Постанова від 11.03.2025 по справі 915/499/24

ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 березня 2025 року м. ОдесаСправа № 915/499/24

Південно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого судді Л.В. Поліщук,

суддів: К.В. Богатиря, С.В. Таран,

секретар судового засідання - В.В. Колцун,

за участю представників сторін:

від прокуратури: М.М. Бойчук

від позивача: не з'явився

від відповідача: Р.О. Бортик

розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції апеляційну скаргу першого заступника керівника Миколаївської обласної прокуратури

на рішення Господарського суду Миколаївської області від 10.10.2024 (суддя Н.О. Семенчук, м. Миколаїв, повний текст складено 21.10.2024)

у справі №915/499/24

за позовом: заступника керівника Окружної прокуратури міста Миколаєва в інтересах держави в особі Миколаївської міської ради

до відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю «Констракшн ЛТД»

про: стягнення коштів у розмірі 6757669,25 грн,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

Заступник керівника Окружної прокуратури міста Миколаєва звернувся до Господарського суду Миколаївської області з позовною заявою в інтересах держави в особі Миколаївської міської ради, в якій просив стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Констракшн ЛТД» на користь Миколаївської міської ради кошти в сумі 6757669, 25 грн, з яких: 6016403,00 грн - заборгованість зі сплати пайової участі замовників у розвитку інженерно - транспортної та соціальної інфраструктури міста Миколаєва; 269347,86 грн - 3% річних; 471918,39 грн - інфляційні нарахування.

Позовні вимоги обґрунтовані неналежним виконанням відповідачем свого обов'язку зі сплати на користь Миколаївської міської ради коштів пайової участі замовника будівництва у розвитку інженерно - транспортної та соціальної інфраструктури міста Миколаєва.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Господарського суду Миколаївської області від 10.10.2024 позов задоволено частково. Стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю «Констракшн ЛТД» на користь Миколаївської міської ради заборгованість зі сплати пайової участі замовників у розвитку інженерно - транспортної та соціальної інфраструктури міста Миколаєва у розмірі 3880559,10 грн, 3% річних у розмірі 169263,13 грн та інфляційні нарахування у розмірі 304385,72 грн. Стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю «Констракшн ЛТД» на користь Миколаївської обласної прокуратури судовий збір у розмірі 52247,59 грн. В решті позову відмовлено.

Судове рішення мотивоване доведеністю прокурором факту несплати відповідачем коштів пайової участі у розвитку інфраструктури на користь Миколаївської міської ради, що зумовило правомірність заявлення позовних вимог про стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю «Констракшн ЛТД» заборгованості з оплати коштів пайової участі та компенсаційних нарахувань (інфляційних втрат та 3% річних).

При цьому, перевіривши здійснений позивачем розрахунок розміру пайової участі, суд встановив, що позивачем при його виконанні помилково використано показники опосередкованої вартості спорудження житла відповідно до наказу від 17.11.2022 №214 «Про затвердження показників опосередкованої вартості спорудження житла за регіонами України», тоді як визначення такої вартості мало бути здійснено з урахуванням положення наказу Міністерства розвитку громад та територій України від 02.12.2019 №286 «Про показники опосередкованої вартості спорудження житла за регіонами України».

З огляду на викладене, судом здійснено власний розрахунок розміру коштів пайової участі та компенсаційних нарахувань (3% річних та інфляційних), які підлягають стягненню з відповідача. За результатом здійсненого розрахунку, судом встановлено, що суми відповідних нарахувань є меншими, ніж заявлено прокурором до стягнення, у зв'язку з чим частково задоволено позовні вимоги останнього.

Короткий зміст та обґрунтування вимог апеляційної скарги

Не погодившись з ухваленим рішенням суду, перший заступник керівника Миколаївської обласної прокуратури звернувся до Південно-західного апеляційного господарського суду із апеляційною скаргою, в якій просив скасувати рішення Господарського суду Миколаївської області від 10.10.2024 у справі №915/499/24 та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити в повному обсязі.

Мотивуючи апеляційну скаргу, апелянт зазначив, що позивач вірно визначив розмір коштів пайової участі у розвитку інженерно - транспортної та соціальної інфраструктури міста Миколаєва по об'єкту «Нове будівництво другої черги житлового комплексу по вул.Адміральська, 31-б в м. Миколаєві. Корегування» з урахуванням реально збудованого обсягу житлової площі саме на час введення відповідного об'єкта в експлуатацію, тобто у листопаді 2022 року. У той же час прокурор звернув увагу на те, що на той час чинними були саме показники опосередкованої вартості спорудження житла відповідно до наказу Міністерства розвитку громад та територій України від 17.11.2022 № 214 «Про затвердження показників опосередкованої вартості спорудження житла за регіонами України (розраховані станом на 01 жовтня 2022 року)», де вартість 1 кв.м загальної площі квартир будинку (з урахуванням ПДВ) станом на 10.10.2022 по Миколаївській області складає 19463 грн/кв.м.

У письмових поясненнях щодо порядку проведення розрахунку суми, що підлягає стягненню прокурор зазначив, що встановлення наказом Міністерства розвитку громад та територій України від 17.11.2022 №214 показників опосередкованої вартості житла по регіонам, які мають застосовуватись у 4 кварталі 2022 року (тобто з 01.10.2022), не суперечить статті 58 Конституції України, у зв'язку з цим розрахунок Миколаївської міської ради є обґрунтованим.

Позиція відповідача щодо апеляційної скарги

У відзиві на апеляційну скаргу Товариство з обмеженою відповідальністю «Констракшн ЛТД» просило відмовити першому заступнику керівника Миколаївської обласної прокуратури у задоволенні його апеляційної скарги.

Заперечуючи проти доводів апеляційної скарги, відповідач, зокрема, зазначив, що суд першої інстанції обґрунтовано здійснив розрахунок розміру пайової участі з урахуванням положення наказу Міністерства розвитку громад та територій України від 02.12.2019 №286 «Про показники опосередкованої вартості спорудження житла за регіонами України», відповідно до якого вартість 1 кв.м площі квартир у будинку (з урахуванням ПДВ) станом на 01.10.2019 по Миколаївській області складає 12553 грн/кв.м.

Рух справи, заяви, клопотання, інші процесуальні дії в суді апеляційної інстанції

Апеляційна скарга зареєстрована судом 12.11.2024 за вх.№4256/24.

Автоматизованою системою документообігу суду для розгляду апеляційної скарги та клопотання визначено колегію суддів у складі: головуючого судді Л.В. Поліщук, суддів: К.В. Богатиря, С.В. Таран, що підтверджується протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 12.11.2024 та протоколом передачі судової справи раніше визначеному складу суду.

Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 18.11.2024 відкладено вирішення питання щодо можливості відкриття, повернення, залишення без руху або відмови у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою першого заступника керівника Миколаївської обласної прокуратури на рішення Господарського суду Миколаївської області від 10.10.2024 у справі №915/499/24 до надходження матеріалів справи на адресу Південно-західного апеляційного господарського суду. Доручено Господарському суду Миколаївської області надіслати матеріали справи №915/499/24 на адресу Південно-західного апеляційного господарського суду.

29.11.2024 до суду апеляційної інстанції надійшли матеріали справи.

Одночасно з поданням апеляційної скарги скаржником заявлено клопотання про поновлення строку на подання апеляційної скарги (вх.№4268/24 від 12.11.2024).

Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 04.12.2024 поновлено першому заступнику керівника Миколаївської обласної прокуратури пропущений процесуальний строк на апеляційне оскарження рішення Господарського суду Миколаївської області від 10.10.2024 у справі №915/499/24.

