України).

Предметом позову про витребування майна є вимога власника, який не є володільцем цього майна, до особи, яка заволоділа останнім, про повернення його з чужого незаконного володіння. Метою позову про витребування майна є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном, означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно. Рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Велика Палата Верховного Суду зазначала, що набуття особою володіння нерухомим майном полягає у внесенні запису про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за цією особою. Якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення з) цієї особи нерухомого майна. Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно, а функцією державної реєстрації права власності є оголошення належності нерухомого майна певній особі (особам). Рішення суду про витребування з володіння відповідача нерухомого майна саме по собі є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно; такий запис вноситься у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою.

Тобто, у цивільному законодавстві під віндикаційним позовом слід розуміти вимогу про витребування власником свого майна із чужого незаконного володіння. Метою такого позову є повернення об'єкта права власності у володіння власника. Ознаками віндикаційного позову є: подається власником або титульним володільцем; стосовно індивідуально визначених речей; зміст позову становить вимога про повернення речі; річ перебуває у володінні іншої особи (відповідача); річ перебуває в чужому володінні незаконно.

Отже, саме задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, призводить до ефективного захисту прав власника саме цього майна (постанова Великої Палати Верховного Суду від 20.06.2023 року у справі №633/408/18).

Разом з тим, застосування інституту віндикації зумовлює необхідність з'ясування судом ознак добросовісності/недобросовісності у діях кінцевого набувача майна для забезпечення дотримання критерію пропорційності при втручанні у його майнові права.

Так, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 02.11.2021 року у справі №925/1351/19 виснувала, що для розкриття критерію пропорційності велике значення має визначення судами добросовісності/недобросовісності набувача майна. Добросовісність є однією із загальних засад цивільного законодавства (п.6 ч.1 ст. 3 Цивільного кодексу України). На необхідність оцінювати наявність або відсутність добросовісності зареєстрованого володільця нерухомого майна неодноразово звертала увагу Велика Палата Верховного Суду (постанови від 26.06.2019 року у справі №669/927/16-ц, від 01.04.2020 року у справі №610/1030/18).

Можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв'язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно) (постанова Великої Палати Верховного Суду від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19).

Добросовісним набувачем є особа, яка не знала і не могла знати про те, що майно придбане в особи, яка не мала права його відчужувати. Недобросовісний набувач, навпаки, на момент здійснення угоди про відчуження спірного майна знав або міг знати, що річ відчужується особою, якій вона не належить і яка на її відчуження не має права. Від недобросовісного набувача майно може бути витребувано в будь-якому випадку. Від добросовісного - лише в передбачених законом випадках. Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача.

Якщо спірне майно є об'єктом нерухомості, то для визначення добросовісності його набувача крім приписів ст. 388 Цивільного кодексу України слід застосовувати спеціальну норму п.1 ч.1 ст. 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», відповідно до якої державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Отже, добросовісна особа, яка придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність), що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Тому за відсутності в цьому реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не мала знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень. Такі висновки сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.10.2019 року у справі №922/3537/17, від 01.04.2020 року у справі №610/1030/18, від 15.06.2021 року у справі №922/2416/17, від 02.11.2021 року у справі №925/1351/19.

Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди мають застосовувати під час розгляду справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерела права, що передбачають й інші критерії, які мають бути дотримані суб'єктами публічного права під час втручання у право власності.

Добросовісний набувач не може відповідати у зв'язку із порушеннями інших осіб, допущеними в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів з нерухомим майном. Конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає такий статус всупереч приписам статті 388 Цивільного кодексу України, а, відтак, втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар.

Набувач визнається добросовісним, якщо при вчиненні правочину він не знав і не міг знати про відсутність у продавця прав на відчуження майна, наприклад, вжив усіх розумних заходів, виявив обережність та обачність для з'ясування правомочностей продавця на відчуження майна. При цьому в діях набувача не повинно бути і необережної форми вини, оскільки він не лише не усвідомлював і не бажав, а й не допускав можливості настання будь-яких несприятливих наслідків для власника.

Недобросовісний набувач, навпаки, на момент здійснення угоди про відчуження спірного майна знав або міг знати, що річ відчужується особою, якій вона не належить і яка на її відчуження не має права.

Слід зазначити, що від недобросовісного набувача майно може бути витребувано в будь-якому випадку. Від добросовісного - лише в передбачених законом випадках, а саме відповідно до статті 388 Цивільного кодексу України.

