Іменем України
11 березня 2025 року
м. Харків
справа № 621/1574/24
провадження № 22-ц/818/1175/25
Харківський апеляційний суд у складі:
Головуючого: Маміної О.В.
суддів: Пилипчук Н.П., Тичкової О.Ю.,
за участю секретаря - Сізонової О.О.
учасники справи:
боржник: ОСОБА_1 ,
особа дії, якої оскаржуються: приватний виконавець виконавчого округу Харківської області Близнюков Юрій Володимирович,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Харкові в режимі відеоконференції цивільну справу за скаргою боржника ОСОБА_1 на бездіяльність приватного виконавця виконавчого округу Харківської області Близнюкова Юрія Володимировича за апеляційною скаргою представника приватного виконавця Близнюкова Юрія Володимировича адвоката Костирі Геннадія Анатолійовича на ухвалу Зміївського районного суду Харківської області від 25 листопада 2024 року, постановлене під головуванням судді Філіп'євої В.В., -
У жовтні 2024 року ОСОБА_1 звернулася до суду з скаргою на бездіяльність приватного виконавця виконавчого округу Харківської області Близнюкова Юрія Володимировича.
Ухвалою Зміївського районного суду Харківської області від 25 листопада 2024 року скаргу боржника ОСОБА_1 на бездіяльність приватного виконавця виконавчого округу Харківської області Близнюкова Юрія Володимировича, - задоволено частково. Визнано неправомірною бездіяльність приватного виконавця виконавчого округу Харківської області Близнюкова Юрія Володимировича, допущену під час закінчення виконавчого провадження № 75723235 в частині невирішення питання про повернення основної винагороди приватного виконавця відповідно до положень ч.7 статті 27, ч.1 статті 40 Закону України "Про виконавче провадження" та зобов'язано приватного виконавця поновити порушене право заявниці ОСОБА_1 .
В апеляційній скарзі представник приватного виконавця Близнюкова Юрія Володимировича адвокат Костиря Геннадій Анатолійович просить скасувати ухвалу суду першої інстанції та ухвалити нове судове рішення про відмову в задоволенні скарги ОСОБА_1 .
Посилається на невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права; вказує, що відповідно до статті 1 Закону №1403-VIII, примусове виконання судових рішень і рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) покладається на органи державної виконавчої служби та у визначених Законом України "Про виконавче провадження" випадках - на приватних виконавців. Порядок виплати винагород державним виконавцям та їх розміри і розмір основної винагороди приватного виконавця затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 08 вересня 2016 року №643 "Про затвердження Порядку виплати винагород державним виконавцям та їх розмірів і розміру основної винагороди приватного виконавця" (далі - Порядок №643). Відповідно до пункту 19 Порядку №643, приватний виконавець, який забезпечив повне або часткове виконання виконавчого документа майнового характеру в порядку, встановленому Законом України "Про виконавче провадження", одержує основну винагороду у розмірі 10 відсотків стягнутої ним суми або вартості майна, що підлягає передачі за виконавчим документом. Суд не урахував, що стягнута у процесі виконання рішення суду винагорода приватного виконавця не є коштами, які були стягнуті за рішенням суду, яке скасовано за наслідками апеляційного перегляду, а тому вони не підлягають поверненню в порядку повороту виконання рішення суду. Відповідно до статті 31 Закону України «Про виконавче провадження» за вчинення виконавчих дій приватному виконавцю сплачується винагорода. Приватний виконавець виносить одночасно з постановою про відкриття виконавчого провадження постанову про стягнення основної винагороди, в якій наводить розрахунок та зазначає порядок стягнення основної винагороди приватного виконавця (крім виконавчих документів про стягнення аліментів). При цьому, в силу положень частини третьої статті 45 Закону України «Про виконавче провадження», основна винагорода приватного виконавця стягується в порядку, передбаченому для стягнення виконавчого збору. За змістом частини другої статті 74 Закону України «Про виконавче провадження» постанови приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів, можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду у порядку, передбаченому законом. Наведене, у свою чергу, свідчить про те, що питання про повернення боржнику стягнутої приватним виконавцем виконавчого округу Харківської області Близнюковим Ю.В.. винагороди приватного виконавця та витрат виконавчого провадження під час закінчення виконавчого провадження № 75723235, має вирішуватися не в порядку повороту виконання рішення суду, а ухвала Зміївського районного суду Харківської області від 25 листопада 2024 року у справі № 621/1574/24 ухвалена з порушенням норм матеріального та процесуального права, питання повернення боржнику стягнутої у ході виконавчого провадження винагороди приватного виконавця та витрат виконавчого провадження, у зв'язку зі скасуванням рішення після його виконання, не підлягає вирішенню у порядку, передбаченому статтею 444 ЦПК України, положень ч. 7 ст. 27, ч. 1 ст. 40 Закону України «Про виконавче провадження».