Також вказаною ухвалою суду від 04.12.2024 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою першого заступника керівника Миколаївської обласної прокуратури на рішення Господарського суду Миколаївської області від 10.10.2024 у справі №915/499/24. Встановлено учасникам справи строк до 19.12.2024 для подання відзиву на апеляційну скаргу та роз'яснено учасникам справи про їх право у цей же строк подати до суду будь-які заяви чи клопотання з процесуальних питань, оформлені відповідно до статті 170 Господарського процесуального кодексу України, разом з доказами направлення копій таких заяв чи клопотань іншим учасникам справи.

Крім того, вищевказаною ухвалою від 04.12.2024 призначено розгляд апеляційної скарги на 28.01.2025 о 12:00 год.

19.12.2024 Товариством з обмеженою відповідальністю «Констракшн ЛТД» через систему «Електронний суд» подано відзив на апеляційну скаргу (вх.№4256/24/Д1 від 20.12.2025).

З метою повного, об'єктивного та всебічного розгляду справи протокольною ухвалою суду, постановленою у судовому засіданні 28.01.2025, оголошено перерву до 11.03.2025 об 11:00 год.

Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 28.01.2025, з огляду на положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини, вирішено розглянути апеляційну скаргу першого заступника керівника Миколаївської обласної прокуратури на рішення Господарського суду Миколаївської області від 10.10.2024 у справі №915/499/24 поза межами строку, встановленого у частині першій статті 273 Господарського процесуального кодексу України, у розумний строк. Повідомлено Миколаївську міську раду про дату, час та місце проведення наступного судового засідання.

30.01.2025 до суду апеляційної інстанції від Окружної прокуратури міста Миколаєва надійшли пояснення щодо порядку проведення розрахунку суми, що підлягає стягненню (вх.№4256/24/Д2 від 30.01.2025).

Позивач не скористався своїм правом згідно з частиною першою статті 263 Господарського процесуального кодексу України та не надав суду апеляційної інстанції відзив на апеляційну скаргу, що згідно із частиною третьою вказаної статті не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

У судових засіданнях, які за клопотанням відповідача проводились в режимі відеоконференції, представник прокуратури та представник відповідача надавали усні пояснення, відповідно до яких підтримали свої правові позиції у справі.

Позивач про дату, час та місце проведення судових засідань повідомлявся належним чином, проте участі не брав.

Приймаючи до уваги, що матеріали справи містять обсяг відомостей, достатній для розгляду апеляційної скарги, обов'язкова явка учасників справи в судове засідання апеляційної інстанції Південно-західним апеляційним господарським судом не визнавалась, а частиною дванадцятою статті 270 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи, колегія суддів апеляційного господарського суду вважає за можливе розглянути апеляційну скаргу за відсутності в судовому засіданні представника позивача.

В силу статті 269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Заслухавши представника прокуратури та представника відповідача, дослідивши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, відзиву на неї, перевіривши правильність застосування місцевим господарським судом норм матеріального та процесуального права, апеляційна інстанція встановила наступне.

Фактичні обставини справи

26.04.2010 Інспекцією державного архітектурно - будівельного контролю у Миколаївській області було видано дозвіл Товариству з обмеженою відповідальністю «Констракшн ЛТД» №00193-10 на виконання будівельних робіт з будівництва ІІ черги житлового комплексу за адресою: вул.Адміральська, 31-б м.Миколаїв».

Згідно з Державним класифікатором будівель та споруд ДК 018-2000 об'єкт будівництва відноситься до будинків багатоквартирних підвищеної комфортності, індивідуальних будинків - код 1122.2.

Як вбачається із витягу з Реєстру будівельної діяльності Єдиної державної електронної системи у сфері будівництва, до дозволу на виконання будівельних робіт внесено зміни. У графі відомості про об'єкт зазначено: «Нове будівництво другої черги житлового комплексу по вул.Адміральська, 31-б в м.Миколаєві. Корегування».

З акту готовності об'єкта до експлуатації від 27.10.2022 вбачається, що будівництво об'єкта «Нове будівництво другої черги житлового комплексу по вул.Адміральська, 31-б в м.Миколаєві. Корегування» було розпочато у квітні 2010 року та закінчено у жовтні 2022 року.

Згідно з інформацією, розміщеною на порталі Єдиної державної електронної системи у сфері будівництва, 10.11.2022 Державною інспекцією архітектури та містобудування України на підставі акту готовності об'єкта до експлуатації відповідачу видано сертифікат №ІУ123221028200, який засвідчує відповідність закінченого будівництвом об'єкта (черги, окремого пускового комплексу) проектній документації та підтверджує його готовність до експлуатації.

Відповідно до сертифікату та акту готовності об'єкта до експлуатації об'єкт будівництва має такі основні показники: найменування об'єкта згідно з проектом: «Нове будівництво другої черги житлового комплексу по вул.Адміральська, 31-б в м.Миколаєві. Корегування», дата початку будівництва - квітень 2010 року, дата завершення будівництва - жовтень 2022 року, загальна площа квартир у будинку - 15456,7 кв.м.

Прокурор, звертаючись до суду з даним позов, зазначив, що відповідач не виконав свого обов'язку щодо звернення до Миколаївської міської ради із заявою про визначення розміру пайової участі щодо об'єкта будівництва - «Нове будівництво другої черги житлового комплексу по вул.Адміральська, 31-б в м.Миколаєві. Корегування» та не сплатив пайову участь у визначені законодавством строки, у зв'язку з чим наявні підстави для стягнення з відповідача заборгованості щодо сплати пайової участі, розмір якої, за розрахунком позивача, становить 6016403,00 грн.

Також за порушення виконання грошового зобов'язання прокурором відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України здійснено розрахунок інфляційних втрат в сумі 471918,39 грн за період з жовтня 2022 по березень 2024 та 3 % річних в сумі 269347,86 грн за період 27.10.2022 по 23.04.2024.

Позиція суду апеляційної інстанції

Щодо здійснення представництва прокурором інтересів держави в суді

У статті 131-1 Конституції України визначено, що в Україні діє прокуратура, яка здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Згідно зі статтею 1 Закону України «Про прокуратуру» прокуратура України становить єдину систему, яка в порядку, передбаченому цим Законом, здійснює встановлені Конституцією України функції з метою захисту, зокрема, загальних інтересів суспільства та держави.

У випадках, визначених Законом, на прокуратуру покладається функція з представництва інтересів громадянина або держави в суді (пункт 2 частини першої статті 2 Закону України «Про прокуратуру»).

Частинами першою, третьою статті 4 Господарського процесуального кодексу України унормовано, що право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. До господарського суду у справах, віднесених законом до його юрисдикції, мають право звертатися також особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб.

Відповідно до частини третьої статті 53 Господарського процесуального кодексу України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.

За умовами частини першої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» представництво прокурором інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, встановлених законом.

Колегією суддів враховується, що у рекомендаціях Парламентської Асамблеї Ради Європи №1604(2003) від 27.05.2003 «Про роль прокуратури в демократичному суспільстві, заснованому на верховенстві закону» щодо функцій органів прокуратури, які не відносяться до сфери кримінального права, передбачено важливість забезпечити, щоб повноваження і функції прокурорів обмежувалися сферою переслідування осіб, винних у скоєнні кримінальних правопорушень, і вирішення загальних завдань щодо захисту інтересів держави через систему відправлення кримінального правосуддя, а для виконання будь-яких інших функцій були засновані окремі, належним чином розміщені та ефективні органи.

Згідно з пунктом 2 Рекомендації Rec (2012) 11 Комітету Міністрів Ради Європи державам-учасникам «Про роль публічних обвинувачів поза системою кримінальної юстиції», прийнятої 19.09.2012 на 1151-му засіданні заступників міністрів, якщо національна правова система надає публічним обвинувачам певні обов'язки та повноваження поза системою кримінальної юстиції, їх місія полягає в тому, щоби представляти загальні або публічні інтереси, захищати права людини й основоположні свободи та забезпечувати верховенство права.

Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

На сьогодні однозначною є практика Європейського суду з прав людини, який відстоює позицію про можливість участі прокурора у справі тільки за наявності на це підстав.

Європейський суд з прав людини у низці справ роз'яснював, що одна лише участь («активна» чи «пасивна») прокурора або іншої особи рівнозначної посади може розглядатися як порушення пункту першого статті 6 Конвенції (рішення у справі «Мартіні проти Франції»).

Оскільки прокурор, висловлюючи думку з процесуального питання, займає одну зі сторін спору, його участь може створювати для сторони відчуття нерівності (рішення у справі «Кресс проти Франції»). Принцип рівності сторін є одним із елементів більш широкого поняття справедливого судового розгляду в розумінні пункту першого статі 6 Конвенції. Останній потребує «справедливої рівноваги сторін»: кожна сторона повинна мати розумну можливість надати свою позицію в умовах, які не створюють для неї суттєвих незручностей порівняно з іншою стороною (рішення у справі «Івон проти Франції», рішення у справі «Нідерест-Хубер проти Швейцарії»).

Європейський суд з прав людини звертав увагу на те, що сторонами цивільного провадження є позивач і відповідач. Підтримка, що надається прокуратурою одній зі сторін, може бути виправдана за певних обставин, наприклад, при захисті інтересів незахищених категорій громадян (дітей, осіб з обмеженими можливостями та інших категорій), які, ймовірно, не в змозі самостійно захищати свої інтереси, або в тих випадках, коли відповідним правопорушенням зачіпаються інтереси великої кількості громадян, або у випадках, коли потрібно захистити інтереси держави (рішення від 15.01.2009 у справі «Менчинська проти Росії»).

Між тим Європейський суд з прав людини уникає абстрактного підходу до розгляду питання про участь прокурора у цивільному провадженні. Розглядаючи кожен випадок окремо, суд вирішує, наскільки участь прокурора у розгляді справи відповідала принципу рівноправності сторін.

Отже, з урахуванням ролі прокуратури у демократичному суспільстві та необхідності дотримання справедливого балансу у питанні рівноправності сторін судового провадження, зміст пункту 3 частини першої статті 131-1 Конституції України щодо підстав представництва прокурора інтересів держави в судах не може тлумачитися розширено.

Таким чином, прокурор може представляти інтереси держави в суді у виключних випадках, які прямо передбачені законом. Розширене тлумачення випадків (підстав) для представництва прокурором інтересів держави в суді не відповідає принципу змагальності, який є однією з засад правосуддя (пункт 3 частини другої статті 129 Конституції України).

Враховуючи зазначене, наявність інтересів держави повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному випадку звернення прокурора з позовом.

Аналогічна правова позиція об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду викладена в постанові від 15.05.2019 у справі №911/1497/18.

Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 174 цього Кодексу (частина четверта статті 53 Господарського процесуального кодексу України).

Визначальним для застосування цієї норми є поняття «інтерес держави».

У рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) №3-рп/99 від 08.04.1999 Конституційний Суд України, з'ясовуючи поняття «інтереси держави» висловив позицію про те, що інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб'єктів права власності та господарювання тощо. З урахуванням того, що «інтереси держави» є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

Наведене Конституційним Судом України розуміння поняття «інтереси держави» має самостійне значення і може застосовуватися для тлумачення цього ж поняття, вжитого у статті 131-1 Конституції України та статті 23 Закону України «Про прокуратуру».

Особливість суспільних (публічних) інтересів є те, що на відміну від приватних, їх майже не можливо захищати в суді безпосереднім носієм (носіями), а тому в державі обов'язково повинен існувати інструмент захисту такого інтересу у формі спеціального суб'єкта, яким може і повинен за чинної Конституції України виступати такий орган як прокуратура.

Таким чином, «інтереси держави» охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному конкретному випадку звернення прокурора з позовом.

Частиною третьої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» встановлено, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті, крім випадку, визначеного абзацом четвертим цієї частини, за умовами якого представництво інтересів держави у суді у справах про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави здійснюється прокурорами Спеціалізованої антикорупційної прокуратури, а у визначених законом випадках прокурорами Офісу Генерального прокурора в порядку та на підставах, визначених Цивільним процесуальним кодексом України. Не допускається здійснення прокурором представництва в суді інтересів держави в особі державних компаній, а також у правовідносинах, пов'язаних із виборчим процесом, проведенням референдумів, діяльністю Верховної Ради України, Президента України, створенням та діяльністю засобів масової інформації, а також політичних партій, релігійних організацій, організацій, що здійснюють професійне самоврядування, та інших громадських об'єднань. Представництво в суді інтересів держави в особі Кабінету Міністрів України та Національного банку України може здійснюватися прокурором Офісу Генерального прокурора або обласної прокуратури виключно за письмовою вказівкою чи наказом Генерального прокурора або його першого заступника чи заступника відповідно до компетенції.

Отже, системне тлумачення положень статті 53 Господарського процесуального кодексу України та статті 23 Закону України «Про прокуратуру» дозволяє дійти висновку, що прокурор здійснює представництво у суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави лише у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати такий захист у спірних правовідносинах; 2) якщо немає органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб'єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах.

Перший «виключний випадок» передбачає наявність органу, який може здійснювати захист інтересів держави самостійно, а другий - відсутність такого органу. Однак підстави представництва інтересів держави прокуратурою у цих двох випадках істотно відрізняються.

У першому випадку прокурор набуває право на представництво, якщо відповідний суб'єкт владних повноважень не здійснює захисту або здійснює неналежно.

«Не здійснення захисту» виявляється в усвідомленій пасивній поведінці уповноваженого суб'єкта владних повноважень - він усвідомлює порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається.

«Здійснення захисту неналежним чином» виявляється в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, але яка є неналежною.

«Неналежність» захисту може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який серед іншого включає досудове з'ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їх захисту та ефективне здійснення процесуальних прав позивача.

У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача.

Поняття «орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах» означає орган, на який державою покладено обов'язок щодо здійснення конкретної діяльності у відповідних правовідносинах, спрямованої на захист інтересів держави. Таким органом, відповідно до статей 6, 7, 13 та 143 Конституції України, може виступати орган державної влади чи орган місцевого самоврядування, якому законом надано повноваження органу виконавчої влади (пункти 4, 5 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України №3-рп/99 від 08.04.1999).

Особливість сучасного конституційного статусу прокурора в суді, деталізованого в процесуальних кодексах та Законі України «Про прокуратуру», полягає у тому, що представництво прокурором інтересів держави у суді носить допоміжний характер, оскільки основну роль у цьому процесі мають відігравати профільні суб'єкти владних повноважень, які повинні самостійно звертатися до суду. Такий підхід до визначення ролі прокурора у сфері представництва інтересів держави у суді було закладено у Перехідних положеннях Конституції України 1996 року та в подальшому втілено в життя з урахуванням досвіду функціонування прокуратури в європейських державах, стандартів Ради Європи, а також висновків та рекомендацій, які надавалися Венеціанською Комісією щодо законопроектів про реформування прокуратури України.

Таким чином, захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб'єкти владних повноважень (органи державної влади, органи місцевого самоврядування або інші суб'єкти владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати такий захист у спірних правовідносинах), а не прокурор, між тим, для того щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідного суб'єкта владних повноважень, який всупереч вимог закону не здійснює захисту або робить це неналежно. Прокурор не може вважатися альтернативним суб'єктом звернення до суду і замінювати належного суб'єкта владних повноважень, який може і бажає захищати інтереси держави. У кожному випадку прокурор повинен навести (а суд перевірити) причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб'єктом, і які є підставами для звернення прокурора до суду.