Відповідно до ч. 1 ст. 388 Цивільного кодексу України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала право його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Щодо добросовісності четвертого відповідача.

Як було встановлено судом, 07.11.2016 року між Управлінням комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради (продавець) та фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1 (покупець) на підставі рішення 12 сесії Харківської міської ради 6 скликання від 23.12.2011 року №565/11 «Про Програму приватизації та відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова на 2012-2016 р.» та рішення 7 сесії Харківської міської ради 7 скликання від 06.07.2016 року №283/16 «Про відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова» було укладено договір купівлі-продажу нежитлового приміщення №5393-В-С, посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Харківської області Гавриловою С.А. зареєстрований за №1922.

У подальшому, 23.12.2016 року між ОСОБА_1 (дарувальник) та її донькою - ОСОБА_4 (обдарована) укладено договір дарування нежитлових приміщень 1 підвалі №1-4 у житловому будинку літ. «А-3» загальною площею 66,9 кв.м, розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Харківської області Гавриловим Е.В., зареєстрований за №3243.

Відповідно до п.3 договору дарування нежитлових приміщень №3243 від 23.12.2016 року, дар оцінено в сумі 124008,00 грн.

Одночасно, 23.12.2016 року між ОСОБА_4 (дарувальник) та чоловіком - ОСОБА_2 (обдарований) укладено договір дарування нежитлових приміщень 1 підвалі № 1-4 у житловому будинку літ. «А-3» загальною площею 66,9 кв.м, розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Харківської області Гавриловим Е.В., зареєстрований за №3244.

Відповідно до п.3 договору дарування нежитлових приміщень №3244 від 23.12.2016 року, дар оцінено в сумі 124008,00 грн.

Так, ОСОБА_1 , ОСОБА_4 та ОСОБА_2 мають родинні зв'язки між собою.

Застосовуючи стандарт доказування «вірогідність доказів», дослідивши докази, що містяться в матеріалах справи, більш вірогідним є той факт, що третій та четвертий відповідачі діяли явно недобросовісно. Впродовж одного дня спірне майно двічі було перереєстровано та зареєстровано за четвертим відповідачем ОСОБА_2 .

Суд першої інстанції дійшов висновку, з яким погоджується колегія суддів апеляційної інстанції, що ОСОБА_2 не може вважатися добросовісним власником (набувачем).

Зазначені особи: ОСОБА_4 та ОСОБА_2 на момент здійснення угод про відчуження спірного майна не могли не знати, що річ відчужується особою ОСОБА_1 , яка незаконно її отримала.

Зазначеними особами створювалися умови для легітимізації факту незаконного володіння майном.

Як вже було зазначено вище, від недобросовісного набувача майно може бути витребувано в будь-якому випадку.

Втручання держави у мирне володіння майном є законним, якщо здійснюється на підставі закону - нормативно-правового акту, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким, передбачуваним з питань застосування на наслідків дії його норм.

Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу - втручання держави у право на мирне володіння майном може бути виправдано за наявності об'єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Саме національні органи влади мають здійснювати первісну оцінку наявності проблем, що становить суспільний інтерес, вирішення якої б вимагало таких заходів. Поняття «суспільний інтерес» має широке значення (рішення від 23.11.2000 року у справі «Колишній король Греції та інші проти Греції»).

Критерій «пропорційності» передбачає, що втручанням у право власності розглядатиметься як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави ( суспільства), пов'язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, визначеною для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідність балансу не буде дотримано, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». При цьому з питань оцінки «пропорційності» Європейський суд з прав людини як із питань наявності «суспільного, публічного» інтересу визнає за державою досить широку «сферу розсуду», за винятком коли такий «розсуд» не ґрунтується на розумних підставах.

Особу може бути позбавлено її власності лише в інтересах суспільства, на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права, а при вирішенні питання про можливість позбавлення особи власності має бути дотримана справедлива рівновага між інтересами суспільства та правами власника.

Вирішуючи питання про справедливу рівновагу між інтересами суспільства і конкретної особи, Європейський суд з прав людини у рішенні «Трегубенко проти України» від 01.11.2004 року вказав, що правильне застосування законодавства незаперечно становить суспільний інтерес.