У відзиві на апеляційну скаргу представник ОСОБА_1 адвокат Корсік Ярослав Ігорович просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а ухвалу суду без змін.
Перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції, відповідно до вимог ст. 367 ЦПК України, судова колегія вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступного.
Відповідно до вимог ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Відповідно до ч.2 ст. 377 ЦПК України порушення правил юрисдикції загальних судів, визначених статтями 19-22 цього Кодексу, є обов'язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів апеляційної скарги.
Постановляючи ухвалу у справі, суд першої інстанції виходив з того, що згідно ч.7 статті 27 Закону, у разі закінчення виконавчого провадження у зв'язку із скасуванням рішення, що підлягало виконанню, або визнання судом виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню, виконавчий збір не стягується, а стягнутий виконавчий збір підлягає поверненню. Оскільки під час судового розгляду встановлено, що приватним виконавцем Ю.Близнюковим 14.10.2024 року було отримано заяву боржника про закінчення виконавчого провадження в зв'язку зі скасуванням виконавчого документа (судового наказу № 621/1574/24) та повернення боржникові основної винагороди виконавця. 14.10.2024 року приватним виконавцем винесено постанову про закінчення виконавчого провадження на підставі п.5 частини першої статті 39, статті 40 Закону України «Про виконавче провадження», якою припинено чинність арешту майна боржника та скасовано інші заходи примусового виконання рішення, однак питання повернення стягнутої основної винагороди приватного виконавця під час винесення вказаної постанови не вирішено. Таким чином, суд дійшов висновку про невчинення приватним виконавцем своєчасно і в повному обсязі всіх обов'язкових дій, які визначені законом, під час закінчення виконавчого провадження, зокрема вимог ч.7 статті 27 Закону України «Про виконавче провадження», а отже така бездіяльність є неправомірною.
Проте такі висновки суду першої інстанції не в повній мірі відповідають вимогам закону.
Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Європейський суд з прав людини у пункті 24 рішення від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України» зазначив, що фраза «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Термін «судом, встановленим законом» у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів.
Цивільна юрисдикція - це визначена законом сукупність повноважень судів щодо розгляду цивільних справ, віднесених до їх компетенції. Підсудність визначає коло цивільних справ у спорах, вирішення яких належить до повноважень конкретного суду першої інстанції.
Статтею 19 ЦПК України передбачено, що в порядку цивільного судочинства суди розглядають справи що виникають з цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
Згідно роз'яснень п. 3 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ №3 від 01 березня 2013 року «Про деякі питання юрисдикції загальних судів та визначення підсудності цивільних справ», суди мають виходити з того, що критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про право цивільне (справи за позовами, що виникають із будь-яких правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства), по-друге, суб'єктний склад такого спору (однією зі сторін у спорі є, як правило, фізична особа).
Судом встановлено, що предметом скарги є визнання неправомірними дії (бездіяльність) приватного виконавця щодо неповернення боржнику відповідно до вимог ч.7 ст. 27, ч. 3 ст. 45 Закону України "Про виконавче провадження" основної винагороди приватного виконавця, стягнутої в рамках виконавчого провадження №75723235, яке закінчено на підставі пункту 5 частини 1 статті 39 Закону України "Про виконавче провадження" - у зв'язку із скасуванням рішення, яке підлягало виконанню; а також зобов'язання приватного виконавця відповідно до вимог ч. 7 ст. 27, ч. 3 ст. 45 Закону України "Про виконавче провадження" повернути боржникові стягнуту основну винагороду приватного виконавця .