Враховуючи вищевикладене, Південно-західний апеляційний господарський суд наголошує на тому, що чинне законодавство України, зокрема, Закон України «Про прокуратуру», фактично наділяє прокурора правом в окремих випадках здійснювати захист інтересів держави, звертаючись до суду з відповідними позовами в інтересах останньої виключно в особі компетентних суб'єктів владних повноважень.

Оскільки повноваження органів влади, зокрема і щодо здійснення захисту законних інтересів держави, є законодавчо визначеними, суд згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін щодо наявності чи відсутності повноважень органів влади здійснювати у спосіб, який обрав прокурор, захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах.

Підставою для представництва прокурором інтересів держави в суді є належне обґрунтування, підтверджене достатніми доказами, зокрема, але не виключно, вжиття прокурором всіх передбачених чинним законодавством заходів, які передують зверненню прокурора до суду для здійснення представництва інтересів держави, повідомленням прокурора на адресу відповідного органу про звернення до суду від його імені, відповідними запитами, а також копіями документів, отриманих від органу, що свідчать про наявність підстав для такого представництва.

Обставини дотримання прокурором процедури, встановленої частинами третьою та четвертою статті 23 Закону України «Про прокуратуру», яка повинна передувати зверненню до суду з відповідним позовом, підлягають з'ясуванню судом незалежно від того, чи має місце факт порушення інтересів держави у конкретних правовідносинах, оскільки відповідно до положень статей 53, 174 Господарського процесуального кодексу України недотримання такої процедури унеможливлює розгляд заявленого прокурором позову по суті. У той же час відповідний уповноважений орган, виконуючи свої функції, не позбавлений можливості самостійно звернутися до суду з позовом з метою захисту інтересів держави.

При цьому саме лише посилання у позовній заяві прокурора на те, що орган, уповноважений здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, не здійснює або неналежним чином здійснює відповідні повноваження із захисту державних інтересів, без доведення цього відповідними доказами, не є достатнім для прийняття судом рішення в такому спорі по суті, оскільки за змістом абзацу 2 частини четвертої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор здійснює представництво інтересів держави в суді виключно після підтвердження судом правових підстав для представництва.

Вказана правова позиція викладена у низці постанов Верховного Суду, зокрема, від 06.08.2019 у справі №910/6144/18 та від 06.08.2019 у справі №912/2529/18.

Водночас суд, вирішуючи питання щодо наявності підстав для представництва, не повинен встановлювати саме протиправність бездіяльності компетентного органу чи його посадової особи, оскільки питання про те, чи була бездіяльність компетентного органу протиправною та які її причини, суд буде встановлювати за результатами притягнення відповідних осіб до відповідальності. Господарсько-правовий спір між компетентним органом, в особі якого позов подано прокурором в інтересах держави, та відповідачем не є спором між прокурором і відповідним органом, а також не є тим процесом, у якому розглядається обвинувачення прокурором посадових осіб відповідного органу у протиправній бездіяльності.

Отже, прокурор, подаючи позов, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу. Бездіяльність компетентного органу означає, що він знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.

Звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме: подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.

Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об'єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню тощо.

Аналогічний правовий висновок Великої Палати Верховного Суду викладено в постанові від 26.05.2020 у справі №912/2385/18.

За наявності органу, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист інтересів держави саме у спірних правовідносинах, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», і якщо цей компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого незвернення, він повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з'ясувати неможливо, чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим (постанова Великої Палати Верховного Суду від 08.11.2023 у справі №607/15052/16-ц).

З огляду на викладене, підставою для представництва прокурором інтересів держави в суді є належне обґрунтування, підтверджене достатніми доказами, зокрема, але не виключно, повідомленням прокурора на адресу відповідного органу про звернення до суду від його імені, відповідними запитами, а також копіями документів, отриманих від органу, що свідчать про наявність підстав для такого представництва.

У такому випадку суд зобов'язаний дослідити: чи знав або повинен був знати відповідний орган про допущені порушення інтересів держави, чи мав відповідні повноваження для їх захисту, проте всупереч цим інтересам за захистом до суду не звернувся.

Саме таку правову позицію Верховного Суду викладено в постанові від 25.02.2021 у справі №910/261/20.

Відповідно до статті 10 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами.

Згідно зі статтею 16 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» органи місцевого самоврядування є юридичними особами і наділяються цим та іншими законами власними повноваженнями, в межах яких діють самостійно і несуть відповідальність за свою діяльність відповідно до закону.

Матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у комунальній власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об'єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад.

Від імені та в інтересах територіальних громад права суб'єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради.

Статтею 18-1 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» передбачено, що орган місцевого самоврядування може бути позивачем та відповідачем у судах загальної юрисдикції, зокрема, звертатися до суду, якщо це необхідно для реалізації його повноважень і забезпечення виконання функцій місцевого самоврядування.

В силу пункту 4-1 частини першої статті 71 Бюджетного кодексу України кошти пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту спрямовуються до бюджету розвитку місцевого бюджету.

За умовами статті 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності, зокрема, на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, рухомі та нерухомі об'єкти, визначені відповідно до закону як об'єкти права комунальної власності.

В обґрунтування підстав представництва інтересів держави в особі Миколаївської міської ради у суді прокурор зазначив, що внаслідок недоотримання коштів пайової участі значно недофінансуються проекти та програми створення і розвитку інженерно-транспортної, соціальної інфраструктури, що зумовлює погіршення рівня життя мешканців територіальної громади міста Миколаєва, адже несплата коштів пайової участі завдає шкоду місцевому бюджету і унеможливлює виконання органом місцевого самоврядування функцій з розвитку інфраструктури відповідної територіальної громади.

Колегія суддів погоджується з висновком місцевого господарського суду про те, що Миколаївська міська рада, як орган місцевого самоврядування, виступає особою, уповноваженою на вжиття заходів представницького характеру щодо захисту інтересів територіальної громади, інтереси якої є складовою інтересів держави, щодо недопущення безпідставного ухилення від сплати до місцевого бюджету коштів пайової участі у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури міста Миколаєва, а тому є належним позивачем у цій справі.

Як вбачається з матеріалів справи, в адресованому Миколаївській міській раді листі №51-50/2-699вих-24 від 23.01.2024 заступник керівника Окружної прокуратури міста Миколаєва, посилаючись на наявність правових підстав для стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю «Констракшн ЛТД» коштів пайової участі у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури міста Миколаєва, просив надати інформацію щодо вжитих і запланованих даним органом місцевого самоврядування заходів з цього питання.

За результатами опрацювання вищенаведеного запиту, Миколаївська міська рада надала відповідь №1689/02.02.01-40/12/7/24 від 21.03.2024, в якій повідомила Окружну прокуратуру міста Миколаєва, що нею не пред'явлено та не заплановано до пред'явлення будь - яких позовів до Товариства з обмеженою відповідальністю «Констракшн ЛТД» про стягнення коштів пайової участі.

В подальшому заступник керівника Окружної прокуратури міста Миколаєва листом №51-50/2-4058вих-24 від 23.04.2024 в порядку статті 23 Закону України «Про прокуратуру» повідомив позивача про підготовку та намір прокурора звернутися до господарського суду з відповідним позовом в інтересах держави в особі Миколаївської міської ради про стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю «Констракшн ЛТД» грошових коштів пайової участі у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури міста Миколаєва у сумі 6757669, 25 грн, з яких: 6016403,00 грн - заборгованість зі сплати пайової участі замовників у розвитку інженерно - транспортної та соціальної інфраструктури міста Миколаєва; 269347,86 грн - 3% річних; 471918,39 грн - інфляційні нарахування.