Крім того, Європейський суд з прав людини , оцінюючи можливість захисту прав особи за ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, загалом перевіряє доводи держави про те, що втручання в право власності відбулося у зв'язку з обґрунтованими сумнівами щодо законності набуття особою права власності на відповідне майно, зазначаючи, що існують відмінності між тією справою, в якій законне походження майна особи не оспорюється, і справами стосовно позбавлення особи власності на майно, яке набуте злочинним шляхом або стосовно якого припускається, що воно було придбано незаконно (рішення на ухвали у справах «Раймондо проти Італії» від 22.02.1994 року, «Філіпс проти Сполученого Королівства» від 05.07.2001 року та інші).

Таким чином, ст.1 Протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод гарантує захист права на мирне володіння майном, яке законним шляхом, добросовісно набула майно у власність і для оцінки додержання справедливого балансу в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребується.

З огляду на наведене, враховуючи, що суд прийшов до висновку про недобросовісність набувача майна, то в даному випадку відсутні підстави заявляти про втручання у право власності ОСОБА_2 , і відсутні підстави для стверджень про порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Відповідачем не обґрунтовано не пропорційність втручання у її право власності щодо спірного майна з наданням відповідних доказів. Крім того, майно, що витребовується, набуто безоплатно, не є житлом, тому витребування у нього майна не призведе до майнових втрат четвертого відповідача, не буде для нього надмірним тягарем відповідальності, не матиме своїм наслідком вжиття відповідачем заходів для отримання сатисфакції.

Отже, при задоволенні позову про витребування майна справедливий баланс та розумне співвідношення дотримані.

Судова колегія також вважає за необхідне зазначити, що відповідно до ч.2 статті 4 Господарського процесуального кодексу України юридичні особи та фізичні особи-підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

За правилами п.2 ч.1 ст. 20 Господарського процесуального кодексу України господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема справи у спорах щодо приватизації майна, крім спорів про приватизацію державного житлового фонду.

Враховуючи характер спірних правовідносин, а також наявність прямої вказівки закону на вид судочинства, у якому має розглядатись така категорія справ, спір у цій справі підлягає розгляду в порядку господарського судочинства, а пред'явлення позову, у тому числі до фізичної особи, яка не є суб'єктом підприємницької діяльності, не змінює правову природу юридичного спору та не є підставою для вирішення його в порядку цивільного судочинства.

Під час розгляду справи сторонами - першим та другим відповідачами було заявлено про застосування строків позовної давності

Відповідно до приписів статті 256 Цивільного кодексу України, позовна давність це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Статтею 257 Цивільного кодексу України унормовано, що загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю. (ч.1 ст.258 Цивільного кодексу України)

За загальним правилом норми про позовну давність поширюються на всі правовідносини, у тому числі й на ті, що виникли за участю держави та її адміністративно-територіальних утворень як суб'єктів цивільних прав.

Перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.

Враховуючи те, що судом відмовлено в позові до першого та другого відповідачів з підстав обрання прокурором неефективного способу захисту, заява про застосування позовної давності підлягає відхиленню.

У свою чергу вимоги про витребування майна заявлені до четвертого відповідача та не порушують прав першого та другого відповідачів, а заяв про застосування наслідків пропуску позовної давності четвертим відповідачем не подавалося, як і будь-яких заперечень на ці вимоги прокурора.

У випадку неналежного управління комунальним майном, розпорядження ним не за призначенням, відчуження його всупереч закону чи інтересам громади, право громади може бути захищене судом, у тому числі шляхом витребування такого майна власником (територіальною громадою) із застосуванням приписів статей 387 та 388 Цивільного кодексу України. Подібний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08.11.2023 року у справі №607/15052/16-ц.

Здійснення органом місцевого самоврядування права власності, зокрема розпорядження майном не у спосіб та поза межами повноважень, передбачених законом, не може оцінюватися як вираження волі територіальної громади. Тому право громади може бути захищене судом, у тому числі шляхом витребування такого майна власником (територіальною громадою) із застосуванням приписів статей 387 та 388 Цивільного кодексу України. Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 15.03.2017 року у справі №916/2130/15, від 09.10.2024 року у справі №922/3838/21.

Колегія суддів зазначає, при застосуванні положень статей 387, 388 Цивільного кодексу України враховано обставини незаконного вибуття спірного нерухомого майна комунальної форми власності з володіння територіальної громади міста Харкова. Оскільки судом встановлено, що спірне майно вибуло з володіння територіальної громади як власника майна не з його волі, то дійшов висновку про те, що вимоги прокурора про витребування у ОСОБА_2 на користь територіальної громади міста Харкова нежитлових приміщень є обґрунтованими та правомірними.