Право на доступ до суду реалізується на підставах і в порядку, визначених законом. Кожний із процесуальних кодексів встановлює обмеження щодо кола питань, які можна вирішити у межах відповідних судових процедур. Зазначені обмеження спрямовані на дотримання оптимального балансу між правом людини на судовий захист і принципами юридичної визначеності, ефективності й оперативності судового процесу.
Згідно з абзацом першим частини першої статті 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється у порядку іншого судочинства.
У порядку цивільного судочинства, за загальним правилом, можна розглядати будь-які справи, у яких, зазвичай, хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення процесуальні закони не віднесли до юрисдикції інших судів.
Юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема у спорах фізичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження (пункт 1 частини першої статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України)).
Пунктом 1 частини першої статті 4 КАС України передбачено, що адміністративна справа - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір.
Відповідно до пункту 2 частини першої статті 4 КАС України публічно-правовий спір - це, зокрема, спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв'язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій.
За пунктом 7 частини першої статті 4 КАС України суб'єкт владних повноважень - це орган державної влади (у тому числі без статусу юридичної особи), орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт під час здійснення ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг.
Отже, до справ адміністративної юрисдикції процесуальний закон відніс публічно-правові спори, ознакою яких є не лише особливий суб'єктний склад, але і їх виникнення з приводу виконання чи невиконання суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, крім спорів, для яких закон установив інший порядок судового вирішення. Ці функції суб'єкт повинен виконувати саме у тих правовідносинах, в яких виник спір.
Стосовно терміну «владні управлінські функції», то зміст поняття «владні» полягає в наявності у суб'єкта повноважень застосовувати надану йому владу, за допомогою якої впливати на розвиток правовідносин, а «управлінські функції» - це основні напрямки діяльності органу влади, його посадової чи службової особи або іншого уповноваженого суб'єкта, спрямовані на управління діяльністю підлеглого суб'єкта. З огляду на вказане до юрисдикції адміністративного суду належить спір, який виник між двома чи більше суб'єктами стосовно їх прав та обов'язків у правовідносинах, в яких хоча б один суб'єкт законодавчо вповноважений владно керувати поведінкою іншого (інших) суб'єкта (суб'єктів), а останній (останні) відповідно зобов'язаний (зобов'язані) виконувати вимоги та приписи такого суб'єкта владних повноважень (аналогічні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі № 304/284/18 (провадження № 14-517цс19, пункти 20, 21), від 23 листопада 2021 року
у справі № 175/1571/15 (провадження № 14-51цс21, пункт 72), від 08 червня 2022 року у справі № 362/643/21 (провадження № 14-32цс22, пункт 28), від 21 вересня 2023 року у справі № 990/49/22 (провадження № 11-95заі23, пункт 23)).
Тому помилковим є застосування приписів статті 19 КАС України та поширення юрисдикції адміністративних судів на всі спори, стороною яких є суб'єкт владних повноважень. Для вирішення питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і цивільних справ недостатньо застосування виключно формального критерію - визначення складу учасників справи. Визначальною ознакою для правильного вирішення спору є характер правовідносин, з яких виник спір.
Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Тоді як приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення, як правило, майнового приватного права чи інтересу.
Гарантією прав фізичних і юридичних осіб у виконавчому провадженні є можливість оскарження дій або бездіяльності виконавців.
Відповідно до статті 447 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду зі скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їх права чи свободи.
Натомість згідно з правилами адміністративного судочинства щодо особливостей провадження у справах з приводу рішень, дій або бездіяльності органу державної виконавчої служби, приватного виконавця за частиною першою статті 287 КАС України учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця, приватного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду з позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб.
Відповідно, за загальними правилами чинних процесуальних кодексів, скарги на рішення, дії та бездіяльність службових осіб під час виконання судових рішень подаються за юрисдикцією того суду, який ухвалив судове рішення, що знаходиться на виконанні.