За таких обставин, Південно-західний апеляційний господарський суд зауважує на тому, що Миколаївська міська рада, яку прокурор повідомив про незаконність ухилення відповідача від виконання свого обов'язку зі сплати коштів пайової участі у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури міста Миколаєва, незважаючи на наявність відповідних повноважень, не вчинила жодних дій для захисту інтересів територіальної громади міста Миколаєва, інтереси якої є складовою інтересів держави, про що свідчить відсутність у матеріалах справи будь-яких доказів на підтвердження вжиття позивачем заходів реагування на виявлене порушення вказаних інтересів, натомість останній, навпаки, у відповідь на звернення прокурора повідомив про невжиття ним жодних заходів реагування на виявлене прокурором порушення (зокрема, шляхом звернення до суду з відповідним позовом), та, більше того, про відсутність намірів вчиняти відповідні дії.

З огляду на викладене, беручи до уваги невжиття компетентним органом - позивачем протягом розумного строку після того, як йому достеменно стало відомо про можливе порушення інтересів територіальної громади, жодних заходів для захисту цих інтересів, зокрема, незвернення останнього самостійно до господарського суду з позовом, який би відповідав вимогам процесуального законодавства та забезпечив би захист інтересів держави (територіальної громади міста Миколаєва), колегія суддів дійшла висновку про наявність у прокурора обґрунтованих підстав для захисту інтересів держави та, як наслідок, звернення до суду з таким позовом, що за встановлених у справі обставин відповідає нормам національного законодавства та практиці Європейського суду з прав людини. Крім того, наявні у матеріалах справи докази підтверджують дотримання прокурором передбаченого Законом України «Про прокуратуру» порядку звернення до суду з позовом в інтересах держави, зокрема, вимог частини четвертої статті 23 вказаного Закону.

Щодо суті спору

Правові та організаційні основи містобудівної діяльності регламентовані Законом України «Про регулювання містобудівної діяльності», що спрямований на забезпечення сталого розвитку територій з урахуванням державних, громадських та приватних інтересів.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» замовником будівництва визначається фізична або юридична особа, яка має намір забудови території (однієї чи декількох земельних ділянок) і подала в установленому законодавством порядку відповідну заяву.

Згідно з частиною першою статті 2 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» плануванням і забудовою територій є діяльність державних органів, органів місцевого самоврядування, юридичних та фізичних осіб, яка передбачає, зокрема, розроблення містобудівної та проектної документації, будівництво об'єктів; реконструкцію існуючої забудови та територій; створення та розвиток інженерно-транспортної інфраструктури.

До 01.01.2020 відносини щодо участі замовника будівництва у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту врегульовувалися приписами статті 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності».

За умовами частини другої статті 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» замовник будівництва, який має намір щодо забудови земельної ділянки у відповідному населеному пункті, зобов'язаний взяти участь у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту, крім випадків, передбачених частиною четвертою цієї статті.

Пайова участь у розвитку інфраструктури населеного пункту відповідно до частини третьої статті 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» полягає у перерахуванні замовником до прийняття об'єкта будівництва в експлуатацію до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку зазначеної інфраструктури.

Величина пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту визначається у договорі, укладеному з органом місцевого самоврядування (відповідно до встановленого органом місцевого самоврядування розміру пайової участі у розвитку інфраструктури), з урахуванням загальної кошторисної вартості будівництва об'єкта, визначеної згідно з будівельними нормами, державними стандартами і правилами. Договір про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту укладається не пізніше ніж через 15 робочих днів з дня реєстрації звернення замовника про його укладення, але до прийняття об'єкта будівництва в експлуатацію (частини п'ята, дев'ята статті 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», чинної на момент виникнення спірних правовідносин).

Зі змісту статті 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» випливає, що у наведених у цьому Законі випадках перерахування замовником об'єкта будівництва до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту є обов'язком, а не правом забудовника, який виникає на підставі положень закону, а положення договору лише визначають суму, що належить до перерахування. Тому укладення в таких випадках договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту, який опосередковує відповідний платіж, було обов'язковим на підставі закону.

Аналогічний правовий висновок викладений в постановах Великої Палати Верховного Суду від 08.10.2019 у справі №911/594/18, від 22.08.2018 у справі №339/388/16-ц, від 22.09.2021 у справі №904/2258/20.

З матеріалів справи вбачається і учасниками справи не заперечується, що договір про сплату коштів пайової участі між Миколаївською міською радою та Товариством з обмеженою відповідальністю «Констракшн ЛТД» не укладався.

Однак відсутність укладеного договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту не усуває зобов'язання забудовника сплатити визначені суми, при цьому таке зобов'язання повинно бути виконане до прийняття новозбудованого об'єкта в експлуатацію і спір у правовідносинах щодо сплати таких сум може виникнути лише щодо їх розміру.

Саме така правова позиція Верховного Суду викладена в постанові від 23.05.2024 у №915/149/23, в межах якої також розглядався позов заступника керівника Окружної прокуратури міста Миколаєва в інтересах держави в особі Миколаївської міської ради про стягнення грошових коштів пайової участі за відсутності укладеного між сторонами договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту.

При цьому 01.01.2020 набули чинності норми Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні», якими статтю 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» виключено.

У пункті 2 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» передбачено, що договори про сплату пайової участі, укладені до 01.01.2020, є дійсними та продовжують свою дію до моменту їх повного виконання.

Отже, за змістом Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» і прикінцевих та перехідних положень до нього з 01.01.2020 у замовників будівництва відсутній обов'язок укладати з органом місцевого самоврядування відповідний договір про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту. Дійсними та такими, що продовжують свою дію до моменту їх виконання, є лише договори про пайову участь, укладені до 01.01.2020.

Згідно зі статтею 5 Цивільного кодексу України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом'якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов'язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.

Зовнішнім виразом зміни правового регулювання суспільних відносин є процес втрати чинності одними нормами та/або набуття чинності іншими.

Так, при набранні чинності новою нормою права передбачається розповсюдження дії цієї норми на майбутні права і обов'язки, а також на правові наслідки, які хоча й випливають із юридичних фактів, що виникли під час чинності попередньої норми права, проте настають після набрання чинності новою нормою права.

Водночас зміна правових норм і врегульованих ними суспільних відносин не завжди збігаються. У певних випадках після скасування нормативного акта має місце його застосування компетентними органами до тих відносин, які виникли до втрати ним чинності та продовжують існувати у подальшому. Такі правовідносини є триваючими. При цьому триваючі правовідносини повинні виникнути під час дії норми права, що їх регулює, та існувати після втрати нею чинності.

Стаття 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» визначала зобов'язання замовника будівництва, який має намір забудови земельної ділянки, шляхом перерахування до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту, де здійснюється будівництво, у строк до прийняття об'єкта в експлуатацію. Прийняття об'єкта в експлуатацію є строком, з якого вважається, що забудовник порушує зазначені зобов'язання. Одночасно з прийняттям об'єкта в експлуатацію відповідно до частини другої статті 331 Цивільного кодексу України забудовник стає власником забудованого об'єкта, а відтак, і правовідносини забудови земельної ділянки припиняються.

Аналізуючи правову природу цих правовідносин, можна зробити висновок, що з моменту завершення будівництва та прийняття новозбудованого об'єкта в експлуатацію правовідносини забудови припиняються, тому не можна вважати, що на них поширюються положення статті 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» після втрати нею чинності.