Такі висновки суду першої інстанції відповідають висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду від 23.01.2019 року у справі №916/2130/15, від 09.10.2024 року у справі №922/3838/21 та постановах Верховного Суду України від 05.10.2016 року у справі №916/2129/15, від 23.11.2016 року у справі №916/2144/15, від 25.01.2017 року у справі №916/2131/15.

Відповідно до статті 55 Конституції України, статей 15, 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Статтею 13 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом.

Відповідно до вимог ст. 73 Господарського процесуального кодексу України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно ст. 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Згідно ст. 77 Господарського процесуального кодексу України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Статтею 86 цього ж кодексу визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Колегія суддів зазначає, що апелянтом всупереч приписів ст. 73 та ст. 74 Господарського процесуального кодексу України не доведено факту, а також не надано належних та допустимих доказів у підтвердження своєї позиції по справі.

Статтею 236 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів сторін та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків суду, суд апеляційної інстанції ґрунтується на висновках, що їх зробив Європейський суд з прав людини у справі «Проніна проти України» (Рішення ЄСПЛ від 18.07.2006). Зокрема, ЄСПЛ у своєму рішенні зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.

На підставі вищевикладеного, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги в зв'язку з її юридичною та фактичною необґрунтованістю та відсутністю фактів, які свідчать про те, що оскаржуване рішення прийнято з порушенням судом норм права. Доводи апеляційної скарги не спростовують наведені висновки колегії суддів, у зв'язку з чим апеляційна скарга Харківської міської ради не підлягає задоволенню з підстав, викладених вище, а оскаржуване рішення Господарського суду Харківської області від 29.11.2024 року у справі №922/482/22, яке відповідає вимогам статті 236 Господарського процесуального кодексу України, має бути залишене без змін.

Вирішуючи питання розподілу судових витрат, колегія суддів зазначає, що оскільки в задоволенні апеляційної скарги відмовлено, то судові витрати понесені заявником апеляційної скарги, у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, відшкодуванню не підлягають в силу приписів статті 129 Господарського процесуального кодексу України.

Керуючись статтями 13, 73, 74, 77, 86, 129, 240, 269, 270, п.1, ч.1 ст.275, 276, 281, 282, 284 Господарського процесуального кодексу України, Східний апеляційний господарський суд,-

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Харківської міської ради залишити без задоволення.

Рішення Господарського суду Харківської області від 29.11.2024 року у справі №922/482/22 залишити без змін.

Дана постанова набирає законної сили з дня її прийняття. Порядок і строки її оскарження передбачено ст. 286 - 289 Господарського процесуального кодексу України.

Повний текст складено 13.03.2025 року.

Головуючий суддя В.С. Хачатрян

Суддя В.В. Россолов

Суддя І.А. Шутенко

Попередній документ

125801945

Наступний документ

125801947

Інформація про рішення:

№ рішення:	125801946
№ справи:	922/482/22
Дата рішення:	03.03.2025
Дата публікації:	14.03.2025
Форма документу:	Постанова
Форма судочинства:	Господарське
Суд:	Східний апеляційний господарський суд
Категорія справи:	Господарські справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, щодо недоговірних зобов’язань, з них; щодо укладення, зміни, розірвання, виконання договорів купівлі-продажу та визнання їх недійсними

Стан розгляду справи:

Стадія розгляду:	Розглянуто (29.11.2024)
Дата надходження:	07.02.2022
Предмет позову:	скасування рішення, визнання недійсним договору та витребування майна

Розклад засідань:

Минулі засідання (10)

12.09.2022 11:15	Господарський суд Харківської області
28.09.2022 12:30	Господарський суд Харківської області
14.11.2022 11:30	Господарський суд Харківської області
23.11.2022 11:20	Господарський суд Харківської області
09.09.2024 13:00	Господарський суд Харківської області
29.11.2024 12:30	Господарський суд Харківської області
03.02.2025 10:30	Східний апеляційний господарський суд
03.03.2025 11:00	Східний апеляційний господарський суд
10.06.2025 10:30	Касаційний господарський суд
08.07.2025 12:30	Касаційний господарський суд