12 березня 2025 року справа № 580/12252/24
м. Черкаси
Черкаський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Паламаря П.Г., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Черкаській області про визнання протиправної бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії,
ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) звернувся до Черкаського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Черкаській області (18000, м. Черкаси, вул. Смілянська, 23) в якому просить:
-визнати неправомірними дії Головного управління пенсійного фонду України в Черкаській області щодо недоплати пенсії;
-визнати протиправною відмову Головного управління Пенсійною фонду України у Черкаській області у перерахунку пенсії згідно ст. 39 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи", за період з 17.07.2018 року;
-зобов'язати відповідача здійснити перерахунок та виплату основної, додаткової пенсії та доплати в період з 17.07.2018 року, як не працюючому пенсіонеру відповідно до ст. 39 Закону України “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» у розмірі двох мінімальних заробітних плат у місяць та провести відповідні виплати з урахуванням раніше виплачених сум та виплачувати в подальшому відповідно до вимог вказаного Закону;
-судові витрати стягнути з відповідача.
Ухвалою судді Черкаського окружного адміністративного суду від 13.01.2025 прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито провадження в адміністративній справі, вирішено здійснити розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без виклику учасників справи.
Обґрунтовуючи позовні вимоги позивач зазначає, що є пенсіонером та отримує пенсію, призначену відповідно до Закону України “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи». Вважає, що відповідачем протиправно відмовлено здійснити підвищення до пенсії, як непрацюючому пенсіонеру, який проживає на території радіоактивного забруднення, що передбачено ст. 39 Закону України “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», у розмірі, що дорівнює двом мінімальним заробітним платам, визначеним законом про Державний бюджет України на відповідний рік.
Відповідач позов не визнав, надав до суду письмовий відзив, у якому зазначив, що позивач не має права на підвищення до пенсії, як непрацюючому пенсіонеру, який проживає на території радіоактивного забруднення, передбаченою ст. 39 Закону України “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи».
Розглянувши подані документи і матеріали, оцінивши належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, суд зазначає наступне.
Із матеріалів справи суд встановив, що ОСОБА_1 має статус особи, яка потерпіла від Чорнобильської катастрофи (категорія 3), що підтверджується копією посвідчення серія НОМЕР_1 .
Позивач проживає у с. Княжа Звенигородського району Черкаської області, яке відповідно до Переліку населених пунктів, віднесених до зон радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 23 липня 1991 року № 106, віднесено до зони гарантованого добровільного відселення.
Позивач звернувся до відповідача із заявою про здійснення йому нарахування та виплату підвищення до пенсії, як непрацюючому пенсіонеру, який проживає на території радіоактивного забруднення, передбаченою ст. 39 Закону України “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», у розмірі, що дорівнює двом мінімальним заробітним платам, визначеної законом про Державний бюджет України на відповідний рік
Відповідач листом від 13.11.2024 повідомив позивача, що підвищення до пенсії як особі, яка проживає на території радіоактивного забруднення, у розмірі, визначеному статтею 39 Закону України “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», позивачу не встановлено у зв'язку з відсутністю правових підстав.
Вважаючи протиправною бездіяльність відповідача, позивач звернувся із позовом до суду.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне.
Частиною другою статті 19 Конституції Україні передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Закон України “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» від 28.02.1991 №796-XII визначає основні положення щодо реалізації конституційного права громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, на охорону їх життя і здоров'я та створює єдиний порядок визначення категорій зон радіоактивно забруднених територій, умов проживання і трудової діяльності на них, соціального захисту потерпілого населення.
Стаття 39 Закону №796-ХІІ у редакції, чинній до 01 січня 2015 року, була викладена так: “Громадянам, які працюють на територіях радіоактивного забруднення, провадиться доплата в таких розмірах:
- у зоні безумовного (обов'язкового) відселення - три мінімальні заробітні плати;
- у зоні гарантованого добровільного відселення - дві мінімальні заробітні плати;
- у зоні посиленого радіоекологічного контролю - одна мінімальна заробітна плата.
Пенсії непрацюючим пенсіонерам, які проживають на цих територіях, і стипендії студентам, які там навчаються, підвищуються у розмірах, встановлених частиною першою цієї статті. Пенсіонерам, які працюють у зонах радіоактивного забруднення, оплата праці додатково підвищується на 25 процентів від розміру мінімальної заробітної плати.