Крім того, пунктом 2 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» визначено, що ця норма права застосовується лише до договорів, які підписані до 01.01.2020. Саме у цьому випадку правовідносини з оплати участі в інфраструктурі населеного пункту є триваючими та до них можуть застосовуватись положення норми права, що втратила чинність. Якщо ж договори під час дії цієї норми укладено не було, то немає підстав вважати, що такі правовідносини виникли та тривають (постанова Великої Палати Верховного Суду від 14.12.2021 у справі №643/21744/19).

У вищенаведеній постанові Велика Палата Верховного Суду, вирішуючи питання відступу від правових позицій касаційних судів та визначаючи належний спосіб захисту порушеного права, наголосила на тому, що:

-з 01.01.2020 скасовано дію статті 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», яка передбачала обов'язкове укладення договору, тому визнання судом договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту укладеним та встановлення цивільних прав та обов'язків сторін договору на майбутнє на підставі нормативно-правового акта, який було скасовано, суперечитиме принципу правової визначеності та не дозволить суду захистити право сторони належним способом. Відтак якщо на час здачі новозбудованого об'єкта до експлуатації або ухвалення судового рішення було скасовано норму статті закону, яка зобов'язувала укласти договір про участь у розвитку інфраструктури населеного пункту, то суд не має підстав для задоволення позову обраним позивачем способом, а саме: зобов'язати укласти договір або визнати договір укладеним;

-у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 30.07.2020 у справі №909/1143/19, від 30.09.2020 у справі №904/4442/19, від 04.02.2021 у справі №904/2468/19 та Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 27.05.2021 у справі №201/14195/18 суди розглянули спори про визнання укладеним договору про пайову участь замовника будівництва у створенні та розвитку інфраструктури населеного пункту при чинності на час виникнення спірних правовідносин та на момент звернення позивача до суду норми статті 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», яка зобов'язувала замовника будівництва укласти вказаний договір, однак за відсутності вказаної норми на час розгляду справи. Водночас у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 13.01.2021 у справі №922/267/20 та від 23.03.2021 у справі №904/454/18 суди розглянули вказані вище спори при втраті чинності норми статті 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» ще на час звернення позивача до суду, однак вона також була чинною на час виникнення спірних правовідносин;

-відмовляючи у задоволенні позовних вимог, касаційні суди дійшли висновку про те, що необхідною умовою для укладення договору за рішенням суду є наявність на час виникнення правовідносин відповідних положень закону про обов'язковість укладення договору. Однак, оскільки станом на час розгляду справи відсутнє положення закону, яке б зобов'язувало відповідача укласти з позивачем договір про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту, суд не наділений повноваженнями визнати укладеним такий договір, обов'язковість якого для відповідача законом не передбачена;

-зазначені висновки касаційного суду узгоджуються з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною у цій справі, а тому підстав для відступу від правових висновків Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду та Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду немає;

-у зв'язку з відмовою забудовника від укладання договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту права органу місцевого самоврядування на отримання коштів на розвиток інфраструктури населеного пункту є порушеними і в органу місцевого самоврядування виникає право вимагати стягнення коштів, обов'язок сплати яких був встановлений законом. У такому разі суд має виходити з того, що замовник будівництва без достатньої правової підстави за рахунок органу місцевого самоврядування зберіг у себе кошти, які мав заплатити як пайовий внесок у розвиток інфраструктури населеного пункту, а отже, зобов'язаний повернути ці кошти на підставі частини першої статті 1212 Цивільного кодексу України;

-у разі порушення зобов'язання з боку замовника будівництва щодо участі у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту у правовідносинах, які виникли до внесення змін у законодавство щодо скасування обов'язку замовника будівництва укласти відповідний договір, орган місцевого самоврядування вправі звертатись з позовом до замовника будівництва про стягнення безпідставно збережених грошових коштів. Саме такий спосіб захисту буде ефективним та призведе до поновлення порушеного права органу місцевого самоврядування.

Приписами статті 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» було визначено обов'язок у передбачених цим Законом випадках щодо перерахування замовником об'єкта будівництва до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту до прийняття такого об'єкта в експлуатацію, а також обов'язок щодо укладення відповідного договору про пайову участь, положеннями якого мала бути визначеною належна до перерахування сума (розмір пайової участі).

При цьому, частиною дев'ятою статті 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» було передбачено, що договір про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту укладається не пізніше ніж через 15 робочих днів з дня реєстрації звернення замовника про його укладення, але до прийняття об'єкта будівництва в експлуатацію.

Між тим, відповідно до Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» статтю 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» було виключено з 01.01.2020.

Таким чином, починаючи з 01.01.2020, передбачений до цього статтею 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» обов'язок замовників забудови земельної ділянки у населеному пункті щодо необхідності укладення договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту перестав існувати.

Разом з тим, законодавцем під час внесення змін до Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» (шляхом виключення статті 40 вказаного Закону на підставі Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні») було чітко встановлено, що протягом 2020 року замовники будівництва на земельній ділянці у населеному пункті перераховують до відповідного місцевого бюджету кошти для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту (абзац другий пункт 2 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні») у таких розмірах та порядку:

1)розмір пайової участі становить (якщо менший розмір не встановлено рішенням органу місцевого самоврядування, чинним на день набрання чинності цим Законом):

-для нежитлових будівель та споруд - 4 відсотки загальної кошторисної вартості будівництва об'єкта;

-для житлових будинків - 2 відсотки вартості будівництва об'єкта, що розраховується відповідно до основних показників опосередкованої вартості спорудження житла за регіонами України, затверджених центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну житлову політику і політику у сфері будівництва, архітектури, містобудування;

2)замовник будівництва зобов'язаний протягом 10 робочих днів після початку будівництва об'єкта звернутися до відповідного органу місцевого самоврядування із заявою про визначення розміру пайової участі щодо об'єкта будівництва, до якої додаються документи, які підтверджують вартість будівництва об'єкта. Орган місцевого самоврядування протягом 15 робочих днів з дня отримання зазначених документів надає замовнику будівництва розрахунок пайової участі щодо об'єкта будівництва;

3)пайова участь сплачується виключно грошовими коштами до прийняття відповідного об'єкта будівництва в експлуатацію;

4)кошти, отримані як пайова участь, можуть використовуватися виключно для створення і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури відповідного населеного пункту;

5)інформація щодо сплати пайової участі зазначається у декларації про готовність об'єкта до експлуатації або в акті готовності об'єкта до експлуатації.

Суд апеляційної інстанції зауважує, що передбачений Прикінцевими та перехідними положеннями Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» порядок пайової участі замовника будівництва було впроваджено законодавцем для:

(1) об'єктів будівництва, зведення яких розпочато у попередні роки, однак які станом на 01.01.2020 не були введені в експлуатацію, а договори про сплату пайової участі між замовниками та органами місцевого самоврядування до 01.01.2020 не були укладені;

(2) об'єктів, будівництво яких розпочате у 2020 році.

У вказаних двох випадках, враховуючи вимоги підпунктів 3, 4 абзацу другого пункту 2 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні», замовник будівництва зобов'язаний протягом 10 робочих днів після початку будівництва об'єкта звернутися до відповідного органу місцевого самоврядування із заявою про визначення розміру пайової участі щодо об'єкта будівництва, а також сплатити пайову участь грошовими коштами до прийняття цього об'єкта в експлуатацію.

Системний аналіз зазначених норм та обставин дає підстави для висновку, що обов'язок замовника будівництва щодо звернення у 2020 році до відповідного органу місцевого самоврядування із заявою про визначення розміру пайової участі щодо об'єкта будівництва виникає:

-для об'єктів, будівництво яких розпочато у попередні роки, якщо станом на 01.01.2020 вони не введені в експлуатацію і договори про сплату пайової участі не були укладені, - протягом 10 робочих днів після 01.01.2020;

-для об'єктів, будівництво яких розпочате у 2020 році, - протягом 10 робочих днів після початку такого будівництва.