Крім загального порядку оскарження рішень, дій або бездіяльності державного чи приватного виконавця та інших посадових осіб державної виконавчої служби, визначеного наведеними нормами процесуального законодавства, відповідні спеціальні норми встановлені Законом № 1404-VІІІ.
Рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом. Рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб), у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів, можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом (частини перша та друга статті 74 Закону № 1404-VІІІ).
Отже, Закон № 1404-VІІІ відносить до справ адміністративної юрисдикції спори зокрема, але не винятково постанови щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності виконавця про стягнення витрат виконавчого провадження.
У постановах від 18 грудня 2019 року у справі № 759/15553/14-ц (провадження № 14-579цс19) та від 19 лютого 2020 року у справі № 382/389/17 (провадження № 11-1009апп19) Велика Палата Верховного Суду зробила правові висновки, згідно з якими імперативним правилом частини другої статті 74 Закону № 1404-VІІІ врегульовано, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи щодо оскарження постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу, прийнятих у виконавчих провадженнях щодо примусового виконання усіх виконавчих документів, незалежно від того, яким органом, у тому числі судом якої юрисдикції, вони видані. До юрисдикції адміністративних судів належать також справи про оскарження рішень, дій чи бездіяльності державної виконавчої служби, прийнятих (вчинених, допущених) під час примусового виконання постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу, як виконавчих документів в окремому виконавчому провадженні.
У постанові від 26 жовтня 2022 року у справі № 229/1026/21 (провадження № 14-205цс21) Велика Палата Верховного Суду, аналізуючи частину другу статті 74 Закону № 1404-VIII з огляду на принципи визначення юрисдикції спорів, пов'язаних з виконанням виконавчих документів, виснувала, що оскарження рішень, дій або бездіяльності державних, приватних виконавців, посадових осіб органів державної виконавчої служби в процедурі виконання рішень судів, за винятком рішень щодо виконавчого збору, витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу, здійснюється до суду, який ухвалив судове рішення. Оскарження рішень, дій або бездіяльності державних, приватних виконавців, посадових осіб органів державної виконавчої служби в процедурі виконання рішень інших органів, у тому числі щодо виконавчого збору, витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу, як виконавчих документів в окремому виконавчому провадженні, здійснюється до судів адміністративної юрисдикції.
Велика Палата Верховного Суду має послідовну і сталу практику щодо того, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на спори щодо оскарження постанов виконавця про стягнення витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій щодо примусового виконання усіх виконавчих документів, незалежно від того, яким органом, зокрема й судом якої юрисдикції, вони видані.
У справі, що переглядається, скаржник просить визнати неправомірною бездіяльність приватного виконавця щодо неповернення основної винагороди приватного виконавця, та стягнути основну винагороду на користь боржниці.
Розгляд даного спору належить до компетенції адміністративного суду.
Суд першої інстанції на зазначене уваги не звернув та помилково розглянув справу за скаргою ОСОБА_1 в порядку цивільного судочинства.
Згідно з п.1 ч.1 ст. 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
Частиною 1 ст. 377 ЦПК України визначено, що судове рішення першої інстанції, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в апеляційному порядку повністю або частково з закриттям провадження у справі у відповідній частині з підстав, визначених статтею 255 цього Кодексу.
Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що наявні підстави для скасування ухвали суду першої інстанції із закриттям провадження у справі, так як його скарга не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
Проте скаржниця не позбавлене можливості звернутись з такою скаргою в порядку адміністративного судочинства.
Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 377, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, суд, -
Апеляційну скаргу представника приватного виконавця Близнюкова Юрія Володимировича адвоката Костирі Геннадія Анатолійовича - задовольнити частково.
Ухвалу Зміївського районного суду Харківської області від 25 листопада 2024 року - скасувати.
Провадження у справі за скаргою боржника ОСОБА_1 на бездіяльність приватного виконавця виконавчого округу Харківської області Близнюкова Юрія Володимировича - закрити.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення у випадках, передбачених ст. 389 ЦПК України.
Головуючий: О.В. Маміна
Судді: Н.П. Пилипчук
О.Ю. Тичкова
Повне судове рішення виготовлено 12.03.2025 року.