Громадянам, які працюють у зоні відчуження, а також у зоні безумовного (обов'язкового) відселення після повного відселення жителів, за рішенням Адміністрації зони відчуження, встановлюється доплата згідно з положенням, затвердженим Кабінетом Міністрів України».
28.12.2014 прийнято Закон України №76-VIII “Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України» (далі Закон №76-VIII), який набрав чинності 01 січня 2015 року, підпунктом 7 пункту 4 розділу І якого внесено зміни до Закону №796-ХІІ шляхом виключення статей 31, 37, 39 та 45.
04.02.2016 прийнято Закон України №987-VIII “Про внесення змін до Закону України “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» (Закон №987-VIII), який згідно з розділом ІІ “Прикінцеві положення» набрав чинності з 01 січня 2016 року і який включив до Закону №796-ХІІ статтю 39 “Доплата громадянам, які працюють у зоні відчуження» такого змісту: “Громадянам, які працюють у зоні відчуження, встановлюється доплата у порядку і розмірах, визначених Кабінетом Міністрів України».
Разом з тим, рішенням Конституційного Суду України від 17.07.2018 №6-р/2018 визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), зокрема, підпункт 7 пункту 4 розділу І Закону №76-VІІІ.
Конституційний Суд України у своєму рішенні від 17.07.2018 №6-р/2018 указав, що обмеження чи скасування Законом №76-VIII пільг, компенсацій і гарантій, установлених Законом №796-ХІІ, фактично є відмовою держави від її зобов'язань, передбачених статтею 16 Конституції України, у тому числі щодо соціального захисту осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи. Приписи статті 3 Конституції України, згідно з якими держава відповідає перед людиною за свою діяльність (частина друга), зобов'язують державу обґрунтовувати зміну законодавчого регулювання, зокрема, у питаннях обсягу пільг, компенсацій та гарантій особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи. Отже, Закон №76-VIII у частині скасування або обмеження пільг, компенсацій і гарантій, установлених Законом №796-ХІІ, щодо соціального захисту осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, суперечить положенню частини другої статті 3 Конституції України, відповідно до якого держава відповідає перед людиною за свою діяльність.
За змістом частини третьої статті 152 Конституції України закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.
У резолютивній частині рішення Конституційного Суду України від 17.07.2018 №6-р/2018 вказано, що положення підпункту 7 пункту 4 розділу І Закону №76-VІІІ, визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього рішення. При цьому у рішенні встановлено порядок його виконання щодо застосування статей 53 і 60 Закону №796-ХІІ у редакціях, чинних до внесення змін Законом № 76-VIII, проте застережень щодо порядку застосування статті 39 Закону №796-ХІІ воно не містить.
Конституційний Суд України у рішенні від 13.05.1997 №1-зп висловив позицію, згідно з якою закріплення принципу незворотності дії нормативно-правового акта у часі на конституційному рівні є гарантією стабільності суспільних відносин, у тому числі відносин між державою і громадянами, породжуючи у громадян впевненість у тому, що їхнє існуюче становище не буде погіршене прийняттям більш пізнього закону чи іншого нормативно-правового акта.
Стаття 39 у редакції Закону №987-VIII, яка чинна з 01.01.2016, врегульовує питання доплат виключно особам, які працюють у зоні відчуження. Однак редакція статті 39, яка була чинна до 01 січня 2015 року, врегульовувала питання здійснення доплат таким категоріям громадян: 1) особам, які працюють на територіях радіоактивного забруднення (у зоні безумовного (обов'язкового) відселення, у зоні гарантованого добровільного відселення, у зоні посиленого радіоекологічного контролю); 2) непрацюючим пенсіонерам, які проживають на цих територіях; 3) студентам, які там навчаються; 4) пенсіонерам, які працюють у зонах радіоактивного забруднення; 5) громадянам, які працюють у зоні відчуження, а також у зоні безумовного (обов'язкового) відселення після повного відселення жителів.