Наведене свідчить про те, що норми абзацу першого та другого пункту 2 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» не перебувають у взаємозв'язку та не є взаємодоповнюючими.

Аналогічна правова позиція Верховного Суду викладена в постановах від 20.07.2022 у справі №910/9548/21, від 13.12.2022 у справі №910/21307/21, від 20.02.2024 у справі №910/20216/21 та від 23.05.2024 у справі №915/149/23.

Як зазначалося вище, будівництво відповідачем об'єкту було розпочато 26.04.2010 та станом на 01.01.2020 такий об'єкт не був введений в експлуатацію, а тому за відсутності укладеного договору про сплату пайової участі у Товариства з обмеженою відповідальністю «Констракшн ЛТД» виник обов'язок протягом 10 робочих днів після 01.01.2020 звернутися до Миколаївської міської ради із заявою про визначення розміру пайової участі щодо об'єкта будівництва та після отримання розрахунку пайової участі щодо об'єкта будівництва сплатити її до прийняття відповідного об'єкта будівництва в експлуатацію.

Водночас колегія суддів зазначає, що у матеріалах справи відсутні та відповідачем до місцевого господарського суду не подано жодного доказу на підтвердження звернення Товариства з обмеженою відповідальністю «Констракшн ЛТД» до Миколаївської міської ради протягом 10 робочих днів після 01.01.2020 із заявою про визначення розміру пайової участі щодо об'єкта будівництва.

У випадку, якщо замовником об'єкта будівництва не буде дотримано передбаченого прикінцевими та перехідними положеннями Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» обов'язку щодо перерахування до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту (пайової участі) саме до дати прийняття такого об'єкта в експлуатацію, то, враховуючи викладені у постанові від 14.12.2021 у справі №643/21744/19 висновки Великої Палати Верховного Суду, належним та ефективним способом захисту є звернення в подальшому органів місцевого самоврядування з позовом до замовників будівництва про стягнення безпідставно збережених грошових коштів пайової участі на підставі статті 1212 Цивільного кодексу України.

Така позиція підтримана Верховним Судом, зокрема, в постановах від 20.07.2022 у справі №910/9548/21, від 13.12.2022 у справі №910/21307/21, від 07.09.2023 у справі №916/2709/22.

За умовами частин першої, другої статті 1212 Цивільного кодексу України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення глави 83 Цивільного кодексу України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.

Кондикційні зобов'язання виникають за наявності одночасно таких умов: набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала.

Згідно з частиною першою статті 177 Цивільного кодексу України об'єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші.

Ознаки, характерні для кондикції, свідчать про те, що пред'явлення кондикційної вимоги можна визнати належним самостійним способом захисту порушеного права власності, якщо: 1) річ є такою, що визначена родовими ознаками, у тому числі грошовими коштами; 2) потерпілий домагається повернення йому речі, визначеної родовими ознаками (грошових коштів) від тієї особи (набувача), з якою він не пов'язаний договірними правовідносинами щодо речі.

Характерною особливістю кондикційних зобов'язань є те, що підстави їх виникнення мають широкий спектр: зобов'язання можуть виникати як із дій, так і з подій, причому з дій як сторін зобов'язання, так і третіх осіб, із дій як запланованих, так і випадкових, як правомірних, так неправомірних. Крім того, у кондикційному зобов'язанні не має правового значення чи вибуло майно з володіння власника за його волею чи всупереч його волі, чи є набувач добросовісним або недобросовісним.

Сутність зобов'язання із набуття, збереження майна без достатньої правової підстави полягає у вилученні в особи набувача частини її майна, що набута поза межами правової підстави, у випадку якщо правова підстава переходу відпала згодом, або взагалі без неї якщо майновий перехід не ґрунтувався на правовій підставі від самого початку правовідношення, та передання майна тій особі потерпілому, яка має належний правовий титул на нього.

Саме така правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 15.05.2019 у справі №917/803/18.

При визначенні розміру безпідставно збережених відповідачем грошових коштів пайової участі апеляційний господарський суд зазначає наступне.

Відповідно до підпункту 1 пункту 2 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» розмір пайової участі для житлових будинків становить 2% вартості будівництва об'єкта, що розраховується відповідно до основних показників опосередкованої вартості спорудження житла за регіонами України, затверджених центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну житлову політику і політику у сфері будівництва, архітектури, містобудування.

Як вбачається зі змісту позовної заяви прокурора, розрахунок розміру пайової участі у зв'язку з будівництвом об'єкта проведено на підставі акта готовності об'єкта до експлуатації від 27.10.2022 та затверджених наказом Міністерства розвитку громад та територій України від 17.11.2022 №214 «Про затвердження показників опосередкованої вартості спорудження житла за регіонами України» показників опосередкованої вартості спорудження житла за регіонами України.

При цьому колегія суддів вбачає, що вказаний наказ містить інформацію про те, що він набирає чинності одночасно з набранням чинності наказом Мінрегіону від 13.10.2022 №188 «Про затвердження зміни вартості спорудження житла за регіонами України», зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 28.10.2022 за №1332/38668. Вказаний наказ набрав чинності 23.11.2022, отже, наказ від 17.11.2022 №214 не був чинний на дату прийняття об'єкту в експлуатацію, а відтак, його застосування в даному випадку є безпідставним.

Водночас судом апеляційної інстанції встановлено, що у період з 17.02.2022 по 23.11.2022 діяв наказ Міністерства розвитку громад та територій України від 17.02.2022 №53 «Про затвердження показників опосередкованої вартості спорудження житла за регіонами України».

Таким чином, оскільки на дату прийняття об'єкту в експлуатацію - 27.10.2022 був чинним наказ Міністерства розвитку громад та територій України від 17.02.2022 №53 «Про затвердження показників опосередкованої вартості спорудження житла за регіонами України», то при здійсненні розрахунку розміру пайової участі мають бути враховані показники опосередкованої вартості спорудження житла за регіонами України визначені саме ним.

Згідно даних акта готовності об'єкта до експлуатації від 27.10.2022 та сертифіката від 10.11.2022 №ІУ123221028200, загальна площа квартир об'єкта будівництва - «Нове будівництво другої черги житлового комплексу по вул.Адміральська, 31-б в м.Миколаєві. Корегування» становить 15456,7 кв.м.

Отже, розмір пайової участі, яка мала бути сплачена відповідачем, складає 4939652,20грн (розраховано наступним чином: 15456,7 кв.м (загальна площа квартир об'єкта - «Нове будівництво другої черги житлового комплексу по вул.Адміральська, 31-б в м.Миколаєві. Корегування») х 15979 грн/кв.м (вартість спорудження житла по Миколаївській області відповідно до наказу Міністерства розвитку громад та територій України від 17.02.2022 №53 «Про затвердження показників опосередкованої вартості спорудження житла за регіонами України») х 2% (ставка розміру пайової участі для житлових будинків) = 4939652,20 грн).

Враховуючи ті обставини, що відповідачем не було виконано обов'язку зі сплати органу місцевого самоврядування грошових коштів пайової участі, колегія суддів дійшла висновку, що позов прокурора підлягає частковому задоволенню шляхом стягнення з відповідача на користь Миколаївської міської ради грошових коштів пайової участі у сумі 4939652,20 грн.

При цьому висновки суду першої інстанції про застосування при розрахунку розміру пайової участі у розвитку інженерно - транспортної та соціальної інфраструктури міста Миколаєва показників опосередкованої вартості спорудження житла відповідно до наказу Міністерства розвитку громад та територій України від 02.12.2019 №286 «Про показники опосередкованої вартості спорудження житла за регіонами України», колегія суддів вважає безпідставними з огляду на наступне.