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у рішенні від 21.01.2019 та Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у зразковій справі №240/4937/18 за позовом ОСОБА_1 до Овруцького ОУПФУ про визнання протиправною бездіяльності, зобов'язання провести нарахування та виплату підвищення до пенсії дійшли висновку, що відновлення дії попередньої редакції нормативно-правового акта - статті 39 Закону №796-ХІІ до внесення змін Законом №76-VIII спричиняє колізію правозастосування з огляду на чинність із 01 січня 2016 року статті 39 Закону №796-ХІІ у редакції Закону №987-VIII. І ця колізія має вирішуватися з додержанням принципу верховенства права (статті 3, 8 Конституції України та стаття 6 КАС України) в частині визнання людини, її прав та свобод найвищими цінностями, які визначають зміст та спрямованість держави, з урахуванням дискреції держави щодо визначення порядку та розміру гарантій, зумовленої фінансово-економічними можливостями для збереження справедливого балансу між інтересами особи та суспільства, без порушення сутності відповідних прав. Такий підхід до розуміння наслідків визнання неконституційними нормативно-правових актів (або окремих положень) та усунення колізії, що виникла внаслідок цього, забезпечує стабільність конституційного ладу в Україні, гарантування конституційних прав і свобод людини і громадянина, цілісність, непорушність та безперервність дії Конституції України, її верховенство як Основного Закону держави на всій території України.
Отже, з моменту ухвалення Конституційним Судом України рішення від 17.07.2018 №6-р/2018 відновила дію редакція статті 39 Закону №796-ХІІ, яка була чинною до 01 січня 2015 року. Ця редакція статті за своїм змістом та правовим регулюванням передбачає доплати значно більшим категоріям осіб, ніж це передбачено у редакції Закону №987-VIII, і відновлює соціальні виплати тим особам, право на доплати яким не передбачено із включенням статті 39 Законом №987-VIII.
З урахуванням наведеного суд дійшов переконання, що з 17.07.2018 відновлено право непрацюючих пенсіонерів, які проживають на території радіоактивного забруднення - у зоні гарантованого добровільного відселення, на отримання підвищення до пенсії на підставі статті 39 Закону №796-ХІІ.
Стосовно розміру підвищення до пенсії як непрацюючому пенсіонеру, то суд зазначає наступне.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04.04.2024 у зразковій справі №240/19227/21 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області про визнання протиправною бездіяльності, зобов'язання вчинити дії, дійшли висновку, що з набранням чинності Законом №1774-VIIIмінімальна заробітна плата не застосовується як розрахункова величина, зокрема, для обрахунку підвищення до пенсії непрацюючим пенсіонерам, які проживають на території радіоактивного забруднення, право на яке у таких осіб виникло на підставі статті 39 Закону №796-ХІІ (у редакції, що діяла до 01.01.2015). Закон №1774-VIII прийнятий у часі пізніше від Закону №796-ХІІ, а тому повинна застосовуватися визначена ним розрахункова величина - прожитковий мінімум для працездатних осіб.
Підсумовуючи, Велика Палата Верховного Суду висновує, що норма пункту 3 розділу II “Прикінцеві та перехідні положення» Закону №1774-VIIІ (в частині інших виплат, щодо яких не застосовується мінімальна заробітна плата як розрахункова величина) поширюється на підвищення (доплату) до пенсій непрацюючим пенсіонерам, які проживають на території радіоактивного забруднення, а відтак розмір підвищення до пенсії непрацюючим пенсіонерам на підставі статті 39 Закону №796-ХІІ (у редакції, яка діяла до 01.01.2015) встановлюється із застосуванням як розрахункової величини прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого на 1 січня відповідного календарного року, а не мінімальної заробітної плати.
Отже, дана адміністративна справа відповідає ознакам типової та при її розгляді підлягають врахуванню правові висновки Великої Палати Верховного Суду у зразковій справі №240/19227/21.
З урахуванням встановлених обставин справи, наведених норм чинного законодавства України та висновків щодо застосування норм права, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.04.2024 у зразковій справі №240/19227/21, суд дійшов висновку про те, що відповідно до рішення Конституційного Суду України від 17.07.2018 №6-р/2018 та статті 39 Закону № 796-ХІІ позивач має право на щомісячне отримання підвищення до пенсії як непрацюючий пенсіонер, який проживає на території радіоактивного забруднення, що дорівнює саме двом прожитковим мінімумам для працездатних осіб, встановленим на 01 січня календарного року, а не двом мінімальним заробітним платам. В іншій частині стаття 39 Закону №796-ХІІ діє у редакції Закону №987-VIII.
Таким чином, суд дійшов висновку, що з 17 липня 2018 року (з дня прийняття Конституційним Судом України рішення №6-р/2018) позивач має право на щомісячне отримання підвищення до пенсії як непрацюючий пенсіонер, який проживає на території радіоактивного забруднення, у розмірі саме двох прожиткових мінімумів для працездатних осіб, встановлених на 01 січня календарного року відповідно до статті 39 Закону №796-ХІІ (із урахуванням строків звернення до адміністративного суду за захистом своїх порушених прав, свобод та інтересів), а не мінімальної заробітної плати, як про це просить позивачка у позові, тому позов у цій частині позовних вимог підлягає до часткового задоволення.
Отже, з урахуванням встановлених обставин справи, наведених норм чинного законодавства України та правових висновків Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 у зразковій справі № 240/4937/18, від 04.04.2024 у справі № 240/19227/21 у зразкових справах №240/4937/18 від 18 березня 2020 року та №240/19227/21 від 04 квітня 2024 року, суд дійшов висновку, що бездіяльність відповідача щодо ненарахування та невиплати позивачу підвищення до пенсії як непрацюючому пенсіонеру, який проживає на території гарантованого добровільного відселення, у розмірі, визначеному статтею 39 Закону №796-XI, слід визнати протиправною.
Суд також наголошує на тому, що зміна (підвищення) розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого на 01 січня наступного календарного року Законом про Державний бюджет України, є підставою для зміни (збільшення) розміру підвищення до пенсії як непрацюючому пенсіонеру, який проживає на території гарантованого добровільного відселення, відповідно до статті 39 Закону №796-ХІІ.
Отже вимога здійснити перерахунок та виплату основної, додаткової пенсії та доплати у розмірі двох мінімальних заробітних плат задоволенню не підлягає.
Щодо вимоги здійснити перерахунок та виплату основної, додаткової пенсії та доплати в період з 17.07.2018 року то суд зазначає, що відповідно до ч. 2 ст. 122 КАС України для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який якщо не встановлено інше, встановлюється з дня коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав.
Щодо вимоги виплачувати доплату в подальшому суд зазначає таке.
Відповідно до ч. 1 ст. 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень, порушені її права, свободи або законні інтереси.
Отже позивач може звернутись до суду лише за захистом порушеного права, а суд позбавлений права приймати рішення на майбутнє, а тому у цій частині позов задоволенню не підлягає.
Таким чином, суд дійшов висновку, що з метою повного захисту порушених прав та інтересів позивача слід зобов'язати відповідача нарахувати та виплатити позивачу з 09.06.2024 (в межах шестимісячного строку звернення до суду з даним позовом) підвищення до пенсії як непрацюючому пенсіонеру, який проживає на території гарантованого добровільного відселення, у розмірі, що дорівнює двом прожитковим мінімумам для працездатних осіб (встановленим на 01 січня календарного року відповідно до Закону про Державний бюджет на відповідний рік).
За таких обставин суд, за правилами, встановленими ст. 90 Кодексу адміністративного судочинства України, перевіривши наявні у справі докази, вважає заявлені позовні вимоги частково обґрунтованими та такими, що підлягають до часткового задоволення.
Відповідно до ч. 1 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Згідно з ч. 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень, обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Відповідно до ч. 3 ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.
Керуючись ст. ст. 2, 90, 139-143, 242-246, 250, 255 КАС України, суд,
Позов задовольнити частково.
Визнати протиправною бездіяльність Головного управління Пенсійного фонду України в Черкаській області, яка полягає у відмові здійснити нарахування та виплату ОСОБА_1 підвищення до пенсії як непрацюючому пенсіонеру, який проживає на території гарантованого добровільного відселення, у розмірі, визначеному статтею 39 Закону України “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи».
Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Черкаській області (код ЄДРПОУ 21366538) здійснити нарахування та виплату з 09.06.2024 ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 ) підвищення до пенсії як непрацюючому пенсіонеру, який проживає на території гарантованого добровільного відселення у розмірі, визначеному статтею 39 Закону України “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» від 28 лютого 1991 року №796-ХІІ, що дорівнює двом прожитковим мінімумам для працездатних осіб (встановленим на 01 січня календарного року відповідно до Закону про Державний бюджет на відповідний рік).
В іншій частині позову відмовити.
Стягнути за рахунок Головного управління Пенсійного фонду України в Черкаській області (код ЄДРПОУ 21366538) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 ) витрати зі сплати судового збору в сумі 800(вісімсот) грн. 00 коп.
Копію рішення направити учасникам справи.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, яка може бути подана до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня підписання рішення.
Суддя Петро ПАЛАМАР