Так, у випадку, якщо замовниками об'єктів будівництва не буде дотримано передбаченого Прикінцевими та перехідними положеннями Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» обов'язку щодо перерахування коштів пайової участі саме до дати прийняття таких об'єктів в експлуатацію, то належним та ефективним способом захисту є звернення в подальшому органів місцевого самоврядування з позовом до замовників будівництва про стягнення безпідставно збережених грошових коштів пайової участі на підставі статті 1212 Цивільного кодексу України (постанова Верховного Суду від 23.05.2024 у справі №915/149/23).

Прийняття об'єкта в експлуатацію є строком, з якого вважається, що забудовник порушує зазначені зобов'язання. Одночасно з прийняттям об'єкта в експлуатацію правовідносини між сторонами щодо забудови земельної ділянки припиняються.

У такому разі суд має виходити з того, що замовник будівництва без достатньої правової підстави за рахунок органу місцевого самоврядування зберіг у себе кошти, які мав заплатити як пайовий внесок у розвиток інфраструктури населеного пункту, а отже, зобов'язаний повернути ці кошти на підставі частини першої статті 1212 Цивільного кодексу України.

Водночас, ключовим і визначальним у цьому спорі, з врахуванням підстави позовних вимог та можливості застосування статті 1212 Цивільного кодексу України, є саме строк, коли забудовник порушив визначенні законом зобов'язання.

Колегія суддів зауважує, що оскільки замовник у добровільному порядку не виконав законодавчо визначений обов'язок та, відповідно, самостійно не перерахував кошти пайової участі до дати прийняття спірного об'єкту в експлуатацію, а тому саме з моменту введення об'єкта будівництва в експлуатацію замовник без достатньої правової підстави за рахунок органу місцевого самоврядування зберіг у себе кошти, які мав заплатити як пайовий внесок у розвиток інфраструктури населеного пункту.

З огляду на викладене, при розрахунку пайової участі враховуються показники опосередкованої вартості спорудження житла у відповідному регіоні, які були чинними станом на момент введення об'єкта будівництва до експлуатації, що спростовує відповідні висновки суду першої інстанції.

Аналогічна методика розрахунків застосована в постановах Верховного Суду від 15.08.2024 у справі №914/2145/23, від 03.12.2024 у справі №910/6226/23.

Водночас суд апеляційної інстанції зазначає, що невиконання грошового зобов'язання правильно кваліфіковане судом першої інстанції як його порушення у розумінні Цивільного кодексу України, а самого відповідача визначено таким, що прострочив виконання грошового зобов'язання у розумінні частини першої статті 612 цього Кодексу.

Правові наслідки порушення юридичними і фізичними особами своїх грошових зобов'язань передбачені, зокрема, приписами статті 625 Цивільного кодексу України.

Відповідно до частини другої статті 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

За змістом статті 625 Цивільного кодексу України нарахування інфляційних втрат на суму боргу та 3% річних входять до складу грошового зобов'язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові, а тому ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника та незалежно від ухвалення рішення суду про присудження суми боргу, відкриття виконавчого провадження чи його зупинення.

Зазначені нарахування здійснюються окремо за кожен період часу, протягом якого діяв відповідний індекс інфляції, а одержані таким чином результати підсумовуються за весь час прострочення виконання грошового зобов'язання.

Згідно із Законом України «Про індексацію грошових доходів населення» індекс споживчих цін (індекс інфляції) обчислюється спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в галузі статистики і не пізніше 10 числа місяця, що настає за звітним, публікується в офіційних періодичних виданнях. На даний час індекс інфляції розраховується Державною службою статистики України і щомісячно публікується, зокрема, в газеті «Урядовий кур'єр». Отже, повідомлені друкованими засобами масової інформації з посиланням на зазначений державний орган відповідні показники згідно зі статтями 17, 18 Закону України «Про інформацію» є офіційними і можуть використовуватися господарським судом і учасниками судового процесу для визначення суми боргу.

Індекс інфляції - це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купуються населенням для невиробничого споживання, і його найменший період визначення складає місяць.

Розмір боргу з урахуванням індексу інфляції визначається виходячи з суми боргу, що існувала на останній день місяця, в якому платіж мав бути здійснений, помноженої на індекс інфляції, визначений названою Державною службою, за період прострочення починаючи з місяця, наступного за місяцем, у якому мав бути здійснений платіж, і за будь-який місяць (місяці), у якому (яких) мала місце інфляція. При цьому в розрахунок мають включатися й періоди часу, в які індекс інфляції становив менше одиниці (тобто мала місце дефляція).

Колегія суддів, здійснивши власні розрахунки 3 % річних та інфляційних втрат з урахуванням вірно визначеного розміру пайової участі, яка підлягає стягненню з відповідача у сумі 4939652,20 грн, та з урахуванням визначених прокурором періодів, встановила, що сума 3 % річних за період з 27.10.2022 по 23.04.2024, яка підлягає стягненню з відповідача, складає 221142,90 грн, та інфляційні втрати за період листопад 2022 року - березень 2024 року складають 387459,53 грн.

Висновки суду апеляційної інстанції

Відповідно до положень статті 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним та обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 275 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення.

Згідно із частиною першою 1 статті 277 Господарського процесуального кодексу України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: нез'ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, встановленим обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Перевіривши застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права на підставі встановлених фактичних обставин справи та в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для часткового задоволення апеляційної скарги та зміни рішення Господарського суду Миколаївської області від 10.10.2024 у справі №915/499/24 з підстав неправильного застосування судом норм матеріального права.

Розподіл судових витрат

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 129 Господарського процесуального кодексу України судовий збір покладається у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Якщо суд апеляційної, касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (частина чотирнадцята статті 129 Господарського процесуального кодексу України).

Враховуючи часткове задоволення позовної заяви та апеляційної скарги, витрати зі сплаті судового збору за подання позовної заяви та апеляційної скарги, які були подані у електронній формі з використанням системи «Електронний суд», покладаються на прокуратуру та відповідача пропорційно задоволеним вимогам та із застосуванням понижуючого коефіцієнту у розмірі 0,8, визначеного частиною третьою статті 4 Закону України «Про судовий збір».

Керуючись ст.ст. 129, 269, 270, 275, 277, 281 - 284 ГПК України, суд -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу першого заступника керівника Миколаївської обласної прокуратури задовольнити частково.

Рішення Господарського суду Миколаївської області від 10.10.2024 у справі №915/499/24 змінити, виклавши його резолютивну частину в наступній редакції:

«1.Позов задовольнити частково.

2.Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Констракшн ЛТД» на користь Миколаївської міської ради заборгованість зі сплати пайової участі замовників у розвитку інженерно - транспортної та соціальної інфраструктури м.Миколаєва у розмірі 4 939 652,20 грн, 3% річних у розмірі 221 142,90 грн та 387 459,53 грн інфляційних втрат.

3.Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Констракшн ЛТД» на користь Миколаївської обласної прокуратури 66 495,47 грн судового збору за подання позовної заяви.

4.В решті позову відмовити».

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Констракшн ЛТД» на користь Миколаївської обласної прокуратури витрати по сплаті судового збору за апеляційний перегляд справи в сумі 28 380,07 грн.

Доручити Господарському суду Миколаївської області видати відповідні накази із зазначенням всіх необхідних реквізитів.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду у випадках і строки, передбачені ст.ст.287, 288 ГПК України.

Повну постанову складено 13.03.2025.

Головуючий суддя Л.В. Поліщук

Суддя К.В. Богатир

Суддя С.В. Таран